Україна: поступ у XXI століття Стратегія економічної та соціальної політики на 2000 - 2004 рр.

Одним із визначальних чинників створення сприятливого інвестиційного клімату, забезпечення надійної стабілізації економіки та виведення її на траєкторію сталого зростання є комплексне вирішення проблем ринкових реформ. Йдеться про утвердження достатньої критичної маси перетворень, яка має гарантувати у перспективі економічний розвиток на самодостатній ринковій основі. Для цього необхідно;

По-перше. Виправити наявні деформації у відносинах власності, забезпечити на ділі політичну підтримку та надійний державний захист прав приватної власності, інтересів ділових партнерів, інвесторів та кредиторів, підвищення частки приватного та корпоративного секторів у структурі ВВП як мінімум до 75-80%. Особливе значення має прийняття Цивільного кодексу, закону "Про реєстрацію прав на нерухоме майно", а також удосконалення законодавства про господарські товариства.

Довести до логічного завершення земельну реформу, утвердити сучасні механізми земельно-орендних та іпотечних відносин в аграрному секторі, а також повноцінного земельного ринку в населених пунктах України.

Забезпечити прозорість та поглиблення процесу грошової приватизації. Його основна мета - формування ефективного власника. Власність має перейти до тих, хто вміє нею ефективно розпоряджатися, залучати інвестиції, випускати конкурентоспроможну продукцію, давати людям роботу і добре платити за неї, своєчасно розраховуватися з державою. Для цього необхідно забезпечити індивідуалізацію форм приватизації, врегулювання питань, пов'язаних із земельними ділянками, на яких розміщені об'єкти приватизації, вдосконалення механізмів захисту прав дрібних власників, прийняття Закону "Про Фонд державного майна" та розширення повноважень цього органу, невтручання у приватизаційний процес інших центральних органів державної влади.

Дуже важливо створити ефективну систему захисту інтелектуальної власності. Доки такої системи не існуватиме, в Україну не надійдуть високі технології, триватиме відтік наукових кадрів, людей інтелектуальної праці.

Необхідно здійснити додаткові заходи, спрямовані на стимулювання приватної ініціативи та малого підприємництва, сприяння входженню на ринки нових економічних суб'єктів. Йдеться про:

- забезпечення надійної правової захищеності підприємницької діяльності, малого та середнього бізнесу;

- запровадження ефективних інструментів страхування підприємницької діяльності;

- створення законодавчого поля для іпотечного кредитування, венчурного фінансування та лізингу, а також заснування за участю держави кредитно-гарантійної установи стимулювання малого підприємництва;

- застосування механізмів пільгової оренди малими підприємствами вільних (незавантажених) виробничих потужностей та обладнання державних підприємств;

- залучення малих підприємств до участі на конкурсних засадах у держзамовленнях, в т. ч. для потреб Збройних Сил та правоохоронних органів;

- спрощення системи оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва;

- державний захист малих підприємств та торговців від кримінального рекету і бюрократичного тиску;

- запровадження у регіонах посад уповноважених Президента України з питань підприємництва;

- реалізацію національно-освітньої програми з питань підприємництва;

- розгляд у невідкладному порядку Верховною Радою Закону "Про державну підтримку малого підприємництва".

По-друге. Уряд має забезпечити ефективне використання державного майна, земельних, лісових та водних ресурсів, надр, повітряного простору, нерухомості та пакетів акцій, що залишаються у державній власності. Всі ці багатства повинні працювати на економіку, давати прибуток державі. Необхідно посилити контроль над обліком та збереженням державного майна. Слід забезпечити створення на базі державних підприємств, які не підлягають приватизації (крім казенних), державних господарських товариств, передбачивши при цьому можливість залучення ними недержавних інвестицій та менеджменту. Має бути запроваджено виключно конкурсний порядок призначення уповноважених осіб з управління державними корпоративними правами. Верховна Рада повинна прискорити прийняття Закону "Про управління об'єктами державної власності".

Особливої ваги набуває реалізація протягом 2000-2001 рр. Комплексної програми реструктуризації державних підприємств, забезпечення їх адаптації до ринкової кон'юнктури. У процесі реструктуризації мають бути вирішені:

- питання раціонального завантаження виробничих потужностей та виведення з дії тих потужностей, які безперспективні з точки зору налагодження конкурентоспроможного виробництва;

- переведення в комунальну власність об'єктів житлово-комунальної сфери підприємств;

- перехід до світових стандартів бухгалтерського обліку, оцінки основних виробничих фондів відповідно до реальної ринкової вартості;

- проблеми, що стосуються істотного вдосконалення менеджменту та корпоративного управління.

Уряд має вирішити питання і стосовно проведення у першому півріччі 2000 р. переатестації керівників державних підприємств та укладення з ними нових трудових договорів (контрактів), що мають містити кількісні та якісні оцінки ефективності їхньої роботи.

По-третє. НБУ та Уряду необхідно реалізувати комплексну програму оздоровлення та зміцнення банківської системи, посилення її надійності, підвищення рівня капіталізації банків, всебічний розвиток спеціалізованих банківських, в т. ч. іпотечних установ, фінансово-інвестиційних інституцій. Особливої уваги потребує забезпечення сталої роботи великих (системних) банків, їх реформування, удосконалення системи нагляду за банківською діяльністю, механізмів залучення коштів іноземних інвесторів у банківську систему країни. Верховна Рада має прискорити прийняття нової редакції Закону "Про банки і банківську діяльність".

По-четверте. Потрібно забезпечити зміцнення фондового ринку та його інфраструктури, розвиток інститутів спільного інвестування, страхових та пенсійних фондів, вихід України на міжнародні ринки капіталів. У розвитку фондового ринку особливе значення мають його прозорість, підвищення ролі державного регулювання ринку цінних паперів, розвиток нормативно-правової бази, вдосконалення захисту прав інвесторів.

По-п'яте. Здійснити впродовж 2000-2001 рр. глибоку регуляторну реформу в сфері підприємництва. Головними її завданнями є встановлення сучасного, адаптованого до умов ринкових перетворень, регулювання господарських відносин, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність. Для цього необхідно:

- забезпечити поступовий перехід від регулювання окремих аспектів економічних відносин за допомогою відомчих актів до їх законодавчого регулювання, що сприятиме стабільності нормативно-правової бази, виключить наявні протиріччя у правовому полі;

- ліквідувати адміністративні обмеження свободи підприємництва, перейти до заявницького принципу отримання суб'єктами підприємницької діяльності дозволів та погоджень на започаткування безліцензійного бізнесу, звести до мінімуму перелік видів діяльності, що ліцензуються, усунути надмірне втручання органів, що здійснюють контролюючі функції, у діяльність підприємців;

- забезпечити запровадження нових регуляторних актів виключно після всебічного аналізу їх потенційної ефективності у досягненні поставлених цілей та можливого впливу на економічне середовище;

- запровадити дисциплінарну та адміністративну відповідальність державних службовців за невиконання регуляторних актів та порушення встановлених процедур.

Уряд має у I півріччі 2000 р. внести на розгляд Верховної Ради України законопроекти про засади державної регуляторної політики у сфері підприємницької діяльності, визначивши завдання та повноваження Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, а також про створення єдиної системи органів державної реєстрації.

По-шосте. Політика держави має бути сконцентрована на формуванні в економіці ефективного конкурентного середовища, забезпеченні глибокої лібералізації ринків енергоносіїв та сільгоспсировини, транспортних та комунальних послуг, інших сфер економічної діяльності, виправленні диспропорцій у механізмах ціноутворення, удосконаленні механізмів банкрутства.

Особливо важливим є створення рівних умов діяльності для підприємств і організацій незалежно від їх форми власності та походження капіталу. Держава як власник майна повинна бути рівною у правах з приватним власником. Вимагають скасування і невиправдані пільги підприємствам з іноземними інвестиціями, наявність яких обмежує конкурентне середовище.

Уряд має забезпечити ефективне поєднання конкурентної політики та політики приватизації. Стратегія створення конкурентного середовища має формуватися з урахуванням вимог ефективної промислово-інноваційної політики, підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Потрібно забезпечити збереження та розвиток цілісних виробничо-господарських комплексів, що здатні виробляти конкурентоспроможну продукцію.

Монопольний сектор, включаючи природні монополії, не повинен перевищувати 10 - 12% ВВП. У зв'язку з цим необхідно створити сучасну систему регулювання діяльності суб'єктів природних монополій. Проект Закону "Про природні монополії" перебуває на розгляді Верховної Ради з літа 1995 р. Особливої уваги потребує посилення контролю за встановленням та дотриманням цін і тарифів на ринках природних монополій. Це стосується передусім сфери житлово-комунального господарства, енергетики, залізничного транспорту та зв'язку. Завдяки реалізації антимонопольних заходів реально можливим є перехід до стовідсоткового відшкодування вартості послуг усіма споживачами без суттєвого зростання розміру плати за них.

Потребують удосконалення інституційні та правові засади конкурентної політики, підвищення в цьому ролі та значення Антимонопольного комітету України. Верховна Рада має забезпечити удосконалення чинного законодавства щодо захисту від недобросовісної конкуренції. Необхідно забезпечити гармонізацію національного конкурентного законодавства з європейським і світовим.

По-сьоме. Найгострішою є проблема подолання платіжної кризи. Незважаючи на всі спроби зменшити її руйнівні дії, вона весь час поглиблюється. У 1999 р. обсяг кредиторської заборгованості перевищив обсяг ВВП у номінальному обчисленні в 1,8 раза і становив 229,2 млрд. грн. Дебіторська заборгованість становила 170,2 млрд. грн. і перевищувала обсяг ВВП у 1,3 раза. Традиційні спроби Уряду врегулювати цю проблему шляхом проведення численних взаємозаліків, списання боргів, бюджетної підтримки окремих галузей і підприємств, запровадження галузевих та територіальних векселів та інших заходів виявилися не лише безрезультатними, а й такими, що у довгостроковій перспективі поглиблювали кризові процеси.

Відлунням платіжної кризи є бартеризація економічних відносин. У 1999 р. її рівень у промисловості зменшився з 42,5 до 32,7%. Однак цього недостатньо. Спотворення економічних зв'язків, зокрема процесу ціноутворення, тінізація та несплата податків, а також інші негативні явища, що не мають нічого спільного з ринковими відносинами, грунтуються саме на цій основі.

Платіжна криза бере початок з неплатоспроможності держави. Інша сторона цього процесу - безнадійна збитковість багатьох підприємств, відсутність відповідального власника та ефективних механізмів банкрутств.. Неабияку роль відіграють і слабкість банківсько-кредитної системи, високе податкове навантаження, "вимивання" обігових коштів, низька платіжна дисципліна тощо.

У зв'язку з цим заходи з подолання платіжної кризи та бартеризації економіки повинні мати системний характер. Їх основою повинні стати:

- забезпечення надійної збалансованості та реалістичності державного бюджету;

- здійснення цілісної системи заходів, які гарантували б запровадження у повному обсязі механізмів переведення фінансової відповідальності суб'єктів господарювання у майнову;

- ефективне застосування процедур банкрутства, санації та реструктуризації підприємств-боржників, удосконалення чинного законодавства з цих питань. Водночас потрібні ефективні інструменти упередження фіктивного банкрутства, що застосовуються в злочинних цілях недобросовісними керівниками окремих підприємств та організацій;

- розблокування розрахункових рахунків підприємств, скасування практики "картотеки-2" та безакцептного списання коштів з рахунків підприємств;

- внесення змін до законодавства про заставу, які значно розширили б права кредиторів, спростили процедури переходу заставного майна до кредитора.

По-восьме. Особливої уваги потребує проблема кадрового забезпечення ринкових перетворень. Її вирішення має набути більш цілеспрямованого характеру, поставлено в ранг офіційної державної політики. Завдання полягає в тому, щоб протягом короткого часу забезпечити перепідготовку великої кількості фахівців, які отримали у попередні роки вищу та середню спеціальну освіту, з метою кращої їх адаптації до процесів, що набувають розвитку в Україні. Першочергове значення у цьому має відповідна перепідготовка фахівців з економічних спеціальностей, фінансів, менеджменту та бухгалтерського обліку.

Стрижнем макроекономічної політики в наступні 5 років має стати запровадження додаткових (порівняно з діючими) інструментів дальшого зміцнення грошової та фінансової стабільності. Міцна грошова одиниця повинна стати визначальним атрибутом національного ринку, ефективним засобом захисту вітчизняного товаровиробника. Водночас у цьому основна гарантія збереження та нагромадження доходів населення. Людей дуже турбує ця проблема, адже з 1996 р. гривня девальвувалася більш як утричі.

Практика минулих років довела очевидне: не може бути сильної валюти при нестабільній економіці і лише інструментів монетарної політики тут недостатньо. Уряд та НБУ зобов'язані враховувати ці обставини.

Одним з варіантів вирішення цієї проблеми могло б стати запровадження політики гнучкого валютного курсу, який визначається взаємодією ринкових сил, вільних від адміністративних обмежень. Позитивне тут передусім те, що такий валютний режим збалансовує реальний попит на іноземну валюту з її пропозицією, урівноважує торговий баланс, сприяє зростанню конкурентоспроможності українських товарів, рентабельності підприємств, нагромадженню валютних резервів НБУ.

З врахуванням альтернативних можливостей НБУ та Уряд повинні прийняти узгоджене рішення стосовно режиму валютного регулювання на 2000 р. та на більш віддалену перспективу. Конче важливим є невідкладне прийняття Верховною Радою Закону "Про валютне регулювання", проект якого чекає своєї черги з 1995 р.

Іншими кроками грошово-валютної політики мають стати:

- забезпечення суворого дотримання визначеної Конституцією незалежності НБУ. У зв'язку з цим Президент України наполягатиме на невідкладному розгляді Верховною Радою змін до Закону "Про Національний банк України" та приведенні окремих його статей у відповідність з конституційними нормами.

- здійснення заходів щодо збільшення обсягів золото-валютних резервів НБУ;

- забезпечення тісної координації бюджетної політики та дисконтної політики НБУ. Чим жорсткішою буде бюджетна політика, тим швидше можна буде досягти зниження рівня реальних відсоткових ставок і збільшення грошових потоків у реальний сектор економіки;

- сприяння процесу дедоларизації української економіки.

Досвід попередніх років однозначно засвідчує: не можна керувати фінансами держави, не маючи чітко визначеної, науково обгрунтованої стратегії їхнього розвитку. Глибока деформованість та розбалансованість фінансової системи значною мірою пояснюється цією причиною. Цим зумовлюється одне із ключових завдань Уряду - розробка та реалізація фінансової стратегії держави на наступний період.

Пріорітетним напрямом такої стратегії має стати досягнення максимальної збалансованості державних фінансів. Реалізація Урядом цього завдання повинна розглядатися як одна з базових проблем реформування фінансової системи держави. Іншої можливості її стабілізації не існує. Йдеться про запровадження нової бюджетної політики. Її головна вимога - починаючи з 2000 р. Державний бюджет України має бути не лише бездефіцитним, а й неодмінно реальним. Це основа основ досягнення відчутних зрушень в економіці та соціальній сфері.

Водночас потребує змін логіка формування державних фінансів, якої раніше дотримувалися Уряд і Верховна Рада. Слід виходити з того, що основою вирішення фінансових проблем держави, головною передумовою цього є першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Досвід усіх попередніх років засвідчує, що без цього будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, спрямовані на вирішення бюджетних проблем, залишатимуться безрезультатними. Зміцнити фінансову систему лише заходами "згори" неможливо.

Не менш значущим у новій бюджетній політиці є перебудова міжбюджетних відносин та істотне зміцнення місцевих фінансів.

Для реалізації визначених завдань фінансової політики потрібно:

По-перше. Забезпечити зниження податкового тиску на основі розширення податкової бази з одночасним скасуванням податкових пільг, посиленням захисту платників податків, закріпленням за регіонами відповідно з розширенням їхніх економічних функцій самодостатніх джерел податкових надходжень. Особливе значення має зменшення податкового навантаження на фонд оплати праці.

Якщо ми дійсно хочемо відчутно активізувати інвестиційний процес і досягти вже в цьому році економічного зростання, слід рішуче йти на зниження податкового тиску і, що не менш важливо, на максимальне спрощення процедур податкового адміністрування. А це значною мірою залежатиме від прийняття Податкового кодексу, що добре було б зробити вже у першому півріччі 2000 р. З урахуванням наявних розбіжностей щодо проекту Податкового кодексу потрібно у невідкладному порядку утворити узгоджувальну комісію, яка змогла б упродовж 1,5 - 2 місяців внести відповідні пропозиції до Верховної Ради.

По-друге. Потрібні глибокі якісні зміни у відносинах між Урядом та головними розпорядниками бюджетних коштів. Насамперед такі:

- усі бюджетні та позабюджетні кошти бюджетних установ повинні бути підзвітні, тобто громадськість має знати, на що і як вони витрачаються;

- кількість головних розпорядників бюджетних коштів повинна бути приведена у відповідність з головними функціями держави;

- потрібно заборонити сплату податків, в т. ч. пенсійних внесків, негрошовими засобами, заборонити реструктуризацію та списання боргів. Це дозволить бюджетним установам розраховуватися з суб'єктами економіки грошима. Будь-які відступи від цього неприпустимі.

По-третє. Має змінитися і політика бюджетних видатків. Власний досвід попередніх років доводить, що намагання збільшити видатки бюджету призводять лише до зростання боргів держави. Відповідно у процесі реформування бюджетних видатків слід передбачити істотне зменшення всіх видів бюджетної підтримки збиткових підприємств і концентрацію бюджетних асигнувань на функціях соціального захисту населення та розвитку соціальної сфери - медицини, освіти, а також науки, житлового будівництва для соціально незахищених верств населення, зміцнення оборони держави та правопорядку. Підтримка виробництва має здійснюватися не через прямі дотації збитковим підприємствам, а шляхом стимулювання споживчого попиту населення, розширення платоспроможності внутрішнього ринку.

По-четверте. Весь обсяг бюджетних та позабюджетних ресурсів, що спрямовується у реальний сектор економіки, слід виділяти лише на кредитній та конкурсній основі. Для цього треба створити Державний банк реконструкції та розвитку.

Реалізація у повному обсязі заходів грошово-валютної та бюджетної політики має створити достатні економічні передумови органічного поєднання стабілізації грошової одиниці з політикою економічного зростання та утримання на цій основі на припустимому рівні інфляційних процесів. Згідно з довгостроковими прогнозами, зростання споживчих цін не перевищуватиме в період 2000 - 2001 рр. в середньому за рік 15,2%, у 2002 - 2004 рр. - 6,9%.

Успішне вирішення всього комплексу завдань економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр. значною мірою залежатиме і від ефективної реалізації заходів, пов'язаних з упередженням дальшого нарощування державного боргу України, особливо зовнішнього. На кінець 1999 р. зовнішній борг дорівнював 12,4 млрд. дол. З урахуванням девальвації гривні його співвідношення до ВВП стрімко зростає: у 1997 р. вона становила 22,9% ВВП, у 1998 р. - 41,8, у 1999 р. - 54,2 %.

Ми наблизилися до критичної межі, за якою, і це засвідчує світовий досвід, країна втрачає практичні можливості вибратися з боргової ями, перетворюється на хронічного боржника. Добре відома і особлива складність цієї проблеми для України. Наші зовнішні боргові зобов'язання є короткостроковими: основні платежі за ними припадають на 2000-2001 рр. В результаті потреби у додаткових запозиченнях весь час зростатимуть, а можливості їх отримання - звужуватимуться. Відповідно кредити ставатимуть все дорожчими. Усе це посилює загрозу не лише зовнішнього дефолту, а й втрати Україною можливості проводити політику, яка б відповідала національним інтересам.

Основними причинами такої ситуації є тривала економічна криза, незбалансованість державних фінансів, хронічна дефіцитність платіжного балансу, відсутність ефективної енергозберігаючої політики, непривабливість інвестиційного клімату для іноземних інвесторів та значний відтік за кордон національного капіталу. Водночас потрібно визнати серйозні недоліки та прорахунки у фінансовій, грошовій та валютній політиці Уряду (Міністерства фінансів) і НБУ, штучність фінансової "піраміди", що сформувалася впродовж 1996-1998 рр., не завжди кваліфіковані дії фінансових та банківських органів у здійсненні політики внутрішніх та зовнішніх запозичень, їх обслуговуванні.

З урахуванням цих обставин перед новим складом Уряду стоїть завдання вжити ефективних заходів для обслуговування поточних боргових зобов'язань 2000-го та 2001-го рр. і виробити разом з Верховною Радою та НБУ узгоджену стратегію держави у питаннях зовнішніх запозичень і шляхів їх поетапного зменшення. Ставиться завдання зменшити частку зовнішнього боргу з 58% ВВП у 2000 р. до 54% у 2002 та 46% - у 2004 р. Це ключова проблема економічної політики держави на наступні п'ять років.

При вирішенні цього завдання потрібно виходити з того, що проблема зовнішнього боргу поєднує в собі надзвичайно широкий спектр економічних перетворень. Маю на увазі не тільки прийняття реалістичного бюджету, а й здійснення додаткових заходів, спрямованих на забезпечення надійної стабілізації валютного ринку, удосконалення структури зовнішньоторговельного балансу, відпрацювання механізмів повернення з-за кордону національного капіталу, сприяння прямим іноземним інвестиціям, в т. ч. і в об'єкти приватизації, утвердження ефективної системи страхування від інвестиційних ризиків тощо.

Невідкладними заходами вирішення даного питання є:

По-перше. Продовження у 2000-2001 рр. співпраці з МВФ за програмою розширеного фінансування, а також із Світовим банком та Європейським банком реконструкції та розвитку. Забезпечення повної прозорості відносин України з міжнародними фінансовими інституціями.

По-друге. Законодавча заборона використання зовнішніх запозичень держави для фінансування поточних бюджетних витрат. Відмова держави від отримання дорогих короткотермінових кредитів.

По-третє. Досягнення домовленості між Урядом і Національним банком щодо перегляду на довгостроковий період умов обслуговування і погашення короткострокових ОВДП, що утримуються НБУ.

По-четверте. Визначення та реалізація процедур непрямого обміну державних активів на зовнішні боргові зобов'язання.

По-п'яте. Анулювання виданих у 1999 р. гарантій Уряду, під які не отримано кредити або матеріальні цінності. Створення жорсткого режиму забезпечення відшкодування суб'єктами господарювання своїх зобов'язань перед державою, які виникли у зв'язку з виконанням державних гарантійних платежів.

Для цього необхідно: прирівняти зазначені боргові зобов'язання до податкової заборгованості із задіянням відповідних важелів їх стягнення; конвертувати зазначені зобов'язання в іноземну валюту за курсом на дату виконання зобов'язання; ввести відсотки за надання урядових гарантій.

По-шосте. Перехід на внутрішні запозичення в іноземній валюті у населення (на пред'явника) та у юридичних осіб через їх оформлення надійними цінними паперами. Розміщення зазначених запозичень має здійснюватися на основі рішення Верховної Ради.

По-сьоме. Забезпечення максимальної прозорості сфери управління державним боргом, утвердження механізмів, які унеможливлювали б її криміналізацію.

З урахуванням невідкладності вирішення порушених проблем Президент України ініціюватиме розгляд Верховною Радою у невідкладному порядку проекту Закону "Про державний борг України", а також Закону "Про Основні засади державної політики по управлінню державним боргом України на 2000-2004 рр.", яким мають бути визначені реальні кроки у поетапному зменшенні розмірів державного боргу України.

Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту капіталу та позабанківського грошового обігу: якщо у 1994 р. частка неконтрольованої грошової маси складала 24,7%, то нині - 44,4%, тобто суму в 8,6 млрд. гривень.

Тіньова економіка веде до значних втрат бюджетних ресурсів, завищення рівня оподаткування, глибокого розмежування людей за рівнем доходів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг, керованість соціально-економічними процесами.

Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним апаратом, зростання його корумпованості. Посилюється вплив тіньового капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема діяльність партій, народних депутатів, регіональних владних структур та органів місцевого самоврядування, засоби масової інформації. Все це підриває авторитет системних перетворень, міжнародний імідж держави, загрожує національній безпеці.

Проблему подолання тінізації економіки та її корумпованості не можна вирішити разовими, епізодичними заходами. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ та процесів. Не можна також покладатися виключно на силові методи, які можуть дати лише тимчасовий ефект.

Наша стратегічна мета полягає у тому, щоб забезпечити суттєве зниження рівня тінізації української економіки шляхом легалізації тіньових капіталів і розширення таким чином обсягів і темпів зростання національного багатства. А це можливо за умови встановлення в Україні сприятливого клімату для розвитку національного підприємництва та відновлення стійкого економічного зростання.

Активна політика подолання корумпованості та тінізації економічних процесів має ініціюватися перш за все органами виконавчої влади. На нинішньому етапі розвитку це має бути визначальним напрямом діяльності Уряду, кожного міністерства, органів виконавчої влади на місцях. Головним є розмежування влади та фінансів, усунення можливостей зміцнення корумпованого капіталу, його зрощення з державною бюрократією. Це стосується як загальнодержавного, так і місцевого рівнів економічних відносин.

Особливо важливим є забезпечення стабільної, прозорої та зрозумілої кожному громадянину державної економічної політики, запровадження відкритих консультацій органів виконавчої влади з представниками суб'єктів господарювання, поширення правдивої інформації про реальну економічну ситуацію, внутрішній та зовнішній ринки, кон'юнктурні процеси, законодавчу і нормативну базу тощо.

Надзвичайно важливо забезпечити стабільність законодавства, якнайшвидше усунення наявних в ньому суперечностей та невизначеностей, запровадження (як це передбачено Національною програмою боротьби з корупцією) кримінологічної експертизи законопроектів. Найважливішими заходами у цьому напрямі мають стати:

По-перше. Забезпечення надійного правового захисту всіх форм власності і насамперед приватної, в т. ч. на землю як однієї з основ ринкової економіки. Утворення в системі органів юстиції державної системи реєстрації прав на нерухоме майно. Якнайшвидше прийняття Цивільного кодексу України, а також законів "Про декларування майнового стану" та "Про декларування доходів", що дасть можливість встановити цивілізований контроль за набуттям права власності і рухом капіталу.

По-друге. Забезпечення балансу між доходами і зобов'язаннями держави, прозорості та ефективної контрольованості бюджетного процесу, утвердження податкової системи, яка активно сприяла б легалізації економіки. Встановлення порядку, за яким закупівля товарів (робіт, послуг) за рахунок державних коштів може здійснюватися виключно на конкурсній основі.

По-третє. Уникнення появи та функціонування фіктивних фірм, за допомогою яких здійснюється переважна більшість правопорушень у сфері оподаткування; законодавче врегулювання питання про кримінальну відповідальність за навмисне банкрутство та легалізацію злочинних коштів.

По-четверте. Невідкладне прийняття Закону "Про кредит" і запровадження на його основі чіткої системи укладання договорів про позики, обов'язкову заставу майна позичальника та посилення його відповідальності за допущені порушення кредитної угоди.

По-п'яте. Законодавче врегулювання умов амністії при легалізації тіньових капіталів та їх інвестуванні в економіку України.

По-шосте. Заснування в Україні адміністративної юстиції як ланки судочинства, яка дозволить громадянам більш ефективно захищати свої права та законні інтереси, що порушуються чиновниками. Утворення громадської інституції - Національного антикорупційного комітету при Президентові України. Заснування в усіх регіонах України громадських приймалень зазначеного Комітету.

По-сьоме. Підвищення уваги до правової освіти громадян та правової інформатизації. Основні зусилля у цій сфері необхідно перенести у регіони, піднести роль міжвідомчих комісій з питань правової освіти та пропаганди.

По-восьме. Прийняття Верховною Радою Кримінального та Кримінально-процесуального Кодексів.

У контексті нової стратегії особливої ваги набуває загальна орієнтація політики економічного зростання. З урахуванням світової кон'юнктури Україна не може розраховувати на виключну пріоритетність розвитку експортного потенціалу та суто зовнішню орієнтацію відповідної політики. Забезпечення сталого економічного зростання можливе за умов всебічного розвитку внутрішнього ринку.

Уряд повинен опрацювати і здійснити у 2000-2004 рр. Комплексну програму розвитку внутрішнього ринку, яка має бути спрямованою на забезпечення випереджаючого зростання внутрішнього споживання, підвищення його частки в структурі ВВП. Слід виходити з того, що в Україні є всі необхідні об'єктивні передумови розв'язання цієї проблеми.

Йдеться по суті про реалізацію комбінованої моделі економічного зростання як з внутрішньою, так і з зовнішньою спрямованістю. Вона передбачає систему стимулюючих заходів, спрямованих на випереджаюче зростання внутрішнього споживання, підвищення його частки в структурі ВВП. Переорієнтація значної частки економіки на внутрішній ринок передбачає:

По-перше. Випереджаюче зростання платоспроможного попиту населення, в т. ч. за рахунок погашення заборгованості з заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат. Показово, що зростання відповідних виплат за останній рік не привело до порушення відносної цінової рівноваги.

У зростанні платоспроможного попиту населення особливе значення має зміцнення позицій середнього класу, в т.ч. за рахунок розвитку малого бізнесу та фермерства.

По-друге. Поглиблення загальної лібералізації економіки, перехід усіх суб'єктів господарювання на повне самофінансування, посилення ринкової конкуренції, удосконалення банківських послуг, зниження вартості кредитів, розширення інструментальної бази національної платіжної системи.

По-третє. Підвищення рівня збалансованості виробництва, створення замкнутих технологічних циклів (з виробництвом кінцевої продукції), переорієнтація машинобудування, металургійної та хімічної промисловості на повніше задоволення з урахуванням ринкової кон'юнктури потреб власної міжгалузевої кооперації.

По-четверте. Розширення внутрішнього ринку високотехнологічної продукції. Воно включає державне стимулювання енергозбереження, розвиток літакобудування через механізми фінансового лізингу, здійснення технічного переозброєння Збройних сил та правоохоронних органів за рахунок продукції вітчизняного виробництва, реалізацію державних програм розвитку виробництва медпрепаратів та медичної техніки, комп'ютеризації середніх шкіл, технічного та технологічного переоснащення навчального процесу у вищих навчальних закладах тощо.

По-п'яте. Задоволення зростаючого платоспроможного попиту у галузі сучасних інформативних послуг (інформатики, телекомунікацій, індустрії звуко- і відеозапису, фінансових послуг, програмного забезпечення, випуску комп'ютерів, оргтехніки, електронного зв'язку). Реалізацію цього попиту мають забезпечувати не стільки іноземні, скільки національні підприємства. Їх розвиток потрібно стимулювати, ширше залучати для цього іноземних партнерів, створювати необхідні валютно-фінансові, правові та організаційні передумови.

По-шосте. Створення умов для платоспроможності аграрного сектора економіки, його товарності, подолання системи бартерного обміну, введення в економічний обіг земельних ресурсів, забезпечення структурно-майнових змін у відносинах між суб'єктами сільськогосподарського виробництва.

Разом з удосконаленням аграрного сектора потребує всебічного розвитку сфера його сервісного обслуговування та матеріально-технічного забезпечення. Свого часу замість модернізації та технологічного оновлення вітчизняних підприємств перевага надавалася імпорту зарубіжної сільгосптехніки під урядові гарантії. Це була помилка, яка нині виправляється. За останні роки суттєво оновлено номенклатуру виробництва вітчизняної сільгосптехніки. Така політика має бути продовжена у 2000-2004 рр.

По-сьоме. Прискорення житлового будівництва, яке намічається на 2000-2004 рр. Це забезпечить додатковий попит на будівельні матеріали, меблі, засоби зв'язку і телекомунікацій, електротехнічні вироби, побутову техніку, теле-, відеоприлади і компоненти до них, послуги будівництва, транспорту, сервісу та інші.

По-восьме. Поступове збільшення фінансування будівництва і модернізації загальноекономічної інфраструктури (транспортно-комунікаційних систем, зв'язку, електропередачі, енергетичних комплексів, комунально-побутових об'єктів, системи утилізації відходів і відновлення природи), перехід у цій сфері до змішаного багатоджерельного фінансування, створення тут значної частини нових робочих місць.

Досягнення стратегічної мети - стабільного соціально-економічного розвитку - потребує нарощування інвестиційних ресурсів, послідовного збільшення частки капітальних вкладень у ВВП, поліпшення структури інвестиційних джерел та оптимізації напрямів їх вкладення. З цією метою Уряд має забезпечити ефективну реалізацію довготермінової стратегії розвитку інвестиційного потенціалу, його ефективне використання передусім для створення високопродуктивних робочих місць.

Завдання полягає в тому, щоб забезпечити стимулювання процесів нагромадження й ефективного використання інвестиційних ресурсів відповідно до визначених пріоритетів економічного зростання, зокрема перспектив інноваційного розвитку. Передумовою для цього має стати макроекономічна стабільність, що сприятиме акумулюванню внутрішніх і зовнішніх ресурсів шляхом підвищення довіри інвесторів до економічної політики та зменшення рівня ризику інвестування.

Для нормалізації процесу відтворення норма чистих заощаджень повинна зрости не менше як до 20% ВВП. Інструментами реалізації цього завдання можуть стати:

- послаблення податкового навантаження на товаровиробників;

- інтенсивне оновлення основних фондів шляхом вдосконалення амортизаціїної політики та за рахунок прибутку підприємств;

- всебічний розвиток системи лізингу машин і обладнання;

- зменшення витратного навантаження на економіку з боку незадіяних виробництв, виведення з експлуатації фізично зношених основних фондів;

- запровадження ефективної системи страхування інвестиційних ризиків шляхом створення державних та недержавних страхових компаній за участю іноземних інвесторів;

- узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики із завданнями інвестиційної стратегії;

- передача об'єктів соціально-культурної сфери з балансу підприємств на баланс місцевих органів виконавчої влади;

- широке залучення іноземних інвестицій.

Значний потенціал інвестиційних ресурсів мають домашні господарства. У країнах з розвинутою ринковою економікою чверть національних заощаджень формується за рахунок цього джерела. Уряд має забезпечити впровадження системи заходів для посилення довіри населення до вітчизняних кредитно-фінансових установ шляхом гарантування повного збереження коштів та одержання сталого відсоткового доходу. Верховна Рада повинна прискорити прийняття нової редакції Закону "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб".

Дальшого розвитку мають набути фінансова інфраструктура, медичне і соціальне страхування, страхування приватного житла, транспортних засобів, емісія цінних паперів для продажу населенню, підтримка приватних інвестицій у житлове будівництво.

Потрібно відновити інвестиційну діяльність держави. Перевага у визначенні напрямів державного інвестування повинна надаватися виробництвам, що формують "точки зростання", а також галузям, які забезпечують створення інфраструктури, наукоємним і високотехнологічним виробництвам.

Державні інвестиції слід використовувати як засіб створення первинних умов для залучення приватних та іноземних інвестицій у розвиток пріоритетних галузей. Особливої уваги вимагають інвестиційні проекти зі змішаним фінансуванням - з використанням державної частки інвестицій як гарантії цільового спрямування інвестиційних ресурсів та можливістю дальшої приватизації.

У тісному поєднанні з адміністративною реформою має розглядатися розв'язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і в регіонах, фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення останніх на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.

Державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за вирішення поточних і перспективних проблем територій.

Ключовими завданнями регіональної політики мають стати:

По-перше. Запровадження механізмів стимулювання соціального та економічного розвитку депресивних територій. Ця проблема, успадкована нами від попередніх часів, нині поглибилася. Якщо у1991 р. диференціація між максимальним і мінімальним значенням показника випуску промислової продукції на душу населення у регіонах складала 2,2 раза, то у 1999 р. - вже 12 разів. Частка п'яти найменш промислово розвинених регіонів в загальному обсязі виробництва скоротилася відповідно з 7,7 до 3,2%. Співвідношення між доходами на душу населення становить 6,5 раза, між надходженнями податків - 9 разів.

Здійснення економічної та соціальної політики, спрямованої на поетапне подолання зазначеної диференціації, має бути віднесене до найважливіших державних пріоритетів на наступні п'ять років і більш віддалену перспективу. Цій проблемі треба надати офіційного статусу. Кабінет Міністрів повинен у першому півріччі 2000 р. опрацювати і подати на розгляд Верховної Ради проект закону про прискорення соціального та економічного розвитку депресивних територій.

По-друге. Делегування значної частини управлінських функцій у регіони, істотне посилення їх ролі та відповідальності у вирішенні всього комплексу завдань ринкових перетворень, проблем соціальної політики, економічного та науково-технічного розвитку, розвитку духовної сфери. Особливе значення у цьому мають відіграти:

- заснування у 2000 р. розгорнутої мережі регіональних агентств розвитку;

- реформування міжбюджетних відносин, забезпечення (починаючи з 2001 р.) гарантованої мінімальної доходної бази місцевих бюджетів, запровадження механізмів заінтересованості органів регіонального управління та місцевого самоврядування у зміцненні місцевих фінансів шляхом закріплення за місцевими бюджетами на довгостроковій основі часток загальнодержавних податків і трансфертів та започаткування стратегічного бюджетного планування. Прийняття Верховною Радою Закону "Про місцеві податки і збори";

- розширення прав та відповідальності регіонів у здійсненні завдань земельної реформи, управління державним сектором економіки, стимулювання підприємництва та поглиблення міжрегіонального і прикордонного співробітництва.

По-третє. Запровадження (з 2001 р.) єдиних мінімальних соціальних стандартів та дієвих механізмів соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів. Перехід до складання місцевих бюджетів на основі гарантованих фінансових нормативів.

По-четверте. Реалізація у кожному регіоні комплексних трирічних програм досягнення продуктивної зайнятості.

По-п'яте. Здійснення у 2003-2004 рр. адміністративно-територіальної реформи. Передбачається, що у 2000 р. буде утворено Державну комісію з розробки, підготовки та проведення в Україні реформи адміністративно-територіального устрою.

По-шосте. Важливим заходом у контексті державної регіональної політики має стати запровадження в Україні двопалатного парламенту. Це питання потребує законодавчого врегулювання.

У контексті нової стратегії особливої ваги набувають питання дальшого удосконалення зовнішньоекономічної діяльності, забезпечення інтегрування української економіки в структури світового економічного простору, міжнародного поділу праці, прискореної адаптації економічних, правових та інституціональних структур України до міжнародних стандартів, зокрема стандартів Світової організації торгівлі (СОТ) та ЄС, активної участі нашої держави у міжнародних економічних, науково-технічних та інших організаціях, тісної взаємодії з ними.

Входження України у світовий економічний простір можливе лише на базі відкритості економіки з одночасним застосуванням комплексу заходів щодо захисту внутрішнього ринку. Сценарій відгородження від зовнішнього світу, який відстоюється деякими політичними силами, є небезпечним і безперспективним.

Сучасні процеси глобалізації вимагають від України якомога ширшого залучення її в міжнародну торговельну систему. Особливого значення набуває остаточне вирішення питань, що стосуються вступу України до СОТ та втілення в життя положень Угоди про партнерство і співробітництво з ЄС. Це сприятиме більш повній реалізації, з одного боку, експортного потенціалу українських підприємств (не лише кількісно збільшити обсяги експорту, а й змінити його структуру), з іншого - залученню іноземних інвестицій.

Є гостра потреба в розробці та здійсненні Державної програми стимулювання експорту продукції, в т.ч. продукції високотехнологічних виробництв. Навіть з урахуванням того, що наслідки реалізації такої програми повною мірою виявляться лише через 3-5 років, необхідно цілеспрямовано створювати передумови "прориву" у цих напрямах. Водночас потребує вирішення питання щодо налагодження ефективної експортної інфраструктури вітчизняних підприємств та їх об'єднань. Йдеться про формування розгалуженої системи збуту товарів і послуг за кордоном шляхом створення мережі торгових представництв, комерційних агентів, оптових складів, виставкових центрів та інших структур, які забезпечуватимуть маркетингову і рекламну підтримку експорту українських товарів та послуг.

Дальшого вдосконалення потребує митна служба.

Уряд повинен розробити додаткові заходи, спрямовані на здійснення політики активного стимулювання іноземних інвестицій, залучення їх у сферу приватизації, спрощення візового режиму для іноземних інвесторів, закріплення прав інвесторів на придбання у власність земельних ділянок, на яких розміщуються об'єкти інвестування. Має бути реалізована програма оздоровлення Експортно-імпортного банку України, підвищення його впливу на здійснення основних завдань зовнішньоекономічної політики.

Зовнішньоекономічна діяльність України має залишатися багатовекторною. Потрібно не лише закріпити, а й забезпечити дальше посилення її геополітичної диверсифікації, акцентуючи увагу (з урахуванням визначених пріоритетів) на європейському напрямі, посиленні економічного співробітництва зі США. Це дуже важливо, враховуючи завдання інноваційного розвитку.

Набуватиме розвитку регіональне співробітництво України. Йдеться про зміцнення ролі й позицій нашої держави у Центрально-Східній Європі, насамперед відносинах з Польщею, забезпечення нашої участі в практичній реалізації проектів і програм в рамках Пакту стабільності для Південно-Східної Європи та Центральноєвропейської ініціативи, проведення роботи щодо дальшого розвитку Балто-Чорноморського процесу, посилення практичної співпраці в рамках регіональних організацій. Особливої ваги набуває співробітництво України з Центральноєвропейською Асоціацією вільної торгівлі.

Принципово нові можливості у зовнішньоекономічних відносинах відкриваються у зв'язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва на 1998-2007 рр.. У цьому контексті поглиблення зовнішньоекономічних зв'язків з Росією розглядається як важлива складова стратегії економічного зростання.

Україна стимулюватиме поглиблення економічних зв'язків з іншими країнами СНД, зокрема співробітництво у науково-технічній сфері, задіяння у повному обсязі механізмів вільної торгівлі і виробничої кооперації, розвиток прикордонної інфраструктури та систем прикордонного інформаційного зв'язку.

Повинен бути задіяний наявний потенціал торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва України з її традиційними партнерами в країнах Азії та Азіатсько-тихоокеанського регіону, зокрема з Китаєм, Індією, В'єтнамом, Республікою Корея та іншими державами. Потребують активізації зовнішньоекономічні зв'язки з країнами Африки та Латинської Америки.

Для України є лише один можливий шлях довгострокового стабільного зростання. Це розширення внутрішнього ринку та підвищення конкурентоспроможності національної економіки, її окремих виробництв та галузей. У цьому контексті всі дії Уряду, окремих міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, їх структурна, бюджетна, фінансова, а також макроекономічна політика оцінюватимуться Президентом України за єдиним критерієм - підвищення конкурентоспроможності економіки держави.

Це завдання має реалізуватися через:

- нову стратегію наукової та промислово-інноваційної політики;

- запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження;

- перетворення АПК у високоефективний сектор економіки;

- утвердження України як транзитної держави, розвиток інформативних систем.

Основна мета промислово-інноваційної політики - забезпечення модернізації та структурної перебудови виробничого потенціалу, зниження його енерго- та матеріалоємності, підвищення конкурентоспроможності.

Утвердження нової інноваційної стратегії не може здійснюватися шляхом відтворення старої науково-технічної політики. Завдання полягає в тому, щоб розробити і впровадити (в т. ч. через структури цільових програм) нові мотиваційні механізми інноваційного процесу, забезпечити його комерціалізацію, спрямованість на задоволення ринкового попиту.

Водночас фінансування інноваційних пріоритетів не може будуватися лише на комерційних засадах. Разом з економічним потрібно враховувати і національно-стратегічний, геополітичний, культурологічний та інші аспекти реалізації цих пріоритетів, що передбачає забезпечення оптимального зв'язку кредитної, фінансової, промислової та науково-технологічної політики. Тільки такий зв'язок здатний забезпечити відтворення інноваційного процесу, стимулювання технологічних нововведень і технічних зрушень у різних сферах економічного розвитку, загальну активізацію інвестиційної діяльності.