9.3.2. Арешт активів може бути ... застосований до товарів, які виготовляються, зберігаються, переміщуються або реалізуються з порушенням правил, визначених митним законодавством чи законодавством з питань оподаткування акцизними зборами, а також до товарів, ... які продаються з порушенням порядку, визначеного законодавством, без попереднього встановлення їх власника. У цьому випадку службові особи органів податкової міліції або інших правоохоронних органів, відповідно до їх компетенції, мають право тимчасово затримувати такі активи з складанням протоколу, який повинен містити відомості про причини такого затримання із посиланням на порушення конкретної законодавчої норми, опис активів, їх родових ознак та кількості, відомості про особу (особи), у якої було вилучено такі товари (за їх наявності), перелік прав та обов’язків таких осіб, що виникають у зв’язку із таким вилученням. ...".
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ
141. Підприємство-заявник скаржилося за статтею 1 Першого протоколу про стверджуване порушення органами державної влади його права власності на шість літаків Ан-28 та вісім Л-410. Відповідне положення передбачає таке:
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".
А. Прийнятність
1. Невичерпання національних засобів юридичного захисту
142. Уряд доводив, що підприємство-заявник не вичерпало національних засобів юридичного захисту в частині скарг про вилучення органами влади його літаків та виїмки документації. Уряд зазначив, що після невдалої спроби підприємства-заявника оскаржити виїмку документації в порядку цивільного судочинства, воно могло оскаржити це питання в порядку адміністративного судочинства. Уряд також доводив, що підприємство-заявник мало можливість подати окремий цивільний позов щодо відшкодування шкоди у зв’язку з неможливістю повернути собі літаки з моменту визнання їх речовими доказами у кримінальному провадженні.
143. Стосовно вилучення документації підприємство-заявник зазначило, що тільки сторона кримінального провадження могла оскаржити дії органів дізнання під час дослідчої перевірки. Оскільки підприємство-заявник не мало відповідного статусу у відповідному кримінальному провадженні, у нього не було можливості оскаржити зазначене вилучення.
144. Підприємство-заявник також стверджувало, що з огляду на численні судові провадження, яке воно вже ініціювало з метою відновлення своїх прав, та, беручи до уваги невиконання державними органами судових рішень на його користь, які набрали статусу остаточних, від підприємства-заявника не можна було розумно очікувати ініціювання будь-якого нового провадження з метою дотримання вимоги щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту. На думку підприємства-заявника, ним було зроблено все належне на національному рівні перш ніж подано скаргу до Суду.
145. Суд вказує на те, що мета статті 35 Конвенції полягає в наданні державам-учасницям можливості запобігти порушенню, у зв’язку з яким проти них подано скаргу, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги буде подано до конвенційних установ (див., наприклад, рішення у справі "Селмуні проти Франції" (Selmouni v. France) [ВП], заява № 25803/94, п. 74, ECHR 1999-V). У той же час цю норму слід застосовувати з певною гнучкістю і без зайвого формалізму. Суд також неодноразово констатував, що це правило не є ані беззастережним, ані таким, що застосовується автоматично; щоб перевірити, чи було дотримано це правило, необхідно брати до уваги обставини конкретної справи (див. рішення у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey) [ВП], від 16 вересня 1996 року, п. 69, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, та "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), від 18 грудня 1996 року, пп. 53-54, Reports 1996-VI). Суд звертає увагу, зокрема, чи зробив заявник все, чого можна було обґрунтовано очікувати, щоб вичерпати наявні національні засоби правового захисту (див. рішення у справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, п. 58, від 30 березня 2004 року).
146. Звертаючись до обставин цієї справи, Суд відзначає багатоаспектний характер стверджуваного порушення прав, оскільки вилучення документації та літаків є тільки частиною багатьох питань, щодо яких були заявлені скарги (див. пункт 155).
147. Крім того, Суд не забуває про значні зусилля, докладені підприємством-заявником на національному рівні. Суд зазначає, що підприємство-заявник намагалося відновити свої права в кримінальних, цивільних, адміністративних та господарських судах протягом більш як десяти років. Отже, Суд не вважає, що органи влади України в принципі не мали достатньої можливості запобігти стверджуваному порушенню статті 1 Першого протоколу або виправити його.
148. Суд не продовжуватиме тут оцінку прийнятності цієї частини заяви, оскільки питання вичерпання національних засобів юридичного захисту пов’язане із суттю скарги підприємства-заявника за статтею 13 Конвенції, що воно не мало ефективного засобу юридичного захисту щодо стверджуваного втручання в його права власності. Отже, щоб уникнути винесення передчасного рішення з цих питань, Суд вважає, що ці питання мають бути розглянуті разом. Відповідно Суд постановляє, що розгляд питання вичерпання національних засобів юридичного захисту слід долучити до розгляду питання щодо суті скарги підприємства-заявника за статтею 13 (див. пункти 223-229).
2. Щодо ratione personae
149. Уряд, посилаючись на постанову податкової міліції від 17 червня 2011 року про повернення підприємству-заявнику літаків Ан-28 (див. пункт 95), доводив, що підприємство-заявник втратило свій статус жертви за своєю скаргою за статтею 1 Першого протоколу щодо цих літаків.
150. Підприємство-заявник, у свою чергу, посилалося на акт експертної комісії ДП "Антонов" від 8 жовтня 2011 року, згідно з яким власність, яка підлягала поверненню підприємству-заявнику - шість Ан-28, що були вилучені у нього у належному робочому стані, фактично складалася з окремих деталей та компонентів, які більше не могли вважатися літаками. Ці деталі також не могли бути ідентифіковані як складові частини літаків, що належали підприємству-заявнику (див. пункт 97). Отже, на думку підприємства-заявника, не було підстав вважати, що воно втратило статус жертви.
151. Суд зазначає, що заявник/заявниця втрачає статус жертви, якщо національні органи однозначно або по суті визнають порушення Конвенції і надають за нього йому або їй відповідну та достатню компенсацію (див., наприклад, рішення у справі "Скордіно проти Італії (№ 1)" (Scordino v. Italy (no. 1) [ВП], заява № 36813/97, пп. 178-193, ECHR 2006-V).
152. Суд вважає, що жодна з вищезазначених умов у цій справі виконана не була.
153. Отже, це заперечення Уряду має бути відхилене.
3. Інші питання щодо прийнятності
154. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
155. Підприємство-заявник стверджувало, що держава припустилася низки незаконних дій та бездіяльності, що порушило його права власності, включаючи такі:
(a) виїмка документації на літаки у січні 2001 року;
(b) вилучення літаків Ан-28 та Л-410 30 березня 2001 року;
(c) розпорядження Білоцерківської МДА від 16 вересня 2002 року про визнання шести Ан-28 безхазяйним майном та дозвіл на їх продаж на цій підставі;
(d) продаж Ан-28 третім особам до закінчення судового провадження, розпочатого підприємством-заявником з метою оскарження рішення державних органів про визнання цих літаків безхазяйним майном, та в той час, коли зазначені літаки перебували під арештом згідно з розпорядженням суду;
(e) продовжувана охорона літаків Ан-28 податковою міліцією, починаючи з липня 2002 року, навіть після кількох судових рішень, згідно з якими літаки мали бути повернуті підприємству-заявнику;
(f) пошкодження шести літаків Ан-28 та трьох літаків Л-410 та нівечення їхнього обладнання, а також зникнення п’яти літаків Л-410 під час їхнього перебування на зберіганні державних органів;
(g) рішення Черкаської міської ради від 24 липня 2008 року, яким муніципальному підприємству Аеропорт "Черкаси" було дозволено продати на відкритому аукціоні вісім літаків Л-410, що належали підприємству-заявнику (очевидно п’ять з них були зрештою продані); та
(h) невиконання судових рішень, які набули статусу остаточних, згідно з якими літаки мали бути повернуті підприємству-заявнику.
156. Підприємство-заявник наголошувало на тому, що щодо нього не було порушено кримінальної справи і що воно не мало податкової заборгованості.
157. З огляду на усі вищезазначені питання та на свою нездатність повернути свою власність підприємство-заявник доводило, що наслідком втручання держави-відповідача стало фактично незаконне та свавільне позбавлення підприємства-заявника його майна.
158. Уряд визнав, що вилучення літаків 30 березня 2001 року та невиконання судових рішень, що набули статусу остаточних, згідно з якими ці літаки мали бути повернуті підприємству-заявнику, становило втручання у його право на мирне користування своїм майном.
159. Проте Уряд зазначив, що літаки були вилучені як речові докази у кримінальному провадженні в інтересах держави задля боротьби із злочинністю та що державні інтереси переважили приватні інтереси підприємства-заявника щодо володіння літаками.
160. Уряд не погодився з аргументом підприємства-заявника щодо того, що вилучення його майна було незаконним, оскільки воно відбулось в контексті кримінальної справи, порушеної не щодо підприємства-заявника, а щодо третіх осіб. У зв’язку з цим Уряд посилався на Кримінально-процесуальний кодекс України, згідно з яким вилучення власності третіх осіб у кримінальному провадженні було можливе. Більш того, це питання розглядалось національними судами, які відхилили скарги підприємства-заявника у зв’язку з цим.
161. Уряд зазначив, що, в принципі, було можливим повернути речові докази власнику ще до закінчення кримінального провадження. Проте з огляду на той факт, що підприємство-заявник було юридичною особою з Ірландії, існував ризик того, що ще до завершення провадження літаки будуть переміщені до Ірландії.
162. Уряд визнав, що вироком від 3 лютого 2003 року Печерський суд розпорядився повернути підприємству-заявнику літаки Ан-28, які попередньо вважалися речовими доказами у кримінальній справі щодо посадових осіб компанії "АТІ". Проте, оскільки у період між 2003 та 2010 роками було розпочато низку судових проваджень щодо цих літаків, вони фактично були спірним майном та не могли бути повернуті підприємству-заявнику. Уряд також зауважив, що 6 жовтня 2010 року літаки були оголошені речовими доказами у кримінальній справі щодо посадових осіб компанії "Укрімпекс-2000". Уряд наголошував на тому, що з цього моменту і надалі підприємство-заявник не могло вважатися таким, що має на них право.
163. Що стосується поводження державних органів з літаками впродовж періоду часу, коли вони були речовими доказами в кримінальній справі, Уряд доводив, що відповідальність за речові докази покладається на державу, та що підприємство-заявник не мало прав на літаки до винесення рішення про їхнє повернення йому. Відповідно Уряд вважав, що зберігання літаків, рішення державних органів про оголошення їх безхазяйним майном, продаж їх третім особам та їхнє пошкодження не були втручанням у право власності підприємства-заявника, оскільки можна було сказати, що на час подій таких прав у підприємства-заявника не було.
164. Уряд також стверджував, що продовжувана охорона літаків податковою міліцією не становила втручання у права власності підприємства-заявника. На думку Уряду, охорона не перешкоджала правам підприємства-заявника володіти, користуватися та розпоряджатися літаками як своїм майном.
165. У підсумку Уряд стверджував, що навіть якщо деякі питання, порушені підприємством-заявником, становили втручання у його право власності, зазначене втручання було здійснено на відповідних законних підставах, переслідувало законну мету та було пропорційним зазначеній меті.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи, встановлені практикою Суду
166. Згідно з усталеною практикою Суду стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (<...>) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року).
167. Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).
168. Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронг та Льон рот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).
(b) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
169. Суд зазначає, що володіння підприємством-заявником шістьма літаками Ан-28 та вісьмома Л-410 підтверджується сертифікатами реєстрації повітряного судна, виданими Міністерством транспорту України 22 і 28 березня 2000 року, та нотаріально завіреними документами на право власності від 15 серпня 2000 року (див. пункти 11 і 99).
170. Хоча у період між 19 січня 2000 року та 6 липня 2001 року літаки Ан-28 перебували в лізингу у компанії "АТІ", вони фактично і юридично залишались власністю підприємства-заявника (див., для порівняння, рішення від 23 лютого 1995 року у справі ""Gasus Dosier- und Fordertechnik GmbH" проти Нідерландів" (Gasus Dosier- und Fordertechnik GmbH v. the Netherlands), п. 57, Series A № 306-B). Їхній наступний договір про лізинг з компанією "R.S.T." від 20 серпня 2001 року фактично ніколи не набирав чинності. Те саме стосується передання підприємством-заявником компанії "АТІ" за договором лізингу літаків Л-410 18 серпня і 1 жовтня 2000 року, який також не набрав чинності, оскільки передумовою був попередній ремонт літаків підприємством-заявником до 1 травня 2001 року (до цього часу літаки вже були вилучені державними органами - див. пункти 10, 15-16 і 101).
171. Відповідно Суд вважає, що шість літаків Ан-28 та вісім Л-410 становили "майно" підприємства-заявника, на яке поширюється захист за статтею 1 Першого протоколу.
172. Суд вже зазначив значну кількість і багатоаспектний характер стверджуваних втручань у право власності підприємства-заявника (див. пункти 146 і 155е). Тепер Суд проаналізує кожну з подій, щодо яких надійшли скарги, окремо та у своїй сукупності.
і. Виїмка податковою міліцією документації у січні 2001 року
173. Оскаржувані втручання у право власності підприємства-заявника, як стверджується, почались у січні 2001 року з виїмки податковою міліцією оригіналів документів, які засвідчували право власності на літаки (див. пункти 17 і 103).
174. Суд погоджується з тим, що вилучення документів на право власності було засобом контролю за користуванням майном.
175. Суд зазначає про відсутність в матеріалах справи докладних відомостей та документів, в яких наводилися б підстави для зазначеного вилучення та його необхідність. У той же час Суд зауважує, що хоча державні органи не заперечували вилучення документів, які підтверджували право власності підприємства-заявника на літаки, вони ніколи не використовували їх в якості доказів у будь-якому кримінальному провадженні щодо ділових партнерів підприємства-заявника (щодо самого підприємства-заявника кримінальної справи порушено не було). Більш того, саме відсутність зазначеної документації спонукала державні органи дійти висновку про неможливість встановлення власника літаків (див., зокрема, пункт 20). На думку Суду, така поведінка податкових органів може тлумачитися як така, що виявляє ознаки недобросовісності та свавілля.
176. Отже, Суд доходить висновку, що виїмка податковою міліцією документації підприємства-заявника у січні 2001 року суперечила вимогам статті 1 Першого протоколу.
ii. Вилучення літаків 30 березня 2001 року
177. Суд також зазначає, що 30 березня 2001 року на аеродромі у м. Узин та в аеропорті м. Черкаси, де були запарковані шість літаків Ан-28 та вісім Л-410, що належали підприємству-заявнику, податкова міліція провела "огляд місця події". Внаслідок цього усі ці літаки були вилучені (див. пункти 20 і 104).
178. Тією мірою, якою це стосується вилучення літаків Л-410, Суд зауважує, що, як визнали самі національні органи, воно не здійснювалось на підставі належного процесуального документа, а це було порушенням національного законодавства (див. пункт 106).
179. Хоча національні органи не зробили такого визнання стосовно літаків Ан-28, оскільки на них було накладено арешт в рамках іншого провадження (див. пункт 23), з матеріалів справи вбачається, що їхнє вилучення 30 березня 2001 року також не здійснювалося на підставі належного процесуального документа (див. пункти 20, 106 і 138е). Отже, видається, що вищезазначений висновок про порушення національного законодавства залишається також справедливим і стосовно вилучення літаків Ан-28.
180. Суд також зауважує, що національне законодавство вимагало присутності під час вилучення представника підприємства-заявника та надання йому можливості робити заяви з приводу слідчого заходу (див. пункт 138). Проте у цій справі податкові органи, які раніше вилучили документи, що засвідчували право власності підприємства-заявника на літаки, вважали, що власника цих літаків встановлено не було (див. пункти 17 і 20).
181. Це приводить Суд до висновку, що вилучення літаків Ан-28 та Л-410 підприємства-заявника 30 березня 2001 року не відповідало вимозі щодо законності, передбаченій статтею 1 Першого протоколу.
iii. Утримання державними органами літаків Ан-28 та пов’язані події
182. Щодо подальших подій Суд зазначає, що 20 серпня 2001 року підприємство-заявник підписало з третім підприємством договір про надання літаків у лізинг, який так і не набрав чинності (див. пункт 16). Проте Уряд у своїх зауваженнях стосовно вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції (див. пункт 240) доводив, що на той час літаки залишались під арештом, накладеним 30 березня 2001 року. Відповідно Суд вважає встановленим той факт, що державні органи продовжували утримувати літаки. Міркування Суду про незаконність вилучення (див. пункт 181) є справедливими і стосовно наступного утримання літаків.
183. Суд також зауважує, що з 10 вересня 2001 року по 27 червня 2003 року за рішенням господарського суду м. Києва на шість Ан-28 було накладено арешт для забезпечення позову податкової адміністрації, поданого 20 серпня 2001 року до підприємства-заявника з метою визнати недійсними договори про лізинг (див. пункти 35 і 37).
184. Ті ж самі літаки Ан-28 також протягом періоду з 17 квітня 2002 року по 3 лютого 2003 року вважалися речовими доказами у кримінальній справі щодо віце-президента компанії "АТІ" (див. пункти 26 і 28).
185. Суд нагадує, що вилучення власності в інтересах судочинства, яке не позбавляє власника його майна, а тільки тимчасово припиняє його можливості користуватися та розпоряджатися цим майном, зазвичай пов’язане із здійсненням контролю за використанням власності, що охоплюється сферою застосування другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., серед інших, рішення від 22 лютого 1994 року у справі «Раймондо проти Італії» (Raimondo v. Italy), п. 27, Series А № 281-А; ухвалу щодо прийнятності від 7 листопада 2006 року у справі «Адамчик проти Польщі» (Adamczyk v. Poland), заява № 28551 /04; рішення у справах «Карамітров та інші проти Болгарії» (Karamitrov and Others v. Bulgaria), заява № 53321/99, п. 72, від 10 січня 2008 року, та «Боржонов проти Росії» (Borzhonov v. Russia), заява № 18274/04, п. 51, від 22 січня 2009 року).
186. На думку Суду, ніщо не свідчить про те, що яке-небудь з вищезазначених вилучень (з 10 вересня 2001 року по 27 червня 2003 року та з 17 квітня 2002 року по 3 лютого 2003 року) здійснювалось із порушенням національного законодавства (див. пункти 138-139).
187. Що стосується арешту, накладеного 10 вересня 2001 року, Суд погоджується з тим, що таке втручання було здійснено "у загальних інтересах" суспільства з метою забезпечення позовів, що розглядалися у господарському провадженні, та з огляду на можливість наступної конфіскації майна (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Фьольдеш і Фьольдешне Хайлік проти Угорщини" (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), заява № 41463/02, п. 26, ECHR 2006-XII, та вищезазначене рішення у справі "Боржонов проти Росії" (Borzhonov v.. Russia), п. 58).
188. Те саме можна сказати й про утримання літаків в рамках кримінального провадження, оскільки накладення арешту на речові докази може бути необхідним в інтересах належного відправлення судочинства, що є легітимною метою в "загальних інтересах" суспільства (див. рішення від 7 червня 2007 року у справі "Смірнов проти Росії" (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, п. 57).
189. Крім того, з огляду на суть господарського позову податкової адміністрації, а також на кримінальне обвинувачення щодо віце-президента компанії "АТІ", згідно з яким лізинг, ймовірно, використовувався як інструмент для приховування оподатковуваного доходу, що надавало змогу компанії "АТІ", якій літаки надавались у лізинг, ухилитись від сплати податків (див. пункти 24 і 34), Суд не виключає можливості, що, як накладення арешту на літаки в рамках господарського провадження, так і їх вилучення в рамках кримінального провадження, також мали значення для наступного забезпечення сплати податків.
190. Проте Суд не може обмежити розгляд ситуації лише накладенням арешту 10 вересня 2001 року та вилученням 17 квітня 2002 року, тому що впродовж строку їхньої дії відбулася низка інших подій, які мали серйозні наслідки для прав власності підприємства-заявника.
191. Суд зазначає, що 10 та 11 липня 2002 року Білоцерківська державна податкова інспекція наклала на шість літаків Ан-28 арешт з метою "погашення зобов’язань платника податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (див. пункти 39-40).
192.Другий абзац статті 1 Першого протоколу однозначно закріплює за договірними державами право вводити в дію такі закони, які вони вважають за потрібне для забезпечення сплати податків. Те значення, яке укладачі Конвенції надавали цьому аспекту положення, може бути оцінене виходячи з того факту, що на стадії, коли запропонований текст ще не містив однозначного посилання на податки, він вже розумівся як такий, що надає державам повноваження вводити в дію будь-які фіскальні закони, які вони вважають за необхідне - завжди за умови, що заходи у цій сфері не становитимуть свавільної конфіскації (див. вищезазначене рішення у справі "Gasus Dosier- und Fordertechnik GmbH" проти Нідерландів" (Gasus Dosier- und Fordertechnik GmbH v. the Netherlands), п. 59, з додатковим посиланням на travaux preparatoires).
193. Суд зауважує, що арешт літаків податковими органами 10 та 11 липня 2002 року ґрунтувався на пунктах 3.1 та 3.2 статті 9 Закону України "Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (див. пункти 39 і 140). Зазначені положення передбачали такий арешт у разі порушення норм митного законодавства або законодавства з питань оподаткування акцизними зборами, або при здійсненні продажу з порушенням порядку, визначеного законодавством. Крім того, податківці повинні заносити до протоколу відомості про причини такого арешту із посиланням на порушення конкретної законодавчої норми.
194. Проте у цій справі в протоколі накладення арешту не містилося будь-яких пояснень щодо причин накладення арешту, що суперечило вищезазначеній вимозі законодавства. У ньому також не зазначалося про які-небудь стверджувані порушення митного законодавства або законодавства з питань оподаткування акцизними зборами, або незаконні продажі.
195. Отже, податкові органи діяли в порушення чинного національного фіскального законодавства. Відповідно їхні дії згідно з пунктом 1 статті 1 Першого протоколу були незаконними. З огляду на це Суду не потрібно аналізувати відповідне законодавство у світлі принципів, закріплених у пункті 2 вищезазначеного положення (див. пункт 192).
196. Суд також зауважує, що податкові органи, вилучивши шість літаків Ан-28 (спочатку як речові докази у кримінальній справі, порушеній ними щодо посадових осіб компанії "АТІ", а згодом - наклавши на них арешт в рамках господарського провадження щодо підприємства-заявника, також ініційованого ними (див. пункти 26 та 35), вирішили ще раз накласти арешт на ці літаки 10 та 11 липня 2002 року. Будучи добре обізнаними про право власності підприємства-заявника на літаки (див. пункти 11 і 53 вище), вони все одно здійснили вилучення під тим приводом, що власник цих літаків був невідомий.
197. Суд також зауважує, що 16 вересня 2002 року Білоцерківська МДА оголосила шість літаків безхазяйним майном та уповноважила податкову міліцію продати їх. У результаті, у період з березня по червень 2003 року літаки були продані третім особам (див. пункти 61-65).
198. Зазначені заходи становили позбавлення підприємства-заявника майна (див., для порівняння, рішення від 4 березня 2010 року у справі "Патрікова проти Болгарії" (Patrikova v. Bulgaria), заява № 71835/01, п. 101).
199. Як було встановлено національними судами, рішення державних органів оголосити шість літаків Ан-28 безхазяйним майном, а також їхній наступний продаж третім сторонам були порушенням національного законодавства (див. пункти 53 , 58, 68 та 71-72 вище). Суд не вбачає підстав ставити зазначені висновки під сумнів. Суд також зауважує, що до того часу, коли було продано останнього літака (4 червня 2003 року), літаки втретє знаходились під арештом (на додаток до арештів, накладених з 10 вересня 2001 року по 27 червня 2003 року та з 17 квітня 2002 року по 3 лютого 2003 року) з 3 червня по 11 листопада 2003 року в рамках господарського провадження, ініційованого підприємством-заявником, яке у той час прагнуло визнання недійсним рішення державних органів про оголошення літаків безхазяйними (див. пункти 25, 28, 35, 37, 43, 47 і 65).
200. Хоча кількома судовими рішеннями право підприємства-заявника на літаки однозначно підтверджувалося (див. пункти 28, 32, 38, 53 і 58-59), в нього все ще не було можливості повернути їх.
201. Суд зауважує, зокрема, що, хоча податкова адміністрація у своєму листі підприємству-заявнику від 15 березня 2010 року визнала існування остаточних рішень, які скасовували як незаконні оголошення літаків безхазяйним майном та їхній наступний продаж третім сторонам, вона продовжувала охороняти їх на тій підставі, що не було окремого рішення, яке б скасовувало цю охорону (див. пункт 91). Суд доходить висновку, що утримання літаків продовжувалось без будь-яких законних підстав або логічних пояснень.
202. Суд також зазначає, що згодом 6 жовтня 2010 року слідчий Білоцерківського РВ РУ ГУ МВС України оголосив літаки речовими доказами в кримінальній справі, порушеній у лютому 2006 року у зв’язку з привласненням майна шляхом зловживання службовим становищем підприємством "Україмпекс-2000" (посадові особи підприємства підозрювалися у непереведенні до державного бюджету усіх грошових коштів, отриманих від продажу літаків - див. пункти 61 і 92). Літаки утримувались як речові докази до 17 червня 2011 року, коли слідчий виніс постанову про їхнє повернення підприємству-заявнику.
203. Проте, перебуваючи на зберіганні державних органів, літаки були пошкоджені та понівечені.
204. Суд нагадує, що наслідком будь-якого вилучення або конфіскації є завдання шкоди. Але для того, щоб відповідати статті 1 Першого протоколу, фактично завдана шкода не має перевищувати шкоди, якої неможливо уникнути (див. вищезазначене рішення у справах "Раймондо проти Італії" (Raimondo v. Italy), п. 33, та "Юцис проти Литви" (Jucys v. Lithuania), заява № 5457/03, п. 36, від 8 січня 2008 року).
205. Суд зазначає, що у цій справі підприємство-заявник попередило державні органи про пошкодження своїх літаків ще у 2004 році та що його занепокоєння виявилося вірним (див. пункт 77). Тим не менш, до часу, коли нарешті у червні 2011 року підприємству-заявнику було дозволено повернути свої літаки, вони були у такому поганому стані, що більше не могли вважатися літаками та були нічим іншим, ніж окремими агрегатами та компонентами (див. пункт 97).
206. Незважаючи на те, що окрім охорони літаків податковою міліцією підприємство-заявник саме залучило до охорони літаків охоронну фірму (див. пункти 75 та 242), Суд визнає, що відповідальність за фізичне пошкодження літаків лежить на державі. Суд також зазначає, що ніщо не вказує на те, що це пошкодження, яке фактично становило повне знищення майна, було неминучим.
207. Відповідно щодо питання про утримання літаків Ан-28 державними органами Суд не може не дійти висновку, що вимоги статті 1 Першого протоколу знову не були дотримані.
iv. Утримання державними органами літаків Л-410 та пов'язані події
208. Суд зазначає, що після вилучення літаків Л-410 30 березня 2001 року податкові органи утримували їх навіть після того, як прокуратура м. Києва 21 березня 2002 року дійшла висновку, що вищезазначене вилучення було незаконним (див. пункти 104-106).
209. Суд також зауважує, що вісім літаків Л-410 оголошувалися речовими доказами у кримінальній справі щодо посадових осіб компанії "АТІ" у період з 26 квітня 2002 року по 15 листопада 2004 року та з 2 січня по 26 травня 2003 року (див. пункти 108, 110 і 112). За відсутністю докладної інформації щодо вищезазначеного розслідування робити висновки щодо законності та необхідності зазначених вилучень видається складним.
210. У той же час Суд зазначає, що податкові органи продовжували утримувати літаки після того, як прокуратура, яка раніше оголосила їх речовими доказами, 25 травня 2003 року, а потім 15 листопада 2004 року наказала повернути їх підприємству-заявнику. Отже, утримання літаків здійснювалось без будь-яких законних підстав.
211. Після марних спроб повернути своє майно у лютому 2006 року підприємство-заявник було змушене ініціювати у зв’язку з цим судове провадження. І хоча згодом врешті-решт 1 квітня 2008 року це провадження завершилось остаточним судовим рішенням на його користь, на практиці це ні на що не вплинуло, оскільки рішення не було виконано.
212. Суд наголошує на тому, що втручання у право власності підприємства-заявника у цій справі не повинно розглядатися як таке, що обмежується тривалим невиконанням остаточного рішення національного суду на його користь. Сама необхідність для підприємства-заявника ініціювати це провадження, щоб повернути своє майно, яке на законних підставах належало йому, вже є ознакою порушення його прав за статтею 1 Першого протоколу.
213. Суд зазначає, що до завершення вищезазначеного провадження у 2007 році вісім літаків Л-410 були оголошені активами комунального підприємства "Аеропорт Черкаси" та передані у власність міста. Згодом, хоча виконавча служба намагалась виконати ухвалу від 1 квітня 2008 року та опинилась перед лицем повного небажання співпрацювати з боку податкових органів та адміністрації аеропорту, 24 липня 2008 року Черкаська міська рада надала дозвіл продати літаки з відкритого аукціону. У результаті п’ять літаків були продані третім особам (див. пункти 121, 123, 124 і 133). Що стосується решти трьох літаків, вони були пошкоджені настільки, що вже не могли вважатися літаками, що було встановлено висновками технічної експертизи у грудні 2010 року та серпні 2011 року (див. пункти 125 і 127).
214. Отже, Суд вважає, що поведінка державних органів була свавільною та становила собою зловживання, наслідком чого було позбавлення підприємства-заявника його майна у порушення усіх гарантій статті 1 Першого протоколу.
v. Висновки
215. У світлі вищезазначеного Суд не може не дійти висновку, що підприємство-заявник було позбавлене належних йому шести літаків Ан-28 та восьми Л-410 у надзвичайно свавільний спосіб, всупереч принципові верховенства права.
216. Крім того, Суд зазначає, що це втручання носило не короткостроковий характер, а такий, при якому підприємство-заявник було позбавлене доступу до свого майна на строк більше ніж десять років. І хоча підприємство-заявник доклало значних зусиль перед різними адміністративними, податковими, прокурорськими та судовими органами аби повернути своє майно (які виявилися марними незалежно від їхніх юридичних результатів), літаки були пошкоджені та понищені, або продані третім особам, або просто зникли і при цьому нікого не було притягнуто до відповідальності.
217. Навіть якщо у короткі проміжки часу утримання державними органами літаків відповідало деяким принципам, закладеним у статті 1 Першого протоколу, супутні свавільні дії та зловживання державних органів на практиці звели нанівець ефективність цих гарантій.
218. За підстав, наведених у пункті 229, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання засобів стосовно статті 1 Першого протоколу та констатує, що було порушення зазначеного положення.
219. Підприємство-заявник також скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції на тривалість національного провадження, включаючи тривале невиконання постанови господарського суду м. Києва від 24 травня 2006 року, винесеної на його користь. Зазначене положення передбачає:
"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру. ...".
220. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана зі скаргами за статтею 1 Першого протоколу, отже, також має бути визнана прийнятною.
221. Проте з огляду на причини, які спонукали Суд до встановлення порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, Суд вважає, що ця скарга не порушує будь-якого окремого питання.
222. Відповідно Суд постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
223. Підприємство-заявник також скаржилось на те, що воно не мало ефективних засобів юридичного захисту щодо вищезазначених скарг. Воно посилалось на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
A. Прийнятність
224. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
225. Підприємство-заявник підтримало свою скаргу.
226. Уряд стверджував, що не було подано переконливої скарги. Отже, Уряд вважав, що окремо питання про порушення статті 13 Конвенції не постає.
227. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечувати втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Отже, дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією "небезпідставної скарги" та відповідне відшкодування, хоча договірним державам надається певна свобода дій щодо вибору способу, в який вони виконуватимуть свої конвенційні зобов’язання за цим положенням. Межі обов’язків за статтею 13 різняться залежно від характеру скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача (див., серед інших джерел, вищезазначене рішення у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95, та рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI).
228. Суд вже зазначав у цій справі, що усі зусилля підприємства-заявника при зверненні до різних державних органів з метою повернення свого майна протягом дванадцяти років були безрезультатними (див., зокрема, пункт 216). Ніщо не вказує на те, що воно на практиці мало можливість звернутись до ефективних засобів юридичного захисту щодо своїх скарг - інакше кажучи, засобів юридичного захисту, які могли б запобігти вчиненню або продовженню порушень або могли б забезпечити заявнику належне відшкодування.
229. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 13 Конвенції. Суд також відхиляє заперечення Уряду стосовно прийнятності скарги підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу на підставі невичерпання національних засобів юридичного захисту, яке попередньо об’єднав з розглядом його скарги по суті за статтею 13 Конвенції (див. пункт 148).
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
1. Доводи сторін
(а) Матеріальна шкода
231. Підприємство-заявник вимагало 165915960 доларів США відшкодування матеріальної шкоди на підставі таких підрахунків.
232. По-перше, воно вимагало відшкодування, еквівалентного теперішній ринковій вартості чотирнадцяти літаків, подібних до тих, яких воно було позбавлено.
233. Оскільки літаки Ан-28 більше не випускались, підприємство-заявник наводило ринкову вартість літаків М28 "Skytruck", що виробляються польською компанією "PZL Міеlес" як модифікація Ан-28, що виготовлявся за ліцензією ДП "Антонов". Шість нових літаків М28 "Skytruck" на цей час можна придбати за 48000000 доларів США.
234. Літаки Л-410 продовжують випускатися чеським виробником "LET Airplane Industries". Теперішня ринкова вартість восьми нових літаків становить 44000000 доларів США.
235. По-друге, підприємство-заявник вимагало відшкодування втраченого прибутку. У зв’язку з цим воно посилалось на прибутки, які воно могло отримати на підставі договорів лізингу від 18 серпня 2000 року та 20 серпня 2001 року (див. пункти 16 і 101). Згідно з його підрахунком сума цих прибутків із урахуванням інфляції становить 60464552 доларів США.
236. По-третє, підприємство-заявник доводило, що воно могло покласти вищезазначений прибуток від договору лізингу на банківський рахунок із середнім річним відсотком 3,8 %. Внаслідок цього воно могло заробити 13383543 доларів США.
237. Насамкінець підприємство-заявник вимагало за цим пунктом відшкодування витрат, понесених за договором від 4 червня 2003 року про охорону шести літаків Ан-28, які становили 67865 доларів США (див. пункт 75).
238. Уряд заперечив вищезазначені вимоги і доводив, що право власності підприємства-заявника на відповідні літаки було підтверджене національними судами та що державні органи вживали усіх можливих зусиль для виконання зазначених судових рішень та повернення літаків підприємству-заявнику. Відповідно, якщо Суд присудить відшкодування їхньої вартості, підприємство-заявник отримає подвійну плату.
239. Уряд вказував, що літаки, про які йдеться, не були новими, коли державні органи, як стверджувалося, втрутились у право власності підприємства-заявника. Отже, Уряд вважав вимогу підприємства-заявника щодо відшкодування вартості нових літаків необґрунтованою.
240. Уряд також стверджував, що вимога підприємства-заявника стосовно втрати прибутків є необґрунтованою. Щодо договору з компанією "АТІ" про лізинг літаків Л-410 від 18 серпня 2000 року Уряд зазначив, що "АТІ" виявилась нездатною дотриматися умов подібного договору стосовно літаків Ан-28 (див. пункт 15). Відповідно немає підстав вважати, що вона належним чином дотримувалась би договору від 18 серпня 2000 року. Щодо посилань підприємства-заявника на договір про лізинг шести літаків Ан-28 від 20 серпня 2001 року Уряд зазначив, що воно взагалі не мало права укладати зазначений договір, оскільки у той час літаки утримувалися державними органами після їхнього вилучення 30 березня 2001 року (див. пункт 20).
241. Уряд також стверджував про безпідставність та спекулятивність доводу підприємства-заявника стосовно потенційного депозиту грошових коштів на банківському рахунку.
242. Що стосується відшкодування вартості договору про охорону, Уряд зазначив, що на той час літаки перебували під контролем державних органів. Отже, у підприємства-заявника не було жодної потреби та сенсу укладати окремий договір про їхню охорону.
(b) Моральна шкода
243. Підприємство-заявник також вимагало 10000 доларів США відшкодування моральної шкоди.
244. Уряд заперечив цю вимогу як необґрунтовану та надмірну.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
245. Суд нагадує, що рішення, яким Суд визнає наявність у справі порушення, покладає на державу-відповідача юридичний обов’язок припинити порушення і забезпечити відшкодування завданої шкоди, щоб, наскільки це можливо, відновити ситуацію, яка існувала до порушення (див., наприклад, рішення щодо справедливої сатисфакції у справах "Брумареску проти Румунії" (<…>) [ВП], заява № 28342/95, п. 19, ECHR 2001-І, та "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 32, ECHR 2000-ХІ).
246. Договірні держави, які є сторонами у справі, в принципі вільні у виборі засобів, за допомогою яких вони забезпечуватимуть виконання рішення, яким Суд констатував порушення у справі. Така свобода розсуду щодо способу виконання рішення відображає принцип свободи вибору, яким Договірні держави користуються при виконанні свого першочергового обов’язку за Конвенцією - забезпечити гарантовані нею права і свободи (стаття 1). Якщо з огляду на характер порушення існує можливість restitutio in integrum (відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного статусу заявника), держава-відповідач зобов’язана забезпечити її. Однак, якщо національне законодавство відповідної держави не передбачає можливості відшкодування наслідків порушення або передбачає лише часткове їх відшкодування, Суд згідно зі статтею 41 має повноваження надати потерпілій стороні таку сатисфакцію, яка виявляється доцільною (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Брумареску проти Румунії" (<…>), п. 20).
247. Суд має певну свободу у здійсненні своїх повноважень, що надані йому статтею 41 Конвенції, що підтверджується у тексті прикметником "справедливий" та словосполученням "у разі необхідності" (див. рішення від 6 листопада 1980 року у справі "Гуццарді проти Італії" (Guzzardi v. Italy), п. 114, Series А № 39). Для того, щоб визначити розмір справедливої сатисфакції, Суд враховує специфічні особливості кожної справи, з огляду на які він може дійти висновку, що сума відшкодування має бути меншою, ніж вартість фактичної шкоди чи понесених витрат, або що такого відшкодування взагалі не має бути.
248. У зв’язку з цим Суд повторює, що у справах про позбавлення майна державою відмінність між "законним" і "незаконним" позбавленням майна є надзвичайно суттєвою для оцінки вимог про відшкодування матеріальної шкоди (див. рішення щодо справедливої сатисфакції від 20 травня 2010 року у справі "Україна-Тюмень" проти України" (Ukraine-Tyumen v. Ukraine), заява № 22603/02, п. 22 з подальшими посиланнями).
249. Характер і межі справедливої сатисфакції, яку надає Суд за статтею 41 Конвенції, прямо залежать від характеру порушення (див. рішення від 20 вересня 2011 року у справі "Shesti Mai Engineering OOD" та інші проти Болгарії" (Shesti Mai Engineering OOD and Others v. Bulgaria), заява № 17854/04, п. 101 з подальшими посиланнями). Крім того, практика Суду вимагає існування чіткого причинно-наслідкового зв’язку між відшкодуванням, що вимагається заявником, та порушенням Конвенції (див., серед інших, рішення від 24 червня 2003 року у справі "Стретч проти Сполученого Королівства" (Stretch v. the United Kingdom), заява № 44277/98, п. 47). Таким чином, для присудження відшкодування матеріальної шкоди заявник повинен продемонструвати існування причинно-наслідкового зв’язку між порушенням та будь-якою стверджуваною фінансовою втратою (див., наприклад, рішення щодо справедливої сатисфакції від 21 січня 2010 року у справі "Druzstevni zalozna Prіа" та інші проти Чеської Республіки" (Druzstevni zalozna Pria and Others v. the Czech Republic), заява № 72034/01, п. 9).
250. Іноді точний підрахунок сум, необхідних для повного відшкодування матеріальних втрат, яких зазнав заявник, може бути неможливим у зв’язку із невизначеним по своїй природі характером шкоди, що витікає з порушення (див. рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Сміт та Грейді проти Сполученого Королівства" (Smith and Grady v. the United Kingdom), заяви №№ 33985/96 та 33986/96, п. 18, ECHR 2000-IX). Можуть існувати інші перешкоди. Наприклад, неможливо точно підрахувати вартість майна, яке більше не існує (див. рішення щодо справедливої сатисфакції від 15 листопада 2011 року у справі "Ованнісян та Широян проти Вірменії" (Hovhannisyan and Shiroyan v. Armenia), заява № 5065/06, п. 13).
251. Суду також відомо про труднощі при підрахунку втраченої вигоди за обставин, коли такі прибутки можуть коливатися внаслідок різноманітних непередбачуваних чинників (див. рішення щодо справедливої сатисфакції від 24 лютого 2009 року у справі "Dacia S. R. L." проти Молдови" (Dacia S. R. L. v. Moldova), заява № 3052/04, п. 47). Це особливо стосується випадків господарської діяльності підприємства, в яких припускаються ризики та певний ступінь невизначеності щодо використання та прибутковості майна, про яке йдеться (див. рішення щодо справедливої сатисфакції від 20 січня 2011 року у справі "Basarba OOD" проти Болгарії" (Basarba OOD v. Bulgaria), заява № 77660/01, п. 26).
252. Що стосується матеріального відшкодування моральної шкоди, Суд може присудити її комерційним підприємствам, виносячи рішення на засадах справедливості, оскільки її точний підрахунок є неможливим. Зазнана такими компаніями моральна шкода може включати аспекти, які більшою або меншою мірою є "об’єктивними" або "суб’єктивними". Аспекти, які можна враховувати, включають репутацію підприємства, невизначеність при прийнятті рішень, проблеми в керуванні підприємством (для якого не існує точного методу підрахунку наслідків) та, насамкінець, хоча й меншою мірою, тривогу та незручності, завдані керівництву (див. рішення у справі "Comingersoll S. А." проти Португалії" (Comingersoll S. A. v. Portugal) [ВП], заява № 35382/97, п. 35, ECHR 2000-IV).
253. Якщо один або більше з аспектів шкоди не можуть бути точно визначені, Суд може вирішити здійснити загальну оцінку на засадах справедливості (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення щодо справедливої сатисфакції від 25 липня 2013 року у справі "Агрокомплекс проти України" (Agrokompleks v. Ukraine), заява № 23465/03, пп. 80 і 93).
(b) Застосування вищезазначених загальних принципів до цієї справи
254. Суд установив, що підприємство-заявник було позбавлено державою своїх чотирнадцяти літаків у незаконний та свавільний спосіб (див. пункти 215-218).
255. Відповідно тільки повернення зазначених літаків підприємству-заявнику могло б поставити його у ситуацію, максимально наближену до тієї, в якій воно перебувало б за відсутності порушення статті 1 Першого протоколу (див., для порівняння, вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 35).
256. Проте restitutio in integrum не є можливим, тому що літаки, про які йдеться, були або серйозно пошкоджені, або продані третім сторонам, або зникли.
257. Отже, Уряд держави-відповідача повинен надати підприємству-заявнику компенсацію їхньої вартості на час втручання.
258. Проте Суд не погоджується з підходом підприємства-заявника до підрахунку, згідно з яким йому має бути надано компенсацію за теперішньою ринковою вартістю нових літаків (див. пункти 233-234).
259. Суд зазначає, що літаки, яких було позбавлено підприємство-заявник, не були новими. Так, літаки Ан-28, які воно придбало у 1999 році, були виготовлені у1988-1990 роках та мали наліт між 1455 і 2821 годинами (див. пункт 9). Хоча подібної інформації щодо літаків Л-410 в наявності немає, вбачається, що після придбання їх підприємством-заявником вони вимагали певного ремонту та технічної модернізації (див. пункт 101).
260. Судові не надано будь-якої інформації щодо ринкової вартості літаків на час подій або ринкової вартості літаків, схожих за технічними характеристиками та ступенем зношення. Суд також не може точно встановити пов’язані амортизаційні та ремонтні витрати.
261. З огляду на господарську діяльність з використання літаків, які здійснювало підприємство-заявник після їхнього придбання (див. пункти 10, 16 і 101), Суд погоджується з тим, що у цій справі літаки призначалися для використання їх у прибутковій діяльності. Отже, у Суду немає сумнівів, що підприємство-заявник втратило прибутки, які воно могло отримати від своїх літаків впродовж строку з моменту їхнього вилучення і до цього часу.
262. У той же час Суд констатує, що точно встановити суму втрачених прибутків неможливо з огляду на всі невизначені чинники, що мають відношення до цього питання.
263. Суд також вважає, що порушення, які він констатував у цій справі, вочевидь створили перешкоди в роботі підприємства-заявника та спричинили тривалу невизначеність в його господарській діяльності. Вони також вочевидь викликали відчуття безпорадності та розчарування у його керівників (див., для порівняння, рішення у справі "Centro Еurора 7 S.R.L." та Ді Стефано проти Італії" (Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy) [ВП], заява № 38433/09, п. 221, ECHR 2012).
264. У світлі вищезазначених міркувань та з огляду на усі наявні матеріали Суд вважає за потрібне винести рішення на засадах справедливості та здійснити загальну оцінку у цій справі (див. вищезазначене рішення у справі "Агрокомплекс" проти України" (Agrokompleks v. Ukraine), пп. 80 і 93).
265. Суд вважає за потрібне присудити підприємству-заявнику сукупну суму 5000000 євро, якою покриваються всі аспекти шкоди, плюс будь-який податок, який може нараховуватися.
В. Судові та інші витрати
266. Підприємство-заявник також вимагало присудити йому суму, що дорівнює 10 % від вищезазначеної справедливої сатисфакції за її юридичне представництво в Суді. На обґрунтування своєї вимоги воно надало копії договорів про надання юридичних послуг, які уклало 1 листопада 2006 року та 8 січня 2009 року з Міжнародною юридичною фірмою "Консалтинг", згідно з яким підприємство-заявник зобов’язалось сплатити юридичній фірмі 10 % від суми справедливої сатисфакції, яку присудить у цій справі Суд. У разі якщо його заяву буде визнано неприйнятною або такою, що не порушує питання за Конвенцією або Протоколами до неї, підприємство-заявник мало сплатити юридичній фірмі 50000 грн за договором від 1 листопада 2006 року та 5000 грн - за договором від 8 січня 2009 року.
267. Уряд заперечив цю вимогу. На думку Уряду, "реалістична сума" гонорару за юридичні послуги була встановлена самим підприємством-заявником у договорі про надання юридичних послуг від 1 листопада 2006 року на рівні 50000 грн.
268. Згідно з практикою Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
269. Суд зазначає, що підприємство-заявник уклало договір з юридичною фірмою щодо її гонорару, який можна порівняти з угодою про умовний адвокатський гонорар. Така угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов’язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов’язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).
270. У світлі вищезазначених принципів та з огляду на наявні в нього матеріали Суд вважає за потрібне присудити за цим пунктом 8000 євро плюс будь-який податок, який може нараховуватися підприємству-заявнику на цю суму.
С. Пеня
271. Суд вважає за потрібне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1.Вирішує одноголосно долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту стосовно скарги підприємства-заявника за статтею 1 Першого протоколу до суті його скарги за статтею 13 Конвенції та відхиляє це заперечення після розгляду цієї скарги по суті.
2.Оголошує одноголосно заяву прийнятною.
3.Постановляє одноголосно, що було порушення статті 1 Першого протоколу.
6.Постановляє шістьма голосами проти одного, що:
упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити підприємству-заявнику 5000000 (п’ять мільйонів) євро відшкодування матеріальної і моральної шкоди плюс будь-який податок, що може нараховуватись підприємству-заявнику.
7.Постановляє одноголосно, що упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити підприємству-заявнику 8000 (вісім тисяч) євро компенсації судових та інших витрат, плюс будь-який податок, що може нараховуватись підприємству-заявнику.
8.Постановляє одноголосно, що зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
9.Відхиляє одноголосно решту вимог підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 січня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Стівен ФіЛЛІПС |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |
Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Регламенту Суду до рішення додається окрема думка судді Поля Лемменса.
М. В.
Дж. С. Ф.
Додаток
ЧАСТКОВА ОКРЕМА ДУМКА
судді Лемменса
Я голосував разом із моїми колегами за встановлення порушень статті 1 Першого протоколу та статті 13 Конвенції. Хотів би підкреслити, що це достатньо своєрідна справа, в якій податкова адміністрація використала усі хитрощі для уникнення того, щоб зробити те, що їй було наказано зробити, а саме: повернути літаки підприємству-заявнику. Це призвело до позбавлення підприємства-заявника його літаків "у надзвичайно свавільний спосіб, всупереч принципові верховенства права" (пункт 215 рішення)
Проте, на мій превеликий жаль, я не можу погодитися зі своїми колегами щодо присудженої підприємству-заявнику справедливої сатисфакції. Більшість присудила загальну суму 5000000 євро. На мою думку, питання застосування статті 41 ще не готове до вирішення.
Підприємство-заявник надало Суду підрахунки за сучасною ринковою вартістю нових літаків. Я погоджуюсь з більшістю в тому, що це неправильний підхід (див. пункт 258) і цей підрахунок винагороди мав би робитися виходячи із поточної ринкової вартості літаків з відповідними технічними характеристиками ступеня зношення, тобто літаків, які були у використанні (див. пункт 260).
На мою думку, нам не надали достатньої інформації для здійснення оцінки поточної ринкової вартості літаків Ан-28 та Л-410 з урахуванням їхнього стану на той час, коли вони потрапили під нагляд органів влади і підприємству-заявнику було відмовлено у доступі до них. Я не впевнений у тому, що у рамках загальної суми в розмірі 5000000 євро є частина, що обґрунтовано пов’язана з фізичною вартістю літаків, які були у використанні на ринку. В матеріалах справи є базові дані, які дозволяють припустити, що сума у 5000000 євро може бути набагато більшою ніж загальна ціна, сплачена підприємством-заявником за літаки у 1999 та 2000 роках (див. пункт 259, що посилається на пункти 9 та 101). З метою уникнення ризику, що наша винагорода буде надто високою, я б волів відкласти питання справедливої сатисфакції та запропонувати сторонам надати підрахунки на основі системи критеріїв, визначених Судом у його рішенні.
