ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Четверта секція
РІШЕННЯ
Справа "Боєць проти України" (Заява № 20963/08)
| СТРАСБУРГ 30 січня 2018 року ОСТАТОЧНЕ 30/04/2018 |
Автентичний переклад
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Боєць проти України"
Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Вінсент А. Де Гаетано (<…>), Голова,
Ганна Юдківська (<…>),
Пауло Пінто де Альбукерке (<…>),
Егідіюс Куріс (<…>),
Юлія Моток (<…>),
Марко Бошняк (<…>),
Петер Пацолай (<…>), судді,
та Маріалена Цирлі (<…>),Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 09 січня 2018 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 20963/08), яку 18 квітня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Тетяна Анатоліївна Боєць (далі - заявниця).
2. Заявницю представляли пані Олена Ащенко та п. Геннадій Токарев - юристи, які практикують у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. Іван Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Заявниця висунула низку скарг стосовно двох кримінальних проваджень щодо неї. Вона скаржилася, зокрема, на те, що у першому провадженні в її справі не було справедливого судового розгляду. Заявниця також скаржилася, що в рамках другого провадження застосування до неї запобіжного заходу у вигляді підписки про невиїзд за межі міста, в якому вона проживала, було свавільним та тривалим, та що в неї не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим.
4. 07 січня 2015 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявниця народилася у 1955 році та проживає у м. Харкові.
6. На момент подій вона обіймала посаду паспортиста на одному з комунальних житлово-експлуатаційних підприємств (КПЖРЕП) у м. Харкові.
A. Події 06 та 07 лютого 2004 року
7. 06 лютого 2004 року деяка М. прийшла до паспортного столу, де працювала заявниця, подати документи для отримання паспорта її сином, який досяг шістнадцятирічного віку. Як М. згодом пояснила працівникам міліції (див. пункти 13 та 17), раніше вона вже зверталася до заявниці. Згідно з твердженнями М., поки вона чекала у черзі, вона почула з розмов людей, що заявниця була відома тим, що бере хабарі, та що її "звичайний тариф" складав 100 доларів США (далі - дол. США). Через велику кількість відвідувачів М. не змогла потрапити на прийом того дня. Вона зачекала на заявницю у коридорі після роботи та пояснила їй ситуацію. Як стверджується, заявниця сказала М., що вирішення цього питання може зайняти багато часу, зокрема через те, що син М. народився в Росії, а оригіналу його свідоцтва про народження не було. Проте, згідно з твердженнями М., заявниця погодилася допомогти їй прискорити процедуру у вищестоящому органі, відповідальному співробітнику якого вона повинна буде сплатити 100 доларів США.
8. Відповідно до версії подій заявниці, того дня вона дійсно зустріла в коридорі пізню відвідувачку, якій вона без подальшого діалогу порадила прийти знов у робочий час.
9. 07 лютого 2004 року М. звернулася до Київського районного відділу міліції у м. Харкові із заявою про те, що заявниця вимагала в неї хабар у розмірі 100 дол. США за прискорення процедури видачі паспорта. М. підтвердила, що їй було відомо про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Відповідно до протоколів міліції зазначену заяву було подано о 17 годині. Проте, як згодом було встановлено (див. пункт 59), це було помилкою, і насправді заяву було подано близько 22 години.
10. М. надала міліції банкноту номіналом 100 дол. США, дві банкноти номіналом 20 дол. США та одну банкноту номіналом 10 дол. США. Оперуповноважений наніс спеціальну люмінесцентну рідину на банкноти та повернув їх М. Цю дію було проведено у присутності двох понятих і зафіксовано у протоколі. Невідомо, чому було вирішено помітити додаткові банкноти, а не лише банкноту номіналом 100 дол. США.
11. Того самого дня приблизно о 13 годині М. зайшла до кабінету заявниці, а через декілька хвилин з’явилася, вказавши слідчому та понятим, що вона передала заявниці банкноту номіналом 100 дол. США. Оскільки робочий день закінчився, заявниця закрила свій кабінет та збиралася йти. Проте її зупинив слідчий та запропонував їй повернутися до кабінету, що вони й зробили разом у присутності двох понятих. Слідчий запитав заявницю, чи отримала вона якісь гроші від М. Вона повідомила, що отримала, та дістала банкноту зі свого гаманця. Потім працівник міліції перевірив руки заявниці за допомогою спеціального приладу та виявив сліди люмінесцентної рідини. З них було зроблено змив ватними тампонами, які після цього були упаковані та опечатані як речові докази. Такі сліди були також виявлені на банкноті номіналом 100 дол. США, яка лежала в гаманці заявниці, та на самому гаманці. Насамкінець, у сумці заявниці були виявлені та вилучені декілька паспортів та інші документи із різними вкладеними в них банкнотами номіналом від двох українських гривень (далі - грн) (на момент подій дорівнювало близько 0,28 євро) до 50 грн (на момент подій дорівнювало близько 7 євро). Слідчим було складено протокол огляду та виїмки. Серійний номер вилученої в заявниці банкноти номіналом 100 дол. США, зазначений у протоколі, однією буквою (з одинадцяти символів) відрізнявся від того, що був зазначений у протоколі помітки банкноти люмінесцентною рідиною, складеному раніше того дня (див. пункт 10 ).
12. Заявниця написала пояснення, повідомивши, що вона дійсно взяла в М. 100 дол. США, які вона збиралася передати невстановленому працівнику місцевого паспортного столу з метою прискорення видачі паспорта сину М. Заявниця також повідомила, що вона добровільно погодилася віддати зазначену банкноту на вимогу працівників міліції. Вона зазначила, що ознайомлена із протоколом огляду та виїмки та погоджується з його змістом. Насамкінець, вона зазначила, що не мала претензій до працівників міліції, та що вона розкаювалась у своїх діях.
13. Також 07 лютого 2004 року після проведення міліцією спецоперації слідчий відібрав "пояснення" М. і понятих. М. доповнила свою первинну заяву до міліції додатковими фактологічними деталями (див. пункти 7 та 9). Обидва поняті описали спецоперацію міліції, яку вони спостерігали, як узагальнено у пунктах 10 та 11.
B. Перше кримінальне провадження щодо заявниці
14. 10 лютого 2004 року під час її допиту слідчим заявниця змінила свою версію подій таким чином. 07 лютого 2004 року, коли вона збиралася йти з роботи о 13 годині, до її кабінету зайшла М. Вона принесла документи з метою отримання паспорта для свого сина. Заявниця повідомила їй, що деяких документів не вистачало. Заявниця також пояснила, що з понеділка, 09 лютого 2004 року, вона працюватиме за іншою адресою. Збираючи свої документи та речі перед тим, як піти, заявниця помітила, що М. кинула щось на стіл і вибігла з кабінету. Заявниця побачила, що це була банкнота номіналом 100 дол. США. Вона взяла її та намагалася отримати пояснення від М. Проте вона вже пішла. Коли заявниця виглянула в коридор, вона побачила лише чоловіка, який там чекав. Це був Т., один з понятих. Враховуючи, що наступного робочого дня в кабінеті мали працювати інші особи, та знаючи, що її керівник вже пішов, заявниця вирішила зберегти банкноту, щоб пізніше повернути її М.
15. Крім того, заявниця пояснила, що її первинне пояснення (див. пункт 12) було надане у стані шоку та не відповідало дійсності. Як стверджується, слідчий диктував їй пояснення.
16. 11 лютого 2004 року щодо заявниці було порушено кримінальну справу за підозрою у підбурюванні до спроби давання хабара.
17. Того ж дня М. надала прокурору Київського району м. Харкова письмове пояснення із власною версією подій, яка була аналогічною попередній (див. пункти 7 та 9).
18. 16 лютого 2004 року заявниця виявила бажання бути представленою адвокатом Ж. і останню було допущено до участі у провадженні. У той самий день під час допиту у присутності свого адвоката заявниця підтвердила, що 07 лютого 2004 року вона натякнула М., що розгляд її заяви, очевидно, займе багато часу, і заявниця буде готова прискорити процедуру у вищестоящому органі, чого насправді вона не мала наміру робити. Проте вона побачила, що М. поклала на стіл банкноту номіналом 100 дол. США, та через власні фінансові труднощі вирішила скористатися ситуацією. Вона пояснила розбіжність між своєю останньою версію подій та її попередніми твердженнями шоком і стресом та висловила каяття з приводу того, що сталося.
19. Того ж дня, 16 лютого 2004 року, також було допитано М. Як зазначено у протоколі допиту, вона була зареєстрована за місцем проживання у м. Харкові.
20. 26 лютого 2004 року висновком експерта було встановлено, що сліди люмінесцентної рідини на банкноті номіналом 100 дол. США та на руках заявниці були ідентичними.
21. 28 лютого 2004 року до обвинувачень щодо заявниці було додано шахрайство, оскільки вона обіцяла М. виступити посередником у даванні хабара посадовій особі вищого рівня, хоча насправді мала намір залишити гроші собі.
22. 28 лютого 2004 року заявниці були офіційно пред’явлені обвинувачення, та її статус змінився з підозрюваної на обвинувачену.
23. Того самого дня заявниця змінила свого адвоката. Під час допиту того дня у присутності її нового адвоката (К.) вона повернулася до версії подій, викладеної нею 10 лютого 2004 року (див. пункти 14 та 15). Вона стверджувала, що надала інші показання у присутності її попереднього адвоката (див. пункт 18), оскільки вона "вважала марним доводити [свою] правоту та думала, що [їй] ніхто не повірить".
24. Того самого дня слідчий повернув М. банкноту номіналом 100 дол. США, яка написала розписку в якості підтвердження. Вона також зобов’язалася зберігати банкноту до закінчення провадження.
25. 29 лютого 2004 року прокуратурою Київського району м. Харкова було затверджено обвинувальний висновок щодо заявниці. Він містив такий перелік осіб, які підлягали виклику в судове засідання: заявниця, потерпіла (М.) та двоє свідків (Г. і Т.).
26. 10 листопада 2004 року Київським районним судом було знято обвинувачення у підбурюванні до спроби давання хабара. Суд постановив звільнити заявницю від кримінальної відповідальності за обвинуваченням у шахрайстві та закрив справу за цими обвинуваченнями на тій підставі, що її не можна було вважати суспільно небезпечною (див. пункт 60).
27. Заявниця подала апеляційну скаргу, вимагаючи закриття кримінальної справи проти неї за відсутністю в її діях складу злочину. Вона заперечувала факт вимагання або отримання будь-яких коштів від М. і стверджувала, що остання просто кинула банкноту на її стіл. Взагалі заявниця вважала "все, що [з нею] сталося, провокацією з боку правоохоронних органів". Вона також скаржилася, що в неї не було можливості поставити питання М.
28. 14 квітня 2005 року апеляційним судом Харківської області (далі - апеляційний суд) було скасовано зазначену постанову. Суд встановив, що суд першої інстанції не був вправі закривати справу в такий спосіб, як він це зробив, без згоди заявниці. Апеляційний суд також зазначив, що доводи заявниці щодо відсутності в неї можливості допитати М. розглянуто не було. Справу було направлено на новий розгляд у той самий суд першої інстанції в іншому складі.
29. Київський районний суд декілька разів відкладав розгляд справи у зв’язку з неявкою М. та двох свідків. 18 липня 2005 року суд вирішив, що закінчення судового слідства за їх відсутності було неможливим і постановив, щоб органами внутрішніх справ було здійснено їхній привід.
30. Працівниками міліції було встановлено, що у невстановлену дату в 2004 році М. продала свій будинок у м. Харкові та виїхала до Росії; її нова адреса була невідома. Г. виїхав до іншого міста на території України, але зрештою з’явився в одне із засідань. Іншого свідка, Т., під час візитів працівників міліції ніколи не було вдома, і сусіди не бачили його певний час. Зрештою працівниками міліції було встановлено його місце перебування та 14 жовтня 2005 року він у письмовій формі взяв на себе зобов’язання з’явитися в судове засідання, призначене на 17 жовтня 2005 року (додаткова інформація відсутня).
31. Як зазначено у довідці, виданій секретарем Київського районного суду 17 жовтня 2005 року, засідання, призначене на цей день, було перенесено на 06 грудня 2005 року у зв’язку з участю судді в іншій справі. Невідомо, чи відбулося засідання 06 грудня 2005 року. Проте встановлено, що Т. не з’явився у жодне із засідань.
32. У січні 2006 року заявниця звернулася до Київського райвійськкомату м. Харкова з проханням надати інформацію, чи було там взято на облік сина М. 24 січня 2006 року вона отримала відповідь, що він з’являвся у згаданому військкоматі у квітні та травні 2005 року і що рішенням призовної комісії від 06 травня 2005 року його було визнано непридатним до військової служби у мирний час. Син не знімався з військового обліку за місцем реєстрації. Заявниця надала зазначену інформацію суду першої інстанції, який розглядав її справу.
33. 26 січня 2006 року Київським районним судом знову було постановлено здійснити привід у судове засідання М. та двох свідків.
34. 08 лютого 2006 року суд вирішив продовжити розгляд справи за відсутності М., оскільки встановити її місцезнаходження було неможливо. Доходячи такого висновку, суд послався на той факт, що її місце проживання більше не було зареєстроване у Харківській області та що в міліції була наявна інформація про її виїзд до Росії. Цією самою постановою Київський районний суд доручив органам прокуратури здійснити привід Т.
35. 16 лютого 2006 року Київським районним судом заявницю було визнано винною у шахрайстві та підбурюванні до спроби давання хабара та призначено покарання у виді штрафу в розмірі 5000 грн (що на той момент становило 830 євро). Хоча заявниця не визнала себе винною, суд вважав її вину доведеною сукупністю доказів. Суд посилався на показання потерпілої М., надані під час досудового слідства, на показання свідка Г., надані у судовому засіданні, та свідка Т., надані під час досудового слідства. Суд зазначив, що в нього не було "підстав ставити під сумнів правдивість потерпілої та свідків, показання яких підтверджу[вались] іншими об’єктивними [...] доказами". Суд першої інстанції також послався на протокол огляду та виїмки від 07 лютого 2004 року (див. пункт 11) та висновок судової експертизи від 26 лютого 2004 року (див. пункт 20). У вироку було зазначено, що заявниця спочатку зізналася у вчиненні злочинів, але пізніше відмовилася від свого зізнання з очевидною метою спробувати уникнути відповідальності. Проте її первинні показання були визнані більш переконливими.
36. 03 березня 2006 року заявниця подала апеляційну скаргу та 25 квітня 2006 року - "письмові пояснення до [своєї] апеляції". Зокрема, вона скаржилася, що обвинувальний вирок щодо неї ґрунтувався переважно на показаннях М., яка жодного разу не з’явилась у судове засідання, та яку заявниця ніколи не мала можливості допитати. Вона стверджувала, що суд першої інстанції не виявив належної ретельності у встановленні місця перебування та виклику М. Заявниця також скаржилася, що Київський районний суд помилково посилався на її первинне зізнання, яке було написано під диктовку їй слідчим ще до порушення проти неї кримінальної справи.
37. У своїй апеляційній скарзі або доповненні до неї заявниця не посилалася на відсутність у неї можливості допитати Т. та не вимагала, щоб його допитали. При цьому 07 квітня 2006 року вона звернулася до апеляційного суду з клопотанням, у якому просила допитати Т., оскільки він "був свідком" і "свідчив проти [заявниці]".
38. 25 квітня 2006 року апеляційним судом було залишено без змін вирок від 16 лютого 2006 року. Суд дійшов висновку, що первинне зізнання заявниця надала добровільно та що вона не змогла переконливо пояснити суду подальшу зміну своєї позиції. Крім того, апеляційний суд зазначив, що встановити місцезнаходження М. і Т. було не можливо. Не було підстав ставити під сумнів достовірність їхніх показань, наданих під час досудового слідства. Також не було підстав підозрювати їх у намірі обмовити заявницю. Зрештою апеляційним судом не було виявлено процесуальних недоліків, які становили підставу для скасування вироку.
39. Заявниця подала касаційну скаргу. Вона стверджувала, що оперативно-розшукові заходи від 07 лютого 2004 року були незаконними, оскільки вони не були належним чином санкціоновані та проводилися за відсутності кримінального провадження щодо неї, навіть до офіційної реєстрації заяви М. Заявниця також скаржилася, що її права за підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції були порушені у зв’язку з відсутністю в неї можливості допитати М. і Т.
40. 18 жовтня 2007 року Верховним Судом касаційну скаргу заявниці було залишено без задоволення, а рішення судів нижчих інстанцій - без змін. Суд дійшов загального висновку, що порушення вимог кримінально-процесуального закону виявлено не було.
C. Друге кримінальне провадження щодо заявниці
41. 27 березня 2009 року прокуратурою Київського району м. Харкова проти заявниці було порушено кримінальну справу за фактом невиконання вироку суду від 16 лютого 2006 року (див. пункти 35 та 61).
42. 10 листопада 2009 року заявниці було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
43. З огляду на непред’явлення заявниці обвинувачень запобіжний захід було скасовано через десять днів, 20 листопада 2009 року (див. пункт 62), про що заявницю повідомлено не було. Невідомо, чи було прийнято якесь офіційне рішення, яким відповідний захід був скасований.
44. 07 грудня 2009 року кримінальну справу було закрито у зв’язку з відсутністю у діяннях заявниці складу злочину. 11 грудня 2009 року цю постанову було скасовано, а справу було повернуто на додаткове розслідування. У матеріалах справи не міститься документів щодо застосування до заявниці запобіжного заходу, якщо такий було обрано.
45. 12, 15 та 18 червня 2012 року заявниця, яка вважала, що стосовно неї все ще діє підписка про невиїзд від 10 листопада 2009 року, зверталася до слідчого із заявами про надання їй дозволу на виїзд за межі Харківської області. 22 червня 2012 року слідчим було направлено їй листа, в якому зазначалось, що її заява не підлягає задоволенню, оскільки нею не було надано адресу або інші відомості щодо запланованої подорожі.
46. 05 липня 2012 року кримінальне провадження у справі щодо заявниці знову було зупинено. Проте через два дні слідство було поновлено.
47. 12 жовтня 2012 року слідчим кримінальну справу проти заявниці було закрито у зв’язку з відсутністю в її діях складу злочину. Він дійшов висновку, що вона не ухилялася від сплати штрафу, а не мала можливості зробити це у зв’язку з низьким рівнем доходів. Тією самою постановою було скасовано обраний щодо заявниці запобіжний захід без зазначення додаткових деталей.
48. 20 листопада 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс (далі - КПК). Замість винесення постанови про порушення кримінальної справи, ним передбачався початок розслідування шляхом внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань.
49. 22 березня 2013 року розслідування за фактом невиконання заявницею вироку суду від 16 лютого 2006 року знову було розпочато та внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань. У невстановлену дату справу було закрито. Проте 08 квітня 2013 року провадження було поновлено.
50. 05 червня 2013 року цю справу знову було закрито у зв’язку з відсутністю у діях заявниці складу злочину. Матеріали справи не містять інформації щодо подальшого руху справи.
D. Позов заявниці про відшкодування шкоди
51. 26 лютого 2006 року заявниця подала позов до Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок її стверджуваного незаконного кримінального переслідування з 27 березня 2009 року до 12 жовтня 2012 року. Вона додала копії двох постанов від зазначених дат, якими слідчим було порушено та закрито кримінальну справу щодо неї. Заявниця також зазначила в цілому, що до неї було незаконно застосовано підписку про невиїзд, не надавши додаткової інформації.
52. Прокурор подав заперечення. Він стверджував, що 20 листопада 2009 року слідчим, у провадженні якого перебувала справа заявниці, було скасовано оскаржуваний запобіжний захід, оскільки їй не було пред’явлено обвинувачення протягом десяти днів, починаючи з 10 листопада 2009 року (див. пункти 43 та 62). Прокурор також зазначив, що 08 квітня 2013 року кримінальне провадження щодо заявниці було поновлено (див. пункт 49) та все ще тривало.
53. 17 травня 2013 року Київським районним судом було відмовлено у задоволенні позову заявниці у зв’язку з необґрунтованістю. Щодо застосованої до неї підписки про невиїзд суд дійшов висновку, що вона застосовувалася лише з 10 до 20 листопада 2009 року.
54. Заявниця подала апеляційну скаргу. Вона стверджувала, зокрема, що "суд [першої інстанції] не надав юридичної оцінки тій обставині, що кримінальну справу щодо [неї] було порушено 27 березня 2009 року та закрито 12 жовтня 2012 року, і весь цей час до [неї] застосовувався запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, який було скасовано постановою про закриття кримінальної справи від 12 жовтня 2012 року, що підтверджується листом [слідчого] від 22 червня 2012 року" (див. пункт 45). У дужках заявниця зазначила номер аркуша в матеріалах справи з відповідним листом. У цілому вона також стверджувала, що суд неправильно тлумачив положення статті 1176 Цивільного кодексу (див. пункт 63) та не розрахував суму відшкодування моральної шкоди відповідно до Закону України "Про відшкодування шкоди" (див. пункт 63), на яке вона мала право. Заявниця не додала до своєї апеляційної скарги жодних документів.
55. 18 червня 2013 року апеляційний суд залишив без змін рішення Київського районного суду. Він зазначив, що сам факт закриття кримінальної справи щодо заявниці не свідчить про завдання їй моральної шкоди, і що вона не довела протилежного. Апеляційний суд також зауважив, що заявницею "не надано доказів того, коли саме стосовно неї обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. Тому посилання на те, що вона більше трьох років була обмежена у праві пересування не можуть бути взяті до уваги".
56. Заявниця подала касаційну скаргу, в якій вона зазначила, зокрема, що застосування підписки про невиїзд із 10 листопада 2009 року до 12 жовтня 2012 року було документально підтверджено. Вона знов наводила свій попередній аргумент, що не було надано ніякої оцінки відмовам слідчого у задоволенні її заяв про надання дозволу на виїзд за межі Харківської області у червні 2012 року. Цього разу заявниця додала копію листа, на який вона посилалася.
57. 22 липня 2013 року Вищим спеціалізованим судом з розгляду цивільних і кримінальних справ було відмовлено у відкритті касаційного провадження за позовом заявниці.
E. Скарги заявниці щодо порушення кримінальної справи
58. 17 квітня 2006 року заявниця звернулась із заявою про порушення кримінальної справи щодо працівників міліції, які брали участь в оперативних заходах 07 лютого 2004 року. Її основний аргумент полягав у тому, що того дня заяву М. було зареєстровано лише о 17 годині, тобто після проведення оперативних заходів, що, таким чином, підірвало їх законність.
59. Органи прокуратури декілька разів відмовляли у порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Було встановлено, що 07 лютого 2004 року заяву М. дійсно було помилково зареєстровано о 17 годині замість 10 години, за що відповідному працівнику було оголошено догану. Проте ознаки кримінального правопорушення були відсутні.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
60. Відповідно до статті 48 Кримінального кодексу 2001 року (далі - КК) особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.
61.Стаття 389 КК передбачає покарання за ухилення від сплати штрафу, призначеного у складі покарання, не пов’язаного із позбавленням волі, у виді виправних робіт або обмеження волі (а саме тримання в кримінально-виконавчих установах відкритого типу недалеко від місця проживання) на строк до двох років.
62.Частина четверта статті 148 КПК 1960 року (у редакції, чинній на час подій) передбачає:
"При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.".
63.Стаття 1167 Цивільного кодексу 2003 року передбачає відшкодування моральної шкоди, незалежно від вини особи або органу влади, який завдав шкоду, у випадку незаконного притягнення до кримінальної відповідальності та незаконного застосування запобіжного заходу. Крім того, стаття 1176 Кодексу встановлює право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та судів. Вона також передбачає, що порядок відшкодування шкоди, завданої такими органами "встановлюється законом".
64. Відповідно до Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - Закон України "Про відшкодування шкоди") особа має право на відшкодування шкоди, завданої, зокрема, внаслідок "процесуальних дій, що обмежують [її] права" (стаття 1). Право на відшкодування шкоди згідно з цим законом виникає зокрема у випадках: (a) постановлення виправдувального вироку суду; (b) "встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду факту незаконн[их] … процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян"; або (c) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (стаття 2).
ПРАВО
65. Заявниця скаржилася на те, що її права, гарантовані пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції були порушені під час першого кримінального провадження щодо неї. Положення, на які вона посилалася, передбачають:
"1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; ...".
A. Скарга заявниці щодо відсутності в неї можливості допитати М.
66. Заявниця скаржилася на те, що у неї не було можливості допитати М., яка мала у провадженні процесуальний статус потерпілої.
1. Прийнятність
67. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути оголошена прийнятною.
2. Суть
(a) Доводи сторін
(i) Заявниця
68. Заявниця скаржилася на те, що в неї не було можливості допитати М. ні під час досудового слідства, ні у будь-який момент протягом судового розгляду її справи.
69. Вона стверджувала, що показання цього свідка, надані під час досудового слідства, які були визнані судом першої інстанції допустимим доказом, відіграли вирішальну роль у її засудженні. При цьому заявниця стверджувала, що у національних судів не було підстав віддавати перевагу версії подій, викладеній М., ніж версії заявниці, при тому, що свідок не з’явився у жодне судове засідання.
70. Заявниця також стверджувала, що органами влади не було докладено достатніх зусиль для встановлення місцезнаходження М. Вона зазначила, зокрема, що надала суду інформацію, отриману з райвійськкомату, згідно з якою син М., очевидно, продовжував проживати за тією ж самою адресою (див. пункт 32). Проте заявниця стверджувала, що цю інформацію не було перевірено.
(ii) Уряд
71. Уряд стверджував, що національними органами влади було зроблено все, що можна було обґрунтовано очікувати від них, для встановлення місцезнаходження М. та забезпечення її присутності в суді. Проте їхні зусилля не були вдалими.
72. Враховуючи сукупність доказів проти заявниці, у тому числі її власне зізнання, зроблене у присутності обраного нею адвоката (хоча зрештою вона вирішила відмовитися від нього), Уряд стверджував, що не було підстав ставити під сумнів показання М., надані під час досудового слідства.
73. У підсумку Уряд вважав, що неявка цього свідка у судове засідання не підірвала справедливості судового розгляду справи заявниці.
(b) Оцінка Суду
(i) Загальні принципи
74. Суд нагадує, що гарантії підпункту "d" пункту 3 статті 6 є конкретними аспектами права на справедливий судовий розгляд, встановленого пунктом 1 цього положення, які повинні враховуватись при будь-якій оцінці справедливості провадження. Відповідно до практики Суду використання в якості доказів показань, відібраних на стадіях розслідування правоохоронними органами та судового слідства, саме по собі не є несумісним зі згаданими положеннями за умови, що дотримано право на захист (див. рішення у справі "Саїді проти Франції" (<...>), від 20 вересня 1993 року, пункт 43, Серії А № 261-C). У цілому ці правила вимагають надання обвинуваченому адекватної та належної можливості поставити під сумнів показання свідка обвинувачення та допитати його, як під час надання ним показань, так і на подальших стадіях провадження (див. рішення у справі "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom [GC]), заяви № 26766/05 та № 22228/06, пункт 118, ЄСПЛ 2011).
75. У згаданій справі "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) (пункти 119-147) Великою палатою було роз’яснено принципи, які мають застосовуватись у випадку неявки свідка у відкрите судове засідання. Ці принципи можна узагальнити таким чином (див. також рішення у справах "Хорнкасл та інші проти Сполученого Королівства" (Horncastle and Others v. the United Kingdom), заява № 4184/10, пункти 131-135, від 16 грудня 2014 року, та "Сетон проти Сполученого Королівства" (Seton v. the United Kingdom), заява № 55287/10, пункт 58, від 31 березня 2016 року):
(i) у першу чергу Суд повинен розглянути попереднє питання щодо наявності поважної причини для оголошення показань свідка за його відсутності, враховуючи, що за загальним правилом свідки повинні надавати показання в судовому засіданні і для забезпечення їхньої явки мають бути докладені всі розумні зусилля;
(ii) типовими причинами неявки, як у згаданій справі "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom), є смерть свідка чи побоювання помсти. Проте існують інші законні підстави неявки свідка в судове засідання;
(iii) якщо свідка не було допитано на будь-якій попередній стадії провадження, оголошення показань свідка замість надання їх безпосередньо у судовому засіданні має бути крайнім заходом;
(iv) визнання допустимим доказом показань відсутніх свідків призводить до потенційно невигідних умов для обвинуваченого, який, у принципі, під час судового розгляду кримінальної справи повинен мати ефективну можливість оскаржити доказ проти нього. Зокрема, він повинен мати можливість перевірити точність і достовірність показань свідків шляхом їх допиту в усній формі у його присутності або під час надання показань свідком, або на певній пізнішій стадії провадження;
(v) відповідно до правила "єдиного або вирішального доказу", якщо визнання вини обвинуваченого виключно або переважно ґрунтується на показаннях свідків, яких обвинувачений не може допитати на будь-якій стадії провадження, його права на захист обмежуються неправомірно;
(vi) у цьому контексті слово "вирішальний" слід розуміти вузько як таке, що вказує на доказ такої значущості або важливості, який, вірогідно, маже стати вирішальним для результату розгляду справи. Якщо неперевірені показання свідка підтверджуються іншими доказами, вирішення питання, чи є вони вирішальними буде залежати від сили підтверджуючих доказів: чим більш вагомими будуть інші обвинувальні докази, тим менше вірогідність визнання показань відсутнього свідка вирішальними;
(vii) проте, оскільки пункт 3 статті 6 Конвенції слід тлумачити у контексті загальної оцінки справедливості провадження, правило єдиного або вирішального доказу не повинно застосовуватися жорстко;
(viii) зокрема у випадку, коли показання зі слів іншої особи є єдиним або вирішальним доказом проти обвинуваченого, визнання його допустимим доказом не призводить автоматично до порушення пункту 1 статті 6. При цьому, якщо засудження ґрунтувалося на єдиному або вирішальному показанні відсутнього свідка, Суд має піддати провадження найретельнішому аналізу. З огляду на загрози, пов’язані з визнанням таких показань допустимим доказом, він буде дуже важливим складником для встановлення балансу та вимагатиме достатніх урівноважуючих факторів, у тому числі існування вагомих процесуальних гарантій. У кожній справі питання полягає в наявності достатніх урівноважуючих факторів, у тому числі заходів, здатних забезпечити справедливу та належну оцінку достовірності такого доказу. Це дозволить обґрунтування засудження на підставі такого доказу лише за умови, що він є достатньо достовірним з урахуванням його важливості для справи.
76. Зазначені принципи отримали додаткове роз’яснення в рішенні у справі "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany [GC]) (заява № 9154/10, пункти 110-131, ЄСПЛ 2015), в якому Великою палатою було підтверджено, що відсутність поважних причин неявки свідка не може сама по собі бути вирішальним доказом несправедливості судового розгляду, хоча це залишається дуже важливим фактором, який слід брати до уваги під час оцінки справедливості судового розгляду в цілому та який може стати підставою для констатації порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6. Крім того, враховуючи, що він має встановити, чи було провадження справедливим у цілому, Суд повинен розглядати наявність достатніх урівноважуючих факторів не лише у справах, в яких показання відсутнього свідка були єдиною та вирішальною підставою для засудження заявника, а також у справах, в яких йому не вдалося встановити, чи були відповідні показання єдиними чи вирішальними, але Суд все одно був задоволений, що вони були достатньо вагомими, і визнання їх допустимим доказом могло створити перешкоди для сторони захисту. Обсяг урівноважуючих факторів, необхідних для того, щоб судовий розгляд вважався справедливим, буде залежати від вагомості показань відсутнього свідка. Чим важливішими є ці показання, тим вагомішими мають бути врівноважуючі фактори для того, щоб провадження в цілому могло вважатися справедливим (див. також згадане рішення у справі "Сетон проти Сполученого Королівства" (Seton v. the United Kingdom), пункт 59).
(ii) Застосування згаданих принципів до обставин цієї справи
77. Суд перш за все зазначає, що М., яка у кримінальному провадженні щодо заявниці мала статус потерпілої та на чиї показання, надані в ході досудового слідства, робились посилання під час судового розгляду (див. пункт 35), має вважатись "свідком" для цілей підпункту "d" пункту 3 статті 6 (див. рішення у справі "Володимир Романов проти Росії" (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461/02, пункт 97, від 24 липня 2008 року).
(a) Чи існувала поважна причина неявки М. у судове засідання
78. Суд зазначає, що причиною відсутності М. у судовому засіданні у справі заявниці було те, що її місцезнаходження не вдалося встановити (див. пункт 34).
79. Суд у своїй практиці доходив висновку, що той факт, що національним судам не вдалося встановити місцезнаходження свідка, або той факт, що свідок перебував за межами держави, на території якої здійснювалося провадження, самі по собі не є достатніми, щоб відповідати вимогам підпункту "d" пункту 3 статті 6, які вимагають, щоб Договірні Сторони вживали позитивних заходів для надання обвинуваченому можливості допитати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали. Такі заходи є складовою сумлінності, яку мають виявити Договірні Сторони для того, щоб забезпечити ефективне здійснення прав, гарантованих статтею 6. В іншому випадку відсутність свідка ставиться в провину національним органам влади (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany [GC]), пункт 120, з подальшими посиланнями, та рішення у справі "Бен Мумен проти Італії" (Ben Moumen v. Italy), заява № 3977/13, пункт 44, від 23 червня 2016 року).
80. Згідно з подальшим висновком Суду його завдання не полягає у складанні переліку конкретних заходів, яких повинні були вжити національні суди з метою докладання всіх розумних зусиль для забезпечення явки свідка, місцезнаходження якого їм зрештою не вдалося встановити. Проте зрозуміло, що вони повинні були провести активні пошуки свідка за допомогою національних органів влади, зокрема міліції, та повинні були, як правило, скористатися міжнародною правовою допомогою, якщо свідок проживав за кордоном, і такі механізми були доступними (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany [GC]), пункт 121, з подальшими посиланнями).
81. Необхідність докладання всіх розумних зусиль з боку органів влади з метою забезпечення явки свідка у судове засідання також передбачає особливу ретельність з боку національних судів під час розгляду причин неможливості явки свідка у судове засідання, враховуючи конкретну ситуацію кожного свідка (див. згадані рішення у справах "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany [GC]), пункт 121, та "Бен Мумен проти Італії" (Ben Moumen v. Italy), пункт 48, обидва з подальшими посиланнями).
82. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що національними органами влади все ж таки було вжито певних заходів із метою встановлення місцезнаходження М., зокрема за допомогою міліції. Проте вбачається, що вони обмежилися інформацією про те, що М. продала свій будинок невстановленим особам у невстановлену дату в 2004 році, що місце її проживання більше не було зареєстроване на території області, та що вона, очевидно, виїхала до Росії (див. пункти 30 та 34). Немає пояснення, чому працівниками міліції не було встановлено подальші фактичні обставини, зокрема, щодо продажу М. свого будинку, або не було допитано нового власника із цього приводу. Слід зазначити, що заявниця надала органам влади деякі документальні докази того, що син М. і надалі був зареєстрований за останньою відомою адресою проживання його матері найпізніше у травні 2005 року, тобто більше, ніж через рік після того, як слідством востаннє було задокументовано зустріч з М. (див. пункти 24 та 32). Проте ця інформація ніколи не розглядалася та не перевірялася. Також органи влади не намагалися перевірити, чи дійсно М. виїхала до Росії, та, якщо так, встановити її місцезнаходження там за допомогою органів влади Росії (див,. mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Бен Мумен проти Італії" (Ben Moumen v. Italy), пункти 49-51, в якому Суд зазначив, що органи влади Італії не навели причин неможливості звернення за міжнародною правовою допомогою, щоб зв’язатися зі свідком, який, можливо, виїхав до Марокко, та дійшов висновку, що відсутність відомої адреси свідка не становила непереборної перешкоди, яка звільняла судову систему Італії від її обов’язку зробити спробу зв’язатися зі свідком через своїх колег у Марокко).
83. Отже, Суд не може дійти висновку, що органи влади України доклали всіх розумних зусиль для забезпечення явки М.
84. Проте як зазначено у пункті 76, хоча це залишається дуже важливим фактором, який слід брати до уваги при оцінці справедливості судового розгляду в цілому, відсутність поважної причини неявки М. сама по собі не може бути безумовним доказом несправедливості судового розгляду. Відповідно далі Суд розгляне, чи були її показання єдиною та вирішальною підставою засудження заявниці, та чи існували процесуальні гарантії, спроможні врівноважити труднощі, з якими стикнулася сторона захисту (див. згадане рішення у справі "Бен Мумен проти Італії" (Ben Moumen v. Italy), пункт 52).
(b) Чи були показання відсутнього свідка М., єдиною та вирішальною підставою засудження заявниці
85. Суд доходить висновку, що національні суди не вважали показання свідка М. єдиним (тобто одним) доказом проти заявниці. Вони також не вважали її показання "вирішальним" доказом згідно з визначенням, наданим Судом у його згаданому рішенні у справі "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom) (див. пункт 131), тобто таким, що був настільки значущим, що, вірогідно, був вирішальним для результату розгляду справи. Таким чином, у вироку містилось посилання на показання М. разом з іншими документальними та речовими доказами (див. пункт 35).
86. Здійснюючи власну оцінку вагомості показань свідка у світлі висновків національних судів, Суд має враховувати вагомість додаткових наявних обвинувальних доказів (див. згадане рішення у справі "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom [GC]), пункт 131). Він зауважує, що у розпорядженні Київського районного суду були наступні додаткові докази щодо правопорушення: протокол огляду та виїмки від 07 лютого 2004 року; показання понятих, присутніх під час проведення слідчої дії; та висновок експерта, яким підтверджувалася наявність на вилученій банкноті номіналом 100 дол. США та на руках заявниці слідів однієї та тієї ж самої люмінесцентної рідини. Крім того, суд першої інстанції послався на показання самої заявниці, надані нею під час досудового слідства, незважаючи на те, що пізніше вона від них відмовилася (див. пункт 35).
87. Суд не може не зазначити, що всі ці докази без показань М. не були вирішальними для обвинувачень заявниці у шахрайстві та підбурюванні до спроби давання хабара.
88. Отже, Суд вважає, що показання відсутнього свідка М. були "вирішальними", тобто визначальними для засудження заявниці.
(g) Чи існували достатні врівноважуючі фактори, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту
89. Також відповідно до третього етапу аналізу, викладеного в рішенні у справі "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom), Суд повинен встановити, чи існували достатні врівноважуючі фактори, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту у зв’язку з визнанням допустимим доказом вирішальних показань відсутнього свідка (див. згадані рішення у справах "Аль-Хаваджа та Тахері проти Сполученого Королівства" [ВП] (Al-Khawaja and Tahery v. the United Kingdom [GC]), пункт 147, та "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany [GC]), пункти 125-131).
90. Факт обережного ставлення національних судів до неперевірених показань відсутнього свідка був розцінений Судом як важлива гарантія. Суди повинні були довести, що їм було відомо про те, що показання відсутнього свідка були менш вагомими. Суд врахував у цьому контексті, чи надали національні суди детальне мотивування, чому, дослідивши інші наявні докази, вони вважали ці показання достовірними. Додатковою гарантією може бути демонстрація у судовому засіданні відеозапису допиту відсутнього свідка на стадії слідства з метою надання суду, сторонам обвинувачення та захисту можливості спостерігати за поведінкою свідка під час допиту та скласти власне уявлення щодо достовірності його або її показань. Крім того, оцінюючи наявні врівноважуючі фактори, Суд розглядає: (a) чи був у судовому засіданні доказ, який підтверджував неперевірені показання свідка; (b) чи була надана заявниці або її захиснику можливість допитати свідка на стадії слідства; (c) чи надавалася стороні захисту можливість допитати свідка у непрямій формі, наприклад, у письмовій, під час судового засідання; та (d) чи надавалася обвинуваченій можливість викласти власну версію подій та поставити під сумнів достовірність показань відсутнього свідка (див. згадане рішення у справі "Шачашвілі проти Німеччини" [ВП] (Schatschaschwili v. Germany [GC]), пункти 126-131, з подальшими посиланнями).
91. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що суд першої інстанції, судді якого ніколи особисто не бачили М., беззастережно надали перевагу її версії подій (див., a contrario, згадане рішення у справі "Бен Мумен проти Італії" (Ben Moumen v. Italy), пункт 58). Зокрема, Суд зауважує, що хоча М. зазначила, що в минулому вона вже зверталася до заявниці, вона нічого не повідомила про цей випадок у своїй заяві до міліції та у своїх подальших показаннях слідчому (див., зокрема, пункт 7). Ця обставина могла бути суттєвою для оцінки достовірності версії М. Проте суди не прокоментували її.
92. Насамкінець Суд зазначає, що заявниця була позбавлена можливості допитати М. як під час судового розгляду, так і протягом досудового слідства. Також вона не мала можливості поставити М. запитання у письмовій формі. Крім того, національні суди не приділили уваги тому факту, що М. не було заслухано судом або прокуратурою на жодній стадії провадження. Якби щонайменше був відеозапис її допиту, це дозволило б суду, сторонам обвинувачення та захисту в судовому засіданні спостерігати за поведінкою свідка під час допиту та скласти власне уявлення щодо достовірності його або її показань (див. пункт 90).
93. Загалом вбачається, що наявні фактори, здатні компенсувати недоліки, з якими зіткнулася сторона захисту внаслідок визнання показання М. допустимим доказом проти заявниці, є недостатніми.
(d) Висновок
94. Зазначені міркування, а саме, нездатність органів влади України докласти всіх розумних зусиль для забезпечення явки М., важливість її показань для засудження заявниці та відсутність достатніх урівноважуючих заходів, які дозволили б провести справедливу та належну оцінку достовірності неперевірених показань, змушують Суд дійти висновку, що відсутність у заявниці на будь-якій стадії провадження можливості допитати М. або вимагати, щоб її допитали, зробила судовий розгляд у цілому несправедливим.
96. Заявниця також скаржилася на те, що справедливість кримінального провадження щодо неї було також підірвано неявкою Т., одного з понятих, у судове засідання та відсутністю у неї можливості допитати його. Насамкінець вона скаржилася, що її кримінальне переслідування могло бути результатом провокації, та що у речових доказах були деякі недоліки (такі, як розбіжність серійного номера банкноти номіналом 100 дол. США, зазначеної у протоколі помітки банкноти та протоколі огляду та виїмки від 07 лютого 2004 року - див. пункт 11; а також незабезпечення органами влади збереження речового доказу в її справі внаслідок повернення М. відповідної банкноти до закінчення судового розгляду).
97. У світлі своїх висновків, викладених у пункті 95, Суд не вважає за необхідне окремо розглядати питання щодо прийнятності та суті решти скарг заявниці за статтею 6 Конвенції.
98. Заявниця скаржилася за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, що підписка про невиїзд, застосована до неї під час другого кримінального провадження, була непропорційним і тривалим обмеженням її свободи пересування. Вона також скаржилася за статтею 13 Конвенції, що в неї не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цією скаргою.
99. Положення, на які посилалася заявниця, передбачають таке:
Стаття 13
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
"1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.".
A. Доводи сторін
1. Уряд