__________
-7 Це питання є частиною заяви № 65656/12.
Ми також хотіли б зауважити, що обвинувачення, висунуті щодо заявниці у цій справі, не стосувалися корупції або шахрайства, або злочинів, що могли бути пов'язані з її намірами отримати фінансовий прибуток. Навпаки, зловживання владою, в якому її було обвинувачено, стосувалось тільки обставин політичного рішення, прийнятого нею на посаді Прем'єр-міністра України при підписанні міжнародної газової угоди на умовах, які, як згодом заявлялося, були несприятливими для країни.
Крім того, треба враховувати спосіб, в який здійснювалося розслідування. Хоча добре відомо, що в Україні слідство в кримінальних справах часто триває роками, у надзвичайно складній справі щодо заявниці слідство було завершене з дивовижною швидкістю, а саме у період з 11 квітня 2011 року до 25 травня 2011 року, тобто менше ніж за шість тижнів. І ще більше значення має той факт, що слідство здійснювалось у такий спосіб, що повністю перешкоджало заявниці продовжувати свою політичну діяльність. Так, їй було надано п'ятнадцять робочих днів на те, щоб ознайомитися з матеріалами справи, які складались з 4000 сторінок; її також щоденно викликали до ГПУ для допитів (див. пункт 15); а після початку судового розгляду справи засідання проводились практично щоденно (див. пункт 27).
Також слід зазначити, що обвинувачення були висунуті не тільки щодо заявниці, а також і щодо щонайменше восьми високопосадовців її Уряду: за зловживання владою та/або нецільове використання державних коштів протягом перебування на посаді. Твердження Уряду про те, що здійснюване ним кримінальне переслідування не було націлене на опозицію та що тривали розслідування також щодо членів правлячої партії, виявилося таким, що не відповідає істині за кількома винятками, які стосувались тільки чиновників нижчого рівня (див. пункт 187). У справі колишнього Міністра внутрішніх справ Луценка Суд вже встановив порушення пункту 1 статті 5, пункту 2 статті 5, пункту 3 статті 5, пункту 4 статті 5 та статті 5 у поєднанні зі статтею 18 Конвенції (вищезазначене рішення у справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukraine); розгляд інших справ ще триває.
Постанова про взяття заявниці під варту, винесена 5 серпня 2011 року після проведення 16 засідань, не стосувалась будь-яких порушень заявницею підписки про невиїзд - запобіжного заходу, якого вона повністю дотрималась. У ній також не вказувалося на те, що заявниця не з'явилася у будь-яке судове засідання. Той факт, що один раз заявниця запізнилася у засідання на декілька хвилин та що вона не повідомила свою адресу, яка вже містилася в матеріалах справи, не надавав вагомих підстав для встановлення з її боку небажання співпрацювати, при цьому слугуючи обґрунтуванням для взяття її під варту на невизначений строк.
Враховуючи відсутність будь-якої прийнятної підстави для тримання під вартою на невизначений строк та ці конкретні обставини справи, ми вважаємо доведеним на основі критерію, що вимагається статтею 18 Конвенції, що наведені у поданні про зміну запобіжного заходу та у постанові причини про взяття заявниці під варту були не тільки недостатніми у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, а також були не єдиними причинами: були ще приховані мотиви, що лежали в основі дій відповідних органів, які по суті були пов'язані не з належним розглядом кримінальної справи, а, скоріш, з особистістю заявниці та її впливом як провідного опозиційного політика в Україні.
Такими є наші мотиви для висновку, що було порушення статті 18 Конвенції у поєднанні з пунктом 1 статті Конвенції у зв'язку з взяттям заявниці під варту.
СПІЛЬНА ВІДМІННА ДУМКА
СУДДІВ ШПІЛЬМАННА, ВІЛЛІГЕРА ТА НУССБЕРГЕР
Ми не можемо погодитися з висновком Суду, що не було порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з жорстоким поводженням із заявницею під час її перевезення до Центральної клінічної лікарні 20 квітня 2012 року.
Скарги заявниці стосуються як матеріального, так і процесуального аспектів статті 3 Конвенції. Що стосується першого аспекту, то ми зазначаємо, що сторони не оспорюють, що оскаржувані тілесні ушкодження, а саме синці на тілі заявниці, з'явилися після примусового перевезення її до лікарні. Таким чином, скарга заявниці про жорстоке поводження під час її перевезення до лікарні, яку вона належним чином подавала на національному рівні, була prima facie небезпідставною, та з огляду на усталену практику Суду з цього питання від державних органів вимагалось здійснити ефективне розслідування.
Ми нагадуємо, що Суд чітко усвідомлює субсидіарний характер свого завдання та визнає, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції щодо вирішення питань факту, коли це неминуче не вимагається з огляду на обставини справи. Отже, ми вважаємо за належне, по-перше, розглянути, чи належним чином державними органами розслідувалась скарга заявниці, а згодом повернутися до питання, чи дійсно мало місце стверджуване жорстоке поводження з огляду на відповідні висновки національних органів.
Ми нагадуємо, що стаття 3 Конвенції вимагає, щоб розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження було ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні робити серйозну спробу встановити, що відбулось, та не повинні покладатись, закриваючи справу або ухвалюючи рішення, на поспішні та необґрунтовані висновки (див. вищезазначене рішення у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), пп. 103 et seq.). Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, inter alia, показання свідків та висновки судових експертів (див. вищезазначені рішення у справах "Танрікулу проти Туреччини" (Tanrikulu v. Turkey), пп. 104 et seq. та "Гюль проти Туреччини" (<...>), п. 89).
Розслідування має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб. В іншому випадку загальна юридична заборона катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження та покарання, незважаючи на її основоположну важливість, була б неефективною на практиці, і в деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. вищезазначене рішення у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, та вищезазначене рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), п. 131).
Ми також нагадуємо, що, щоб розслідування катування чи жорстокого поводження з боку уповноважених державою осіб вважалося ефективним, має бути дотриманий такий загальний принцип: особи, які проводять перевірки, і ті, хто проводить розслідування, повинні бути незалежними інституційно та ієрархічно від будь-кого, хто причетний до подій у справі; тобто слідчі мають бути незалежними на практиці (див. рішення у справі "Баті та інші проти Туреччини" (Bab and Others v. Turkey), заяви №№ 33097/96 та 57834/00, п. 135, ECHR 2004-IV (витяги).
23 квітня 2012 року заявниця подала до прокуратури Харківської області скаргу про примусове перевезення її до лікарні та жорстоке поводження під час перевезення 20 квітня 2012 року. Вперше її оглянули 24 квітня 2012 року, коли вона показала свої синці лікарям виправної колонії незважаючи на той факт, що вона подала клопотання про медичний огляд попереднього дня. Згідно з актом відвідування, були виявлені легкі тілесні ушкодження у вигляді синців, які виникли внаслідок компресійного удару або контакту з тупим предметом за один-два дні до огляду заявниці. Проте видима давність синців, зазначена в акті, не співпадала з часом жорстокого поводження, на який вказувала заявниця. Крім того, того ж дня провести огляд заявниці було запрошено судово-медичного експерта, але вона відмовилась від проходження зазначеного огляду.
Пізніше того ж дня начальник слідчого відділу прокуратури Харківської області, завершивши одноденне розслідування події, відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників виправної колонії за відсутністю доказів того, що вони завдали їй тілесних ушкоджень. Після скасування зазначеної постанови 25 квітня 2012 року було призначене додаткове розслідування.
3 травня 2012 року слідчий прокуратури знову відмовив у порушенні кримінальної справи щодо будь-кого з працівників виправної колонії за відсутністю в їхніх діях складу злочину. У своїй постанові він посилався на відмови заявниці пройти судово-медичний огляд, які мали місце двічі - 24 та 26 квітня. Згідно з твердженнями Уряду, слідчим були відібрані показання у працівників виправної колонії, які мали стосунок до події, лікарів, водія карети швидкої допомоги, які чергували 20 квітня 2012 року, членів медичної комісії, працівників лікарні та інших осіб, які були свідками перевезення заявниці до лікарні та стверджували, що заявниця не скаржилась на завдання їй будь-яких тілесних ушкоджень та що вони не бачили у неї будь-яких ознак ушкоджень.
Тим не менш, ми зазначаємо, що з матеріалів справи не вбачається, що слідчий намагався отримати будь-яке пояснення того, чому перевезення заявниці було здійснено настільки поспішно, пізно ввечері, оскільки в попередніх записах в історії хвороби заявниці ніщо не вказувало на те, що стан її здоров'я потребував термінового перевезення, яке не могло чекати до ранку. Крім того, слідчий, як видається, не намагався дізнатись, чому співкамерницю заявниці вивели з камери приблизно о 21:00 20 квітня 2012 року (див. пункт 160), тобто безпосередньо перед тим, як до камери завітали працівники виправної колонії, щоб перевезти заявницю до лікарні. Слідчий не намагався отримати пояснення щодо такої незвичайної події, яка стає ще більш дивною з огляду на те, що єдиний нейтральний свідок, який не входив в ієрархію виправної колонії та не був пов'язаний з державними органами, був виведений з камери.
Ще більше значення має той факт, що якими б не були свідчення осіб, що мали стосунок до перевезення заявниці до лікарні 20 квітня 2012 року, заявниця, перебуваючи в ув'язненні, отримала синці, які, як випливає з акту відвідування від 24 квітня та доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 25 квітня, утворилися внаслідок стискання. Це, на нашу думку, вимагало більш ретельної перевірки походження тілесних ушкоджень, що не повинна була обмежуватись опитуванням осіб, які мали безпосередній стосунок до перевезення до лікарні. З наявних матеріалів справи ми не вбачаємо, що така ретельна перевірка була здійснена. Зокрема, в акті медичного огляду від 24 квітня зазначалось, що давність синців не співпадає з часом, вказаним заявницею, та розташування тілесних ушкоджень є таким, що не виключає самоушкодження. Проте немає жодних свідчень того, що слідчий здійснив будь-які кроки для точного встановлення часу, коли, на думку працівників медичної частини виправної колонії або завідувача кафедри судово-медичної експертизи Харківської медичної академії післядипломної освіти МОЗ України, який підтвердив їхній висновок у своєму висновку від 26 квітня, ці тілесні ушкодження ймовірно могли бути отримані. Також не вбачається, що версія про те, що тілесні ушкодження заявниці могли бути завдані нею самою (якщо така версія вважалася достовірною), не наводилась слідчим ані при опитуванні самої заявниці, ані при опитуванні працівників виправної колонії, в якій, за твердженнями державних органів, за заявницею велося постійне відеоспостереження. Також немає свідчень того, що слідчим перевірялася вперше висунута у висновку від 26 квітня 2012 року теорія про те, що синці заявниці були спричинені не компресійним ударом, як було попередньо встановлено, а були пов'язані з особливостями судинної системи та системи кровообігу заявниці. Зокрема, не видається, що для встановлення ймовірності виникнення зазначених синців без будь-якої зовнішньої причини, було здійснено будь-яку спробу вивчення історії хвороби заявниці, на яку у висновку робилося посилання.
Вірним є те, що на перешкоді перевірці двічі ставали відмови заявниці проходити судово-медичний огляд, як зазначалося у постанові від 3 травня 2012 року. Проте ми не можемо проігнорувати той факт, що вся історія ув'язнення заявниці характеризувалася її недовірою до державних органів, включаючи медичний персонал та експертів, які працювали в державних установах та, на її думку, не мали достатньої незалежності. За цих обставин ми не вважаємо необґрунтованим бажання заявниці у ситуації, коли вона стверджувала про напад на неї з боку працівників виправної колонії, пройти обстеження у експерта, якого вона вважала цілком незалежним від державних органів. У цьому зв'язку ми зауважуємо, що згідно із законодавством України особи не мають прямого доступу до судово-медичних оглядів без дозволу слідчого або судді. У будь-якому випадку, незважаючи на те, чи можна вважати її відмови обґрунтованими, чи ні, це не звільняло слідчі органи від обов'язку вжити таких заходів, які були для них можливі, для встановлення характеру та походження нещодавніх синців, які безперечно виникли під час ув'язнення заявниці. За наведених вище причин ми не знаходимо будь-якого підтвердження, що були здійснені необхідні кроки.
З огляду на виявлені недоліки ми доходимо висновку, що перевірка не була ретельною та не відповідала вимогам статті 3 Конвенції.
Ми також зауважуємо скарги заявниці про відсутність незалежності перевірки зазначеного питання. Проведення перевірки було доручене слідчому прокуратури Харківської області. Начальник слідчого відділу прокуратури Харківської області двічі відмовляв у порушенні кримінальної справи щодо працівників виправної колонії за відсутністю в їхніх діях складу злочину. З огляду на наш висновок про те, що перевірка у цій справі у будь-якому разі не відповідала вимогам ретельності, ми не вважаємо, що необхідно також встановлювати, чи відповідала зазначена перевірка вимозі незалежності. На нашу думку, було порушення процесуальних вимог статті 3 Конвенції.
Звертаючись до матеріального аспекту скарги заявниці, ми зауважуємо, що у цій справі немає переконливих доказів стосовно обставин, за яких заявниця зазнала ушкоджень, та, зокрема, стосовно точного характеру та ступеня сили, застосованої до неї. Тим не менш, ми вважаємо, що синці, які були виявлені на тілі заявниці, відповідали її версії про напад на неї одного або більшої кількості працівників виправної колонії під час її перевезення до лікарні. Крім того, беззаперечним є те, що синці виникли під час ув'язнення заявниці, що покладало на Уряд тягар наведення переконливого пояснення того, яким чином виникли синці, яке не включало у себе застосування до заявниці фізичної сили з боку працівників виправної колонії (див. вищезазначене рішення у справі "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), п. 34, та рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява № 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII). Висування гіпотез без докладання будь-яких зусиль для доведення їхньої достовірності не може вважатися достатнім. З огляду на зазначену вище неналежність перевірки обставин виникнення синців, ми дотримуємося думки, що Уряд не навів будь-якого переконливого пояснення виникнення у заявниці синців під час її перебування в ув'язненні. Відповідно, на нашу думку, було порушення також і матеріального аспекту статті 3 Конвенції.