У зв’язку з цим Комітет надав таку рекомендацію:
"Держава-учасниця повинна забезпечити, щоб антиретористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігти поганому поводженню з ув’язненими та їхньому залякуванню.".
227. Звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Україні за 2007 рік, оприлюднений 11 березня 2008 року, також стосувався цього питання:
"Засобами масової інформації і правозахисними організаціями 14 січня повідомлялося, що більш ніж 1000 ув’язнених в Ізяславської виправної колонії № 31 в Хмельницькій області вийшли на голодування, протестуючи проти незадовільних умов, включаючи погані харчування та медичне обслуговування, а також погане поводження з боку персоналу колонії. Згідно з доповідями правозахисних груп, комісія [Державного департаменту України з питань виконання покарань] провела в установі перевірку та виявила ліки, термін придатності яких добіг кінця, та консервовані продукти з датами виробництва 1979 року. Наступного дня після відвідання комісії начальник установи … у телевізійному інтерв’ю заперечив, що протест мав місце, що спричинило ще одну хвилю протестів. 22 січня до колонії для проведення обшуків були введені бійці підрозділів з придушення заворушень та почали бити засуджених. Згідно з відомостями [ХПГ], працівники колонії змусили засуджених підписати датовані заднім числом заяви про відсутність скарг. Кілька засуджених були згодом переведені до восьми інших установ по всій країні, [Державний департамент України з питань виконання покарань] погрожував подовжити строки їхнього покарання, загрожували також членам родин лідерів протестувальників. Правозахисні організації подали до ГПУ скарги, вимагаючи розслідування, але до кінця року не надходило відомостей про вжиті заходи. 17 грудня засуджені оголосили про голодування на протест проти незадовільних умов тримання, включаючи вогкі, холодні та погано провітрювані приміщення, обмежене постачання проточної води та зараження приміщень паразитами.".
228. Звіт Державного департаменту США про дотримання прав людини в Україні за 2008 рік, оприлюднений 25 лютого 2009 року, стисло продовжував цю тему:
"Протягом року [ДДУПВП України] заперечував твердження правозахисних організацій про те, що він неправомірно етапував 40 засуджених з Ізяславської виправної колонії № 1 в Хмельницькій області після голодування та побиття засуджених у цій установі у січні 2007 року. Правозахисні організації закликали до проведення розслідування цих інцидентів.".
ПРАВО
I. ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ
229. Суд вважає, що відповідно до пункту 1 правила 42 Регламенту Суду заяви повинні бути об’єднані з огляду на їх спільне фактичне та юридичне підґрунтя.
II. LOCUS STANDI МАТЕРІ ПЕРШОГО ЗАЯВНИКА
230. Суд зазначає, що перший заявник помер після подання своєї заяви за статтею 34 Конвенції (див. п. 5). Безсумнівно, його мати має право підтримати заяву від його імені, та Суд не вбачає підстав для іншого рішення (див. рішення у справах "Тотєва проти Болгарії" (Toteva v. Bulgaria), заява № 42027/98, п. 45, від 19 травня 2004 року, та "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, п. 65, від 25 жовтня 2007 року). Тим не менш, далі у тексті посилання робитимуться на першого заявника.
III. СТАТУС ПОТЕРПІЛОГО СІМНАДЦЯТОГО ЗАЯВНИКА
231. Суд вважає за необхідне прийняти рішення щодо статусу потерпілого сімнадцятого заявника. Суд нагадує, що термін "потерпілий", що використовується у статті 34 Конвенції, визначає особу, яка безпосередньо потерпіла від дій або бездіяльності, про які йдеться (див., серед інших джерел, рішення у справі "Ватан проти Росії" (Vatan v. Russia), заява № 47978/99, п. 48, від 7 жовтня 2004 року).
232. У цій справі вбачається, що оскаржуване жорстоке поводження, а також стверджувана втрата особистих речей стосувались сорок одного засудженого Ізяславської колонії, яких було етаповано до Хмельницького та Рівненського СІЗО (див. пп. 25-112).
233. Суд зауважує, що сімнадцятий заявник не був в числі цих засуджених. Він також не надав жодних відомостей, які б проливали світло на факти, що стосувалися його особистого становища.
234. Отже, Суд вважає, що заява в частині, що стосується сімнадцятого заявника, є невідповідною ratione personae положенням Конвенції у розумінні пункту 3 статті 35 та має бути відхилена згідно пункту 4 статті 35 Конвенції.
235. Отже, Суд обмежить розгляд скарг, порушених в заяві, скаргами, що стосуються решти сімнадцяти заявників, які - для спрощення - надалі зазначатимуться як "заявники", не зазначаючи при цьому кожного разу, що сімнадцятий заявник не входить в їхнє число.
236. Заявники скаржились за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження під час та після обшуку та заходів з безпеки, що проводилися в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року. Посилаючись на статтю 13 Конвенції, вони також скаржились, що на національному рівні не було проведено ефективного розслідування з приводу цього.
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".
A. Прийнятність
1. Заперечення Уряду
238. Уряд стверджував, що жодного із заявників не можна вважати таким, що вичерпав доступні для нього згідно з національним законодавством засоби правового захисту, згідно з вимогами пункту 1 статті 35 Конвенції.
239. Уряд стверджував, зокрема, що шостий заявник помилково намагався оскаржити до національних судів постанову прокуратури від 7 лютого 2007 року, яка особисто його не стосувалась. Згідно з твердженнями Уряду, йому доцільніше було б оскаржити постанову прокуратури від 10 вересня 2007 року, винесену у відповідь на його особисту скаргу про жорстоке поводження.
240. Після того, як шостий заявник так вчинив (див. п. 189), Уряд вважав його скаргу до Суду передчасною з огляду на національне розслідування, яке ще тривало (див. пп. 190-195).
241. Уряд також доводив, що хоча п’ятий та сьомий заявники між іншим зазначали прокурору, що їх було побито 22 січня 2007 року (п’ятий заявник це зробив 11 та 31 липня 2007 року - див. п. 166 та 169, а сьомий заявник - 2 лютого 2007 року - див. п. 133), вони не проявили достатньої зацікавленості до перевірки цих тверджень. У зв’язку з цим Уряд посилався на неоскарження відповідно сьомим та п’ятим заявниками постанов прокуратури від 7 лютого та 10 вересня 2007 року.
242. Після того, як обидві ці постанови було скасовано, Уряд продовжував наполягати на своєму запереченні щодо невичерпання засобів правового захисту на тій підставі, що, як і у справі шостого заявника, розслідування на національному рівні ще не було завершене (див. пп. 190-195).
243. Щодо решти п’ятнадцяти заявників Уряд аналогічним чином спочатку стверджував, що вони повинні були оскаржити постанову прокуратури від 7 лютого 2007 року, а згодом посилався на те, що розслідування з цього питання на національному рівні все ще тривало.
2. Відповідь заявників
244. Заявники стверджували, що вони доклали всіх зусиль, яких розумно було від них очікувати, для того, щоб вичерпати національні засоби правового захисту.
245. Вони зазначили, що постанова прокуратури від 7 лютого 2007 року була винесена після перевірки інформації щодо стверджуваного масового побиття в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року, що розповсюджувалась у засобах масової інформації (див. п. 146). Відповідно вона рівною мірою стосувалась усіх заявників. Подана згодом індивідуальна скарга шостого заявника була відхилена 2 серпня 2011 року, перш за все, на тій підставі, що аналогічні твердження вже були перевірені та відхилені у вищезазначеній постанові від 7 лютого 2007 року. Отже, заявники вважали незрозумілим розрізнення, яке робив Уряд, між становищем шостого заявника та становищем інших заявників.
246. Вони стверджували, що з процесуальної точки зору юридичні наслідки єдиної скарги на згадану постанову були такими самими, як і наслідки скарг кожного з вісімнадцяти заявників. У той же час, існування кількох скарг з одного і того самого питання спричинило би ускладнення та затримки.
247. Заявники також стверджували, що перевірка на національному рівні щодо сверджуваного жорстокого поводження триває вже впродовж кількох років, при цьому не робиться жодної цілеспрямованої спроби встановити істину та покарати винних осіб. Посилаючись на їхню скаргу щодо неефективності зазначеного розслідування, вони стверджували, що не зобов’язані очікувати його завершення. У будь-якому разі, заперечення Уряду щодо прийнятності їхньої скарги за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції можуть розглядатися тільки разом з суттю їхньої скарги за її процесуальним аспектом.
3. Оцінка Суду
248. Суд зауважує про певні зміни у перебігу подій з часу, що минув після надання Урядом первинних зауважень від 20 червня 2011 року (див. пп. 190-195). Суд також зауважує, що Уряд наполягав на своєму запереченні щодо прийнятності цієї скарги на тій підставі, що перевірка на національному рівні все ще тривала, а отже, держава все ще могла реагувати на скарги заявників на національному рівні.
249. Суд вважає, що питання щодо того, чи скарга заявників про жорстоке поводження є передчасною з огляду на перевірку, що ще триває, та чи вичерпали вони у зв’язку з цією скаргою національні засоби правового захисту, тісно пов’язана з питанням про те, чи була ефективною перевірка їхніх тверджень про жорстоке поводження. Отже, це питання має бути долучене до суті скарги заявників за статтею 3 Конвенції (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Яременко проти України" (Yaremenko v. Ukraine), заява № 32092/02, від 13 листопада 2007 року, та рішення у справі "Мурадова проти Азербайджана" (Muradova v. Azerbaijan), заява № 22684/05, п. 87, від 2 квітня 2009 року).
250. Суд також зауважує, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
251. Суд з самого початку зазначає, що Уряд не надав жодних зауважень щодо суті справи. Що стосується викладу фактів подій, що розглядаються, у своєму запереченні щодо прийнятності заяв Уряд посилався на висновки перевірки на національному рівні (див. пп. 238-243). Заявники, зі свого боку, критикували перевірку на національному рівні, оспорювали її висновки та висували власну версію того, що сталося з ними 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії, а згодом у СІЗО, до яких вони були переведені (див. більш докладний виклад їхніх аргументів у пп. 254-257, 312 та 323).
252. Суд бере до уваги те, що необхідність встановлення фактів у справі є невід’ємним елементом розгляду ним скарги заявників на жорстоке поводження за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції. Перед тим, як взятися за цю справу, Суд вважає важливим зробити висновок про те, чи були зусилля національних органів влади щодо встановлення істини у цій справі справжніми та ретельними. Лише здійснивши оцінку перевірки на національному рівні, Суд знатиме, чи може він покладатися на її висновки.
253. Відповідно Суд спочатку розгляне скаргу заявників за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, а потім - їхню скаргу за її матеріальним аспектом.
1. Стверджувана неналежність перевірки
(a) Доводи сторін
254. Заявники стверджували, що перевірка на національному рівні їхніх скарг на жорстоке поводження не може вважатися незалежною, оскільки її було доручено прокурору м. Шепетівки, який мав би здійснювати нагляд за законністю обшуку та заходів з безпеки в Ізяславській колонії. У зв’язку з цим вони також зазначили, що органи прокуратури покладалися на перевірку, здійснену ДДУПВП, чиї представники були безпосередньо залучені до оскаржуваних подій. Крім того, деякі з документів, якими відхилялися скарги заявників на жорстоке поводження, були підписані особами, які брали участь у цьому жорстокому поводженні.
255. Заявники також стверджували, що перевірка не забезпечила ані їхньої безпеки, ані безпеки свідків. Побоюючись репресій з боку адміністрації колонії, засуджені Ізяславської колонії вирішили мовчати або заперечувати, що вони були свідками будь-якого жорстокого поводження. Те ж саме зробили і засуджені, включаючи заявників, яких було переведено до СИЗО, оскільки залякування та жорстоке поводження з ними продовжувались.
256. Заявники також піддали критиці перевірку на національному рівні за її поверховість. Вони посилались, зокрема, на такі недоліки: відсутність всебічного допитування як засуджених, яких було етаповано з Ізяславської колонії, так і тих засуджених, які залишилися там після згаданих подій; відсутність ретельних судово-медичних оглядів заявників, включаючи дослідження внутрішніх органів та рентгенографію; а також непроведення будь-якого огляду місця події в Ізяславській колонії.
257. Насамкінець заявники стверджували, що перевірка не була відкрита для будь-якого громадського контролю.
258. Як зазначено у пункті 251 вище, Уряд не надав жодних зауважень щодо суті цієї скарги.
(b) Оцінка Суду
(i) Загальні принципи
259. Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в … Конвенції", за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Це зобов’язання "не є обов’язком досягнення результату, але обов’язком вжиття заходів": не кожне розслідування обов’язково закінчується успішно або доходить висновку, який співпадає з викладом подій позивачем. Проте воно в принципі повинно бути здатне призвести до встановлення фактів справи та, якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб. Отже, розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи влади завжди повинні сумлінно намагатись з’ясувати, що трапилось, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, зокрема, покази свідків та висновки судових експертів тощо. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді встановленню причин тілесних ушкоджень або винних осіб, є загрозою недотримання цього стандарту (див. рішення у справах "Ассенов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102 и далі, Reports of Judgments та Decisions 1998-VIII, від 28 жовтня 1998 року), "Пол та Одрі Едвардз проти Сполученого Королівства" (Paul та Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, п. 71, ECHR 2002-II, та "Міхєєв проти Росії" (Mikheyev v. Russia), заява № 77617/01, п. 107 і далі, від 26 січня 2006 року).
260. Суд також зауважує: щоб розслідування катування чи жорстокого поводження з боку уповноважених державою осіб вважалося ефективним, має бути дотриманий такий загальний принцип: особи, які проводять перевірки, і ті, хто проводить розслідування, повинні бути незалежними інституційно та ієрархічно від будь-кого, хто причетний до подій у справі; тобто слідчі мають бути незалежними на практиці (див. рішення у справі "Баті та інші проти Туреччини" (Bati and Others v. Turkey), заяви №№ 33097/96 та 57834/00, п. 135, ECHR 2004-IV (витяги)).
261. У цьому контексті швидкість та розумна оперативність є тим, що само собою зрозуміло. Негайне реагування державних органів влади при розслідуванні тверджень про жорстоке поводження є важливим для забезпечення громадської впевненості в дотриманні принципу верховенства права, а також у попередженні будь-яких ознак співучасті або толерантності до незаконних дій (див. рішення у справі "Маккер проти Сполученого Королівства" (McKerr v. the United Kingdom), заява № 28883/95, п. 114, ECHR 2001-III). Хоча можуть виникати перешкоди чи труднощі, що перешкоджатимуть проведенню розслідування конкретної ситуації, як правило, неодмінною умовою є негайний початок розслідування державними органами (див. вищезазначене рішення у справі "Баті та інші проти Туреччини" (Bati and Others v. Turkey), п. 136).
262. З тих же самих причин має забезпечуватись достатній громадський контроль за ходом розслідування та його результатами, який може відрізнятись залежно від обставин кожної окремої справи, щоб як на практиці, так і в теорії можна було забезпечити підзвітність. Однак у всіх справах позивачу повинен забезпечуватися ефективний доступ до слідчої процедури (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 98, Reports of Judgments and Decisions 1996-VI).
(ii) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
263. З огляду на масштаб оскаржуваних подій та на той факт, що ці події розгорталися під контролем державних органів та з їхнього цілковитого відома, на кілька визнаних епізодів застосування до засуджених фізичної сили, серйозність обвинувачень та громадський резонанс, Суд доходить висновку, що всі заявники мали небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з ними та що представники органів державної влади були зобов’язані провести ефективне розслідування цього питання.
(a) Ретельність
264. Суд наголошує на тому, що повсякчас, коли певна кількість засуджених зазнали тілесних ушкоджень внаслідок проведення у виправній колонії операції підрозділами спеціального призначення, державні органи влади згідно зі статтею 3 Конвенції мають позитивне зобов’язання провести оперативний та всебічний медичний огляд засуджених (див. рішення у справах "Міронов проти Росії" (Mironov v. Russia), заява № 22625/02, пп. 57-64, від 8 листопада 2007 року, та "Дєдовський та інші проти Росії" (Dedovskiy та Others v. Russia), заява № 7178/03, п. 90, ECHR 2008 (витяги)). Як неодноразово встановлював Суд, належний медичний огляд є найважливішою гарантією проти жорстокого поводження. Судово-медичний експерт має бути формально і фактично незалежним, повинен мати спеціалізовану освіту та широку компетенцію (див. рішення у справі "Аккоч проти Туреччини" (<...>), заяви №№ 22947/93 та 22948/93, пп. 55 та 118, ECHR 2000-X).
265. Суд зауважує, що в даному випадку було проведено судово-медичне обстеження тільки групи колишніх в’язнів Ізяславської колонії, яких було переведено до Хмельницького СІЗО (включаючи сімох заявників), у той час, коли переведені до Рівненського СІЗО (включаючи десятьох заявників) не пройшли таке обстеження (див. пп. 130 та 136-139).
266. Щодо огляду сімох заявників, його дійсно проводив судово-медичний експерт. Проте, складені ним акти щодо усіх цих заявників (за винятком четвертого та вісімнадцятого заявників) були сформульовані ідентично та обмежувались простим зазначенням, що не було виявлено "жодних тілесних ушкоджень". Очевидно, що було проведено тільки візуальний огляд та не здійснювалося жодної спроби виявити наявність усіх тілесних ушкоджень та за допомогою судово-медичних методів встановити їхню причину (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Різванов проти Азербайджана" (Rizvanov v. Azerbaijan), заява № 31805/06, п. 47, від 17 квітня 2012 року).
267. Суд також зауважує, що, коли лікар після огляду особи, яка стверджує, що зазнала жорстокого поводження, складає висновок, вкрай важливо, щоб він вказував ступінь відповідності тілесних ушкоджень твердженням про жорстоке поводження. Висновок із зазначенням ступеню відповідності твердженням про жорстоке поводження має ґрунтуватися на розгляді інших можливих діагнозів (див. рішення у справі "Барабанщіков проти Росії" (Barabanshchikov v. Russia), заява № 36220/02, п. 59, від 8 січня 2009 року).
268. У цій справі експерт, який оглядав заявників в Хмельницькому СІЗО, не був повідомлений про характер перевірки, в ході якої були призначені обстеження, та не здійснив жодної спроби встановити обставини справи (див. пп. 130 та 136). Принаймні, це вбачається з актів судовомедичного обстеження щодо п’яти заявників, у яких не було виявлено жодних тілесних ушкоджень (див. п. 136). Така необізнаність або байдужість зі сторони експерта ще більше дивує з огляду на те, що було визнане застосування фізичної сили до двох заявників (четвертого та вісімнадцятого). Відповідно навряд чи експерт був необізнаний про схожість обставин в інших заявників.
269. Що стосується судово-медичного обстеження четвертого та вісімнадцятого заявників, Суд зауважує, що в акті судово-медичного обстеження від 2 лютого 2007 року було зафіксовано меншу кількість тілесних ушкоджень, ніж за тиждень до того. А саме, у частині, що стосувалася четвертого заявника, в акті не зазначалося про крововилив розміром 3 x 7 см на правій сідничній ділянці та крововилив розміром 3 x 6 см на його лівому стегні. Не зазначався в акті й крововилив розміром 4 x 8 см в ділянці лівої лопатки вісімнадцятого заявника (див. пп. 137-138).
270. Хоча, безслідне зникнення вищезазначених синців за тиждень видається малоймовірним, Суд не може цілком виключити таку можливість.
271. Суд наголошує на тому, що заявники, будучи ув’язненими, цілком залежали від органів прокуратури у зборах доказів на підтвердження їхніх скарг. У прокурора були законні повноваження допитувати посадових осіб, що мали до цього справу, викликати свідків, оглядати місце події та вживати усіх інших заходів, необхідних для встановлення того, чи правдивими були твердження заявників.
272. Згідно з твердженнями заявників, у цій справі органи прокуратури не лише не доклали цих зусиль, але й також закривали очі на видимі у них тілесні ушкодження та їхнє безперервне залякування.
273. Хоча у Суду немає можливостей перевірити обставини допитів заявників працівниками прокуратур Хмельницької та Рівненської області 30 січня та 2 лютого 2007 року, Суд вбачає в фактах справи певні ознаки, які свідчать на користь версії заявників. А саме, того ніщо не свідчить про те, що допити відбувалися у приватній обстановці за відсутності працівників адміністрації СІЗО. Крім того, Суд вважає дивним той факт, що прокурор прийняв від деяких заявників заяву про відмову від медичного обстеження, на якому він повинен був наполягати як на необхідному елементі перевірки (див. п. 133). Суд також дуже здивований байдужістю та пасивністю прокурора щодо підтверджених тілесних ушкоджень у четвертого заявника та його заперечення будь-якого факту жорстокого поводження разом із відмовою надати будь-які пояснення (там же).
274. Суд також зауважує, що, хоча прокурором м. Шепетівки було порушено дисциплінарне провадження щодо виконувача обов’язків начальника Ізяславської колонії за незабезпечення прокурорського нагляду за обшуком та заходами безпеки 22 січня 2007 року, як це вимагалось законодавством, як вбачається ніяких подальший дій не послідувало (див. п. 145).
275. Суд також зауважує, що перевірка відновлювалась кілька разів та піддавалась критиці державних органів у зв’язку з неповнотою (див. пункти 172, 190 та 192). Суд не вбачає причин вважати інакше.
276. Загалом Суд вбачає такі серйозні недоліки, що підірвали добросовісність та ефективність перевірки на національному рівні: a) неповнота та поверховість медичного обстеження заявників; b) незабезпечення безпеки заявників та свідків у зв’язку з побоюванням репресій та залякування та c) формалістичне та пасивне відношення органів прокуратури. Отже, Суд не може вважати перевірку ретельною.
(b) Незалежність
277. Суд зауважує, що як родичі заявників, так і національні неурядові організації наполягали на незалежному розслідуванні справи (див. пп. 127 та 158).
278. Проте, перевірку було доручено прокурору м. Шепетівки з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах в Хмельницькій області (де розташована Ізяславська колонія). Хоча прокурори Хмельницької та Рівненської областей, а також прокурор Львівської області здійснювали окремі перевірки, саме прокурор м. Шепетівки виніс постанови щодо тверджень заявників (див., зокрема, пп. 129-132, 145-146, 165-166, 171-173 та 191-192).
279. Як Суд постановив у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine, заява № 72286/01, п. 69, від 28 березня 2006 року), а також повторив у справі "Давидов та інші проти України" (Davydov and Others v. Ukraine, заяви №№ 17674/02 та 39081/02, п. 251, від 1 липня 2010 року), статус такого прокурора за національним законодавством, його безпосередні стосунки з посадовими особами установ виконання покарань, з якими він щоденно здійснює нагляд за відповідними установами, а також та ступінь його залучення до цієї системи установ виконання покарань не забезпечують ефективних гарантій для проведення незалежної та безстороннього перевірки за скаргами заявників на жорстоке поводження працівників колонії.
280. Той факт, що прокурор м. Шепетівки не здійснював нагляд за цією операцією в Ізяславській колонії, щодо якої надійшли скарги, незважаючи на те, що згідно законодавства адміністрація колонії повинна була заздалегідь його повідомити про неї, але не зробила цього (див. пп. 145 та 200), не змінює вищезазначених міркувань щодо відсутності в нього незалежності на практиці.
281. Суд також зауважує, що скарги заявників (або їхніх родичів) неодноразово відхилялися посадовими особами ДДУПВП, які безпосередньо приймали участь в подіях, що стали предметом скарг.
282. У підсумку, незалежного розслідування тверджень заявників про жорстоке поводження проведено не було.
(g) Оперативність
283. Суд зауважує, що Генеральній прокуратурі України стало відомо про серйозні твердження про масове побиття засуджених Ізяславської колонії щонайпізніше 26 січня 2007 року (див. п. 127).
284. Суд зазначає, що протягом наступного тижня, 30 січня та 2 лютого 2007 року, заявники були допитані у Хмельницькому та Рівненському слідчих ізоляторах працівниками місцевих прокуратур (див. пп. 129 та 131-133). На додаток, групу заявників у Хмельницькому СІЗО було оглянуто судово-медичним експертом, який склав свій акт 2 лютого 2007 року (див. пп. 136-138). Також приблизно у той самий час слідчий допитав працівників адміністрації Ізяславської колонії, службовців підрозділів спеціального призначення та груп швидкого реагування, які брали участь в операції 22 січня 2007 року.
285. В результаті 7 лютого 2007 року - через два тижні після оскаржуваних подій - прокурор виніс постанову, якою скарги заявників відхилялися у зв’язку з необґрунтованістю.
286. Вищезазначені слідчі дії, що включали в себе проведення медичних обстежень та допити можливих потерпілих та ймовірних правопорушників, можуть виглядати як оперативна реакція на згадані скарги. Проте у випадку, коли медичні огляди є неповними та поверхневими, потерпілі залякані, а заперечення ймовірними правопорушниками будь-яких неправомірних дій беззаперечно приймаються, як це сталося у цій справі (див. пп. 266, 268 та 273-276), ці дії не можуть вважатися оперативною та серйозною спробою з’ясування того, що відбулося, а радше поспішним пошуком будь-яких підстав для відмови у порушенні справи.
287. Суд також зауважує, що після кількох повернень справи на додаткове розслідування, через чотири роки і дев’ять місяців після оскаржуваних подій, державні органи влади визнали, що проведені перевірки були неповними (див., зокрема, п. 192).
288. За таких обставин Суд змушений дійти висновку, що державні органи не дотримались вимоги щодо оперативності (див. рішення у справах "Кішмір проти Туреччини" (<...>), заява № 27306/95, п. 117, від 31 травня 2005 року, та "Ангелова і Ілієв проти Болгарії" (Angelova та Iliev v. Bulgaria), заява № 55523/00, п. 103, ECHR 2007).
(b) Громадський контроль
289. Суд зауважує, що згідно тверджень захисника заявників, він отримав копію постанови від 7 лютого 2007 року про відмову в порушенні кримінальної справи у зв’язку з твердженнями про жорстоке поводження тільки 11 липня 2008 року (див. п. 176). За відсутності доказів протилежного, Суд не має жодних підстав ставити цю інформацію під сумнів. Попередніх посилань державних органів на цю постанову в їхньому листуванні з родичами заявників (див. пп. 164 та 175) не було достатньо, щоб дати заявникам змогу ефективно оскаржити її висновки та мотивування.
290. Насправді у матеріалах справи немає жодних доказів того, що заявники були належним чином повідомлені про постанови, винесені у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням із ними. Хоча деякі судові рішення були надіслані начальнику Держівської виправної колонії, в якій у той час відбував своє покарання шостий заявник, залишається нез’ясованим, чи вони дійсно були йому передані (див. пп. 186 та 188).
291. Відповідно Суд вважає, що право заявників на ефективну участь у розслідуванні забезпечено не було.
292. Суд зауважує, що до справи вочевидь мала стосунок і омбудсмен. Однак, згідно документів, представники її Секретаріату відвідали Ізяславську колонію перед оскаржуваними подіями, а саме 17 січня 2007 року (див. п. 11). І хоча інформація про стверджуване масове побиття була доведена до уваги омбудсмена, вона, як видається, залишалася пасивною та тільки більш ніж через два роки після подій, обмежившись загальними фразами, засудила у своїй доповіді у Верховній Раді України використання підрозділів спеціального призначення в установах виконання покарань як таке, що становить катування (див. пп. 126, 150, 153 та 223).
293. Насамкінець Суд зауважує про формалістичні відповіді державних органів влади на запити неурядових організацій щодо проведення розслідування (див. пп. 123-124, 127 та 148).
294. У світлі вищезазначеного Суд доходить висновку, що громадський контроль над перевірками на національному рівні був відсутній.
(e) Висновки
295. З огляду на вищезазначені недоліки у роботі національних органів влади Суд доходить висновку, що перевірка тверджень заявників про жорстоке поводження не була ретельною і незалежною, що не було дотримано вимоги щодо оперативності, а громадський контроль над нею був відсутній. Отже, вона була далекою від стандартів належного розслідування.
296. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту, попередньо об’єднаних із суттю заяви (див. п. 249), та констатує, що було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
2. Стверджуване жорстоке поводження із заявниками
297. Як неодноразово наголошував Суд, стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з основоположних цінностей демократичного суспільства. Навіть за найважчих обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справах "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV, та "Сааді проти Італії" (Saadi v. Italy) [ВП], заява № 37201/06, п. 127, ECHR 2008).
298. Суд неодноразово наголошував на тому, що зазначені страждання і приниження у будь-якому випадку мають перевищити той рівень страждань і приниження, який є невід’ємним елементом певної форми законного поводження чи покарання. Заходи позбавлення особи свободи часто можуть містити такий елемент. Згідно із зазначеним положенням держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, пп. 92-94, ECHR 2000-XI).
299. Стосовно затриманих осіб Суд наголошував, що вони перебувають у вразливому становищі та що державні органи влади зобов’язані захищати їхнє фізичне благополуччя (див. рішення від 24 липня 2008 року у справі "Владімір Романов проти Росії" (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461/02, п. 57 із подальшими посиланнями). Щодо особи, позбавленої свободи, будь-яке застосування фізичної сили, необхідність якого не була викликана суворою необхідністю внаслідок її власної поведінки, принижує людську гідність та в принципі є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення у справах "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995, п. 38, Series A № 336, та "Шейдаєв проти Росії" (Sheydayev v. Russia), заява № 65859/01, п. 59, від 7 грудня 2006 року).
(b) Встановлення фактів
300. Заявники наполягали на своєму викладі подій, наведеному у пунктах 25-108 вище. Вони стверджували, що протягом та/або після проведення 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії обшуку та заходів з безпеки вони зазнали тривалого та жорстокого побиття, зневаги та такого, що принижує людську гідність, поводження, яке серед іншого, включало накази роздягатися догола та приймати принизливі пози, та не обмежувалось цим; застосування спецзасобів, включаючи наручники, які застосовували без необхідності та в особливо болючий спосіб; позбавлення на тривалий час доступу до води або їжі під час їхнього етапування до слідчих ізоляторів; виведення на мороз при прибутті до слідчих ізоляторів без належного одягу; відсутність належного медичного обстеження та медичної допомоги. Вони наголошували на тому, що жорстоке поводження, на яке вони скаржилися, становило катування.
301. Уряд не надав жодних зауважень по суті справи.
(i) Загальні принципи практики Суду щодо доказів та тягаря доведення
302. Згідно практики Суду, твердження про жорстоке поводження повинні підкріплюватися відповідними доказами. При оцінці доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом" (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978, п. 161, Series A № 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростованих презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади,- як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади,- і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).
303. Суд розуміє, що потерпілому дуже важко обґрунтувати твердження про жорстоке поводження, якщо він або вона були ізольовані від зовнішнього світу, не маючи при цьому доступу до лікарів, юристів, родини та друзів, які б могли надати підтримку та зібрати необхідні докази (див. вищезазначене рішення у справі "Баті та інші проти Туреччини" (Bati and Others v. Turkey), п. 134).
(ii) Факти, що не заперечуються сторонами
304. У цій справі державні органи влади та заявники погоджуються з тим, що 22 січня 2007 року в Ізяславській колонії, в якій заявники відбували покарання, було проведено операцію. Зазначена операція включала, зокрема, обшуки приміщень в колонії, особисті обшуки групи з сорока одного засудженого, невизначені "режимно-профілактичні заходи щодо укріплення правопорядку" та відпрацювання певних дій (див., зокрема, п. 15).
305. Як визнано державними органами влади, вищезазначена операція відбувалась без передбаченого законодавством нагляду обласного прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (див. п. 145).
306. Далі Суд зазначає, що версія заявників та офіційні акти узгоджуються у даних щодо людських ресурсів, задіяних у зазначеній операції. А саме, що було залучено сто тридцять сім службовців, двадцять два з яких - з підрозділів спеціального призначення, відряджених з двох інших колоній, та дев’ятнадцять з яких належали до міжрегіонального підрозділу спеціального призначення ДДУПВП (див. п.18).
307. Крім того, як визнавалося державними органами влади України, залучення підрозділів спеціального призначення ґрунтувалося на нормативних актах, що суперечили принципам Конвенції та практики Суду (див. пп. 217-222).
308. Суд також зауважує, що хоча перед оскаржуваною операцією близько ста відсотків засуджених колонії оголосили голодування, щоб довести свої скарги до відома державних органів влади вищого рівня, протягом завершальної фази операції, яка, як заявлялося, відводилася для прийому скарг від засуджених та розв’язання порушених проблем, не було повідомлено про жодну скаргу (див. пп. 8, 10, 16 та 20).
309. Щодо застосування до засуджених фізичної сили, беззаперечним є те, що четвертому і вісімнадцятому заявникам та шістьом іншим засудженим було завдано кілька ударів гумовими кийками та до них були застосовані наручники (див. пп. 20-24 та 137-138).
310. Іншим встановленим фактом є те, що сорок одного засудженого (включаючи сімнадцятьох з вісімнадцяти заявників), яких адміністрація вважала організаторами голодування, відразу після обшуку етапували до різних установ виконання покарань, не надавши їм можливості підготуватися та зібрати свої особисті речі.
(iii) Факти, що оспорюються сторонами, та їх оцінка Судом
311. Суд зауважує, що основним предметом спору між заявниками та національними органами влади щодо застосування сили службовцями, які 22 січня 2007 року здійснювали обшук та заходи з безпеки в Ізяславській колонії, був їх характер та масштаб.
312. Заявники стверджували про тотальну та широкомасштабну жорстокість щодо них. Десятеро з них надали докладний опис подій 22 січня 2007 року, описавши ланцюг подій, зазначивши час, місце та тривалість побиття та методи, що використовувалися службовцями (див. пп. 25-108). Хоча сьомий, восьмий, дев’ятий, одинадцятий, дванадцятий, тринадцятий та чотирнадцятий заявники не надали окремих описів подій, вони посилалися на описи подій, надані вищезазначеними заявниками. З огляду на те, що всі вони перебували в одній групі ув’язнених, що були відокремлені від інших службовцями підрозділу спеціального призначення, підданій особистому обшуку та негайно етапованій до інших слідчих ізоляторів, Суд визнає, що всі сімнадцять заявників зазнали приблизно однакового поводження за однакових фактичних обставин.
313. Проте, державні органи влади визнали тільки два інциденти з четвертим та вісімнадцятим заявниками (див. пп. 20-24 та 137-138).
314. Суд зауважує, що медичні документи в матеріалах справи підтверджують деякі тілесні ушкодження у цих двох заявників, відсутність тілесних ушкоджень у п’яти інших заявників (другого, сьомого, восьмого, тринадцятого і чотирнадцятого заявників), а щодо інших десяти заявників такі документи відсутні.
315. Суд зауважує, що хоча медичні докази відіграють вирішальну роль при встановленні фактів в рамках конвенційного провадження, відсутність таких доказів не може автоматично призвести до висновку про неправдивість або бездоказовість тверджень про жорстоке поводження. Якби це було так, державні органи влади могли б уникати відповідальності за жорстоке поводження, просто не здійснюючи медичні огляди та не фіксуючи застосування фізичної сили або спецзасобів (див. рішення у справі "Артьомов проти Росії" (Artyomov v. Russia), заява № 14146/02, від 27 травня 2010 року, п. 153).
316. Суд не переконаний медичними документами, в яких зафіксована відсутність будь-яких тілесних ушкоджень у п’яти заявників з таких причин. Суд зазначає, що їхній перший огляд проходив у Хмельницькому СІЗО, працівники якого безпосередньо приймали участь в оскаржуваних обшуку та заходах з безпеки (див. пп. 18, 129 та 134). Крім того, заявники стверджували, що у цьому СІЗО вони зазнали тривалого жорстокого поводження та що їхні скарги у цьому зв’язку не перевірялися. Щодо судово-медичного обстеження 30 січня 2007 року Суд вже дійшов висновку, що воно було поверховим та що він не може повною мірою покладатися на його результати (див. пп. 266-270 та 276). Навіть якщо припустити, що ці п’ятеро заявників насправді станом на 30 січня 2007 року не мали видимих тілесних ушкоджень, як зазначається в актах судово-медичної експертизи щодо них (див. пп. 136), з часу оскаржуваної операції минуло більше тижня, що означає, що залежно від їхньої тяжкості ушкодження за цей час могли загоїтись. У будь-якому разі, Суду добре відомо про існування методів застосування фізичної сили, які не залишають будь-яких слідів на тілі потерпілого (див. рішення у справі "Бойченко проти Молдови" (Boicenco v. Moldova), заява № 41088/05, від 11 липня 2006 року, п. 109). Наприклад, удари кийками необов’язково залишають на тілі видимі сліди, навіть якщо вони спричиняють сильний біль (див. рішення у справі "Сельмуні проти Франції" (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 102, ECHR 1999-V). Та, безперечно, будь-яке залякування чи дійсно будь-який інший вплив не пов’язаний із застосуванням фізичної сили, у будь-якому разі не залишили б видимих слідів (див. рішення у справі "Хайнал проти Сербії" (Hajnal v. Serbia), заява № 36937/06, від 19 червня 2012 року, п. 80).
317. Отже, Суд доходить висновку, що в нього немає повних або переконливих медичних доказів, які б могли або підтвердити твердження заявників, або поставити їх під сумнів. Таким чином, Суд має встановити факти на основі всіх інших матеріалів справи.
318. Перш за все, Суд звертає увагу на різницю між заявленою та реальною метою оскаржуваної операції в Ізяславській колонії. Суд зауважує, що операція планувалась та відображалась в офіційних рапортах як така, що складалась із загального обшуку та певних незазначених заходів безпеки запобіжного характеру разом із відпрацюванням певних дій, без жодного будь-якого посилання на триваючий протест засуджених. Проте, як пізніше було визнано державними органами влади, саме масове голодування засуджених проти умов їхнього тримання та несправедливих дій з боку адміністрації спонукало до проведення операції (див. пп. 115, 122, 149 та 157).
319. По-друге, Суд звертає увагу на залучення до оскаржуваної операції підрозділу спеціального призначення. Суд вважає, що твердження заявників про те, що службовці цього підрозділу були в масках, заслуговує на довіру. Суд зауважує, що це було воєнізоване формування, споряджене та треноване для здійснення, зокрема, антитерористичних операцій. Суд вже встановлював, у тому числі за допомогою встановлення фактів, у згаданій справі "Давидов та інші проти України" (Davydov and Others v. Ukraine), що аналогічна операція із забезпечення безпеки була раніше проведена в Замковій виправній колонії (неподалік від Ізяславської колонії) із залученням службовців підрозділів спеціального призначення в масках. Немає жодних даних щодо будь-яких змін у вищезазначеній практиці - будь то в чинному законодавстві чи на практиці. Крім того, положення законодавства, які є основою для існування таких спеціальних підрозділів, були згодом скасовані як такі, що суперечать Конвенції та практиці Суду (див. п. 222). На додаток, Суд надає особливої ваги категоричній заяві українського омбудсмена, що "практика використання підрозділів спецпризначення є фактично системним застосуванням тортур" (див. п. 223).
320. По-третє, Суд зауважує, що хоча перед оскаржуваною операцією майже сто відсотків засуджених об’єднались у висловленні своїх достатньо конкретних скарг на адміністрацію, після проведення цієї операції не було зафіксовано жодної скарги. Слід зазначити, що в результаті обшуку не було зафіксовано будь-яких серйозних порушень засудженими правил внутрішнього розпорядку (виявлені та вилучені заборонені предмети такі як леза від одноразових станків, медикаменти, кип’ятильники тощо, не дозволяли зробити припущення про підготовку до заворушень або щось подібного у той час). На думку Суду, така різка зміна з чітко продемонстрованої одностайної незгоди до повного прийняття, що відбулась за лічені години, може бути пояснена тільки тим, що мала місце тотальна жорстокість до засуджених.
321. Насамкінець Суд не випускає з поля зору обставини, за яких заявників було етаповано до Хмельницького та Рівненського СІЗО після операції. Їм не було надано можливості підготовитися до етапування, зібрати свої особисті речі або навіть належним чином одягнутися з огляду на погодні умови (події відбувалися у січні). Такий перебіг подій є більш ймовірним на фоні насильства та залякування, аніж після належно організованого і впорядкованого обшуку та заходів з безпеки, які, як зазначалося вище, не виявили будь-яких серйозних порушень.
322. У світлі усіх вищенаведених висновків та з огляду на відсутність зауважень Уряду щодо викладу фактів заявниками, Суд визнає доведеним, згідно критерію доведеності, якого вимагає Конвенційне провадження, що заявники зазнали поводження, на яке вони скаржилися.
(c) Оцінка тяжкості жорстокого поводження
323. Заявники наполягали на тому, що вони зазнали жорстокого поводження, яке становило катування.
324. Уряд не надав зауважень.
325. Суд пам’ятає про ймовірне насильство, що існує в установах виконання покарань, та про той факт, що непокора засуджених може швидко перетворитися на бунт (див. рішення у справі "Гьомі та інші проти Туреччини" (<...>), заява № 35962/97, п. 77, від 21 грудня 2006 року). Суд попередньо погоджувався з тим, що застосування фізичної сили може бути необхідним для забезпечення безпеки в колонії, для підтримання порядку або для запобігання злочинів в установах виконання покарань. Тим не менш, як зазначалося вище, така сила може застосовуватися тільки у разі необхідності та не повинна бути надмірною (див. рішення у справі "Іван Василєв проти Болгарії" (Ivan Vasilev v. Bulgaria), заява № 48130/99, п. 63, від 12 квітня 2007 року).
326. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що керівництво колонії вдалося до повномасштабних насильницьких дій під приводом загального обшуку та заходів з безпеки, які насправді були спрямовані проти активних організаторів масового голодування засуджених (див. пп. 115, 122, 149 та 157). Крім того, зазначена операція відбулась без передбаченого законодавством прокурорського нагляду (див. п. 145).
327. Загальновизнаним фактом було те, що згадані протести засуджених обмежувалися мирною відмовою від прийому їжі в їдальні колонії та жодного повідомлення про будь-який випадок насильства не було (див. п. 8-11). Як згодом було визнано ДДУПВП, вимоги засуджених як щодо умов їхнього тримання, так і щодо незбалансованого та свавільного застосування адміністрацією колонії різних видів покарань та стягнень були небезпідставними (див. пп. 117 та 119). Суд також зауважує, що засуджені продемонстрували довіру та готовність співпрацювати з працівниками ДДУПВП, припинивши голодування одразу після створення спеціальної комісії, чиїм завданням було розслідувати їхні скарги (див. п. 9). Також варто зазначити, що події відбулися у виправній колонії мінімального рівня безпеки, в якій усі засуджені вперше відбували покарання за злочини невеликої та середньої тяжкості (див. п. 7 та 197).
328. Суд зауважує, що згадану операцію було проведено після попередньої підготовки із залученням спеціально навченого персоналу. Кількість залучених до неї службовців перевищувала кількість засуджених більш ніж в три рази (сорок один засуджений проти майже 140 службовців). Крім того, засуджені не отримали жодного попередження про те, що станеться з ними, виконавши наказ адміністрації з’явитися до певних приміщень. З огляду на присутність представників ДДУПВП, які перед цим розпочали діалог із засудженими щодо їхніх скарг, засуджені вочевидь очікували на продовження цього діалогу (див. пп. 9, 11 та 26). Замість цього до приміщення увірвалась група бійців у масках та "переконала" засуджених відмовитися від будь-яких скарг. Що стосується способу, яким це ймовірно було досягнуто, то Суд вже констатував, що він вважає виклад подій заявниками таким, що заслуговує на довіру (див. п. 322).
329. Що стосується двох випадків застосування фізичної сили - до четвертого та вісімнадцятого заявників - визнаної національними органами влади, Суд зазначає, що відповідними посадовими особами не було докладено жодних зусиль, щоб показати, що застосування сили було необхідним за тих обставин. Отже, усі вісім актів (на додаток до двох заявників були складені акти про застосування фізичної сили до ще шести засуджених) мали ідентичне формалістичне формулювання та посилались на учинення "фізичного опору [засудженими] особовому складу чергової зміни [при проведенні обшуку]" (див. п. 21). Крім того, з актів медичного обстеження вбачається, що всіх зазначених засуджених (окрім одного) били по сідничних ділянках (див. п. 22). Суд вважає, що нанесення ударів такого роду видається принизливим та репресивним, аніж таким, що спрямоване на подолання фізичного опору.
330. Суд не має можливості встановити тяжкість тілесних ушкоджень та ступінь шоку, страждань та приниження, яких зазнав кожен із заявників. Проте у Суду немає сумніву, що ці неочікувані та брутальні дії державних органів влади були вочевидь непропорційними за відсутності будь-яких порушень з боку заявників та явно суперечили тим штучними цілям, які, як стверджувалось ними, вони прагнули досягти. Як вбачається з фактів справи, до заявників разом з кількома іншими засудженими застосовувалися насильство і залякування просто у відповідь на їхні законні та мирні скарги.
331. Тією мірою, якою це стосується тяжкості жорстокого поводження, Суд нагадує, що для того, щоб визначити, чи кваліфікувати певну форму жорстокого поводження як катування, слід враховувати закріплену в статті 3 Конвенції відмінність між цим поняттям та поняттям "нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження". Видається, що розрізнення цих понять у Конвенції свідчить про намір надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі страждання. Суд попередньо вже розглядав справи, в яких він констатував, що поводження, про яке йшлося, може бути кваліфіковане лише як катування (див. рішення у справі "Шишкін проти Росії" (Shishkin v. Russia), заява № 18280/04, від 7 липня 2011 року, п. 87 з подальшими посиланнями).
332. Як зазначено вище, безпідставне насильство, до якого вдалися державні органи влади, мало на меті придушити рух протесту, покарати засуджених за їхнє мирне голодування та присікти будь-які наміри подати скарги. На думку Суду, поводження, якому були піддані заявники, вочевидь завдало їм сильного болю та страждання у розумінні пункту 1 статті 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (див. п. 225), навіть якщо наслідком його вочевидь не була тривала шкода їхньому здоров’ю. За цих обставин Суд доходить висновку, що заявники були піддані поводженню, яке можна кваліфікувати лише як катування (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Сельмуні проти Франції" (Selmouni v. France), пп. 100-105).
333. Отже, було порушення статті 3 Конвенції, оскільки державні органи влади України піддали заявників катуванню.
334. Заявники скаржилися, що розслідування їхніх тверджень про жорстоке поводження було неефективним, а отже, суперечило статті 13 Конвенції, яка передбачає таке:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
335. Суд зауважує, що ця скарга стосується тих самих питань, що розглядалися у пунктах з 254 по 296 вище за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції. Отже, ця скарга має бути визнана прийнятною. Проте з огляду на вищезазначений висновок за статтею 3 Конвенції, Суд вважає, що немає потреби окремо розглядати ці питання за статтею 13 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Полонський проти Росії" (Polonskiy v. Russia), заява № 30033/05, пп. 126-127, від 19 березня 2009 року, та "Тесленко проти України" (Teslenko v. Ukraine), заява № 55528/08, пп. 120-121, від 20 грудня 2011 року).
VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ
336. Заявники скаржилися на те, що адміністрація Ізяславської колонії не повернула їм усі їхні особисті речі після їхнього поспішного етапування 22 січня 2007 року до різних вартою установ виконання покарань. Вони посилалися на статтю 1 Першого Протоколу до Конвенції, відповідна частина якого передбачає таке:
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. …".
A. Прийнятність
337. Уряд стверджував, що сімнадцятого заявника не було етаповано з Ізяславської колонії. Отже, він не може стверджувати, що він є потерпілим від стверджуваної втрати особистих речей, пов’язаної з таким етапуванням.
338. Захисник заявників не надав зауважень щодо цього.
339. Суд зауважує, що він вже визнав неприйнятною всю заяву в її частині, що стосується сімнадцятого заявника, як таку, що є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції (див. п. 234).
340. Отже, заперечення Уряду з цього приводу вже були надані.
341. Суд також зауважує, що решта скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною
B. Суть
342. Заявники стверджували, що вони не отримали з Ізяславської колонії всіх своїх особистих речей.
343. Уряд не надав зауважень щодо цього.
344. Суд погоджується з тим, що право засуджених на користування їхнім майном підлягає певним обмеженням.
345. Проте у цій справі Суд вважає, що право власності заявників було порушено навіть в рамках цих обмежень. Адже їх хаотичне та поспішне етапування з Ізяславської колонії до Хмельницького та Рівненського СІЗО підтверджується достатніми доказами. Заявники були позбавлені будь-якої можливості зібрати свої особисті речі та підготуватись до етапування.
346. Тому саме Уряд мав довести, що вони зрештою отримали свої особисті речі, якими вони на законних підставах володіли в Ізяславській колонії. За відсутності будь-яких переконливих доказів з цього приводу Суд доходить висновку, що принаймні якась частина майна заявників вочевидь була загублена або надіслана не за призначенням.
347. Суд зауважує, що втручання у права заявників не було законним та не переслідувало жодної законної мети.
348. Отже, Суд вважає, що було порушення статті 1 Першого протоколу .
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
350. Заявники вимагали кожному по 50000 євро відшкодування моральної шкоди.
351. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану та надмірну.
352. Суд зауважує, що у цій справі він констатував особливо тяжкі порушення. Суд визнає, що заявники зазнали болю та страждання, що не можуть бути компенсовані самою лише констатацією порушення. Тим не менш, конкретні суми, що вимагаються, видаються надмірними. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує кожному із заявників (за винятком сімнадцятого заявника) 25000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись.
B. Судові та інші витрати
353. Від імені своїх клієнтів захисник заявників вимагав 15390 євро судових та інших витрат, що були понесені під час проваджень в національних судах та у Суді. На обґрунтування вимог він надав два договори про надання юридичних послуг, підписаних ним та шостим заявником 18 червня 2009 року та 29 березня 2011 року. Перший договір надавав п. Бущенку повноваження представляти інтереси шостого заявника в національних судах при оскарженні постанови прокуратури від 7 лютого 2007 року щодо подій в Ізяславській колонії наприкінці січня 2007 року. Погодинна оплата, що передбачалась договором, становила 100 євро. Згідно другого договору п. Бущенко мав представляти інтереси шостого заявника у провадженні у Суді за ставкою 130 євро в годину. В обох договорах обумовлювалось, що сплата буде здійснена після завершення провадження у Страсбурзі і в межах суми, присудженої Судом у якості судових та інших витрат.
354. Пан Бущенко також надав чотири табелі обліку робочого часу та звіти про витрати, складені ним щодо роботи, зробленої за вищезазначеними договорами у період з червня 2009 року по серпень 2011 року. Згідно його тверджень, він витратив 69,5 годин, захищаючи права заявників в національних судах, та 68 годин на провадження в Суді.
355. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану та надмірну.
356. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд зауважує, що тільки шостий заявник зобов’язаний за договором сплатити гонорар п. Бущенку. З огляду на надані документи, Суд вважає, що ці витрати "були фактичними" (див. рішення у справі "Тібієті Міхафізе Джемійєті та Ісрафілов проти Азербайджану" (<...>), заява № 37083/03, п. 106, ECHR 2009). Проте Суд вважає, що ця вимога є надмірною та задовольняє її, щодо шостого заявника, частково у розмірі 10000 євро, плюс суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись.
C. Пеня
357. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує заяву в частині, що стосується сімнадцятого заявника, неприйнятною, як несумісну ratione personae.
2.Вирішує приєднати до суті заяви заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів правового захисту стосовно скарг заявників за статтею 3 Конвенції про стверджувані ними катування, та відхиляє їх після розгляду по суті цієї скарги.
3.Оголошує решту скарг у заяві прийнятними.
4.Постановляє, що заявники (за винятком сімнадцятого заявника) були піддані катуванню у порушення статті 3 Конвенції.
5.Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування тверджень заявників про катування (за винятком сімнадцятого заявника).
7.Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу у зв’язку з неповерненням адміністрацією Ізяславської виправної колонії заявникам, за винятком сімнадцятого заявника, всіх їхніх особистих речей.
8.Постановляє, що:
(а) протягом трьох місяців від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) кожному заявнику, за винятком сімнадцятого заявника, по 25000 (двадцять п’ять тисяч) євро відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(іі) шостому заявнику - 10000 (десять тисяч) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
9.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 17 січня 2013 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |