Справа "Орел проти України" (Заява N 39924/02)

Це рішення стане остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Орел проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (Mr P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (Mrs S.L.Botoucharova),

п. В.Буткевич (Mr V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (Mrs M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (Mr P.Maruste),

п. Дж.Боррего Боррего (Mr J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (Mrs R.Jaeger), судді,

та пані К. Вестердік (Mrs C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 16 жовтня 2007 року, виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справу порушено проти України за заявою (N 39924/02), поданою до Суду громадянином України п. Сергієм Івановичем Орлом (далі - заявник) 2 жовтня 2002 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) представлено його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та паном Юрієм Зайцевим, Міністерство юстиції України.

3. 7 вересня 2004 року Суд надіслав Уряду заяву заявника. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви та її прийнятності одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився в 1964 році, мешкає в м. Золотоноша.

A. Провадження щодо стягнення компенсації за невикористане службове обмундирування

5. Рішенням від 26 жовтня 2001 року Старокиївський районний суд м. Києва вирішив стягнути з Міністерства фінансів та з Державного казначейства на користь заявника компенсацію за невикористане службове обмундирування в розмірі 4822 грн. Ухвалою від 22 січня 2002 року апеляційний суд м. Києва залишив це рішення без змін.

B. Провадження щодо відшкодування заборгованості із заробітної плати

6. Рішенням від 18 лютого 2002 року Печерський районний суд м. Києва постановив стягнути з Міністерства фінансів на користь заявника 4149,42 грн заборгованості із заробітної плати шляхом списання коштів з розрахункового рахунку Державного казначейства. 16 травня 2002 року апеляційний суд м. Києва залишив це рішення без змін.

C. Виконавче провадження

7. У грудні 2004 року кошти, присуджені заявнику, були перераховані до відповідного органу державної влади для виконання рішень. Заявнику було запропоновано надати оригінали виконавчих листів на виконання.

8. За інформацією, наданою Урядом, заявник письмово відмовився отримувати кошти, мотивуючи це незгодою із винесеними рішеннями, про що було складено акт від 22 грудня 2004 року.

9. За інформацією, наданою заявником, він не міг надати до відповідного органу оригінали виконавчих листів, оскільки їх вже було надіслано до департаменту державної виконавчої служби при Міністерстві юстиції України.

10. Заявник стверджує, що тривале невиконання рішень, винесених на його користь, становить порушення його права на справедливий суд та права на захист власності. Він посилається на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, які передбачають:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

I. ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

11. Уряд, посилаючись на ухвалу Суду у справі "Пелегрін проти Франції" (Pellegrin c. France), N 28541/95), стверджує, що пункт 1 статті 6 Конвенції не підлягає застосуванню в даній справі, оскільки спори щодо заробітної плати державних службовців, включаючи суддів, не належать до спорів щодо прав та обов'язків цивільного характеру. Зокрема Уряд стверджує про невичерпання національних засобів захисту, оскільки заявник не подавав до суду заяву про заміну боржника (Міністерства фінансів), який, за твердженнями Уряду, ніколи не був розпорядником відповідних коштів.

12. Заявник не погоджується із цим твердженням.

13. Щодо застосування пункту 1 статті 6 Конвенції Суд зазначає, що це питання вже було предметом розгляду в справі "Вільхо Ескелінен проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen et autres c. Finlande), N 63235/00, рішення від 19 квітня 2007 року, де чітко викладено прецеденту практику з цього питання. Таким чином, для того, щоб держава-відповідач у справі, що розглядається Судом, могла посилатися на статус заявника як державного службовця - з метою не поширювати на нього захист, гарантований статтею 6,- має бути додержано дві умови. В першу чергу, національне законодавство держави, про яку йдеться, має чітко виключати можливість звернення до суду осіб, що обіймають певні посади, чи категорій працівників, про яких йдеться. По-друге, таке виключення має базуватися на об'єктивних підставах, пов'язаних з інтересом держави. Таким чином, нічого, в принципі, не виправдовує виключення звичайних трудових спорів зі сфери застосування статті 6 - спорів, які стосуються заробітної плати, утримання або подібних спорів, - виходячи з особливого характеру відносин державного службовця та держави, про яку йдеться (див. вищезгадане рішення у справі Vilho Eskelinen et autres c. Finlande, п. 62). З огляду на вищезазначене, Суд вважає, що пункт 1 статті 6 Конвенції підлягає застосуванню в даній справі.

14. Суд констатує, що Уряд не довів, чи рішення на користь заявника могло б бути виконаним, якщо б заявник подав заяву про зміну боржника, визначеного судом, а якщо так - то в якій мірі, з огляду на те, що невиконання даного рішення зумовлено відсутністю коштів у бюджеті.

15. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду і визнає прийнятними скарги заявника на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

II. ЩОДО СУТІ

16. У своїх зауваженнях Уряд стверджує, що виконання рішення було ускладнено, оскільки боржник (Міністерство фінансів) ніколи не був розпорядником відповідних коштів. Також Уряд стверджує, що заявник, відмовляючись отримати призначені йому кошти, в значній мірі сприяв затримці у виконанні рішень.

17. Заявник висловив заперечення.

18. Вбачається неможливим встановити на підставі аргументів сторін, в зв'язку з чим мала місце письмова відмова, зафіксована в акті від 22 грудня 2004 року: чи в зв'язку з незгодою з національними рішеннями, чи з неможливістю пред'явити виконавчі листи, надіслані раніше на виконання до іншого адміністративного органу.

19. Суд вважає, що в даній справі цей факт не є суттєвим. Навіть якщо припустити, що держава не могла бути відповідальною за невиконання рішень після 22 грудня 2004 року, заявник може вважати себе жертвою порушення прав, гарантованих Конвенцією, з огляду на період невиконання, який передував цій даті (див., mutatis mutandis, рішення "Ромашов проти України" (Romashov c. Ukraine), N 67534/01, п. 27, від 27 липня 2004 року; "Войтенко проти України" (Voitenko c. Ukraine), N 18966/02, п. 35, від 29 червня 2004 року; "Дубенко проти України" (Dubenko c. Ukraine), N 74221/01, п. 36 від 11 січня 2005 року).

20. Суд наголошує, що відсутність коштів не є виправданням для держави стосовно несплати боргу за рішенням суду та що значні затримки виконання таких рішень порушують право, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу ("Бурдов проти Росії" (Bourdov c. Russie), N 59498/00, пп. 35 та 40, CEDH 2002-III). Отже, не вживаючи протягом близько двох років і одинадцяти місяців та двох років і семи місяців необхідних заходів для виконання остаточних рішень, винесених у справі, українські органи державної влади позбавили пункт 1 статті 6 Конвенції його корисної дії. Зокрема, органи державної влади не дотримали належний баланс між публічним інтересом та правом заявника на повагу до його майна, гарантованого статтею 1 Першого протоколу.

21. Отже, мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу.

III. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

22. Положення статті 41 Конвенції передбачають:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

23. Заявник вимагає 30 000 євро компенсації завданої матеріальної шкоди та виплати несплачених коштів за рішеннями національного суду.

24. Уряд не надає жодних коментарів з цього приводу.

25. Суд вважає, що Уряд повинен сплатити заявнику кошти, присуджені національними судовими рішеннями, які досі належать до виплати, що становитиме відшкодування матеріальної шкоди.

B. Судові витрати

26. Заявник вимагає також 700 євро компенсації судових витрат, понесених під час розгляд, його справи на національному рівні та під час розгляду його заяви в Суді.

27. Уряд не прокоментував ці вимоги.

28. У відповідності до практики Суду, заявник не може отримати відшкодування витрат, якщо не доведено, що вони були дійсно понесені, були необхідними та розумними щодо кількості. У даній справі, з огляду на зазначені критерії, Суд вважає доцільним присудити 14 євро відшкодування судових витрат, пов'язаних з розглядом його справи в Суді.

C. Пеня

29. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Визнає заяву прийнятною;

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику заборгованість, яка досі належить йому до виплати за рішеннями національного суду, що становить відшкодування матеріальної шкоди, та 14 євро (чотирнадцять) відшкодування судових витрат, плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з цієї суми;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсоткових пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено французькою мовою і повідомлено в письмовій формі 15 листопада 2007 року, згідне з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.