Справа «Дубецька та інші проти України» (Заява № 30499/03)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним правкам.

У справі "Дубецька та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Peer Lorenzen), Голова,

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert),

Марк Віллігер (Mark Villiger),

Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),

Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),

Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),

Ангеліка Нусбергер (Angelika Nusberger), судді,

а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 січня 2011 року,

виносить таке рішення, ухвалене у той же день:

1. Справу розпочато за заявою (№ 30499/03), поданою проти України до Суду 4 вересня 2003 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) одинадцятьма громадянами України: пані Ганною Павлівною Дубецькою, яка народилася у 1927 році, пані Ольгою Григорівною Дубецькою, яка народилася у 1958 році, паном Ярославом Васильовичем Дубецьким, який народився у 1957 році, паном Ігорем Володимировичем Найдою, який народився у 1958 році, пані Мирославою Василівною Найдою-1, яка народилася у 1960 році, паном Аркадієм Васильовичем Гаврилюком, який народився у 1932 році, пані Ганною Петрівною Гаврилюк, яка народилася у 1939 році, пані Алою Аркадіївною Ваків, яка народилася у 1957 році, пані Марією Ярославівною Ваків, яка народилася у 1982 році, паном Ярославом Йосиповичем Ваківом, який народився у 1955 році, та паном Юрієм Ярославовичем Ваківом, який народився у 1979 році.

2. Заявників представляла пані Я. Остапик, юрист, яка практикує у м. Львові. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - паном Ю. Зайцевим.

3. Заявники стверджували, що органи державної влади не захистили їхнє житло, приватне та сімейне життя від надмірного забруднення, спричиненого діяльністю двох державних промислових підприємств.

4. 15 жовтня 2008 року Голова п'ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Також Суд вирішив розглядати одночасно питання щодо суті та прийнятності заяви (пункт 1 статті 29).

5. У невизначений день після направлення справи Уряду пан Аркадій Гаврилюк помер. 18 вересня 2009 року представник заявників звернулася до Суду з заявою про виключення його скарг з розгляду.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявники є громадянами України і проживають у присілку Вільшина, Львівська область.

A. Попередня інформація

7. Перші п'ять заявників є членами численної родини, яка проживає у будинку, що належить першому заявнику (будинок родини Дубецьких-Найда). Цей будинок був побудований родиною у 1933 році.

8. Інші заявники є членами численної родини, що проживає у будинку, збудованому шостим заявником (будинок родини Гаврилюк-Ваків). Цей будинок він побудував у 1959 році. Не зрозуміло, чи був у 1959 році виданий дозвіл на будівництво цього будинку. Пізніше будинок було офіційно зареєстровано, про що свідчить свідоцтво на право власності, видане у 1988 році.

9. Будинки заявників знаходяться у присілку Вільшина, що адміністративно є частиною села Сілець Сокальського району Львівської області. Це село знаходиться у Червоноградському кам'яновугільному басейні.

10. У 1955 році державою було розпочато будівництво, а в 1960 році було введено в експлуатацію шахту № 8 "Великомостівська", породний відвал якої знаходиться за 100 м від будинку родини Дубецьких-Найда. У 2001 році цю шахту було перейменовано на шахту "Візейська" ДХП "Львіввугілля" (далі - шахта). У липні 2005 року було прийнято рішення про ліквідацію шахти як неприбуткової. План ліквідації шахти все ще виконується.

11. У 1979 році поблизу присілка державою було введено в експлуатацію Центральну збагачувальну фабрику "Червоноградська" (далі - фабрика), керівництво якою спершу здійснювалося Державним підприємством "Укрзахідвугілля". У .2001 році фабрику було передано в оренду ЗАТ "Львівсистеменерго". Потім правонаступником ЗАТ "Львівсистеменерго" стало ВАТ "Львівська вугільна компанія". У 2007 році було прийнято рішення дозволити приватизацію фабрики. Не зрозуміло, чи приватизовано вже фабрику.

12. Внаслідок діяльності фабрики утворився 60-метровий породний відвал, який знаходиться на відстані 430 м від будинку родини Дубецьких-Найда та на відстані 420 м від будинку родини Гаврилюк-Ваків. Цей породний відвал не підлягав приватизації і залишився у власності держави.

B. Екологічна ситуація у присілку Вільшина

1. Загальні дані стосовно забруднення навколишнього середовища, спричиненого діяльністю фабрики та шахти

13. Відповідно до низки досліджень, проведених державними та недержавними організаціями, діяльність фабрики та шахти мала негативний вплив на навколишнє середовище.

14. Зокрема, у 1989 році Виконавчий комітет Сокальської районної ради (далі - Сокальський виконавчий комітет) зазначив, що породні відвали шахти та фабрики спричинили тривалий витік ґрунтових вод, результатом чого стало затоплення певних територій.

15. Згідно з оцінкою, наданою Державним комітетом України по геології та використанню надр разом з Державним геологічним підприємством "Західукргеологія", фабрика була головним забруднювачем ґрунтових вод, зокрема, через потрапляння до вод інфільтрату з породного відвалу. У своїй оцінці автори, зокрема, дійшли висновку, що:

"Весь комплекс вуглевидобутку, що діє в районі понад 40 років, негативно впливає на довкілля: створені породні відвали шахт та центральної збагачувальної фабрики, з яких в атмосферу і ґрунти розсіюється пил з вмістом токсичних компонентів, ... системи водовідливу шахт з утворенням ставів-накопичувачів ... центральної збагачувальної фабрики є джерелами забруднення поверхневих та підземних вод...

... породи териконів вміщують комплекс токсичних важких металів, вилуговування яких зумовлює забруднення ними ґрунтів, поверхневих і підземних вод...

Дуже серйозним забруднювачем довкілля є стави-накопичувачі шахтних вод ... і шламосховищ центральної збагачувальної фабрики ..., що при найменшому порушенні ізоляції зумовлює забруднення поверхневих і підземних вод...

Загальна площа просідань становить близько 70 квадратних метрів-1, ... найбільші глибини просадок (до 3,5 метрів) відповідають ділянкам відробки з найбільшою ... потужністю ... відроблених пластів...

Під час спорудження водовідводів... було пробурено глибокі свердловини, що дісталися до цих [мінералізованих] вод. Все це неминуче вплинуло на здоров'я людей, які проживають у цій місцевості, а особливо дітей...

Надзвичайно високий рівень забруднення ... виявлено в присілку Вільшина, недалеко від відвалів центральної збагачувальної фабрики і шахти № 8, в колодязях пана Т. та пана Дубецького. Можемо засвідчити, що сам вигляд цієї води не дає підстави вважати її придатною для будь-якого використання. Людей з цієї місцевості необхідно забезпечити більш якісною питною водою, або переселити в інший район..."

16. У 2001 році схожі висновки були представлені у виданні Львівського національного університету імені Івана Франка.

17. 20 квітня 2000 року Червоноградська міська санітарно-епідеміологічна служба (далі - санітарна служба) зареєструвала перевищення гранично допустимої концентрації пилу у 5,2 рази, а концентрації сажі - у 1,2 рази у пробах повітря, що були відібрані на відстані 500 метрів від труби фабрики.

18. 1 серпня 2000 року санітарна служба відібрала проби води у колодязях присілка Вільшина і виявила, що вони не відповідали безпечним нормативам. Зокрема, граничнодопустима концентрація нітратів була перевищена у 3-5 разів, концентрація заліза - у 5-10 разів, а концентрація марганцю - у 9-11 разів.

19. У листі до заявників від 16 серпня 2002 року Міністерство екології та природних ресурсів визнало, що вуглевидобувна діяльність була головним предметом занепокоєння в контексті стану навколишнього середовища у всьому Червоноградському регіоні. Вона спричиняла просідання ґрунтів та затоплення. Важкі метали з пустої породи проникли в ґрунти та ґрунтові води. Рівень забруднення ґрунтів важкими металами у десять разів перевищував допустимі норми концентрації, особливо це стосувалося селища Силець через діяльність фабрики та шахти.

20. 28 травня 2003 року керівництво фабрики та Червоноградська гірничо-технічна інспекція з нагляду у вугільній промисловості зареєструвала інфільтрацію води з підніжжя породного відвалу фабрики з боку присілка Вільшина. Вони зазначали, що вода витікала з-під відвалу і збиралась у солоне озеро коричнюватого кольору площею в один гектар.

21. У 2004 році Державне підприємство "Західукргеологія" опублікувало дослідження під назвою "Гідрогеологічне заключення стану підземних вод району села Межиріччя та присілка Вільшина Сокальського району Львівської області", відповідно до якого геологічний склад цієї території містив водоносні горизонти. У дослідженні також зазначено, що навіть до початку вуглевидобувних робіт верхні водоносні горизонти були забруднені натрієм та його хімічними сполуками, а також залізом у долинах річок. Однак, вуглевидобуток призвів до додаткового забруднення підземних вод, особливо їхнього верхнього горизонту.

22. 14 червня 2004 року Головний державний санітарний лікар Львівської області зауважив, що показники пилу і сажі у зразках повітря, відібраних на відстані 350 метрів від фабрики, перевищували гранично допустиму концентрацію, та зазначив, що начальника котельні фабрики було притягнуто до адміністративної відповідальності.

23. У вересні 2005 року д-р Марк Черняк з Всесвітнього екологічно-правового альянсу у своєму звіті зазначив, що концентрація сажі у зразках повітря, відібраних у присілку Вільшина, була у 1,5 рази вищою за максимальну концентрацію, що допускається за національними стандартами. Вода в колодязі була забруднена ртуттю та кадмієм, концентрація яких перевищувала національні безпечні норми у 25 і 4 рази відповідно. Згідно зі звітом, жителі присілка наражались на високий ризик захворювання на рак та хвороби дихальних шляхів і нирок.

2. Позиція заявників щодо шкоди, якої вони зазнали через виробничу діяльність шахти та фабрики

24. По-перше, заявники стверджували, що їх будинки було пошкоджено внаслідок просідання ґрунтів, спричиненого вуглевидобувною діяльністю, що 1 січня 1999 року було підтверджено директором шахти згідно з інформацією, наданою заявниками. Як стверджували заявники, шахта обіцяла оплатити ремонт їхніх будинків, але цього так ніколи і не було зроблено.

25. По-друге, заявники заявляли, що вони постійно страждали від нестачі питної води. Вони стверджували, що до 2009 року присілок не мав доступу до центрального водопостачання. Використання води з місцевого колодязя та струмка для прання і приготування їжі спричиняло появу зуду та кишкових інфекцій. Заявники надали три фотографії води, яка є біля їхнього будинку. На першій фотографії під назвою "вода в колодязі присілка Вільшина" поблизу колодязя зображено відро з водою жовтогарячого кольору. На другій фотографії під назвою "потічок поруч із садибою" зображено маленький струмок яскраво-жовтогарячого кольору. На третій фотографії під назвою "Пригнічення рослинності інфільтратом з породного відвалу шахти Центрально-збагачувальної фабрики" зображено коричнювате озеро з багатьма пеньками та кількома мертвими кущами посередині озера.

26. Далі заявники стверджували, що з 2003 року ЗАТ "Львівсистеменерго" за власні кошти вантажівкою та трактором здійснювало постачання питної води у присілок. Однак, ця вода не надавалась у достатній кількості. На доказ цього твердження заявники надали фотографію з зображенням п'яти великих ємкостей з водою, яку було названо "тижневий запас води".

27. Далі заявники стверджували, що постачання води не завжди було регулярним. На підтвердження своїх аргументів вони надали листи Сокальської районної адміністрації від 9 липня 2002 року та 7 березня 2006 року, в яких визнавались нещодавні проблеми у постачанні питної води.

28. По-третє, заявники стверджували, що деякі з них набули хронічних захворювань у зв'язку з діяльністю фабрики, особливо із забрудненням повітря. Вони надали медичні довідки, в яких зазначається, що Ольга Дубецька та Алла Ваків страждають на хронічний бронхіт та емфізему, а Ганні Гаврилюк поставили діагноз карцинома.

29. По-четверте, заявники стверджували, що їх страждання через екологічні фактори впливали на спілкування між членами родини. Зокрема, нестача чистої води для миття спричинила, за їх словами, труднощі у стосунках подружжя. Молодші члени родини прагнули відселитися від старших у пошуку кращих умов для своїх підростаючих дітей.

30. Однак, заявники не переїхали. Вони стверджували, що не могли продати свої будинки, розташовані на забрудненій території, або знайти інші джерела фінансування переїзду у безпечніші райони без підтримки держави. На підтвердження цього вони надали лист від приватного ріелторського підприємства С., датований вереснем 2009 року, в якому зазначалось:

"оскільки у присілку Вільшина... протягом останніх десяти років не існувало попиту на житлові приміщення через знаходження присілка на техногенно забрудненій території та просідання ґрунтів на його території, ... не виявляється можливим визначити ринкову вартість будинку".

C. Адміністративні рішення щодо шкідливого впливу діяльності фабрики та шахти

1. Рішення, направлені на покращення екологічної ситуації у регіоні

31. У листопаді 1995 року санітарно-епідеміологічна служба (далі - СЕС) зобов'язала фабрику розробити проект санітарно-захисної зони.

32. 5 червня 1996 року СЕС встановила, що фабрика не виконала її припис, та постановила зупинити роботу фабрики. Незважаючи на це, фабрика, як повідомлялося, продовжила свою діяльність, при цьому жодних стягнень у зв'язку з цим на її керівництво накладено не було.

33. 7 квітня 2000 року та 12 червня 2000 року Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (далі - Державна комісія з техногенно-екологічної безпеки) приписала запровадити низку заходів для покращення водопостачання та зменшення виробничого забруднення ґрунту поблизу фабрики.

34. 14 квітня 2003 року Львівська обласна державна адміністрація зазначила, що загальна екологічна ситуація не покращилася з часу рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки від 7 квітня 2000 року, оскільки з державного бюджету не було виділено коштів для вжиття відповідних заходів.

35. 27 січня 2004 року СЕС у своїй постанові встановила, що шахта не виконала її припис від 4 грудня 2003 року щодо розробки проекту санітарно-захисної зони, та постановила тимчасово заборонити експлуатацію шахти. Однак шахта продовжила свою діяльність.

36. 13 липня 2005 року Інститут гігієни та медичної екології їм. О. М. Марзєєва АМН України дослідив проект санітарно-захисної зони. Автори висновку визнали, що фабрика забруднювала повітря двоокисом азоту, окисом вуглецю, сірковим ангідридом та пилом. Однак вони зазначили, що відповідно до їх досліджень зразки навколишнього повітря, відібрані на відстані більш ніж 300 метрів від фабрики, не були надмірно забруднені. Проект передбачав здійснення низки заходів, направлених на покращення гідроізоляції породного відвалу, а також зменшення його висоти до 50 метрів. Автори дійшли висновку, що з огляду на такі заходи можливе встановлення для всієї фабрики 300-метрової загальної санітарно-захисної зони.

37. Пізніше того ж року Міністерство охорони здоров'я погодило проект інституту ім. Марзєєва із застереженнями, що висота породного відвалу буде зменшена до серпня 2008 року.

38. 29 квітня 2009 року СЕС оштрафувала директора фабрики за невиконання заходів проекту санітарно-захисної зони.

2. Рішення стосовно переселення заявників

39. 20 грудня 1994 року Сокальський виконавчий комітет зауважив, що вісімнадцять будинків, включно з будинками заявників, знаходились в межах 500 метрів санітарно-захисної зони породного відвалу фабрики, що порушувало застосовні на той час норми. Він дозволив виробничому об'єднанню "Укрзахідвугілля" відселити мешканців і знести їх будинки. Далі Комітет зобов'язав директора виробничого об'єднання забезпечити заявників житлом до грудня 1996 року. Це рішення не було виконане.

40. У 1995 році Сокальський виконавчий комітет доповнив своє рішення та дозволив мешканцям залишити за собою свої колишні будинки після переселення для відпочинку та садівництва.

41. 7 квітня 2000 року Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки зазначила, що вісімнадцять сімей жили в межах санітарно-захисної зони фабрики, та зобов'язала Міністерство палива та енергетики за участю місцевих органів виконавчої влади здійснити відселення цих сімей у 2000-2001 роках. Прізвищ цих сімей не було зазначено.

42. У грудні 2000 року та у 2001 році заявники зверталися до Міністерства палива та енергетики із запитом стосовно того, коли їх переселять, та не отримали відповідей.

43. У 2001 році Львівська обласна державна адміністрація включила у свій річний план дій переселення вісімнадцяти сімей (без зазначення прізвищ) з санітарно-захисної зони фабрики, вказавши державний бюджет як джерело фінансування та посилаючись на постанову Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки від 7 квітня 2000 року.

44. 12 червня 2002 року Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки зазначила, що її постанову від 7 квітня 2000 року не було виконано, і зобов'язала Сокальську районну державну адміністрацію, Сілецьку сільську раду та фабрику спільно забезпечити переселення сімей з санітарно-захисної зони породного відвалу фабрики до кінця 2003 року.

45. У червні 2002 року заявники разом з жителями іншого села звернулися до Президента України зі скаргою на невиконання рішень стосовно їх переселення. Адміністрація Президента перенаправила їхню скаргу на розгляд до Львівської обласної державної адміністрації та Міністерства екології та природних ресурсів.

46. 16 серпня 2002 року у відповідь на їх скаргу Міністерство екології та природних ресурсів проінформувало мешканців присілку Вільшина про те, що воно звернулося до Кабінету Міністрів з пропозицією забезпечити негайне відселення мешканців з санітарно-захисної зони фабрики відповідно до постанови Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки від 7 квітня 2000 року.

47. 14 квітня 2003 року Львівська обласна державна адміністрація поінформувала заявників про те, що вона повторно надіслала лист Прем'єр-міністру та Міністерству палива та енергетики стосовно забезпечення фінансування для виконання постанови від 7 квітня 2000 року.

D. Цивільні позови стосовно переселення заявників

1. Провадження, ініційоване родиною Дубецьких-Найда

48. 23 липня 2002 року родина Дубецьких-Найда подала цивільний позов до місцевого суду м. Червонограда (далі - суд першої інстанції), вимагаючи зобов'язати фабрику переселити їх з санітарно-захисної зони. Пізніше Державне підприємство "Львіввугілля" було залучено як співвідповідача.

49. Перше судове засідання у справі було призначено на 28 жовтня 2003 року. Наступні засідання призначалися на 12 листопада та 18 грудня 2003 року, 26 та 30 квітня, 18 травня, 18 та 30 червня, 19 липня та 22 грудня 2004 року, а також на 25 листопада, 6, 20 та 26 грудня 2005 року. Чотири рази судові засідання переносились через відсутність відповідача або через клопотання відповідача про перенесення судового засідання.

50. 26 грудня 2005 року суд першої інстанції встановив, що позивачі проживали у санітарно-захисній зоні шахти, та зобов'язав Державне підприємство "Львіввугілля", якому вона належала, переселити їх. У подальшому суд відхилив позови заявників до фабрики, встановивши, що їх будинок знаходився поза її 300-метровою санітарно-захисною зоною.

51. Це рішення не оскаржувалось і набрало законної сили.

52. 3 травня 2006 року Державна виконавча служба у м. Червонограді Львівської області (далі - державна виконавча служба) відкрила виконавче провадження.

53. 19 червня 2006 року державна виконавча служба оштрафувала директора шахти за невиконання рішення суду. Останній оскаржив відповідну постанову державної виконавчої служби.

54. 26 червня 2006 року директор поінформував державну виконавчу службу про те, що шахта не могла виконати рішення, вона не мала у своєму розпорядженні доступних житлових приміщень та не здійснювала будівництва житла, оскільки не отримала відповідних коштів з державного бюджету.

55. До сьогоднішнього дня рішення залишається невиконаним.

2. Провадження, ініційоване родиною Гаврилюк-Ваків

56. 23 липня 2002 року родина Гаврилюк-Ваків, як і родина Дубецьких-Найда, подала цивільний позов до суду першої інстанції, вимагаючи відселення за межі санітарно-захисної зони фабрики.

57. Потім фабрику було замінено на ЗАТ "Львівсистеменерго" і залучено як відповідача у справі.

58. Перше судове засідання було призначено на 29 вересня 2003 року. Наступні судові засідання були призначені на 6, 17 та 30 жовтня 2003 року та на 15 і 30 квітня, 18 травня, 18 та 21 червня 2004 року.

59. 21 червня 2004 року суд першої інстанції відхилив позов заявників. Зокрема суд зазначив, що хоча проект санітарно-захисної зони фабрики все ще узгоджувався, були наявні наукові дослідження, які виправдовували 300-метрову санітарно-захисну зону. Оскільки будинок позивачів знаходився поза її межами, відповідач не був зобов'язаний їх переселяти. Більш того, відповідач не мав коштів для надання заявникам нового житла. Суд визнав рішення, винесене у 1994 році щодо переселення заявників, невідповідним та не коментував наступних рішень з цього питання.

60. 20 липня 2004 року заявники подали апеляційну скаргу. Вони наполягали, зокрема, на тому, що законодавством передбачено, що фактична концентрація шкідливих речовин за межами санітарно-захисної зони повинна відповідати застосовним безпечним нормативам. У їх випадку фактичний рівень забруднення за межами зони перевищував такі нормативи, про що свідчила низка досліджень, які вказували на діяльність фабрики як на основне джерело забруднення. Більше того, рішення Сокальського виконавчого комітету від 1994 року не могло вважатися невідповідним, оскільки формально воно залишалося чинним.

61. 28 березня 2005 року апеляційний суд Львівської області залишив без змін рішення суду першої інстанції та погодився з його обґрунтуванням. У відповідь на доводи заявників щодо реального рівня забруднення у місці їхнього проживання суд зазначив, що присілок забезпечувався привізною водою і що у будь-якому випадку, хоча закон і передбачав покарання для забруднювачів, він не накладав на них загальне зобов'язання відселяти людей.

62. 23 квітня 2005 року заявники подали касаційну скаргу з питань права, посилаючись, в основному, на ті ж аргументи, що були в їхній попередній скарзі.

63. 17 вересня 2007 року апеляційний суд Хмельницької області відхилив касаційну скаргу заявників.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України

64. У відповідних положеннях Конституції зазначено таке:

Стаття 16

"Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави".

Стаття 50

"Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди..."

B. Закон України "Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" від 7 грудня 1990 року (втратив чинність 21 травня 1997 року)

65. Відповідно до статті 57 Закону приватні та державні підприємства відповідно до законодавства несуть відповідальність за невиконання рішень органів самоврядування (включно з виконавчими комітетами районних рад).

66. В наступних законодавчих актах стосовно місцевого самоврядування такий орган як виконавчий комітет районної ради не вказується.

C. Закон України "Про відходи" від 5 березня 1998 року

67. У відповідних положення Закону "Про відходи" зазначено:

Стаття 9. Суб'єкти права власності на відходи

"Держава є власником відходів, що утворюються на об'єктах державної власності. ...Від імені держави управління відходами, що є державною власністю, здійснюється Кабінетом Міністрів України..."

D. Закон України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" від 23 червня 2005 року

68. Цей Закон впроваджував новий механізм виплати та погашення боргів підприємств за енергоносії. Він також запровадив реєстр підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості. Перебування підприємства у цьому реєстрі призупиняє будь-які виконавчі провадження проти нього; національні суди також зобов'язані відхиляти будь-які заяви щодо відкриття провадження щодо банкрутства або ліквідації такого підприємства.

E. Наказ Міністерства охорони здоров'я № 173 від 19 червня 1996 року "Про затвердження Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів"

69. У відповідних положеннях наказу Міністерства охорони здоров'я зазначено:

"5.4. Промислові, сільськогосподарські та інші об'єкти, що є джерелами забруднення навколишнього середовища хімічними, фізичними та біологічними факторами, при неможливості створення безвідходних технологій повинні відокремлюватись від житлової забудови санітарно-захисними зонами.

…

На зовнішній межі санітарно-захисної зони, зверненої до житлової забудови, концентрації та рівні шкідливих факторів не повинні перевищувати їх гігієнічні нормативи (гранично допустимі концентрації, граничнодопустимі рівні)...

5.5....

У тих випадках, коли розрахунками не підтверджується розмір нормативної санітарно-захисної зони або неможлива її організація в конкретних умовах, необхідно приймати рішення про зміну технології виробництва, що передбачає зниження викидів шкідливих речовин в атмосферу, його перепрофілювання чи закриття".

Додаток № 4

Санітарна класифікація підприємств,

виробництв та споруд і розміри санітарно-захисних зон для них

"...

Санітарно-захисна зона у 500 метрів [повинна бути у таких підприємств]:

5. Породні відвали вугільних шахт, що експлуатуються; недіючі породні відвали висотою більше 30 метрів, що піддаються горінню; недіючі породні відвали висотою більше 50 метрів, що не схильні до горіння.

Санітарно-захисна зона 300 метрів [повинна бути у таких підприємств]:

…

5. ... збагачувальні фабрики з мокрим процесом збагачення.

6. ...недіючі породні відвали вугільних шахт (висотою менше 50 метрів), що не схильні до горіння".

I. МЕЖІ СПРАВИ

70. 18 вересня 2009 року представник заявників проінформувала Суд про те, що пан Аркадій Гаврилюк помер. Далі вона звернулася з клопотанням про виключення його скарг з розгляду.

71. Суд вважає, що за відсутності спадкоємців, які висловлюють бажання підтримувати заяву від імені пана Аркадія Гаврилюка, у справі немає особливих обставин, що зачіпають повагу до прав людини, визначених Конвенцією, та що вимагають подальшого розгляду заяви in fine за пунктом 1 статті 37 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Пухігова проти Росії" (Pukhigova v. Russia), заява № 15440/05, пп. 106-107, від 2 липня 2009 року, та рішення щодо прийнятності у справі "Горанда проти Румунії" (Goranda v. Romania), заява № 38090/03, від 25 травня 2010 року).

72. З огляду на вищевказане, слід вилучити скарги, подані паном Аркадієм Гаврилюком, зі списку справ.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

73. Заявники скаржились на те, що органи державної влади не змогли захистити їх житло, приватне та сімейне життя від надмірного забруднення двома державними промисловими підприємствами. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, у якій зазначено таке:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Прийнятність

1. Позиції сторін

(a) Уряд

74. Уряд зауважив, що заява була неприйнятною ratione temporis в тій мірі, в якій вона стосується фактів, що мали місце до 11 вересня 1997 року - дати набрання Конвенцією чинності для України.

75. Далі Уряд стверджував, що члени родини Гаврилюк-Ваків не можуть стверджувати, що вони є жертвами будь-яких порушень статті 8, оскільки у 1959 році вони незаконно побудували свій будинок на землі, яка офіційно була передана їм лише через рік. Більше того, порушуючи чинне на той час законодавство, ця родина ніколи не просила дозволу у керівництва шахти на побудову свого будинку на землі над шахтою. Оскільки родина Гаврилюк-Ваків свідомо побудувала свій будинок на землі, де велась промислова розробка, і, діючи таким чином, порушила застосовне законодавство, її члени не могли скаржитися на те, що держава не виконувала своїх зобов'язань щодо поваги до їхніх прав за статтею 8 в період їх проживання у цьому будинку. Таким чином, їхні скарги були неприйнятними ratione personae.

76. Уряд також стверджував, що скарги родини Гаврилюк-Ваків були явно необґрунтованими, оскільки їхня родина проживала поза межами визначених санітарно-захисних зон як шахти, так і фабрики, а її позов про переселення було відхилено компетентним судом в результаті змагального провадження. Тому заявники не подали обґрунтованої скарги за Конвенцією.

77. Насамкінець, Уряд стверджував, що жоден із заявників не вичерпав доступних національних засобів юридичного захисту. Зокрема, заявники ніколи не вимагали ані від шахти, ані від фабрики відшкодування шкоди, якої вони, як заявляється, зазнали через виробничу діяльність цих підприємств.

(b) Заявники

78. Заявники не погодились. Вони зазначили, що, хоча ситуація, на яку вони скаржились, почалась до набрання Конвенцією чинності для України, вона не змінилась після цього і триває й досі. Зокрема, рішення Сокальського виконавчого комітету про їх відселення не було скасовано і воно було чинним станом на дату набрання чинності Конвенцією. Таким чином, компетентні органи влади несли відповідальність за його невиконання, а також за невиконання постанови Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки щодо переселення заявників та рішення суду першої інстанції, винесеного на користь родини Дубецьких-Найда. Крім того, держава несе відповідальність за невиконання проектів санітарно-захисних зон шахти та фабрики, що призвело до погіршення екологічної ситуації в регіоні, де проживають заявники.

79. Далі заявники стверджували, що родина Гаврилюк-Ваків побудувала свій будинок законно на належним чином відведеній для цього землі, а у 1960 році їм було надано додаткову ділянку землі для садівництва. Твердження Уряду про те, що вони повинні були отримати дозвіл на будівництво будинку від керівництва шахти, не ґрунтується на законодавстві. Також на той час, коли Конвенція набрала чинності для України, їхній будинок був належним чином зареєстрований органами влади, про що свідчить свідоцтво на право власності, надане ними Суду.

80. Далі заявники стверджували, що той факт, що суд першої інстанції відхилив позов родини Гаврилюк-Ваків щодо переселення, не робить їх заяву явно необґрунтованою, враховуючи фактичний надмірний рівень забруднення навколо їхнього будинку. Відхиляючи їх позов про переселення, суди ґрунтувались на покращенні екологічного становища, що очікувався після виконання проекту санітарно-захисної зони фабрики. Оскільки проект не було реалізовано, страждання цієї групи заявників від надмірного забруднення продовжувались і, відповідно, їхня скарга не була явно необґрунтованою.

81. Зрештою заявники стверджували, що належним чином вичерпали усі національні засоби юридичного захисту, оскільки вони звернулися зі своїми скаргами до національних судів і послалися на екологічне забруднення, обґрунтовуючи свої вимоги щодо переселення.

2. Оцінка Суду

82. У тій мірі, в якій Уряд стверджував часткову неприйнятність заяви як такої, що лежить поза межами часової юрисдикції Суду, Суд вважає себе неповноважним ratione temporis розглядати дії та бездіяльність держави стосовно ситуації заявників до набрання Конвенцією чинності для України (11 вересня 1997 року). Однак він повноважний розглядати скарги заявників, які стосуються періоду після цієї дати (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), заява № 55723/00, п. 82, ECHR 2005-IV).

83. Стосовно тверджень Уряду про те, що скарги, подані родиною Гаврилюк-Ваків, є несумісними з вимогою Конвенції ratione personae, Суд зазначає, що стаття 8 Конвенції застосовується незалежно від того, чи законно був побудований або зайнятий будинок заявника (див., серед багатьох інших судових рішень, рішення у справі "Прокопович проти Росії"(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги). Більше того, незалежно від того, був відповідний будинок законно побудований чи був узаконений після того, як родина поселилася у ньому, станом на 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України, родина Гаврилюк-Ваків займала його законно. Цей факт сторонами не оспорюється. З огляду на вказане вище, заперечення Уряду повинно бути відхилено.

84. Щодо тверджень Уряду про те, що скарги родини Гаврилюк-Ваків були явно необґрунтованими, оскільки їхній позов щодо переселення був відхилений у рамках національного провадження, Суд погоджується з тим, що він не може замінювати рішення національних судів своїми і його повноваження щодо аналізу дотримання національного законодавства є обмеженими (див., серед багатьох інших судових рішень, рішення у справі "Сливенко проти Латвії" (Slivenko v. Latvia) [BП], заява № 48321/99, п. 105, ECHR 2003-X, та рішення у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, п. 39, від 22 жовтня 2009 року). Однак функцією Суду є здійснення оцінки обґрунтування, наданого національними судами, з точки зору Конвенції (див. рішення у справі "Сливенко проти Латвії" (Slivenko v. Latvia), що наводилось вище). Більше того, Суд зазначає, що скарга родини Гаврилюк-Ваків не обмежується стверджуваною несправедливістю рішень, якими було відхилено їхній позов про переселення. Вона стосується загальної неспроможності держави виправити ситуацію, в якій вони страждали від негативного впливу забруднення у цій місцевості. Таким чином, заперечення Уряду має бути відхилено.

85. Насамкінець, стосовно заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів захисту Суд зазначає, що Уряд не надав жодних прикладів національної судової практики, де б у ситуації, подібній до ситуації заявників, позов особи до промислового підприємства, що забруднює навколишнє середовище, було б задоволено. Більше того, обидві родини заявників у цій справі вирішили вичерпати національні засоби захисту стосовно їх вимоги щодо переселення з цієї місцевості, що постійно зазнавала забруднення. Одна родина отримала рішення щодо переселення, яке, однак, лишається невиконаним, оскільки шахта-боржник не має на це бюджетних коштів, а позов іншої родини було відхилено на підставі того, що вони проживали за межами встановленої санітарно-захисної зони. З огляду на вищевказане Суд має сумніви стосовно шансів на успіх заявників в провадженні щодо відшкодування.

86. Однак, навіть припускаючи, що таке відшкодування могло б бути їм присуджене за забруднення в минулому та виплачене в належний час, Суд зазначає, що заявники скаржаться на забруднення, що триває і скорочення якого у майбутньому вимагає певного системного вирішення. Не зрозуміло, як компенсаторний засіб, запропонований Урядом, стосувався б цього питання. У цьому зв'язку Суд відхиляє зауваження щодо невичерпання засобів захисту.

87. Насамкінець, Суд зазначає, що заява порушує серйозні питання факту і права за Конвенцією, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Таким чином, заява не може бути оголошена явно необґрунтованою у значенні пункту 3 (a) статті 35 Конвенції. Ніяких інших підстав для оголошення її неприйнятною також встановлено не було. Тому Суд оголошує заяву прийнятною.

B. Суть

1. Застосовність статті 8 Конвенції

(a) Позиції сторін

(i) Заявники

88. Заявники стверджували, що вони страждали від серйозного втручання держави у їх права, гарантовані статтею 8 Конвенції, в зв'язку з забрудненням навколишнього середовища, причиненого шахтою та фабрикою, що належать державі (зокрема, їх породними відвалами), а також в зв'язку з неспроможністю держави дотриматись своїх позитивних зобов'язань щодо регулювання шкідливої промислової діяльності.

89. Далі заявники зазначили, що вони збудували свої теперішні будинки законно і до того, як їм могло стати відомо, що ця територія буде входити до нормативно встановленої промислової санітарно-захисної зони та буде екологічно небезпечною.

90. Потім заявники стверджували, що проект Уряду, що затверджував 300-метрову санітарно-захисну зону, був спірним, оскільки експлуатація породного відвалу вимагала 500-метрової санітарно-захисної зони. Проект, про який йдеться, не був погоджений Головним державним санітарним лікарем України, доки в ньому не було передбачено заходів для зменшення висоти породного відвалу до 50 метрів та його гідроізоляції, що досі не було зроблено. Отже, заявники вважають, що вони продовжують проживати у санітарно-захисній зоні породного відвалу, визначеній з наукової точки зору.

91. Далі заявники стверджували, що не лише їх будинки розташовувались в межах зони, офіційно визнаної законодавством неприйнятною для проживання, але й були суттєві докази того, що фактичні рівні забруднення повітря, води та ґрунту поблизу їхніх будинків були небезпечними та такими, що могли підвищити схильність заявників до пов'язаних із забрудненням захворювань. У цьому зв'язку вони посилалися на різноманітні урядові та неурядові дослідження, про які зазначається у пунктах 13-23 вище.

92. Крім того, заявники зазначили, що інші ризики полягали у затопленні прилеглих територій та просіданні ґрунтів, спричинених вуглевидобувною діяльністю. Вони стверджували, що через велику кількість утворених в процесі вуглевидобувної діяльності підземних пустот ці ризики залишатимуться, навіть якщо вуглевидобувну діяльність буде припинено.

93. У той же час, заявники не могли переселитися без підтримки держави, оскільки через промислове забруднення попиту на нерухоме майно у їхньому присілку не було і вони не могли знайти інших джерел фінансування для переселення.

94. Врешті, заявники зазначили, що, протягом багатьох років і на сьогоднішній день залишаючись власником її породного відвалу, а також власником шахти, держава була повністю інформована та відповідальна за шкоду, спричинену їх щоденною виробничою діяльністю, що тривала протягом значного періоду часу. Тому вона несла відповідальність за статтею 8 Конвенції в контексті вжиття належних заходів для полегшення тягаря, що несли заявники.

(ii) Уряд

95. Уряд не оспорював, що він мав зобов'язання за Конвенцією вирішувати екологічні проблеми, пов'язані з діяльністю шахти та фабрики.

96. З іншого боку, Уряд заперечив проти позиції заявників щодо шкоди, якої вони зазнали внаслідок стверджуваного забруднення. Зокрема, Уряд зазначив, що рівень забруднення, який утворився внаслідок діяльності фабрики, взагалі був безпечним за межами 300-метрової санітарно-захисної зони, що підтверджувалось багатьма дослідженнями. З огляду на ці дослідження 300-метрова санітарно-захисна зона навколо фабрики була погоджена відповідними органами державної влади у 2005 році. Будинки заявників, що знаходяться у 430 та 420 метрах від фабрики, були, відповідно, у безпеці незалежно від того, чи був офіційно впроваджений проект чи ні. Хоча в деяких випадках можливо й мали місце збільшені викиди, вони відразу ж відслідковувались і в належний час вживались заходи для їх зменшення, про що свідчать, наприклад, стягнення, накладені на керівництво фабрики (див. пункти 32 та 35 вище).

97. Далі Уряд зазначив, що, хоча родина Дубецьких-Найда й проживала в межах санітарно-захисної зони породного відвалу шахти, вона, як і родина Гаврилюк-Ваків, яка проживала за межами санітарно-захисної зони як фабрики, так і шахти, не змогла обґрунтувати будь-яку реальну шкоду, якої вона зазнала внаслідок мешкання поблизу обох промислових підприємств.

98. Стосовно тверджень заявників щодо хронічних захворювань, на які страждають деякі з них, такі захворювання такожможуть бути пов'язані з їх трудовою діяльністю та іншими факторами.

99. Щодо просідання ґрунтів та затоплення Уряд посилався на геологічні дослідження, які визначили, що гірська місцевість, в якій проживали заявники, має водоносні горизонти піску під поверхнею, які мають здатність до плавучості. Ґрунтуючись на цих дослідженнях, Уряд стверджував, що поза розумним сумнівом не може бути доведено, що ґрунти просіли в результаті вуглевидобувної діяльності, а не в результаті природних геологічних процесів.

100. Стосовно скарг заявників на якість води Уряд зазначив, що різноманітні дослідження, включно з дослідженням ДП "Західукргеологія" (див. пункт15 вище), науково довели, що хімічний склад та чистота ґрунтових вод в регіоні була природно не придатною для використання у домашньому господарстві, за винятком випадків, коли свердловина пробурювалась значно глибше, ніж це було зроблено у домашніх господарствах заявників. Крім того, колодязі заявників не були оснащені необхідними фільтрами та трубами. Більше того, заявників забезпечували привізною водою. Нарешті, не в 2009 році, як стверджували заявники (див. пункт 25 вище), а в 2007 році в присілку було введено в експлуатацію централізований водопровід.

101. Що стосується рішень органів влади про переселення заявників, то вони були спрямовані на попередження, а не на усунення ситуації. Рішення, винесене Сокальським виконавчим комітетом, до 1997 року втратило свою чинність внаслідок зміни економічних обставин. Рішення, що розглядається, було винесено, коли очікувалось розширення фабрики, що потребувало встановлення навколо неї 500-метрової санітарно-захисної зони. Якби таку зону було встановлено, будинки заявників знаходилися б у її межах, що призвело б до застосовності до них положень закону, які вимагали їхнього відселення незалежно від реального рівня забруднення. Однак станом на 1997 рік стало зрозуміло, що розширення санітарно-захисної зони не потрібне, і рішення від 1994 року автоматично втратило чинність.

102. Більше того, у 1995 році Сокальський виконавчий комітет змінив своє рішення про переселення. За клопотаннями жителів, які підлягали переселенню, виконавчий комітет постановив, що не було необхідності зносити їх колишні будинки, які вони могли використовувати з метою відпочинку та садівництва. Кілька сімей, яким виділили житло у 2000-2003 роках, оскільки вони проживали в межах 300-метрової санітарно-захисної зони, насправді продовжували використовувати свої колишні будинки протягом тривалого періоду часу та відмовлялись їх залишати.

103. На думку Уряду, цей факт свідчив про те, що вимоги заявників про переселення насправді ґрунтувались не на реальних рівнях забруднення. Висновку про те, що переселення родини Гаврилюк-Ваків не було необхідним, так само обґрунтовано дійшли й національні суди. Що стосується родини Дубецьких-Найда, зобов'язання їх переселити ґрунтувалось на положеннях законодавства та не мало стосунку до будь-якої оцінки реальної чи потенціальної шкоди. У будь-якому випадку обидві родини могли вільно звернутися до органів державної влади з вимогою включити їх до списку тих, хто потребує соціального житла, чого вони ніколи не зробили.

104. Загалом, заявники не довели, що виробнича діяльність як шахти, так і фабрики порушила їхні права в тій мірі, яка призвела б до відповідальності держави за статтею 8 Конвенції.

(b) Оцінка Суду

(i) Практика Суду

105. Посилаючись на свою судову практику, Суд зазначає, що ні стаття 8, ні будь-які інші положення Конвенції не гарантують права на охорону природнього екологічного середовища як такого (див. рішення у справі "Кіртатос проти Греції" (Kyrtatos v. Greece), заява № 41666/98, пункт 52, ECHR 2003-VI). Також жодного питання не виникне, якщо оскаржувана шкода є незначною у порівнянні з небезпекою навколишнього середовища, притаманною життю в кожному сучасному місті. Однак, може мати місце небезпідставна скарга за статтею 8 там, де екологічна небезпека досягає такого серйозного рівня, що призводить до суттєвого перешкоджання здатності заявника користуватися своїм житлом, мати приватне чи сімейне життя. Оцінка такого мінімального рівня є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як інтенсивність та тривалість шкідливого впливу та його фізичний чи психологічний вплив на здоров'я або якість життя особи (див., з-поміж інших джерел, рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункти 68-69).

106. Немає сумніву, що промислове забруднення може негативно вплинути на здоров'я суспільства в цілому і погіршувати якість життя особи, проте часто неможливо визначити у кількісному вираженні його вплив у кожному окремому випадку. Що стосується, наприклад, погіршення здоров'я, то важко вирізнити вплив екологічних ризиків від впливу інших відповідних факторів, таких як вік, професія або особистий спосіб життя. "Якість життя", в свою чергу, є суб'єктивною характеристикою, яка тяжко піддається точному визначенню (див. рішення у справі "Лєдяєва та інші проти Росії" (Ledyayeva and Others v. Russia), заяви №№ 53157/99, 53247/99, 53695/00 та 56850/00, пункт 90, від 26 жовтня 2006 року).

107. Беручи до уваги труднощі доведення, Суд головним чином розглядатиме висновки національних судів та інших компетентних органів для встановлення фактичних обставин справи (див. рішення у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" (Buckley v. the United Kingdom) від 25 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, сторінки 1291-93, пункти 74-77). Як базу для аналізу Суд може, наприклад, використовувати положення національного законодавства, що визначають небезпечні рівні забруднення (див., з-поміж інших джерел, рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 87), та екологічні дослідження, здійснені компетентними органами (див. рішення у справі "Ташкін та інші проти Туреччини" (Taskin and Others v. Turkey), пункти 113 та 120, № 46117/99, ECHR 2004-X). Особливу увагу Суд приділятиме окремим рішенням, винесеним органами влади щодо конкретної ситуації заявника; таких як зобов'язання позбавити підприємство-забруднювача дозволу на виробничу діяльність (див. рішення у справі "Ташкін та інші проти Туреччини" (Taskin and Others v. Turkey), згадане вище, пункт 112) або відселити мешканця із забрудненої території (див. рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 86). Однак Суд не може сліпо покладатися на рішення національних органів влади, особливо коли вони явно несумісні або суперечать одне одному. У такій ситуації Суд повинен оцінювати докази у їх цілісності (див. рішення у справі "Лєдяєва та інші проти Росії" (Ledyayeva and Others v. Russia), згадане вище, пункт 90). Іншими джерелами доказів для розгляду на додаток до викладеного заявником перебігу подій будуть, наприклад, його медичні довідки (див. рішення щодо прийнятності у справі "Ларс та Астрід Фегерскьольд проти Швеції" (Lars and Astrid Fagerskiold v. Sweden), заява № 37664/04, від 26 лютого 2008 року), а також відповідні звіти, заяви або дослідження, здійснені приватними установами (див, рішення у справі "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункт 85).

108. Крім того, з метою визначення того, чи несе держава відповідальність за статтею 8 Конвенції, Суд повинен визначити, чи була ситуація результатом раптового та несподіваного повороту подій або, навпаки, існувала давно і була добре відома державним органам влади (див. рішення "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia), згадане вище, пункти 90-91); чи була держава або чи мала вона бути обізнаною, що небезпека або шкідливий вплив зачіпали приватне життя заявника (див. рішення у справі "Лопес Остра проти Іспанії" (Lopez Ostra v. Spain) від 9 грудня 1994 року, пункти 52-53, Series А по. 303 С), і до якої міри заявник сприяв створенню цієї ситуації для себе і був в стані виправити її без надмірних витрат (див. рішення у справі "Лєдяєва та інші проти Росії" (Ledyayeva and Others v. Russia), згадане вище, пункт 97).