"Кожен має право на повагу до його гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню....
Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.
Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого".
122. Статті 59 і 63 стосовно права на правову допомогу і права не свідчити щодо себе викладено в рішенні у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine) від 19 лютого 2009 року (заява N 16404/03, п.25).
123. Згідно зі статтею 115 умисне вбивство карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років, а умисне вбивство, вчинене з корисливих мотивів та/або за попередньою змовою групою осіб, карається позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.
124. За умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, стаття 121 передбачає покарання у вигляді позбавлення волі строком від семи до десяти років.
125. Згідно з частиною четвертою статті 187 розбій, спрямований на заволодіння майном та вчинений організованою групою або поєднаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень, карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років із конфіскацією майна.
126. Частина перша статті 263 за незаконне зберігання і поводження зі зброєю передбачає покарання у вигляді позбавлення волі строком від двох до п'яти років.
127. Згідно зі статтею 371 завідомо незаконне затримання є злочином, який карається позбавленням волі строком до п'яти років.
128. Стаття 44 забороняє [незаконні] виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин в невеликих розмірах без мети збуту.
129. Стаття 263 передбачає, що адміністративне затримання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може тривати не більш, ніж три години. У виняткових випадках, передбачених законодавством, строк адміністративного затримання може бути довшим. Підозрюваних у порушенні правил обігу наркотичних засобів може бути затримано на строк до трьох годин для складання відповідного протоколу. У випадку необхідності встановлення особи, проведення медичного огляду чи з'ясування обставин придбання наркотичних засобів або їх дослідження адміністративне затримання може тривати до трьох діб з повідомленням про це прокурора або до десяти діб з санкції прокурора, якщо правопорушник не має документів, що посвідчують особу.
D. Кримінально-процесуальний кодекс від 1960 року (далі - КПК)
130. Законодавчі положення щодо застосування запобіжних заходів та їх видів, строків тримання під вартою, а також підстав та порядку затримання особи органом дізнання (у справі, що розглядається, - слідчим) можна знайти в рішенні у справі "Молодорич проти України" (Molodorych v. Ukraine), заява N 2161/02, пп.56-58, від 28 жовтня 2010 року).
131. Законодавчі положення стосовно обов'язку порушення кримінальної справи і розслідування злочину можна знайти в рішенні від 27 листопада 2008 року у справі "Спінов проти України" (Spinov v. Ukraine), заява N 34331/03, п.33).
132. Згідно зі статтею 23-2, при виявленні порушення закону та/або прав громадян під час проведення дізнання чи досудового слідства або при розгляді справи нижчестоящим судом суд виносить окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу відповідних державних органів на встановлені факти та вказує їм на певні заходи, яких слід вжити для виправлення ситуації. Невжиття таких необхідних заходів вважається адміністративним правопорушенням.
133. Стаття 45 передбачає, що участь захисника при провадженні дізнання, досудового слідства і в розгляді кримінальної справи в суді першої інстанції є обов'язковою, якщо, inter alia, можливою мірою покарання є довічне ув'язнення. У статті також уточнюється, що в такому випадку захисник має бути допущений до участі у справі з моменту затримання особи чи пред'явлення їй обвинувачення.
134. Стаття 97 зобов'язує прокурорів, слідчих, органи дізнання і суддів приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, утому числі і у справах, які не підлягають їх віданню, та прийняти упродовж трьох днів одне з таких рішень: 1) порушити кримінальну справу; 2) відмовити в порушенні кримінальної справи; 3) направити заяву або повідомлення за належністю.
135. Згідно з частинами другою і четвертою статті 155 осіб, узятих під варту, тримають у слідчих ізоляторах (СІЗО, які становлять частину кримінально-виконавчої системи). В окремих випадках ці особи можуть також перебувати в ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ, які належать до установ системи МВС), але не більше як три доби. Якщо неможливо забезпечити переведення ув'язненого до СІЗО упродовж зазначеного вище строку через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення він може триматись в ІТТ до десяти діб.
136. Згідно зі статтею 236-1 скарга на постанову слідчого або прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи подається особою, інтересів якої вона стосується, до місцевого суду за місцем знаходження відповідного органу або роботи відповідної посадової особи.
137. До внесення змін Законом від 21 червня 2001 року в статті 244 уточнювалося, що в ухвалі, винесеній за результатами попереднього засідання перед судовим розглядом, суд повинен мотивувати своє рішення про зміну запобіжного заходу, ухваленого у випадку такої необхідності. Згаданим вище Законом це положення було скасовано. Стаття 237 у редакції, чинній на час подій у справі, зобов'язувала суддю суду першої інстанції при попередньому розгляді справи з'ясовувати, inter alia, чи немає підстав для зміни, скасування або обрання запобіжного заходу.
138. Згідно з частиною першою статті 370 істотними порушеннями вимог кримінально-процесуального закону є порушення, які перешкодили чи могли перешкодити суду повно та всебічно розглянути справу і постановити законний, обґрунтований і справедливий вирок. Частина друга цієї статті передбачає, що порушення права обвинуваченого на захист та правил підсудності належать до категорії істотних порушень, з огляду на які винесений вирок має бути скасований у будь-якому разі (тобто незалежно від того, чи було дотримано вимог частини першої).
E. Цивільний процесуальний кодекс від 1963 року ( 1501-06, 1502-06, 1503-06, 1504-06, 1505-06)
139. У главі 31-А Кодексу йдеться про оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також посадових осіб таких органів. Так, стаття 248-1 Кодексу передбачала, що кожен, хто вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади, установи чи посадової особи порушено його права чи свободи, має право звернутися зі скаргою до суду.
F. Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" (далі - Закон щодо відшкодування шкоди)
140. Положення статей 1 і 2 (у редакції, чинній до внесення змін Законом від 1 грудня 2005 року) наведено, відповідно, у рішеннях по справах: "Кобцев проти України" (Kobtsev v. Ukraine), заява N 7324/02, п.35, від 4 квітня 2006 року, та "Афанасьев проти України" (Afanasyev v. Ukraine), заява N 38722/02, п.52, від 5 квітня 2005 року.
141. Після внесення змін до Закону щодо відшкодування шкоди Законом від 1 грудня 2005 року до переліку випадків, у яких виникає право на відшкодування шкоди, додано:
"1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови про повернення справи на додаткове розслідування) факту незаконного взяття і тримання під вартою..."
G. Витяги з доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за 2004 і 2005 роки
142. У відповідних положеннях розділу 4.4 зазначено таке:
"... Під час перебування в установах міліції громадяни найбільше наражаються на ризик бути побитими та приниженими...
У кожній Щорічній доповіді Уповноваженим наголошувалося, що працівники правоохоронних органів систематично застосовують тортури до затриманих осіб...
Уповноважений неодноразово наголошувала, що однією з основних причин насильства в міліції є фактично збереження до цього часу показника кількості розкритих злочинів як планового для звітності про роботу. А тому шляхом тортур під скоєні злочини "підганяються" не причетні до них громадяни, і факти цього вражаючі....
Як і в попередні роки, з метою перевірки на причетність людини до скоєння злочину фальсифікуються матеріали для адміністративного арешту, термін якого разом з інтенсивними катуваннями використовується для того, щоб "зламати" її і добитися зізнання у злочині. Саме в цей час затримана людина наражається на значний ризик втратити життя або бути скаліченою чи перенести нестерпні знущання і приниження людської гідності..."
III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ
143. У відповідних витягах з доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - Європейський Комітет проти тортур, ЄКПТ) Урядові України про результати візиту делегації ЄКПТ до України у період з 9 до 21 жовтня 2005 року [CPT/Inf (2007) 22], зазначено:
"...
15. Починаючи з першого візиту делегації ЄКПТ до України, поводження з особами, позбавленими свободи працівниками МВС, є предметом дуже серйозного занепокоєння. За результатами візиту у 2005 році встановлено факт незначного зменшення поширеності практики поганого поводження, але мірою, недостатньою для розвіяння такої занепокоєності Комітету. Фактично під час візиту 2005 року до делегації ЄКПТ надійшла значна кількість скарг затриманих про навмисне піддання їх співробітниками оперативних підрозділів фізичному поганому поводженню [...], зокрема, під час перших допитів у райвідділах міліції з метою отримання зізнань у вчиненні злочину, у зв'язку з яким цих осіб затримано, або додаткових зізнань стосовно нерозкритих злочинів. [...] У деяких випадках стверджуване погане поводження, яке також може становити поєднання кількох видів поганого поводження, було настільки жорстоким, що його можна було б вважати катуванням.
...
18. З огляду на висновки делегації Комітет не має іншої альтернативи, ніж повернутися до висновку, якого він дійшов у пункті 20 своєї доповіді за результатами візиту в 2002 році. Через три роки після цього він змушений констатувати, що особи, позбавлені свободи працівниками МВС, наражаються на значний ризик зазнати поганого поводження - іноді жорстокого поводження/катування - з боку співробітників оперативних підрозділів, зокрема, під час допиту".
ЩОДО ПРАВА
СТОСОВНО ЗАЯВНИКА
144. Заявник скаржився, що під час його перебування у відділі міліції його катували, і що національні органи не провели належного розслідування за цим фактом. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
A. Щодо прийнятності
45. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у значенні пункту 3(a) статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Щодо суті
1. Стверджуване погане поводження
a) Доводи сторін
146. Заявник стверджував, що під час його перебування у міліції його катували електричним струмом. Посилаючись на медичні висновки від 24 травня та 10 червня 2004 року, а також на висновки Шепетівського суду в постанові від 10 липня 2006 року, він наголошував на тому, що отримання ним тілесних ушкоджень під час перебування у відділі міліції є встановленим фактом. Заявник також стверджував, що, хоча органи влади заперечували факт застосування до нього електричного струму, вони не дали правдоподібного пояснення стосовно походження тілесних ушкоджень. До того ж, медичний висновок від 29 червня 2005 року, який підтверджує його твердження, органи влади ніколи не спростовували і навіть не коментували.
147. Уряд стверджував, що заявник не довів "поза розумним сумнівом" достовірність свого твердження про погане поводження. Уряд звернув увагу на той факт, що заявник ніколи не звертався з цією скаргою до медичних працівників або адміністрації ані Хмельницького ІТТ, ані Хмельницького СІЗО. Хоча в медичних висновках від 24 травня і 10 червня 2004 року встановлено, що заявник зазнав низки тілесних ушкоджень, вони не підтверджували його версію про їх походження. Крім того, ці тілесні ушкодження було кваліфіковано як легкі. Загалом, Уряд вважав, що скаргу заявника було належним чином перевірено національними судами в контексті судового розгляду його справи та справедливо відхилено як необґрунтовану.
b) Оцінка Суду
148. Суд повторює, що стаття 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичних суспільств, які входять до складу Ради Європи, і вважається одним із найважливіших основоположних положень Конвенції, відступ від якого не дозволяється (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Сельмуні проти Франції" (Selmouni v. France) [ВП], заява N 25803/94, параграф 95, ECHR 1999-V). У разі подання скарг за цією статтею Суд повинен провести особливо ретельний аналіз і він робитиме це з урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами (див. рішення у справі "Матьяр проти Туреччини" (Matyar v. Turkey), заява N 23423/94, п.109, від 21 лютого 2002 року, та "Ульку Екінчі проти Туреччини" (Ulku Ekinci v. Turkey), заява N 27602/95, п.136, від 16 липня 2002 року).
149. При визначенні того, чи можна кваліфікувати певну форму поганого поводження як катування, слід враховувати закріплену в статті 3 відмінність між цим поняттям та поняттям "нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження". Як уже зазначалося в попередніх справах, видається, що розрізнення цих понять у Конвенції свідчить про намір надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі страждання (див. рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, п.167, Series A, N 25). На додаток до жорстокості поводження ознакою катування є також наявність мети такого поводження, як це визнано в Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, стаття 1 якої визначає катування як навмисне завдання сильного болю або страждання з метою inter alia отримання відомостей, покарання або залякування (див. згадане вище рішення у справі "Сельмуні проти Франції", п.97, та рішення у справі "Аккоч проти Туреччини" (Akkoc v. Turkey), заяви NN 22947/93 і 22948/93, п.115, ECHR 2000-X). У згаданому вище рішенні у справі "Сельмуні проти Франції" Суд висловив думку, що за потреби зростаючих високих стандартів, які вимагаються у сфері захисту прав людини та основоположних свобод, відповідно й неминуче вимагається більша рішучість при оцінці порушень основоположних цінностей демократичного суспільства (п.101).
150. Як Суд неодноразово зазначав, твердження про погане поводження повинні бути підкріплені належними доказами. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Таке доведення може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див., як класичний прецедент, згадане вище рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства", п.161). Коли вся чи значна частина інформації стосовно подій, про які йдеться, відома винятково органам влади - як це має місце у справі щодо ув'язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, - і коли у таких осіб під час їхнього ув'язнення з'являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі "Салман проти Туреччини" (Salman v. Turkey) [ВП], заява N 21986/93, п.100, ECHR 2000-VII).
151. Повертаючись до фактів справи, що розглядається. Суд зазначає, що за результатами двох судово-медичних експертиз від 24 травня і 10 червня 2004 року, проведених за постановами слідчого, було встановлено наявність у заявника тілесних ушкоджень - близько двадцяти точкових ран на обох щиколотках та фіолетовий синець на стегні, які згідно з висновками експертів були заподіяні у час, коли він перебував у відділі міліції (див. пункти 17 і 22 вище). Цей факт сторонами не заперечувався.
152. Водночас Суд зауважує, що сторони надали різні пояснення стосовно походження цих ушкоджень. З одного боку, заявник виклав детальну і послідовну версію, підкріплену висновком судово-медичної експертизи від 29 червня 2005 року (див. пункт 32 вище), проведеної приватною установою, згідно з яким під час його перебування у відділі міліції до нього застосовували електричний струм. З іншого боку, версія органів влади, підкріплена офіційними висновками судово-медичних експертиз від 24 травня і 10 червня 2004 року, полягала в тому, що ці ушкодження "могли бути заподіяні тупими предметами", без жодної подальшої деталізації та відсутністю коментарів щодо висновку від 29 червня 2005 року, хоча його було долучено до матеріалів кримінальної справи щодо заявника (див. пункти 17, 22 і 82 вище).
153. Суд не визнає переконливим пояснення Уряду щодо того, яким чином заявникові було заподіяно тілесні ушкодження. Суд також не приймає позицію Уряду про те, що відсутність скарги заявника до адміністрації ІТТ або СІЗО породжує сумніви щодо достовірності його тверджень. Він міг бути знеохочений скаржитися до адміністрації ІТТ з огляду на її структурний зв'язок з міліцією, працівників якої він звинувачував у катуванні (див. пункт 135 вище). Водночас Суд враховує те, що заявник намагався одразу довести свою скаргу до уваги органів слідства. Це підтверджується тим фактом, що вже 24 травня 2004 року прокуратура м. Хмельницького призначила проведення судово-медичної експертизи. Щодо відсутності скарги до адміністрації СІЗО Суд вважає, що це не має значення, оскільки на час його переведення до цієї установи (22 червня 2004 року) органи слідства вже організували проведення двох судово-медичних експертиз і винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції для цілей встановлення кримінальної відповідальності.
154. Враховуючи це та з огляду на те, що органи влади не спростували або навіть не пояснили медичні докази тверджень заявника про погане з ним поводження із застосуванням електроструму, Суд визнає доведеним - згідно з критерієм доведеності, якого вимагає Конвенційне провадження, - той факт, що тілесні ушкодження, зафіксовані в медичних висновках, з'явилися внаслідок поводження, на яке скаржився заявник і за яке Уряд несе відповідальність (див. рішення у справі "Полонський проти Росії" (Polonskiy v. Russia), заява N 30033/05, п.123, від 19 березня 2009 року, і згадане в ньому рішення у справі "Мехмет Емін Юксель проти Туреччини" (Mehmet Emin Yuksel v. Turkey), заява N 40154/98, п.30, від 20 липня 2004 року).
155. Беручи до уваги той факт, що у вбивстві пані І. заявник уперше зізнався 21 травня 2004 року під час затримання у зв'язку з адміністративним правопорушенням, не пов'язаним із цим убивством, а також враховуючи скарги про побиття його працівниками міліції, які мали місце до надання ним повторно зізнавальних показань 26 і 28 травня 2004 року (див. пункти 14, 20 і 42 вище), Суд визнає вірогідним те, що працівники міліції навмисно піддали його поганому поводженню, щоб отримати від нього зізнавальні показання (див., для порівняння, рішення у справі "Дурмуш Курт та інші проти Туреччини" (Durmus Kurt and Others v. Turkey), заява N 12101/03, п.30, від 31 травня 2007 року).
156. Крім того, враховуючи те, що заявника разом з його дружиною (заявницею), яка на той момент перебувала на восьмому місяці вагітності, допитували приблизно в той самий час 21 травня 2004 року і в тому самому відділі міліції, Суд визнає правдоподібним твердження заявника про те, що йому опосередковано погрожували тортурами його дружини (див. пункти 14 і 116 вище, а також пункт 189 нижче). Суд повторює, що погроза вчинити дії, заборонені статтею 3, якщо вона достатньо реальна і негайна, може становити порушення цього положення Конвенції (див. рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (Gafgen v. Germany) [ВП], заява N 22978/05, п.91, ECHR 2010-...). Суд нагадує, що у згаданій вище справі "Аккоч проти Туреччини" при кваліфікації дій, що розглядалися, як такі, що становлять катування, Суд врахував психологічні наслідки погроз стосовно дітей потерпілої (пункти 116 і 117). У справі, яка розглядається, Суд так само вважає, що погрози стосовно катування дружини заявника, яка була особливо вразливою у зв'язку з її перебуванням на останніх строках вагітності, і яку, як це було відомо заявникові, також тримали у відділі міліції, - ймовірно значно посилили його психічні страждання.
157. Суд уже визнавав, що застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров'я (див. згадане вище рішення у справі "Полонський проти Росії", п.124, і рішення у справі "Бузілов проти Молдови" (Buzilov v. Moldova), N 28653/05, п.32, від 23 червня 2009 року). Суд не бачить підстав для застосування іншого підходу у цій справі. До того ж, Суд вважає, що погане поводження, якого зазнав заявник, мало на меті - про що свідчать усі обставини цієї справи - залякати його і принизити його гідність, підкорити його волю і примусити зізнатись у вчиненні злочину.
158. Насамкінець, але не за важливістю, Суд враховує тривожні висновки (вони узгоджуються з твердженнями заявника в цій справі), яких станом на час подій у справі дійшли Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та ЄКПТ про існування для затриманих міліцією значного ризику бути підданим катуванню, особливо під час допитів, спрямованих на розкриття злочинів (див. пункти 142-143 вище).
159. Беручи до уваги жорстокість поганого поводження із заявником та супутні обставини, Суд визнає, що заявник був жертвою дуже серйозних і жорстоких страждань, які можуть бути охарактеризовані як катування. Отже, у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її матеріального аспекту.
2. Ефективність розслідування
160. Заявник стверджував про відсутність ефективного розслідування національними органами його скарги на катування в міліції.
161. Уряд заперечив це твердження. Уряд стверджував, що ефективність розслідування була перевірена і підтверджена судами двох інстанцій під час судового розгляду справи заявника.
162. Суд підкреслює, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на погане поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в... Конвенції", за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування (див., серед інших джерел, рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява N 26772/95, п.131, ECHR 2000-IV). Так, органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з'ясувати те, що трапилось, та не покладатися на поспішні та необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи, або використовувати такі висновки як підставу для своїх рішень (див. рішення у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria) від 28 жовтня 1998 року, п.103 з подальшими посиланнями, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII).
163. Суд вважає, що у справі, яка розглядається, органи влади адекватно не намагались з'ясувати, що сталося із заявником у Південно-Західному відділі міліції. Той факт, що він зазнав тілесних ушкоджень у відділі міліції, ніколи не заперечувався. Однак органи влади постійно зводили свої аргументи про необґрунтованість скарги заявника лише до визнання неправдоподібним його твердження про те, що його катували електрострумом. Водночас вони навіть не намагалися з'ясувати обставини, за яких він насправді зазнав цих ушкоджень.
164. Хоча згаданий вище недолік національні органи неодноразово визнавали і критикували (див. пункти 61, 67, 82 і 83 вище), його так і не виправили. Так, Суд зазначає, що вимоги заявника скасувати постанову прокуратури м. Хмельницького від 18 червня 2004 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції було відхилено під приводом того, що це питання розглядатиметься в рамках судового розгляду його кримінальної справи (див. пункт 95 вище). Суд має сумніви щодо адекватності такого підходу в принципі, зважаючи на те, що мета провадження у кримінальній справі щодо заявника полягала у визначенні його вини або невинуватості за пред'явленими йому обвинуваченнями у вчиненні злочинів, а не у визначенні відповідальності за стверджуване побиття чи забезпеченні відшкодування за стверджуване порушення статті 3 Конвенції (див. рішення щодо прийнятності у справі "Тотева проти Болгарії" (Toteva v. Bulgaria), N 42027/98, від 3 квітня 2003 року). Суд зауважує, що дослідження Тернопільським судом скарг заявника на погане поводження з ним у відділі міліції зводилося лише до повторного допиту відповідних працівників міліції та медичних експертів, які заперечили застосування електроструму до заявника і стверджували без будь-яких додаткових пояснень, що тілесні ушкодження були заподіяні йому "тупими предметами". Суд вражений тим, що суд першої інстанції взагалі проігнорував, як це видно з його вироку від 31 серпня 2007 року, альтернативний медичний висновок, який містився в матеріалах справи і підтверджував те, на що скаржився заявник (див. пункти 32 і 109 вище). Щодо подальшого розгляду справи Верховним Судом Суд не може не дійти висновку, що він був поверховим і при цьому важливі документи й факти були явно проігноровані. Так, Верховний Суд обмежився лише аналізом відеозапису слідчих дій, на якому ушкоджень на тілі заявника видно не було і який виявився для нього достатнім для того, щоб визнати скаргу заявника необґрунтованою. Крім того, Верховний Суд встановив, що заявник "жодного разу не вказував на конкретних осіб, які застосовували до нього фізичний тиск", і що "на запитання, як він себе почуває, завжди відповідав, що добре", хоча на той час уже було встановлено, що він неодноразово звертався з досить конкретними скаргами, називаючи імена конкретних працівників міліції (див. пункти 61, 82 і 113 вище), а тілесні ушкодження, яких він зазнав у відділі міліції, були офіційно задокументовані.
165. У підсумку Суд визнає, що заявник був позбавлений ефективного розслідування за його скаргою на погане поводження з боку працівників міліції. Отже, у цій справі також має місце порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті.
СТОСОВНО ЗАЯВНИКА
166. Заявник скаржився, що його затримання у період з 20 до 26 травня 2004 року було незаконним і свавільним. Він також скаржився, що його негайно не поінформували про підстави його затримання 20 травня 2004 року, і що він постав перед суддею лише на шостий день після затримання. Крім того, він стверджував, що його повторне затримання 22-23 листопада і взяття під варту 18-21 грудня 2006 року відповідно були незаконними, так само як і тримання під вартою протягом таких періодів: з 23 лютого до 21 березня 2007 року - оскільки здійснювалося без жодного відповідного рішення; з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року та з 21 березня до 31 серпня 2007 року - оскільки здійснювалося на підставі невмотивованих судових рішень, в яких не було зазначено строку тримання під вартою. Також заявник вважав, що загальну тривалість тримання його під вартою не можна вважати розумною. Нарешті, заявник скаржився, що законодавство України не передбачало для нього можливості вимагати відшкодування за стверджуване незаконне тримання під вартою. Заявник посилався на пункти 1, 2, 3 і 5 статті 5 Конвенції, які передбачають:
1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
...
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування".
A. Щодо прийнятності
167. Уряд стверджував, що скарга заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції має бути відхилена як неприйнятна ratione personae з положеннями Конвенції, в тій мірі, в якій вона стосувалась неможливості отримання ним відшкодування за стверджувані порушення його прав, передбачених пунктами 2, 3 і 4 статті 5 Конвенції. У цьому зв'язку Уряд зазначив, що заявник по суті заявляв, що він є жертвою порушення пункту 5 статті 5 Конвенції лише у поєднанні з пунктом 1(c), але не з іншими положеннями цієї статті.
168. Заявник не погодився з цим аргументом, зазначивши, що у своїй заяві він послався на пункт 5 статті 5 Конвенції у поєднанні з пунктами 1-4 цієї статті.
169. Суд повторює, що він розглядає подані до нього скарги з урахуванням стверджуваних у них фактів, а не лише з точки зору наведеного юридичного обґрунтування чи аргументів, на які посилається сторона. Будучи головним у наданні юридичної кваліфікації фактам справи і беручи до уваги суть скарги заявника за пунктом 5 статті 5 Конвенції, Суд вирішує розглянути її лише в поєднанні з пунктом 1(c) статті 5 (див. рішення у справі "Ґуерра та інші проти Італії" (Guerra and Others v. Italy) від 19 лютого 1998 року, п.44, Reports 1998-I).
170. З огляду на таку кваліфікацію немає потреби приймати або відхиляти заперечення Уряду.
171. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у значенні пункту 3(a) статті 35 Конвенції і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути оголошені прийнятними.
B. Щодо суті
172. Суд зазначає, що скарги заявника за цим пунктом стосуються кількох окремих випадків чи періодів позбавлення його свободи, і Суд розгляне їх окремо.
a) Період з 20 до 26 травня 2004 року
173. Заявник стверджував, що його затримання 20 травня 2004 року не ґрунтувалось на обґрунтованій підозрі у вчиненні ним правопорушення. Він також зазначив, що його затримання з 13 год. до 22 год. 45 хв. 20 травня 2004 року взагалі не було задокументовано, тоді як подальше його затримання, визначене як адміністративне, було лише приводом для забезпечення можливості допитати його у зв'язку з розслідуваним убивством. Заявник наголосив, що навіть цей несправжній привід зник 22 травня 2004 року, коли експерт склав висновок про те, що виявлена у заявника речовина не є наркотиком. Заявник також стверджував, що його адміністративне затримання було перетворено в кримінальне і що 23-26 травня 2004 року його було ув'язнено як підозрюваного без відповідної санкції суду, що, на його думку, суперечить гарантіям статті 29 Конституції, яка дозволяє таке затримання лише в особливих невідкладних випадках, до яких його ситуація, як стверджувалось, не належала.
174. Уряд вказав, що заявника було затримано 20 травня 2004 року за підозрою у порушенні правил обігу наркотичних засобів, і що це затримання було здійснено відповідно до вимог статті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Уряд зазначив, що заявника було затримано в адміністративному порядку без санкції прокурора чи суду протягом трьох днів, як це передбачало згадане вище положення закону, після чого (23 травня 2004 року) його було звільнено. Щодо подальших трьох днів затримання заявника (23-26 травня 2004 року) Уряд стверджував, що воно здійснювалось на підставі обґрунтованої підозри в його причетності до вбивства і відповідало вимогам кримінально-процесуального законодавства.
175. Суд повторює, що термін "обґрунтована підозра" означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчините правопорушення (див. рішення у справі "Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства" (Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom) від ЗО серпня 1990 року, п.32, Series A, N 182). Мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання (див. рішення у справі "Мюррей проти Сполученого Королівства" (Murray v. the United Kingdom) від 28 жовтня 1994 року, п.55, Series A, N 300-A). Однак, вимога, що підозра має ґрунтуватись на обґрунтованих підставах, є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання під вартою. Більше того, за відсутності обґрунтованої підозри особа не може бути за жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися у злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації, які можуть служити підставою для обґрунтованої підозри (див. рішення у справі "Чеботарі проти Молдови" (Cebotari v. Moldova), N 35615/06, п.48, від 13 листопада 2007 року).
176. Суд також наголошує, що незадокументоване затримання особи свідчить про абсолютне ігнорування принципово важливих гарантій статті 5 Конвенції і виявляє грубе порушення цієї статті. Незадокументування таких відомостей, як дата, час і місце затримання особи, її ім'я, підстави для затримання та ім'я особи, яка здійснює затримання, має вважатися таким, що суперечить вимозі законності і самій меті статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Курт проти Туреччини" (Kurt v. Turkey) від 25 травня 1998 року, п.125, Reports 1998-III).
177. Повертаючись до справи, яка розглядається, Суд зазначає, що єдиним документом, у якому пояснюються підстави для затримання заявника 20 травня 2004 року (до його адміністративного затримання) і сформульовані підозри, на підставі яких міліція вирішила затримати його, є пояснювальна записка працівників міліції, які здійснили його затримання, адресована їхньому начальникові; згідно з нею вони вирішили затримати заявника, оскільки побачили, що він "швидко йшов, озираючись навкруги", очевидно вагаючись - іти додому чи в інше місце (див. пункт 7 вище). Суд вважає, по-перше, що цей документ не був належним документом, що документував затримання, а, по-друге, на тому етапі не існувало обґрунтованої підозри у вчиненні заявником злочину.
178. Що стосується подальшого триденного затримання заявника (20-23 травня 2004 року), задокументованого міліцією як затримання на підставі підозри у вчиненні ним адміністративного правопорушення, то Суд зазначає, що протягом цього періоду із заявником поводилися як із підозрюваним у кримінальній справі стосовно вбивства пані І. Так, у зв'язку з цим убивством заявника допитував слідчий і він зізнався в його вчиненні, міліція провела обшуки за місцем його реєстрації та фактичним місцем проживання (див. пункти 35-38 вище). Дивлячись за зовнішнім втіленням чи використаними формулюваннями та концентруючись на реальності ситуації, Суд визнає, що адміністративне затримання заявника було насправді частиною тримання його під вартою, про яке йдеться в пункті 1(c) статті 5, як підозрюваного у кримінальній справі про вбивство, але без забезпечення його процесуальних прав як підозрюваного, зокрема, його права на захист (див. рішення у справі "Кафкаріс проти Кіпру" (Kafkaris v. Cyprus) [ВП], заява N 21906/04, п.116, ECHR 2008-..., і "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), N 16505/02, пп.55-56, від 19 лютого 2009 року). У згаданій справі "Доронін проти України" (п.56) Суд визнав, що така поведінка органів влади суперечить принципу юридичної визначеності, є свавільною і несумісною з принципом верховенства права. Цей висновок видається ще більш актуальним у справі, яка розглядається, оскільки на відміну від справи Дороніна у цій справі не було судового рішення стосовно адміністративного затримання заявника, а підозра у вчиненні ним правопорушення у сфері обігу наркотичних засобів навіть формально 22 травня 2004 року втратила підставу, тим часом як заявник провів ще один день як затриманий в адміністративному порядку (див. пункти 11-12 і 129 вище).
179. Суд також зауважує, що з 23 до 26 травня 2004 року заявник був затриманий за рішенням слідчого у зв'язку з підозрою у вчиненні вбивства і розбійного нападу (див. пункти 39-40 вище). Основне питання, стосовно якого сторони не погоджуються, полягає в тому, чи відповідає затримання заявника протягом цього періоду вимогам національного законодавства.
180. Суд повторює, що слово "законний" та словосполучення "відповідно до процедури, встановленої законом" у пункті 1 статті 5 Конвенції за своєю суттю відсилають до національного законодавства та встановлюють зобов'язання забезпечувати дотримання матеріально-правових і процесуальних норм законодавства. Хоча саме національні органи, передовсім суди, повинні тлумачити і застосовувати національний закон, відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції недотримання національного закону призводить до порушення Конвенції і Суд може та повинен перевірити, чи було дотримано цей національний закон (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Бенхем проти Сполученого Королівства" (Benham v. the United Kingdom) від 10 червня 1996 року, п.41, Reports 1996-111, та "Асанідзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia) [ВП], N 71503/01, п.171, ECHR 2004-II).
181. Суд зазначає, що згідно із законодавством України позбавлення свободи без вмотивованого рішення суду можливе лише в обмеженій кількості достатньо чітко визначених випадків. Так, стаття 29 Конституції дозволяє застосування такого заходу максимум протягом трьох діб і лише у випадку нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його (див. пункт 121 вище). Згідно зі статтями 106 і 115 Кримінально-процесуального кодексу (див. посилання в пункті 130 вище) слідчий може затримати особу, якщо її застали при вчиненні злочину, якщо очевидці чи потерпілі вказали на неї, що саме вона вчинила злочин, або якщо на ній чи на її одягу виявлено явні сліди злочину. Беручи до уваги те, що в цій справі протокол затримання заявника містив заздалегідь вдруковане стандартне формулювання і не містив жодної із законодавчо передбачених підстав затримання (див. пункт 39 вище), а також відмічаючи те, що на той час заявника було формально затримано як підозрюваного у вчиненні злочину, і його вже було ув'язнено без судового контролю протягом трьох діб, Суд визнає, що його позбавлення свободи слідчим з 23 до 26 травня 2004 року становило порушення національних юридичних гарантій, а отже, було незаконним у значенні Конвенції.
182. Таким чином, Суд доходить висновку, що мало місце порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням заявника під вартою 20-26 травня 2004 року.
b) Періоди з 14 жовтня 2004 року до 5 травня 2005 року і з 21 березня до 31 серпня 2007 року
183. Заявник стверджував, що протягом цих періодів він тримався під вартою на підставі постанов Хмельницького міськрайонного суду від 14 жовтня 2004 року та Тернопільського суду від 21 березня 2007 року, винесених за результатами попереднього розгляду, і що в обох цих рішеннях не було зазначено ані мотивів, ані строків тримання під вартою.
184. Уряд стверджував, що за національним законодавством суди першої інстанції були зобов'язані розглянути під час попереднього розгляду справи питання належності запобіжного заходу, і що у цій справі немає свідчень того, що вони не виконали цього обов'язку.
185. Суд зауважує, що на час подій у справі законодавство України не містило положень, які вимагали б від національного суду при відданні особи до суду зазначати підстави для зміни запобіжного заходу чи продовження строку тримання обвинуваченого під вартою, або встановлювати строк, на який таке тримання продовжується (див. пункт 137 вище).
186. Суд зазначає, що протягом цих двох періодів заявника тримали під вартою на підставі постанов, винесених за результатами попереднього розгляду - постанови Хмельницького міськрайонного суду від 14 жовтня 2004 року і постанови Тернопільського суду від 21 березня 2007 року. Матеріали справи, які є в розпорядженні Суду, містять лише другу із зазначених постанов (див. пункти 59 і 106 вище). Суд зауважує, що в наявній постанові не зазначено ані підстав тримання заявника під вартою, ані строку застосування такого заходу. Беручи до уваги чинне національне законодавство (див. пункти 130 і 137 вище) та за відсутності доказів протилежного, Суд доходить висновку, що в другій постанові питання про тримання заявника під вартою було вирішено в такий самий спосіб.
187. Суд вважає, що відсутність чітко сформульованих положень, які давали б змогу визначити, чи можливо (і якщо так, то за яких умов) у належному порядку продовжити на етапі судового провадження строк тримання під вартою, встановлений на досудовому етапі провадження на визначений строк, не задовольняє критерій "передбачуваності" "закону", як цього вимагає пункт 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Барановський проти Польщі" (Baranowski v. Poland), N 28358/95, п.55, ECHR 2000-III).
188. У багатьох справах Суд уже констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції за обставин, коли українські суди вирішували подовжити період тримання особи під вартою на невизначений строк і без надання відповідного обґрунтування (див., наприклад, рішення у справах "Єлоєв проти України" (Yeloyev v. Ukraine), N 17283/02, пп.52-55, від 6 листопада 2008 року, та "Соловей і Зозуля проти України" (Solovey and Zozulya v. Ukraine), NN 40774/02 і 4048/03, п.59, від 27 листопада 2008 року, а також згадане вище рішення у справі Дороніна, п.59, від 19 лютого 2009 року). Крім того, Суд дійшов висновку про повторюваність у справах проти України цієї проблеми, породжуваної законодавчою прогалиною (див. рішення у справі "Харченко проти України", N 40107/02, п.98, від 10 лютого 2011 року, ще не остаточне).
189. Отже, Суд визнає, що тримання заявника під вартою протягом цих двох періодів становило порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.
c) 22-23 листопада 2006 року
190. Заявник повторив аргумент, наведений ним стосовно його затримання без обґрунтованого рішення суду з 23 до 26 травня 2004 року, вважаючи його однаковою мірою застосовним до затримання 22-23 листопада 2006 року (див. пункт 173 вище).
191. Уряд не погодився з цим аргументом, наголосивши, що прокурорський нагляд щодо затримання заявника слідчим був на користь заявника і мав наслідком його звільнення.
192. Посилаючись на свої висновки в пункті 181 вище, Суд вважає, що затримання заявника 22-23 листопада 2006 року суперечило національному законодавству, а отже, принципу законності, закріпленому в пункті 1 статті 5 Конвенції.
193. Відповідно Суд визнає порушення пункту 1 статті 5 Конвенції також стосовно цього періоду позбавлення заявника свободи.
d) 18-21 грудня 2006 року
194. Заявник стверджував, що тримання його під вартою 18-21 грудня 2006 року (див. пункт 98 вище) було свавільним.
195. Уряд доводив, що заявника взяли під варту на підставі судового рішення відповідно до положень закону, які регулюють застосування запобіжних заходів у кримінальному провадженні.
196. Суд наголошує, що для того, щоб позбавлення свободи можна було вважати не свавільним в сенсі пункту 1 статті 5 Конвенції, відповідності цього заходу вимогам національного закону недостатньо. Застосування такого заходу має також бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справах "Нештак проти Словаччини" (Nestak v. Slovakia), N 65559/01, п.74, від 27 лютого 2007 року, та "Хайредінов проти України" (Khayredinov v. Ukraine), N 38717/04, пп.27-28, від 14 жовтня 2010 року).
197. Стосовно справи, що розглядається, Суд зазначає, що 18 грудня 2006 року Хмельницький міськрайонний суд вирішив змінити обраний заявнику запобіжний захід з підписки про невиїзд на взяття під варту, мотивуючи це такими підставами: тяжкість обвинувачень, ризик ухилення заявника від слідства і ризик впливу на свідків (див. пункт 98 вище). Жодна з цих підстав не видається належною. Тяжкість обвинувачень суттєво не змінилася, оскільки 30 листопада 2006 року відбулася лише перекваліфікація дій, у вчиненні яких підозрювали заявника, тим часом як жодних нових фактів чи обставин не було виявлено. Що стосується ризику ухилення від слідства, то ані прокурор, ані суди не навели прикладів поведінки заявника під час його перебування на підписці про невиїзд, яка могла б свідчити про існування такого ризику. Нарешті, стверджувані побоювання свідків за свою безпеку, як видно з матеріалів справи, виникли лише через відчуття, що за ними хтось стежить, і не ґрунтувалися на доказах причетності до цього заявника (див. пункт 99 вище). З іншого боку, суди не дослідили доводи заявника на користь його звільнення під час провадження - такі як поганий стан здоров'я або сімейні та особисті обставини, хоча всі ці доводи були підтверджені документально.
198. 3 огляду на зазначене вище Суд визнає, що за обставин цієї справи національні органи не надали всестороннього обґрунтування рішенню про позбавлення заявника свободи з 18 до 21 грудня 2006 року, тому його можна вважати свавільним.