Справа «Мамчур проти України» (Заява № 10383/09)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Мамчур проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Вінсент А. Де Гаетано (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Хелена Єдерблом (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 23 червня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою(№ 10383/09), яку 7 лютого 2009 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олександр Єгорович Мамчур (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляв п. А. Крістенко - адвокат, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження - пані Н. Севостьянова з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився на втручання у його батьківські права, зокрема право на опікування дитиною та безперешкодне спілкування з нею, а також право на виховання дитини. Крім того, він скаржився за статтею 14 Конвенції , що під час здійснення права на повагу до сімейного життя його було піддано дискримінації через його інвалідність. Заявник також стверджував, посилаючись головним чином на пункт 1 статті 6 Конвенції , що судові розгляди його справи були несправедливими.

4. 4 березня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд. Розгляду заяви було надано першочерговість відповідно до правила 41 Регламенту Суду.

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1954 році та проживає ум. Чернігові.

З дитинства заявник має II групу інвалідності. Заявник, зокрема, має обмежену здатність до пересування - він може ходити лише на милицях. З серпня 1977 року заявник працював старшим науковим співробітником Інституту сільськогосподарської мікробіології у м. Чернігові.

А. Ситуація в сім'ї заявника та події, що призвели до судового спору щодо встановлення опіки над дитиною та догляду за нею

6. Заявник був одружений з О.М., з якою у нього була спільна донька А.М., яка народилась 5 травня 2002 року. Вони проживали разом як сім'я у квартирі заявника у м. Чернігові. Я.Л. - інша донька О.М., яка народилась 30 квітня 1994 року, та М.М., мати заявника, також проживали у цій квартирі.

7. У жовтні 2005 року О.М., забравши із собою А.М., якій тоді було лише 3 роки, переїхала жити до квартири її матері у м. Чернігові, оскільки О.М. страждала на рак та потребувала сторонньої допомоги.

8. 3 квітня 2006 року адвокат, представляючи інтереси О.М., звернувся до Деснянського районного суду м. Чернігова із позовом до заявника щодо стягнення аліментів. У позові, зокрема, було зазначено, що з серпня 2005 року О.М. та заявник "не проживають як подружжя", що заявник "залишив родину", а також, що він не брав участі у вихованні А.М. та не надавав матеріальної допомоги.

9. Заявник подав свої заперечення проти позову, в яких він зазначив, що саме О.М. "залишила родину" для проживання у квартирі її матері та забрала А.М. із собою. Заявник стверджував, що він давав гроші на виховання своєї доньки та що коли вона хворіла, то залишалась у нього, щоб захистити О.М. від можливого зараження, востаннє з 31 березня по 5 квітня 2006 року. Крім того, заявник наполягав, що в О.М. був поганий стан здоров'я та вона постійно вживала препарати опію, а також, що саме її родичі, зокрема В.К., мати О.М., спонукали подати позов до суду. Заявник просив суд постановити рішення про повернення А.М. для проживання у його квартирі, поки стан здоров'я О.М. залишається поганим.

10. 16 травня 2006 року Деснянський районний суд задовольнив позов О.М., встановивши, що вона та А.М. проживали окремо від заявника, та він не надавав матеріальної допомоги на виховання дитини. Заявник не оскаржив це рішення, стверджуючи, що він дізнався про нього лише через деякий час.

11. 16 червня 2006 року О.М. померла. В.К. забрала А.М. з м. Чернігова, не повідомивши заявника про місцезнаходження останньої.

12. Заявник зазначив, що він подав до міліції, прокуратури, місцевих органів опіки та піклування і неурядових організацій певну кількість скарг та заяв з проханням допомогти у поверненні його доньки. Зокрема, він надав копію своєї заяви від 19 вересня 2006 року до міліції та Міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді у м. Чернігові.

13. У листі від 16 жовтня 2006 року Міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді повідомив заявника, що його запит від 19 вересня 2006 року щодо повернення його доньки було розглянуто. Також сусіди В.К. повідомили заявника, що вона переїхала з Чернігова до Андріївки, села у Чернігівській області (приблизно 25 км від м. Чернігова), та забрала з собою А.М. У зв'язку з цим представники Міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді звернулись до органів місцевої влади стосовно сприяння поверненню заявнику його дочки. Чернігівський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді також повідомив заявника, що він має звернутись до суду з приводу встановлення місця проживання його дочки.

14. У жовтні 2006 року органи внутрішніх справ повідомили заявника, що для порушення за його заявою кримінальної справи відсутні підстави та що він має звернутись до суду в приватному порядку.

15. 11 грудня 2006 року В.К. подала заяву до Деснянської районної у м. Чернігові ради з проханням призначити її опікуном А.М., зазначаючи, що А.М. проживала з нею після смерті О.М., що заявник є інвалідом II групи та що від нього вона не отримувала жодної допомоги.

16. Заявника не повідомили про заяву В.К.

17. 22 грудня 2006 року у відповідь на заяву В.К. Деснянська районна у м. Чернігові рада прийняла рішення призначити її опікуном А.М. на підставі того, що "мати дитини померла [та] її батько, який є інвалідом II групи, за станом здоров'я не може займатись вихованням [дитини] (рішення про встановлення опіки)". У рішенні було зазначено, що А.М. проживала разом з В.К. за місцем проживання останньої.

18. Листом від 24 лютого 2007 року Деснянська районна у м. Чернігові рада повідомила заявника про рішення щодо встановлення опіки.

19. 31 грудня 2006 року А.М. зламала стегнову кістку після падіння з шафи у квартирі В.К. Як стверджує заявник, це сталось через те, що В.К. на тривалий час залишила його дочку без нагляду.

В. Перше провадження у суді

20. У лютому 2007 року заявник звернувся до Деснянського районного суду з позовом щодо повернення його дочки. 8 травня 2007 року позовну заяву було залишено без розгляду, оскільки заявник не з'явився до суду. Як стверджує заявник, на судове засідання не прийшов його адвокат.

21. У вересні 2007 року заявник подав до Деснянського районного суду новий позов щодо негайного повернення його дочки відповідно до статті 162 Сімейного кодексу України. Заявник стверджував, що після смерті його дружини В.К. незаконно, без його згоди, утримувала його дочку. Він також зазначив, що В.К. перешкоджала його спілкуванню з А.М. Заявник посилався на статті 151, 153, 154 та 163 Сімейного кодексу України та статтю 23 Цивільного кодексу України.

22. В.К. заперечила проти позову заявника, стверджуючи, що вона була опікуном А.М. та що її онука законно проживала в її будинку. В.К. зазначила, що у жовтні 2005 року О.М. та А.М. переїхали до її квартири, оскільки О.М. потребувала допомоги у зв'язку зі станом здоров'я. Після смерті останньої А.М. залишилась з В.К.

23. В.К. подала зустрічну позовну заяву, вимагаючи відшкодування моральної шкоди у зв'язку зі стверджуваною недостовірною інформацією, яку заявник повідомив судам. У своєму зустрічному позові В.К. зазначила, що після смерті О.М. заявник "час від часу" телефонував їй та просив повернути йому А.М. В.К. стверджувала, що він ображав її нецензурною лайкою, але не надала додаткових подробиць.

24. Представники органу опіки та піклування Деснянської районної ради зазначили, що рішення про встановлення опіки було прийнято на підставі того, що заявник через його інвалідність не міг займатись вихованням дитини, що було обстежено житлово-побутові умови за місцем проживання дитини та що було враховано інтереси дитини.

25. Під час судового засідання 19 грудня 2007 року заявник зазначив, що хотів би змінити свою позовну заяву, включивши вимогу про скасування рішення щодо встановлення опіки. Суддя запропонувала заявнику подати уточнену позовну заяву письмово.

26. У судовому засіданні 8 лютого 2008 року заявник подав до суду свій уточнений позов, в якому оскаржував законність рішення про встановлення опіки та просив суд надати Деснянській районній у м. Чернігові раді розпорядження вжити негайних заходів щодо повернення його доньки. Заявник стверджував, що оскаржуване рішення було прийнято без його згоди і його не повідомили про прийняте рішення. Посилаючись на випадок, що відбувся 31 грудня 2006 року, внаслідок якого А.М. травмувалась (див. пункт 19), заявник стверджував, що поки його дочка залишалась з В.К., її життя та здоров'я було під загрозою. Зокрема, заявник посилався, серед іншого, на статті 152, 153, 157, 160 та 163 Сімейного кодексу України, статті 58, 79, 1167 та 1168 Цивільного кодексу України, а також на статті 3 та 9 Конвенції про права дитини від 1989 року.

27. Суддя, який розглядав цю справу, відмовився долучити уточнену позовну заяву до справи на підставі того, що вона була фактично новим позовом. Суддя зазначив, що її долучення до справи вимагатиме залучення до участі у справі нових сторін та ускладнюватиме розгляд першого позову.

28. У судовому засіданні 8 лютого 2008 року суд ухвалив рішення про відмову у задоволенні первинного позову заявника. Суд встановив, що заявника повідомили про рішення щодо встановлення опіки до того, як він звернувся із позовом до суду, та оскільки він не оскаржив це рішення, А.М. законно перебувала з В.К.

29. Цим же рішенням суд відмовив у задоволенні зустрічного позову В.К. у зв'язку з його безпідставністю.

30. Заявник подав апеляційну скаргу, зазначаючи, що відмова суду першої інстанції розглянути його уточнену позовну заяву була безпідставною, та що рішення було прийнято з порушенням вимог чинного законодавства. Заявник також зазначив, що суд не дозволив йому допитати свідків, які з'явилися на судове засідання, але не мотивував свою відмову.

31. 10 квітня 2008 року апеляційний суд Чернігівської області відхилив апеляційну Скаргу заявника. Судом було зазначено, що з жовтня 2005 року А.М. "постійно" проживала за місцем проживання В.К. та що Деснянський районний суд у рішенні від 16 травня 2006 року постановив, що заявник має сплачувати О.М. аліменти на утримання А.М. (див. пункт 10). Апеляційний суд постановив, що відсутні підстави для повернення А.М. заявнику відповідно до пункту 2 статті 163 Сімейного кодексу України , що А.М. законно перебувала з В.К., враховуючи, що рішення про встановлення опіки було чинним, а також, що В.К. заперечувала проти повернення дитини для проживання із заявником, оскільки була переконана, що це суперечитиме інтересам дитини.

32. Апеляційний суд, посилаючись на статтю 3 Конвенції про права дитини від 1989 року, встановив, що заявник не надав жодного доказу того, що проживання А.М. з ним якнайкраще відповідатиме її інтересам, та що проживання з опікуном суперечить її інтересам.

33. Апеляційний суд відмовився від розгляду аргументів заявника, викладених в його уточненій позовній заяві, оскільки суд першої інстанції її не розглядав. У цьому контексті апеляційний суд постановив, що рішення суду першої інстанції - не долучати уточнену позовну заяву - відповідало статті 126 Цивільного процесуального кодексу України.

34. Заявник подав касаційну скаргу. Він доводив, що суди здійснювали розгляд його справи всупереч належним процесуальним вимогам. Зокрема заявник стверджував, що суди незаконно відмовили у розгляді його уточненої позовної заяви, що вони відхилили клопотання про виклик свідків з його сторони без зазначення причин для такого рішення, що вони не розглянули клопотання заявника про включення у справу важливих письмових доказів, а також що суди систематично обмежували його процесуальні права, зокрема право ознайомлюватися з матеріалами справи та ставити запитання учасникам процесу.

35. Заявник також стверджував, що судові рішення не відповідали вимогам законодавства.

36. У своїй касаційній скарзі заявник додатково стверджував, що В.К. систематично перешкоджала його доступу до дитини.

37. Верховний Суд України ухвалою від 9 вересня 2008 року відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою з підстав її необґрунтованості, встановивши, що наведені у ній твердження не становлять підстав для висновків щодо незаконності та неправильності рішень нижчестоящих судів. Верховний Суд України не надав додаткових обґрунтувань відмови.

38. Як стверджує заявник, деякі судові засідання було проведено за відсутності його представника, який за станом здоров'я не міг бути присутнім. Він не надав додаткових подробиць у зв'язку з цим.

С. Друге провадження у суді

39. 1 квітня 2008 року заявник звернувся до Деснянського районного суду із позовною заявою, вимагаючи скасування рішення про встановлення опіки. В основу позовної заяви було покладено ті самі доводи, що були зазначені у первинній та уточненій позовних заявах, поданих заявником під час першого провадження у суді (див. пункти 21 та 26).

40. 18 серпня 2008 року Деснянський районний суд, посилаючись на пункт 1 статті 3 Конвенції про права дитини від 1989 року, статті 243 і 244 Сімейного кодексу України та пункт 2.2 Правил опіки та піклування від 1999 року , відмовив у задоволенні позову заявника.

41. Суд зазначив, що (і) заявник не надав жодного доказу того, що проживання А.М. з ним якнайкраще відповідатиме її інтересам, або що проживання А.М. з опікуном суперечитиме її інтересам; (іі) орган опіки та піклування Деснянської районної у м. Чернігові ради не мав зауважень з приводу виконання В.К. її обов'язків опікуна; (ііі) до прийняття рішення у справі А.М. три роки проживала у будинку своєї бабусі; (iv) заявник не цікавився станом дитини протягом цього періоду, не вживав будь-яких заходів для спілкування з нею та не приходив до неї за місцем проживання або у дошкільний заклад, який вона відвідувала; (v) заявник брав участь в утриманні дочки лише сплачуючи аліменти. Суд постановив, що оскаржуване рішення було прийнято відповідно до законодавства та що інтереси А.М. було належним чином враховано.

42. Заявник подав апеляційну скаргу, зазначаючи, що суд першої інстанції не взяв до уваги його твердження, що (і) В.К. незаконно утримувала його доньку до того, як було прийнято рішення про встановлення опіки; (іі) В.К. перешкоджала його спілкуванню з дитиною; (ііі) були свідки, які стверджували, що В.К. зловживала алкоголем і "непристойно поводилась"; (iv) відповідальність за випадок 31 грудня 2006 року було покладено на В.К. (див. пункт 19); та (v) додатково до сплати аліментів заявник надсилав гроші та посилки А.М. поштою, оскільки не мав можливості передати їх особисто. Більше того, як стверджується, В.К. відмовилась впустити його до її будинку, коли він прийшов побачитись зі своєю дочкою, та не відповідала на його телефонні дзвінки.

43. Заявник також стверджував, що суд першої інстанції відхилив його клопотання про допит свідків та що йому не дозволили поставити запитання свідкам, яких було допитано у суді. Заявник не надав жодних додаткових деталей щодо цих тверджень.

44. 4 листопада 2008 року апеляційний суд Чернігівської області відхилив апеляційну скаргу заявника, встановивши, що (і) з жовтня 2005 року А.М. прожила з В.К. у її будинку; (іі) з дня народження А.М. перебуває під наглядом лікарів поліклініки за адресою проживання бабусі; (ііі) заявник не взяв на себе відповідальність щодо виховання дитини після смерті О.М.; (iv) заявник не оскаржив законність проживання його дочки з бабусею до прийняття рішення про встановлення опіки; (v) заявник є інвалідом II групи; та (vi) через його "обмежену здатність до пересування" заявник ночував у своєму кабінеті усю ніч у робочі дні (з понеділка по п'ятницю), повертаючись додому тільки на вихідні. Апеляційний суд, посилаючись на ці факти, постановив, що рішенням про встановлення опіки було захищено інтереси дитини, рішення було прийнято з дотриманням закону та воно не порушує права заявника на виховання та утримання його дитини.

45. Апеляційний суд також постановив, що твердження заявника стосовно того, що В.К. незаконно утримувала його дочку, перешкоджала його спілкуванню з нею та неналежно виконувала її обов'язки опікуна, не підтверджені доказами та спростовані інформацією, наданою Деснянською районною у м. Чернігові радою.

46. Заявник подав касаційну скаргу. Він стверджував, що суд першої інстанції та апеляційний суд, порушуючи встановлений процес, (і) відхилили клопотання заявника про заслуховування аудіозаписів під час судового засідання та перевірку достовірності документів, наданих Деснянською районною радою; (іі) не залучили письмові докази, на які посилався заявник; (ііі) не дозволили заявнику поставити запитання свідкам, зокрема Я.Л., або висловити свої думки з приводу того, як було проведено судові засідання; та (iv) не дослідили відповідні нормативні акти при прийнятті в якості доказів медичних довідок (яких саме він додатково не зазначив). Заявник також зазначив, що суди не взяли до уваги його доводи про те, що він не міг піклуватися про А.М., оскільки В.К. перешкоджала його спілкуванню з дитиною. Зокрема, вона нібито "ховала" А.М. від заявника, не відчиняла двері свого будинку, коли заявник намагався відвідати дочку, та заважала будь-якій можливості для заявника побачитись з А.М. Заявник також стверджував, що суди не застосували закони, які підлягали застосуванню у цій справі.

47. 27 січня 2009 року Верховний Суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявника, встановивши, що у ній не було жодних доводів, які вимагають дослідження матеріалів справи або підтверджують, що нижчестоящі суди порушили норми процесуального або матеріального права.

D. Ситуація після завершення проваджень у суді

48. Як стверджує заявник, В.К. продовжувала перешкоджати його спілкуванню з А.М. та він не мав можливості взяти участь у вихованні дочки. Зокрема, у випадках, коли заявник приїжджав, щоб зустрітися з дочкою, В.К. не відчиняла двері свого будинку. Вона також не дозволила заявнику взяти А.М. для проведення медичного огляду.

49. Заявник стверджував, що, незважаючи на його неодноразові звернення щодо надання допомоги в отриманні доступу до його дочки для здійснення його батьківських прав, органи влади не допомогли йому. Заявник надав копії листів від Деснянської районної ради та Андріївської сільської ради, в яких було зазначено, серед іншого, що житлово-побутові умови А.М. були задовільними та що вона добре навчалась у школі. Проте заявник не звертався до адміністрації школи з приводу щоденного життя дитини та її успіхів. У листі від 6 липня 2009 року Деснянська районна рада зазначила, що наступні заяви заявника аналогічного змісту не розглядатимуться.

50. Заявник також стверджував, що він може забезпечити належні житлово-побутові умови для своєї дочки, оскільки є фізіологом за спеціальністю та має педагогічну освіту; у нього були достатні доходи та власна квартира. Заявник також стверджував, що він був опікуном Я.Л.

51. Як стверджує заявник, житлово-побутові умови його дочки у В.К. були гіршими, ніжу його квартирі, у будинку В.К. у с. Андріївка не було належних санітарних засобів та постачання газу. Заявник пояснив, що школу, яку відвідувала його дочка, збирались закрити у зв'язку із недоукомплектованістю учнями. Ця школа була розташована на відстані двох кілометрів від будинку В.К., у той час, як квартира заявника знаходилась приблизно на відстані двохсот метрів від школи.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Виховання та спілкування дітей з батьками

52. Відповідно до статті 51 Конституції України та статті 5 Сімейного кодексу України від 2002 року сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Зокрема, держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини (пункти 2 і 3 статті 5 Сімейного кодексу України ). При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

53. У статтях 151 та 163 Сімейного кодексу України передбачено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на "особисте виховання" малолітніх дітей та на те, щоб вони проживали з ними. Права батьків, у тому числі тих, хто живе окремо від дитини, на виховання дитини і спілкування з нею можуть бути обмежені лише законом (статті 153 і 157). Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, може звернутися до державних органів опіки та піклування або судів для забезпечення виконання його або її батьківських прав у випадках, коли не було укладено договору з цього питання з тим із батьків, хто проживає з дитиною (статті 157 - 161). Якщо дитина утримується особою не на законних підставах, суди можуть за позовом батьків постановити рішення про відібрання та повернення дитини, якщо буде встановлено, що це не суперечить інтересам дитини (статті 162 та 163). Місце проживання малолітньої дитини визначається за згодою батьків (стаття 160). Статтею 155 Сімейного кодексу України загалом заборонено здійснення батьківських прав всупереч інтересам дитини.

54. Подібні положення щодо виховання дітей та спілкування з їх батьками містяться у розділах 11, 12, 14, 15 та 15-1 Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року.

В. Опіка та піклування

55.Статтею 243 Сімейного кодексу України та статтею 58 Цивільного кодексу України від 2003 року передбачено, що над дітьми-сиротами та "дітьми, позбавленими батьківського піклування" має встановлюватися опіка чи піклування. Опікуна має бути призначено для дітей, які не досягли чотирнадцяти років, та піклувальника має бути призначено для дітей у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Відповідно до статті 63 Цивільного кодексу України таке призначення може бути здійснено лише за письмовою заявою особи, яка бажає стати опікуном чи піклувальником. Стаття 60 Цивільного кодексу України встановлює конкретні ситуації, коли таке призначення має бути здійснено судами; в інших ситуаціях це питання вирішують органи опіки та піклування. Верховний Суд України в узагальненні практики розгляду судами справ у 2007 році (виданому у грудні 2008 року), серед іншого, зазначив, що відсутня єдина практика щодо розмежування повноважень між судами й органами опіки та піклування з питань встановлення опіки і піклування над дітьми. Зокрема, мали місце випадки, коли суди відмовляли у призначенні опікуна або піклувальника, при цьому позбавляючи батьків батьківських прав, незважаючи на те, що вони мали повноваження щодо призначення на підставі статті 60 Цивільного кодексу України.

56. Відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року та статті 1 Закону України "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" від 13 січня 2005 року поняття "діти, позбавлені батьківського піклування" охоплює ситуації, коли таке піклування не забезпечується внаслідок того, що (і) батьків було позбавлено батьківських прав; (іі) дітей було відібрано у батьків без позбавлення батьківських прав; (ііі) батьків було визнано безвісно відсутніми або недієздатними, або оголошено їх померлими; (iv) батьки відбувають покарання в місцях позбавлення волі або перебувають під вартою на час слідства; (v) батьків розшукують органи внутрішніх справ у зв'язку з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження; (vi) батьки страждають від тривалої хвороби, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки; (vii) батьки відмовилися від дитини. До дітей, позбавлених батьківського піклування, належать також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, та безпритульні діти.

57. Правилами опіки та піклування, затвердженими Кабінетом Міністрів України від 26 травня 1999 року (наказ № 34/166/131/88), передбачено, що опіка встановлюється над дитиною у випадках, коли батьки "понад шість місяців не можуть займатись вихованням своїх дітей (за станом здоров'я (інваліди І або II групи) ...)" або "понад шість місяців не проживають разом з дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи або підкинули (залишили) дитину, і це підтверджено відповідними актами, складеними органами внутрішніх справ".

58. Відповідно до статті 247 Сімейного кодексу України та статті 62 Цивільного кодексу України дитина, над якою встановлено опіку, має проживати з опікуном або за місцем проживання опікуна, або за місцем проживання дитини. Опікун визначає способи виховання дитини та має право вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону. Опікун не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини (стаття 249 Сімейного кодексу України). Дії опікуна можуть бути оскаржені до органів влади, включаючи суди (стаття 79 Цивільного кодексу України). '

59. Опіка припиняється у разі передачі малолітньої особи батькам або у разі досягнення підопічним чотирнадцяти років (пункт 1 статті 76 Цивільного кодексу України ). У цьому разі особа, яка здійснювала обов'язки опікуна, стає піклувальником без спеціального рішення щодо цього.

60. У пункті 27 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини , затвердженого Кабінетом Міністрів України від 24 вересня 2008 року (постанова № 866), серед іншого, передбачено, що "дитина втрачає статус дитини, позбавленої батьківського піклування, у разі поновлення піклування обох або одного з батьків на підставі ... висновку органу опіки та піклування про можливість передачі дитини батькам (або одному з них)". Районні державні адміністрації уповноважені приймати рішення з питань визначення статусу. Відповідно до пункту 5.4 Правил опіки та піклування (див. пункт 57) органи опіки та піклування уповноважені приймати рішення про припинення опіки у разі повернення дитини на виховання батькам.

61. Відповідно до статті 79 Цивільного кодексу України дії опікуна можуть бути оскаржені до органу опіки та піклування або до суду.

III. КОНВЕНЦІЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ ПРО ПРАВА ДИТИНИ 1989 РОКУ

62. У відповідних положеннях Конвенції Організації Об'єднаних Націй про права дитини 1989 року, що 27 вересня 1991 року набула чинності для України, зазначено:

"1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

2. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Держави-учасниці поважають відповідальність, права і обов'язки батьків і у відповідних випадках членів розширеної сім'ї чи общини, як це передбачено місцевим звичаєм, опікунів чи інших осіб, що за законом відповідають за дитину, належним чином управляти і керувати дитиною щодо здійснення визнаних цією Конвенцією прав і робити це згідно зі здібностями дитини, що розвиваються.

1. Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

2. Під час будь-якого розгляду згідно з пунктом 1 цієї статті всім зацікавленим сторонам надається можливість брати участь у розгляді та викладати свою точку зору.

3. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам дитини.

…

1. Дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення або яка в її власних якнайкращих інтересах не може залишатися в такому оточенні, має право на особливий захист і допомогу, що надаються державою.

2. Держави-учасниці відповідно до своїх національних законів забезпечують зміну догляду за дитиною.

3. Такий догляд може включати, зокрема, передачу на виховання, "кафала" за ісламським правом, усиновлення або, за необхідності, направлення до відповідних установ по догляду за дітьми. Під час розгляду варіантів зміни необхідно належним чином враховувати бажаність наступництва виховання дитини, її етнічне походження, релігійну і культурну належність і рідну мову.".

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

63. Заявник скаржився, що його спілкуванню з А.М. перешкоджали та що він не міг взяти участь у вихованні дитини. Він вважав, що органи влади не захистили його батьківські права.

64. Заявник скаржився на підставі статті 14 Конвенції , що через його стать та інвалідність він зазнав дискримінації з боку органів влади, включаючи суди, що надали перевагу В.К. при вирішенні справи щодо виховання дитини. Після закінчення судового провадження він, як стверджується, продовжував зазнавати дискримінації у здійсненні своїх батьківських прав щодо А.М.

65. Заявник також скаржився на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 13 Конвенції , що суди, які розглядали його справу, були упередженими, не застосували відповідне законодавство, несправедливо обмежили його процесуальні права, а також що їх рішення були несправедливими, дискримінаційними та необґрунтованими.

66. Суд зазначає, що скарги заявника стосуються декількох окремих питань.

67. По-перше, ці скарги, як стверджується, пов'язані із втручанням у сімейне життя заявника настільки, наскільки це стосується його дитини, А.М., що мають бути розглянуті на підставі статті 8 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції , оскільки заявник скаржився, що він зазнав та продовжував зазнавати дискримінації з боку органів влади. У цих положеннях зазначено таке:

Стаття 8

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 14

Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою".

68. По-друге, скарги заявника стосуються тверджень про несправедливі судові провадження, що мають бути розглянуті на підставі підпункту 1 статті 6 Конвенції, у якій зазначено таке, що стосується тверджень заявника:

Пункт 1 Статті 6

"При вирішенні спору щодо його прав та обов'язків цивільного характеру ... кожен має право на справедливий ... розгляд ... безстороннім судом...".

69. Суд зазначає, що суть цієї справи становлять скарги заявника щодо порушення його батьківських прав. Тому Суд у першу чергу розгляне скарги заявника за статтею 8 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції , а потім скарги на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції .

А. Стверджуване порушення статті 8 Конвенції

70. Суд зазначає, що скарги заявника, які мають бути розглянуті за статтею 8 Конвенції , містять два аспекти. По-перше, вони стосуються стверджуваного перешкоджання доступу заявника до його дитини та неможливості для нього взяти участь у її вихованні після смерті дружини у червні 2006 року та, по-друге, стверджуваних незаконних рішень органів влади, у тому числі судів, щодо встановлення опіки над А.М. Суд розгляне ці два аспекти скарг заявника по черзі.

1. Стверджуване перешкоджання доступу заявника до його дитини та неможливість для нього взяти участь в її вихованні

(а) Прийнятність

71. Уряд стверджував, що: спілкуванню заявника з дитиною не перешкоджали до прийняття рішення про встановлення опіки; з жовтня 2005 року до червня 2006 року заявник жодного разу не звертався до Деснянської районної ради з приводу визначення способу його участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею; протягом шести місяців після смерті дружини він не звертався із позовом до судів щодо повернення дитини; заявник звертався до органів внутрішніх справ у зв'язку із цим лише один раз, а саме 19 вересня 2006 року; та, будучи повідомленим органами внутрішніх справ у жовтні 2006 року про те, що у його випадку не може бути порушено кримінальну справу та що він має звернутися до суду з цього приводу, до лютого 2007 року заявник відкладав звернення із позовною заявою, яку, зрештою, було залишено без розгляду через те, що заявник не зміг з'явитися до суду. Як стверджує Уряд, зазначене продемонструвало відсутність зацікавленості заявника у поверненні дитини та його небажання брати участь у її вихованні. Уряд зазначив, посилаючись на ці аргументи, що твердження заявника про перешкоджання його спілкуванню з дитиною, зокрема під час періоду до прийняття рішення про встановлення опіки, були необґрунтованими, та що, більше того, він не вичерпав усі національні засоби юридичного захисту, передбачені для цих скарг.

72. Щодо скарг заявника про перешкоджання його спілкуванню з дитиною та його участь у її вихованні після прийняття рішення про встановлення опіки Уряд стверджував, що вони є неприйнятними внаслідок невичерпання національних засобів юридичного захисту. Зокрема Уряд доводив, що заявник не звертався з приводу припинення опіки та повернення його дитини, що він міг зробити відповідно до статті 76 Цивільного кодексу України, підпункту 4 пункту 5 Правил опіки та піклування та пункту 27 Порядку провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини (див. пункти 59-60 ). Відповідно до цих положень повернення дитини було можливим, якщо дитину вже не можна вважати такою, яка є "позбавленою батьківського піклування".

73. Заявник не погодився, стверджуючи, що він вичерпав усі засоби юридичного захисту відповідно до законодавства України, але вони виявилися неефективними. Зокрема, він звертався зі скаргами до національних судів. Також він скаржився до міліції та місцевих органів влади.

74. Заявник також посилався на узагальнення практики розгляду судами справ, підготовлене Верховним Судом України у грудні 2008 року, в якому було зазначено, що відсутня єдина практика розподілу повноважень між судами й органами опіки та піклування з питань, що стосуються встановлення опіки і піклування над дітьми (див. пункт 55). Заявник стверджував, що зазначена правова невизначеність та відсутність взаємодії між різними органами влади, які мали відношення до його справи, призвела до того, що його було позбавлено будь-якої допомоги у поверненні його дочки.

75. Суд нагадує, що лише ті засоби юридичного захисту, що є ефективними, мають бути вичерпані. Уряд, який заявляє про невичерпання таких засобів, повинен переконати Суд у тому, що на час подій у справі відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як у теорії, так і на практиці, тобто що він був доступним, здатним забезпечити заявникові відшкодування у зв'язку з його скаргами і надавав достатні шанси на успіх. Проте, коли цю умову щодо тягаря доведення виконано, заявник, у свою чергу, повинен довести, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту було фактично вичерпано або що він за конкретних обставин з якихось причин виявився неадекватним і неефективним, або існували особливі обставини, які виправдовували недотримання ним чи нею цієї вимоги. Правило вичерпання національних засобів юридичного захисту має застосовуватись з певною гнучкістю та без надмірного формалізму (див., наприклад, останнє рішення у справі "Манік проти Литви" (Manic v. Lithuania), заява № 46600/11, п. 80, від 13 січня 2015 року).

76. Суд зазначає, що питання вичерпання національних засобів юридичного захисту у цій справі тісно пов'язане із суттю скарг заявника на підставі статті 8 Конвенції настільки, наскільки вони стосуються стверджуваних неналежних відповідей органів влади на скарги заявника щодо перешкоджання його доступу до дитини та неможливості для нього взяти участь у її вихованні (див. пункт 63). Таким чином, це питання має бути долучено до суті.

77. Суд зазначає, що ця частина скарги не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, її має бути визнано прийнятною.

(b) Суть

(i) Відповідні принципи

78. Суд нагадує, що хоча первинною метою статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, додатково існують позитивні зобов'язання, невід'ємні від реальної "поваги" до приватного та сімейного життя. У зв'язку з основною гарантією права взаємного використання батьками та дитиною присутності один одного Суд неодноразово встановлював, що стаття 8 Конвенції включає як право батьків на вжиття заходів для повернення дитини, так і обов'язок національних органів влади вживати такі заходи (див., серед інших джерел, рішення у справі "Ігнакколо-Зеніде проти Румунії" (Ignaccolo-Zenide v, Romania), заява № 31679/96, п. 94, ЄСПЛ 2000-І). Зазначене застосовується не лише у справах, пов'язаних із обов'язковим відібранням дітей на державне утримання та вжиттям заходів соціального захисту, а також у справах, у яких між батьками та іншими членами сім'ї дитини виникає спір щодо спілкування з дитиною та її проживання (див. рішення у справі "Хокканен проти Фінляндії" (Hokkanen v. Finland), від 23 вересня 1994 року, п. 55, Series А № 299, та у справі "Фуска проти Румунії" (<…>), заява № 34630/07, п. 34, від 13 липня 2010 року).

79. Обов'язок національних органів влади вживати заходів щодо сприяння спілкуванню того з батьків, хто не є опікуном, з дитиною не є безумовним (див. рішення у зазначеній справі Хокканен, п. 58). Негайне встановлення спілкування може виявитися неможливим, а тому можуть знадобитись попередні та поступові заходи.

Більше того, таке спілкування, а також його характер та обсяг обумовлюватимуться обставинами кожної справи та зрештою визначатимуться з урахуванням основних інтересів дитини. Незважаючи на те, що національні органи влади зобов'язані максимально сприяти такій взаємодії, будь-який обов'язок застосування примусу з цих питань має бути обмежено, оскільки мають бути враховані інтереси, а також права та свободи усіх зацікавлених осіб, із наданням першочергової важливості основним інтересам дитини та її правам за статтею 8 Конвенції (див., серед іншого, рішення у справі "Йохансен проти Норвегії" (Johansen v. Norway), від 7 серпня 1996 року, п. 78, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, та у справі Хокканен, згадане вище, п. 58).

80. Вирішальним є питання щодо того, чи було вжито національними органами влади для сприяння спілкуванню усіх необхідних заходів, що звичайно можуть вимагатись за конкретних обставин кожної справи (див. рішення у справі Хокканен, зазначено вище, п. 58, тау справі Ігнакколо-Зеніде, зазначене вище, п. 96). У цьому контексті відповідність дій або заходів має бути оцінено за швидкістю їх виконання, оскільки плин часу може мати непоправні наслідки для відносин дитини з тим із батьків, хто не проживає з нею (див. рішення у справі Ігнакколо-Зеніде, згадане вище, п. 102).

(ii) Застосування цих принципів у справі

81. Суд зазначає, що заявника не було офіційно позбавлено права на доступ до його дитини та права на участь у її вихованні. Однак, як стверджує заявник, він не міг ефективно здійснювати ці права через те, що після смерті його дружини В.К. перешкоджала доступу заявника до А.М. та спілкуванню з нею. Зокрема, В.К. переїхала з А.М. до іншого місця проживання, не відповідала на телефонні дзвінки заявника та не дозволяла йому відвідувати його доньку у її будинку (пункти 11, 42 і 48).

82. Як випливає з наданих сторонами підтверджуючих документів, з самого початку заявник скаржився з цього приводу до Міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді у м. Чернігові та місцевої міліції. Міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді повідомив заявника, що місцеві органи влади, де на той час проживала його дочка, мають надати допомогу за його вимогою щодо повернення дитини, однак не було вжито жодного наступного заходу у зв'язку з цим. Міліція, у свою чергу, відмовилася від втручання. Заявникові було рекомендовано звернутися до суду з цього питання, що він і зробив. Суди відмовили у задоволенні його позовів, зазначивши, що вони не підтверджені жодними доказами. Суди також встановили, що заявник не відвідував свою доньку за місцем її проживання та у школі, в якій вона навчалась тривалий час (див. пункти 41 і 44).

83. Після завершення судового провадження з цього питання заявник продовжував звертатися до органів влади зі скаргами на відсутність доступу до його дитини, проте марно. Врешті-решт органи влади відмовили йому у розгляді його звернень з цього питання у подальшому (див. пункт 49).

84. З огляду на зазначені обставини Суд встановлює, що, по-перше, заявник намагався отримати доступ до своєї дочки після смерті дружини, що було підтверджено В.К. (див. пункт 23). По-друге, враховуючи те, що В.К. переїхала з його дочкою до іншого місця проживання та звернення заявника до різних органів влади щодо допомоги в отриманні доступу до його дочки були безуспішними, він очевидно мав перешкоди у спілкуванні з нею. По-третє, з огляду на відповіді органів влади та висновки судів питання про доступ не було ретельно досліджено. Жодної спроби перевірити наявність реального доступу у заявника до його дочки не здійснювалось. Очевидно, що відповідальність, покладена на заявника за неможливість відвідувати його дочку, вважалась доведеною, незважаючи на те, що повного та ретельного дослідження на підтвердження цього не було. За цих обставин Суд не може погодитися з висновками національних судів, в основу яких покладено обмежений підхід органів влади при розгляді скарг заявника щодо питання доступу. З огляду на ситуацію на той час органи влади очевидно були зобов'язані зробити спробу врегулювати питання доступу заявника до його дитини та допомогти йому домогтися реального здійснення його батьківських прав.

85. Те, що органи влади не змогли здійснити це, позбавило заявника відповідних правових гарантій щодо його батьківських прав (див. пункти 52-54, 58 і 62).

86. За цих обставин Суд не вважає, що заявнику можна дорікати за невжиття заходів відповідно до процедури, передбаченої статтею 162 Сімейного кодексу України (див. пункт 53), до того, як було прийнято рішення про встановлення опіки. Суд також зазначає, що під час другого провадження національні суди залишили без змін рішення про встановлення опіки та відхилили вимоги заявника щодо доступу. Таким чином, неможливо однозначно стверджувати, що, якби заявник звернувся із позовною заявою про припинення опіки, як це було запропоновано Урядом, тоді можливо було б прийнято інше рішення (див. пункт 72). У будь-якому разі Уряд не продемонстрував, що така процедура могла б виправити нездатність органів влади ретельно та належно вирішити питання про відсутність доступу заявника до його дитини та неможливість для нього взяти участь у її вихованні.

87. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та встановлює, що було порушення статті 8 Конвенції з огляду на невжиття органами влади жодного суттєвого заходу для забезпечення заявникові доступу до його дитини та його можливості взяти участь у її вихованні.