Справа «Заїченко проти України» (Заява № 29875/02)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до п. 2 статті 44 Конвенції . Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Заїченко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П. Лоренцен, Голова,

пані С. Ботучарова,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані М. Цаца-Ніколовська,

п. Р. Маруст,

п. М. Віллігер, судді,

та пані К. Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за закритими дверима 23 жовтня 2007 року

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (№ 29875/02), поданою до Суду громадянином України п. Володимиром Георгійовичем Заїченком (далі - заявник) 16 липня 2002 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - п. Юрієм Зайцевим та заступником Міністра юстиції Валерією Лутковською.

3. 22 січня 2007 року Суд визнав заяву частково неприйнятною та вирішив направити до Уряду скарги щодо тривалості провадження, відсутності засобів юридичного захисту та невиконання рішення суду. Відповідно до п. 3 ст. 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви і її прийнятності одночасно.

А. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1956 році та проживає в місті Дніпропетровську.

5. 22 вересня 1998 року кримінальна справа, порушена проти заявника за підозрою в ухиленні від сплати податків, була закрита за реабілітуючими обставинами.

6. У грудні 1998 року заявник подав позов до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська про стягнення компенсації моральної шкоди, завданої незаконними діями слідчих органів.

7. 10 вересня 1999 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні поданої скарги як безпідставної. 1 листопада 1999 року Дніпропетровський обласний суд ( далі - обласний суд)-1 скасував рішення та направив справу на новий розгляд.

8. 2 лютого 2000 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська, не визначивши боржника, присудив заявнику 3000 грн-2 компенсації моральної шкоди. 21 лютого 2000 року це рішення було залишено без змін Дніпропетровським обласним судом та набрало законної сили. Заявник безуспішно клопотав про перегляд цих рішень з метою отримання більшої суми компенсації.

9. 16 березня 2000 року Управління державного казначейства у Дніпропетровській області направило рішення від 2 лютого 2000 року на виконання до Державного казначейства України. Державне казначейство України не сплатило борг та звернулось до прокуратури з проханням внести протест на судові рішення від 2 та 21 лютого 2000 року. 14 вересня 2000 року заступник прокурора Дніпропетровської області вніс протест до Дніпропетровського обласного суду, стверджуючи, що суд не має присуджувати компенсацію заявнику.

10. 18 жовтня 2000 року президія Дніпропетровського обласного суду відхилила протест та підтримала попередні два рішення. Заступник Генерального прокурора вніс протест до Верховного Суду України на всі три рішення.

11. Своїм остаточним рішенням від 16 травня 2001 року Верховний Суд України залишив рішення, які розглядаються, без змін та вніс зміни до рішення від 2 лютого 2000 року, відповідно до яких борг повинно було сплачувати відділення Державного казначейства у Жовтневому районі м. Дніпропетровська. Заявник безуспішно намагався подати касаційну скаргу на це остаточне рішення, вимагаючи збільшення суми компенсації.

12. 12 липня 2001 року відділ Державної виконавчої служби Жовтневого районного управління юстиції в м. Дніпропетровську відкрив виконавче провадження на виконання зміненого рішення суду від 2 лютого 2000 року.

13. 5 жовтня 2001 року відділ Державної виконавчої служби Жовтневого районного управління юстиції в м. Дніпропетровську наклав штраф на пані Г., голову відділення Державного казначейства у Жовтневому районі м. Дніпропетровська, в зв'язку з невиконанням судового рішення в належний строк. Пані Г. оскаржила це рішення в Жовтневому районному суді м. Дніпропетровська.

14. 11 грудня 2001 року Жовтневий районний суд задовольнив скаргу пані Г., встановивши, що рішення не було виконано через недосконалість механізму правового регулювання та відсутність бюджетних коштів. Апеляційна скарга заявника на це рішення була повернута як "не подана" у зв'язку з тим, що він не виправив процесуальні недоліки скарги.

15. 1 квітня 2002 року відділ Державної виконавчої служби Жовтневого районного управління юстиції закінчив виконавче провадження в зв'язку з тим, що стягнення боргу було неможливим. Заявник безуспішно намагався порушити кримінальне провадження в зв'язку з невиконанням рішення суду.

16. Рішення від 2 лютого 2000 року залишається невиконаним до теперішнього часу.

НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

17. Національне законодавство представлено в рішенні у справі "Волосюк проти України" № 60712/00, пп. 20-24, 29 червня 2006 року).

18. Заявник скаржився, що тривалість провадження щодо компенсації, включаючи також стадію виконання рішення, несумісна з гарантіями п. 1 ст. 6 Конвенції , а також, що він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо своєї скарги, що гарантується ст. 13 Конвенції. Він також скаржився, що невиконання державними органами рішення на його користь порушило його право, гарантоване статтею 1 Першого протоколу . Відповідні положення передбачають наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 13

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

І. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

19. Уряд висловив заперечення стосовно вичерпання заявником усіх засобів юридичного захисту щодо його скарги на тривалість невиконання рішення суду та відсутності засобів юридичного захисту. Заявник не погодився з аргументами Уряду. Заперечення, надані Урядом, є подібні до тих, які вже відхилялись Судом у ряді справ (див. "Васильєв проти України", № 10232/02, пп. 29-33, 13 липня 2006 року, та "Лізанець проти України", № 6725/03, п. 43, 31 травня 2007 року). Суд вважає, що ці заперечення мають бути відхилені з тих самих причин.

20. Суд також вважає, що виконавче провадження у справі заявника не може бути відокремлено від судового (див. "Сіка проти Словаччини", № 2132/02, пп. 23-26, 13 червня 2006 року).

21. Суд вважає, що скарги заявника порушують питання факту та права за Конвенцією, та не знаходить підстав для визнання їх неприйнятними. Таким чином, Суд визнає скарги прийнятними.

ІІ. ЩОДО СУТІ

A. Стверджуване порушення п. 1 статті 6 Конвенції

22. У своїх зауваженнях щодо суті вищезазначеної скарги Уряд стверджував про відсутність порушення пункту 1 ст. 6 Конвенції .

23. Заявник не погодився.

24. Суд повторює, що заявник ініціював "вирішення спору" щодо своїх "цивільних прав" у сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції , коли розпочав судове провадження у грудні 1998 року. Це провадження в результаті призвело до винесення рішення суду 2 лютого 2000 року, яке набрало законної сили 21 лютого 2000 року та з цієї дати залишалось чинним, незважаючи на те, що різні учасники провадження намагались відновити провадження, а також на те, що 16 травня 2001 року Верховний Суд вніс зміни до тексту цього рішення.

Таким чином, тривалість провадження на стадії судового розгляду не перевищила одного року та двох місяців.

25. З дати набрання рішенням суду законної сили (21 лютого 2000 року) держава стала відповідальною за виплату заявнику присуджених рішенням суду коштів. Хоча на певному етапі заявник ініціював виконавче провадження для стягнення коштів, до теперішнього часу кошти так і не були виплачені. Таким чином, період виплати заборгованості у справі заявника перевищує сім з половиною років.

26. Суд зауважує, що основною причиною затримки в остаточному вирішенні спору щодо цивільних прав заявника у цій справі було невиконання остаточного судового рішення, винесеного на його користь. Суд часто встановлює порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у справах, схожих на дану (див. згадані вище справи "Сіка проти Словаччини", п. 35, "Васильєв проти України", № 10232/02, п. 36, від 13 липня 2006 року, та "Волосюк проти України", пп. 37-38).

27. Вивчивши всі матеріали, які були йому надані, Суд вважає, що Уряд не надав жодного факту чи аргументу, який би переконав Суд дійти іншого висновку в цій справі.

28. З огляду на прецеденту практику з цього предмета, Суд вважає, що в даній справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції .

B. Стверджуване порушення статті 13 Конвенції

29. Суд зазначає, що заявник не мав ефективних національних засобів юридичного захисту, як вимагає ст. 13 Конвенції , за яких він міг би отримати рішення, яке підтверджувало б його право на вирішення його скарг протягом розумного строку, що гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції (див. "Войтенко проти України", № 18966/02, пп. 46-48, від 29 червня 2004 року, та справу, вказану вище, "Васильєв проти України", п. 41). Відповідно було порушення цього положення.

C. Стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції

30. Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої неможливість отримати виконання рішення на її чи його користь становить втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном, як це передбачено у першому реченні першого пункту статті 1 Першого протоколу (див., серед інших, "Бурдов проти Росії", № 59498/00, п. 40, ECHR 2002-III, "Джасіюнеіне проти Литви", № 41510/98, п. 45, від 6 березня 2003 року, та "Войтенко проти України", № 18966/02, пп. 53-55, від 29 червня 2004 року). Суд не знайшов підстав для зміни своєї практики у цій справі.

31. Отже, було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції .

ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

32.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію."

A. Шкода

33. Заявник вимагав 14495,56 євро матеріальної шкоди. Ця сума включає несплачений борг за рішенням суду, поділений на суму мінімальної щомісячної заробітної плати станом на дату винесення рішення, помножену на суму мінімальної заробітної плати станом на дату складання цієї вимоги. До цієї суми також було додано встановлену законодавством пеню, яка, як стверджував заявник, мала нараховуватись на невиплачену заборгованість. Також заявник вимагав 12900 євро компенсації моральної шкоди.

34. Уряд спростовував ці скарги як безпідставні.

35. Суд вважає, що Уряд повинен сплатити заявникові заборгованість за рішенням суду як матеріальну шкоду. Щодо іншого він не вбачає причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, яка стверджується. Таким чином, він відхиляє вимогу заявника щодо матеріальної шкоди. З іншого боку, Суд вважає за доцільне присудити заявникові 2000 євро компенсації моральної шкоди.

B. Судові витрати

36. Заявник також вимагав 42 євро за поштові та інші витрати, понесені у зв'язку з розглядом справи в Суді.

37. Уряд залишив вирішення цієї вимоги на розсуд Суду.

38. Суд вважає за доцільне присудити заявникові всю суму, яка вимагається.

C. Пеня

39. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1.Оголошує скаргу прийнятною;

2.Постановляє, що було порушено п. 1 ст. 6 Конвенції .

3.Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції .

4.Постановляє, що було порушено ст. 1 Першого протоколу .

5.Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач має сплатити заявнику заборгованість, яка досі належить до виплати за рішенням суду від 2 лютого 2000 року, а також 2042 (дві тисячі сорок два) євро відшкодування моральної шкоди та судових витрат. Зазначена сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу плюс будь-який податок, який може бути стягнуто із зазначеної суми;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 листопада 2007 року відповідно до пп. 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.