ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція
Р І Ш Е Н Н Я
Справа "Кисла проти України" (Заява N 21050/02)
| Страсбург, 29 травня 2008 року |
Переклад офіційний
Це рішення стане остаточним за обставин, викладених в пункті 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Кисла проти України"
Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,
п. Р.Маруст (Mr R.Maruste),
п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),
п. М.Віллігер (Mr M.Villiger),
пані І.Берро-Лефевр (Mrs I.Berro-Lefevre),
пані М.Лазарева-Трайковська (Mrs M.Lazarova Trajkovska),
пані З.Калайджієва (Mrs Z.Kalaydjieva), судді,
та пані К.Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 6 травня 2008 року, виносить таке рішення, що було ухвалене у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу порушено за заявою N 1050/02, поданою проти України до Суду 16 березня 2002 року громадянкою України пані Кислою Тетяною Миколаївною (далі - заявниця) відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.
3. 2 травня 2007 року Суд визнав заяву заявниці частково неприйнятною і вирішив направити Уряду скарги заявниці на тривалість двох цивільних проваджень, невиконання рішень суду, а так на відсутність ефективних засобів юридичного захисту. Суд відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції вирішив розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.
ЩОДО ФАКТІВ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
4. Заявниця, пані Кисла Тетяна Миколаївна, громадянка України, народилася у 1950 році і проживає у місті Луганську.
A. Перше провадження
5. 21 червня 2000 року заявниця звернулася з позовною заявою до Ленінського районного суду м. Луганська (далі - Ленінський суд) проти свого колишнього роботодавця - Державного підприємства "Луганський верстатобудівний завод" (далі - ДП) щодо скасування наказу про звільнення з роботи, скасування дисциплінарного стягнення, а також стягнення різних виплат.
6. 1 березня 2001 року суд відмовив заявниці у позовних вимогах. Заявниця оскаржила це рішення в касаційному порядку.
7. 7 травня 2001 року Луганський обласний суд (1) залишив це рішення без змін, і воно набрало законної сили.
----------------
(1) З липня 2001 року - апеляційний суд Луганської області.
8. 17 серпня 2001 року заявниця звернулася з касаційною скаргою до Верховного Суду України за новою процедурою касаційного оскарження.
9. 13 грудня 2001 року Верховний Суд України скасував вказані вище рішення і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
10. 20 травня 2002 року Ленінський суд скасував дисциплінарне стягнення щодо заявниці, зобов'язав поновити її на роботі і присудив їй 2364 грн різних виплат. Обидві сторони оскаржили рішення в апеляційному порядку.
11. 18 листопада 2002 року апеляційний суд Луганської області скасував рішення від 20 травня 2002 року в частині виплати грошового відшкодування і передав справу в цій частині на новий розгляд. Рішення в частині поновлення на роботі було залишено без змін, набрало законної сили і було виконано до кінця травня 2003 року.
12. 5 березня 2003 року Верховний Суд України залишив без змін рішення від 18 листопада 2002 року.
13. 27 лютого 2004 року Ленінський суд присудив заявниці 11 733,92 грн різних виплат. Обидві сторони оскаржили це рішення в апеляційному порядку.
14. 21 червня 2004 року апеляційний суд Луганської області зменшив суму виплати, присудженої заявниці, до 4971,82 грн. Це рішення негайно набуло законної сили та підлягало виконанню.
15. 27 листопада 2006 року Верховний Суд України відмовив заявниці у прийнятті касаційної скарги.
16. У ході провадження суд першої інстанції призначив приблизно тридцять судових засідань. П'ятнадцять з них було відкладено через відсутність відповідача або на підставі його клопотань про відкладення судових засідань. Три судові засідання були відкладені з інших причин.
17. Неодноразово державна виконавча служба посилалась на триваюче провадження у справі про банкрутство боржника як на підставу затримки у виконанні рішення, винесеного на користь заявниці. 24 грудня 2004 року заявниці було виплачено 364 грн та 23 лютого 2006 року вона отримала решту присудженої суми.
B. Друге провадження
18. 22 грудня 2003 року заявницю було знову звільнено. 12 січня 2004 року заявниця звернулася до Ленінського суду, оскаржуючи її звільнення та вимагаючи компенсацію.
19. 15 червня 2005 року суд зобов'язав поновити заявницю на роботі та присудив їй 2517,96 грн компенсації. Рішення в частині поновлення заявниці на роботі підлягало негайному виконанню і було виконано 8 лютого 2006 року. 29 вересня 2005 року апеляційний суд Луганської області залишив це рішення без змін і воно підлягало виконанню.
20. 1 грудня 2006 року Верховний Суд України також залишив це рішення без змін.
21. 12 червня 2007 року заявниця отримала кошти, присуджені їй рішенням від 15 червня 2005 року.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
22. Відповідне національне законодавство викладене в рішенні у справі "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), N 29439/02, пункти 17-22, від 26 квітня 2005 року).
ЩОДО ПРАВА
23. Заявниця скаржилася на те, що тривалість двох цивільних проваджень у її справі, включаючи виконавче провадження, була несумісною з гарантіями, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Вона також скаржилася на те, що невиконання державними органами рішень, винесених на її користь, порушило її права, передбачені статтею 1 Першого протоколу. Окрім того, заявниця скаржилася за статтею 13 Конвенції на те, що вона не мала ефективних засобів юридичного захисту для оскарження тривалості провадження та невиконання рішень. У відповідних частинах вищезгаданих положень Конвенції передбачено:
Пункт 1 статті 6
"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."
Стаття 1 Першого протоколу
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
24. Уряд не надав коментарів щодо прийнятності цих скарг.
25. Суд робить висновок, що скарги заявниці порушують питання факту та права за Конвенцією, і не знаходить підстав для визнання їх неприйнятними. Тому Суд визнає їх прийнятними.
II. ЩОДО СУТІ
1. Перше провадження
26. Суд нагадує, що заявниця ініціювала "вирішення" її "цивільних прав" відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції шляхом ініціювання судового провадження 21 червня 2000 року, у результаті якого 7 травня 2000 року було винесено остаточне рішення. Оскільки рішення 13 грудня 2001 року було скасовано Верховним Судом України, провадження було відновлено та в результаті закінчилось винесенням рішення від 21 червня 2004 року, яке підлягало виконанню і яке набрало законної сили 27 листопада 2006 року. Це рішення було виконано до 23 лютого 2006 року. Таким чином, тривалість проваджень у суді становила п'ять років і одинадцять місяців, а тривалість виплати заборгованості становила один рік і вісім місяців.
27. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись в світлі обставин справи і з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, важливість предмета розгляду для заявника (див. рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" (Frydlender v. France) [GC], N 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII). Суд нагадує, що суди повинні бути надзвичайно сумлінними при вирішенні справ щодо трудових спорів (рішення у справі "Руотоло проти Італії" (Ruotolo v. Italy), серія A, N 230-D, стор. 39, пункт 17, від 27 лютого 1992 року).
28. Повертаючись до обставин справи, Суд зазначає, що найбільші затримки в остаточному вирішенні цивільних прав заявниці були спричинені неодноразовим поверненням справи на новий розгляд, включно з тим, яке мало місце вже після остаточного рішення. Чисельними відкладеннями судових засідань у зв'язку з поведінкою відповідача - державного підприємства, а також затримкою у виконанні рішення, винесеного на користь заявниці, Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, подібних до цієї (див., наприклад, рішення у справах "Мороз та інші проти України" (Moroz and others v. Ukraine), N 36545/02, пп. 60-62, від 21 грудня 2006 року; "Карнаушенко проти України" (Karnaushenko v. Ukraine), N 23853/02, пп. 59-62, від 30 листопада 2006 року; "Сокур проти України" (Sokur v. Ukraine), вказану вище, пп. 35-37, та рішення у справі "Заіченко проти України" (Zaichenko v. Ukraine), N 29875/02, пп. 26-28, від 22 листопада 2007 року).
29. Розглянувши всі матеріали, надані сторонами, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, який би міг переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
30. Беручи до уваги свою практику з цього питання, Суд вирішує, що у цій справі було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першого провадження.
2. Друге провадження
31. Друге провадження у цій справі було розпочато 22 грудня 2003 року і було завершено рішенням від 29 вересня 2005 року, яке підлягало виконанню. Це рішення набрало законної сили 1 грудня 2006 року і було виконано 12 червня 2007 року. Загальна тривалість судового розгляду, таким чином, становила два роки та одинадцять місяців у трьох судових інстанціях. Тривалість виплати заборгованості становила один рік і дев'ять місяців.
32. Суд вважає, що найбільша затримка у провадженні, яке розглядається, була спричинена тривалим невиконанням рішення суду, винесеного проти державного підприємства.
33. Суд, з огляду на попередні висновки з цього приводу у пунктах 28-30, визнає, що у цій справі було також порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо другого провадження.
B. Стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу
34. Суд у своїй практиці неодноразово вказував на те, що неможливість виконання рішення суду, винесеного на користь заявника чи заявниці, є втручанням у право на мирне володіння майном, яке передбачено у першому реченні статті 1 Першого протоколу (див., серед багатьох інших рішень, "Бурдов проти Росії" (Burdov v. Russia), N 59498/00 п. 40, ECHR 2002-III; "Ясіюнієне проти Литви" (Jasiuniene v. Lithuania), N 41510/98, пункт 45, від 6 березня 2003 року та "Войтенко проти України" (Voytenko v. Ukraine), N 18966/02, пункти 53-55, від 29 червня 2004 року). Суд не знаходить підстав відступати від своєї практики у даній справі.
35. Таким чином, у цій справі мало місце порушення статті 1 Першого протоколу.
36. Суд дійшов висновку, що заявниця не мала ефективних засобів юридичного захисту, як це вимагається статтею 13 Конвенції, за допомогою яких вона могла отримати рішення, що підтверджувало б її право на вирішення її вимог в розумний строк, як це передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Войтенко проти України" (Voytenko v. Ukraine), N 18966/02, пункти 46-48, від 29 червня 2004 року, та "Єфименко проти України" (Efimenko v. Ukraine), N 55870/00, пункт 64, від 18 липня 2006 року). Таким чином, у цій справі мало місце порушення статті 13 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
38. Заявниця вимагала 19 433 євро відшкодування матеріальної шкоди та 10 000 євро відшкодування моральної шкоди.
39. Уряд оскаржив ці вимоги.
40. Суд не вбачає жодного причинного зв'язку між встановленими порушеннями і стверджуваною матеріальною шкодою. Він, таким чином, відхиляє цю вимогу. Проте Суд вважає, що заявниця мала зазнати моральної шкоди у зв'язку з встановленими порушеннями. Суд, на засадах справедливості та відповідно до статті 41 Конвенції, присуджує заявниці 1100 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові витрати
41. Заявниця стверджувала, що вона понесла судові витрати у зв'язку з розглядом даної заяви, але не визначила розмір вимоги.
42. Уряд стверджував, що ця вимога має бути відхилена як безпідставна.
43. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових витрат лише тоді, коли доведено, що вони були дійсно понесені і були необхідними та розумними щодо розміру. У даній справі на підставі фактів, що були у наявності, Суд відхиляє вимоги щодо відшкодування судових витрат.
C. Пеня
44. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує решту заяви прийнятною;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;
5. Постановляє, що:
(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявниці 1100 (одна тисяча сто) євро відшкодування моральної шкоди. Ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу плюс будь-який податок, який може бути стягнуто із зазначеної суми;
(b) зі спливом вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 29 травня 2008 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Секретар Голова | К.ВЕСТЕРДІК (C.Westerdiek) П.ЛОРЕНЦЕН (P.Lorenzen) |
