241. Оскільки заявниця подала небезпідставну скаргу на жорстоке поводження до національних органів за статтею 3 Конвенції, виникло процесуальне зобов'язання здійснити ефективне розслідування стверджуваних фактів. Проте, як Суд вже зазначив вище, ефективності розслідування перешкоджало небажання заявниці співпрацювати з національними органами через її постійні відмови пройти судово-медичні огляди, які могли підтвердити або спростувати висновки щодо дати та причини виникнення в неї синців.
242. Вищенаведених міркувань Суду достатньо, щоб дійти висновку, що розслідування за скаргою заявниці про жорстоке поводження під час її перевезення до Центральної клінічної лікарні було "ефективним". Отже, не було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
243. Заявниця стверджувала, що у лікарні вона знаходилась під цілодобовим спостереженням, та що керівництво виправної колонії оприлюднило повний звіт про стан її здоров'я в українських засобах масової інформації. Вона посилалась на статтю 8 Конвенції, яка передбачає таке:
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".
244. Уряд стверджував, що заявниця повинна була оскаржити до прокурора вищого рівня або до суду постанову прокуратури Харківської області від 1 червня 2012 року про відмову у вжитті заходів у зв'язку з її твердженнями про постійне спостереження за нею в лікарні та оприлюднення звіту про стан її здоров'я. Вона також повинна була оскаржити ці ж дії безпосередньо в адміністративних судах.
245. Суд нагадує, що мета статті 35 Конвенції полягає в наданні Договірним державам можливості запобігти порушенню, у зв'язку з яким проти них заявлено скарги, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги буде подано до Конвенційних установ. Відповідно держави звільняються від надання відповідей щодо своїх дій в міжнародному органі до тих пір, поки вони не отримають можливості виправити ситуацію за допомогою своєї власної правової системи. Це правило ґрунтується на відображеному у статті 13 Конвенції припущенні (з яким воно тісно пов'язано) про наявність в національній правовій системі ефективного засобу юридичного захисту щодо стверджуваного порушення. Таким чином, це є важливим аспектом принципу підпорядкованості механізму захисту прав, встановленого Конвенцією, національним системам гарантування прав людини. Отже, скарга, призначена для подання до Суду, має бути подана - принаймні, по суті - до відповідного національного органу та з дотриманням формальних вимог та строків, встановлених національним законодавством (див. вищезазначене рішення у справі "Сельмуні проти Франції" (Selmouni v. France), п. 74).
246. По-перше, стосовно скарги заявниці за статтею 3 Конвенції Суд вже зазначив, що судовий засіб юридичного захисту щодо постанови прокуратури не є ефективним у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції (див. пункт 223 вище), та вважає, що той самий висновок є застосовним і щодо цієї скарги за статтею 8 Конвенції. По-друге, Суд вважає, що Кодекс адміністративного судочинства України, який набрав чинності 1 вересня 2005 року (отже, національні суди мали можливість тлумачити його впродовж більш ніж семи років), може вважатися prima facie таким, що забезпечує ефективний засіб юридичного захисту для того виду скарг, що висувалися заявницею. Для подання цього конкретного виду скарги до національних судів не передбачено докладних процедур, а Уряд не навів будь-яких прикладів з національної судової практики. Проте зазначене питання охоплювалося частиною першою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (див. пункт 181 вище), який визначає юрисдикцію адміністративних судів, і в ньому ніщо не вказує на те, що спір у цій справі виключається пунктом 2 зазначеного положення.
247. Суд зазначає, що заявниця у цій справі скористалася можливістю, передбаченою Кодексом адміністративного судочинства України. Треба визнати, що вона не мала успіху, оскільки Київський окружний адміністративний суд відхилив її адміністративний позов (див. пункти 173-174 вище). Проте Суд зазначає, що рішення суду першої інстанції може бути оскаржено в апеляційному, а потім - у касаційному порядку. Суд також зазначає, що заявниця не клопотала про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, передбачених статтею 117 Кодексу адміністративного судочинства України (див. пункт 181 вище).
248. Відповідно скарги заявниці за статтею 8 Конвенції мають бути відхилені відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції у зв'язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
249. Посилаючись на підпункт "b" пункту 1 статті 5 Конвенції, заявниця скаржилась на те, що її досудове тримання під вартою було незаконним та свавільним. Вона також скаржилась за пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що для її тривалого тримання під вартою не було підстав. Заявниця також скаржилась за пунктом 4 статті 5 Конвенції на те, що вона не могла ефективно оскаржити законність її досудового тримання під вартою. Насамкінець, вона скаржилась на те, що в неї не було ефективного та гарантованого права на відшкодування за тримання під вартою всупереч вищезазначеним положенням.
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановлено/законом:
... b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
с) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; ...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування."
A. Прийнятність
251. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
(а) Доводи сторін
252. Заявниця стверджувала, що тримання її під вартою було свавільним та несумісним з цілями пункту 1 статті 5 Конвенції.
253. Вона посилалась, зокрема, на рішення Суду від 10 лютого 2011 року у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, згідно з яким попереднє ув'язнення на невизначений строк, незважаючи на його відповідність національному законодавству, суперечить тлумаченню Судом пункту 1 статті 5 Конвенції.
254. Заявниця також зазначала, що не було свідчень існування ризику її переховування від правосуддя, виявленого або під час національного провадження, або під час провадження у Суді. Вона вказала на те, що, навпаки, вона завжди виконувала вказівки слідчого та завжди з'являлась на всі слідчі дії та судові засідання.
255. Вона також стверджувала, що не існувало ризику того, що вона здійснюватиме незаконну діяльність, в якій її обвинувачували, оскільки обвинувачення щодо неї стосувались її діяльності на посаді прем'єр-міністра, яку вона припинила обіймати задовго до того, як було порушено зазначену кримінальну справу.
256. Заявниця також вказала на те, що національні суди на жодній стадії провадження не розглядали можливість застосування менш жорсткого запобіжного заходу як альтернативи тримання її під вартою.
257. Уряд стверджував, що попереднє ув'язнення заявниці здійснювалося за розпорядженням судових органів та в подальшому продовжувалося судовими рішеннями, винесеними в порядку, передбаченому національним законодавством. Отже, воно відповідало вимогам підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції.
258. Уряд висловив думку, що національний суд навів відповідні та достатні підстави на обґрунтування вибору запобіжного засобу, які ґрунтувались на конкретних фактах справи та документах з матеріалів справи. Уряд зазначив, зокрема, що в якості підстави для тримання заявниці під вартою суд послався на те, що вона може в подальшому ухилитись від суду та виконання процесуальних рішень і перешкоджати встановленню істини у справі. Суд вважав підтвердженням існування таких ризиків відмови заявниці повідомити суд про своє місце проживання під приводом того, що зазначена інформація міститься в матеріалах справи. Крім того, суд зазначив, що його листи, раніше надіслані на адресу, вказану нею, поверталися до нього поштою. На додаток, під час засідання 5 серпня 2011 року заявниця відмовилась надати письмове підтвердження того, що її повідомлено про дату, час та місце наступного судового засідання. Насамкінець, вона запізнилась на засідання 5 серпня 2011 року без будь-якої поважної причини.
259. Уряд також вказав на тяжкість злочинів, в яких підозрювалась заявниця, та на зневагу, з якою вона ставилась до суду та учасників судового розгляду, не виконуючи розпорядження головуючого та перешкоджаючи допиту свідків.
260. Уряд також наголосив на тому, що, ухвалюючи рішення про взяття заявниці під варту, суд взяв до уваги її аргументи та аргументи її захисника проти зміни запобіжного заходу.
261. Уряд також зазначив, що загальний строк тримання заявниці під вартою був відносно коротким.
(b) Оцінка Суду
(і) Загальні принципи
262. Суд наголошує на тому, що стаття 5 Конвенції втілює основоположне право людини, а саме - захист особи від свавільного втручання держави у її право на свободу (див. рішення від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 76, Reports 1996-VI). Цей перелік винятків, встановлений у пункті 1 статті 5 Конвенції, є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме - гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (див. вищезазначене рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), п. 170).
263. При оцінці законності будь-якого позбавлення свободи Суд не обмежується проголошеними видимими цілями взяття та тримання під вартою, про які йдеться, але також розглядає істинні наміри та цілі, що стоять за ними (див. рішення у справах "Боцано проти Франції" (Bozano v. France), від 18 грудня 1986 року, п. 60, Series А № 111, та "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), заява № 5829/04, п. 142, від 31 травня 2011 року).
264. Суд у своїй практиці також вже констатував, що, коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важливо, щоб було дотримано загального принципу юридичної визначеності. Отже, важливо, щоб умови, за яких відповідно до національного законодавства здійснюється позбавлення свободи, були чітко сформульовані, та щоб застосування цього законодавства було передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту "законності", передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (див., серед інших джерел, рішення у справі "Медведєв та інші проти Франції" (Medvedyev and Others v. France) [ВП], заява № 3394/03, п. 80, ECHR 2010 року, з подальшими посиланнями).
265. Крім того, для того, щоб позбавлення свободи вважалося несвавільним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, самого факту, що цей захід застосовується згідно з національним законодавством, що відповідає вищезазначеним стандартам, ще недостатньо - він також повинен бути необхідним за даних обставин (див. рішення у справах "Нештяк проти Словаччини" (<…>), заява № 65559/01, п. 74, від 27 лютого 2007 року, та "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пп. 27-28, від 14 жовтня 2010 року).
266. Насамкінець, Суд наголошує на тому, що обґрунтування будь-якого періоду позбавлення свободи - незалежно від того, наскільки коротким він є - повинно бути переконливо доведено державними органами (див. рішення у справах "Белчев проти Болгарії" (Belchev v. Bulgaria), заява № 39270/98, п. 82, від 8 квітня 2004 року, та "Кастравет проти Молдови" (Castravet v. Moldova), заява № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року).
(іі) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
267. Суд зазначає, що рішення про взяття заявниці під варту не встановлювало чіткого строку дії запобіжного заходу, що само по собі суперечить вимозі законності, закріпленій у статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), заява № 17283/02, пп. 52-55, від 6 листопада 2008 року; "Соловей і Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), заяви №№ 40774/02 та 4048/03, п. 59, від 27 листопада 2008 року, та "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, п. 59, від 19 лютого 2009 року). Крім того, Суд констатував, що ця проблема є повторюваною у справах щодо України внаслідок існування законодавчих прогалин (див. вищезазначене рішення у справі "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), п. 98).
268. Суд вважає, що ця справа порушує низку серйозних питань стосовно законності попереднього ув'язнення заявниці, які заслуговують на подальший розгляд.
269. Суд зауважує, що постанова про взяття під варту від 5 серпня 2011 року не містила посилань на будь-які порушення заявницею впродовж попередніх місяців зобов'язання не залишати місто як запобіжного заходу. Хоча суддя зазначив, що заявниця відмовилась надати розписку про те, що вона повідомлена про дату, час та місце наступного судового засідання, він не вказав, що заявниця не з'являлась на будь-яке з судових засідань. Те саме стосується стверджуваної недоставки поштою деяких з листів суду на її адресу: суд не стверджував, що це перешкодило їй виконати її процесуальні зобов'язання. Відмова заявниці назвати свою адресу в судовому засіданні, як видається, також не мала будь-якого негативного впливу на її участь у провадженні, як вимагалося, з огляду на те, що її адреса вже містилась в матеріалах справи. Що стосується її запізнення на декілька хвилин у судове засідання 5 серпня 2011 року, вважати це небажанням з її сторони до співпраці не було підстав. Відповідно з висунутих щодо неї причин взяття її під варту не вбачається жодного ризику ухилення заявниці від правосуддя.
270. Як вбачається з постанови про взяття під варту, а також з клопотання прокурора щодо зміни запобіжного заходу та його фактичного контексту, головною підставою для взяття заявниці під варту були її ймовірне перешкоджання встановленню істини у справі та зневажлива поведінка. Ці підстави не включені в список підстав, які могли би виправдати позбавлення свободи за підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції. Крім того, Суду незрозуміло, яким чином заміна підписки заявниці про невиїзд на взяття під варту була за тих обставин найбільш відповідним запобіжним заходом.
271. З огляду на те, що підстави, а, отже, мета попереднього ув'язнення заявниці залишалися незмінними до самого її засудження, Суд вважає, що позбавлення її свободи впродовж всього цього строку було свавільним та незаконним.
(а) Доводи сторін
273. Заявниця стверджувала, що вона не мала засобу юридичного захисту для того, щоб оскаржити постанови про взяття її під варту від 5 серпня 2011 року. Крім того, всі її клопотання про звільнення відхилялись з формальних причин, без урахування будь-яких її аргументів.
274. Уряд стверджував, що, навіть якщо постанова про взяття під варту від 5 серпня 2011 року насправді не підлягала апеляційному оскарженню, перший перегляд законності її взяття під варту вже був включений до зазначеної постанови.
275. Уряд також стверджував, що законність тримання заявниці під вартою неодноразово переглядалась компетентним судом на підставі її клопотань та клопотань її захисника про звільнення. Уряд стверджував, що кожне з цих клопотань та аргументи, що містилися в них, ретельно розглядались судом та щодо них виносились окремі процесуальні рішення. Печерський суд постійно залишав без змін застосований до заявниці запобіжний захід у зв'язку з незмінністю підстав, наведених в першій постанові про взяття під варту від 5 серпня 2011 року. Зокрема, суд зазначив про відсутність підстав для зміни запобіжного заходу. Уряд у цьому зв'язку наголосив, що наведення таких самих підстав обґрунтування тримання заявниці під вартою впродовж всього зазначеного строку не може вважатися таким, що суперечить її правам за статтею 5 Конвенції.
(b) Оцінка Суду
276. Суд нагадує, що пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає право осіб, яких затримано або взято під варту, на перегляд процесуальних і матеріальних умов, які з точки зору Конвенції є суттєвими для забезпечення "законності" позбавлення їх свободи. Це означає, що компетентний суд має перевірити не лише дотримання процесуальних вимог національного законодавства, а й обґрунтованість підозри, на підставі якої здійснено затримання, та легітимність мети, з якою особу затримано та потім узято під варту (див. рішення у справі "Буткявічюс проти Литви" (<…>), заява № 48297/99, п. 43, ECHR 2002 року - ІІ та вищезазначене рішення у справі "Соловей і Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), п. 70).
277. Суд вже констатував, що ще одне з призначень ухвалення обґрунтованого рішення з цього питання полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що їхні позиції були враховані. Хоча стаття 5 Конвенції не накладає на суддю, що здійснює перегляд законності взяття особи під варту, зобов'язання розглядати кожен аргумент, що міститься в клопотаннях апелянта, її гарантії будуть позбавлені своєї сутності, якщо суддя, ґрунтуючись на національному законодавстві та судовій практиці, поводитиметься з конкретними фактами, на які посилається затримана особа, як з несуттєвими, або ігноруватиме їх, що може поставити під сумнів "законність" позбавлення свободи (див. рішення у справі "Ігнатеско проти Молдови" (Ignatenco v. Moldova), заява № 36988/07, пп. 77-78, від 8 лютого 2011 року, з подальшими посиланнями).
278. Суд зазначає, що у цій справі законність тримання заявниці під вартою декілька разів переглядалась національними судами. Проте відповідні судові рішення не відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції, обмежуючись у своїй мотивувальній частині просто зазначенням того, що постанова про зміну запобіжного заходу, винесена під час судового розгляду справи, оскарженню не підлягає, та, по суті, повторюють попередньо наведені та, як зазначалося вище, недостатні підстави (див. пункти 31-32 та 35-36 вище).
279. Суд зауважує, що у своїх численних клопотаннях про звільнення заявниця висувала конкретні та доречні доводи на користь її звільнення - такі, як її незмінне дотримання зобов'язань за підпискою про невиїзд до взяття її під варту та той факт, що вона не робила спроб ухилитися від правосуддя або перешкоджати встановленню істини у справі. Крім того, велика кількість публічних осіб надіслали листи з наданням особистих гарантій та клопотанням про її звільнення. На додаток, було зроблено пропозицію звільнити її під заставу. Проте суд відхилив усі ці клопотання, не вказавши, чи розглядався будь-який з цих аргументів взагалі, явно вважаючи їх несуттєвими для питання законності попереднього ув'язнення заявниці (див. пункти 34-35 вище).
280. Отже, Суд доходить висновку, що межі та характер судового перегляду, наданого заявниці Печерським судом, не відповідають вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції.
281. Суд уже констатував, що загалом національне законодавство не передбачає процедури судового розгляду питання законності продовжуваного тримання під вартою після закінчення досудового слідства, яка б задовольняла вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), заява № 2161/02, п. 297).
(a) Доводи сторін
283. Заявниця стверджувала, що в неї не було ефективного та гарантованого права на відшкодування у зв'язку зі стверджуваними порушеннями статті 5 Конвенції.
284. Уряд стверджував, що заявниця могла би мати право на відшкодування у зв'язку з її триманням під вартою, якби його було визнано незаконним національними судами.
(b) Оцінка Суду
285. Суд зазначає, що право на відшкодування за пунктом 5 статті 5 Конвенції виникає лише у випадку, коли порушення одного з її інших чотирьох пунктів (у цій справі - підпункту "а" пункту 1 та пункту 4 статті 5 Конвенції) було встановлено прямо чи по суті Судом або національними судами (див., наприклад, рішення у справах "Свєтослав Дімітров проти Болгарії" (Svetoslav Dimitrov v. Bulgaria), заява № 55861/00, п. 76, від 7 лютого 2008 року та "Чагдаш Сахін проти Туреччини" (<…>), заява № 28137/02, п. 34, від 11 квітня 2006 року), У цьому зв'язку ефективне використання права на відшкодування, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, повинно забезпечуватись з достатньою певністю (див. рішення у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria) [ВП], заява № 36760/06, п. 182, від 17 січня 2012 року, з подальшими посиланнями).
286. Суд зазначає, що питання відшкодування за незаконне тримання під вартою регулюється в Україні Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (див. пункт 182 вище). Право на відшкодування виникає у випадку, коли незаконність тримання під вартою встановлюється рішенням суду. Законодавством України не передбачається процедури звернення до національного суду з вимогою відшкодування шкоди за позбавлення свободи, яке було визнане цим Судом таким, що порушує той чи інший пункт статті 5 Конвенції.
287. Суд вже вказав на існування цієї законодавчої прогалини в інших справах проти України (див., наприклад, рішення у справі "Нечипорук та Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 233, від 21 квітня 2011 року). Ця проблема залишається актуальною і в цій справі.
289. Заявниця скаржилась на те, що тримання її під вартою мало приховані мотиви. Вона скаржилась, зокрема, що тримання її під вартою було використано державними органами з метою усунення її від політичного життя та ненадання їй можливості взяти участь у парламентських виборах 28 жовтня 2012 року. Вона посилалась на статтю 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції, яка передбачає таке:
"Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені".
А. Прийнятність
290. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін
291. Заявниця наголошувала на тому, що вона є найсильнішим опозиційним лідером. Вона стверджувала, що справжньою метою тримання її під вартою було не дати їй можливості взяти участь у парламентських виборах 28 жовтня 2012 року, а разом з цим - повністю усунути її з політичної арени. У цьому зв'язку вона посилалась на численні доповіді національних та закордонних спостерігачів щодо переслідування владою України представників опозиції. Заявниця також вказала на низку інших кримінальних справ, які були порушені щодо неї - як стверджувалося - без будь-яких підстав. Насамкінець, у контексті інших її скарг та документів, наданих Суду, вона висловила сумнів у компетентності та чесності судді К., який розглядав її справу в суді першої інстанції та ухвалив рішення про взяття її під варту на час судового провадження. Згідно з її твердженнями, вдавшись до цього заходу, суддя К. покарав її не більш ніж за неповагу до нього; тим часом заявниця не вважала, що він заслужив на таку повагу.
292. Уряд зазначив, що заявниця обіймала посаду Прем'єр-міністра України впродовж тривалого часу та що вона залишається лідером опозиційної партії, що користується широкою підтримкою населення. Отже, її діяльність, а також будь-які події з її участю завжди привертали до себе увагу та ставали об'єктом дискусій як у засобах масової інформації, так і в українських і закордонних офіційних колах. Тим не менш, Уряд робив наголос на політичному характері цих дискусій, які треба відрізняти від судового провадження. У цьому зв'язку Уряд посилався на висновок Суду у вищезазначеній справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia, п. 259) про те, що "політичні процеси докорінно відрізняються від судових". Відповідно Уряд стверджував, що публічне значення кримінального провадження щодо заявниці та взяття її під варту не може вважатися свідченням упередженості щодо неї.
293. Уряд також висловив думку, що, окрім свого посилання на активну політичну діяльність, заявниця не надала доказів на підтвердження того, що її було позбавлено свободи з ціллю, іншою, ніж та, що передбачена статтею 5 Конвенції. Насамкінець, Уряд стверджував, що тримання заявниці під вартою було пов'язано виключно з її поведінкою під час розгляду її справи судом, переслідувало законну ціль і відповідало критеріям, передбаченим підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції.
2. Оцінка Суду
294. Суд наголошує на тому, що стаття 18 Конвенції не має самостійного значення і може бути застосована лише в поєднанні з іншими статтями Конвенції (див. рішення у справі "Гусинський проти Росії" (Gusinskiy v. Russia), заява № 70276/01, пункт 75, від 19 травня 2004 року). Як Суд вже констатував у своїй практиці, що вся структура Конвенції ґрунтується на презумпції добросовісності дій органів державної влади країн-учасниць. Дійсно, будь-яка державна політика чи окремий захід може мати "прихований мотив", а презумпція добросовісності є спростовною. Однак заявник, який стверджує, що його права і свободи були обмежені з неналежних підстав, повинен переконливо довести, що справжня ціль державних органів була не такою, як її було проголошено (або яка може обґрунтовано припускатись виходячи з контексту). Простої підозри про те, що державні органи користувались своєю владою для іншої цілі, ніж та, що передбачена Конвенцією, не достатньо, щоб довести порушення статті 18 Конвенції (див. вищезазначене рішення у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), п. 255).
295. Коли подається скарга за статтею 18 Конвенції, Суд застосовує дуже суворий стандарт доведення. Результатом цього є те, що існує лише декілька справ, в яких було встановлено порушення цього положення Конвенції. Так, у вищезазначеному рішенні у справі "Гусинський проти Росії" (Gusinskiy v. Russia, пункти 73-78) Суд погодився, що свободу заявника було обмежено, inter alia, для іншої цілі, ніж та, що передбачена статтею 5 Конвенції. Суд у цій справі ґрунтував свої висновки на угоді, яка була підписана між особою, яка трималась під вартою, і Міністром зв'язку та масових комунікацій Російської Федерації. З цієї угоди явно вбачалось, що заявника було взято під варту для того, щоб примусити його продати державі свою медіа-компанію. У рішенні від 13 листопада 2007 року у справі "Чеботарі проти Молдови" (Cebotari v. Moldova, заява № 35615/06, пункт 46 et seq.) Суд встановив порушення статті 18 Конвенції за обставин, коли затримання заявника було явно пов'язане із заявою, яка перебувала на розгляді Суду. Проте такі справи залишаються рідкими (див., a contrario, рішення у справі "Сисоєва та інші проти Латвії" (Sisojeva and Others v. Latvia) [ВП], заява № 60654/00, п. 129, ECHR 2007 року - ІІ, та вищезазначене рішення у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), п. 261).
296. Звертаючись до цієї справи, Суд вказує на загальну подібність її обставин до обставин, що розглядалися у справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukraine, заява № 6492/11, п. 104, рішення від 3 липня 2012 року). Як у вищезазначеній справі, невдовзі після зміни влади заявниця, яка була колишнім Прем'єр-міністром України та лідером найсильнішої опозиційної партії, була обвинувачена у зловживанні владою та притягнута до кримінальної відповідальності. Багато національних та зарубіжних спостерігачів, включаючи різноманітні неурядові організації, засоби масової інформації, дипломатичні кола та окремих публічних осіб, вважали ці події частиною політично-вмотивованого переслідування лідерів опозиції в Україні.
297. Що стосується скарг заявниці за статтею 18 Конвенції у цій справі, Суд зазначає, що вони мають подвійний зв'язок у поєднанні зі статтею 5 Конвенції - стосовно дійсної мети її досудового тримання під вартою, та у поєднанні зі статтею 6 Конвенції - стосовно справедливості кримінального переслідування заявниці та його стверджуваних прихованих мотивів-6. Відповідно Суд обмежить тут свій розгляд скаргою заявниці за статтею 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції стосовно її досудового тримання під вартою.
__________
-6 Межі другого зазначеного питання охоплюються заявою № 65656/12.
298. Як Суд вже постановляв у зазначеній вище справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukraine), коли йдеться про твердження щодо політичних або інших прихованих мотивів у контексті кримінального переслідування, важко розмежувати досудове тримання під вартою від кримінального провадження, в рамках якого таке тримання було застосовано (п. 108). Проте, як і у вищенаведеній справі, Суд вбачає низку певних ознак досудового тримання заявниці під вартою, які дозволяють йому розглядати це питання окремо від більш загального контексту політично мотивованого переслідування лідера опозиції шляхом ініціювання декількох кримінальних справ після зміни влади та перед парламентськими виборами.
299. Суд вже констатував, що хоча тримання заявниці під вартою формально здійснювалося для цілей, що передбачаються підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, але як фактичний контекст, так і мотивування, наведене державними органами (див. пункти 269-270 вище), вказують, що справжньою метою обрання цього заходу було покарання заявниці за неповагу до суду, яку, як стверджувалося, вона демонструвала своєю поведінкою впродовж провадження.
300. У світлі цих міркувань та застосовуючи підхід, подібний до підходу, вже застосованого при юридичному тлумаченні схожих обставин у справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukraine), Суд не може не дійти висновку, що позбавлення заявниці свободи, що дозволяється підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, було застосовано не з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, а з інших причин.
301. Суд вважає це достатньою підставою для того, щоб констатувати порушення статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
303. Заявниця не подала будь-яких вимог щодо відшкодування шкоди або компенсації судових та інших витрат.
304. Відповідно за цими пунктами нічого не присуджується.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД
1.Оголошує одноголосно скаргу за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявницею під час її переведення до лікарні 20 квітня 2012 року та його розслідування, а також скарги за статтями 5 і 18 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2.Постановляє чотирма голосами проти трьох, що не було порушення статті 3 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявницею під час її перевезення до лікарні 20 квітня 2012 року та щодо ефективності розслідування на національному рівні.
Учинено англійською мовою та постановлено 30 квітня 2013 року на публічному слуханні в Палаці прав людини в м. Страсбурзі.
| Заступник Секретаря | Стівен ФІЛЛІПС |
| Голова | Дін ШПІЛЬМАНН |
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються такі окремі думки:
(a) спільна особлива думка суддів Юнгвірта, Нуссбергер та Потоцького;
(b) спільна відмінна думка суддів Шпільманна, Віллігера та Нуссбергер.
Д.Ш.
Дж. С. Ф.
СПІЛЬНА ОСОБЛИВА ДУМКА
СУДДІВ ЮНГВІРТА, НУССБЕРГЕР ТА ПОТОЦЬКОГО
Ми погоджуємося з тим, що у цій справі було порушення статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції. Проте ми вважаємо, що мотивування більшості суддів не вирішує основної скарги заявниці, яка стосується взаємозв'язку між порушеннями прав людини та демократією, а саме того факту, що взяття її під варту було використано державними органами для усунення її від політичного життя та позбавлення її можливості взяти участь у парламентських виборах 28 жовтня 2012 року (див. пункт 289).
Уся філософія Конвенції ґрунтується на тому припущенні, що державні органи держав-учасниць діють добросовісно. Дійсно, будь-яка державна політика чи окремий захід може мати "прихований мотив" та слугувати іншим цілям, ніж ті, що були проголошені. Це викликає особливе занепокоєння у випадках, коли кримінальне законодавство використовується для інших цілей, ніж притягнення до відповідальності осіб, що вчинили злочин або протиправне діяння. У таких випадках встановлення тільки порушень прав людини, гарантованих статтями 5 та 6 Конвенції, не буде достатнім, оскільки такий підхід не викриє та не вкаже на справжню проблему, а саме на свідоме зловживання державною владою.
Отже, до твердження заявниці про порушення статті 18 Конвенції треба підходити дуже серйозно. У той же час, простої підозри, що державні органи скористалися своєю владою з ціллю, яка не входить до переліку цілей, визначеного Конвенцією, не може бути достатньо, щоб довести порушення статті 18. Отже, Суд правомірно застосовує дуже суворий стандарт доведення (див. вищезазначене рішення у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), пп. 255-256). Проте ця вимога не повинна унеможливлювати для заявниці можливість доведення порушення статті 18 Конвенції. Що стосується оцінки доказів порушення статті 18, то до уваги мають бути взяті декілька факторів.
По-перше, формулювання статті 18 Конвенції містить слово "ціль", яке неминуче пов'язане із суб'єктивним наміром, який може бути розкритий лише особою або особами, які його мають, якщо він випадково не задокументований в якийсь спосіб (див., для порівняння, наприклад, зазначене вище рішення у справі "Гусинський проти Росії" (Gusinskiy v. Russia), пп. 73-78, в якому намір державних органів недвозначно випливав з угоди, підписаної особою під вартою та Міністром зв'язку та масових комунікацій Російської Федерації). Загалом, розумінням того, що Суд називає "прихованим мотивом", володіють тільки державні органи та воно недоступне заявникові. Отже, треба прийняти доказ неналежних мотивів державних органів, який ґрунтується на висновках, зроблених на основі конкретних обставин та контексту справи. Інакше захист, гарантований статтею 18 Конвенції, на практиці виявиться неефективним.
По-друге, ґрунтуючись на обставинах та контексті справи, Суд, тим не менш, не може застосовувати подвійні стандарти та з більшою легкістю встановлювати порушення статті 18 у поєднанні зі Статтями 5 або 6 Конвенції у випадку, коли заявник має певне визначне становище у суспільстві. Як зазначив Суд у рішенні у справі "Ходорковський проти Росії", "високе політичне положення не гарантує імунітету" (див. вищезазначене рішення у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), п. 258). У той же час, при тлумаченні статті 18 Конвенції треба враховувати прямий зв'язок між захистом прав людини та демократією. Якщо права політично активних осіб обмежуються з метою перешкодити або унеможливити їхню участь у політичному житті країни, демократія знаходиться під загрозою.
По-третє, стаття 18 Конвенції посилається на "обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод". Отже, згідно з цим недвозначним формулюванням вищезазначене положення забороняє не тільки "зловживання усією юридичною машиною держави-відповідача ab initio" та "недобросовісну діяльність, яка від початку і до кінця здійснюється з порушенням Конвенції та демонстрацією кричущої зневаги до неї" (див. вищезазначене рішення у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), п. 260), але також забороняє використання конкретних запобіжних заходів - таких, як досудове ув'язнення з неналежною метою (див. вищезазначене рішення у справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukraine), п. 109).
По-четверте, вірним є те, що політичний процес є докорінно відмінним від процесу відправлення правосуддя. При встановленні того, що при обмеженні політика в правах людини державні органи мали неналежні мотиви, Суд не може прийняти в якості доказу думки та рішення політичних установ або неурядових організацій, або заяви інших політичних осіб (див. вищезазначене рішення у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia), п. 259). Суд має ґрунтувати свої висновки щодо порушення статті 18 Конвенції тільки на конкретних фактах справи.
По-п'яте, Суд постановив, що тягар доведення має бути покладено на заявника, навіть коли встановлено наявність достатніх доказів існування неналежного мотиву (див. вищезазначене рішення у справі "Ходорковський проти Росії" (Khodorkovskiy v. Russia) п. 256). Тим не менш, це не означає, що у справах, коли державні органи не можуть висунути будь-якого "належного мотиву", це не можна вважати доказом "неналежного мотиву".
У світлі цих міркувань ми вважаємо, що у цій справі було порушення статті 18 Конвенції не тільки - як встановила більшість - тому, що метою постанови про взяття під варту було покарання заявниці за неповагу до суду (див. пункт 299), але у зв'язку з існуванням "прихованих мотивів".
Ми виходимо з того, що Суду цій справі встановив, що підстави, наведені судом першої інстанції для обґрунтування взяття заявниці під варту, не відповідали вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції. Це означає, що взяття заявниці під варту 5 серпня 2011 року на невизначений строк було свавільним згідно з Конвенцією.
Отже, вирішальним питанням є те, чи була постанова про взяття під варту, незважаючи на свавільність, тим не менш, винесена добросовісно або чи відрізнялась справжня мета державних органів при застосуванні такого запобіжного заходу від проголошеної та чи мотивувалася прихованим наміром, який може бути доведений згідно з критеріями, що вимагаються Конвенцією. Для того, щоб відповісти на це питання, Суд має розглянути обмеження прав заявниці - особливо постанову від 5 серпня 2011 року про взяття під варту на невизначений строк - у ширшому контексті та врахувати такі чинники, як момент часу, коли було винесено цю постанову, статус заявниці та спосіб, в який діяли державні органи.
У цьому контексті ми вважаємо, що неможливо повністю відокремити це питання від характеру кримінального провадження щодо заявниці, хоча розгляд Судом скарги за статтею 18 Конвенції у цій справі не стосується судового розгляду як такого-7. На нашу думку, рішення про взяття заявниці під варту має бути розглянуте у ширшому контексті зазначеного провадження та становища і статусу самої заявниці на момент порушення кримінальної справи. Тільки за рік до взяття її під варту заявниця була головним політичним опонентом Президента України та отримала 45,47 % голосів підтримки населення (див. пункт 12). Більш важливим є те, що партія заявниці проголосила про свій намір взяти із заявницею в якості її лідера участь у парламентських виборах, що мали відбутися у жовтні 2012 року - іншими словами, на час взяття заявниці під варту повинна була розпочатися підготовка до виборів.