(ii) Оцінка фактів справи
109. Суд повторює, що ця справа стосується твердження заявників про негативний вплив на їх права за статтею 8 у зв'язку з промисловим забрудненням, яке спричиняли два державних підприємства - вуглевидобувна шахта "Візейська" та Червоноградська вуглезбагачувальна фабрика (зокрема, її породний відвал висотою 60 метрів).
110. Твердження заявників стосуються, в першу чергу, погіршення їх здоров'я через забруднення води, повітря та ґрунту токсичними речовинами, концентрація яких перевищує граничні норми. Крім того, ці твердження також стосуються погіршення якості життя з огляду на шкоду, завдану будинкам просіданням ґрунтів, та постійними труднощами у доступі до чистої води, що негативно впливало на щоденне життя заявників та на стосунки між членами родини.
111. В оцінці того, до якої міри забруднення, щодо якого скаржаться, впливало на здоров'я заявників, Суд погоджується з Урядом, що немає доказів, які б дозволили встановити у цій справі шкоду, яку можна визначити у кількісному вираженні. Однак Суд вважає, що проживання в місцевості, забруднення якої явно перевищує безпечні нормативи, наражало заявників на підвищений ризик для здоров'я.
112. Стосовно якості життя заявників Суд звертає увагу на надані заявниками фотографії води та їх точку зору щодо щоденного життя та спілкування (див. пункти 24-30 вище), які явно зазнали впливу через екологічні фактори.
113. Суд зазначає, що, як це було зазначено Урядом, у справі заявників різні природні фактори можуть впливати на якість води та спричиняти просідання ґрунтів (див., наприклад, пункт 21 вище). Більше того, видається, що на цей час питання доступу до чистої води уже вирішено нещодавнім впровадженням централізованого водопроводу. У той же час справа містить достатньо доказів того, що виробнича діяльність шахти та фабрики (зокрема, їх породні відвали), принаймні певною мірою, сприяли вищезазначеним проблемам протягом багатьох років.
114. Ця міра не видається зовсім незначною, зокрема, оскільки згідно національного законодавства житлові будинки не можуть знаходитись в межах санітарно-захисних зон шахт та породних відвалів, які a priori вважаються екологічно небезпечними. Видається, що відповідно до Державних санітарних правил "безпечна відстань" від породного відвалу, висота якого перевищує 50 метрів, становить 500 метрів (див. пункт 69 вище). Будинок родини Дубецьких-Найда розташований на відстані 100 метрів від породного відвалу шахти і на відстані 430 метрів від породного відвалу фабрики. Будинок родини Гаврилюк-Ваків, в свою чергу, знаходиться на відстані 420 метрів від породного відвалу фабрики.
115. Погоджуючись з Урядом стосовно того, що встановлені нормативи не обов'язково відображають реальні рівні забруднення, якого зазнавали заявники, Суд зазначає, що у цій справі заявники надали значну кількість даних на доказ того, що неодноразово була зареєстрована фактична надмірність забруднюючих речовин в межах цих відстаней від виробничих підприємств, що розглядаються (див. пункти 17-18 та 22-23 вище).
116. При вирішенні питання, чи була шкода (або ризик шкоди), якої зазнали заявники у цій справі, такою, що робить застосовними гарантії статті 8, Суд також бере до уваги той факт, що в різні періоди органи влади розглядали питання переселення заявників. Необхідність переселення родини Дубецьких-Найда було нарешті підтверджено остаточним рішенням, винесеним судом першої інстанції 26 грудня 2005 року.
117. Стосовно родини Гаврилюк-Ваків 21 червня 2004 року той же суд вирішив, що немає необхідності у їх переселенні. Однак, у своїх висновках судові органи спиралися на припущення, що фабрика незабаром впровадить заходи, передбачені у проекті санітарно-захисної зони. Ці заходи включали гідроізоляцію породного відвалу та зменшення його висоти до 50 метрів (у випадку чого, як зазначали заявники, за національним законодавством навколо породного відвалу встановлювалася б 300-метрова санітарно-захисна зона). Відповідно до матеріалів справи ці заходи так і не було впроваджено.
118. Таким чином, видається, що протягом періоду, що перевищує дванадцять років з моменту набрання Конвенцією чинності для України, заявники постійно проживали на території, яка як згідно з законодавчими положеннями, так і згідно з експериментальними дослідженнями була небезпечною для мешкання через забруднення води і повітря та просідання ґрунтів, що було результатом виробничої діяльність двох державних промислових підприємств.
119. За цих обставин Суд вважає, що шкідливий екологічний вплив, що оскаржується, досяг того серйозного рівня небезпечності, який необхідний для того, щоб скарга підпадала під дію статті 8 Конвенції.
120. Досліджуючи те, в якій мірі держава мала перед заявниками зобов'язання за цим положенням, Суд повторює, що ця справа стосується забруднення, спричиненого щоденною виробничою діяльністю державної шахти "Візейська" та Червоноградської вуглезбагачувальної фабрики, яка належала державі щонайменше до 2007 року; її породний відвал залишається у власності держави досьогодні. Держава мала б бути і насправді була повністю обізнана щодо екологічного впливу, що здійснювала діяльність цих підприємств, оскільки це були єдині великі промислові підприємства поблизу домашніх господарств заявників.
121. Далі Суд зазначає, що заявники побудували свої теперішні будинки до того, як підприємства було введено в експлуатацію, і задовго до того, коли можна було визначити фактичний вплив їх діяльності на навколишнє середовище.
122. Суд також зауважує, що, як зазначив Уряд, в принципі, заявники є вільними переїхати в якесь інше місце. Однак, з огляду на підтверджені аргументи заявників стосовно відсутності попиту на їх будинки, що знаходяться поблизу головних промислових підприємств-забруднювачів, Суд доходить висновку, що виправити ситуацію заявників без підтримки держави може бути складним завданням. Більше того, Суд вважає, що заявники обґрунтовано покладались на державу, якій належали обидва підприємства-забруднювачі, у питанні підтримки їх переселення, оскільки це їм було обіцяно ще а 1994 році. Стосовно аргументу Уряду про те, що заявники могли б звернутися з вимогою про надання їм соціального житла, на думку Суду, Уряд не надав належних доказів того, що загальна вимога такого роду могла б бути більш ефективною, ніж інші спроби заявників отримати державне житло, особливо з огляду на той факт, що єдиною формальною підставою для їх вимоги переселення було забруднення навколишнього середовища.
123. На думку Суду, поєднання всіх цих факторів демонструє достатньо сильний зв'язок між забруднюючими викидами та державою, щоб постало питання відповідальності держави за статтею 8 Конвенції.
124. Залишається визначити, чи дотримала держава, забезпечуючи права заявників, справедливий баланс між конкуруючими інтересами заявників і суспільства загалом, як цього вимагає пункт 2 статті 8.
(a) Позиції сторін
(i) Заявники
125. Заявники стверджували, що держава, вирішуючи їх екологічні проблеми, не дотримала справедливого балансу між їхніми інтересами та інтересами суспільства.
126. Зокрема, протягом більш ніж дванадцяти років з моменту набрання Конвенцією чинності для України органи влади не змогли ані взяти під контроль рівні забруднення, ані переселити заявників до безпечнішої місцевості.
127. Хоча в різний час було вжито певних заходів для полегшення труднощів заявників, вони не були послідовними та достатніми для того, щоб змінити загальну ситуацію заявників, а також вживались із недопустимими затримками.
128. Зокрема, лише у 2009 році присілок було забезпечено централізованим водопроводом. До того часу питна вода, яка взагалі була недоступною до 2003 року, привозилась у невеликих кількостях вантажівками та тракторами з нерегулярними інтервалами взимку, іноді тривалістю в кілька місяців. Кілька разів державні органи намагалися покарати керівництво шахти та фабрики за незабезпечення безпечніших рівнів забруднення, але ці покарання були незначними або залишались невиконаними (наприклад, постанова про зупинення виробничої діяльності шахти) і це не призвело до наступних позитивних змін ситуації.
129. Далі заявники зауважили, що стосовно їх переселення рішення від 1994 року у цій частині ніколи офіційно не скасовувалось, залишалось чинним і було підтверджено Державною комісією з питань техногенно-екологічної безпеки. Наступні судові рішення, що ігнорували його, були, відповідно, незаконними. Більше того, вирішуючи, що заявники більше не житимуть у межах санітарно-захисної зони фабрики, судові органи влади покладалися на її майбутній проект санітарно-захисної зони, що передбачав вжиття низки заходів з метою забезпечення дійсно безпечного проживання поза 300-метровою зоною, включно зі зменшенням висоти породного відвалу до 50 метрів та його гідроізоляції. Однак, оскільки заходів проекту не було вжито, заявники продовжують проживати в екологічно небезпечній місцевості.
130. Більше того, будинок родини Дубецьких-Найда також знаходився в межах санітарно-захисної зони шахти, що було підтверджено судовими органами у їх остаточному та обов'язковому рішенні від 26 грудня 2005 року, яке зобов'язувало переселити цю родину.
131. Крім того, мали місце значні затримки розгляду вимог заявників національними судовими органами. Багато разів суд першої інстанції не інформував заявників про дати судових засідань у справі або необґрунтовано відкладав їх через відсутність відповідача.
132. Нарешті, хоча родина Дубецьких-Найда й змогла отримати рішення про відселення, його ефективність була зведена нанівець, оскільки наразі протягом близько п'яти років воно не виконується. Перспективи його виконання у передбачуваному майбутньому є малоймовірними з огляду, зокрема, на набрання чинності Законом України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", який унеможливлює стягнення боргу з шахти "Візейська".
133. Загалом, заявники зазначили, що державні органи влади не діяли сумлінно і своєчасно при вирішенні їх проблем, спричинених забрудненням від діяльності шахти та фабрики.
(ii) Уряд
134. Уряд не погодився. Він зазначив, що зробив все від нього залежне для того, щоб люди, які проживають поблизу шахти та фабрики, промислове виробництво яких було, як відомо, пов'язане з певними екологічними ризиками, зазнавали найменшого впливу від таких ризиків.
135. Зокрема, держава впровадила нормативно-правове регулювання для діяльності промислових підприємств - забруднювачів навколишнього середовища, включно зі встановленням безпечних рівнів для викидів забруднюючих речовин та санітарно-захисних зон. Вона здійснювала постійний нагляд за дотриманням шахтою та фабрикою безпечних норм забруднення та у випадку недотримання цих норм негайно накладала стягнення на керівництво та вирішувала проблеми. У результаті цього на відстані 300 метрів від фабрики рівні забруднення були фактично в межах, що офіційно визнані безпечними. Цей факт, підтверджений ретельним дослідницьким моніторингом, дозволив науково обґрунтувати проект 300-метрової санітарно-захисної зони навколо фабрики. Проект для шахти теж було розроблено, однак, з огляду на фактичну ліквідацію шахти не було необхідності погоджувати або впроваджувати його.
136. Стосовно вимог заявників щодо переселення Уряд зауважив, що жодна з родин в дійсності не зазнавала шкоди або ризику шкоди від забруднення, що вимагали б їх переселення. Що стосується постанови від 1994 року, яка втратила чинність до 1997 року з огляду на економічні труднощі, що призвели до скорочення виробництва фабрики замість очікуваного зростання, то ніколи за весь період з моменту набрання Конвенцією чинності для України та до сьогоднішнього дня держава не несла відповідальності за переселення родини Гаврилюк-Ваків, оскільки ця сім'я жила поза межами обох санітарно-захисних зон.
137. Стосовно родини Дубецьких-Найда держава була зобов'язана на визначених судом першої інстанції підставах переселити її згідно з рішенням від 26 грудня 2005 року. Хоча зобов'язання держави виконати це рішення ніколи не оспорювалися, затримки у його виконанні мали місце в зв'язку з тяжкими фінансовими проблемами як шахти-боржника, так і вуглевидобувного сектору в цілому. Шахта була неприбутковою та заборгувала значні суми різним кредиторам, включаючи заборгованість по заробітній платі своїм співробітникам. Вона не могла виплатити свої борги і підлягала ліквідації. Намагаючись знайти вирішення для загальнодержавної критичної ситуації у вугільному та енергетичному секторах держава була вимушена прийняти Закон "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", який призупиняв виплату боргів підприємствами цієї галузі або реструктуризовував їх. Хоча незрозуміло, коли було б виконано рішення, але кошти шукались і забезпечення родини житлом було включено в список заходів, передбачених у ході ліквідації підприємства.
138. У будь-якому випадку обом родинам заявників було забезпечено судовий розгляд їхніх скарг щодо переселення. Що стосується скарг заявників, що судове провадження було тривалим, затримки мали місце у зв'язку із складністю предмета та пошуком незаперечних доказів, необхідних для обґрунтування вмотивованого та справедливого рішення. Крім того, інколи розгляд справи переносився у зв'язку з неявками заявників.
139. Загалом, держава, яка зіткнулась зі складним завданням дотримання балансу між екологічними та економічними проблемами, що стосувались діяльності шахти та фабрики, належним чином розглянула інтереси заявників та суспільства при їх вирішенні.
(b) Оцінка Суду
(i) Практика Суду
140. Суд повторює, що принципи, які застосовуються до оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в екологічних справах, загалом схожі незалежно від того, чи розглядається справа з точки зору прямого втручання чи позитивного обов'язку регулювати приватну дільність (див. рішення у справі "Хеттон та інші проти Сполученого Королівства" ( Hatton and Others v. the United Kingdom) [ВП], заява № 36022/97, пункт 98, ECHR 2003-VIII, та рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункти 89 та 94).
141. У справах, що стосуються екологічних питань, державі мають надаватися широкі межі розсуду та можливість вибору між різними способами та засобами дотримання своїх зобов'язань. Основне питання Суду полягає в тому, чи вдалось державі дотримати справедливого балансу між конкуруючими інтересами осіб, що зазнали впливу, та суспільства в цілому (див. рішення у справі "Хеттон та інші проти Сполученого Королівства" (Hatton and Others v. the United Kingdom), згадане вище, пункти 100, 119 та 123). При здійсненні такої оцінки у контексті конкретної справи повинні аналізуватися всі фактори, включно з національними правовими питаннями (див. там же пункт 120, а також рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункти 96-97).
142. Коли скарги стосуються політики держави щодо промислових підпримств-забруднювачів, як у цій справі, Суд може розглянути суть відповідних рішень та дійти висновку, що мала місце явна помилка. Однак, складність питань, що стосуються екологічної політики, призводить до того, що роль Суду головним чином є субсідіарною. В першу чергу він повинен визначити, чи був процес прийняття рішення справедливим, і лише за виняткових обставин він може перейти цю межу та переглянути матеріально-правові висновки національних органів влади (див. рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 105).
143. Досконально вивчаючи процедури, що розглядаються, Суд розгляне, чи здійснили органи влади достатні дослідження, щоб оцінити ризик потенційно небезпечної діяльності (див. рішення у справі "Хеттон та інші проти Сполученого Королівства" (Hatton and Others v. the United Kingdom), згадане вище, пункт 128, та рішення у справі "Джакомеллі проти Італії" (Giacomelli v. Italy), заява № 59909/00, пункт 86, ECHR 2006-XII), чи розробили вони адекватну політику vis-e-vis підприємств-забруднювачів на підставі доступної інформації, та чи було вжито всіх необхідних заходів для своєчасної реалізації цієї політики (див. рішення у справі "Лєдяєва та інші проти Росії" (Ledyayeva and Others v. Russia), згадане вище, пункт 104, та рішення у справі "Джакомеллі проти Італії" (Giacomelli v. Italy), згадане вище, пункти 92-93, ECHR 2006-...). Суд також дослідить, в якій мірі особи, яких торкнулася ця політика, могли впливати на процес винесення рішення, включно з доступом до відповідної інформації та можливості дієво оскаржувати рішення органів влади (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Герра та інші проти Італії" (Guerra and Others v. Italy), від 19 лютого 1998 року, Reports 1998-I, сторінка 228, пункт 60, рішення у справі "Хеттон та інші проти Сполученого Королівства" (Hatton and Others v. the United Kingdom), згадане вище, пункт 127, та рішення у справі "Ташкін та інші проти Туреччини" (Taskin and Others v. Turkey), згадане вище, пункт 119).
144. Оскільки призначення Конвенції захищати реальні права людини, а не ілюзорні, справедливий баланс між різними інтересами, що розглядаються, може бути порушено не тільки тоді, коли відсутні положення для захисту гарантованих прав, а й коли їх не дотримуються належним чином (див. рішення у справі "Морено Гомес проти Іспанії" (Moreno Gomez v. Spain), заява № 4143/02, пункти 56 та 61, ECHR 2004-X). Процедурні гарантії, доступні заявнику, можуть бути визнані недієвими, а держава - відповідальною за Конвенцією, якщо процедура прийняття рішень є необґрунтовано тривалою або якщо прийняте рішення в результаті протягом значного періоду залишається невиконаним (див. рішення у справі "Ташкін та інші проти Туреччини" (Taskin and Others v. Turkey), згадане вище, пункти 124-125).
145. Загалом, держава, використовуючи детальні та точні дані, повинна виправдати ситуацію, коли окремі особи несуть тяжкий тягар від імені решти суспільства (див. рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 128).
(ii) Оцінка фактів цієї справи
146. Суд зазначає, що органи влади розглядали та спланували низку заходів, спрямованих на мінімізацію шкідливого впливу виробничої діяльності шахти та фабрики на господарства заявників. Необхідно зазначити, що якість нормативно-правових положень стосовно промислового забруднення не оспорюється сторонами у цій справі. Далі, як стверджував Уряд, органи влади весь час здійснювали нагляд за реальними рівнями забруднення та розробляли різні заходи для їх мінімізації, включно із накладенням стягнень на керівництво шахти та фабрики та в кінцевому підсумку розробкою проекту санітарно-захисної зони фабрики. Крім того, заявникам пообіцяли відшкодувати шкоду, якої вони зазнали через просідання ґрунтів, а також за державні кошти поставлялась вода. Централізований водопровід було побудовано не пізніше 2009 року, що повинно було полегшити тягар заявників, пов'язаний з доступом до питної води,- основне питання, що порушувалось у цій заяві. Нарешті, як вже згадувалось вище, органи влади багато разів розглядали питання переселення заявників як спосіб ефективного вирішення їх екологічних труднощів.
147. Незважаючи на спроби, більше дванадцяти років державні органи влади не змогли ефективно вирішити особисту ситуацію заявників, яка протягом цього періоду залишалась практично однаковою.
148. Зазначається, що станом на дату набрання Конвенцією чинності (11 вересня 1997 року) заявники проживали поблизу двох головних промислових підприємств-забруднювачів, які негативно і суттєво впливали на їх повсякденне життя. Видається, що з метою виконання своїх зобов'язань за Конвенцією державні органи влади, до сфери діяльності яких належали ці підприємства-забруднювачі, розглядали два варіанти здійснення своєї політики відносно ситуації заявників - або сприяти їх переселенню на безпечнішу територію, або якимось чином зменшити вплив забруднення.
149. Ще у 1994 році, до набрання Конвенцією чинності, Сокальський виконавчий комітет обрав переселення. Проте, у наступний період Уряд не діяв із належною швидкістю та послідовністю та не забезпечив необхідних ресурсів для виконання цього рішення. Хоча відповідно до зауважень Уряду рішення від 1994 року втратило свою чинність до 1997 року в зв'язку із зменшенням виробничої діяльності фабрики, заявників ніколи офіційно про це не інформували, вже не кажучи про положення законодавства, на підставі яких рішення, що розглядається, могло б автоматично втратити свою чинність, особливо за відсутності нового проекту санітарно-захисної зони. Більше того, видається, що в квітні 2000 року рішення від 1994 року було підтримано рішенням Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки, відповідно до якого необхідно було звернутись за державним фінансуванням для переселення вісімнадцяти сімей з території санітарно-захисної зони фабрики. Хоча прізвища цих сімей не були перераховані, але їх кількість - вісімнадцять - залишалась такою ж, як і в рішенні від 1994 року. Тому Суд вважає, що заявники могли обґрунтовано очікувати, що вони серед цих сімей. Лише 21 червня 2004 року для родини Гаврилюк-Ваків і 26 грудня 2005 року для родини Дубецьких-Найда було офіційно оголошено, що вони проживають за межами майбутньої санітарно-захисної зони фабрики та не мають права на переселення за рухунок коштів держави. Лише 26 грудня 2005 року державні органи визнали свій обов'язок за національним законодавством переселити родину Дубецьких-Найда з санітарно-захисної зони породного відвалу шахти. Судові провадження, що тривали близько трьох з половиною років в суді однієї інстанції для родини Дубецьких-Найда та трохи більше п'яти років в судах трьох інстанцій для родини Гаврилюк-Ваків, мали певні затримки, зокрема, через значні перерви між судовими засіданнями. Далі рішення, винесене на користь родини Дубецьких-Найда, не змінило ситуації, оскільки протягом наступних п'яти років та до сьогодні це рішення не було профінансоване. Відповідно Суд зазначає, що протягом більш ніж дванадцяти років з моменту набрання Конвенцією чинності і до сьогоднішнього дня майже нічого не було зроблено, щоб допомогти заявникам переїхати до безпечнішої території.
150. Суд вважає, що, коли йдеться про широкі межі розсуду, надані державам в контексті їх екологічних зобов'язань за статтею 8 Конвенції, встановлення загального права заявника на безоплатне нове житло за рахунок держави було б перебільшенням (див. рішення у справі "Фадєєва проти Росії" ( Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 133). Скарги заявників за статтею 8 також могли бути вирішені належним розв'язанням екологічних проблем.
151. У той же час, підхід Уряду до вирішення проблеми забруднення у цій справі також вирізнявся затримками та неналежним виконанням. Основним заходом, розробленим Урядом у цьому відношенні протягом періоду, що розглядається, була розробка науково обґрунтованих проектів санітарно-захисних зон шахти та фабрики. Цей захід, як видається, був обов'язковим відповідно до чинного законодавства, оскільки у різний час різні органи охорони здоров'я накладали стягнення на керівництво підприємств аж до зупинення їх ліцензій на виробничу діяльність (див. пункти 32 та 35 вище). Однак, як видається, припис щодо зупинення діяльності так і не було виконано, і ні шахта, ні фабрика до сьогодні не впровадили чинний проект санітарно-захисних зон.
152. Через вісім років після набрання Конвенцією чинності, тобто у 2005 році, фабрика мала такий проект. Відхиляючи позови заявників до фабрики щодо їх переселення, судові органи влади підкреслили, що права заявників будуть належним чином захищені цим проектом, зокрема, з огляду на зменшення висоти породного відвалу та його гідроізоляції. Однак, ці заходи, що були передбачені проектом як необхідні для того, щоб зробити виробничу діяльність фабрики безпечною для місцевості поза санітарно-захисною зоною, не були вжиті більш, ніж протягом наступних п'яти років (див. пункт 38 вище). Видається, що щонайменше до введення в експлуатацію водопроводу у 2009 році мали місце затримки у постачанні питної води до присілка, які спричинили значні труднощі для заявників. Отже, заявників не було належним чином захищено від екологічних ризиків, що виникли через виробничу діяльність фабрики.
153. Стосовно шахти Суд зазначає, що у 2005 році почався процес ліквідації, а розробка проекту санітарно-захисної зони так і не була закінчена. Невідомо, чи дійсно шахта зупинила свою діяльність станом на теперішній час. Однак, видається, що заявники продовжують зазнавати впливу через її наявність, зокрема, оскільки їм не відшкодували шкоду, завдану просіданням ґрунтів. Крім того, родина Дубецьких-Найда проживає на відстані 100 метрів від породного відвалу шахти, який потребує екологічного контролю незалежно від того, чи функціонує ще шахта чи ні.
154. Загалом вбачається, що протягом всього періоду, що розглядається, як шахта, так і фабрика здійснювали діяльність не у відповідності з застосовними положеннями національного екологічного законодавства та Уряд не зміг ані сприяти переселенню заявників, ані забезпечити функціонуючу політику, щоб захистити їх від екологічних ризиків, пов'язаних з постійним проживанням у безпосередній близькості до вказаних промислових підприємств.
155. Суд вважає, що вирішувати екологічні проблеми, пов'язані з функціонуванням двох головних промислових підприємств-забруднювачів, які, вочевидь, з самого початку працювали з порушеннями і викидали відходи протягом більш ніж п'ятидесяти років, було складним завданням, яке вимагало часу та значних ресурсів, і особливо в контексті низької прибутковості цих підприємств та загальнодержавних труднощів в економіці, на які посилався Уряд. В той же час Суд відзначає, що ці промислові підприємства знаходились в сільськогосподарській місцевості і заявники належали до дуже малої групи людей (не більше двох дюжин сімей), які проживали поблизу і зазнавали найбільшого впливу від забруднення. За цих обставин Уряд не зміг надати достатнє пояснення своєї неспроможності ані відселити заявників, ані знайти якісь інші шляхи ефективного вирішення їх індивідуального тягаря протягом більш ніж дванадцяти років.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
1. Матеріальна шкода
158. Заявники вимагали 28 000 євро відшкодування матеріальної шкоди. Вони стверджували, що ця сума відповідала купівельній вартості двох схожих будинків (кожній родині заявників по одному будинку) у незабрудненій місцевості поблизу. Вони стверджували, що мають право на ці суми відшкодування, оскільки їх будинки втратили ринкову вартість і не могли бути продані через своє непривабливе місцезнаходження.
159. Уряд зазначив, що ці вимоги були надмірними та необґрунтованими.
160. Розглядаючи вимогу заявників щодо відшкодування матеріальної шкоди, Суд зазначив, що порушення, на яке скаржаться заявники, має триваючий характер. Протягом всього періоду, що розглядається, заявники проживали у своїх будинках і ніколи їх не позбавлялись. Хоча протягом цього періоду їхнє приватне життя зазнавало негативного впливу від виробничої діяльності двох промислових підприємств, ніщо не вказує на те, що вони понесли будь-які витрати у зв'язку з цим. Отже, заявники не змогли обґрунтувати будь-які матеріальні втрати.
161. Щодо тверджень заявників про втрату їх будинками ринкової вартості Суд повторює, що ця заява була подана та розглянута за статтею 8 Конвенції, а не за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, яка захищає майнові права. Отже, немає причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та стверджуваною втратою ринкової вартості.
162. Стосовно майбутніх заходів, яких слід вжити Уряду для виконання рішення Суду про порушення статті 8 Конвенції у цій справі, Суд повторює, що не підлягає сумніву зобов'язання держави виконати остаточне рішення, винесене на користь родини Дубецьких-Найда. Що стосується родини Гаврилюк-Ваків, то їхнє переселення до екологічно безпечнішої місцевості є лише одним із можливих рішень. У будь-якому випадку відповідно до статті 41 Конвенції, визнавши порушення статті 8 у цій справі, Суд встановив зобов'язання Уряду вжити належних заходів для виправлення індивідуальної ситуації заявників.
2. Моральна шкода
163. Крім того, родина Дубецьких-Найда вимагала 32 000 євро, а родина Гаврилюк-Ваків - 33 000 євро відшкодування моральної шкоди. Заявники стверджували, що ці суми є відшкодуванням за їх фізичні страждання, що мали місце в зв'язку з проживанням на екологічно небезпечній території, а також психологічне виснаження через зруйнування їх повсякденного життя, складнощі в міжособистісному спілкуванні та розчарування через тривалі безуспішні спроби домогтися від органів влади виправлення ситуації.
164. Уряд зазначив, що заявникам не слід присуджувати жодного відшкодування.
165. Суд готовий визнати, що тривалий вплив промислового забруднення на заявників спричинив їм багато незручностей, психологічне виснаження та навіть певну міру фізичних страждань і вони можуть почуватися розчарованими через реакцію органів влади на їх труднощі - це зрозуміло з підстав, ґрунтуючись на яких Суд визнав порушення статті 8. Враховуючи різні відповідні фактори, включно з тривалістю ситуації, яка оскаржується, і здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявникам в повному обсязі ті суми відшкодування моральної шкоди, яких вони вимагали.
B. Судові витрати
166. Заявники не заявили жодних вимог щодо компенсації судових витрат. Відповідно Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
167. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Постановляє викреслити заяву зі списку справ в частині, що стосується скарги пана Аркадія Гаврилюка.
2. Оголошує заяву прийнятною стосовно всіх інших заявників.
4. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити:
(i) першому, другому, третьому, четвертому та п'ятому заявнику солідарно 32 000 (тридцять дві тисячі) євро;
(ii) сьомому, восьмому, дев'ятому, десятому та одинадцятому заявнику солідарно 33 000 (тридцять три тисячі) євро,
які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з цих сум;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткові пункти.
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 10 лютого 2011 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Пеер ЛОРЕНЦЕН |
