100. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала доступні їй засоби національного захисту щодо її скарги за статтею 2 Протоколу 4 до Конвенції згідно з вимогою пункту 1 статті 35 Конвенції.
101. Перш за все Уряд стверджував, що з огляду на скасування 20 листопада 2009 року підписки про невиїзд, застосованої до заявниці, вона могла звернутися або до прокуратури, або до суду зі скаргою на подальші відмови слідчого у наданні дозволу на виїзд за межі області.
102. Уряд також стверджував, що в рамках провадження за позовом заявниці про відшкодування шкоди також могло бути забезпечено належний засіб юридичного захисту. Проте, на думку Уряду, вона не надала доказів на підтвердження своєї позовної заяви. Так, він стверджував, що вперше вона згадала лист слідчого у своїй апеляційній скарзі, але навіть в подальшому не надала суду його копію (див. пункти 51, 54 та 56). Отже, Уряд стверджував, що національними судами було правомірно відхилено позов заявниці у зв’язку з необґрунтованістю.
2. Заявниця
103. Заявниця заперечувала. Вона стверджувала, що їй не було відомо про незаконність дій слідчого. Вона також зазначила, що єдину постанову про скасування застосованої до неї підписки про невиїзд було винесено 12 жовтня 2012 року (див. пункт 47), коли було закрито кримінальну справу. Відповідно вона стверджувала, що могла подати позов про відшкодування шкоди лише на той момент.
104. Заявниця посилалася на Закон України "Про відшкодування шкоди" , який передбачає відшкодування шкоди, завданої внаслідок "процесуальних дій, що обмежують права громадян" (див. пункт 64). На її думку, оскаржуваний засіб стримування можна було вважати процесуальною дією в її справі.
105. Далі заявниця стверджувала, що в обґрунтування своєї позовної заяви, з якою вона звернулася до національних судів, вона посилалася на відмови слідчого у задоволенні її заяв щодо надання дозволу на виїзд. Проте цьому аргументу не було надано ніякої оцінки, і позов заявниці було відхилено у зв’язку з необґрунтованістю.
106. Таким чином, заявниця стверджувала, що вона вичерпала національні засоби юридичного захисту.
107. При цьому заявниця стверджувала, що з огляду на відмову національних судів у задоволенні її позову про відшкодування шкоди, їй було відмовлено у доступі до ефективного засобу юридичного захисту щодо її скарги за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції всупереч вимогам статті 13 Конвенції.
B. Оцінка Суду
108. Суд зауважує, що для вирішення питання, чи було вичерпано заявницею національні засоби юридичного захисту для цілей її скарги за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, він спочатку має розглянути її скаргу за статтею 13 щодо відсутності у неї ефективних засобів юридичного захисту.
109. Суд нагадує, що засіб юридичного захисту, який вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як на практиці, так і в теорії (див., наприклад, рішення у справі "Ільхан проти Туреччини" [ВП] (Ilhan v. Turkey [GC]), заява № 22277/93, пункт 97, ЄСПЛ 2000-VII). Також вважається, що термін "ефективний" означає, що засіб юридичного захисту повинен бути достатнім та доступним (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Пауліно Томас проти Португалії" (Paulino Tomas v. Portugal), заява № 58698/00, ЄСПЛ 2003-VIII). Проте Суд нагадує, що ефективність засобу юридичного захисту у розумінні статті 13 не залежить від визначеності позитивного результату для заявника (див. рішення у справі "Сюрмелі проти Німеччини" [ВП] (<…> [GC]), заява № 75529/01, пункт 98, ЄСПЛ 2006-VII), і що сам факт відмови у задоволенні позову заявниці не є достатнім для того, щоб засіб юридичного захисту став неефективним (див. рішення у справі "Аманн проти Швейцарії" [ВП] (Amann v. Switzerland [ВП]), заява № 27798/95, пункти 88, 89, ЄСПЛ 2000-II).
110. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що перший аргумент Уряду полягає в тому, що заявниця могла подати скаргу на відмови слідчого у задоволенні її заяв про надання дозволу на виїзд (див. пункт 101). Суд вважає цей аргумент безпідставним. Таким чином, він суперечить твердженню Уряду, що 20 листопада 2009 року оскаржуваний запобіжний захід було скасовано. Якби це було очевидним, заявниці взагалі не було б сенсу звертатися до слідчого з такими заявами.
111. Проте Суд погоджується із другим аргументом Уряду, що заявниця могла б отримати адекватний засіб юридичного захисту в рамках провадження за позовом про відшкодування шкоди (див. пункт 102). Зокрема, Суд зазначає, що відповідно до чинного національного законодавства заявниця могла вимагати від держави відшкодування шкоди, завданої внаслідок будь-яких "процесуальних дій, що обмежують її права", коли кримінальну справу проти неї було закрито у зв’язку з відсутністю в її діях складу злочину (див. пункти 63 та 64). Заявниця скористалася цією можливістю та змогла домогтися відкриття провадження за її позовом про відшкодування шкоди. Вона не стверджувала, що будь-яке відшкодування було б недостатнім, якби у цьому провадженні судами було ухвалено рішення на її користь. Сам факт відмови у задоволенні позову заявниці не може порушувати питання за статтею 13. Щодо тверджень заявниці, що її аргументи не було розглянуто належним чином, Суд вважає, що Уряд був правий, коли стверджував, що вона не обґрунтувала свій позов належним чином. Так, у матеріалах справи немає доказу, який спростовує аргумент Уряду, що лист слідчого від 22 червня 2012 року вона надала (який доводить обмеження її права на свободу пересування - див. пункт 45) лише суду касаційної інстанції, а не першої чи апеляційної інстанцій. Крім того, заявниця вперше згадала це питання у своїй апеляційній скарзі, без надання будь-яких деталей, та взагалі не порушувала його у суді першої інстанції. Хоча заявниця зазначила номер аркуша в матеріалах справи, де містився цей документ (див. пункт 54), самого цього факту не достатньо, щоб вважати, що вона посилалася на матеріали цивільної, а не кримінальної справи. Отже, відповідного листа не було в додатках до її позову або апеляційної скарги (див. пункти 51 та 54). За будь-яких обставин заявницею не було надано подробиць щодо того, яким чином та коли саме її права було обмежено. Відповідно Суд не може дорікати судам України за те, яким чином вони розглянули позов заявниці.
112. У світлі зазначеного, Суд вважає скаргу заявниці за статтею 13 Конвенції явно необґрунтованою та на цій підставі оголошує її неприйнятною відповідно підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
113. Повертаючись до скарги за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, Суд нагадує, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту ґрунтується на припущенні, відображеному у статті 13 Конвенції, з яким воно тісний пов’язано, про наявність ефективного засобу юридичного захисту щодо стверджуваного порушення. Це правило є невід’ємним елементом функціонування конвенційної системи субсидіарного захисту (див. попереднє заперечення у справі "Вучковіч та інші проти Сербії" [ВП] (<...> [GC]), заява № 17153/11 та 29 інших заяв, пункт 69, від 25 березня 2014 року). Держави звільняються від необхідності відповідати за свої дії перед міжнародним органом до тих пір, поки вони не використають можливість виправити ситуацію за допомогою своєї власної правової системи, і ті, хто мають бажання скористатися наглядовими повноваженнями Суду щодо скарг проти держав, зобов’язані, таким чином, спочатку використати засоби юридичного захисту, передбачені національною правовою системою (див. згадане попереднє заперечення у справі "Вучковіч та інші проти Сербії" [ВП] (<…> [GC]), пункт 70, з наступними посиланнями).
114. У цій справі Суд вважає, що, висунувши свою скаргу на національному рівні у надто загальних рисах та своєчасно не обґрунтувавши її (див. пункт 111), не можна вважати, що заявниця надала національним судам можливість виправити стверджуване порушення її прав за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі "Дімітрова та інші проти Болгарії" (Dimitrova and Others v. Bulgaria), заява № 39084/10, пункти 66-77, від 11 липня 2017 року).
115. Відповідно її скарга за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції має бути визнана неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту (див. процесуально аналогічний підхід в ухвалі щодо прийнятності у справі "Магрі проти Мальти" (Magri v. Malta), заява № 22515/16, пункти 50-52, від 02 травня 2017 року).
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
117. Заявниця вимагала 10000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
118. Уряд заперечував проти цієї вимоги як необґрунтованої та надмірної.
119. Суд вважає, що заявниці було завдано моральну шкоду, яку не можна компенсувати самою лише констатацією порушення її конвенційних прав. Суд, враховуючи обставини справи та постановляючи рішення на засадах справедливості відповідно до вимоги статті 41, присуджує заявниці 2500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись на цю суму.
120. Суд також зазначає, що коли особу, як у цій справі, було засуджено судом за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення може в принципі бути новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника (див., наприклад, рішення у справі "Леонід Лазаренко проти України" (Leonid Lazarenko v. Ukraine), заява № 22313/04, пункт 65, від 28 жовтня 2010 року, з подальшими посиланнями).
B. Судові та інші витрати
121. Заявниця також вимагала 850 євро в якості компенсації судових та інших витрат, яких вона зазнала під час провадження у Суді.
122. Уряд не надав зауважень щодо цієї вимоги.
123. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені вище критерії Суд вважає за належне задовольнити вимогу заявниці щодо компенсації судових та інших витрат і присудити їй суму у розмірі 850 євро.
C. Пеня
124. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує неприйнятними скарги заявниці за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції та статті 13 Конвенції у поєднанні з цим положенням.
2. Оголошує прийнятною скаргу заявниці за пунктом 1 та підпунктом "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю в неї можливості допитати свідка обвинувачення М.
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 та підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю в заявниці можливості допитати свідка обвинувачення М.
4. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо прийнятності та по суті решти скарг заявниці за статтею 6 Конвенції.
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(i) 2500 (дві тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; і
(ii) 850 (вісімсот п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 січня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Маріалена ЦИРЛІ |
| Голова | Вінсент А. Де ГАЕТАНО |