Справа «Левчук проти України» (Заява № 17496/19)

82. Суд бере до уваги той факт, що органи державної влади, які були добре обізнані про ситуацію, декілька разів втручалися в окремі інциденти. Суд також зауважує, що заявниця, на думку якої ці заходи не вирішили ситуацію, звернулася з цивільним позовом на підставі статті 116 Житлового кодексу України , яка передбачає можливість виселення наймачів соціального житла за систематичні порушення. З огляду на конкретні факти цієї справи, формулювання статті 116 та пояснення Уряду Суд вважає, що цей цивільно-правовий засіб юридичного захисту в принципі міг виправити ситуацію, яка становила суть скарги заявниці, хоча не вбачається, що на відміну від обмежувального припису, він міг бути ефективним як невідкладний засіб (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Ірина Смірнова проти України" (Irina Smirnova v. Ukraine), пункти 95-99).

83. Суд також зазначає, що Рівненський міський суд, який розглядав позов заявниці в першій інстанції, дійсно ухвалив рішення на її користь. Згодом зазначене рішення було скасовано під час апеляційного провадження, по суті, на тій підставі, що виселення О.Л. становило б непропорційне втручання у його право на повагу до його житла (див. пункт 37). Отже, основним питанням для Суду у цій справі є визначення, чи було забезпечено цим рішенням справедливий баланс між відповідними конкуруючими інтересами (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пфайфер проти Австрії" (Pfeifer v. Austria), заява № 12556/03, пункт 38, від 15 листопада 2007 року, та згадане рішення у справі "Б. проти Молдови" (B. v. Moldova), пункт 73). На цьому етапі Суд повторює, що саме національні суди мають вирішувати проблеми тлумачення національного законодавства, і Суд не може заміняти їх у цьому питанні (див. рішення у справах "Зьодерман проти Швеції" [ВП] (<...>) [GC], заява № 5786/08, пункт 102, ЄСПЛ 2013, та "Бельшан проти Румунії" (<...>), заява № 49645/09, пункт 67, від 23 травня 2017 року). Проте, надаючи національним судам значну свободу у виборі відповідних заходів, Суд зобов’язаний розглянути їхні висновки з точки зору Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі"Валюльєне проти Литви" (<...>), заява № 33234/07, пункт 76, від 26 березня 2013 року).

84. Суд уже зазначав у своїй практиці, що виселення є крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла, гарантованого статтею 8 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кривицька та Кривицький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 41, від 02 грудня 2010 року). Однак Суд також зазначав, що втручання національних органів влади в особисті права, передбачені статтею 8 Конвенції, може бути необхідним для захисту здоров’я та прав інших (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Опуз проти Туреччини" (Opuz v. Turkey), пункт 144, "Єремія проти Республіки Молдова" (Eremia v. the Republic of Moldova), пункт 52, та "Володіна проти Росії" (Volodina v. Russia), пункт 86). До того ж у контексті статті 2 Конвенції Суд зазначав, що у справах про домашнє насильство права нападників не можуть переважити права потерпілих, зокрема, на фізичну та психічну недоторканість (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Опуз проти Туреччини" (Opuz v. Turkey), пункт 147, та "Талпіс проти Італії" (Talpis v. Italy), пункт 123).

85. Враховуючи аргумент Уряду, у цій справі стаття 116 Житлового кодексу України в принципі була ефективним засобом юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявниці з точки зору Конвенції. У контексті провадження про виселення, порушеного на підставі зазначеного положення законодавства, національні суди, які розглядали твердження заявниці, що в О.Л. періодично ставалися спалахи насильства під час суперечок удома, були зобов’язані оцінити достовірність її тверджень і ризик вчинення насильства у майбутньому, якщо сторони залишаться проживати під одним дахом. З наявних у Суду матеріалів не вбачається, що апеляційний суд чи Верховний Суд здійснили комплексну оцінку цих елементів.

86. Зокрема, як вбачається з рішення апеляційного суду, суд визнав, що справді мали місце певні порушення, і навіть вважав за необхідне "попередити [О.Л.] про необхідність змінити ставлення..." (див. пункт 39). Хоча щодо О.Л. було порушено кримінальне та адміністративне провадження за фактом фізичного насильства над заявницею, а правоохоронні органи проводили з ним "профілактичні бесіди" та неодноразово виносили йому "попередження", суд, прийнявши до розгляду позов про виселення, встановив, що "факт систематичного порушення [О.Л.] правил спільного співжиття … не підтверджено" (див. пункт 39; див., для порівняння, згадане рішення у справі "Б. проти Молдови" (B. v. Moldova), пункт 74). На цьому етапі Суд повторює, що коли національні органи влади розглядають достовірні твердження про домашнє насильство, вони мають оцінити ситуацію в цілому, у тому числі ризик вчинення насильства у майбутньому. Як випливає із документів соціальних працівників і працівників міліції, О.Л. неодноразово ухилявся від спроб обговорити з ним ситуацію для досягнення належного врегулювання проблеми та запобігання ризику подальших спалахів насильства (див. пункти 26 і 28). Не вбачається, що апеляційний суд взяв це до уваги і спробував проаналізувати, чи існував ризик повторного вчинення насильства.

87. По суті апеляційний суд послався на той факт, що О.Л. ніколи не притягувався до відповідальності, не спробувавши проаналізувати основні причини такої ситуації, у тому числі випадки, коли органи державної влади не реагували на повідомлення про інциденти (див. пункти 10, 11, 18 та 24) або коли заявниця відмовлялася від своїх скарг щодо дій, які могли становити серйозний злочин (див. пункти 18 та 32). На цьому етапі Суд зазначає, що через специфіку домашнього насильства випадки, коли потерпілі відмовляються від своїх скарг, є поширеним явищем (див., зокрема, згадані рішення у справах "Опуз проти Туреччини" (Opuz v. Turkey), пункти 138 і 139,"Володіна проти Росії" (Volodina v. Russia), пункт 99, та "Б. проти Молдови" (B. v. Moldova), пункт 54). Суд вважає, що така відмова не має звільняти національні органи влади від обов’язку оцінювати тяжкість ситуації з метою пошуку належного її врегулювання. До того ж автоматичне посилання на факт, що стверджувані потерпілі відмовилися від своєї скарги без здійснення всебічного аналізу ризиків, з якими вони продовжують жити, є несумісним із обов’язком держав враховувати вразливість потерпілих від домашнього насильства під час виконання своїх позитивних обов’язків у цій сфері за статтями 3 та 8 Конвенції .

88. Суд також зазначає, що, як вбачається з матеріалів справи, О.Л. і заявниці було надано спірну соціальну квартиру у зв’язку з народженням їхніх доньок. Після розлучення лише заявниця отримала право на опікування дітьми. О.Л., зі свого боку, часто не сплачував аліменти на утримання дітей, а шкільні та соціальні працівники зазначили, що він був емоційно відсторонений від їхнього виховання. Повідомлялося, що діти, які неодноразово ставали свідками його сварок із заявницею, зазнали серйозного стресу (див. пункти 26 та 29). З рішення апеляційного суду не вбачається, що він розглянув вплив цих обставин на правомірність незмінної зацікавленості О.Л. у збереженні найму соціального житла або проаналізував, як його агресивна поведінка стосовно заявниці впливала на забезпечення найкращих інтересів дітей.

89. У свою чергу Верховний Суд залишив без задоволення касаційну скаргу заявниці на рішення апеляційного суду, схваливши його аналіз.

90. У контексті всіх деталізованих раніше факторів Суд вважає, що, залишивши без задоволення позов заявниці про виселення О.Л. на підставі статті 116 Житлового кодексу України , яка, як пояснив Уряд, в принципі була належним законодавчим способом врегулювання її справи, національні судові органи не провели всебічний аналіз ситуації та загрози психологічного та фізичного насильства, з яким могли зіткнутися заявниця та її діти у майбутньому. Суд також зазначає, що провадження тривало понад два роки у трьох інстанціях, протягом яких заявниці та її дітям загрожував ризик подальшого насильства (див., для порівняння, рішення у справі "Беваква і С. проти Болгарії" (Bevacqua and S. v. Bulgaria), пункт 76). Тому не було забезпечено справедливий баланс між усіма відповідними конкуруючими приватними інтересами. Реакція цивільних судів на позов заявниці про виселення її колишнього чоловіка не відповідала позитивному обов’язку держави забезпечити заявниці ефективний захист від домашнього насильства.

91. Отже, у цій справі було порушено статтю 8 Конвенції .

II. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 6 І 13 КОНВЕНЦІЇ

92. Посилаючись на статті 6 та 13 Конвенції , заявниця також скаржилася на те, що у рішеннях апеляційного суду та Верховного Суду в її справі не був належним чином розглянутий її основний аргумент щодо ймовірності вчинення домашнього насильства стосовно неї та її дітей у випадку, якщо їм доведеться продовжувати жити разом з О.Л., і що з огляду на спосіб тлумачення та застосування національними судами національного законодавства в її справі, вона не мала ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргами за статтею 8 Конвенції .

93. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 8 Конвенції Суд вважає, що він розглянув основне юридичне питання, порушене у цій заяві, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

94.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

95. Заявниця вимагала 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Вона стверджувала, що ця сума дозволить їй придбати окрему квартиру і, нарешті, жити окремо від О.Л.

96. Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.

97. Суд вважає, що заявниця мала зазнати болю та страждань у зв’язку з фактами, які стали підставою для встановлення у цій справі порушення статті 8 Конвенції . Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

B. Судові та інші витрати

98. Заявниця також вимагала 2 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу та 80 євро компенсації адміністративних витрат, понесених її захисником, пані Н. Бухтою, у зв’язку з представництвом її інтересів у Суді. Вона просила перерахувати ці суми безпосередньо на рахунок її представника. На підтвердження своїх вимог заявниця надала договір про надання правової допомоги, підписаний нею та пані Н. Бухтою 01 лютого 2019 року, щодо представництва її інтересів під час провадження у Суді. У ньому передбачалося, що після закінчення провадження заявниця мала сплатити пані Бухті 50 євро за кожну годину роботи та додатково 4% від загальної суми за виконану роботу в якості компенсації адміністративних і поштових витрат; однак загальна сума не мала перевищувати присуджену Судом суму компенсації судових та інших витрат у цій справі. Заявниця також надала акт виконаних робіт, заповнений пані Бухтою, в якому зазначалося, що пані Бухта працювала над справою сорок годин.

99. Уряд закликав Суд відхилити вимогу щодо компенсації зазначених судових витрат, оскільки заявниця фактично не понесла вказаних витрат. Уряд також стверджував, що вимога про компенсацію адміністративних і поштових витрат не підтверджувалася жодними поштовими квитанціями про оплату чи іншими відповідними задокументованими доказами.

100. У контексті усталеної практики Суду (див., наприклад, рішення у справі "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 115-117, від 07 листопада 2013 року) Суд вважає за належне присудити заявниці, якій також було надано правову допомогу у розмірі 850 євро, 1 150 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок її представника, як зазначила заявниця.

C. Пеня

101. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятною скаргу заявниці за статтею 8 Конвенції .

2.Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції .

3.Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за статтями 6 і 13 Конвенції .

4.Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)1 150 (одна тисяча сто п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути перераховані безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці, пані Н. Бухти;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5.Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 03 вересня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.