---------------
(1) Приблизно 2 євро.
(2) Приблизно 0,15 євро.
(3) Приблизно 0,06 євро.
(4) Приблизно 0,01 євро.
2. Зауваження Уряду
70. Уряд не надав коментарів щодо всіх скарг заявника стосовно статті 3 Конвенції. Він прокоментував тільки декілька питань, які порушувались заявником. Зокрема, Уряд зазначив, що, оскільки заявник скаржився здебільшого на неспроможність державних органів забезпечити йому належне лікування і харчування, він буде розглядати лише скарги, що стосуються цих питань. Уряд заперечив твердження заявника і наголосив, що під час перебування у СІЗО СБУ та СІЗО N 13 заявника не було піддано нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню. Також він стверджував, що умови, в яких утримувався заявник, відповідали вимогам статті 3 Конвенції, і тому не було порушення цієї статті.
Б. Зауваження сторін щодо відсутності лікування і медичної допомоги
1. Зауваження заявника
71. Заявник не погодився із зауваженнями Уряду. Він стверджував, що стан його здоров'я під час ув'язнення дедалі погіршувався, що свідчить про те, що він не отримував належного лікування та харчування. Заявник стверджував, що відмова заявникові у наданні лікування була цілеспрямованою. Також він заявив, що таке поводження становить катування. У жовтні 1998 року у заявника відбулось ускладнення хвороби серця. У березні 1999 року у нього знов відбулось загострення відкритої виразкової хвороби дванадцятипалої кишки, а також він страждав від пухлини у спині та хвороби шкіри. Такі самі проблеми із здоров'ям виникли знов, коли суддя Київського міського суду, який розглядав справу заявника у період з червня по серпень 1999 року, поновив строк тримання заявника під вартою.
72. Заявник наголосив, що твердження Уряду про те, що йому було надане належне і своєчасне лікування підчас перебування у СІЗО СБУ і СІЗО N 13, є недостовірними. Зокрема, він зазначив, що лікування, надане йому, не призвело до одужання, а лише спричинило погіршення стану його здоров'я. Більш того, він заявив, що деяка інформація, надана Урядом, у медичних записах була неправдивою, а частину її було навмисно пропущено.
73. Також заявник зазначив, що з огляду на рішення Суду, винесені 29 квітня 2003 року проти України (див. рішення "Данькевич проти України", заява N 40679/98, п. 112; "Хохлів проти України", заява N 41707/98, п. 154; "Назаренко проти України", заява N 39483/98, п. 114; і "Алієв проти України", заява N 41220/98, п. 110), умови тримання під вартою у закладах, в яких перебував заявник, були нелюдськими і такими, що принижують гідність. Заявник наголосив, що його цілеспрямовано піддавали катуванню та неналежному поводженню з метою принизити та примусити його визнати вину для того, щоб полегшити кримінальне розслідування проти нього, а також отримати свідчення проти інших осіб.
2. Зауваження Уряду
74. Уряд наголосив, що його позиція ґрунтується перш за все на порівнянні досліджень стану здоров'я заявника, коли його було звільнено із Служби безпеки, тобто перед тим, як він почав працювати у Міністерстві закордонних справ України, з трьома медичними експертизами, що проводилися під час його перебування під вартою. Аналіз показав, що, беручи до уваги той факт, що заявник обіймав посаду, яка передбачала подорожі та тривале перебування у інших кліматичних умовах, а також стрес, спричинений кримінальним розслідуванням проти нього, хвороби заявника могли б розвитися за нормального перебігу подій, навіть якби його не тримали під вартою. Крім того, Уряд звернув увагу на те, що заявнику було надане відповідне лікування під час тримання під вартою. Також він послався на факт, що у медичній картці були зазначені ліки, якими було забезпечено заявника та до яких він мав вільний доступ. Уряд зауважив, що заявник отримував належне лікування під час перебування під вартою у СІЗО СБУ і СІЗО N 13. Він наголосив, що твердження заявника з цього питання є необґрунтованими.
В. Оцінка Суду
1. Прецедентне право, яке підлягає застосуванню
75. Прецедентне право Суду за статтею 3 Конвенції як такої, що підлягає застосуванню у цій справі, коротко викладено у рішенні "Невмержицький проти України" (зазначено вище, пп. 79-81).
2. Скарги на умови тримання заявника під вартою
76. Що стосується умов тримання заявника під вартою - переповнення камер та відсутність належної гігієни, вентиляції, сонячного світла, щоденних прогулянок, чистої білизни та одягу - Суд розглянув їх в цілому на основі пояснень заявника. Він зазначає, що неможливо точно встановити умови, в яких утримувався заявник. Однак він вказує, що Уряд не заперечував твердження заявника, і, таким чином, вони можуть вважатись Судом незаперечними (див. пп. 66-69 вище). Крім того, беручи до уваги, що пояснення заявника послідовні, детальні та відповідають загалом перевіркам, проведеним Комітетом Ради Європи із запобігання тортурам і Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах (див. рішення "Невмержицький проти України", процитовано вище, пп. 60-61 та 66), та Звіту Рахункової палати за 1999 рік "Про результати перевірки бюджетних асигнувань на утримання Державного департаменту з питань виконання покарань" (див. п. 69 вище), Суд доходить висновку, що заявник утримувався у неприйнятних умовах, а держава inter alia не забезпечила затриманим необхідного харчування та належних коштів на їх утримання, як це передбачено законом (див. п. 69 вище).
77. Крім того, Суд зазначає, що медичні висновки, надані сторонами, свідчать, що під час ув'язнення заявник страждав на різні хвороби (див. пп. 39-45 вище). Порівняння першої і третьої судово-медичних експертиз від 11 березня 1998 року та з 16 червня по 2 липня 1999 року відповідно чітко свідчить, що стан його здоров'я значно погіршився (див. пп. 39 і 51 вище).
78. Щодо себорейного дерматиту і хвороб серця, на які скаржився заявник, Суд вважає, що, незважаючи на лікування, яке дійсно отримував заявник, захворювання, рецидив, погіршення та його подальша госпіталізація 30 листопада 1998 року (див. п. 43 вище) вказують на те, що він утримувався в антисанітарних умовах без дотримання елементарної гігієни.
3. Скарги на відсутність лікування і медичної допомоги
79. Щодо умов утримання Суд зазначає, що скарги заявника стосуються положень статті 3 Конвенції. Далі він повторює, що, незважаючи на те, що стаття 3 Конвенції не може тлумачитись як така, що закріплює загальний обов'язок звільнення затриманих у зв'язку зі станом здоров'я, вона покладає на державу обов'язок захищати фізичне здоров'я осіб, позбавлених волі, наприклад, шляхом надання їм необхідної медичної допомоги (див. рішення "Hurtado v. Switzerland" від 28 січня 1994 року, серія А N 280-А, висновок Комісії, ст.ст. 15-16, п. 79). Крім того, Суд визначив випадки, коли необхідно належним чином охороняти здоров'я ув'язнених (див. рішення "Кудла проти Польщі" [GС], заява N 30210/96, п. 94, ЄСПЛ 2000-XI).
80. Суд зазначає, що заявник вперше був обстежений лікарем майже через чотири місяці після того, як його вдруге було взято під варту, а саме 30 листопада 1998 року, коли він був госпіталізований з гіпертонією (див. п. 43 вище). Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 14 липня 1999 року СІЗО СБУ повідомило заявника та державні органи про неможливість надання йому необхідного лікування через брак відповідних засобів (див. пп. 50 і 52 вище).
81. На додаток, державні органи не звернули увагу на висновки судово-медичної експертизи, проведеної з 16 червня по 2 липня 1999 року про те, що йому потрібно надати стаціонарне лікування, якщо виявиться, що його неможливо надати під час ув'язнення (див. п. 51 вище). Тільки 22 липня 1999 року начальник Київського регіонального слідчого ізолятора N 1 (СІЗО N 13) повідомив суд, який розглядав клопотання заявника про звільнення з-під варти через його стан здоров'я і необхідність лікування, що йому неможливо надати необхідне лікування у медчастині СІЗО (див. п. 52 вище). Зрештою, майже через три тижні, 3 серпня 1999 року Київський міський суд прийняв рішення про переведення заявника з СІЗО СБУ до СІЗО N 13 у зв'язку з необхідністю надання йому належної медичної допомоги (див. п. 53 вище).
4. Висновки Суду
82. Беручи до уваги вищезазначене щодо умов тримання заявника під вартою (див. п. 76 вище), які очевидно мали згубний вплив на здоров'я заявника (див. рішення "Калашников проти Росії", заява N 47095/99, п. 98, ЄСПЛ 2002-VI, та "Невмержицький проти України", процитовано вище, п. 88), і висновки Суду щодо відсутності лікування і медичної допомоги, необхідних заявнику (див. пп. 79-80 вище), Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 3 Конвенції. У світлі зазначеного вище Суд вважає, що природа, тривалість, жорстокість поводження, якому піддавався заявник, та сукупний негативний вплив на його здоров'я дають підстави розцінювати поводження з ним як нелюдське і таке, що принижує гідність (див. рішення "Egmez v.Cypris". заява N 30873/96, п. 77, ЄСПЛ 2000-XII; "Лабзов проти Росії", заява N 62208/00, п. 45, 16 червня 2005 року; "Майзит проти Росії", заява N 63378/00, п. 42, 20 січня 2005 року).
83. Заявник також стверджував, що він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо скарг відповідно до статті 3 Конвенції. Він також скаржився на порушення статті 13 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".
А. Зауваження сторін
1. Зауваження Уряду
84. Уряд знову нагадав, що відповідно до прецедентної практики Суду щодо статті 13, якщо особа скаржиться на те, що вона стала жертвою порушення права, гарантованого Конвенцією, вона повинна мати засіб юридичного захисту в національному органі для розгляду заяви і, якщо це доцільно, для отримання відшкодування (він посилається на рішення Gustafsson v. Sweden від 25 квітня 1996 року). Уряд стверджував, що заявник мав доступні ефективні засоби юридичного захисту на національному рівні, але він не скористався ними.
85. Зокрема, Уряд стверджував що відповідно до Законів "Про прокуратуру" і "Про попереднє ув'язнення" особи, взяті під варту, мають право оскаржувати дії посадових осіб до прокурора, який здійснює нагляд за умовами тримання під вартою у місцях попереднього ув'язнення. Прокурор повинен провести розслідування з цієї скарги і вжити заходів щодо усунення порушення. Результати розслідування повідомляються особі, яка подала скаргу. Якщо результати розслідування не задовольняють скаржника, він може звернутися до вищестоящого прокурора або до суду відповідно до національного законодавства. Це означає, що особа, яка хоче оскаржити дії або бездіяльність керівництва установи, де вона утримувалась, має право звернутися безпосередньо до суду. У такому випадку суд повинен розглянути скаргу і винести рішення відповідно до законодавства України.
86. Уряд повторював, що стаття 28 Конституції України забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання. Конституція містить норми прямої дії і може використовуватися особою як підстава для її скарги. Крім того, відповідно до Конституції Конвенція є частиною національного законодавства України. У заявника не було перешкод подати скаргу до національних судів щодо стверджуваного порушення статті 3 Конвенції та відповідно вимагати відшкодування.
87. Уряд стверджував, що слідчий Генеральної прокуратури, діючи добросовісно, неодноразово звертався до начальника СІЗО СБУ за інформацією про стан здоров'я заявника та його лікування. Уряд звернув увагу Суду на те, що суд, який виніс обвинувальний вирок щодо заявника, брав до уваги його стан здоров'я і здатність брати участь у процесі, коли вирішував питання про його можливе звільнення з-під варти. Якщо заявник вважав, що прокурорський нагляд за дотриманням законності при наданні медичної допомоги під час тримання під вартою був неналежним, він повинен був звернутися до суду з цього приводу. У будь-якому випадку, Уряд стверджував, що простий сумнів у ефективності засобу юридичного захисту не звільняв заявника від обов'язку використати його перед тим, як подавати заяву до Європейського суду з прав людини.
88. Таким чином, Уряд робить висновок про те, що законодавство України забезпечувало ефективний засіб юридичного захисту у значенні статті 13 Конвенції, яким заявник міг скористатись для оскарження стверджуваного порушення статті 3.
2. Зауваження заявника
89. Заявник стверджував, що численні відхилення його заяв до прокуратури і суду про звільнення з-під варти, а також їх неспроможність провести розслідування за скаргами заявника є порушенням статті 3, оскільки державні органи діяли неналежним чином.
90. Заявник зазначив, що твердження Уряду про можливість звернення до суду зі скаргою на дії або бездіяльність прокурора та слідчого є безпідставними, оскільки цей засіб юридичного захисту почав діяти тільки 23 травня 2001 року, коли Конституційний Суд вирішив, що можливо подавати такі скарги відповідно до статей 234-236 Кримінально-процесуального кодексу і статті 248-3 Цивільного процесуального кодексу. Заявник стверджував, що подання скарги до ГП не може вважатися ефективним засобом юридичного захисту в значенні статті 13, беручи до уваги функції прокуратури у розслідуванні його справи та відсутність наміру розглядати ці скарги. Не було проведено жодного розслідування щодо умов тримання заявника під вартою, а також його скарг на відсутність неналежного лікування і медичної допомоги.
91. Заявник стверджував, що він не міг ефективно оскаржити до суду неналежність умов тримання його під вартою та неналежне поводження. Він не міг подати заяву про відшкодування шкоди, завданої йому під час досудового слідства та тримання під вартою, оскільки це не входило до компетенції суду. Заявник стверджував, що він використав усі судові та позасудові засоби юридичного захисту, які були в його розпорядженні. Однак державні органи не змогли провести ефективне розслідування або належним чином розглянути його скарги. Він дійшов висновку про те, що у нього не було ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарг відповідно до статті З, що становить порушення статті 13 Конвенції.
Б. Оцінка Суду
92. Суд вказує на те, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність засобів юридичного захисту на національному рівні для закріплення прав і свобод, гарантованих Конвенцією у національній правовій системі, незалежно від форми їх закріплення. Таким чином, метою статті 13 є забезпечення засобу юридичного захисту на національному рівні, який дозволить вирішити скаргу, подану відповідно до Конвенції, по суті і надати відповідне відшкодування (див., серед багатьох інших, "Кудла проти Польщі", зазначену вище, п. 157).
93. Межі зобов'язання за статтею 13 Конвенції змінюються залежно від природи скарги заявника за Конвенцією. У будь-якому випадку засіб юридичного захисту згідно зі статтею 13 має бути ефективним як на практиці, так і у законодавстві.
94. Суд вказує на те, що вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу юридичного захисту щодо скарги про неналежне поводження є можливість подання скарги заявником до національних судових органів з метою запобігання виникненню подібних випадків у майбутньому та отримання прямого і своєчасного відшкодування, а не просто непрямого захисту прав, закріплених у статті 3 Конвенції. У випадках, коли особи скаржаться на неналежне поводження під час перебування під вартою та умови їх тримання, засіб юридичного захисту може бути превентивним та компенсаторним водночас.
95. Відповідно до перших зауважень Уряду, а саме щодо скарги, яка мала бути поданою прокурору, який здійснює нагляд за дотриманням законності в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, Суд вважає, що це не можна вважати ефективним та доступним засобом юридичного захисту, беручи до уваги те, що статус прокуратури відповідно до національного законодавства та її особлива роль "обвинувачення" в розслідуванні кримінальних справ не надають відповідних гарантій незалежного і неупередженого розгляду скарг заявника (див. рішення "Меріт проти України", зазначене вище, п. 63, і, mutatis mutandis, "Невмержицький проти України", рішення, зазначене вище, п. 116, і "Салов проти України", заява N 65518/01, п. 58, ЄСПЛ 2005-). Крім того, Уряд не довів, що оскарження до прокурора могло б призвести до вищезазначеної превентивності або компенсаторного відшкодування щодо стверджуваного поганого поводження та умов тримання під вартою, що суперечать статті 3 Конвенції.
96. Щодо інших скарг, які заявник міг би подати, у тому числі скарги до національних судових органів, Суд зазначає, що заявник поскаржився лікареві установи з питань виконання покарань на свою хворобу, адміністрація цієї установи була поінформована про поганий стан його здоров'я. Таким чином, безперечним є той факт, що державні органи були достатньо поінформовані про стан заявника і мали можливість перевірити умови тримання його під вартою та в разі необхідності розглянути та задовольнити його скарги. Оскільки заявник справді не скористався шляхами, які пропонував Уряд, Суд зазначає, що проблеми, які були спричинені умовами його тримання і стверджуваною відсутністю належного лікування, носять системний характер і не стосувалися окремо випадку із заявником (див. ухвалу "Калашников проти Росії", заява N 47095/99, 18 вересня 2001 року). Крім того, Уряд не показав, яке саме відповідне відшкодування могли надати заявнику національні судові та інші органи державної влади, враховуючи явні і беззаперечні економічні труднощі, з якими стикаються установи з питань виконання покарань (див. п. 65 вище).
97. Суд вважає, що Уряд не довів, що відповідно до законодавства України заявник мав можливість оскаржити умови тримання його під вартою або що засоби юридичного захисту, доступні йому, були ефективними - іншими словами, що вони могли запобігти повторним порушенням, або припинити їх, або надати йому відповідне відшкодування.
98. Таким чином, Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 13 Конвенції щодо відсутності ефективних і доступних засобів юридичного захисту відповідно до національного законодавства щодо скарг заявника на поводження та умови тримання його під вартою.
99. Заявник також стверджував, що йому відмовили у справедливому розгляді справи про звернення застави в доход держави, оскільки його дружину не було викликано до суду. Він заявив про порушення п. 1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:
"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення".
А. Попередні зауваження Уряду
100. Уряд вважає, що ця скарга несумісна ratione materiae з положеннями п. 1 статті 6 Конвенції, оскільки у провадженні не вирішувалась ні обґрунтованість кримінального обвинувачення, ані "права та обов'язки цивільного характеру". З точки зору Уряду, звернення застави в доход держави може розглядатися тільки відповідно до статті 5 Конвенції. Уряд навів аналогію з податковими спорами, стверджуючи, що звернення застави в доход держави потребує подібної оцінки невиконання певних юридичних обов'язків. Уряд також послався на прецедентну практику Суду щодо п. 4 статті 5 Конвенції, стверджуючи, що стаття 6 не застосовується у провадженнях про розгляд заяви про звільнення з-під варти. Він навів рішення Комісії у справі Moudefo v. France, (рішення від 21 січня 1987 року, заява N 10868/84).
101. Уряд також зазначив, що ця частина справи повинна бути визнана несумісною ratione personae з положеннями Конвенції, оскільки дружина заявника не була стороною процесу в Суді. З цього приводу він посилається на ухвалу Суду про часткову прийнятність у справі "Невмержицький проти України" (заява N 54825/00, 28 січня 2003 року).
102. Суд звертає увагу на те, що у своїй ухвалі про прийнятність від 30 березня 2004 року у цій справі він визнав, що пункт 1 статті 6 Конвенції в частині, що стосується кримінального права, підлягає застосуванню у цій справі з огляду на загальний характер норми законодавства, яку порушив заявник (стаття 154-1 Кримінально-процесуального кодексу, та превентивну і каральну мету покарання, застосованого до нього, і значний розмір суми конфіскованих грошей (приблизно 196 900 євро), що є достатнім для доведення того, що провадження дійсно було кримінальним за своєю природою.
103. Однак далі Суд зазначає, що він не розглядав твердження Уряду щодо прийнятності заяви ratione personae та ratione materiae у своїй ухвалі щодо прийнятності, яка є остаточною, та приєднав їх до розгляду питання щодо суті. Таким чином, він вважає необхідним розглянути їх на цій стадії.
104. Оскільки Уряд наполягав, що заява повинна бути викреслена з реєстру справ як несумісна ratione personae, Суд вважає, що це заперечення має бути відхилено. По-перше, Суд вважає, що провадження у справі стосувалося звернення спільної власності заявника та його дружини в доход держави. По-друге, Суд вважає, що звернення застави в доход держави фактично спричинило призначення додаткового покарання заявнику за невиконання умов звільнення під заставу.
105. Окрім того, Суд бере до уваги той факт, що застава була звернена в доход держави як альтернативний захід для висунення додаткових обвинувачень проти заявника відповідно до статті 180 Кримінального кодексу України. Таким чином, він вважає, що заявник може бути визнаний жертвою стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, а звернення застави в доход держави стосувалося "встановлення обґрунтованості кримінального обвинувачення", висунутого проти нього, відповідно заява не може бути відхилена як несумісна ratione personae з положеннями Конвенції (порівняйте і протиставте ухвалу у справі "Невмержицький проти України", що зазначена вище).
106. Оскільки Уряд стверджував, що ця заява несумісна ratione materiae у зв'язку з тим, що звернення застави в доход держави може розглядатись тільки у світлі статті 5 Конвенції, оскільки ця справа подібна до справ про податкові спори, де розглядається невиконання певних обов'язків. Суд повторює, що ця скарга стосується призначення додаткового покарання заявнику за недотримання умов застави і, таким чином, посприяла встановленню обґрунтованості кримінального обвинувачення, висунутого проти нього відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції. Таким чином, заперечення Уряду мають бути відхилені.
Б. Зауваження сторін щодо суті
1. Зауваження Уряду
107. Уряд послався на той факт, що до винесення рішення у цій справі судом першої інстанції заявник мав право, і використав його, оскаржити рішення прокуратури про поновлення запобіжного заходу стосовно заявника у вигляді взяття під варту. Його скарги були відхилені. Рішення суду про звернення застави в доход держави було результатом порушення заявником відповідних обов'язків, що було встановлено прокуратурою в результаті розслідування.
108. Уряд стверджував, що Кримінальний кодекс від 1960 року, який був чинним на момент розгляду справи, передбачав злочин "примушування свідків до дачі неправдивих свідчень". Однак елементи цього злочину включають, серед іншого, погрозу вбивством, знищенням майна, розповсюдженням неправдивої інформації про свідка. Жодних таких погроз не було під час зустрічі заявника зі свідком п. О.Богомоловим. Єдина погроза, до якої вдався заявник, стосувалася порушення кримінальної справи. У Кримінальному кодексі не передбачалось такого злочину, тому прокурор вирішив не висувати заявнику обвинувачення. Однак останній порушив умови застави, тому прокурор вирішив змінити запобіжний захід та звернути заставу в доход держави.
109. Далі Уряд стверджував, що таке рішення ґрунтувалося на стенограмах прокуратури і твердженні п. О.Богомолова. Беручи до уваги те, що постанова прокуратури про зміну запобіжного заходу була оскаржена заявником до суду і була визнана законною і обґрунтованою, національні судові органи також дійшли висновку, що він порушив умови свого звільнення під заставу, коли намагався переконати свідків змінити їх показання. Таким чином, Уряд робить висновок про те, що навіть якщо припустити, що гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції застосовувались до провадження щодо звернення застави в доход держави, їх було повністю дотримано.
110. Уряд знову зазначив, що факт того, що суди не заслухали показання дружини заявника, не стосується його права на справедливий суд. Не можна припустити, що кошти, внесені його дружиною як застава, були спільною власністю подружжя, тому що заявник не надав жодних доказів цього ні у національних судах, ні у своїй заяві до Суду. Навпаки, він заявив, що його дружина позичила гроші.
2. Зауваження заявника
111. Заявник стверджував, що звернення застави в доход держави було покаранням за стверджувану спробу спілкуватись із свідками. Однак він ніколи формально не був звинувачений у такій спробі, попри те, що стаття 180 Кримінального кодексу, що був чинним до 2001 року, передбачає такий злочин corpus delicti, як "спробу вплинути на свідків". Заявник стверджував, що він не міг оскаржити цю заяву, зроблену свідком п. О.Богомоловим, у ході судового розгляду або поставити йому питання, оскільки п. О.Богомолов помер невдовзі після першого допиту. Київський міський суд вивчив стенограми на основі аудіозапису свідчень п. Богомолова, які не можна було подавати як доказ без підтвердження свідка про те, що цей запис правдивий і зроблений ним особисто. Заявник стверджував, що судді, які розглядали його справу, не були незалежними та безсторонніми. Він навів той факт, що українські органи судової влади взагалі не є незалежними і неупередженими, оскільки суди залежать від виконавчої влади і контролюються Урядом. Заявник стверджував про багато порушень процедури розгляду справи суддями в ході провадження. Крім того, він заявив, що його обвинувачення мало політичний мотив, оскільки було пов'язане зі справами колишнього Прем'єр-міністра п. П.Лазаренка і його імовірного співучасника п. В.Кириченка, які були затримані у США за звинуваченнями у відмиванні грошей.
112. Також він скаржився на те, що його дружину, пані Ларису М. Коваль, яка внесла заставу за нього та була співвласницею суми, не викликали у судове засідання для участі у розгляді та дачі свідчень щодо звернення застави в доход держави, як передбачає стаття 154-1 Кримінально-процесуального кодексу, незважаючи на те, що вона завжди була присутня у суді під час всього судового провадження. Заявник стверджував, що його не повідомили про те, що питання звернення застави в доход держави було включено до порядку денного Київського міського суду 27 грудня 1999 року, і що він, таким чином, не мав часу і можливостей, необхідних для підготовки свого захисту. Окрім того, він не знав про звернення застави в доход держави до винесення рішення. Він стверджував, що Верховний Суд не розглянув ці питання належним чином. Заявник дійшов висновку, що суди не заслухали показання його дружини щодо звернення застави в доход держави і це призвело до серйозних порушень його права на захист, закріпленого у пункті 1 статті 6 Конвенції.
В. Оцінка Суду
113. Суд зазначає, що основна мета статті 6 у рамках кримінального провадження - забезпечити справедливий розгляд справи "судом", який встановить обґрунтованість "будь-якого кримінального обвинувачення". Стаття 6 Конвенції в цілому гарантує обвинуваченому не пасивну участь у кримінальному провадженні. Основним аспектом права на справедливий суд є те, що розгляд кримінальної справи, включаючи елементи кримінального провадження, які відносяться до процедури, повинен бути змагальним і в якому має забезпечуватись рівність сторін обвинувачення і захисту (див. рішення Rowe and Davis v. the United Kingdom [GC], заява N 28901/95, п. 60, ЄСПЛ 2000-II). При вирішенні питання про порушення статті 6 Суд повинен вирішити, чи був судовий розгляд у всій своїй повноті, включаючи апеляційне провадження і спосіб, в який було отримано докази, справедливим (див. рішення Edwards v. the United Kingdom від 16 грудня 1992 року, серія А N 247-В, ст.ст. 34-35, п. 34).
114. Суд зазначає, що скарги заявника відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції в основному стосуються двох питань, які становлять специфічні аспекти, викладені у пункті 3 статті 6 Конвенції, а саме: в ході розгляду питання про звернення застави в доход держави національними судовими органами не були розглянуті свідчення дружини заявника як заставодавця, а також було порушено принцип рівності сторін, оскільки заявник не мав можливості підготувати свій захист щодо рішення про звернення застави в доход держави, яке було винесено національними судовими органами автоматично.
115. Суд нагадує, що гарантії пункту 3 статті 6 Конвенції є специфічними аспектами права на справедливий розгляд справи, яке визначено у пункті 1. Таким чином, він розглядатиме скаргу відповідно до двох положень одночасно (див., серед інших, рішення Asch v. Australia від 26 квітня 1991 року, серія А N 203, п. 25). Суд повторює, що розгляд питання про прийнятність доказів вирішується перш за все відповідно до національного законодавства і, як правило, саме національні судові органи дають їм оцінку. Завдання Суду полягає у встановленні того, наскільки провадження в цілому, включаючи спосіб отримання доказів, було справедливим. Усі свідчення зазвичай повинні даватися в присутності обвинуваченого під час публічного слухання задля забезпечення принципу змагальності сторін. Суд, зокрема, зазначає, що пункт 3 (d) статті 6 Конвенції не надає обвинуваченому необмеженого права на забезпечення явки усіх або будь-кого із свідків до суду. Зазвичай національні судові органи вирішують питання про необхідність або доцільність вислухати певного свідка, такого, як заставодавець у цій справі.
116. Застосовуючи ці принципи до цієї справи, Суд перш за все зазначає, що дружина заявника не була допитана національними судовими органами щодо звернення застави в доход держави, незважаючи на те, що вона була присутня на судових слуханнях в ході провадження. Однак заявник з самого початку не вимагав заслухати її свідчення в суді (див. п. 35 вище). Крім того, він не зміг пояснити, що він хотів довести свідченнями цього свідка і яким чином вони б стосувались встановлення обґрунтованості обвинувачення за незаконне спілкування із свідком.
117. За цих обставин Суд не дійшов висновку про те, що був дотриманий принцип змагальності сторін в процесі та що національні судові органи не вийшли за межі розсуду при виборі і оцінці доказів. Суд також зазначає, що рішення про звернення застави в доход держави було винесене на основі свідчень свідків (п. О.Богомолова і пані Тищенко) і пізніше було розглянуте Київським міським судом на основі стенограми запису свідчень свідків 12 жовтня 1998 року у присутності заявника і його адвокатів, які могли стверджувати в суді про неприйнятність або неправдивість цих доказів або вимагати допиту інших свідків, включаючи дружину заявника, щоб довести свою правоту. Постанова про звернення застави в доход держави, прийнята слідчим ГП 19 січня 1999 року, була переглянута п'ять разів: Печерським районним судом 27 листопада 1998 року; Президією Київського міського суду 30 листопада 1998 року; Київським міським судом, коли він розглядав справу заявника по суті і засудив його до позбавлення волі 27 грудня 1999 року; Верховним Судом, який розглядав скаргу заявника 27 квітня 2000 року; і Пленумом Верховного Суду України, який 6 квітня 2001 року не знайшов підстав для зміни рішення суду, вважаючи його законним і обґрунтованим. Окрім того, беручи до уваги провадження в цілому, Суд вважає, що заявник мав достатньо часу і можливостей, щоб підготувати свій захист при розгляді національними судовими органами питання про звернення застави в доход держави.
118. Суд, спираючись на свою субсидіарну роль стосовно національних органів влади, які мають кращі умови для встановлення та оцінки фактів (див. MacShane v. the United Kingdom, заява N 43290/98, п. 103, рішення від 28 травня 2002 року), вважає, що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на неспроможність національних органів державної влади провести ґрунтовний і змагальний розгляд скарг заявника щодо стверджуваного незаконного звернення застави в доход держави.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Щодо завданої матеріальної шкоди у зв'язку зі стверджуваним порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції (щодо звернення застави в доход держави)
120. Заявник стверджував, що він зазнав матеріальної шкоди у розмірі 250 000 доларів у результаті стверджуваного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо звернення застави в доход держави. Враховуючи процентні ставки, які встановлюються Судом в остаточному рішенні у справі, відповідно до розрахунків заявника сума збільшилась до 344 819 доларів на кінець 2003 року. Однак, на його думку, ця сума не є остаточною, оскільки вона також повинна включати офіційні процентні ставки Національного банку України за період з кінця 2003 року до дати винесення рішення Суду. Заявник не надавав вимог щодо відшкодування нематеріальної шкоди в результаті порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
121. Уряд заперечив вимоги заявника.
122. Суд стверджує, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції встановлено не було. Таким чином, він відхиляє скарги заявника і нічого не присуджує (див. рішення "Мельник проти України", заява N 72286/01, п. 120, 28 березня 2006 року).
1. Матеріальна шкода
123. Заявник вимагав:
(а) загальну суму у розмірі 2269 доларів (1857,10 євро) на відшкодування витрат на додаткове харчування, оскільки його дружина, як стверджується, передала йому 32 передачі з продуктами харчування;
(б) 1750 грн (1432,31 євро) як відшкодування додаткових сум, які передавала йому дружина на купівлю додаткових продуктів харчування і предметів особистої гігієни, які не надавалися у відповідних установах виконання покарань безкоштовно;
(в) 1482 доларів (1212, 96 євро) як відшкодування коштів, витрачених його дружиною на придбання необхідних ліків;
(г) приблизну суму у розмірі 16 200 доларів (13 259,10 євро) у зв'язку із втратою заробітку, оскільки він тепер не може виконувати роботу, яка потребує концентрації уваги або нервового напруження. Заявник стверджував, що він міг би заробляти між 2500 і 5000 грн (приблизно від 500 євро до 1000 євро) на місяць, враховуючи його досвід і освіту.
124. Уряд заперечив ці вимоги, зазначивши, що вони необґрунтовані і надумані. Він не вважає за необхідне відшкодовувати заявнику витрати на продукти харчування і медичні препарати, оскільки немає підтвердження того, що медикаменти і продукти харчування, які він отримував в установах попереднього ув'язнення СІЗО СБУ і СІЗО N 13, були недостатніми для забезпечення йому належних умов життя і лікування. Окрім того, Уряд зазначив, що заявник не навів доказів на підтвердження того, що його дружина принесла 32 передачі з продуктами харчування і 16 передач з медикаментами до слідчого ізолятора і що вміст кожної передачі відповідав його розрахункам.
125. Суд зазначає, що встановлене порушення статті 3 Конвенції стосується неналежних умов тримання заявника під вартою і відсутності лікування та медичної допомоги. Таким чином, Суд розглядатиме зв'язок між встановленим порушенням та матеріальною шкодою, про спричинення якої стверджує заявник (див. рішення "Мельник проти України", процитовано вище, п. 120).
126. Щодо додаткових коштів і передач з продуктами харчування, які дружина заявника передавала йому, і щодо стверджуваної втрати заробітку, Суд вважає, що заявник не довів існування будь-якого причинно-наслідкового зв'язку між визнаним Судом порушенням і матеріальною шкодою, відшкодування якої вимагає заявник. Таким чином, Суд відхиляє ці вимоги заявника.
127. Однак Суд погоджується з тим, що заявник зазнав певних витрат на медикаменти при спробі зменшити вплив неприйнятних умов тримання під вартою та їх шкідливих наслідків для здоров'я, щодо яких Суд визнав порушення статті 3 Конвенції. Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, спираючись на прецедентну практику, присуджує заявнику 1000 євро на відшкодування цих витрат (див. рішення "Невмержицький проти України", зазначене вище, п. 142).
2. Нематеріальна шкода
128. Заявник вимагав 50 000 доларів (40 923,20 євро) на відшкодування нематеріальної шкоди. Він стверджував, що зазнав фізичних і моральних страждань у результаті цілеспрямованого жорстокого та нелюдського поводження. Він також заявив, що його звичний спосіб життя було порушено, що засудження вплинуло на його кар'єру в майбутньому і він не може утримувати своїх батьків похилого віку. Заявник зазначив, що неспроможність забезпечити його необхідним лікуванням під час тримання під вартою призвела до погіршення стану його здоров'я. Також він стверджував, що його страждання під час тримання його під вартою негативно вплинули на його батьків, дружину і сина.
129. Уряд зазначив, що сума, яку вимагав заявник, є надмірною і що вимоги не мають відношення до цієї справи. Він просив Суд присудити відшкодування на засадах справедливості і враховуючи його прецедентну практику з цього питання, а також врахувати принцип, за яким звернення до Суду не може слугувати підставою для невиправданого збагачення.
130. Суд посилається на порушення за статтями 3 та 13 Конвенції. Суд, беручи до уваги аналогічні скарги в його прецедентній практиці і здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявнику суму у розмірі 4000 євро на відшкодування нематеріальної шкоди (див. рішення Peers v. Greece, заява N 28524/95, п. 88, ЄСПЛ 2001-III; рішення "Хохлів проти України", п, 228; і "Мельник проти України", зазначені вище, п. 121) плюс будь-який податок, який може бути нараховано на цю суму.
В. Судові витрати
131. Заявник звернувся з вимогою про відшкодування судових витрат на адвокатів в Україні та представництво у Суді у розмірі 59 200 доларів (44 410 євро), обґрунтованих наступним чином:
(а) суму у розмірі 6672 доларів (5460,80 євро) і 20 000 доларів (16 369,30 євро) на оплату послуг п. Портяника, який протягом 16 місяців представляв інтереси заявника (з 30 листопада 1998 року по 8 червня 2000 року), підтверджені "записом про надання послуг" від 30 квітня 2001 року;
(б) суму у розмірі 1100 доларів (900,31 євро) на оплату послуги п. Яцюка, які той надавав протягом 11 місяців з 30 листопада 1998 року по червень 1999 року, підтверджену п'ятьма рахунками, виданими Президією Київської міської колегії адвокатів 5 березня, 6 і 9 вересня та 7 і 30 жовтня 1999 року на загальну суму 2500 грн (523,33 євро);
(в) суму у розмірі 900 доларів (736,62 євро) на оплату послуг п. Грицяка, який представляв інтереси заявника протягом дев'яти місяців, підтверджену договором між дружиною заявника і п. Грицяком про юридичне представництво заявника і довідкою та підписаним п. Грицяком, де вказується, що він отримав 2000 доларів (1636,93 євро) гонорару від заявника у період з 9 вересня 1999 по квітень 2001 року;
(г) суму 18 000 євро на оплату послуг п. Дуніковського, французького адвоката, який представляв інтереси заявника під час провадження в Суді (гонорар включає 15 000 євро, які мають бути сплачені після набуття рішенням Суду статусу остаточного);
(д) суму 13 000 фунтів стерлінгів (19 502,00 євро), яка, за твердженням заявника, має бути сплачена п. Вакуленку, який надавав поради заявнику з лютого 2003 року (ця сума має бути сплачена повністю після набуття рішенням Суду статусу остаточного), і яка підтверджується договором між заявником і п. Вакуленком;
(є) суму у розмірі 528 доларів (432,15 євро) на оплату послуг перекладу, яку, за твердженням заявника, він заплатив п. Шевченку і яка підтверджується договором від 3 квітня 2004 року і довідкою від 20 травня 2004 року.
132. Уряд зазначив, що зазначені судові витрати не були необхідними, оскільки заявник не довів, що він потребував допомоги п'яти адвокатів у справі. Також він зауважував, що заявник не надав жодних доказів фактичної сплати сум, вказаних у договорі з його адвокатом п. Портяником. Щодо виплати адвокатського гонорару п. Грицяку Уряд зауважив, що не було доказів перерахунку і отримання цієї суми. Те саме можна сказати і про роботу перекладача. Окрім того, Уряд зазначив, що заявник не надав інформації про об'єм роботи, виконаної його адвокатами, загальний час роботи і погодинний тариф оплати.
133. Суд повторює, що для включення судових витрат до присудженої суми відповідно до статті 41 має бути встановлено, що вони були необхідні для запобігання такого порушення Конвенції або отримання відшкодування і є обґрунтованими за розміром (див. рішення "Меріт проти України" від 30 березня 2004 року, заява N 66561/01, п. 88). Суд вважає, що у цій справі не було повністю дотримано цих вимог.
134. Щодо вимог заявника про відшкодування коштів, виплачених п. Грицяку, п. Портянику і п. Дуніковському, Суд зазначає, що заявник, при зверненні за юридичною допомогою 3 січня 2003 року, заявив, що його представляють тільки три адвокати - п. Грицяк, п. Портяник і п. Дуніковський - які представляли його інтереси безкоштовно. Він також стверджував, що отримує щомісячну пенсію у розмірі 578,50 грн (98,15 євро) і не може сплатити винагороду своїм адвокатам. Суд далі зазначає, що 21 травня 2003 року заявнику відмовили у наданні юридичної допомоги, оскільки його інтереси безкоштовно представляли три адвокати і він мав достатньо засобів для покриття подальших витрат на юридичне представництво у разі необхідності. Суд, беручи до уваги вищевказані розбіжності у твердженнях заявника, не вважає за потрібне присуджувати відшкодування сум, які, як стверджував заявник, він сплатив п. Грицяку, п. Портянику і п. Дуніковському, які представляли його інтереси pro bono.
135. Щодо решти сум, Суд зазначає, що кошти, які, як стверджувалось, повинні бути сплачені п. Вакуленку відповідно до договору про надання юридичної допомоги від 30 січня 2003 року, і кошти за послуги перекладача у розмірі 528 доларів (432,15 євро) не були виплачені. Також Суд вважає, що договір про надання юридичної допомоги викладений у дуже загальних рисах, з яких неможливо визначити природу і об'єм роботи, виконаної представником, витрачений час і фінансові зобов'язання щодо адвоката. Те саме можна сказати про договір з п. Шевченком щодо оплати перекладу.
136. Беручи до уваги вищезазначене, Суд відхиляє всі вимоги заявника щодо судових витрат, окрім тих, які були підтверджені стосовно надання юридичної допомоги п. Яцюком у кримінальному провадженні проти заявника і при розгляді його справи у національних судах. Беручи до уваги матеріали справи, що є у його розпорядженні, Суд вважає розумним присудити заявнику 1000 євро на відшкодування судових витрат плюс будь-який податок, що може бути утриманий з цієї суми.
Г. Пеня
137. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Відхиляє попередні зауваження Уряду;
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції в частині неналежних умов тримання заявника під вартою та неналежного лікування і медичної допомоги у період з 30 листопада 1998 року по 8 червня 2000 року;
3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції з огляду на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо неналежних умов тримання під вартою;
5. Постановляє, що:
(а) держава-відповідач має сплатити заявнику впродовж трьох місяців від дати набрання рішенням статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції такі суми, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу:
(1) 1000 євро (тисячу євро) як відшкодування матеріальної шкоди;
(2) 4000 євро (чотири тисячі євро) як відшкодування моральної шкоди;
(3) 1000 євро (тисячу євро) як відшкодування судових витрат;
(4) будь-який податок, що може бути нарахований на зазначені вище суми;
(б) після закінчення зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме впродовж цього періоду, плюс три відсотки;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено в письмовій формі 19 жовтня 2006 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар Голова | Сьорен Нільсен (Soreon Nielsen) Крістос Розакіс (Christos Rozakis) |
