ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Савіцький проти України" (Заява № 38773/05)
СТРАСБУРГ
26 липня 2012 року
ОСТАТОЧНЕ
26/10/2012
Офіційний переклад
Рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Савіцький проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Дін Шпільманн (<…>), Голова,
Марк Віллігер (<…>),
Карел Юнгвірт (<…>),
Енн Пауер-Форд (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Андре Потоцький (<…>), судді,
а також Стівен Філліпс (<…>), заступник Секретаря
секції, після обговорення за зачиненими дверима 3 липня
2012 року
виносить таке рішення, що було ухвалене в той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 38773/05), яку 14 жовтня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України пан Богдан Володимирович Савіцький (далі - заявник).
2. Заявника, якому була надана юридична допомога, представляв пан Р.В. Котик. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений - пані В. Лутковська з Міністерства юстиції України.
3. Заявник скаржився за статтями 3 та 13 Конвенції на те, що він був побитий працівниками міліції та що у цьому зв'язку не було проведено ефективного розслідування. Заявник також скаржився на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з невиконанням постанови, яка бов'язувала прокуратуру надати йому копії певних документів з матеріалів його кримінальної справи. Насамкінець, заявник стверджував, що національні органи перешкоджали йому у здійсненні права на індивідуальну заяву за статтею 34 Конвенції.
4. 16 березня 2011 року заяву було комуніковано Урядові.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1967 році та проживає у с. Поточище Івано-Франківської області.
А. Стверджуване жорстоке поводження із заявником
6. Увечері 21 серпня 1998 року, після закінчення робочого дня, заявник та його товариш перед тим, як піти додому, вирішили завітати до кафе у м. Городенка. Кафе було розташоване на розі невеликого міського парку, який мав форму трикутника з довжиною основи 70 метрів та двома сторонами по 60 метрів кожна.
7. Згідно з поясненнями, наданими слідчим органам заявником, його товаришем та власником кафе, який обслуговував заявника та його товариша, кожен з них замовив не більш ніж по 150 мл горілки (напій, що містить 40 % спирту) та по пляшці пива, а також закуску.
8. Вони закінчили їсти та пити приблизно о 22:00, вийшли з кафе та попрямували парком до автобусної зупинки. Заявник приїхав на велосипеді, а його товариш мав їхати автобусом.
1. Версія заявника щодо подальших подій
9. Поки заявник проводив свого товариша на автобус, його велосипед було вкрадено. Заявник вирішив пошукати його поблизу, оскільки думав, що це був чийсь жарт. Зі спливом певного часу пошуки виявилися марними, і він вирішив зателефонувати до міліції, щоб повідомити про крадіжку, а також зателефонувати своїй дружині, щоб повідомити її про те, що він затримається. З цією метою він перетнув парк та попрямував до АЗС, що була розташована неподалік - навпроти парку, з іншого його боку. Він попросив продавця дозволити йому здійснити кілька телефонних дзвінків, але продавець відмовив йому. Вважаючи, що заявник був у стані сп'яніння та що просто так він з АЗС не піде, продавець сам подзвонив до міліції, аби позбавитися заявника.
10. Заявник знаходився на вулиці неподалік від АЗС, коли з'явився автомобіль міліцейського патруля у складі трьох працівників Городенківського районного відділу міліції, які затягнули його в автомобіль. Вони проїхали до іншого боку парку з вимкнутими фарами, вивели заявника з машини та почали бити його. Його били навіть тоді, коли він вже впав на землю. В якусь мить заявник зазнав особливо сильного удару та втратив свідомість. Він не міг пригадати, скільки ще його продовжували бити після цього. Коли він прийшов до тями, то не міг ворушити ногами та відчував гострий біль у спині. На цей час він вже був один та почав кричати від болю.
11. Трохи пізніше він помітив, що працівники міліції повертаються до нього разом із охоронцем кафе. Він чув, як один з працівників міліції пояснює охоронцю, що він повинен засвідчити, що заявник настільки п'яний, що не може стояти на ногах.
12. Заявника заштовхнули в міліцейський автомобіль та повезли до районної лікарні. Поки його оглядали, працівники міліції неодноразово вимагали від заявника, щоб він спокійно стояв, але стояти він не міг і постійно падав. На думку працівників міліції, це наочно демонструвало лікарям ступінь сп'яніння заявника. Коли заявника запитали, що з ним трапилось, заявник пояснив лікарю Б., що його побили працівники міліції.
2. Версія подій, надана правоохоронними органами
13. Рапорти працівників міліції, висновок за результатами внутрішнього розслідування від 29 вересня 1998 року, постанови від 24 листопада 1998 року та 30 квітня 1999 року про відмову в порушенні кримінальної справи та постанова від 20 листопада 2003 року про закриття кримінальної справи викладають версію подій національних органів таким чином.
14. Приблизно о 00:35 22 серпня 1998 року до Городенківського районного відділу міліції надійшов телефонний дзвінок від продавця АЗС з повідомленням, що п'яний чоловік вештається територією АЗС та відмовляється піти. Скаргу було передано по радіо патрульним працівникам міліції, Н., X. та М., які знаходилися неподалік в автомобілі. Через 10-15 хвилин вони прибули до АЗС, але нікого, окрім продавця, там вже не було. Останній пояснив, що чоловік попрямував до парку. Працівники міліції зупинилися біля кафе, розташованого на протилежному боці парку, та зустріли там охоронця. Разом з ним вони увійшли до парку, коли почули крики про допомогу. Там вони знайшли чоловіка, який скаржився на гострий біль у спині та животі. Вони посадили його до автомобілю, привезли його до продавця АЗС, який впізнав в ньому чоловіка, який того вечора заважав йому працювати, після чого доправили його до Городенківської центральної районної лікарні (далі - ЦРЛ), де йому було надано медичну допомогу.
3. Лікування заявника
15. Після доправлення до ЦРЛ заявник був оглянутий і у нього був виявлений перелом хребта та ушкодження спинного мозку. Також було встановлено, що заявник перебуває у стані алкогольного сп'яніння. Проте тесту на вміст алкоголю проведено не було.
16. Того ж дня його було переведено до Івано-Франківської обласної клінічної лікарні для проведення хірургічного втручання. Заявник перебував там до 1 жовтня 1998 року, після чого повернувся до ЦРЛ, де він залишався на лікуванні до 19 листопада 1998 року.
17. Згідно з медичною довідкою від 3 вересня 1998 року, виданою Івано-Франківською обласною клінічною лікарнею, заявник також мав струс головного мозку.
18. З часу події заявник не може самостійно ходити та отримав першу (найвищу) групу інвалідності.
19. Наприкінці 1998 року дружина заявника подала заяву на розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу було зареєстровано державними органами 12 листопада 1999 року.
20. Після завершення стаціонарного лікування заявник переїхав до села, де живе зі своїм батьком 1928 року народження.
В. Національне провадження щодо жорстокого поводження із заявником
1. Дослідчі перевірки, проведені Городенківським районним відділом міліції
21. О 02:05 22 серпня 1998 року ЦРЛ повідомила про подію Городенківський районний відділ міліції.
22. Приблизно о 3 годині ранку X. допитав про подію продавця АЗС та охоронця кафе.
23. Протягом того ж дня троє працівників міліції (Н., X. та М.) склали на ім'я начальника Городенківського районного відділу міліції рапорти, в яких виклали власну версію подій, яка співпадала з поясненнями, наданими продавцем та охоронцем.
24. Інший працівник Городенківського районного відділу міліції провів огляд місця події та знайшов черевик, що належав заявнику. Згідно з протоколом огляду місця події, частина околиці парку була огороджена парканом висотою 120 см. У центрі парку також було розташоване огороджене бетонне кільце діаметром п'ять метрів, висота бетонного бордюру якого сягала 20 см, а висота оточуючої його огорожі - 120 см.
25. Через кілька днів працівники міліції та слідчий Городенківського районного відділу міліції ще раз опитали продавця та охоронця, а потім - товариша заявника, який був з ним у кафе, кухаря кафе та трьох лікарів ЦРЛ, в якій лікувався заявник. Продавець та сторож повторили свої свідчення. Товариш заявника зазначив, що ані він, ані заявник не вступали в суперечки з будь-ким у кафе. Кухар стверджував те ж саме. Лікарі зазначили, що при зовнішньому огляді заявника вони не побачили на його тілі будь-яких синців або інших ушкоджень, які б вказували на те, що його було побито, а коли вони запитали заявника про те, що з ним сталося, він нічого не міг їм пояснити.
26. 29 серпня 1998 року заявник подав до прокуратури Івано-Франківської області скаргу, в якій стверджував, що його було жорстоко побито працівниками міліції. Він стверджував, що перевірки, здійснені Городенківським районним відділом міліції та прокуратурою Городенківського району, були необ'єктивними: його не допитали, коли він ще міг впізнати працівників міліції; а більшість синців з часу події вже зникли. Він вимагав передання справи іншому органу, який міг би забезпечити незалежне розслідування цього питання.
27. 31 серпня 1998 року працівник Городенківського районного відділу міліції допитав заявника. Останній повторив свою версію подій.
28. 2 вересня 1998 року працівник міліції допитав власника кафе, який засвідчив, що не бачив, щоб заявник сварився з ким-небудь у кафе, але зазначив, що у якийсь момент заявник заснув за столом та впав зі стільця.
29. Того ж дня Городенківський районний відділ міліції передав матеріали до прокуратури Городенківського району для подальшої перевірки.
2. Дослідчі перевірки, здійснені прокуратурою Городенківського району
30. Протягом вересня 1998 року слідчий прокуратури Городенківського району опитав тих самих осіб, яких раніше вже опитували працівники Городенківського районного відділу міліції. Зазначені свідки по суті повторили свої первісні свідчення. Проте один з лікарів уточнив, що заявник сказав йому, що він був побитий працівниками міліції.
31. 24 листопада 1998 року судово-медичний експерт склав акт судово-медичного дослідження характеру тілесних ушкоджень, отриманих заявником. В описовій частині акту експерт зазначив, що у період між 22 серпня та 1 жовтня 1998 року заявник перебував на стаціонарному лікуванні у зв'язку з переломом хребта та струсом головного мозку. У висновках експерт зазначив, що травми хребта та спинного мозку могли утворитися "від дії тупих твердих предметів або, можливо, при падінні" на тупі тверді предмети. Він також висловив думку, що після вищезазначених ушкоджень заявник не міг рухати нижніми кінцівками. Він також уточнив, що малоймовірно, що вищезазначені ушкодження могли утворитися від ударів гумовими кийками або взуттям.
32. Того ж дня, 24 листопада 1998 року, слідчий виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, дійшовши висновку, що матеріали, зібрані під час дослідчої перевірки, не свідчать про наявність в діях працівників міліції ознак вчинення злочину щодо заявника. Він зазначив, що заявник знаходився у стані сп'яніння, при цьому, згідно з висновком судово-медичного експерта, тілесні ушкодження могли утворитися від дії тупих твердих предметів або, можливо, при падінні на тупі тверді предмети та, що малоймовірно, що вищезазначені ушкодження могли утворитися від ударів гумовими кийками або взуттям.
33. Заявникові не були направлені останні сторінки постанови, отже, він не міг знати про її мотивування. Тим не менш, заявник оскаржив постанову до прокуратури вищого рівня.
34. 30 листопада 1998 року прокуратура Івано-Франківської області скасувала постанову від 24 листопада 1998 року як необґрунтовану та порушила кримінальну справу за фактом завдання заявнику тяжких тілесних ушкоджень невстановленими особами. Прокурор вбачав наявність ознак вчинення злочину щодо заявника, при цьому працівники міліції, які доставили заявника до лікарні, не вжили заходів для виявлення "по гарячих слідах" осіб, які вчинили злочин. Справу було передано для проведення слідства до прокуратури Снятинського району.
3. Внутрішнє розслідування, здійснене УМВС України в Івано-Франківській області
35. Тим часом, у вересні 1998 року, УМВС України в Івано-Франківській області провело за скаргою заявника внутрішнє розслідування.
36. Слідчі вивчили матеріали, зібрані Городенківським районним відділом міліції протягом дослідчої перевірки та склали 29 вересня 1998 року висновок, згідно з яким скарги заявника визнавалися необґрунтованими.
4. Досудове слідство, проведене прокуратурою Снятинського району
37. 30 грудня 1998 року слідчий прокуратури Снятинського району прийняв справу до свого провадження. Наступний день слідчий розпочав з огляду місця події. У протоколі слідчий зазначив, що паркова зона була частково огороджена металевим парканом висотою 80 см. У центрі парку було розташоване бетонне кільце з металевою огорожею, бордюр кільця був заввишки 20 см, а огорожа навколо кільця - 80 см.
38. 31 грудня 1998 року заявника було визнано потерпілим і допитано про обставини події. Заявник повторив свою версію, згідно з якою його побили працівники міліції. Під час допиту він також зазначив, що під час побиття працівниками міліції він впав на землю, а коли спробував підвестися, один з працівників міліції сильно вдарив його по спині, і тоді заявник впав на землю та втратив свідомість.
39. У період між січнем та березнем 1999 року слідчий здійснив низку слідчих дій. Зокрема, 18 січня 1999 року він провів відтворення обстановки та обставин події за участю охоронця, який вказав на місце, де було знайдено заявника, що лежав на землі. Слідчий зазначив, що відстань від дороги, від якої парк був відгороджений огорожею, становила двадцять чотири метри. До протоколу також додавалися фотографії місця події, зняті з різних проекцій.
40. Слідчий допитав свідків та працівників міліції, що мали стосунок до події. Працівники міліції повторили свою версію подій. Один з працівників міліції, X., зазначив, що коли вони доставили заявника до ЦРЛ, X. попросив, щоб огляд провели конкретні лікарі, яких він знав, тому що його батьки працювали у цій лікарні. Він також зазначив, що після того, як він залишив лікарню, він зустрівся з продавцем та охоронцем та відібрав у них письмові пояснення.
41. Продавець також підтвердив, що о 3 годині ранку 22 серпня 1998 року працівник міліції X. завітав до нього та повідомив, що чоловік, який заважав йому працювати тієї ночі, був жорстоко побитий та що продавець повинен був надати пояснення. Пояснення було записано працівником міліції та підписано продавцем.
42. Були проведені упізнання, на яких заявник впізнав трьох працівників міліції. Між заявником та працівниками міліції були проведені очні ставки, на яких заявник продовжував наполягати на своїй версії подій у той час, як усі працівники міліції заперечили його твердження.
43. 6 березня 1999 року той самий судово-медичний експерт здійснив ще одну судово-медичну експертизу тілесних ушкоджень заявника з урахуванням записів в його історії хвороби, зроблених в обох лікарнях, в яких заявник перебував на лікуванні. Експерт також зазначив, що згідно з історією хвороби заявник також мав струс мозку. Він також встановив, що заявник зазнав таких тілесних ушкоджень: компресійний перелом тіла одинадцятого грудного хребця та тіла третього поперекового хребця, перелом дужок одинадцятого грудного хребця, перелом поперечних відростків першого, другого, третього поперекових хребців, перелом остистих відростків десятого грудного та першого поперекових хребців та синці на спині навколо хребта. Зазначені тілесні ушкодження призвели до напівпаралічу нижніх кінцівок.
44. Експерт висловив думку, що переломи хребта могли утворитися внаслідок стиснення хребта по осі та загинання тулуба вперед. Зазначені рухи могли відбутись при падінні з приземленням на п'ятки, сідниці або при падінні на голову. Садна поперекової ділянки на рівні 1-2 поперекових хребців могли утворитися від дії тупих твердих предметів або при падінні заявника на тупі тверді предмети. Експерт повторив свій попередній висновок про те, що після отримання зазначених ушкоджень заявник не міг рухати своїми нижніми кінцівками.
45. 16 березня 1999 року слідчий призначив ще одне судово-медичне дослідження з метою з'ясування, чи могли тілесні ушкодження бути спричинені у спосіб, описаний заявником, який стверджував, що йому було завдано сильного удару по спині, коли він намагався підвестись, і його спина була зігнута.
46. 9 квітня 1999 року комісія судово-медичних експертів, вивчивши відповідні матеріали, дійшла висновку, що ушкодження хребта не могли утворитися, коли заявник намагався підвестися із зігнутою спиною. Вони підтвердили висновок попереднього судово-медичного експерта щодо способу, в який могли утворитися ушкодження хребта.
47. 30 квітня 1999 року слідчий виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Н., X. та М. за фактом завдання заявнику тілесних ушкоджень. Посилаючись на свідчення, надані працівниками міліції та іншими особами, висновки експертів та інші докази в матеріалах справи, слідчий дійшов висновку, що працівники міліції не були причетні до нанесення заявникові тілесних ушкоджень. Заявнику не було надіслано копії зазначеної постанови.
48. 14 травня 1999 року кримінальну справу за фактом нанесення заявнику тяжких тілесних ушкоджень невстановленими особами було передано слідчому Городенківського районного відділу міліції для подальшого розслідування.
5. Досудове слідство, проведене Городенківським районним відділом міліції
49. 7 червня 1999 року слідчий, вивчивши матеріали справи та ще раз допитавши продавця АЗС, закрив кримінальну справу за відсутністю події злочину. Зокрема, слідчий встановив, що твердження заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції не підтверджувалися матеріалами справи. Він послався на висновки експертів, згідно з якими ушкодження хребта не могли бути завдані гумовим кийком, а могли утворитися у разі падіння заявника з приземленням на п'ятки, сідниці або при падінні на голову з наступним згинанням хребта вперед. Низка свідків підтвердила, що того вечора заявник перебував у стані алкогольного сп'яніння. Заявника знайшли поруч з огорожею, що оточувала бетонне кільце у центрі парку. Таким чином, слідчий дійшов висновку, що заявник зазнав ушкоджень внаслідок власної необережності.
50. Заявника повідомили про постанови, ухвалені національними органами 30 квітня 1999 року та 7 червня 1999 року, листом від 28 серпня 2000 року. До листа не додавались копії зазначених постанов.
51. Заявник продовжував скаржитися до різних правоохоронних органів на жорстоке поводження. Він також просив різні органи надати йому юридичну допомогу, стверджуючи, що він не може самостійно належним чином представляти себе у зв'язку з інвалідністю. Його клопотання були безуспішними.
52. 13 липня 2000 року у відповідь на скаргу заявника Уповноважений Верховної Ради України з прав людини надіслала до Генеральної прокуратури України листа з проханням розглянути твердження заявника про неналежне розслідування стверджуваного жорстокого з ним поводження з боку працівників міліції.
53. 30 жовтня 2003 року прокуратура Івано-Франківської області скасувала постанову від 7 червня 1999 року про закриття кримінальної справи у зв'язку з тим, що розслідування не було ретельним, та у зв'язку з необхідністю здійснення додаткових слідчих дій. Справу було повернуто на додаткове розслідування.
54. 20 листопада 2003 року слідчий Городенківського районного відділу міліції виніс постанову про закриття кримінальної справи, дійшовши висновку, що не було події злочину. У своїй постанові слідчий послався на ті ж самі докази, що і раніше, та дійшов висновку, що заявник перебував у стані сильного сп'яніння та отримав ушкодження внаслідок власної необережності при падінні або з огорожі, що відокремлювала парк від дороги, або з огорожі на кільці з бетонним бордюром у центрі парку.
55. За клопотанням заявника 30 грудня 2005 року йому було надіслано копію зазначеної постанови. Заявник оскаржив цю постанову до суду.
6. Провадження в національних судах
56. 30 січня 2007 року Городенківський районний суд Івано-Франківської області розглянув скаргу заявника та залишив без змін постанову слідчого від 20 листопада 2003 року як обґрунтовану, дійшовши висновку, що розслідування було здійснене згідно з нормами національного законодавства. Заявник оскаржив вищезазначену постанову суду. 22 червня 2011 року - після того, як про заяву було повідомлено Уряд, апарат районного суду виявив, що матеріали справи не були відправлені до апеляційного суду.
57. 1 липня 2011 року апеляційний суд Івано-Франківської області після отримання матеріалів справи розглянув апеляційну скаргу заявника та скасував постанову від 30 січня 2007 року. Справу було передано до суду першої інстанції на новий розгляд. У певний момент часу справу було передано на розгляд до Тлумацького районного суду Івано-Франківської області.
58. 27 вересня 2011 року суд залишив скаргу заявника без задоволення, дійшовши висновку, що постанова від 20 листопада 2003 року про закриття кримінальної справи була вмотивованою та обґрунтованою. Заявник оскаржив це рішення суду.
59. 24 жовтня 2011 року апеляційний суд скасував рішення від 27 вересня 2011 року та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
60. 6 лютого 2012 року суд першої інстанції дійшов висновку, що розслідування було здійснене належним чином та постанова від 20 листопада 2003 року була обґрунтованою. Отже, суд залишив скаргу заявника без задоволення.
61. Заявник оскаржив зазначене рішення, але 1 березня 2012 року забрав свою апеляційну скаргу з тієї причини, що строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за стверджуваний злочин сплив.
С. Клопотання щодо надання документів з матеріалів справи та пов'язані з цим питання
62. 14 жовтня 2005 року заявник подав заяву до Суду.
63. 15 листопада 2005 року Секретаріат Суду попросив заявника надати копії постанов про порушення та закриття кримінальних справ за його скаргами про жорстоке поводження, винесених у період між 1998 та 2005 роками.
64. 29 листопада 2005 року заявник подав до прокуратури клопотання про надання йому копій вищезазначених постанов, до якого він додав копію листа Секретаріату Суду від 15 листопада 2005 року.
65. 30 грудня 2005 року районна прокуратура надіслала заявнику копію постанови від 20 листопада 2003 року. Районний прокурор відмовив у задоволенні решти вимог заявника на тій підставі, що надання копій документів, що вимагалися заявником, не передбачено Кримінально-процесуальним кодексом України.
66. 25 січня 2006 року заявник подав до районного суду адміністративний позов до районної прокуратури, вимагаючи надання копій процесуальних документів, винесених національними органами у період між 1998 та 2005 роками під час розгляду його скарг на жорстоке поводження. У своїй скарзі заявник зазначав, що документи вимагаються Судом у зв'язку з розглядом його заяви.
67. 14 лютого 2006 року Секретаріат Суду попросив заявника надати копії усіх процесуальних рішень, ухвалених національними органами під час розгляду його скарг на жорстоке поводження. Секретаріат Суду повідомив заявника, що згідно зі статтею 34 Конвенції державні органи не можуть перешкоджати йому ефективно користуватися своїм правом на подання заяви до Суду.
68. 28 травня 2006 року районний суд відмовив у задоволенні позову заявника, зазначивши про безпідставність його вимог. Суд зазначив, що прокуратурою були дотримані вимоги Кримінально-процесуального кодексу України.
70. 12 жовтня 2006 року апеляційний суд Івано-Франківської області скасував постанову від 28 травня 2006 року та задовольнив позов заявника. Суд дійшов висновку, що доступ заявника до інформації, яка стосується його прав, був безпідставно обмежений. Отже, суд зобов'язав прокуратуру надати заявникові копії документів, що вимагалися. Постанова набрала чинності того ж дня, але виконана не була.
71. 5 березня 2008 року заявник звернувся до Івано-Франківського окружного адміністративного суду з позовом до районної прокуратури, суддів районного суду та до Державного казначейства України, вимагаючи, щоб відповідачі припинили чинити перешкоди виконанню постанови від 12 жовтня 2006 року, а також вимагаючи відшкодування шкоди за невиконання зазначеної постанови.
72. 2 червня 2009 року Івано-Франківський окружний адміністративний суд залишив позов заявника без задоволення як необґрунтований.
73. 10 лютого 2010 року Вищий адміністративний суд України залишив апеляційну скаргу прокуратури на постанову від 12 жовтня 2006 року, подану з питань права, без задоволення.
74. 12 травня 2011 року постанову від 12 жовтня 2006 року було виконано. Заявникові було надано копії процесуальних документів, що вимагалися, включаючи постанову від 30 квітня 1999 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції.
75. 30 серпня 2011 року у відповідь на клопотання заявника про надання йому юридичної допомоги Івано-Франківське обласне управління юстиції повідомило його, що надання громадянам юридичними консультаціями обласних та районних управлінь юстиції юридичної допомоги у кримінальних справах не передбачається законодавчими положеннями, які регулюють їхню діяльність.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
76. Відповідні положення Конституції України передбачають таке:
Стаття 28
"Кожен має право на повагу до його гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню...."
Стаття 59
"Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".
77. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу наведені в рішенні від 24 червня 2010 року у справі "Олексій Михайлович Захаркін проти України" (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, пп. 41, 42 та 44.
78. Згідно з преамбулою цього Закону, він визначає основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги.
79. Згідно зі статтею 5 Закону соціальне обслуговування здійснюється або за місцем проживання, або у різних соціальних установах, включаючи центри надання соціальних послуг та установи соціальної підтримки. У тій самій статті також наводиться перелік соціальних послуг, які згідно із зазначеним Законом можуть отримувати громадяни.
80. Стаття 7 Закону зазначає, inter alia, що соціальні послуги надаються безоплатно громадянам, які не здатні до самообслуговування у зв'язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу.
81. Згідно з преамбулою цього Закону, він визначає зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави та порядок надання безоплатної правової допомоги, а також державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги.
82. Розділ II Закону стосується "первинної правової допомоги", яка згідно зі статтею 7 складається з таких типів правових послуг: надання правової інформації, надання консультацій і роз'яснень з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру (крім документів процесуального характеру) та надання допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.
83. Розділ III Закону стосується "вторинної правової допомоги", яка згідно зі статтею 13 Закону складається з таких типів правових послуг: захист від обвинувачення; здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; складання документів процесуального характеру.
84. Розділом "Прикінцеві та перехідні положення" передбачається поетапне введення в дію положень Розділу III, починаючи з 1 січня 2013 року.
ПРАВО
85. Заявник скаржився за статтями 3 та 13 Конвенції на те, що 21 серпня 1998 року його було побито працівниками міліції та що не було проведено ефективного розслідування цієї події; що він не мав доступу до матеріалів справи та що він не міг брати активну участь у розслідуванні, оскільки не мав доступу до юридичної допомоги.
86. Суд вважає, що за обставин цієї справи ці скарги мають бути розглянуті виключно за статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:
Стаття 3 (заборона катування)
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
A. Прийнятність
1. Доводи сторін
87. Уряд стверджував, що скарга заявника на жорстоке поводження з боку працівників міліції є неприйнятною та що заявник повинен був оскаржити постанову слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції від 30 квітня 1999 року до прокуратури вищого рівня або до суду. Уряд також стверджував, що заявник був повідомлений про постанову 28 серпня 2000 року, а заяву він подав 14 жовтня 2005 року. Відповідно скарга має бути відхилена на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту або недотримання шестимісячного строку подання заяв, який має відраховуватися з дати, в яку заявник дізнався про постанову.
88. Заявник не погодився, стверджуючи, що національні засоби юридичного захисту, про які зазначав Уряд, були неефективними, зокрема, в його конкретній ситуації. Він зазначив, що йому було надано копію постанови від 30 квітня 1999 року тільки 12 травня 2011 року. Крім того, постанова від 30 квітня 1999 року не мала юридичних наслідків, оскільки те ж питання розслідувалося в рамках кримінальної справи, що тривала. Отже, строк подання заяви він не пропустив.
2. Оцінка Суду
89. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов'язані з суттю скарг заявника. За цих обставин він долучає ці заперечення до суті скарг заявника.
90. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
(а) Доводи Уряду
91. Уряд стверджував, що національні органи дотрималися процесуальних зобов'язань за статтею 3 Конвенції: офіційні перевірки та розслідування були проведені з належною оперативністю та ретельністю. Також було дотримано вимог щодо незалежності розслідування.
92. Уряд також стверджував, що заявник був визнаний потерпілим, та цей статус означав, що він мав доступ до матеріалів справи й міг відповідним чином брати участь у розслідуванні. Уряд зазначив, що копії документів, які заявник вимагав у листопаді 2005 року, були надані йому 12 травня 2011 року. Крім того, оскільки заявник оскаржив постанову від 20 листопада 2003 року до суду, його дружина могла з'явитися у засідання та ознайомитися з матеріалами справи під час розгляду справи у суді.
93. Уряд також стверджував, що вимоги статті 3 Конвенції не поширюються на зобов'язання держави надавати потерпілому від стверджуваного жорстокого поводження безоплатну юридичну допомогу для представництва його інтересів у національних органах. Тим не менш, Уряд стверджував, що для цілей ефективної участі у кримінальному провадженні заявник насправді мав доступ до юридичної допомоги. Право на юридичну допомогу гарантується статтею 59 Конституції України та Законом України "Про соціальні послуги". Уряд також зазначив, що 2 червня 2011 року було ухвалено новий Закон України "Про безоплатну правову допомогу", та він безпосередньо регулює це питання. На практиці заявник міг звернутись до Городенківського територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів та одиноких непрацездатних громадян. Він також міг звернутись за консультацією до "Громадської приймальні" Городенківського районного управління юстиції, яка діє з 2003 року, та яка могла надати заявникові юридичну консультацію і допомогти йому підготувати різноманітні процесуальні документи. Насамкінець, Уряд зазначив, що заявник міг звернутися до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та до інших державних органів, які могли б вирішити питання в межах своєї компетенції.
(b) Доводи заявника
94. Заявник зазначив, що перевірки та розслідування, що здійснювалися державними органами за його твердженнями про жорстоке поводження, не були ефективними в розумінні положень Конвенції. Він стверджував, що вимога незалежного розслідування не була забезпечена - особливо на початковому етапі провадження, що було вирішальним для подальшого його перебігу. Матеріали справи були суперечливими, що означало, що розслідування не було ретельним та всебічним. Зокрема, не було здійснено значної кількості слідчих дій; судово-медичні дослідження не були проведені належним чином; за матеріалами справи неможливо було точно встановити місце, де працівники міліції знайшли заявника; в матеріалах справи також містилися різні цифри висоти огорожі парку, що свідчило про особливо недбале ставлення до розслідування, враховуючи офіційну версію подій, надану національними органами.
95. Заявник також стверджував, що провадження, особливо судове провадження щодо законності закриття справи, було надмірно тривалим.
96. Заявник також стверджував, що він не мав належного доступу до матеріалів справи з огляду на положення Кримінально-процесуального кодексу України, які гарантують потерпілому доступ до матеріалів справи тільки за певних умов, яких в його випадку не було. Крім того, його ефективній участі у розслідуванні заважала його тяжка інвалідність; його дружина у цьому зв'язку йому не допомагала, оскільки наприкінці 1998 року вона подала на розлучення.
97. Заявник не погодився з доводом Уряду про те, що стаття 3 Конвенції не охоплює питання надання юридичної допомоги з тим, щоб уможливити його ефективну участь у кримінальному провадженні за фактом стверджуваного з ним жорстокого поводження. Він стверджував, що процесуальні гарантії статті 3 Конвенції не будуть ефективними, якщо потерпілий від стверджуваного жорстокого поводження, зазвичай, особа, яка не має юридичної освіти, не буде здатний оцінити, чи забезпечується національними органами його право на процесуальний захист від жорстокого поводження належним чином.
98. Заявник також зазначав, що не було свідчень того, що Закон України "Про соціальні послуги" був застосовний до сторони кримінального провадження. Закон України "Про безоплатну правову допомогу" не міг стосуватися справи, оскільки його було прийнято тільки у 2011 році, та частина його положень, що стосується юридичної допомоги у суді, ще не набрала чинності. Громадські приймальні при районних управліннях юстиції могли надати консультації тільки загального характеру, та не було таких випадків, коли їхні службовці діяли як представники осіб у державних органах. Його заяви до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та до інших державних органів виявилися марними.
(c) Оцінка Суду
(і) Відповідні принципи
99. Суд повторює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції, за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Для того, щоб розслідування могло вважатися "ефективним", воно має в принципі вести до встановлення фактів у справі та встановлення і покарання винних осіб. Це не є обов'язком досягнення результату, але є одним із засобів. Органи державної влади повинні вживати всіх заходів для отримання всіх наявних доказів, які мають відношення до події, inter alia, показань очевидців та експертних висновків тощо. Будь-які недоліки у розслідуванні, які підривають можливість встановлення у ході розслідування причин заподіяння ушкоджень або винних осіб, ставлять під сумнів дотримання цього стандарту та вимог оперативності й розумної швидкості, які також передбачаються у цьому контексті (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 26 січня 2006 року у справі "Міхеєв проти Росії" (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, п. 107 etseq., та рішення від 28 жовтня 1998 року у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), Reports 1998-VIII, nn. 102 etseq.).
100. Для того, щоб розслідування було ефективним, особи, відповідальні за проведення слідства, мають бути незалежні як за законом, так і на практиці. Мається на увазі не тільки відсутність ієрархічного або інституційного зв'язку, а також незалежність на практиці (див. рішення від 5 листопада 2009 року у справі "Колеві проти Болгарії" (Kolevi v. Bulgaria), заява № 1108/02, п. 193).
101. Більш того, поняття ефективного засобу юридичного захисту щодо тверджень про жорстоке поводження також включає в себе ефективний доступ скаржника до процесу розслідування (див. вищенаведене рішення у справі "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 117). Наявність суттєвого громадського контролю за ходом розслідування та його результатами є важливою для забезпечення громадської впевненості в дотриманні державними органами принципу верховенства права та у попередженні будь-яких ознак змови або поблажливості до незаконних дій (див. вищенаведене рішення у справі "Колеві проти Болгарії" (Kolevi v. Bulgaria), п. 194).
(іі) Застосування цих принципів у справі, що розглядається
102. Суд передусім зазначає, що сторони не оспорювали того, що на державу покладався процесуальний обов'язок, що походить зі статті 3 Конвенції, щодо проведення ефективного розслідування обставин, за яких заявник зазнав тяжких тілесних ушкоджень. Суд, зі свого боку, також вважає, що з огляду на тяжкість ушкоджень та чіткі, детальні та послідовні твердження заявника про те, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, на державні органи влади покладався такий обов'язок.
(a) Щодо незалежності та безсторонності слідства
103. Суд зазначає, що, як стверджують національні органи, про подію було повідомлено до Городенківського районного відділу міліції о 02:05 годині 22 серпня 1998 року (тобто у ніч, коли відбулася подія) та протягом того ж дня троє працівників міліції, причетних до події, надали начальнику цього відділу свої рапорти, в яких вони описали обставини події, що відбулася із заявником (див. пункти 21 та 23). Із цього випливає, що начальнику відділу міліції було повідомлено про подію у той же день та, з огляду на причетність трьох працівників відділу міліції до цієї події, він розумів, що перевірці, проведеній працівниками цього ж відділу міліції, бракуватиме необхідної об'єктивності та безсторонності. Тим не менш, з 22 серпня до 2 вересня 1998 року дослідча перевірка проводилася Городенківським районним відділом міліції. На думку Суду, ці перевірки суперечили вимогам безсторонності та об'єктивності (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine), заява № 32092/02, п. 69, від 12 червня 2008 року, та "Копилов проти Росії" (Kopylov v. Russia), заява № 3933/04, п. 138, від 29 липня 2010 року). Аналогічно, внутрішнє розслідування, проведене Управлінням МВС Івано-Франківської області, не відповідало вимогам Конвенції, оскільки воно базувалося на матеріалах, зібраних Городенківським районним відділом міліції (див. пункт 36).
104. Далі, Суд вважає, що відсутність безсторонності слідства на початковій стадії не була усунута на його подальших стадіях, оскільки, починаючи з 14 травня 1999 року, справа розслідувалася Городенківським районним відділом міліції. Формальним обґрунтуванням передачі справи була постанова від 30 квітня 1999 року, якою слідчий прокуратури Снятинського району відмовив у порушенні кримінальної справи щодо трьох працівників міліції (див. пункт 47). Суд не виключає того, що ця постанова була штучною та була винесена для того, щоб відділ міліції, де працювали причетні працівники міліції, міг займатися подальшим розслідуванням. Більш того, ця постанова підірвала розуміння заявником загальної картини провадження у його справі, оскільки його вчасно не поінформували про постанови та він протягом тривалого часу не отримував їхні копії (див. пункти 50 та 74).
(b) Щодо адекватності слідчих дій та своєчасності національного провадження
105. Далі Суд зазначає, що з серпня по грудень 1998 року державні органи розглядали скаргу заявника у рамках дослідчої перевірки. Проте в інших справах Суд встановлював, що така слідча процедура не відповідає принципу ефективного засобу юридичного захисту, оскільки слідчий у рамках цієї процедури може вдаватися лише до обмеженої кількості процесуальних дій, а процесуальний статус потерпілого належним чином не визначений (див. рішення від 1 липня 2010 року у справі "Давидов та інші проти України" (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 та № 39081/02, пп. 310-312). Всебічне розслідування було розпочато лише 30 грудня 1998 року (див. пункт 37), тобто із чотиримісячним запізненням. Така затримка звела нанівець ефективність подальшого провадження.
106. Суд також вважає, що слідчі, у провадженні яких перебувала справа після того, як її було передано їм з Городенківськоого районного відділу міліції, належним чином не перевірили свідчення, надані ключовими свідками: продавцем та охоронцем. Двоє свідків були спочатку опитані паном X., одним з працівників міліції, який був на місці події. Органи влади не розглядали питання, чи не були двоє ключових свідків під різними приводами неналежним чином примушені підтримувати версію міліції, включаючи погрози про те, що вони самі стануть підозрюваними, оскільки було незрозуміло, чому заявник зазнав таких тяжких ушкоджень. Дійсно, як визнав продавець, працівник міліції, пан X., зайшов до нього у ніч, коли відбулася подія, і вимагав надати пояснення, стверджуючи, що людина, на яку скаржився продавець, була тяжко побита (див. пункт 41). Проте цей працівник міліції в інших контекстах ніколи не стверджував, що заявника було побито.
107. Аналогічним чином, об'єктивність первинних тверджень лікарів мала оцінюватися разом з безпричинним непроведенням вимірювання рівня алкоголю у крові заявника та тим фактом, що пан X. (один з трьох працівників міліції, упізнаних заявником), батьки якого працювали у тій же лікарні (див. пункт 40), визначав лікарів, які мали проводити огляд заявника. Слід зауважити, що коли їх допитували працівники Городенківського районного відділу міліції, лікарі показали, що заявник не міг пояснити, що з ним трапилося (див. пункт 25). Але у подальшому лікар Б. надав іншому державному органу свідчення про те, що заявник стверджував, що його побили працівники міліції (див. пункт 30).
108. Суд також вважає, що, приймаючи версію про випадкове падіння заявника, органи влади мали проявити особливу ретельність при огляді місця події та встановленні точного розташування тіла заявника. Проте органи влади не встановили з належною точністю, де саме працівники міліції знайшли заявника та якою була відстань від цього місця до наявної у парку огорожі. Більш того, висота огорожі, виміряна працівником Городенківського районного відділу міліції, істотно відрізнялася від тієї, яку виміряв слідчий прокуратури Снятинського району (див. пункти 24 та 37). Розбіжності у вимірюваннях не були узгоджені у подальшому.
109. На думку Суду така бездіяльність була суттєвою, тому що згідно з медичними висновками після отриманих ушкоджень заявник не міг поворушити нижніми кінцівками. Відповідно, якщо заявник не залишався нерухомим, то принаймні він не міг переміститися далеко від місця, де він упав, протягом такого короткого періоду часу. Тим часом, з протоколу від 18 січня 1999 року про відтворення обстановки і обставин події та фотографій, доданих до нього, видається, що відстань від огорожі до місця, де було знайдено заявника, була надто великою, щоб допустити, що він міг впасти з неї та опинитися на місці, вказаному охоронцем. У той же час, відсутність точної інформації про висоту огорожі, з якої міг впасти заявник, означає, що розслідування на місці можливої події були поверховими (див. пункт 39).
110. Щодо медичних оглядів ушкоджень заявника, вони не були проведені із необхідною ретельністю і повнотою (зокрема, той факт, що на поверхні тіла заявника було зафіксовано відсутність будь-яких синців та інших ушкоджень лікарями Городенківської районної лікарні, об'єктивність яких була вище поставлена Судом під сумнів). Слідчі органи не отримали жодних подальших медичних підтверджень щодо цього. Більш того, слідчі та експерти ніколи не вивчали походження струсу мозку, який також було діагностовано заявнику (див. пункти 17, 31 та 43).
111. Суд також зазначає, що під час останньої судово-медичної експертизи слідчий вирішив перевірити певне дуже конкретне твердження, а саме, що заявник отримав сильний удар по спині, коли підводився і його хребет був у зігнутому стані (див. пункт 45). Така ретельна концентрація на окремій деталі тверджень заявника видається дивною, з огляду на те, що заявник завжди посилався на численні удари по тілу в цілому, а деталі, виокремлені слідчим, були вказані заявником після спливу значного часу з дати події (див. пункт 38). Цей крок слідчого є навіть ще більш непереконливим з огляду на те, що він не врахував того, що під час події заявник зазнав струсу мозку, що могло спричинити труднощі з пригадуванням ним таких деталей.
112. Крім того, на підтримку своєї версії події державні органи особливо наполягали на тому, що заявник був у стані алкогольного сп'яніння. Проте не було проведено жодних медичних тестів щодо вмісту алкоголю в його крові, і цей висновок був по суті зроблений на основі тверджень лікарів Городенківської районної лікарні та інших доказів, зібраних працівниками міліції Городенківського відділу міліції.
113. Крім того, Суд зазначає, що перевірки та слідство у справі заявника тривали понад п'ять років та два місяці, а провадження у судах щодо перегляду рішення про закінчення розслідування тривало до березня 2012 року. Немає вагомих пояснень того, чому загальна тривалість проваджень у національних судах становила понад тринадцять з половиною років. Таким чином, не було дотримано вимоги необхідної швидкості за статтею 3 Конвенції.
(g) Щодо доступу заявника до матеріалів розслідування
114. Суд також відзначає, що заявник зазнав труднощів при отриманні доступу до матеріалів справи (див. пункти 65-68). Ці труднощі були спричинені відсутністю в рамках національного законодавства відповідних гарантій: Кримінально-процесуальний кодекс передбачає процедуру доступу потерпілих до матеріалів справи після закінчення розслідування за умови, що матеріали справи передано до суду для подальшого розгляду (стаття 217 Кодексу). Кодекс належним чином не регулює питання такого доступу потерпілого або інших причетних осіб на більш ранніх стадіях провадження або у разі, якщо матеріали справи не були передані до суду для подальшого розгляду (див. рішення від 24 червня 2010 року у справі "Олексій Михайлович Захаркін проти України" (Oleksiy Mykhaylovych Zakharkin v. Ukraine), заява № 1727/04, пп. 71-74). Відповідно заявник не мав належного доступу до матеріалів справи і це істотно вплинуло на ефективність процесу.