ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Четверта секція
РІШЕННЯ
Справа "Войкін та інші проти України"
(Заява № 47889/08)
| СТРАСБУРГ 27 березня 2018 року ОСТАТОЧНЕ 27/06/2018 |
Автентичний переклад
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Войкін та інші проти України"
Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Вінсент А. Де Гаетано (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Пауло Пінто де Альбукерке (<…>),
Фаріс Вегабовіч (<…>),
Егідіюс Куріс (<…>),
Юлія Моток (<…>),
Жорж Раварані (<…>), судді,
та Маріалена Цирлі (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 06 березня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 47889/08), яку подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) четверо громадян України: п. Валерій Сергійович Войкін (далі - перший заявник), пані Марина Олександрівна Войкіна (далі - друга заявниця), пані Елеонора Миколаївна Шупняк (далі - третя заявниця) та пані Валентина Борисівна Войкіна (далі - четверта заявниця). Перший заявник і друга заявниця подали свої заяви 11 листопада 2008 року. Третя та четверта заявниці приєдналися до них 26 листопада 2008 року.
Четверта заявниця померла після подання своєї заяви. Перший заявник, її син, висловив бажання підтримати її скарги від її імені.
2. Заявників представляв п. Едуард Марков - юрист, який практикує у м. Одесі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. Іван Ліщина, з Міністерства юстиції.
4. 06 січня 2014 року про заяву було повідомлено Уряд.
5. 10 липня 2017 року заступник Голови секції відповідно до підпункту "с" пункту 2 правила 54 Регламенту Суду вирішив, що сторонам слід запропонувати подати додаткові письмові зауваження щодо прийнятності та суті заяви.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Перший заявник народився у 1978 році. На час подій він був дільничним інспектором міліції Калінінського району у м. Горлівка. Станом на лютий 2014 року він відбував покарання у виді позбавлення волі у Менській виправній колонії № 91. Друга заявниця, яка є його дружиною, народилась у 1984 році. Вона проживає у м. Горлівка зі своєю матір’ю, третьою заявницею, яка народилась у 1951 році. Четверта заявниця, мати першого заявника, народилась у 1948 році та померла 05 грудня 2010 року. Перший заявник висловив бажання підтримати скарги матері від її імені.
A. Подія за участю другої заявниці та її розслідування
7. У ніч з 18 на 19 червня 2008 року, незабаром після опівночі, у другої заявниці стався конфлікт з працівником міліції, М., який був колегою її чоловіка.
8. Виклад подій другою заявницею був таким. Ідучи вулицею разом із подругою Б., вона почула, що хтось біжить за ними. Ця особа вдарила її по плечу. Обернувшись, вона побачила М., якого вона знала. Він був одягненим у цивільний одяг та, очевидно, дуже п’яним. Коли вона спитала його, в чому справа, М. без пояснень закричав, що проведе її особистий обшук. Він вирвав у неї з рук пакет. Оглянувши його вміст, він кинув його на землю. Потім М. схопив другу заявницю за шию та почав душити її. У відповідь на її протести він зауважив, що місцевий прокурор знаходиться поруч із ним, і що скаржитися немає сенсу. Він двічі вдарив другу заявницю по голові чимось важким, що, на її думку, могло бути мобільним телефоном. У той момент перший заявник зателефонував подрузі його дружини, Б., яка була з нею, щоб дізнатися, чи все добре (оскільки його дружина не повернулася додому в очікуваний час і не відповідала на його телефонні дзвінки). Дізнавшись про інцидент, перший заявник попрямував туди. М. у грубій формі погрожував йому звільненням. Він відпустив другу заявницю лише після того, як до них підійшли двоє інших працівників міліції, одягнених у цивільний одяг, які випадково там опинились.
9. Б., подруга другої заявниці, підтвердила викладену версію подій. Проте, зрештою, вона зазначила, що М. не душив другу заявницю, а просто тримав її та не давав їй піти.
10. Версія подій М. була такою. Він ішов вулицею зі знайомим П., підприємцем, після святкування професійного свята дільничного інспектора міліції. Вони зустріли двох колег М. і зупинилися поговорити з ними. Поруч пройшли дві жінки. М. подумав, що одна з них була якоюсь Т., яка перебувала під адміністративним наглядом та не повинна була бути поза межами своєї домівки так пізно. Він пішов спитати, що вона там робила. Проте, підійшовши до неї, він зрозумів, що помилився. Він упізнав другу заявницю та вибачився за свою помилку. Друга заявниця, яка очевидно була дуже п’яною, почала ображати та штовхати його. М. стверджував, що він не торкався її. Щодо можливого походження її тілесних ушкоджень він зазначив, що в минулому у неї були серйозні конфлікти з її чоловіком, і що ці тілесні ушкодження могли бути завдані ним. Щодо того факту, що пластиковий пакет, який вона тримала в руках, був розірваний, він пояснив це її інтенсивною жестикуляцією.
11. Версія М. підтверджувалася поясненнями його друга П. та двох працівників міліції, які були там.
12. Прийшовши додому, друга заявниця викликала швидку допомогу. У неї були діагностовані декілька гематом на шиї та ситуаційний невроз. Вона пояснила, що її душив працівник міліції. У присутності лікаря швидкої допомоги друга заявниця викликала міліцію. За твердженням Уряду друга заявниця не зазначила, що М. був правоохоронцем. Вона заперечила проти цього доводу.
13. Уранці 19 червня 2008 року другу заявницю було оглянуто невропатологом, який діагностував їй струс головного мозку і крововиливи на шиї та призначив амбулаторне медикаментозне лікування.
14. 28 червня 2008 року Калінінський відділ міліції виніс постанову, відмовивши у порушенні кримінальної справи за скаргою другої заявниці. У постанові було зазначено, що 19 червня 2008 року о 01 год. 05 хв. вона звернулася до міліції зі скаргою на побиття знайомим. Як зазначено далі у постанові, не вбачалось можливим опитати її, оскільки під час візитів працівників міліції її ніколи не було вдома.
15. 09 липня 2008 року друга заявниця звернулась до прокуратури м. Горлівки (далі - Горлівська прокуратура) зі скаргою щодо інциденту. Вона просила не доручати проведення перевірки прокуратурі Калінінського району (далі - Калінінська прокуратура), з огляду на те, що один з її працівників, як стверджується, був разом із М. під час інциденту, та що М. посилався на цей факт як на гарантію своєї безкарності (див. пункт 8). Друга заявниця стверджувала, що органи влади не робили спроб зв’язатися з ними, щоб почути їхню версію подій.
16. 15 липня 2008 року Горлівська прокуратура передала її скаргу прокурору Калінінського району.
17. 25 липня 2008 року друга заявниця надала Калінінській прокуратурі письмові пояснення щодо інциденту. Того ж дня цей орган влади скасував постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 28 червня 2008 року. Він зазначив, що проведення перевірки було незаконно доручено Калінінському відділу міліції, незважаючи на те, що скарга другої заявниці стосувалася стверджуваного жорстокого поводження з нею з боку одного з його працівників.
18. 28 липня 2008 року працівник міліції, який був на чергуванні у ніч з 18 на 19 червня 2008 року, був притягнутий до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з невжиттям заходів за повідомленням другої заявниці (див. пункт 12).
19. 01 серпня 2008 року Калінінська прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи щодо М. за частиною другою статті 365 Кримінального кодексу (перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством або діями, що ображають особисту гідність потерпілого), встановивши відсутність у його діях складу злочину. Прокурор зазначив, що твердження другої заявниці підтверджувалося поясненнями її чоловіка та подруги. Проте також були пояснення М. і свідків з його боку, які заперечували будь-яке жорстоке поводження з другою заявницею. Отже, прокурор дійшов висновку, що її твердження було необґрунтованим. У постанові також було зазначено, що на момент подій М. був одягнений у цивільний одяг та не діяв як працівник правоохоронних органів. Зрештою, було зазначено, що друга заявниця ігнорувала численні виклики на допити.
20. 04 серпня 2008 року Калінінська прокуратура скасувала свою постанову про відмову у порушенні кримінальної справи від 01 серпня 2008 року як винесену передчасно. У ній було зазначено, зокрема, що не всі відповідні факти були встановлені. Крім того, не було проведено судово-медичне обстеження другої заявниці.
21. 14 серпня 2008 року друга заявниця пройшла зазначене обстеження, під час якого не було виявлено видимих тілесних ушкоджень. Ознайомившись з її амбулаторною картою, експерт дійшов висновку, що вона отримала крововилив на шиї та черепно-мозкову травму, яка призвела до струсу мозку. Ці тілесні ушкодження, оцінені як легкі, утворилися внаслідок "дії тупих предметів" у зазначений другою заявницею період.
22. Того ж дня Калінінська прокуратура знову відмовила у порушенні кримінальної справи щодо М. у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину. Вона посилалася, зокрема, на пояснення свідків, згідно з якими М. не поводився жорстоко з другою заявницею. Крім того, прокурор зазначив, що М. не був при виконанні своїх службових обов’язків, та що тілесні ушкодження, отримані другою заявницею, відносилися до легких.
23. 05 вересня 2008 року вищестоящий прокурор тієї ж прокуратури скасував згадану постанову як винесену передчасно. Він зазначив, зокрема, що необхідно провести додаткове судово-медичне дослідження з метою перевірки твердження другої заявниці щодо її побиття по голові мобільним телефоном.
24. 15 вересня 2008 року прокурор надав вказівку провести таке дослідження другої заявниці з метою надання відповідей на такі питання: (1) як саме могли бути завдані їй тілесні ушкодження; (2) чи були на її голові сліди, які могли утворитися від ударів мобільним телефоном; (3) чи могла вона отримати відповідні тілесні ушкодження за стверджуваних нею обставин; та (4) коли саме вона могла отримати відповідні тілесні ушкодження.
25. 09 жовтня 2008 року було складено акт судово-медичного дослідження. У ньому на зазначені питання було надано такі відповіді: (1) черепно-мозкова травма та крововилив на шиї утворилися внаслідок контакту з тупими предметами; (2) ні освідуванням другої заявниці, ні вивченням медичних документів тілесних ушкоджень в області голови виявлено не було (очевидно, маються на увазі видимі тілесні ушкодження); (3) тілесні ушкодження другої заявниці могли бути завдані їй за описаних обставин; та (4) відповідно до медичних документів друга заявниця могла отримати тілесні ушкодження 19 червня 2008 року.
26. Однак 19 листопада 2008 року Калінінська прокуратура винесла ще одну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою другої заявниці. Пославшись на акти судово-медичних досліджень та пояснення свідків, прокурор зазначив, що її твердження не було достатньо обґрунтованим.
27. 20 квітня 2009 року прокуратура Донецької області (далі - прокуратура області) скасувала зазначену постанову як прийняту передчасно та таку, що ґрунтувалась на неповній перевірці.
28. 05 травня 2009 року Калінінська прокуратура знов відмовила у порушенні кримінальної справи щодо М. У постанові було зазначено, що судово-медичні дослідження від 14 серпня та 09 жовтня 2008 року спростували твердження другої заявниці. Крім того, прокурор зазначив, що під час додаткової перевірки заявниця відмовилася давати пояснення.
29. Друга заявниця як мінімум тричі (20 липня, 08 жовтня 2009 року та 04 січня 2010 року) оскаржувала до Генеральної прокуратури України (далі - ГПУ) згадані постанови про відмову у порушенні кримінальної справи. Її скарги направлялися до прокуратури області.
30. 21 лютого 2010 року прокуратура області повідомила їй листом, що погодилась з рішенням прокуратури нижчого рівня. Також у листі зазначалось, вона мала право за бажанням оскаржити цю постанову до суду.
B. Кримінальне провадження щодо першого заявника
31. У травні 2008 року першому заявнику було проведено операцію на коліні. З 08 серпня до 02 вересня 2008 року він проходив амбулаторний курс реабілітації у Горлівській лікарні.
32. У невстановлену дату (нерозбірливо у наявній копії) Калінінська прокуратура направила першому заявнику за місцем його реєстрації (помешкання його матері) повістку з вказівкою з’явитися до прокуратури 05 вересня 2008 року. Незрозуміло, чи було її надіслано у зв’язку з перевіркою скарг дружини першого заявника (див. вище), або вона переважно стосувалася подальшого кримінального провадження щодо нього.
33. 10 вересня 2008 року Калінінська прокуратура порушила кримінальну справу щодо першого заявника за підозрою у зловживанні владою та службовому підробленні, вчинених при виконанні ним обов’язків працівника правоохоронних органів у січні 2008 року. Зокрема, 14 березня 2008 року місцевий суд повідомив прокурора про деякі фактологічні неточності у протоколі про адміністративне (незначне) правопорушення, складеному першим заявником. Останній підозрювався у підробленні цього протоколу.
34. Того ж дня Калінінська прокуратура повідомила першому заявнику про згадану постанову листом, направленим за адресою його фактичного проживання разом з дружиною (окремо від їхніх батьків). У листі також було зазначено, що він мав з’явитися до прокуратури для отримання копії постанови та на допит.
35. Того ж дня, 10 вересня 2008 року, прокурор постановив працівникам Калінінського відділу міліції забезпечити присутність першого заявника для проведення слідчих дій. 12 вересня 2008 року міліція повідомила слідчому про неможливість виконати зазначену постанову, оскільки ні за адресою його звичайного місця проживання, ні у квартирі його матері першого заявника виявлено не було. Також, коли вони пішли опитати його тестя та тещу про його місцеперебування, третя заявниця "здійснила істеричні напади на [них]", що надало працівникам міліції підставу вважати, що перший заявник міг переховуватися там.
36. 13 вересня 2008 року суддя Калінінського районного суду постановив затримати першого заявника з метою доставлення його до суду для вирішення питання про обрання йому запобіжного заходу.
37. 19 вересня 2008 року перший заявник був оголошений у розшук міліцією.
38. Того ж дня він звернувся до обласної прокуратури з письмовою заявою, зазначивши, що після інциденту з його дружиною працівники Калінінського відділу міліції погрожували йому та його родині його звільненням, кримінальним переслідуванням або навіть нещасним випадком зі смертельними наслідками. Тому він заявив про відвід прокурору Калінінського району від провадження у справі. Він також стверджував, що боявся навіть вийти до лікарні, оскільки біля його будинку чекали якісь підозрілі особи. Перший заявник в якості своєї адреси зазначив адресу його матері.
39. 22 вересня 2008 року слідчий прийшов додому до матері заявника (четвертої заявниці) та запитав, чи відомо їй місцезнаходження першого заявника. Вона повідомила, що майже два роки він проживає окремо від неї і їй не відоме його місцезнаходження.
40. 24 вересня 2008 року вона надіслала слідчому заяву першого заявника від 23 вересня 2008 року про допущення її до провадження в якості його представника та вручення їй копії постанови про порушення кримінальної справи щодо нього від 10 вересня 2008 року. В обґрунтування цієї заяви перший заявник зазначив, що він був обмежений у пересуванні внаслідок операції на коліні.
41. 29 вересня 2008 року начальник Горлівської лікарні повідомив слідчому, у відповідь на його запит, що востаннє перший заявник відвідував лікарню 15 вересня 2008 року та що адміністрації лікарні невідомо, як з ним можна зв’язатися.
42. 01 жовтня 2008 року відділ внутрішньої безпеки Калінінського відділу міліції письмово повідомив прокурора, що він мав інформацію про таємне відвідування першим заявником квартири своїх батьків і його тещі та тестя.
43. 03 жовтня 2008 року прокурор Калінінського району повідомив першому заявнику листом, надісланим на адресу його матері, що остання не може бути допущена до участі у провадженні в якості його представника на такій ранній стадії. Прокурор зазначив, що першого заявника оголошено у розшук, і що він мав з’явитися для отримання копії постанови про порушення щодо нього кримінальної справи та допиту.
44. 31 жовтня 2008 року прокурор Калінінського району надіслав першому заявнику ще одного листа, яким повідомив його про порушення щодо нього ще однієї кримінальної справи за підозрою у зловживанні владою працівником правоохоронного органу та службовому підробленні, та що він мав з’явитися до прокуратури для отримання копії цієї постанови та допиту.
45. У період з жовтня 2008 року до січня 2010 року щодо першого заявника були порушені вісім інших кримінальних справ за новими епізодами зловживання владою, а також за підозрою в одержанні хабара. Він підозрювався у вчиненні цих злочинів з метою звітування його керівництву про кращі результати роботи, щоб, таким чином, мати право на додаткові винагороди та просування по службі. Про кожну таку постанову перший заявник повідомлявся листом, надісланим на адресу його матері.
46. 25 березня 2009 року перший заявник звернувся до ГПУ зі скаргою щодо залишення без уваги його численних клопотань про відвід прокурора Калінінського району. Він також стверджував, що потребував заходів безпеки "як особа, яка повідомила про злочин". Зрештою, перший заявник просив прокурора скасувати постанову про оголошення його у розшук, "щоб [він] міг захищатися від пред’явлених кримінальних обвинувачень та продовжити [своє] лікування".
47. 13 травня та 26 червня 2009 року прокуратура області письмово повідомила першому заявнику, що його скарги були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю.
48. 29 червня 2009 року перший заявник був затриманий за адресою, де він проживав з дружиною. Слідчий послався на статті 106 та 115 Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК, див. пункт 78) та обґрунтував його затримання таким чином: перший заявник знаходився у розшуку з 19 вересня 2008 року, перешкоджав встановленню істини та вчинив тяжкі злочини. У протоколі затримання також було зазначено, що перший заявник підозрювався у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 364 (зловживання владою або службовим становищем працівником правоохоронного органу), частиною першою статті 366 (службове підроблення) та частиною другою статті 368 (одержання хабара) Кримінального кодексу . Слідчий склав протокол роз’яснення першому заявнику його процесуальних прав. Перший заявник відмовився підписати його. Він також відмовився робити будь-які зауваження щодо висунутих проти нього обвинувачень.
49. 30 червня 2009 року Калінінський районний суд продовжив строк затримання першого заявника до десяти діб на підставі відсутності у матеріалах справи даних про його особу. Ця постанова оскарженню не підлягала.
50. 03 липня 2009 року той самий суд обрав першому заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту "з урахуванням тяжкості та обставин вчинених злочинів [та] особи [першого заявника]" без надання додаткових пояснень.
51. 06 липня 2009 року заявник подав апеляційну скаргу. Він стверджував, що взяття його під варту не ґрунтувалося на достатніх і відповідних підставах. Він зазначив, що його затримали у його помешканні, де він проживав більше двох років, та що він не переховувався від слідства. Він зазначив, що обґрунтування взяття його під варту було надто формалістичним. Так, хоча суд послався на його особу, він не зазначив, які саме дані щодо його особи виправдовували його взяття під варту як найбільш належний запобіжний захід.
52. 21 липня 2009 року Апеляційний суд Донецької області (далі - апеляційний суд) скасував постанову від 03 липня 2009 року та звільнив першого заявника під підписку про невиїзд. Апеляційний суд встановив, що суд першої інстанції не навів підстав необхідності обрання найбільш суворого запобіжного заходу.
53. 17 листопада 2011 року Калінінський районний суд визнав заявника винним у вчиненні шахрайства, зловживанні владою на посаді працівника правоохоронного органу, у вчиненні службового підроблення, яке спричинило тяжкі наслідки, та одержанні хабара, і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк сім років з позбавленням права обіймати посади у правоохоронних органах та з конфіскацією всього його майна.
54. 06 березня 2012 року апеляційний суд скасував вирок у частині обвинувачення у вчиненні службового підроблення та направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд. Апеляційний суд залишив без змін решту вироку, перекваліфікувавши певним чином деякі обвинувачення та зменшивши строк позбавлення першого заявника волі до шести років.
55. 09 жовтня 2012 року Калінінський районний суд знов визнав заявника винним у вчиненні службового підроблення, яке спричинило тяжкі наслідки, та призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк чотири роки. Остаточним покаранням було позбавлення волі на строк шість років, оскільки найбільш суворе покарання, призначене заявнику, поглинуло більш м’яке. Не будучи оскарженим, вирок набрав законної сили.
56. 01 серпня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ скасував ухвалу апеляційного суду від 06 березня 2012 року в частині засудження першого заявника (у частині направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції ухвала була залишена без змін) та направив справу на новий апеляційний розгляд.
57. 03 грудня 2013 року апеляційний суд залишив без змін вирок від 17 листопада 2011 року в частині засудження першого заявника у зв’язку зі зловживанням владою на посаді працівника правоохоронного органу та призначення йому покарання у виді позбавлення волі на строк шість років. Інші обвинувачення (за винятком тих, що були розглянуті у вироку від 09 жовтня 2012 року, - див. пункт 55) були дещо перекваліфіковані, та перший заявник був звільнений від покарання, призначеного у цій частині.
58. У матеріалах справи не міститься додаткова інформація про кримінальне провадження щодо першого заявника.
C. Обшуки міліцією квартир третьої та четвертої заявниць та пов’язані з цим події
59. 10 вересня 2008 року слідчий звернувся до Калінінського районного суду з поданням про проведення обшуку за місцем реєстрації першого заявника (квартира четвертої заявниці). У поданні зазначалось, що 27 січня 2008 року перший заявник склав протокол про адміністративне (незначне) правопорушення у зв’язку з несанкціонованою вуличною торгівлею приватною особою. Як було встановлено у подальшому, дані у цьому протоколі були не точними, що призвело до порушення кримінальної справи проти першого заявника за підозрою у зловживанні владою та вчиненні службового підроблення. Слідчий вважав, що "[деякі] предмети та документи, які мають значення для встановлення істини у справі" можуть бути виявлені за місцем проживання першого заявника.
60. 11 вересня 2008 року Калінінський районний суд остаточною постановою задовольнив зазначене подання, повторивши мотивування слідчого та визначення обсягу обшуку. Суд послався на статтю 177 КПК (див. посилання у пункті 78).
61. 12 вересня 2008 року слідчий звернувся до Калінінського районного суду з поданням про проведення обшуку за місцем реєстрації другої заявниці (квартира третьої заявниці). Текст подання був аналогічним поданому 10 вересня 2008 року (див. пункт 59).
62. Того ж дня працівники міліції постукали у двері помешкання третьої заявниці. Вона та її чоловік були вдома, але не впустили працівників міліції.
63. Виклад подій 12 вересня 2008 року третьою заявницею був таким. Група з дев’яти-десяти осіб, у тому числі працівників міліції та деяких підозрілих осіб, прийшла до її квартири. Вони несамовито стукали у двері, вимагаючи впустити їх. Чоловік третьої заявниці вийшов та попросив їх пред’явити постанову про дозвіл на проведення обшуку або інший документ, яким санкціоновані їхні дії, але такого документа пред’явлено не було. Працівники міліції погрожували третій заявниці та її чоловіку, що проникнуть у житло та знайдуть привід для кримінального переслідування усієї сім’ї. Вони залишались на сходах і на подвір’ї та кричали близько трьох годин.
64. Відповідно до версії Уряду до помешкання третьої заявниці приходили троє працівників міліції. Вони повідомили їй про кримінальне провадження щодо першого заявника та запитали про його місцеперебування. Оскільки вона та її чоловік відмовилися співпрацювати, вони пішли.
65. 13 вересня 2008 року Калінінський районний суд задовольнив подання слідчого від 12 вересня 2008 року (див. пункт 61). Постанова суду була аналогічною винесеній 11 вересня 2008 року (див. пункт 60).
66. Того ж дня міліція провела обшук у квартирі третьої заявниці. За її твердженням вони зламали вхідні двері за допомогою електричної пили. Третя заявниця також стверджувала, що працівники міліції не пред’явили їй постанову про дозвіл на проведення обшуку. Були присутні двоє понятих. Згідно з твердженнями третьої заявниці вони були знайомими працівників міліції.
67. Як зазначено у протоколі обшуку, він тривав із 17 год. 20 хв. до 19 год. 04 хв. Працівники міліції вилучили низку документів, пов’язаних з роботою першого заявника. Крім того, вони вилучили мобільний телефон без СІМ-карти разом із коробкою від нього. Зрештою, вони виявили та вилучили пакет, у якому, як вбачалося, містився каннабіс. Згідно з твердженнями третьої заявниці, його підкинули працівники міліції.
68. 16 вересня 2008 року працівники міліції провели обшук квартири четвертої заявниці. Вони виявили та вилучили деякі документи, які вважались пов’язаними з розслідуванням у кримінальній справі щодо першого заявника. За твердженнями першого заявника та четвертої заявниці, ці документи принесли туди на день раніше самі працівники міліції. Четверта заявниця стверджувала, що працівники міліції, відомі їй як колеги її сина, пояснили їй, що після нападу на їхній відділ вони не мали безпечного місця для зберігання документів, які все одно мали бути передані першому заявнику.
69. 23 вересня 2008 року експерт встановив, що у пакеті, виявленому у квартирі третьої заявниці 13 вересня 2008 року, містився каннабіс. 02 жовтня 2008 року Калінінський відділ міліції відмовив у порушенні кримінального провадження за цим фактом, дійшовши висновку про неможливість встановлення особи, якій міг належати каннабіс.
70. 07 жовтня 2008 року Калінінський районний суд задовольнив ще одне подання про проведення обшуку за місцем реєстрації першого заявника (квартира четвертої заявниці) з огляду на те, що слідчий володів інформацією про можливе переховування там першого заявника.
71. 11 лютого 2009 року міліція провела обшук квартири четвертої заявниці на підставі постанови суду від 07 жовтня 2008 року. Як зазначено у протоколі обшуку, працівники міліції шукали "предмети, цінності та документи, пов’язані з кримінальною діяльністю [першого заявника]". За результатами обшуку не було виявлено нічого, що цікавило слідство.
72. Третя та четверта заявниці неодноразово клопотали до Калінінського районного суду про надання їм копій постанов, якими було надано дозвіл на проведення обшуків їхніх квартир. Голова суду відповів, що обшуки були проведені відповідно до КПК, а направлення копій відповідних постанов суду не було передбачено законодавством.
73. Третя та четверта заявниці також неодноразово звертались до органів прокуратури зі скаргами на незаконність обшуків. Вони стверджували, зокрема, що працівники міліції поводилися грубо та настирливо, поняті не були незалежними, і було незрозуміло, що саме шукали працівники міліції.
74. 23 грудня 2008 року Горлівська прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи проти працівників міліції, задіяних у спецоперації 12 вересня та обшуках 13 і 16 вересня 2008 року, із загально сформульованим мотивуванням про відсутність порушень законодавства. Убачається, що заявницям не було відомо про цю постанову.
75. 17 червня 2009 року, розглянувши скарги третьої та четвертої заявниць, Калінінська прокуратура відмовила у порушенні кримінального провадження щодо судді Калінінського районного суду у зв’язку з постановами, якими було надано дозвіл на проведення обшуків їхніх квартир.
76. 20 листопада 2009 року третя заявниця ознайомилась з постановою Калінінського районного суду від 13 вересня 2008 року (див. пункт 65). Невідомо, чи отримала доступ до відповідних постанов від 11 вересня та 07 жовтня 2008 року четверта заявниця, і якщо так, то коли саме (див. пункти 60 та 70).
D. Інші факти
77. 05 червня 2006 року місцеве підприємство - постачальник теплової енергії ініціювало цивільне провадження щодо першого заявника та четвертої заявниці, які були зареєстровані за однією адресою, з метою стягнення заборгованості. Національні суди ухвалили рішення не на користь заявників. 19 травня 2008 року Верховний Суд України відмовив у розгляді касаційної скарги першого заявника та четвертої заявниці у зв’язку з несплатою ними судових витрат.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
78. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу (1960 року) у редакції, чинній на час подій, містяться: щодо обов’язку розслідувати злочин - в рішенні у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine) (заява № 23893/03, пункт 45, від 15 травня 2012 року); щодо затримання органом дізнання підозрюваного у вчиненні злочину - в рішенні у справі "Строган проти України" (Strogan v. Ukraine) (заява № 30198/11, пункт 45, від 06 жовтня 2016 року); та щодо проведення обшуку житла чи іншого володіння - в рішеннях у справах "Васильчук проти України" (Vasylchuk v. Ukraine) (заява № 24402/07, пункти 28–30, від 13 червня 2013 року) та "Багієва проти України" (Bagiyeva v. Ukraine) (заява № 41085/05, пункти 39 та 40, від 28 квітня 2016 року).
79. Відповідні положення Цивільного кодексу України (2003 року) та Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (1994 року) у редакції, чинній на час подій, наведено в рішенні у справі "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine) (заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункти 60 та 62, від 03 грудня 2015 року).
ПРАВО
I. LOCUS STANDI ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА ПІДТРИМУВАТИ СКАРГИ ЧЕТВЕРТОЇ ЗАЯВНИЦІ ПІСЛЯ ЇЇ СМЕРТІ
81. Після смерті четвертої заявниці у грудні 2010 року її син, перший заявник, виявив бажання підтримати зазначені скарги від її імені.
82. Уряд погодився з locus standi першого заявника.
83. Суд не вбачає жодних підстав для іншого висновку (див. рішення у справі "Місан проти Росії" (Misan v. Russia), заява № 4261/04, пункти 29–31, від 02 жовтня 2014 року).
84. Друга заявниця скаржилася на жорстоке поводження збоку працівників міліції та непроведення ефективного розслідування за цим фактом на національному рівні. Хоча друга заявниця посилалась на статті 3 та 13 Конвенції, Суд вважає за належне розглядати її скарги виключно за статтею 3, яка передбачає:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
A. Прийнятність
1. Відповідність критерію ratione personae
85. Уряд стверджував, що хоча М. був працівником міліції, на час подій він не був при виконанні службових обов’язків і був одягнений у цивільний одяг. Відповідно, на думку Уряду, він діяв як звичайна приватна особа, не наділена жодними офіційними повноваженнями, і держава не несла відповідальності за його дії. Таким чином Уряд закликав Суд визнати цю скаргу такою, що не відповідає Конвенції за критерієм ratione personae.
86. Друга заявниця заперечила проти доводу Уряду. Вона стверджувала, що М. посилався на свій статус працівника міліції, щоб зупинити її та провести її особистий обшук.
87. Усталеним принципом практики Суду є те, що Договірна Держава нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків (див. рішення у справі "В.К. проти Росії" (V.K. v. Russia), заява № 68059/13, пункт 174, від 07 березня 2017 року). Проте держава також може нести відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справі "Молдован та інші проти Румунії (№ 2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви № 41138/98 та № 64320/01, пункт 94, ЄСПЛ 2005-VII (витяги)). З метою встановлення, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов’язків, Суд має дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст відповідного поводження (див., наприклад, рішення у справі "Басенко проти України" (Basenko v. Ukraine), заява № 24213/08, пункт 78, від 26 листопада 2015 року).
88. Крім того, у свої практиці Суд доходив висновку, що від держав очікується встановлення високих професійних стандартів у рамках їх правоохоронних систем і забезпечення того, щоб особи, які перебувають на службі в таких системах, відповідали необхідним критеріям (див. рішення у справі "Сашо Горгієв проти Колишньої Югославської Республіки Македонії" (<…>), заява № 49382/06, пункт 51, ЄСПЛ 2012 (витяги).
89. Суд зазначає, що у цій справі, незважаючи на те, що друга заявниця не погодилась із запереченням Уряду, її версія подій узгоджувалась з його фактичним зауваженням, що під час інциденту М. був одягнутий у цивільний одяг та не був при виконанні службових обов’язків. Проте, на думку Суду, лише цієї обставини недостатньо для виключення відповідальності держави за його дії.
90. Згідно з твердженням другої заявниці М., відомий їй як співробітник міліції, який працював разом з її чоловіком, намагався провести її особистий обшук у жорсткій формі. Не здійснюючи оцінку достовірності цього твердження, Суд зазначає, що з цього вбачається, що М. зробив спробу виконати функцію, пов’язану з його службою. Щодо версії М., він стверджував, що прийняв другу заявницю за особу, яка перебувала під адміністративним наглядом, що він збирався поговорити з нею, а подальший конфлікт між ними, як тільки він зрозумів свою помилку, обмежився словесною суперечкою (див. пункти 8 та 10). Іншими словами він стверджував, що діяв як працівник правоохоронних органів.
91. З цього випливає, що хоча другий заявник та М. виклали різні версії інциденту, вони обидва пов’язали його поведінку з його професійною діяльністю працівника міліції. Таким чином, Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що він діяв виключно як приватна особа. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду, згідно з яким ця скарга є неприйнятною у зв’язку з невідповідністю положенням Конвенції за критерієм ratione personae.
2. Вичерпання національних засобів юридичного захисту
92. Уряд також стверджував, що друга заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту щодо цієї скарги, оскільки вона не оскаржила до вищестоящого органу прокуратури або суду постанову прокуратури від 05 травня 2009 року про відмову у порушенні кримінального провадження щодо відповідного працівника міліції (див. пункт 28).
93. Уряд стверджував, що обставини цієї справи відрізнялися від обставин справи "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), у якій Суд дійшов висновку, що процедури оскарження до вищестоящих прокурорів та судів не виявилися спроможними забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв’язку зі скаргами на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування (див. рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункт 97, від 15 травня 2012 року). Зокрема, Уряд зазначив, що у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine) Суд критикував небажання працівників прокуратури швидко та оперативно вжити всіх належних заходів для встановлення фактів та обставин за скаргами на жорстоке поводження та забезпечення відповідних доказів (пункт 175 ). На думку Уряду, ця справа відрізнялась, оскільки органи прокуратури без затримок провели розслідування у кримінальній справі за скаргою другої заявниці, створивши, таким чином, належне підґрунтя для проведення всіх необхідних слідчих дій.
94. Друга заявниця не погодилась. Вона зазначила, що неодноразово зверталася до національних органів влади зі скаргами на жорстоке поводження М. Проте кожного разу приймалось рішення не порушувати кримінальну справу щодо нього. На її думку, її справа нічим не відрізнялась від справи "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine) (там само).
95. Друга заявниця також стверджувала, що їй та її сім’ї погрожували з метою змусити її відмовитися від скарги щодо М. У зв’язку з цим вона повідомила, що порушення численних кримінальних справ проти її чоловіка фактично мало на меті змусити її не підтримувати свою скаргу щодо інциденту з М. Аналогічно вона тлумачила обшуки, проведені у помешканні її батьків, як приховану погрозу їхній сім’ї, пов’язану з її скаргами щодо М.
96. Суд зазначає, що друга заявниця неодноразово скаржилася до різних національних органів влади щодо інциденту, а отже можна стверджувати, що вона вжила всіх достатніх заходів на національному рівні до подання своє скарги до Суді на відмову порушити кримінальну справу у зв’язку з її твердженнями про жорстоке поводження. Органам влади було надано належні можливості вирішити на національному рівні питання щодо стверджуваного жорстокого поводження.
97. Стосовно доводу Уряду, що невідкладним порушенням кримінальної справи органи прокуратури продемонстрували намір провести розслідування цього питання, Суд зазначає, що така кримінальна справа не порушувалась. Натомість, було п’ять постанов про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою другої заявниці, чотири з яких були скасовані як такі, що були винесені передчасно та не ґрунтувалися на достатньому розслідуванні. Крім того, всупереч доводам Уряду, друга заявниця принаймні тричі намагалася оскаржити до вищестоящих органів прокуратури п’яту зі згаданих постанов про відмову у порушенні кримінальної справи, від 05 травня 2009 року, але безрезультатно (див. пункти 29 та 30).
98. Відповідно Суд не переконаний аргументами Уряду та відхиляє його заперечення, яке ґрунтувалося на правилі вичерпання національних засобів юридичного захисту.
3. Інше щодо прийнятності
99. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Стверджуване жорстоке поводження з другою заявницею
100. Друга заявниця підтримала свою скаргу на жорстоке поводження з нею працівника міліції, чиї жорстокі та неправомірні дії згодом приховувалися правоохоронними органами та органами прокуратури.
101. Уряд не надав заперечень по суті цієї скарги.
102. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають підтримуватись відповідними доказами. При оцінці доказів Суд за загальним правилом керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом". Така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі "Салман проти Туреччини" [ВП] ("Salman v. Turkey") [GC], заява № 21986/93, пункт 100, ЄСПЛ 2000-VII, та згадане рішення у справі "В.К. проти Росії" (V.K. v. Russia), пункт 170).
103. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що між сторонами існує спір щодо відповідних фактів. При цьому Суд вважає достатньою мірою встановленим фактом, що 19 червня 2008 року після опівночі стався конфлікт між другою заявницею та М. Крім суперечливих тверджень сторін немає доказів щодо причин і масштабу інциденту. Проте слід зазначити, що М. визнав, що саме він підійшов до другої заявниці (див. пункт 10). Також медичними документами підтверджується, що невдовзі після інциденту другій заявниці були діагностовані крововиливи на шиї, струс головного мозку та ситуаційний невроз. Крім того, судово-медичні експерти зазначили, що ці тілесні ушкодження могли бути завдані їй у період і за обставин, про які вона стверджувала (див. пункти 21 та 25). Отже, Суд вважає, що обставини цієї справи свідчать про достатньо вагомі, чіткі та узгоджені між собою висновки на підтримку твердження другої заявниці щодо жорстокого поводження з нею працівника міліції М. (див. пункт 102).
104. Цього висновку достатньо для Суду, щоб встановити порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції.
2. Ефективність розслідування
(a) Доводи сторін
105. Друга заявниця стверджувала, що національні органи влади не доклали жодних значних зусиль для встановлення істини у її справі, а розслідування її небезпідставного твердження про жорстоке поводження було скомпрометоване численними недоліками.
106. Вона звернула увагу Суду на документи, які вказують на те, що стосовно її скарги, яка була своєчасно подана до міліції з цього приводу, не було вжито жодних подальших заходів (див. пункти 12 та 18).
107. Далі друга заявниця стверджувала, що розслідування не могло вважатися незалежним і безстороннім з огляду на тісні зв’язки між місцевими органами прокуратури та місцевою міліцією, працівника якої вона звинувачувала у жорстокому поводженні з нею.
108. Зрештою, вона зазначила, що не було проведено повноцінного розслідування та що за її скаргою було проведено лише "дослідчу" перевірку. У рамках цієї процедури слідчий міг лише відбирати "пояснення" у відповідних осіб, за достовірність яких останні не несли жодної відповідальності за кримінальним законодавством.
109. Уряд стверджував, що розслідування на національному рівні було оперативним і ретельним. Він зазначив, що за скаргою заявниці, поданою до міліції 19 червня 2008 року, були вжиті негайні заходи з метою перевірки її тверджень. Працівники міліції здійснили виїзд за місцем її проживання, але їм ніхто не відчинив двері. Уряд підкреслив, що на цій стадії друга заявниця не вказала, що М. був працівником міліції.
110. Уряд зазначив, що деякі працівники міліції були притягнуті до дисциплінарної відповідальності у зв’язку з тим, що вони "неадекватно відреагували" на скарги другої заявниці, що згодом унеможливило встановлення деяких важливих фактів.
111. Уряд також зазначив, що вперше друга заявниця звернулась до органів прокуратури зі скаргою на інцидент лише 25 липня 2008 року, та що вона не співпрацювала зі слідством.
(b) Оцінка Суду
112. Відповідні принципи практики узагальнені, зокрема, в рішенні Суду у справі "Савіцький проти України" (Savitskyy v. Ukraine) (заява № 38773/05, пункти 99-101, від 26 липня 2012 року).
113. Суд зазначає, що у цій справі друга заявниця невідкладно звернулася зі скаргою на жорстоке поводження до міліції, як було визнано національними органами влади, яка не вжила жодних подальших заходів (див. пункти 12 та 18). Крім того, одразу після інциденту вона звернулася за медичною допомогою.
114. Хоча Уряд посилався на 25 липня 2008 року як на дату подання її першої скарги до органів прокуратури, Суд зазначає, що відповідно до матеріалів справи друга заявниця звернулася з такою скаргою 09 липня 2008 року (див. пункт 15 ). Проте органам прокуратури знадобилося більше місяця для призначення судово-медичного обстеження. Після його проведення 14 серпня 2008 року це обстеження, зрештою, було визнано неповним і 09 жовтня 2008 року було проведено ще одне (див. пункти 21, 24 та 25).
115. Суд зазначає, що висновки обох згаданих актів судово-медичних обстежень загалом узгоджувалися з твердженнями другої заявниці щодо періоду і походження її тілесних ушкоджень. Проте слідчий прийняв протилежне рішення, що ці висновки спростовували її твердження, без надання додаткових пояснень. На думку Суду, цей висновок суперечив матеріалам справи та був необґрунтованим.
116. Суд також зазначає, що, відхиляючи скаргу другої заявниці, слідчий також посилався на твердження працівника міліції, якого вона звинувачувала у жорстокому поводженні, які підтверджувалися версією подій його знайомого. Хоча друга заявниця та її знайома виклали іншу версію подій, не було здійснено жодних спроб для з’ясування розбіжностей, наприклад, шляхом проведення очної ставки між працівниками міліції та другою заявницею, а також відтворення обстановки та обставин події. У будь-якому разі, вжиття такого заходу було неможливим без порушення кримінального провадження.
117. У зв’язку з цим Суд зазначає, що, як стверджувала друга заявниця, прокуратура розглянула її скарги на жорстоке поводження шляхом проведення неодноразових дослідчих перевірок; повноцінного розслідування у кримінальній справі ініційовано не було. Раніше Суд у різних контекстах встановлював, що ця слідча процедура не відповідає принципам ефективного засобу юридичного захисту зокрема тому, що слідчий, у провадженні якого знаходиться справа, може здійснювати лише обмежений перелік процесуальних дій у рамках такої процедури, а процесуальний статус потерпілого не визначений належним чином (див., наприклад, рішення у справі "Серіков проти України" (Serikov v. Ukraine), заява № 42164/09, пункт 82, від 23 липня 2015 року, з численними подальшими посиланнями).
118. Наведені міркування змушують Суд дійти висновку, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування за твердженням другої заявниці про жорстоке поводження. Таким чином, Суд не вважає за необхідне з’ясовувати далі, чи відповідало розслідування вимогам щодо незалежності та контролю громадськості.
120. Перший заявник скаржився на незаконність його затримання 29 червня 2009 року та подальшого тримання його під вартою. Хоча він посилався на пункти 1 та 3 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що його скаргу слід розглядати виключно за пунктом 1 статті 5, яка у відповідній частині передбачає:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...".
A. Прийнятність
1. Вичерпання національних засобів юридичного захисту
(a) Доводи сторін
121. Уряд стверджував, що на національному рівні перший заявник міг вимагати відшкодування шкоди у зв’язку з позбавленням його свободи. Уряд зауважив, що своєю ухвалою від 21 липня 2009 року апеляційний суд змінив обраний першому заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на менш суворий, а саме - підписку про невиїзд. У відповідній ухвалі було прямо зазначено, що тримання першого заявника під вартою було необґрунтованим. На думку Уряду, це надало першому заявнику достатні підстави, щоб вимагати відшкодування шкоди відповідно до статті 1176 Цивільного кодексу України або статті 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (див. пункт 79), чого він не зробив. Відповідно Уряд стверджував, що заявник не дотримався вимоги щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту до подання заяви до Суду.
122. Перший заявник не погодився. Він стверджував, що за відсутності чіткого висновку суду щодо незаконності тримання його під вартою у нього не було юридичних підстав для того, щоб вимагати відшкодування шкоди у зв’язку з цим на національному рівні. Він також зазначив, що хоча апеляційний суд піддав критиці обґрунтування постанови суду першої інстанції, відповідно до якої його було взято під варту починаючи з 03 липня 2009 року, апеляційний суд не розглянув тримання його під вартою з 29 червня до зазначеної дати. Зрештою, перший заявник зазначив, що Уряд не навів жодної практики національних судів на підтримку своїх доводів. Відповідно, він стверджував, що не мав ефективних національних засобів юридичного захисту, які б він міг вичерпати.
(b) Оцінка Суду
123. Суд зазначає, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту ґрунтується на припущенні, відображеному у статті 13 Конвенції, з яким воно тісно пов’язано, що національна правова система забезпечує ефективний засіб юридичного захисту, який може по суті врегулювати небезпідставну скаргу за Конвенцією та забезпечити належне відшкодування. Таким чином, важливим аспектом принципу є субсидіарність механізму захисту, встановленого Конвенцією, щодо національних систем, які забезпечують захист прав людини (див. рішення у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and Others v. Russia), заяви № 42525/07 та № 60800/08, пункт 93, від 10 січня 2012 року, з подальшими посиланнями).