Справа «Єрохіна проти України» (Заява № 12167/04)

Рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Єрохіна проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн (<…>), Голова,

Марк Віллігер (<…>),

Карел Юнгвірт (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Поль Лемменс (<…>), судді,

Станіслав Шевчук (<…>), суддя ad hoc,

а також Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 16 жовтня

2012 року

виносить таке рішення, що було ухвалене в той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 12167/04), яку 10 березня 2004 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Олена В'ячеславівна Єрохіна (далі - заявниця).

2. Заявницю представляв пан Г.М. Авраменко, юрист, який практикує у м. Чернігові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Н. Кульчицький.

3. Заявниця стверджувала, зокрема, що її було піддано психологічному жорстокому поводженню та що у зв'язку з цим не було здійснено ефективного розслідування. Заявниця також скаржилась на порушення її права мати захисника та права на справедливий судовий розгляд.

4. 12 січня 2010 року про заяву було повідомлено Уряд. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду ). Голова палати вирішив призначити пана Станіслава Шевчука в якості судді ad hoc (підпункт "b" пункту 1 правила 29).

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Події, що передували справі

5. Заявниця народилася у 1963 році та проживає у м. Чернігові. Вона - одинока жінка та протягом багатьох років підтримувала дружні стосунки із З. та її батьками.

6. У 1999 році квартиру, в якій проживала зі своїми батьками З., було пограбовано, а мати З. - вбито. Після встановлення того, що злочин вчинили особи чоловічої статі, слідство було зупинене, оскільки осіб злочинців встановити не було можливим.

В. Вбивство З. та наступне кримінальне провадження

7. 10 серпня 2001 року З. була знайдена у своїй квартирі мертвою з кількома ножовими ранами.

8. 11 серпня 2001 року прокуратура м. Чернігова (далі - прокуратура) порушила кримінальну справу за фактом вбивства З.

9. 17 серпня 2001 року заявниця була допитана як свідок у зв'язку із вбивством. Заявниця зазначила, що вона була подругою З. та що не знає, хто міг її вбити.

10. 3 листопада 2001 року заявниця була затримана за підозрою у вчиненні вбивства З. Між 11:10 та 15:15 її допитував слідчий прокуратури, після чого було складено протокол допиту на двох аркушах. Згідно з протоколом заявниці було роз'яснено її право за статтею 63 Конституції України не давати показання щодо себе, після чого вона заперечила свою причетність до злочину.

11. О 15:30 було складено протокол затримання. При цьому слідчий повідомив заявницю про її право на захисника та право не давати показання щодо себе. Заявниця підписала протокол та дописала: "на даний момент від послуг адвоката відмовляюсь". Слідчий прийняв цю відмову, склавши окрему постанову.

12. Після допитів заявницю було поміщено у місцевий ізолятор тимчасового тримання, де вона, за її словами, страждала у зв'язку з відсутністю належних санітарно-гігієнічних умов: камера була темною, вологою та брудною, водопостачання - нерегулярним.

13. У період між 3 та 5 листопада 2001 року заявницю регулярно відвідував слідчий та працівники міліції, які, як стверджувалося, примушували її зізнатися у вчиненні вбивства. Згідно з твердженнями заявниці вони пояснювали їй, що якщо вона зізнається у вчиненні злочину та співпрацюватиме зі слідством, вони організують її звільнення під підписку про невиїзд, її не звільнять з роботи та зроблять так, щоб вона уникнула позбавлення волі. Інакше, якщо вона продовжуватиме наполягати на своїй невинуватості, її все одно обвинуватять у вбивстві, оскільки за відсутності в неї алібі ніхто їй не повірить. Вони також організують для неї найгіршу камеру в СІЗО, а потім у колонії. Перевезення до місця позбавлення волі стане найжахливішим випробуванням у її житті.

14. Під час цих розмов заявниці було дозволено зателефонувати своєму другу М. Заявниця попросила М. знайти адвоката. Після цієї розмови М. разом з П. (родичем заявниці) найняли для заявниці захисника.

15. 5 листопада 2001 року захисник подав до прокуратури клопотання дозволити йому побачення із заявницею. Оскільки він не міг знайти слідчого, який вів кримінальну справу заявниці, він передав відповідний ордер юридичної консультації іншому слідчому та попросив останнього передати його слідчому, який вів справу заявниці.

16. 5 листопада 2001 року заявниця, вважаючи, що її друг не знайшов адвоката, написала явку з повинною, зізнавшись у вбивстві З. Згідно з твердженнями заявниці вона вигадала обставини вчинення злочину разом з працівниками міліції після того, як поступилася їхнім вимогам взяти вину на себе.

17. Того ж дня зізнання було включено до протоколу допиту, проведеного слідчим прокуратури за відсутності захисника. Перед допитом заявниці пояснили її права за статтею 63 Конституції України .

18. 6 листопада 2001 року заявниця підтвердила свої визнавальні показання під час відтворення обстановки і обставин події, яке також було проведене за відсутності захисника.

19. Того ж дня суд продовжив строк тримання заявниці у місцевому ІТТ до десяти діб. Заявниця також була оглянута судово-медичним експертом, який не виявив на її тілі будь-яких тілесних ушкоджень.

20. 7 листопада 2001 року заявницю було повідомлено, що її друг знайшов для неї захисника. За клопотанням заявниці слідчий допустив захисника до справи та йому було дозволено вперше побачитися із заявницею.

21. Того ж дня заявниця відмовилась від свого зізнання та подала до прокуратури скаргу про те, що її визнавальні показання та відмова під права на захисника були отримані під психологічним тиском з боку працівників міліції та прокуратури. Вона також стверджувала, що слідчий не повідомив її про те, що M. знайшов для неї захисника та що захисник намагався побачитися з нею з 5 листопада 2001 року.

22. 9 листопада 2001 року начальник слідчого відділу прокуратури повідомив заявницю про те, що її скарга про психологічний тиск з боку слідчого була необґрунтованою, а її твердження про те, що на неї чинився тиск з боку працівників міліції, будуть розглянуті під час досудового слідства.

23. Того ж дня захисник заявниці подав до прокуратури скаргу на те, що у період між 5 та 7 листопада 2001 року йому незаконно перешкоджали зустрітися із заявницею.

24. Того ж дня заявниця подала до слідчого клопотання про звільнення з-під варти. Вона стверджувала, що не вчиняла жодного злочину та що надала визнавальні показання внаслідок психологічного тиску, який чинили на неї працівники міліції. Слідчий відповів, що її доводи будуть розглянуті під час досудового слідства.

25. 13 листопада 2001 року місцевий суд Деснянського району м. Чернігова (далі - районний суд) постановив взяти заявницю під варту строком на 2 місяці. Заявницю було доправлено до Чернігівського слідчого ізолятора.

26. 14 листопада 2001 року начальник слідчого відділу прокуратури у відповідь на скаргу від 9 листопада 2001 року зазначив, що прокуратура не вбачає порушень у зв'язку із запізнілим допуском захисника до заявниці. Він зазначив, що 5 листопада 2011 року захисник передав ордер юридичної консультації слідчому, який не вів справу заявниці, та останній зміг знайти відповідного слідчого тільки 7 листопада 2001 року; того ж дня захисника було допущено до справи. 23 листопада 2001 року захисник отримав таку саму відповідь від прокуратури м. Чернігова.

27. 14 грудня 2001 року слідчий порушив щодо заявниці кримінальну справу за фактом крадіжки у З. ювелірних виробів та об'єднав обидві справи щодо заявниці в одне провадження.

28. 18 грудня 2001 року заявниця замінила захисника.

29. 28 грудня 2001 року слідчий прокуратури виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції за фактом зловживання владою у зв'язку з твердженнями заявниці про психологічний тиск та порушення її права на захист. Слідчий дійшов висновку, що твердження заявниці щодо працівників міліції були спробою уникнути кримінальної відповідальності. Він також зазначив, що працівники міліції допомагали слідчому на законних підставах, а наявні дані медичного огляду свідчать про те, що заявниця у зазначені дати не зазнавала тілесних ушкоджень.

30. 31 січня 2002 року районний суд продовжив строк тримання заявниці під вартою до чотирьох місяців.

31. 11 лютого 2002 року слідчий прокуратури допитав слідчого, який вів справу заявниці у листопаді 2001 року. На час допиту зазначений слідчий був переведений у тій самій прокуратурі на посаду старшого помічника прокурора. Допитуваний пояснив, що 3 листопада 2001 року він вирішив затримати заявницю, оскільки на той час він зібрав достатньо доказів, які свідчили про її причетність до вчинення злочину. Під час допиту він не чинив на заявницю будь-якого фізичного або психологічного тиску та вона власноруч написала явку з повинною.

32. 13 березня 2002 року слідчий допитав двох працівників міліції, які заперечили твердження заявниці про те, що вони чинили на неї психологічний тиск.

33. 18 березня 2002 року слідчий прокуратури виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо слідчого, який попередньо вів справу заявниці, у зв'язку з твердженнями заявниці. Постанова ґрунтувалась на поясненнях, наданих цим слідчим та працівниками міліції.

34. У березні 2002 року слідство у справі заявниці було закінчене та матеріали справи були передані до районного суду для розгляду по суті.

35. 31 липня 2002 року районний суд повернув справу на додаткове розслідування, дійшовши висновку, що розслідування не було ретельним та що твердження заявниці про порушення її прав не були належним чином розглянуті.

36. 4 листопада 2002 року Верховний Суд скасував ухвалу від 31 липня 2002 року як необґрунтовану та зазначив, що вказані судом першої інстанції процесуальні питання могли бути вирішені під час судового розгляду. Отже, справу було направлено до суду першої інстанції на новий судовий розгляд.

37. Під час судового розгляду заявниця заперечила будь-яку причетність до інкримінованих їй злочинів. Вона скаржилась на психологічне жорстоке поводження та порушення її прав на захист на початковому етапі слідства. Суд допитав відповідних працівників міліції та слідчого, які заявили, що заявниця зізналась у вчиненні вбивства без жодного тиску з їхнього боку.

38. 21 квітня 2003 року районний суд визнав заявницю винною у вбивстві та крадіжці та призначив їй покарання у вигляді десяти років позбавлення волі. Суд ґрунтував своє рішення на визнавальних показаннях, наданих заявницею за відсутності захисника 5 та 6 листопада 2001 року. Суд також посилався на деякі непрямі докази. Суд відхилив твердження заявниці про психологічне жорстоке поводження, взявши до уваги результати перевірок, проведених прокуратурою, та свідчення, надані у суді працівниками міліції та слідчим. Суд також констатував, що на початковому етапі слідства не було порушено права заявниці на захист, оскільки на той час заявниця відмовилась від захисника.

39. Заявниця оскаржила вирок, стверджуючи, inter alia, що її визнавальні показання були отримані внаслідок психологічного тиску та за відсутності захисника.

40. 11 вересня 2003 року апеляційний суд Чернігівської області (далі - апеляційний суд) залишив вирок заявниці без змін, зазначивши, inter alia, що районний суд обґрунтовано поклав визнавальні показання, надані заявницею 5 та 6 листопада 2001 року, в основу вироку. Вивчивши усі наявні матеріали справи та знову допитавши слідчого й працівників міліції, апеляційний суд відхилив твердження заявниці про психологічне жорстоке поводження. Стосовно відсутності юридичної допомоги під час написання явки з повинною апеляційний суд зазначив, що заявниці було надано доступ до захисника, як тільки вона подала відповідне клопотання та було надано ордер юридичної консультації.

41. До ухвали апеляційного суду додавалась окрема думка одного з суддів, що розглядали справу. Згідно з твердженнями заявниці її захиснику не було надано копії окремої думки.

42. 15 березня 2005 року Верховний Суд України залишив вирок від 21 квітня 2003 року без змін як обґрунтований. Твердження заявниці про психологічне жорстоке поводження та порушення її права на захист були відхилені як необґрунтовані.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

A. Конституція України від 28 червня 1996 року

43. Відповідні положення Конституції України передбачають таке:

"Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура".

"Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду".

B. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року

44. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України наведені в рішенні у справі "Давидов та інші проти України" (Davydov and Others v. Ukraine), заяви №№ 17674/02 та 39081/02, п. 112, від 1 липня 2010 року.

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявниця скаржилась на те, що у період між 3 та 6 листопада 2001 року вона зазнала психологічного тиску та погроз з боку правоохоронних органів та що у цьому зв'язку не було проведено ефективного розслідування.

46. Заявниця не посилалась на будь-яке положення Конвенції . Суд вирішив розглянути цю скаргу за статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Доводи сторін

47. Уряд зазначив, що скарги заявниці за статтею 3 Конвенції є неприйнятними. Уряд стверджував, що заявниця повинна була оскаржити постанови слідчого від 28 грудня 2001 року та 18 березня 2002 року про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з її твердженнями про психологічне жорстоке поводження в порядку, передбаченому статтею 236-1 Кримінально-процесуального кодексу України . Уряд також стверджував, що хоча вищезазначені постанови були винесені у 2001 та 2002 роках, заявниця звернулася із заявою до Суду у 2004 році. Відповідно її скарги мають бути відхилені на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту та недотримання шестимісячного строку подання заяви.

48. Уряд також зазначив, що твердження про психологічне жорстоке поводження були явно необґрунтованими та що стаття 3 Конвенції була незастосовна з огляду на те, що стверджуване жорстоке поводження не досягло мінімального рівня жорстокості, який вимагається вищезазначеним положенням Конвенції. У цьому зв'язку Уряд зауважив, що заявниця не описала докладно спосіб, в який чинилося стверджуване психологічне жорстоке поводження, його міру та наслідки. А той факт, що працівники правоохоронних органів пояснили їй негативні юридичні наслідки вчиненого злочину, не може тлумачитися як поводження, заборонене Конвенцією. Крім того, національними органами, які здійснювали ретельну перевірку цього питання, не було виявлено жодних ознак жорстокого поводження.

49. Заявниця не погодилась із зауваженнями Уряду. Вона стверджувала, що засіб юридичного захисту, вказаний Урядом, був для неї недоступний, оскільки копії постанов про відмову в порушенні кримінальної справи за твердженнями про жорстоке поводження їй надані не були. Заявниця також стверджувала, що порушувала питання про жорстоке поводження у судах, які розглядали її кримінальну справу. Вона наполягала на тому, що зазнала поводження, забороненого статтею 3 Конвенції . В якості доказу своїх тверджень заявниця посилалась на процесуальні недоліки, допущені державними органами у той період, наголошуючи на тому, що вони не забезпечили їй захисника.

В. Оцінка Суду

50. Суду не потрібно розглядати питання, чи дотрималась заявниця правила вичерпання національних засобів юридичного захисту та шестимісячного строку подання заяви, оскільки її скарги за статтею 3 Конвенції у будь-якому разі є неприйнятними з причин, що наводяться нижче.

51. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує людську гідність, поводження. Жорстоке поводження підпадає під дію статті 3 Конвенції лише у разі, якщо досягнуто певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого рівня є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. рішення у справі "Лабіта проти України" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, пп. 119-120, ECHR 2000-IV).

52. При оцінці доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом" (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), Series A № 25, с. 64-65, п. 161). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення у справах "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), від 4 грудня 1995 року, Series А № 336, п. 34, та "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

53. У цій справі скарга на жорстоке поводження обмежується питаннями психологічного впливу, який, як стверджувалось, чинився на заявницю працівниками правоохоронних органів. Хоча за певних обставин такий вид впливу на особу може становити жорстоке поводження, заборонене Конвенцією (див. рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (<…>) [ВП], заява № 22978/05, пп. 91 та 108, ECHR 2010), Суд не має в своєму розпорядженні документальних доказів того, що заявницю було піддано психологічному тиску або що його наслідки для неї були настільки серйозними, щоб досягти необхідного рівня, якого вимагає стаття 3 Конвенції . Стверджувана відсутність захисника у зазначений проміжок часу - питання, яке Суд розгляне окремо за статтею 6 Конвенції ,- не може беззаперечно підтвердити ці твердження. Отже, скарга заявниці про жорстоке поводження є явно необґрунтованою.

54. Суд також вважає, що заявниця не подала до національних органів небезпідставної скарги про жорстоке поводження, яка б потягнула за собою процесуальне зобов'язання держави за статтею 3 Конвенції здійснити ефективне розслідування за твердженнями про жорстоке поводження.

55. Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована у розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 ТА ПІДПУНКТУ "С" ПУНКТУ 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

56. Заявниця скаржилась за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що на початковому етапі кримінального провадження щодо неї їй не було надано доступ до захисника та що це вплинуло на справедливість вищезазначеного провадження.

57. Суд вирішив розглянути ці скарги за пунктом 1 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції , відповідні положення яких передбачають таке:

"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".

"3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:...

с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...".

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

58. Уряд зазначив, що заявниця подала цю скаргу до прокуратури, яка винесла постанови від 28 грудня 2001 року та 18 березня 2002 року про відмову в порушенні кримінальної справи, зокрема, у зв'язку з цими твердженнями. Проте заявниця не оскаржила зазначені постанови за статтею 236-1 Кримінально-процесуального кодексу України , а отже, не вичерпала національні засоби юридичного захисту. В якості альтернативи Уряд стверджував, що заявниця пропустила шестимісячний строк подання заяви з огляду на те, що вищезазначені постанови були винесені у 2001 та 2002 роках, а заяву до Суду заявниця подала у 2004 році. Уряд також стверджував, що ця скарга є явно необґрунтованою, оскільки заявниця відмовилась від свого права на захист 3 листопада 2001 року та не зверталась щодо надання юридичної допомоги до 7 листопада 2001 року.

59. Заявниця стверджувала, що скарги були прийнятними.

2. Оцінка Суду

60. Суд зауважує, що заявниця подавала цю скаргу не тільки до прокуратури, але також і до судів, що розглядали її кримінальну справу. Зокрема, вона подала цю скаргу до апеляційного суду та до Верховного Суду України (див. пункти 39 та 42 вище). Немає підстав вважати, що заявниця мала також використати ще один засіб юридичного захисту, запропонований Урядом, який, окрім того, вже був нещодавно підданий Судом критиці в іншій справі (див. рішення від 15 травня 2012 року у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пп. 93-98). Так само у цій справі не постає питання за правилом шестимісячного строку подання заяви. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду у цьому зв'язку.

61. Суд також зазначає, що скарга порушує серйозні питання, які вимагають розгляду по суті. Отже, всупереч доводам Уряду ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

62. Уряд стверджував, що не було порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції , наполягаючи на тому, що скарга про відсутність доступу до захисника є неприйнятною.

63. Заявниця стверджувала, що слідчими органами не було забезпечено її право на захист. Зокрема, незважаючи на той факт, що 5 листопада 2001 року прокуратура отримала ордер юридичної консультації від захисника заявниці, перше побачення заявниці з ним відбулося тільки 7 листопада 2001 року - тобто вже після того, як вона надала визнавальні показання.

2. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи

64. Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції вимагає, щоб доступ до захисника надавався, як правило, з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи буде продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Проте, навіть коли вагомі підстави можуть у виняткових випадках виправдовувати відмову у доступі до захисника, таке обмеження, незважаючи на його підстави, не повинно порушувати права обвинуваченого за статтею 6 Конвенції. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження (див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], заява № 36391/02, п. 55).

65. Відмова від гарантованих Конвенцією прав у тій мірі, в якій вона дозволяється, не повинна суперечити жодному важливому суспільному інтересу, має бути встановлена у спосіб, що не допускає двозначності, та супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю такої відмови (див. рішення у справах "Сейдовіч проти Італії" (Sejdovic v. Italy) [ВП], заява № 56581/00, п. 86, ECHR 2006-II, та "Ермі проти Італії" (Hermi v. Italy) [ВП], заява № 18114/02, п. 73, ECHR 2006-ХІІ). Крім того, перед тим, як вважати обвинуваченого таким, що відмовився від важливого права за статтею 6 Конвенції , з огляду на непрямі ознаки його поведінки слід переконатися, що він міг розумно передбачити наслідки своєї поведінки (див. рішення у справі "Талат Тунч проти Туреччини" (<…>), заява № 32432/96, п. 59, 27 березня 2007 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Джонс проти Сполученого Королівства" (Jones v. the United Kingdom), заява № 30900/02, від 9 вересня 2003 року).

(b) Застосування вищезазначених принципів у цій справі

66. Суд зазначає, що між 11:10 та 15:15 3 листопада 2001 року заявниця допитувалась в якості підозрюваної у справі. Перед допитом заявниці було роз'яснено, що за статтею 63 Конституції України вона має право не давати показань щодо себе. Проте, про право на захист її повідомлено не було та допит проводився за відсутності захисника. До 15:30 того дня заявниця не підписувала відмову від юридичної допомоги.

67. Крім того, 5 та 6 листопада 2001 року слідчі органи отримали від заявниці, яка все ще не мала захисника, визнавальні показання. При цьому слідчі органи посилались на той факт, що о 15:30 3 листопада 2001 року заявниця відмовилась від свого права на отримання юридичної допомоги та після цього її не вимагала.

(і) Чи відмовилась заявниця від свого права на захист 5 та 6 листопада 2001 року

68. Суд зазначає, що відмова заявниці від 3 листопада 2001 року була обмеженою у часі: заявниця зазначила, що вона відмовляється від послуг захисника "на даний момент". Відповідно слідчі органи не мали законних підстав посилатися на цю відмову при проведенні слідчих дій 5 та 6 листопада 2001 року та були зобов'язані переконатися, чи заявниця все ще відмовляється від юридичної допомоги.

69. Тим не менш, 5 та 6 листопада 2001 року заявниця не була повідомлена про своє право на юридичну допомогу, та її стверджувана відмова від юридичної допомоги у ці дні задокументована не була. Крім того, заявницю не було повідомлено про те, що її друг найняв для неї захисника та що останній намагається отримати допуск до справи з 5 листопада 2001 року, що могло б змінити її позицію.

70. З цих причин Суд доходить висновку, що 5 та 6 листопада 2001 року не було відмови від права на захисника.

(іі) Виправдання відсутності захисника у зазначений період

71. Суд не вбачає будь-якої вагомої причини, на підставі якої право заявниці на доступ до захисника у зазначений період могло бути обмежене. Варто зазначити, що, хоча захисник заявниці прибув до прокуратури 5 листопада 2001 року, повідомив про свій намір бути допущеним до справи та надав ордер юридичної консультації, його не допускали до справи до 7 листопада 2001 року.

72. Суд також зазначає, що визнавальні показання, отримані за відсутності захисника, були покладені судами в основу обвинувального вироку (див. пункти 38 та 40 вище). За цих обставин права заявниці на захист були невиправно порушені.

73. У світлі міркувань, наведених вище, Суд констатує, що було порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з незабезпеченням державними органами права заявниці на доступ до захисника на початковому етапі тримання її під вартою.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

74. Заявниця скаржилась за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що в основу обвинувального вироку щодо неї було покладено докази, отримані слідчими органами за допомогою жорстокого поводження.

75. Уряд зазначив, що ця скарга є неприйнятною, оскільки немає свідчень про психологічне жорстоке поводження.

76. Заявниця доводила, що скарга є прийнятною.

77. Суд визнав твердження заявниці про жорстоке поводження неприйнятними. Відповідно у зв'язку з її скаргою на те, що вона була засуджена на підставі доказів, отриманих за допомогою жорстокого поводження, питання за статтею 6 Конвенції не постає. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

78. Суд розглянув решту скарг заявниці та вважає, що, враховуючи всі наявні у нього матеріали та у тій мірі, в якій оскаржувані питання належать до його компетенції, вони не виявляють будь-яких ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

79. Отже, згідно з підпунктом "а" пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

80. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

81. Заявниця вимагала 70000 євро відшкодування моральної шкоди.

82. Уряд стверджував, що ця вимога є необґрунтованою.

83. Суд вважає, що заявниця зазнала болю та страждань внаслідок констатованого порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, як вимагається статтею 41 Конвенції , він присуджує заявниці 2400 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

84. Заявниця також вимагала 5000 гривень (близько 495 євро) компенсації судових та інших витрат.

85. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою.

86. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні документи та вищезазначені критерії Суд вважає за належне присудити 400 євро компенсації витрат за цим пунктом.

C. Пеня

87. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.

1. Оголошує скаргу за пунктом 1 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції (щодо відсутності юридичної допомоги на початковому етапі тримання заявниці під вартою) прийнятною, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції .

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач має сплатити заявниці наступні суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 2400 (дві тисячі чотириста) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(ii) 400 (чотириста) євро компенсації судових та інших витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 15 листопада 2012 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .