2. Стверджуване невиправдане встановлення опіки над дитиною заявника
(a) Прийнятність
88. Суд зазначає, що скарги заявника за статтею 8 Конвенції на стверджувані незаконні рішення органів влади, включаючи суди, щодо встановлення опіки над А.М. не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
(b) Суть
(i) Доводи сторін
89. Заявник стверджував, що рішення про встановлення опіки ґрунтувалось на неякісному законі, що суперечив принципу верховенства права та застосування якого не було передбачено. Заявник, зокрема, стверджував, що на той час існувала невідповідність у розумінні того, яким чином органи, відповідальні за опіку та піклування, визначаються різними нормативно-правовими актами (див. пункт 74). Заявник стверджував, що національним законодавством не було передбачено жодного захисту від свавільних рішень органів опіки та піклування. Зокрема, у них не було жодного обов'язку щодо інформування зацікавлених сторін, щодо дослідження житлово-побутових умов за місцем проживання батьків або можливих причин того, чому вони не здатні піклуватися про дитину, а також щодо отримання думки батьків стосовно призначення опікуна.
90. Заявник також стверджував, що національні органи влади не переслідували "законну мету" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції , оскільки його не було залучено до процесу прийняття рішення про встановлення опіки.
91. Заявник до того ж стверджував, що були відсутні достатні підстави, що виправдовують втручання у його сімейне життя, та що органами влади і судами не було належно досліджено питання, чи дійсно піклуванню заявника про його дочку перешкоджали. Лише факт його інвалідності не можна вважати достатнім для доведення його неспроможності піклуватися про дочку. У зв'язку з цим не було досліджено жодних медичних документів.
92. Заявник стверджував, що, незважаючи на те, що законодавство надавало перевагу правам батьків щодо виховання їхніх дітей та визначення їх місця проживання, цей принцип було повністю проігноровано у його справі.
93. Уряд заявляв, що в основу рішення про встановлення опіки було покладено чіткі, доступні та передбачувані положення законодавства та його було прийнято після проведення відповідних обстежень та перевірок. Рішення переслідувало законну мету захисту інтересів дитини та запобігання шкоди її здоров'ю і психічному стану. Рішення не було непропорційним. Зокрема, органи влади врахували відповідні аспекти справи, такі як строк перебування дитини з її бабусею та нездатність заявника взяти участь у вихованні дитини. Як стверджує Уряд, рішення про встановлення опіки у цій справі не започаткувало встановлення зв'язку між дитиною та опікуном, а навпаки, зміцнило та надало офіційний статус існуючим зв'язкам між дитиною та її бабусею. Уряд також стверджував, що рішення про встановлення опіки не позбавило заявника його батьківських прав, зокрема він мав право на спілкування з дитиною та на активну участь у її вихованні.
(ii) Оцінка Суду
94. Ця частина справи стосується заходу, а саме призначення бабусі опікуном дитини заявника, в результаті чого було істотно обмежено доступ заявника до дитини та його участь у її вихованні. Зокрема, відповідно до законодавства України рішення про встановлення опіки надавало опікуну право одноосібного опікування дитиною та на визначення способів її виховання. Таке рішення залишається чинним до досягнення дитиною чотирнадцяти років, після чого опікун автоматично стає її піклувальником та продовжує здійснювати повноваження щодо опікування та піклування про дитину до досягнення нею повноліття (див. пункти 58 і 59). Таким чином, відсутні жодні сумніви щодо того, що рішення про встановлення опіки було втручанням у право заявника на повагу до його сімейного життя у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції , та необхідно визначити, чи було таке втручання виправданим згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції , тобто чи було це рішення прийнято відповідно до закону, чи переслідувало воно законну мету та чи було необхідним у демократичному суспільстві (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "МакМайкл проти Сполученого Королівства" (McMichael v. the United Kingdom), від 24 лютого 1995 року, підпункт А, пп. 86-87, Series A № 307-В).
95. Суд зауважує, що цей захід було вжито на підставі положень законодавства, які уповноважували органи влади призначати опікуна дитині, яка "була позбавлена батьківського піклування". Поняття "позбавлена батьківського піклування" охоплює низку випадків, встановлених законодавством, включно з випадком, коли "тривала хвороба" перешкоджає батькам виконувати свої батьківські обов'язки (див. витяг з відповідного національного законодавства в пунктах 55-57). Орган виконавчої влади, яким було видано рішення про встановлення опіки, встановив, що заявник не може піклуватися про дитину через його інвалідність. Суди, які переглядали це рішення, також встановили, що дитина не проживала із заявником і він не піклувався про неї тривалий час до прийняття рішення про встановлення опіки. Суди також зазначили, що опікун виконувала свої обов'язки, а заявником не було доведено, що проживання дитини з ним, а не з опікуном, якнайкраще відповідало б інтересам дитини.
96. З огляду на викладене Суд визнає, що втручання у батьківські права заявника було здійснено на достатніх законних підставах та переслідувало законну мету захисту прав інших осіб, а саме А.М., для того, щоб її було виховано у безпечному, спокійному та стійкому середовищі.
97. Під час проваджень у національних судах заявник не порушував питання з приводу невизначеності щодо того, як національним законодавством розмежовано повноваження органів опіки та піклування, та відсутні будь-які підстави вважати, що органи влади у цій справі перевищили свої повноваження у зв'язку із цим або що вони не дотримувались правильних процесуальних вимог. Хоча твердження заявника, що національне законодавство не містить гарантій проти свавільних рішень органів опіки та піклування може стосуватись питання відповідності вжитого заходу вимогам законності, Суд вважає, що за цих обставин доцільно дослідити твердження з огляду на необхідність та пропорційність заходу, у зв'язку з цим повністю враховуючи процес прийняття рішення, включно з провадженнями у суді.
(a) Відповідні принципи
98. Для визначення того, чи було конкретне втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд з огляду на справу в цілому розглядатиме, чи були підстави, наведені для виправдання втручання, відповідними та достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції та чи був необхідний процес прийняття рішень справедливим та таким, що забезпечував повагу до інтересів, гарантованих статтею 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини" (Kutzner v. Germany), заява № 46544/99, п. 65, ЄСПЛ 2002-I, та у справі "Зоммерфельд проти Німеччини" (Sommerfeld v. Germany), [ВП], заява № 31871/96, п. 66, ЄСПЛ 2003-VIII).
99. При прийнятті рішень щодо заходів з охорони дитинства перед національними органами влади та судами часто постає завдання, що є надзвичайно складним. Вони, як правило, мають перевагу безпосереднього контакту з усіма зацікавленими особами, часто на етапі, коли вперше виникає необхідність у заходах соціального захисту або одразу після їх вжиття. Тому існує необхідність надання їм певної свободи розсуду при вирішенні того, як найкраще розглядати їх справи, з урахуванням того, що відповідні висновки робляться належно та професіоналами. Завданням Суду є не підміна національних органів влади, а розгляд відповідності Конвенції прийнятих рішень та зроблених висновків органів влади при здійсненні їх свободи розсуду (див. рішення у справі "К. і Т. проти Фінляндії" (К. and Т. v. Finland), [ВП], заява № 25702/94, п. 154, ЄСПЛ 2001-VII, та у справі "Р. і Г. проти Сполученого Королівства" (R. and Н. v. the United Kingdom), заява № 35348/06, п. 81, від 31 травня 2011 року). Обсяг розгляду може відрізнятися залежно від характеру і важливості втручання. У той час як при вирішенні спорів між батьками щодо опікування дітьми національні органи влади, як правило, користуються широкою свободою розсуду, Суд має ретельніше розглядати випадки, коли обмеження батьківських прав можуть викликати припинення сімейних відносин між батьками та дитиною (див наприклад, рішення у справі "Й.С. проти Сполученого Королівства" (Y.С. v. the United Kingdom), заява № 4547/10, п. 137, 13 березня 2012 року, та у справі "М.Д. та інші проти Мальти" ( М.D. and Others v. Malta), заява № 64791/10, п. 71, від 17 липня 2012 року).
100. Оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими (див. рішення у справі Йохансен, зазначеній вище, п. 78; рішення у справі "Кірнс проти Франції" (Kearns v. France), заява № 35991/04, п. 79, від 10 січня 2008 року; та у справі Р. І Х., зазначеній вище, пп. 73 та 81). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним. Як Суд зазначив у рішенні у справі "Нойлінґер та Шурук проти Швейцарії" (Neulinger and Shuruk v. Switzerland), ([ВП], заява № 41615/07, ЄСПЛ 2010 року):
"136. Інтерес дитини складається з двох аспектів. З одного боку цей інтерес вимагає, що зв'язки дитини з її сім'єю мають бути збережені, за винятком випадків, коли сім'я виявилася особливо непридатною. Звідси випливає, що сімейні зв'язки можуть бути розірвані лише у виняткових випадках, та що необхідно зробити все, щоб зберегти особисті відносини та, якщо і коли це можливо, "відновити" сім'ю [рішення у справі "Гнахоре проти Франції" (Gnahore v. France), заява № 40031/98, п. 59, ЄСПЛ 2000-ІХ]. З іншого боку очевидно також, що в інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у здоровому середовищі, та батькам не може бути надано право за статтею 8 Конвенції на вжиття таких заходів, що можуть завдати шкоди здоров'ю та розвитку дитини (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Ельсхольц проти Німеччини" (Elsholz v. Germany), [ВП], заява № 25735/94, п. 50, ЄСПЛ 2000-VIII, та у справі "Марсалек проти Чехії" (Marsalek v. the Czech Republic), заява № 8153/04, п. 71, від 4 квітня 2006 року)".
У цьому контексті недостатньо встановити, що дитину може бути поміщено у краще середовище для її виховання (див. рішення у справі К. і Т., зазначене вище, п. 173). Не може також бути виправданим захід, що роз'єднує сімейні зв'язки, самим лише посиланням на ненадійний стан батьків, що може бути вирішено за допомогою менш радикальних засобів, такими як цільова матеріальна допомога та соціальна підтримка, а не шляхом розлучення сім'ї (див., наприклад, рішення у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 50, від 18 грудня 2008 року).
101. Встановлення опіки над дитиною, як правило, має бути тимчасовим заходом, який має бути припинено, як тільки дозволять обставини. Тому встановлення опіки не може бути виправдано без попереднього розгляду можливих варіантів (див. рішення у справіК. і Т., зазначене вище, п. 166, та у справі Кутцнер, згадане вище, п. 67) та має бути оцінено в контексті позитивного обов'язку держави докладати серйозні та тривалі зусилля для сприяння воз'єднанню дітей з їх біологічними батьками, та до цього часу уможливлювати регулярне спілкування між ними (див., з відповідними змінами, рішення у справі Кутцнер, згадане вище, пп. 76-77, та у справі К. і Т., зазначене вище, п. 179).
102. Що стосується процесу прийняття рішень, враховуючи конкретні обставини справи та важливий характер рішень, які мають бути прийняті, має бути визначено, чи було залучено батьків до процесу прийняття рішень в цілому для належного виконання зобов'язання щодо захисту їх інтересів та чи могли батьки повністю представити їх справу (див. рішення у справі Р. І Х., згадане вище, п. 75). Таким чином, Суд має встановити, чи провели національні суди всебічне дослідження сімейної ситуації та цілого ряду факторів - зокрема, фактичного, емоційного, психологічного, матеріального та медичного характеру, - та пропорційно і обґрунтовано оцінили відповідні інтереси кожної особи, незмінно враховуючи, яке рішення може бути найкращим для дитини. На практиці може існувати частковий збіг у зв'язку із необхідністю наявності відповідних та достатніх підстав для виправдання заходу щодо піклування про дитину.
(b) Застосування головних принципів у цій справі
103. До того, як розпочати оцінку необхідності та пропорційності втручання у цій справі, Суд зазначає, що ним було розглянуто певним чином подібну ситуацію, коли опікунами дитини було призначено її бабусю та дідуся, які тривалий час до цього перешкоджали доступу одного з батьків (заявнику у справі) до дитини. У зазначеній справі Суд погодився з національним судовим рішенням, встановивши, що його було прийнято на основі відповідних та достатніх підстав, підтверджених висновком експерта, та питання було вирішено у межах національної свободи розсуду (див. рішення у справі Хокканен, згадане вище, п. 64).
104. У цій справі Суд, взявши до уваги такі аспекти справи, що є вирішальними, не може погодитися з національним судовим рішенням.
105. По-перше, заявника не було залучено до процесу прийняття рішення, що призвело до встановлення опіки. Його не було повідомлено про цей процес та не було запрошено взяти у ньому участь. Районна рада не здійснила жодної змістовної або професійної оцінки ситуації в цілому або інтересів сторін, встановивши замість цього, що для доведення нездатності заявника піклуватися про його дитину достатньо лише того факту, що він був інвалідом. Наприклад, районна рада навіть не перевірила, чи користується заявник сторонньою допомогою при веденні домашнього господарства.
106. По-друге, незважаючи на те, що помилковий висновок районної ради можна було виправити під час наступних проваджень у суді, в яких заявник взяв участь та мав можливість наводити і відстоювати свої твердження, Суд зазначає, що судовий процес не відповідав вимогам повноти та об'єктивності. Рішення судів залишити без змін оскаржуваний захід було прийнято не на основі "законних та вагомих" висновків.
107. Зокрема, одним із головних тверджень, на підставі якого було вжито захід, було те, що інвалідність заявника перешкоджала його піклуванню про дитину, і воно не було підтверджено при наступному дослідженні. Жодної незалежної оцінки його здатності піклуватися про його дитину не було здійснено та можливість надання допомоги або підтримки навіть не розглядалась. Зауваження апеляційного суду про те, що заявник залишався на роботі вночі у робочі дні, не видаються переконливими щодо нездатності заявника виконувати батьківські обов'язки. Надана інформація щодо групи інвалідності заявника не визначає остаточно, що він не міг піклуватися про свою дитину.
108. Стосовно висновків судів, що дитина не проживала із заявником тривалий час до прийняття рішення про встановлення опіки та що заявник не піклувався про дитину, Суд зазначає, що заявник послідовно заперечував ці висновки під час проваджень у суді, стверджуючи, що він не мав доступу до дитини в цей період та що він безуспішно звертався до органів влади за допомогою у поверненні його дочки. Як Суд зазначив вище, звернення заявника з цього приводу вимагали більш повного та професійного розгляду та дослідження, ніж у рішеннях національних судів (див. пункт 84).
109. Інші висновки судів стосовно того, що опікун виконував свої обов'язки та що заявником не було продемонстровано, що у якнайкращих інтересах дитини буде її проживання з ним, відносяться до висновків щодо більш або менш сприятливого середовища для виховання дитини, що є недостатніми самі по собі для виправдання такого крайнього заходу, як відібрання дитини від одного з батьків (див., наприклад, рішення у справі "Й.С. проти Сполученого Королівства", згадане вище, п. 134).
110. Незважаючи на те, що перебування дитини з бабусею може бути виправдано, зокрема, враховуючи проміжок часу, протягом якого вона проживала з бабусею, та відсутність спілкування із заявником, можливість возз'єднання заявника з його дочкою не було розглянуто та жодної спроби сприяння такому возз'єднанню не було зроблено (див., рішення у справі Савіни, згадане вище, п. 57). Інтересам заявника щодо опікування своєю дитиною та взяття повної відповідальності за її виховання, як і інтересам дитини щодо збереження тісних зв'язків з її батьком та зведеною сестрою, не було приділено майже жодної уваги.
111. Наприкінці Суд зазначає, що, хоча зазначений захід не спричинив постійного розриву сімейних зв'язків та у заявника офіційно залишалось право на доступ до дитини та на участь у її вихованні, національні органи влади не доклали жодних зусиль, щоб допомогти заявнику у здійсненні його батьківських прав, а відтак відповідні правові гарантії було використано поверхово (див. пункт 85).
112. З огляду на вищенаведені міркування Суд вважає, що зазначене втручання було здійснено не на основі всебічної та професійної оцінки повної сімейної ситуації та тих факторів, що стосуються інтересів заявника.
114. Заявник скаржився, що при здійсненні його сімейних прав до нього та В.К, ставилися та продовжують ставитися по-різному.
115. Зокрема, він стверджував, щодо початку першого провадження його інвалідність була єдиною причиною для втручання у його сімейні права. Під час подальшого розгляду справи судами у рамках першого провадження районна рада посилалася на інші підстави, що стосувались житлово-побутових умов у будинку В.К. Однак інвалідність заявника залишалася основною причиною для втручання. Під час другого провадження інвалідність заявника також була вирішальною підставою для судових висновків про те, що він не може піклуватися про свою доньку, які не були підтверджені жодними медичними висновками.
116. Уряд стверджував про відсутність жодних підстав вважати, що заявника було піддано будь-якому виду дискримінації.
117. Суд зазначає, що ця частина заяви по суті пов'язана зі скаргами заявника за статтею 8 Конвенції настільки, наскільки вони стосуються його твердження, що органи влади та суди висунули його інвалідність в якості основної причини для втручання у його сімейні права, не надавши при цьому всебічну оцінку повної сімейної ситуації та тих факторів, що стосуються інтересів заявника та його дитини. Тому ця частина скарги має бути також визнана прийнятною.
118. Суд повторює, що стаття 14 Конвенції не існує незалежно від інших статей, але відіграє важливу роль, доповнюючи інші положення Конвенції та протоколів до неї, оскільки надає захист особам, які перебувають у подібних ситуаціях, від будь-якої дискримінації у здійсненні прав, викладених у цих положеннях. Якщо було застосовано матеріальний аспект статті Конвенції або протоколів до неї, як окремо, так і у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, та окремо було встановлено порушення матеріального аспекту статті Конвенції, Суд необов'язково має розглядати справу також за статтею 14 Конвенції, хоча позиція Суду є іншою, якщо фундаментальним аспектом справи є явна нерівність поводження щодо здійснення права, яке є предметом розгляду (див. рішення у справі "Шассанью та інші проти Франції" (Chassagnou and Others v. France) [БГІ], заяви № 25088/94, № 28331/95 та № 28443/95, п. 89, ЄСПЛ 1999-III, та у справі "Даджен проти Сполученого Королівства" (Dudgeon v. the United Kingdom), від 22 жовтня 1981 року, підпункт А п. 67, Series А № 45). Суд, з огляду на обставини цієї справи та враховуючи свої висновки за статтею 8 Конвенції (див. пункти 84, 87, 112 та 113), вважає, що відсутня необхідність розглядати скарги заявника за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі "А.К. проти Хорватії" (А.К. v. Croatia), заява № 37956/11, пп. 93-94, від 8 січня 2013 року).
119. Заявник скаржився, що суди розглянули його справу несправедливо та упереджено. Зокрема суди надали перевагу твердженням іншої сторони, не взяли до уваги доводи заявника та належні докази, не обґрунтували свої рішення. Заявник також скаржився, що суди відхилили його клопотання про виклик свідків зі сторони позивача та не дали йому можливості ставити запитання свідкам, які давали пояснення під час судових засідань.
120. Уряд стверджував, що під час першого провадження не вирішувався спір щодо визначення прав та обов'язків заявника цивільного характеру. Його позовна заява про повернення дитини не могла бути задоволена, оскільки на момент подачі позову йому було відомо про рішення щодо встановлення опіки, а його уточнена позовна заява від 8 лютого 2008 року не могла бути розглянута у рамках цього провадження. З цих причин Уряд зазначив, що скарги заявника на несправедливість першого провадження були несумісні із предметом розгляду ratione materiae з пунктом 1 статті 6 Конвенції .
121. Суд зазначає, що заявник, звертаючись до суду із позовами, прагнув захисту своїх батьківських прав, зокрема права на опіку та безперешкодне спілкування зі своєю дитиною та права на її виховання. У той час, як питання, розглянуті судами під час двох проваджень, частково збігалися, зокрема у зв'язку із твердженням заявника, що у якнайкращих інтересах його дитини буде проживання з ним, а не з В.К. (див. пункти 32 та 41), перше провадження було зосереджено, в основному, на вимозі заявника повернути його дитину, а друге провадження стосувалось питання законності та обґрунтованості рішення про встановлення опіки. Ці питання було розглянуто судами по суті. Таким чином, обидва провадження були вирішальними для визначення батьківських прав заявника, що належать до сфери застосування "прав цивільного характеру" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції . Той факт, що у задоволенні позовів заявника було в кінцевому підсумку відмовлено, не означає, що ретроспективно вони були безпідставними (див., наприклад, рішення у справі "Ле Кальвез проти Франції" (Lе Calvez v. France), від 29 липня 1998 року, п. 56, Reports of Judgments and Decisions 1998-V). Отже, Суд вважає, що пункт 1 статті 6 Конвенції застосовується до оскаржуваних проваджень та що заперечення Уряду у зв'язку з цим мають бути відхилені.
122. Суд також зазначає, що ця частина заяви по суті пов'язана зі скаргами заявника за статтею 8 Конвенції настільки, наскільки вони стосуються недоліків оцінки судом вимог заявника, та має бути також визнана прийнятною.
123. Незважаючи на відмінність сутності інтересів, гарантованих статтями 6 та 8 Конвенції , що можуть вимагати окремого розгляду відповідних скарг, у цій справі втручання у сімейне життя заявника становить суть заяви (див. пункт 69). Таким чином, Суд, враховуючи свої висновки стосовно процесуального аспекту статті 8 Конвенції (див. пункти 84, 87, 112 та 113), вважає, що необхідність розглядати, чи було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі, відсутня (див. рішення у справі Савіни, зазначене вище, п. 70).
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
125. Заявник вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди.
126. Уряд заперечив цю вимогу, зазначаючи, що вона є надмірною.
127. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд вважає за належне присудити заявнику 15000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися.
B. Судові та інші витрати
128. Заявник також вимагав 97405 грн (на той час еквівалент приблизно 9000 євро) компенсації витрат на послуги адвоката та 179 грн (на той час еквівалент приблизно 17 євро) для покриття витрат на листування, понесених під час провадження у Суді. Заявник просив, щоб ці суми було сплачено безпосередньо на банківський рахунок його представника. Суму, яку він вимагав для покриття витрат на юридичні послуги, було визначено на підставі ставки 2420 грн за годину (на той час еквівалент 222 євро), хоча не зазначив, чи було включено у цю суму податок. Як стверджує заявник, його представнику знадобилося приблизно сорок годин для дослідження матеріалів справи, надання консультацій заявнику, підготовки зауважень та вимог щодо справедливої сатисфакції.
129. Уряд заперечив цю вимогу, зазначаючи, зокрема, що погодинна ставка юриста була надмірною, як і час, витрачений ним на ознайомлення зі справою, та що частина вимоги стосовно покриття поштових витрат не була належним чином підтверджена доказами.
130. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Суд зазначає, що ця справа пов'язана зі складними та серйозними питаннями у розумінні Конвенції, та час, що представник заявника мав витратити на неї, видається виправданим. Також враховано, що певні частини скарги заявника було визнано неприйнятними. Суд, враховуючи усі ці аспекти справи та матеріали, що є у його розпорядженні, вважає за належне присудити суму у розмірі 4000 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись. Цю суму має бути сплачено на банківський рахунок адвоката заявника.
C. Пеня
131. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Долучає до суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його.
2.Оголошує скарги за статтею 8 Конвенції окремо, а також у поєднанні зі статтею 14 Конвенції на втручання у сімейне життя заявника, та його скарги на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції на несправедливість проваджень у судах прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
3.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції з огляду на невжиття органами влади жодного суттєвого заходу для забезпечення заявникові доступу до його дитини та його можливості взяти участь у її вихованні.
4.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції з огляду на невиправдане встановлення опіки над дитиною заявника.
5.Постановляє, що необхідність розглядати скарги за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції відсутня.
7.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач повинна сплатити заявнику нижченаведені суми, що мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 15000 (п'ятнадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 4000 (чотири тисячі) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися, які мають бути сплачені на банківський рахунок адвоката заявника п. А. Крістенка;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищенаведені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції. Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 липня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |
