Справа "Остапенко проти України" (Заява N 17341/02)

Це рішення набуде статусу остаточного за обставин, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції.

У справі "Остапенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

пан Р.Маруст (R.Maruste),

пан Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення у закритому судовому засіданні 22 травня 2007 року,

виносить наступне рішення, яке було ухвалено у той же день:

1. Справу було порушено за заявою (N 17341/02) проти України, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України паном Остапенком Миколою Григоровичем (далі - заявник) 18 березня 2002 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) було представлено його Уповноваженим - паном Юрієм Зайцевим.

3. 25 листопада 2004 року Суд вирішив надіслати на комунікацію Уряду скаргу, яка стосувалась невиконання рішення, винесеного на користь заявника. Відповідно до положень п. З статті 29 Конвенції він вирішив розглядати заяву щодо прийнятності та суті одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник, 1947 року народження, є фермером та мешкає у місті Новий Буг Миколаївської області.

5. 22 липня 1993 року та 23 червня 1995 року міська та районна ради міста Новий Буг відповідно відхилили клопотання заявника про надання йому додаткової ділянки землі для його ферми.

6. 6 грудня 1999 року заявник звернувся з заявою до міської та районної рад міста Новий Буг з клопотанням про надання йому ділянки землі сільськогосподарського призначення розміром у 22 гектари з державного земельного фонду.

7. Листами від 5 та 20 січня 2000 року, без розгляду цих заяв на сесіях відповідних рад, заявника було поінформовано про те, що його заяви були відхилені у зв'язку з відсутністю земель відповідного призначення.

8. 11 лютого 2000 року заявник оскаржив вищезазначені відмови рад до арбітражного суду Миколаївської області.

9. Суд своєю постановою наклав заборону на виділення земель з державного резервного фонду до розгляду позову заявника по суті.

10. 11 лютого та 24 березня 2000 року міська рада міста Новий Буг та районна рада міста Новий Буг відповідно відхилили заяву заявника від 6 грудня 1999 року.

11. 4 квітня 2000 року арбітражний суд Миколаївської області виніс рішення на користь заявника та присудив передати йому ділянку землі у 22 гектари, вказану у плані державних резервних земель міської ради міста Новий Буг. Рішенням суду Миколаївську філію Інституту землеустрою було зобов'язано забезпечити передачу заявникові відповідної ділянки. Міську раду міста Новий Буг було зобов'язано видати заявникові акт постійного користування зазначеною ділянкою землі. Тим же рішенням суду були визнані недійсними та такими, що втратили чинність, рішення міської ради міста Новий Буг та районної ради міста Новий Буг від 11 лютого та 24 березня 2000 року. Суд також присудив видати виконавчий лист. Таким чином, рішення набуло статусу остаточного та стало обов'язковим для виконання негайно після його ухвалення.

12. 14 квітня 2000 року районна рада міста Новий Буг видала свідоцтва про право користування землею на ділянку у 22 гектари К.Р.П. та С.М.А. (приватним особам), яку було виділено заявнику у відповідності до рішення суду від 4 квітня 2000 року.

13. 2 липня 2000 року заступник голови арбітражного суду Миколаївської області відхилив як безпідставні клопотання районної та міської рад міста Новий Буг про перегляд рішення суду від 4 квітня 2000 року в порядку нагляду.

14. 14 листопада 2000 року голова арбітражного суду Миколаївської області скасував рішення від 4 квітня 2000 року та 2 липня 2000 року у зв'язку з нововиявленими обставинами та повернув справу на новий розгляд.

15. 11 червня 2001 року Вищий арбітражний суд скасував рішення голови арбітражного суду Миколаївської області, а рішення від 4 квітня 2000 року залишив без змін.

16. 13 листопада 2001 року Верховний Суд відхилив скаргу міської ради міста Новий Буг, подану відповідно до нового касаційного порядку. 5 лютого 2002 року Одеський апеляційний господарський суд відхилив скаргу міської ради міста Новий Буг на рішення від 4 квітня 2000 року як таку, що була подана поза встановленим процесуальним строком.

17. 19 липня 2001 року державна виконавча служба Новобузького управління юстиції (далі - виконавча служба) відкрила виконавче провадження на підставі рішення Вищого арбітражного суду.

18. З вересня 2001 року голова виконавчої служби склав протокол, у якому було засвідчено відсутність державних резервних земель сільськогосподарського призначення, та 10 жовтня 2001 року закрив виконавче провадження.

19. 22 березня 2002 року господарський суд Миколаївської області виніс ухвалу, якою визнав закриття виконавчого провадження незаконним. Зокрема, суд встановив, що державний виконавець належним чином не перевірив відсутність чи наявність державних резервних земель. Суд повідомив прокуратуру про підстави порушення кримінального провадження проти державного виконавця.

20. 18 жовтня 2002 року прокуратура Миколаївської області (далі - обласна прокуратура) відхилила клопотання господарського суду Миколаївської області про порушення кримінальної справи проти виконавчої служби у зв'язку з невиконанням вищезазначеного рішення.

21. Листом від 28 січня 2003 року прокурор області повідомив заявника про те, що рішення від 18 жовтня 2002 року було скасоване як передчасне, а справу було направлено для подальшого попереднього розслідування.

22. У листі від 11 березня 2004 року прокурор області стверджував, що виконавча служба незаконно закрила виконавче провадження без вжиття всіх необхідних у справі заходів для забезпечення виконання рішення суду, винесеного на користь заявника. Зокрема, виконавча служба не застосувала штрафних санкцій до посадових осіб районної та міської рад міста Новий Буг за чинення перешкод виконавчому провадженню та не звернулась з клопотанням до суду про роз'яснення процедури виконання рішення. На цих підставах прокурор оскаржив рішення виконавчої служби про закриття виконавчого провадження.

23. 9 квітня 2004 року голова виконавчої служби відхилив скаргу заявника про закриття виконавчого провадження у зв'язку з тим, що заявник не дотримався строку, встановленого для оскарження відповідного рішення від 10 жовтня 2000 року.

24. 21 квітня 2004 року державна адміністрація міста Новий Буг подала позов до К.Р.П. та С.М.А. про позбавлення земель, виділених їм рішенням районної ради міста Новий Буг від 14 квітня 2000 року.

25. 8 червня 2004 року господарський суд Миколаївської області відхилив цю скаргу на підставі того, що ні рішення районної ради міста Новий Буг від 14 квітня 2000 року, ні відповідні свідоцтва про право користування землею не були визнані недійсними та такими, що втратили чинність.

26. 21 липня 2004 року Одеський апеляційний господарський суд відхилив подання прокурора області в інтересах заявника на підставі того, що таке подання не ґрунтувалось на законі.

27. 12 травня 2005 року господарський суд Миколаївської області відхилив подання прокурора області про перегляд за нововиявленими обставинами рішення від 8 червня 2004 року.

28. 6 січня та 28 лютого 2006 року Новобузький міський суд залишив без розгляду скаргу, у якій заявник стверджував про бездіяльність прокурора області.

29. Рішення арбітражного суду Миколаївської області від 4 квітня 2000 року, винесене на користь заявника, станом на цей час залишається невиконаним.

Адміністративне провадження, порушене проти заявника

30. 1 березня 2002 року заявник виявив бажання бути присутнім на засіданні районної ради міста Новий Буг. Заявник стверджував, що голова ради перешкодив цьому та що офіцер міліції, якого було викликано для видалення заявника із зали засідань, заподіяв йому тілесних ушкоджень.

31. 13 березня 2002 року Новобузьким відділом внутрішніх справ було порушено адміністративне провадження проти заявника за звинуваченням у хуліганських діях під час засідання районної ради міста Новий Буг.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

32. Відповідне національне законодавство викладене у рішенні "Ромашов проти України" (N 67534/01, пп. 16-18, від 27 липня 2004 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ П. 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

33. Заявник скаржиться на порушення п. 1 статті 6 Конвенції щодо тривалості невиконання рішення від 4 квітня 2000 року та на порушення його права на мирне володіння майном, яке гарантоване статтею 1 Першого протоколу. Статті, на які міститься посилання у відповідних частинах, передбачають наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

A. Щодо прийнятності

34. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби захисту, оскільки повторно не подав позов проти виконавчої служби та не звернувся до суду з заявою про зміну порядку виконання рішення від 4 квітня 2000 року. Уряд надав приклади національної судової практики, відповідно до якої у подібних справах були ухвалені позитивні судові рішення.

35. Заявник не погодився.

36. Суд зауважує, що подібні заперечення вже були відхилені у ряді рішень Суду (див. вищезазначене рішення "Ромашов проти України", пп. 30-32). У таких справах Суд встановив, що заявники не були зобов'язані використовувати засоби захисту, на які посилається Уряд. У національній судовій практиці, наданій Урядом, не вбачається такої достатньої послідовності та усталеності, що могло б переконати Суд дійти іншого висновку щодо ефективності національних засобів захисту у справах про невиконання судових рішень.

37. У світлі зазначених вище міркувань Суд відхиляє попередні заперечення Уряду.

B. Щодо суті

1. П. 1 статті 6 Конвенції

38. Сторони не надали коментарів по суті скарги за п. 1 статті 6 Конвенції.

39. Суд зауважує, що рішення від 4 квітня 2000 року залишається невиконаним майже сім років та два місяці.

40. Суд нагадує, що він вже визнав порушення п. 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувались питання, подібні до цієї заяви (див., наприклад, справу "Сокур проти України", N 29439/02, пп. 30-37, від 26 квітня 2005 року; та вищезазначене рішення "Войтенко проти України", пп. 53-55).

41. Розглянувши всі надані матеріали справи, Суд вважає, що Уряд не висунув жодного факту чи аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку у цій справі. Відповідно у цій справі мало місце порушення п. 1 статті 6 Конвенції.

2. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції

42. Уряд стверджував, що ділянка землі, з приводу якої скаржиться заявник, не може розглядатись як його "власність" у сенсі статті 1 Першого протоколу, оскільки рішення від 4 квітня 2000 року передбачає передачу землі у довгострокове користування, а не у власність. Заявник не погодився.

43. У цьому зв'язку Суд звертає увагу, що Конвенційними інституціями сформовано єдину позицію, згідно з якою "майно" у сенсі статті 1 Першого протоколу може бути як "існуюче майно" (див. справу Van der Mussele v. Belgium, від 23 листопада 1983 року, серія А, N 70, с. 23, п. 48), так і активи, включаючи скарги, в зв'язку з якими заявник може стверджувати, що він має щонайменше "законне сподівання" на те, що вони будуть реалізовані (див., наприклад, рішення Pressos Compania Naviera S.A. and Others v. Belgium, від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31, та Ouzounis and Others v. Greece, N 49144/99, від 18 квітня 2002 року, п. 24).

44. Суд визначає, що матеріальні активи, такі як борги, щодо яких заявник може заявляти щонайменше "законне сподівання" їх фактичного отримання (див. рішення Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland, від 29 листопада 1991 року, серія А, N 222, с. 23, п. 51; Pressos Compania Naviera S.A. and Others, зазначене вище, та, mutatis mutandis, S.A.Dangeville v. France, N 36677/97, пп. 44-48, ECHR 2002-III), може також підпадати під поняття "майно", зазначене у статті 1 Першого протоколу. Зокрема, Судом сформовано позицію, згідно з якою "скарга" може становити "майно" у сенсі статті 1 Першого протоколу, якщо вона достатньою мірою доведена для того, щоб бути виконаною (див. рішення Burdov v. Russia, N 59498/00, від 7 травня 2002 року, п. 40, та Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece, від 9 грудня 1994 року, серія А, N 301-В, с. 84, п. 59).

45. Звертаючись до матеріалів цієї справи, Суд зауважує, що відповідно до судового рішення від 4 квітня 2000 року органи державної влади повинні були забезпечити заявникові виділення в натурі конкретно визначеної ділянки з фонду державних резервних земель сільськогосподарського призначення та видати заявнику свідоцтво про право довгострокового користування зазначеною ділянкою.

46. Відповідно з моменту ухвалення рішення від 4 квітня 2000 року заявник мав встановлене "законне сподівання" отримати таке майно. Рішення було остаточним та було відкрите виконавче провадження.

47. Отже, Суд впевнений, що скарга заявника була достатньо доведена для того, щоб становити "майно", яке лежить у сфері застосування статті 1 Першого протоколу.

48. Однак рішення від 4 квітня 2000 року не було виконане, і вина за його невиконання лежить лише на державних органах. Відповідно неможливість для заявника отримати виконання рішення становила втручання у його право на мирне володіння майном (див. вищезазначене рішення Burdov, п. 40, Jasiuniene v. Lithuania, N 41510/98, від 6 березня 2003 року, пп. 45-46), щодо якого Уряд не висунув жодного виправдувального аргументу (див. пункт 41 вище).

49. Відповідно у цій справі було порушено статтю 1 Першого протоколу.

II. ІНШІ СКАРГИ

50. Заявник також стверджував, що поводження місцевої влади відносно нього, як і адміністративне провадження, порушене проти нього, завдали йому моральних страждань, несумісних із статтею 3 Конвенції.

51. Суд зауважує, що заявник не звертався із зазначеними скаргами до національних судів. Відповідно відносно обох скарг він не може вважатись як такий, що вичерпав національні засоби захисту, доступні для нього за законодавством України. З цього випливає, що вони мають бути відхилені відповідно до пп. 1 та 4 статті 35 Конвенції.

52. Зрештою, заявник стверджує, що відмова місцевих органів влади у виділенні йому землі у 1995 році становить порушення статті 17 Конвенції.

53. Суд зауважує, що ця скарга є несумісною з положеннями Конвенції згідно з правилом ratione temporis, оскільки такі події мали місце до того, як Конвенція набрала чинності для України, і повинна бути відхилена згідно з п. З статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

54. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

55. Заявник, без подальшого обґрунтування, вимагав 95 963 гривень (1) як матеріальну шкоду та 120 000 гривень (2) як нематеріальну шкоду, яка була завдана в зв'язку з втратою прибутку та можливостей у зв'язку з неможливістю отримати ділянку, яку йому було присуджено рішенням суду від 4 квітня 2000 року.

(1) 14 663 євро.

(2) 18 336 євро.

56. Уряд стверджував, що вимога щодо матеріальної та нематеріальної шкоди завищена та необґрунтована. Він зазначав, що встановлення порушення становитиме достатню справедливу сатисфакцію у цій справі.

57. Суд зазначає, що заявник не обґрунтував свої вимоги щодо матеріальної шкоди, які стосуються вартості довгострокового користування зазначеною ділянкою, в тій мірі, яка б дозволила Суду вирахувати цю суму. Більше того, приймаючи до уваги обставини цієї справи, Суд не може зобов'язати виконати рішення від 4 квітня 2000 року, оскільки земельна ділянка, про яку йдеться, була передана третім особам. Проте очевидним є те, що за заявником зберігається право звернутися у межах національного провадження зі скаргою про компенсацію замість виконання вищезазначеного рішення.

58. Суд також вважає, що заявник мав зазнати нематеріальної шкоди в результаті встановлених порушень (див. справу "Крячков проти України", N 7497/02, п. 30, від 1 червня 2006 року). Здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 2000 євро як відшкодування нематеріальної шкоди.

Б. Судові витрати

59. Заявник також вимагав 3600 гривень (3) судових витрат, понесених протягом судового і виконавчого проваджень.

(3) 550 євро.

60. Уряд вважає такі скарги необґрунтованими.

61. Відповідно до усталеної практики Суду судові витрати не можуть бути присуджені відповідно до статті 41, якщо не встановлено, що вони були дійсно понесені, були необхідними та були розумними щодо кількості. До того ж, судові витрати тільки тоді підлягають відшкодуванню, коли вони стосуються встановленого порушення (див. справу Former King of Greece and Others v. Greece (справедлива сатисфакція) [GC], N 25701/94, від 28 листопада 2002 року, п. 105).

62. Як вже було зазначено, у цій справі порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу було встановлено у зв'язку з невиконанням рішення від 4 квітня 2000 року. Проте заявник не надав жодного доказу на підтвердження його витрат, понесених протягом виконавчого провадження. Тому Суд нічого не присуджує у цьому зв'язку.

В. Пеня

63. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

1. Оголошує скаргу за п. 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до неї щодо тривалості невиконання рішення арбітражного суду Миколаївської області від 4 квітня 2000 року прийнятною, а решту скарг неприйнятними;

2. Вирішує, що мало місце порушення п. 1 статті 6 Конвенції;

3. Вирішує, що мало місце порушення статті 1 Першого протоколу;

4. Вирішує, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 2000 євро (дві тисячі євро) як відшкодування нематеріальної шкоди. Ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з заявника;

(б) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту скарг заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 14 червня 2007 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.