199. Отже, Суд визнає, що щодо цього аспекту також мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
e) з 23 лютого до 21 березня 2007 року
200. Заявник стверджував, що протягом цього періоду тримання його під вартою здійснювалося за відсутності будь-якого рішення і, отже, було незаконним.
201. Уряд не погодився, наполягаючи на тому, що тримання під вартою здійснювалось відповідно до національного законодавства.
202. Суд зауважує, що у зазначений період, протягом якого тримання заявника під вартою справді, як видно з матеріалів, не було санкціоноване жодним рішенням, органи слідства оголосили досудове слідство у справі заявника закінченим і справу направили до суду, а потім її було передано іншому суду (див. пункти 103-106 вище).
203. Суд зазначає, що, хоча відповідне національне законодавство передбачало процесуальні заходи при відданні обвинуваченого до суду, воно чітко не визначало, який орган може подовжити період тримання обвинуваченого під вартою, на яких підставах і на який строк (див. згадане вище рішення у справі "Соловей і Зозуля проти України", п.72).
204. Суд уже досліджував у багатьох справах практику тримання обвинувачених під вартою виключно на підставі того, що обвинувальний висновок подано до суду першої інстанції, і визнав у цьому зв'язку порушення пункту 1 статті 5 Конвенції. Суд постановляв, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретного юридичного підґрунтя або за відсутності чітких норм, які б регулювали їх ситуацію - в результаті чого вони можуть бути позбавлені свободи протягом необмеженого часу без дозволу суду - несумісна з принципом юридичної визначеності та захисту від свавілля, які червоною ниткою проходять через Конвенцію, та принцип верховенства права (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Єлоєва, пп.50-51, з додатковими посиланнями). Ця проблема, яку було визнано проблемою системного характеру в Україні (див. згадане вище рішення у справі "Харченко проти України", пп. 98 і 101), мала місце і в цій справі.
205. Отже, Суд доходить висновку, що тримання заявника під вартою протягом цього періоду не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції, і визнає порушення цього положення.
206. Заявник стверджував, що протягом кількох годин його не поінформували про підстави затримання, яке мало місце 20 травня 2004 року, тоді як підстави у складеному згодом протоколі про адміністративне затримання зводилися лише до посилання на законодавче положення, яке нічого для нього не означало. Крім того, заявник наполягав, що його адміністративне затримання ґрунтувалось на видуманих підставах і фактично було приводом для того, щоб допитати його як підозрюваного у кримінальній справі про вбивство.
207. Уряд із цим не погодився. Він зазначив, що заявника затримали за підозрою в незаконному зберіганні наркотичних засобів, і що протокол, складений у зв'язку з цим міліцією, був достатньо зрозумілим.
208. Суд повторює, що пункт 2 статті 5 Конвенції містить первинну гарантію того, що будь-яка затримана особа повинна знати, чому її позбавляють свободи. Згідно з цим положенням кожна затримана особа має бути повідомлена простою, непрофесійною, зрозумілою для неї мовою про основні юридичні і фактичні підстави її затримання, щоб вона мала можливість, якщо вважатиме за потрібне, звернутися до суду з оскарженням законності затримання (див. згадане вище рішення у справі "Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства", п.40).
209. Щодо справи, яка розглядається, Суд уже визнав, коли розглядав скарги заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що на час затримання 20 травня 2004 року стосовно нього не було чітко заявленої підозри, і що з ним поводилися як із підозрюваним у справі про вбивство, незважаючи на те, що формально його було затримано за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення (див. пункти 177-178 вище). Крім того, Суд зауважує, що в протоколі про адміністративне затримання в якості підстави затримання заявника було зазначено лише посилання на законодавче положення і ніщо не свідчить про те, що більш повна інформація була надана заявникові усно (див. відповідні факти у пункті 9 вище; висновок Суду про те, що для цілей пункту 2 статті 5 Конвенції лише посилання на законодавче положення не є достатньою підставою для затримання, див. у згаданому вище рішенні у справі "Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства", п.41).
210. Із цих обставин не видно, яким чином заявник міг дізнатися про фактичні та юридичні підстави затримання. Навпаки, він мав перебувати у стані невизначеності і збентеження щодо позбавлення його свободи 20 травня 2004 року.
a) Право "негайно постати перед суддею"
212. Заявник доводив, що шестиденна затримка з доставленням його до судді після його затримання 20 травня 2004 року несумісна із згаданим вище правом.
213. Уряд наголошував, що 20 травня 2004 року заявника затримали за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення, а передбачений законом порядок такого затримання не вимагав доставлення заявника до судді.
214. Суд повторює, що негайний судовий контроль є вагомим аспектом гарантії, закріпленої в пункті 3 статті 5, яка покликана зводити до мінімуму ризик свавілля і забезпечувати верховенство права - один з основоположних принципів демократичного суспільства (див. рішення у справі "Броган та інші проти Сполученого Королівства" (Brogan and Others v. the United Kingdom) від 29 листопада 1988 року, п.58, Series A., N 145 В). Хоча негайність має оцінюватися в кожній справі залежно від її особливостей (див., серед інших джерел, рішення у справі "Акіліна проти Мальти" (Aquilina v. Malta) [ВП], N 25642/94, п.48, ECHR 1999-III), вимогу про суворі часові рамки, закріплену пунктом 3 статті 5 Конвенції, не можна тлумачити надто гнучко, оскільки таке тлумачення серйозно послабило б процесуальну гарантію на шкоду особі і загрожувало б підірвати саму суть права, передбаченого цим положенням (див. рішення у справі "МакКей проти Сполученого Королівства" (McKay v. the United Kingdom) [ВП], N 543/03, п.33, ECHR 2006-X).
215. У справі, що розглядається, Суд, з огляду на свої висновки в пунктах 177-179 і 182 вище, вважає, що затримання заявника у значенні пункту 1(c) статті 5 Конвенції почалось з 20 травня 2004 року і здійснювалося без судового контролю до 26 травня 2004 року. Об'єктивного обґрунтування цієї затримки немає. До того ж, Суд встановив, що протягом цього періоду затримання заявника здійснювалося в незаконний і свавільний спосіб, і що під час перебування у відділі міліції він зазнав серйозного поганого поводження (див. пункти 154, 159 і 182 вище). Цьому міг би запобігти негайний судовий контроль, але такого контролю не було протягом шести днів, які Суд вважає неприйнятно тривалим періодом.
216. Отже, Суд визнає порушення пункту 3 статті 5 Конвенції стосовно права заявника "негайно постати перед суддею".
b) Право на "розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження"
217. Заявник стверджував, що загальна тривалість тримання його під вартою з 20 травня 2004 року до 5 травня 2005 року та з 18 грудня 2006 року до 31 серпня 2007 року була нерозумною.
218. Уряд вважав, що період адміністративного затримання заявника, яке тривало 20-23 травня 2004 року, слід виключити з періоду тримання під вартою, що оцінюється для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції (з 23 травня 2004 року до 5 травня 2005 року). На думку Уряду, тривалість зазначеного тримання під вартою не була нерозумною, якщо враховувати серйозність обвинувачень, висунутих проти заявника, складність справи, обсяг слідчих дій, які були потрібні у зв'язку з цим, та сумлінність, яку демонстрували слідчі органи і суд першої інстанції. Уряд також зазначив, що протягом згаданого вище періоду заявник жодного разу не вимагав зміни запобіжного заходу. Стосовно тримання заявника під вартою з 18 грудня 2006 року до 31 серпня 2007 року Уряд доводив, що, по-перше, воно ґрунтувалось на належних і достатніх підставах, а, по-друге, компетентні органи діяли в його справі з належною сумлінністю.
219. Суд нагадує, що питання проте, чи є тривалість тримання під вартою розумною, не можна вирішувати абстрактно. Наявність підстав для залишення обвинуваченого під вартою слід оцінювати в кожній справі з урахуванням її особливостей. Продовжуване тримання під вартою може бути виправданим заходом у тій чи іншій справі лише за наявності чітких ознак того, що цього вимагає справжній інтерес суспільства, який, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважує інтереси забезпечення права на свободу (див. рішення у справі "Єчюс проти Литви" (Jecius v. Lithuania), N 34578/97, п.93, ECHR 2000-IX). Подальше існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину є обов'язковою і неодмінною умовою (sine qua non) належності її продовжуваного тримання під вартою. Але зі спливом певного часу така підозра перестає сама по собі бути виправданням для позбавлення особи свободи і судові органи повинні вмотивовувати свої рішення про продовження тримання її під вартою іншими підставами (див. рішення у справі "Яблонський проти Польщі" (Jabtoriski v. Poland), N 33492/96, п.80, від 21 грудня 2000 року). Крім того, такі підстави мають бути чітко зазначені національними судами і аргументи "за" і "проти" звільнення з-під варти не повинні бути "загальними й абстрактними" (див. рішення у справах "Іловецький проти Польщі" [Ilowiecki v. Poland), N 27504/95, п.61, від 4 жовтня 2001 року, та "Смирнова проти Росії" (Smirnova v. Russia), NN 46133/99 і 48183/99, п.63, ECHR 2003-IX).
220. Виходячи з міркувань і висновків, наведених у пунктах 172-205 вище, Суд вважає, що оцінюватись мають періоди з 20 травня 2004 року до 5 травня 2005 року та з 18 грудня 2006 року до 31 серпня 2007 року, які загалом тривали один рік і вісім місяців (див. відповідну методику обчислення в рішенні у справі "Ісаєв проти Росії" (Isayev v. Russia), N 20756/04, п.144, від 22 жовтня 2009 року).
221. Суд зазначає, що пункт 3 статті 5 Конвенції становить з пунктом 1(c) статті 5 одне ціле, і що ці два положення слід розглядати в поєднанні одне з одним (див. згадане вище рішення у справі Смирнової, п.56, та рішення у справі "Чюлла проти Італії" (Ciulla v. Italy) від 22 лютого 1989 року, п.38, Series A, N 148). Так, у справі, що розглядається, Суд уже оцінював тримання заявника під вартою протягом певних періодів з точки зору пункту 1(c) статті 5 Конвенції, а саме - з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року та з 21 березня до 31 серпня 2007 року, коли заявника тримали під вартою на підставі судових рішень, в яких не було викладено підстав і визначено строків такого тримання, що, у свою чергу, не суперечило національному закону; повторне взяття заявника під варту 18 грудня 2006 року без належного обґрунтування та період з 23 лютого до 21 березня 2007 року, коли заявника тримали під вартою за відсутності будь-якого рішення (див. пункти 189, 199 і 205 відповідно вище).
222. На додаток до згаданих висновків за пунктом 1(c) статті 5 Суд має визначити, чи можна продовжуване тримання заявника під вартою вважати розумним з точки зору пункту 3 статті 5 Конвенції.
223. Щодо першого періоду, стосовно якого подана скарга (з 20 травня 2004 року до 5 травня 2005 року), у своїх постановах від 26 травня і 20 липня 2004 року Хмельницький міськрайонний суд обґрунтовував продовжуване тримання заявника під вартою загальним і абстрактним посиланням на тяжкість висунутих проти нього обвинувачень та пов'язаний із цим ризик його ухилення від слідства або перешкоджання слідству в разі його звільнення. При цьому суд не брав до уваги інформацію про особистість заявника та інші конкретні факти його ситуації, які могли б підтвердити або навпаки розвіяти ці побоювання.
224. Щодо другого періоду, про який йдеться (з 18 грудня 2006 року до 31 серпня 2007 року), як видно з наявних у Суду документів відповідного національного провадження, протягом цього періоду українські суди двічі продовжували тримання заявника під вартою - в грудні 2006 року та січні 2007 року (точні дати в наявних копіях нерозбірливі). Суд зазначає, що він визнав підстави, якими національні суди обґрунтовували повторне взяття заявника під варту 18 грудня 2006 року, неналежними (див. пункти 198-199 вище). Він також зауважує, що обґрунтування ними подальшого залишення його під вартою не зазнало змін, які давали б змогу вважати це обґрунтування таким, що відповідає вимогам пункту 3 статті 5 Конвенції.
225. Отже, Суд доходить висновку, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з недостатністю підстав для продовжуваного тримання заявника під вартою протягом згаданих вище періодів.
226. Заявник доводив, що він не мав гарантованого права на відшкодування у зв'язку зі стверджуваними порушеннями статті 5.
227. Уряд наполягав, що без визнання національними судами стверджуваної незаконності тримання заявника під вартою його вимога про відшкодування шкоди не мала підстав.
228. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 гарантує захищене право на відшкодування тим, кого затримали або тримали під вартою всупереч іншим положенням статті 5 (див. рішення у справі "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" (Steel and Others v. the United Kingdom) від 23 вересня 1998 року, п.81, Reports 1998-VII).
229. У справі, що розглядається, Суд констатував кілька порушень пункту 1 статті 5, у поєднанні з якими слід розглядати цю скаргу (див. пункти 182, 189, 193, 199 і 205, а також пункт 169 вище). Отже, пункт 5 статті 5 Конвенції застосовний. Таким чином, Суд має встановити, чи наділяло тоді або наділяє зараз законодавство України заявника гарантованим правом на відшкодування за порушення пункту 1 статті 5 в його справі.
230. Суд зауважує, що він визнавав порушення пункту 1 статті 5 у зв'язку з затриманням і триманням заявника під вартою: з 20 до 26 травня 2004 року; з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року; 22-23 листопада 2006 року; при його повторному взятті під варту з 18 до 21 грудня 2006 року; а також у зв'язку з триманням його під вартою з 23 лютого до 31 серпня 2007 року (див. посилання, наведені в пункті 229 вище).
231. Суд зазначає, що питання відшкодування шкоди, завданої незаконним триманням під вартою, регулюються в Україні Законом "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" (далі - Закон про відшкодування шкоди, див. пункти 140-141 вище). До внесення до нього змін Законом від 1 грудня 2005 року він передбачав відшкодування за незаконне тримання під вартою лише в разі, якщо затриманого було остаточно виправдано судом або якщо кримінальну справу проти нього було закрито з реабілітуючих підстав. Після внесення змін право на таке відшкодування також виникає у випадку, якщо незаконність тримання під вартою була встановлена в рішенні суду.
232. Суд зауважує, що станом на час першого затримання заявника (з 20 до 26 травня 2004 року), яке було визнано незаконним, Закон про відшкодування шкоди міг застосовуватися до його ситуації лише за умови зняття з нього обвинувачень. Що стосується тримання його під вартою з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року, з 23 лютого до 31 серпня 2007 року та його повторного взяття під варту 18 грудня 2006 року, воно не суперечило національному закону, тому заявник не мав шансів на те, що українські суди визнають таке тримання незаконним. Нарешті, що стосується затримання заявника 22-23 листопада 2006 року, то суди визнали його законним, тим самим позбавивши заявника будь-яких підстав для вимоги відшкодування шкоди у цьому зв'язку.
233. Це означає, що Закон про відшкодування шкоди не наділяв заявника гарантованим правом на відшкодування шкоди. Не вбачається, що таке право було або зараз забезпечується якимось іншим положенням законодавства України, якщо враховувати відсутність будь-якої передбаченої законом процедури вчинення позову про відшкодування шкоди, завданої позбавленням свободи, яке Страсбурзький Суд визнав таким, що порушує одне з положень.
234. Суд доходить висновку, що заявник не мав гарантованого права на відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою, як цього вимагає пункт 5 статті 5 Конвенції. Отже, мало місце порушення цього положення.
"Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним".
A. Доводи сторін
236. Заявник заперечував, що йому була доступна ефективна процедура перегляду судом питання законності тримання його під вартою. Він стверджував, що мали місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв'язку з наступним: a) стверджувана процесуальна несправедливість судового засідання від 18 грудня 2006 року, за результатами якого попередній запобіжний захід (підписка про невиїзд) було замінено на взяття під варту (а саме - відсутність вчасного доступу до подання прокурора чи інших матеріалів у справі, необхідних для його захисту); b) те саме стверджувалось й у зв'язку із судовим засіданням від 21 грудня 2006 року, але тут ситуацію погіршувало те, що це засідання відбулося за відсутності заявника; c) відсутність у заявника будь-якої можливості домогтися судового перегляду питання законності тримання його під вартою під час досудового слідства; d) відсутність будь-яких закріплених в законодавстві гарантій невідкладного судового розгляду питання законності тримання його під вартою під час судового провадження.
237. Уряд із цим не погодився. Він звернув увагу на те, що заявник міг оскаржити судові постанови щодо тримання його під вартою до судового розгляду, але ні він, ні його захисник не зробили цього. Крім того, ніщо не обмежувало право заявника вимагати свого звільнення під час судового провадження, але з невідомих причин він не робив цього. Уряд також доводив, що суди здійснювали належний судовий розгляд питання законності тримання заявника під вартою тоді, коли були зобов'язані робити це згідно з кримінально-процесуальним законодавством (а саме під час попереднього розгляду і при розгляді подань прокурора про продовження строку тримання під вартою).
238. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник також стверджував, що у тих випадках, коли національні суди розглядали питання законності тримання його під вартою у зв'язку з відповідними поданнями прокурора, вони не досліджували аргументи заявника на користь його звільнення.
B. Оцінка Суду
1. Загальні принципи
239. Суд повторює, що мета пункту 4 статті 5 полягає в забезпеченні права осіб, яких затримано і взято під варту, на судовий нагляд щодо законності застосованого до них заходу (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії" (De Wilde, Ooms and Versyp v. Belgium) від 18 червня 1971 року, Series A, N 12, п.76, та "Ізмоілов та інші проти Росії" (Ismoilov and Others v. Russia), N 2947/06, п.145, від 24 квітня 2008 року). Засіб, за допомогою якого особа могла б домогтися невідкладного судового розгляду питання законності тримання під вартою, а де належно - й свого звільнення, має бути доступний особі під час такого тримання. Доступність засобу юридичного захисту inter alia означає, що умови, які органи влади створили на власний розсуд, мають бути такими, щоб заявники могли реально скористатися цим засобом (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Чонка проти Бельгії", N 51564/99, п. 46 і 55, ECHR 2002-I).
240. Вимога процесуальної справедливості за пунктом 4 статті 5 не встановлює єдиного незмінного стандарту, що застосовується незалежно від контексту, фактів і обставин. Хоча не завжди є необхідність у тому, щоб процедура за пунктом 4 статті 5 супроводжувалась такими самими гарантіями, які вимагаються статтею 6 Конвенції у кримінальному чи цивільному судочинстві, вона повинна мати судовий характер і забезпечувати гарантії, які є належними при цьому виді позбавлення свободи (див. рішення у справі "А. та інші проти Сполученого Королівства" (A. and Others v. the United Kingdom) [ВП], N 3455/05, п.203, ECHR 2009-..., з додатковими посиланнями). Забезпечення особі, позбавленій свободи, можливості бути заслуханою особисто або завдяки певній формі представництва є однією з основоположних гарантій процедури, що застосовуються при вирішенні питань позбавлення свободи (див. рішення у справі "Кампаніс проти Греції" (Kampanis v. Greece) від 13 липня 1995 року, п.47, Series A, N 318 В). Крім того, хоча Конвенція не вимагає від Договірних держав встановлювати другий рівень судової юрисдикції для розгляду питання законності тримання під вартою, "держава, яка запроваджує таку систему, повинна в принципі забезпечити, щоб особи, позбавлені свободи, користувалися на етапі оскарження такими самими гарантіями, як і в першій інстанції" (див., наприклад, рішення у справі "Наварра проти Франції" (Navarra v. France) від 23 листопада 1993 року, п.28, Series A, N 273 В).
241. Насамкінець, Суд наголошує, що питання про те, чи було дотримано право особи за пунктом 4 статті 5, має вирішуватися з урахуванням обставин кожної конкретної справи (див. рішення у справі "Ребох проти Словенії" (Rehbock v. Slovenia), N 29462/95, п.84, ECHR 2000-XII).
2. Застосування у цій справі
242. Суд розглядатиме скарги заявника в тому порядку, в якому їх викладено в заяві.
a) Стверджувана несправедливість судового засідання від 18 грудня 2006 року
243. Суд зауважує, що ця скарга стосується таких двох аспектів: по-перше, судового розгляду питання законності затримання заявника 22-23 листопада 2006 року, який було здійснено під час зазначеного судового засідання, та, по-друге, його повторного взяття під варту. Стосовно першого згаданого аспекту Суд зазначає, що оскільки засіб юридичного захисту, який вимагається пунктом 4 статті 5, покликаний сприяти звільненню затриманої особи (див. пункт 239 вище), після звільнення заявника 23 листопада 2006 року ще до будь-якого судового розгляду, цей засіб перестав бути застосовним до ситуації заявника (див. згадане вище рішення у справі "Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства", п.45). Щодо другого згаданого аспекту Суд зазначає, що судовий розгляд, на який скаржиться заявник, був розглядом питання щодо взяття заявника під варту 18 грудня 2006 року, який Суд уже розглянув з точки зору пункту 1 статті 5 Конвенції (див. пункти 194-199 вище). У будь-якому разі Суд зазначає, що заявник не порушував перед апеляційним судом питання щодо ненадання йому вчасного доступу до матеріалів справи, що є його основним аргументом на підтвердження скарги про процесуальну несправедливість (див. також пункт 244 нижче). Тому не можна вважати, що він вичерпав національні засоби юридичного захисту, і ця частина заяви підлягає відхиленню за пунктами 1 і 4 статті 35 Конвенції.
b) Стверджувана несправедливість судового засідання від 21 грудня 2006 року
244. У тій мірі, в якій заявник скаржився на стверджувану процесуальну несправедливість судового засідання, яке відбулося 21 грудня 2006 року в апеляційному суді Хмельницької області, Суд зауважує, що йдеться про перегляд судом апеляційної інстанції постанови Хмельницького міськрайонного суду від 18 грудня 2006 року. Стосовно скарги заявника на те, що захист був обмежений щодо ознайомлення з матеріалами справи, Суд зауважує, що, хоча заявник подав до Суду таку саму скаргу стосовно провадження в першій інстанції, ані він, ані його представники не викладали такої скарги у своїх апеляціях на постанову від 18 грудня 2006 року (див. пункти 99 і 243 вище). Тому Суд визнає ці скарги необґрунтованими. Щодо розгляду справи апеляційним судом Хмельницької області за відсутності заявника, то Суд зазначає, що в принципі апеляційний суд може переглядати постанову щодо тримання під вартою, винесену судом нижчої інстанції, за участі лише захисника затриманої особи, але за умови забезпечення достатніх процесуальних гарантій під час судового засідання суду першої інстанції (див. рішення у справі "Лебедєв проти Росії" (Lebedev v. Russia), N 4493/04, п.114, від 25 жовтня 2007 року). Враховуючи той факт, що заявник особисто брав участь у засіданні суду першої інстанції 18 грудня 2006 року (див. пункт 98 вище), а також те, що він не зазначив ніяких конкретних питань, які вимагали б його обов'язкової особистої присутності в засіданні апеляційного суду, Суд визнає, що його відсутність у цьому засіданні не суперечила гарантіям пункту 4 статті 5 .
245. Отже, відповідно до пунктів 3(a) і 4 статті 35 Конвенції Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану.
c) Стверджувана відсутність у заявника можливості домогтися судового розгляду питання законності тримання його під вартою протягом досудового слідства
246. Суд зазначає, що заявник не надав інформації чи документів, які підтверджували б оскарження ним судових постанов про взяття під варту або про продовження строку тримання під вартою від 26 травня та 20 липня 2004 року відповідно, хоча національне законодавство передбачало таку можливість (див. справу, посилання на яку міститься в пункті 130 вище). Суд не може розглядати абстрактно питання про якість і невідкладність судового розгляду, якого заявник не домагався і який, відповідно, не здійснювався (див. рішення у справі "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), N 20808/02, п.57, від 4 березня 2010 року).
247. Отже, ця скарга явно необґрунтована і підлягає відхиленню відповідно до пунктів 3(a) і 4 статті 35 Конвенції.
d) Стверджувана відсутність у заявника можливості домогтися невідкладного судового розгляду законності тримання його під вартою протягом судового провадження
248. Суд зазначає, що дійсно на цьому етапі провадження судовий розгляд питання тримання заявника під вартою (що вважається досудовим триманням до винесення судом рішення по суті справи) залежав від графіка судових засідань у справі, оскільки Кримінально-процесуальний кодекс не відрізняє заяву про звільнення з-під варти від будь-яких інших заяв, які розглядаються під час судових засідань судом першої інстанції. Суд уже досліджував це питання в кількох інших справах проти України і визнав, що йдеться про проблему, яка має усталений характер у зв'язку з відсутністю чітких і передбачуваних положень, що встановлювали б процедуру на етапі судового розгляду, яка відповідала б вимогам пункту 4 статті 5 Конвенції (див. згадані вище рішення у справах "Молодорич проти України", п.108, та "Харченко проти України", п.86).
IV. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 і 3(c) СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ПРАВОМ ЗАЯВНИКА НЕ СВІДЧИТИ ПРОТИ СЕБЕ І ЙОГО ПРАВОМ НА ЗАХИСТ
250. Заявник скаржився, що суд засудив його на підставі показань, отриманих в результаті катувань і за відсутності захисника під час його перебування у відділі міліції. Він посилався на пункти 1 і 3(c) статті 6 Конвенції, відповідні положення яких передбачають:
"Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд...".
A. Щодо прийнятності
251. Уряд доводив, що зазначені вище скарги стосуються зізнавальних показань, які заявник давав ще до порушення кримінальної справи щодо нього, а отже, вони несумісні ratione materiae з пунктом 1 статті 6 Конвенції.
252. Заявник стверджував, що в той час, коли він давав зізнавальні показання, щодо яких він скаржиться, з ним фактично поводились як із підозрюваним у кримінальній справі, тому на нього поширювались гарантії пункту 1 статті 6.
253. Суд зазначає, що момент, з якого стаття 6 починає застосовуватись до "кримінальних" питань, залежить від обставин справи. Провідне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд, спонукає Суд віддавати перевагу "сутнісній", а не "формальній" концепції "обвинувачення", про яке йдеться у пункті 1 статті 6 (див. рішення у справі "Шубінський проти Словенії" (Subinski v. Slovenia), N 19611/04, п.62, від 18 січня 2007 року).
254. Щодо справи, яка розглядається, Суд уже підтримав вказаний вище аргумент заявника у контексті розгляду його скарги за пунктом 1 статті 5 (див. пункт 178 вище). Отже, Суд доходить висновку, що пункт 1 статті 6 Конвенції був застосовним до ситуації заявника з моменту його затримання міліцією 20 травня 2004 року.
255. Таким чином, Суд відхиляє заперечення Уряду. Суд також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у значенні пункту 3(a) статті 35 Конвенції і не є неприйнятними з інших підстав. Отже, вони оголошуються прийнятними.
B. Щодо суті
1. Доводи сторін
256. Заявник стверджував, що його примусили зізнатись у вчиненні вбивства та замаху на розбійний напад на пані І. за відсутності юридичної допомоги захисника. Він наголошував на серйозному характері та ступені застосованого до нього примусу, вважаючи, що це було катуванням, і зазначив, що ці зізнання мали значну доказову силу при засудженні його судом. Заявник наголошував, що згідно з положеннями національного законодавства участь захисника у справі була обов'язковою з моменту його затримання, оскільки йому загрожувало довічне позбавлення волі. Він також стверджував, що найнятий адвокат не мав регулярного доступу до нього і що навіть після залучення захисника до участі в його справі він і далі побоювався поганого поводження з боку працівників міліції.
257. Уряд із цим не погодився. Він посилався на те, що 23 травня 2004 року, починаючи з першого допиту заявника як підозрюваного в кримінальній справі, і далі його допитували у присутності захисника, а зізнавальні показання, які він дав раніше, не мали вирішального значення для судового розгляду його справи. Уряд наголошував, що допустимість доказів є питанням, яке регулюється передусім національним законодавством, і що заявникові було надано можливість спростувати висунуті проти нього докази під час змагального процесу, користуючись юридичною допомогою захисника. Уряд зазначив, що під час судового розгляду справи заявника національні суди належним чином перевірили його скарги з цього приводу і відхилили їх як необґрунтовані.
2. Оцінка Суду
a) Право не свідчити проти себе
258. Щодо використання доказів, отриманих з порушенням права на мовчання та права не свідчити проти себе, Суд наголошує, що вони становлять загальновизнані міжнародні стандарти, які лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6 Конвенції. Встановлення таких стандартів пояснюється inter alia необхідністю захисту особи, яка переслідується за кримінальним законом, від неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок правосуддя та сприяти реалізації цілей статті 6. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що сторона обвинувачення в кримінальній справі, намагаючись довести свою версію щодо обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті за допомогою методів примусу чи утиску всупереч волі обвинуваченого (див. згадане вище рішення у справі "Саундерс проти Сполученого Королівства" (Saunders v. the United Kingdom) від 17 грудня 1996 року, п.68, Reports 1996-VI).
259. Хоча вирішення питання про допустимість доказів є в принципі прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінюванням загальної справедливості провадження, докази, здобуті за допомогою заходу, який визнано таким, що суперечить статті 3 Конвенції, потребують окремого підходу. Згідно з практикою Суду допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких показань і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом (див. згадане вище рішення у справі "Гефген проти Німеччини", п.166, з подальшими посиланнями).
260. У справі, яка розглядається, Суд визнав, що первинні зізнання заявника були отримані від нього в результаті поганого поводження, яке прирівнюється до катування у значенні статті З Конвенції (див. пункти 154-159 вище). Він також зазначає, що при розгляді його справи національні суди визнали ці зізнання допустимими доказами (див. пункт 109 вище). З огляду на принципи своєї практики, наведеної вище, Суд визнає, що це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яку вагу мали зазначені зізнання у доказовій базі для його засудження і незалежно від того, що протягом слідства він зізнавався ще кілька разів.
b) Право на захист
262. Суд наголошує, що, хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист, наданий захисником, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France), N 29731/96, п.89, ECHR 2001-II). Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками міліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права (див. рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey) [ВП], N 36391/02, п.55, від 27 листопада 2008 року). Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо викривальні показання, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. там само).
263. Суд послідовно вказував, що забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення поганого поводження, відмічаючи особливу вразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє у стресову ситуацію і одночасно стикається з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства. Будь-який виняток з реалізації цього права має бути чітко визначений, а його дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи є особливо актуальними в разі серйозних обвинувачень, бо саме у випадку, коли особі загрожує найсуворіше покарання, її право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися в демократичному суспільстві максимально можливою мірою (див. згадане вище рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини", п.54).
264. Хоча у справі, що розглядається, невідомо, коли саме допустили захисника заявника до участі в його справі, з фактів справи видно, що це відбулося не раніше 23 травня 2004 року, і сторони цього не заперечують. Суд наголошує на тому, що формально застосувавши до заявника адміністративне затримання, а фактично поводячись із ним як із підозрюваним у вчиненні злочину, міліція позбавила його доступу до захисника, участь якого була б обов'язковою за законодавством України, якби заявник обвинувачувався у вбивстві, вчиненому групою осіб та/або з корисливих мотивів, тобто злочині, у зв'язку з яким його фактично допитували.
265. Суд зазначає, що заявник декілька разів зізнавався у вчиненні розбійного нападу і вбивства під час перших допитів, коли не мав допомоги захисника, і безсумнівно зазнав обмеження в доступі до захисника в тому, що його зізнання, надані працівникам міліції, були використані для його засудження (див. згадане вище рішення у справі "Сальдуз проти Туреччини", п.58). Хоча заявник повторив свої зізнання у присутності захисника, Суд вважає, що обмеження його права на захист на самому початку не було усунуто під час судового розгляду, оскільки не було адекватної реакції судів на скаргу заявника щодо поганого поводження.
266. Крім того, як визнали національні органи, після залучення захисника до участі у справі заявника останній не мав безперешкодного доступу до нього (див. пункти 58 і 84 вище).
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТОСОВНО ЗАЯВНИКА ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ОБҐРУНТУВАННЯМ НАЦІОНАЛЬНИМИ СУДАМИ РІШЕНЬ, ЯКИМИ БУЛО ЗАСУДЖЕНО ЗАЯВНИКА
268. Заявник скаржився, що обвинувальний вирок Тернопільського суду в його справі та ухвала, якою Верховний Суд України залишив цей вирок без змін, були явно необґрунтованими.
A. Щодо прийнятності
269. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у значенні пункту 3(a) статті 35 Конвенції і не є неприйнятною з інших підстав. Тому вона оголошується прийнятною.
B. Щодо суті
270. Заявник стверджував, що національні суди не проаналізували обставини, за яких було отримано показання К. як ключового свідка обвинувачення, хоча сторона захисту послідовно наводила конкретні факти й документи, які вказували на те, що до цього свідка слідчі органи застосовували примус.
271. Уряд доводив, що судові рішення, якими засуджено заявника, є достатньо обґрунтованими. Він, зокрема, зауважив, що показання свідка К. було належним чином оцінено і допущено як доказ. Уряд наголошував, що заявник, користуючись допомогою захисника та особисто беручи участь у засіданнях двох судових інстанцій, мав достатні можливості для спростування такого доказу.
272. Суд зазначає, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Міра, до якої застосовується обов'язок обґрунтовувати рішення, може бути різною залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (див. рішення у справі "Гарсія Руїз проти Іспанії" (Garcia Ruiz v. Spain) [ВП], N 30544/96, п.26, ECHR 1999-1, з подальшими посиланнями).
273. Суд також повторює, що згідно зі статтею 19 Конвенції його завдання полягає в забезпеченні дотримання Договірними державами взятих ними зобов'язань за Конвенцією. Так, до його функцій не належить розгляд помилок, яких, як стверджується, припустився національний суд при вирішенні питань факту чи права, крім випадків, коли і тією мірою, якою вони призвели до порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією. Хоча стаття 6 гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює правил допустимості доказів як таких - це, відповідно, є питанням, яке регулюється, передусім, національним законодавством (див. рішення у справах "Шенк проти Швейцарії" (Schenk v. Switzerland) від 12 липня 1988 року, пп.45-46, Series A, N 140, та "Тейшейра ді Кастро проти Португалії" (Teixeira de Castro v. Portugal) від 9 червня 1998 року, п.34, Reports 1998-IV). Принципово визначати, чи можуть певні види доказів, наприклад, докази, здобуті в незаконний спосіб, бути допустимими, і чи справді заявник був винним, не є завданням Суду. Він повинен вирішити питання про те, чи було справедливим провадження у справі загалом, включаючи спосіб, у який були здобуті докази (див. рішення у справі "Аллан проти Сполученого Королівства" (Allan v. the United Kingdom), N 48539/99, п.42, ECHR 2002-IX).
274. У цьому контексті необхідно, зокрема, враховувати й питання про те, чи було надано заявникові можливість спростувати достовірність доказів і заперечити проти їх використання. Якість доказів також береться до уваги, а також те, чи породжують обставини, за яких вони були здобуті, будь-які сумніви щодо їхньої надійності й точності (див. рішення у справі "Ялох проти Німеччини" (Jalloh v. Germany) [ВП], N 54810/00, п.96, ECHR 2006-IX).
275. Суд зауважує, що у справі, яка розглядається, національні суди визнали заявника винним, спираючись на показання К., якого вони вважали ключовим свідком у справі (див. пункти 63 і 81 вище). Під час судового розгляду заявник стверджував, що К. дав показання проти нього під тиском працівників міліції, але сам К. заперечував це в суді. На перший погляд видається, що процесуальні гарантії було дотримано. Проте, беручи до уваги конкретні обставини цієї справи, Суд вважає, що заявнику не надали адекватної можливості оспорити доказову силу цих показів.
276. Зокрема, Суд зауважує, що заявник послався на конкретні факти і документи, які свідчать про те, що на момент допиту пана К. (водія таксі, який в минулому не мав судимості і не був причетним до інших правопорушень, які згадуються в матеріалах справи) слідчим його було затримано в адміністративному порядку в зв'язку з правопорушенням у сфері обігу наркотичних засобів. Як стверджував заявник (і це підтвердив Хмельницький міськрайонний суд у своєму рішенні від 5 травня 2005 року), саме в цей конкретний період часу показання пана К. змінилися не на користь заявника. Заявник також надав суду першої інстанції аудіозапис розмови, яку він мав із паном К. і під час якої той нібито визнав, що звів на нього наклеп під тиском міліції (пункт 112 вище).
277. Суд визнає, що реакція як суду першої інстанції, так і Верховного Суду на ці аргументи є вражаюче недостатньою та неадекватною. Відхиляючи як необґрунтовані твердження заявника про тиск на свідка і зазначаючи, що "немає даних, які свідчили б про [протилежне]" (див. пункти 108 і 114 вище), суди не прокоментували беззаперечний факт адміністративного затримання пана К. і проігнорували існування аудіозапису, на який посилався заявник, хоча його було долучено до матеріалів справи (див. пункт 112 вище).
278. Для порівняння Суд посилається на своє рішення щодо прийнятності від 16 березня 2000 року у справі "Камільєрі проти Мальти" (Camilleri v. Malta), заява N 51760/99, в якому він відхилив як явно необґрунтовану скаргу заявника про те, що обвинувальний вирок у його справі ґрунтувався на обвинувальних показаннях його співкамерника, з огляду на таке: по-перше, національні суди детально роз'яснили, чому вони надали значення обвинувальним показанням цього ключового свідка; по-друге, було встановлено, що ці показання свідок давав добровільно; і, нарешті, зазначені показання залишалися послідовними протягом усього розслідування.
279. Повертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зазначає таке: по-перше, суди вирішили надати значення обвинувальним показанням пана К., проігнорувавши при цьому конкретні і відповідні факти, здатні поставити під сумнів достовірність і точність цих показань; по-друге, так і не було переконливо встановлено, що пан К. давав ці показання добровільно, тоді як його заяви в суді про їх добровільність могли бути результатом подальшого його залякування; і, нарешті, показання пана К. змінились не на користь заявника з часу його допиту, що збігався з часом його затримання.
280. При розгляді питання про справедливість провадження в цивільній справі Суд визнавав, що ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент заявника, національні суди не виконують своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), N 63566/00, п.25, від 18 липня 2006 року). Таке ж питання, на думку Суду, має місце й у справі, що розглядається, де зазначеної вимоги дотримано не було, незважаючи на те, що в контексті кримінального провадження вона є суворішою.
281. З огляду на викладене вище, Суд доходить висновку, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
VI. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ ( 995_004) СТОСОВНО ЗАЯВНИКА
282. У загальних формулюваннях заявник скаржився на незадовільні умови тримання його в Хмельницькому ІТТ з 21 травня до 22 червня 2004 року. Посилаючись на стверджуване незаконне і невиправдане передання його справи на розгляд Тернопільського суду, він також скаржився, що розглядав його справу і виніс обвинувальний вирок суд, який не був "незалежним і безстороннім судом, встановленим законом", як цього вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції. Посилаючись на це саме положення, заявник також стверджував, що тривалість кримінального провадження проти нього не була розумною. За пунктом 2 статті 6 він також скаржився, що Шепетівський і Тернопільський суди порушили принцип презумпції невинуватості, оскільки, як він вважав, у своїх постановах від 10 липня і 4 жовтня 2006 року вони фактично визнали його винуватим, повертаючи справу на додаткове розслідування. Заявник також стверджував про порушення статті 18 Конвенції у зв'язку з його затриманням 22 листопада і взяттям під варту 18 грудня 2006 року, доводячи при цьому, що фактичною метою цих затримань була помста з боку органів влади за його спроби домогтися порушення кримінальної справи проти працівників міліції. Насамкінець, він посилався на статті 8 і 13 Конвенції, не наводячи при цьому більш конкретних аргументів.
283. Проте, беручи до уваги всі наявні матеріали та оцінюючи оскаржувані питання в тій мірі, в які вони підпадають під його юрисдикцію, Суд визнає, що вони не містять жодних ознак будь-якого порушення прав і свобод, передбачених положеннями, на які посилався заявник.
284. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і підлягає відхиленню відповідно до пунктів 3(a) і 4 статті 35 Конвенції.
VII. СТВЕРДЖУВАННІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ СТОСОВНО ЗАЯВНИЦІ
285. Заявниця скаржилася, що 21 травня 2004 року працівники міліції погрожували їй та принижували її і це поводження, враховуючи її тодішній стан (вона була на восьмому місяці вагітності), було таким, що принижує гідність, в порушення статті 3 Конвенції.
286. Суд повторює, що погане поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості (див. згадане вище рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства", п.162). Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого.
287. Беручи до уваги всі ці фактори у справі, Суд визнає, що, хоча допит заявниці у відділі міліції міг бути для неї джерелом стресу і неспокою, не можна стверджувати, що при цьому було досягнуто зазначеного рівня жорстокості, забороненого статтею 3 Конвенції.
288. Отже, ця частина заяви підлягає відхиленню відповідно до пунктів 3(a) і 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
289. Заявниця також скаржилася, що 21 травня 2004 року працівники міліції позбавили її свободи на чотири години за відсутності будь-яких підстав і гарантій, передбачених пунктом 1 статті 5 Конвенції.
290. Суд зазначає, що заявниця не оскаржила відмову прокуратури в порушенні кримінальної справи за цим фактом, якщо у зв'язку з цим було винесено офіційне рішення, що за фактами справи визначити неможливо. Не оскаржувала вона й бездіяльність органів прокуратури, якщо у відповідь на її скаргу не було винесено відповідного рішення (див. застосовні положення законодавства в пунктах 131 і 134 вище).
291. Отже, Суд вважає, що вона не може вважатись такою, що вичерпала національні засоби юридичного захисту, як цього вимагає пункт 1 статті 35, і відхиляє цю скаргу відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
293. Констатувавши відсутність будь-яких порушень Конвенції та протоколів до неї стосовно заявниці, Суд зазначає, що стаття 41 Конвенції до заявниці не застосовна. Отже, він не розглядатиме її вимоги щодо справедливої сатисфакції.
A. Відшкодування шкоди заявникові
294. Заявник вимагав відшкодування моральної шкоди в розмірі 80000 євро.
295. Уряд оспорював цю вимогу.
296. Суд зазначає, що він визнав у цій справі цілу низку порушень, і визнає, що заявник зазнав моральної шкоди, яку неможливо компенсувати лише констатацією порушень. Тому Суд вважає за доцільне присудити йому як відшкодування моральної шкоди 35000 євро.
297. Крім того, враховуючи свої висновки стосовно несправедливості національного провадження, наслідком якого стало засудження заявника, та беручи до уваги надзвичайно важливі й збентежуючі обставини цієї справи, включно з тим фактом, що зізнавальні показання, отримані з порушенням абсолютної заборони катування, були допущені як докази, Суд вважає, що інтереси належного захисту прав людини вимагатимуть перегляду справи заявника (цю можливість передбачає українське законодавство), як тільки він звернеться з таким проханням. Такий судовий розгляд має здійснюватися із суворим дотриманням матеріально-правових і процесуальних гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції.
B. Компенсація судових та інших витрат заявника
1. Юридичне представництво під час провадження в Суді
298. Заявник вимагав 14444 євро компенсації витрат, понесених на його юридичне представництво в Суді, яке здійснював пан Бущенко, а саме: витрат у розмірі 12950 євро на проведення юридичної роботи з розрахунку 100 євро за годину; адміністративних витрат у розмірі 1036 євро (включно з витратами на послуги з перекладу, ксерокопіювання документів тощо), та поштових витрат у розмірі 458 євро. Як обґрунтування цієї вимоги він надав договір від 8 серпня 2004 року про надання юридичної допомоги, згідно з яким договір є чинним до закінчення провадження у Страсбурзі, після чого буде здійснено виплату в межах призначеної Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав сім аркушів обліку відпрацьованого часу і звіти про витрати, складені паном Бущенком щодо послуг, які він надавав у 2004-2010 роках.
299. Уряд, не оспорюючи розрахунку, наданого заявником, наголошував, що надання йому юридичної допомоги було забезпечено Радою Європи.
300. Перш за все Суд має визначити, чи були судові та інші витрати, зазначені заявником, фактично понесені, і, по-друге, чи були вони необхідними (див. рішення у справі "МакКанн та інші проти Сполученого Королівства" (McCann and Others v. the United Kingdom) від 27 вересня 1995 року, п.220, Series A, N 324).
301. Як видно з матеріалів справи, п. Бущенко представляв заявника протягом усього провадження в Суді і, отже, має право вимагати оплати своїх послуг за договором. Тому Суд вважає, що ці витрати були "фактично понесені" (див. рішення у справі "Тебієті Мюхафізе Джемієті та Ісрафілов проти Азербайджану" (Tebieti Miihafize Cemiyyeti and Israfilov v. Azerbaijan), N 37083/03, п.106, ECHR 2009-...).
302. Беручи до уваги складність цієї справи, а також якість і обсяг проведеної юридичної роботи, Суд не вважає заявлену суму компенсації зазначених витрат надмірною і присуджує її заявникові у повному розмірі, а саме 13594 євро (що є сумою, що вимагалась, а саме 14444 євро без врахування суми у розмірі 850 євро, отриманої за системою юридичної допомоги), плюс компенсація будь-якого податку на додану вартість, який може бути стягнуто із заявника.
2. Юридичне представництво в національних судах
303. Заявник також вимагав 15000 євро компенсації витрат, пов'язаних із його юридичним представництвом в національних судах, не надавши будь-яких документів.
304. Уряд оспорював заявлену суму компенсації як надмірну і не підтверджену документами.
305. Не маючи доказів стосовно того, що заявлені витрати були фактично понесені та необхідні, Суд не присуджує компенсації цих витрат.
3. Інші витрати
306. Заявник вимагав 374 долари США компенсації витрат на проїзд свого батька, який представляв його інтереси в національних судах, і 227 доларів США компенсації витрат на проїзд інших членів своєї сім'ї.
307. Уряд оспорював ці вимоги.
308. Беручи до уваги інформацію і документи, які є в його розпорядженні, а також критерії, встановлені його судовою практикою щодо компенсації судових та інших витрат (див. пункт 300 вище), Суд відхиляє ці вимоги.
C. Пеня
309. Суд вважає, що пеня в разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги заявника за статтею 3, пунктами 1, 2, 3, 5 статті 5, пунктом 4 статті 5 (щодо відсутності адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання його під вартою під час судового провадження), пунктом 1 статті 6 (щодо права не свідчити проти себе та щодо мотивування рішень національних судів, якими його було засуджено) та пунктом 3(c) статті 6 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з відсутністю ефективного розслідування тверджень заявника про його катування працівниками міліції.
4. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з затриманням заявника з 20 до 26 травня 2004 року.
5. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням заявника під вартою з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року та з 21 березня до 31 серпня 2007 року.
6. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку із триманням заявника під вартою з 18 до 21 грудня 2006 року.
7. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням заявника під вартою з 23 лютого до 21 березня 2007 року.
9. Постановляє, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо права заявника "негайно постати перед суддею".
10. Постановляє, що мало місце порушення пункту 3 статті 5 Конвенції щодо права заявника на "розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження".
11. Постановляє, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції щодо заявника у зв'язку з відсутністю адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження.
13. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе.
14. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтування рішень національних судів, якими заявника було засуджено.
16. Постановляє, що:
a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику наступні суми, які мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу.
(i) 35000 (тридцять п'ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто;
(ii) 13594 (тринадцять тисяч п'ятсот дев'яносто чотири) євро компенсації судових витрат з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
17. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 квітня 2011 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Голова Секретар | Елізабет ФУРА Клаудія ВЕСТЕРДІК |