Справа «Головчук проти України» (Заяви № 16111/19 та № 4737/21)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправлення.

У справі "Головчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), Голова,

Марія Елосегі ( див. зображення,

Ґільберто Фелічі (Gilberto Felici),

Андреас Зюнд див. зображення,

Діана Сирку див. зображення,

Катержіна Шімачкова див. зображення,

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,

та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,

з огляду на:

заяви (№ 16111/19 та № 4737/21), які 17 березня 2019 року та 06 січня 2021 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянка України пані Світлана Володимирівна Головчук (далі — заявниця),

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд) про частину скарг за статтями 6, 8, 13 і 14 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 04 березня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявниця, суддя Вищого адміністративного суду України (далі — ВАСУ), одного з трьох касаційних судів на момент подій, скаржилася, головним чином, за статтями 8 та 13 Конвенції на те, що в результаті масштабних судових реформ, проведених в Україні у 2016 році, та подальших подій, їй було незаконно перешкоджено у виконанні її суддівських функцій.

2. Заявниця народилася у 1961 році та проживає у м. Києві. Її представляв п. Є.Л. Бойченко — юрист, який практикує у м. Страсбузі.

3. Уряд представляла його Уповноважений, на останній етапах провадження пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, як вони були подані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Повну інформацію щодо походження та обсягу законодавчих змін 2016 року, які стосувалися реструктуризації вищих судів в Україні та включали у результаті ліквідацію ВАСУ, наведені в рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), заява № 11423/19, пункти 6–11, від 22 липня 2021 року. Зокрема, зазначені зміни передбачали таке.

6. 02 червня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Конституції України щодо норм про організацію та функціонування національного судоустрою ( Закон України № 1401, який набрав чинності 30 вересня 2016 року). Згідно з новою редакцією частини третьої статті 125 Конституції України "Верховний Суд" (далі — новий ВС) є найвищим судом у системі судоустрою України (там само, пункт 8).

7. Одночасно з внесенням змін до Конституції України 02 червня 2016 року Верховна Рада України прийняла новий Закон України "Про судоустрій і статус суддів" (Закон України № 1402, далі — Закон України "Про судоустрій" 2016 року), який набрав чинності 30 вересня 2016 року. Закон України "Про судоустрій" 2016 року передбачав, що новий ВС, серед інших повноважень, виконуватиме функцію касаційного перегляду справ (частина друга статті 36) і складатиметься з Великої Палати Верховного Суду, Касаційного адміністративного суду (далі — КАС), Касаційного господарського суду, Касаційного кримінального суду, Касаційного цивільного суду (частина друга статті 37). Законом України "Про судоустрій" 2016 року також було запроваджено новий метод визначення заробітної плати суддям, що призвело до її підвищення (там само, пункти 9 і 10).

Роздiл XII Закону України "Про судоустрій" 2016 року під назвою "Прикінцеві та перехідні положення" передбачав, inter alia, утворення нового ВС та призначення суддів нового ВС за результатами конкурсу (пункт 4); існуючий Верховний Суд України (далі — старий ВСУ) та три суди касаційної інстанції, у тому числі ВАСУ, мали діяти у межах своїх повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи нового ВС і до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ новим ВС (пункт 6); старий ВСУ та три суди касаційної інстанції припиняли свою діяльність та ліквідовувалися у встановленому законом порядку (пункт 7); а судді судів, що підлягали ліквідації (включаючи ВАСУ), до припинення діяльності мали статус, права та гарантії, визначені попереднім Законом України "Про судоустрій і статус суддів" (пункт 7) та право брати участь у конкурсі на посади суддів нового ВС (пункт 14) (там само, пункт 11).

8. Положення Закону України "Про судоустрій" 2016 року в частині про припинення діяльності старим ВСУ та утворення нового ВС, були визнані неконституційними рішенням Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року. Зокрема, Конституційний Суд України встановив, що згідно з Конституцією України існував лише один найвищий судовий орган, і це був "Верховний Суд України", який було перейменовано і тепер він називався "Верховним Судом"; він також встановив, що з огляду на принцип незмінності суддів вважалося, що судді старого ВСУ повинні продовжувати здійснювати свої повноваження як судді нового ВС (там само, пункти 12 і 17). Однак Конституційний Суд України не висловив позиції щодо продовження професійної діяльності суддів трьох касаційних судів, включаючи ВАСУ, робота яких також була припинена внаслідок оскаржуваних законодавчих змін.

9. У 2008 році Верховна Рада України обрала заявницю на посаду судді ВАСУ безстроково. На той момент було близько 100 таких суддів.

10. 07 листопада 2016 року Вища кваліфікаційна комісія суддів (далі — ВККС) оголосила конкурс на 120 посад суддів у новому ВС, у тому числі на тридцять посад у КАС. Загалом у цьому конкурсі взяли участь 846 кандидатів, у тому числі заявниця. Заявниця подала заяву на вакантну посаду в КАС у складі нового ВС.

11. 27 липня 2017 року ВККС визначила результати заявниці в конкурсі: її було визнано такою, яка підтвердила здатність здійснювати правосуддя як суддя, але вона посіла 46-те місце у списку кандидатів на тридцять вакантних посад в КАС у складі нового ВС.

12. 28 серпня 2017 року заявниця подала позов, оскаржуючи рішення ВККС, зокрема, визначення її результатів у конкурсі на посади в КАС у складі нового ВС.

13. Після конкурсу нових суддів було відібрано та призначено до нового ВС, який розпочав свою діяльність 15 грудня 2017 року.

14. 22 березня 2018 року новий ВС у складі колегій суддів КАС відмовив у задоволенні позову заявниці. Він зазначив, inter alia, що повноваження ВККС були дискреційними і жоден інший державний орган, навіть суд, не міг втручатися у здійснення нею повноважень щодо оцінювання та відбору кандидатів на посади суддів. Це рішення було залишено без змін за апеляційною скаргою Великою Палатою нового ВС 18 вересня 2018 року.

15. 17 травня 2018 року ВККС рекомендувала перевести заявницю до колегії суддів Одеського апеляційного адміністративного суду. Цю рекомендацію не було розглянуто Вищою радою правосуддя (далі — ВРП), оскільки цей суд припинив діяльність після ліквідації Президентом України у грудні 2017 року. З того часу не було жодних подальших рекомендацій чи рішень щодо переведення заявниці до іншого суду.

16. 02 серпня 2018 року ВККС оголосила другий конкурс на додаткові сімдесят вісім посад суддів у новому ВС, у тому числі двадцять три посади в його Касаційному цивільному суді. Заявниця взяла участь у конкурсі, але безуспішно. Її було визнано такою, що не підтвердила свою здатність здійснювати правосуддя як суддя в цьому суді, тому її участь було припинено без присвоєння їй рейтингу. Цей конкурс завершився у 2019 році. Наразі в новому ВС працюють приблизно 200 суддів.

17. У період з листопада 2019 року по червень 2023 року ВККС не здійснювала своїх повноважень через відсутність членів.

18. Тим часом заявниця продовжувала зберігати статус, заробітну плату та пільги судді ВАСУ до її відставки у зв’язку з достроковим виходом на пенсію (далі — відставка) 08 лютого 2024 року.

19. Повний виклад відповідного національного законодавства та міжнародних документів наведені в згаданому рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункти 23–34). Зокрема, важливими є такі положення національного законодавства.

20. Стаття 126 Конституції України (у редакції до внесення змін 2016 року) передбачала, що судді обіймали свої посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та тих суддів, які призначалися на посаду судді вперше на строк п’ять років. Ця ж стаття передбачала такий вичерпний перелік підстав для звільнення суддів: (1) закінчення строку, на який суддя був обраний або призначений; (2) досягнення шістдесяти п’яти років; (3) неможливість виконувати свої повноваження за станом здоров’я; (4) порушення суддею вимог щодо несумісності; (5) порушення суддею присяги; (6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; (7) припинення громадянства; (8)смерть або визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим; та (9) відставка.

Після внесення змін у 2016 році Конституція України аналогічно проголошує принцип, згідно з яким судді обіймають свої посади безстроково (частина п’ята статті 126), та передбачає вичерпний перелік підстав для звільнення суддів та припинення їхніх повноважень, що включає незгоду судді на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду (пункт 5 частини шостої статті 126). Частина четверта статті 16-1 Розділу XV "Перехідні положення" Конституції України також передбачає, що суддя, якого призначено на посаду строком на п’ять років або обрано суддею безстроково до внесення змін 2016 року, повинен підтвердити свою здатність здійснювати правосуддя, яка оцінюється в порядку, визначеному законом. Якщо за результатами такого оцінювання суддю визнано невідповідним займаній посаді за критеріями його компетентності, професійної етики чи доброчесності, або суддя відмовляється від проходження такого оцінювання, це є підставою для звільнення судді з посади.

21. Стаття 53 Закону України "Про судоустрій" 2016 року передбачає, що суддю не може бути переведено до іншого суду без його згоди, крім (1) переведення у разі реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду; (2) у порядку дисциплінарного стягнення.

22. Згідно із Законом України "Про Вищу раду правосуддя" 2016 року питання про переведення судді з одного суду до іншого вирішується ВРП (1) на підставі та в межах рекомендації ВККС і доданих до неї матеріалів; або (2) на підставі подання Дисциплінарної палати про переведення судді до суду нижчого рівня у порядку дисциплінарного стягнення (стаття 70). ВРП ухвалює вмотивоване рішення щодо цього питання (стаття 71), яке може бути оскаржене; суд, який розглядає апеляційну скаргу, скасовує рішення ВРП, якщо, серед інших підстав, у ньому не міститься посилань на визначені законом підстави для переведення судді та мотивів, з яких ВРП дійшла відповідних висновків (стаття 72).

23. Після рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року (див. пункт 8) Верховна Рада України ухвалила Закон України № 3481 від 21 листопада 2023 року (набрав чинності 27 грудня 2023 року), яким було внесено зміни до Закону України "Про судоустрій" шляхом доповнення Розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" новим пунктом 14-1. Цей пункт передбачає, що суддя "старого" вищого суду може бути переведений до апеляційного чи місцевого суду, що відповідає його спеціалізації, без рекомендації ВККС, але на підставі його особистої заяви про переведення, яка має бути подана протягом тридцяти днів з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін" 2023 року. У разі неподання заяви ВРП може самостійно, без рекомендації ВККС, запропонувати переведення судді до апеляційного суду, що відповідає його спеціалізації. Суддя, який не дає згоди на пропозицію ВРП, може бути звільнений з цієї підстави.

24. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

25. З огляду на важливе місце, яке судова влада посідає серед державних органів у демократичному суспільстві, та зростаюче значення, що надається принципу поділу влади та необхідності гарантування незалежності судової влади (див. рішення у справі "Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії" [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші заяви, пункт 196, від 06 листопада 2018 року), Суд повинен приділити особливу увагу захисту представників судової влади від заходів, що впливають на їхній статус або професійну діяльність і можуть загрожувати незалежності та автономії суддів (див. згадане рішення у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункт 52). Проте Суд нагадує, що Конвенція не перешкоджає державам ухвалювати законні та необхідні рішення стосовно реформування судоустрою. Суд усвідомлює складні передумови і контекст оскаржуваної судової реформи в Україні та вважає, що його завдання не полягає у висловленні міркувань стосовно її цілей, доцільності та обґрунтованості відповідно до Конституції України. Як підкреслила Венеціанська комісія, вжиття надзвичайних заходів може бути необхідним і виправданим для подолання корупції та некомпетентності працівників судових органів (там само, пункт 43).

26. Заявниця скаржилася на порушення принципу незмінності суддів і, таким чином, на незаконне втручання в її право на повагу до приватного життя у зв’язку з тим фактом, що після ліквідації ВАСУ, в якому вона працювала суддею, її незаконно зобов’язали брати участь у конкурсі на посади в новому ВС, і, успішно не пройшовши цей конкурс, вона була de facto усунена від виконання своїх суддівських функцій. Заявниця посилалася на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Прийнятність

1. Доводи сторін

27. Уряд посилався на рішення у справі "Денісов проти України" [ВП] (Denisov v. Ukraine) [GC], заява № 76639/11, пункти 102 та 115–117, від 25 вересня 2018 року) та стверджував, що оскаржувані заходи не вплинули на репутацію заявниці (підхід, заснований на підставах) і не мали серйозних негативних наслідків для її приватного життя (підхід, заснований на наслідках). Згідно з твердженнями Уряду оскаржувані заходи не призвели до значної втрати заробітної плати заявницею; вона не була позбавлена статусу та пільг судді ВАСУ. Тому Уряд стверджував, що оскаржувані заходи не перетнули поріг суворості, необхідний для застосування статті 8 Конвенції, тому скарги заявниці є несумісними з положеннями Конвенції за принципом ratione materiae.

28. Заявниця не погодилася з Урядом, наполягаючи, що її справа підпадала під дію статті 8 Конвенції. Зокрема, заявниця підкреслила, що, як і в рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), законодавчі зміни 2016 року та їхня подальша імплементація фактично позбавили її можливості виконувати свої суддівські функції без офіційного звільнення. Крім того, згідно з твердженнями заявниці, будучи de facto усуненою від здійснення повноважень судді, але все ще маючи суддівський мандат, вона підпадала під законодавчі обмеження щодо можливості влаштуватися на іншу роботу або розвивати свою кар’єру; її заробітна плата була в п’ять разів нижчою за заробітну плату суддів нового ВС.

2. Оцінка Суду

29. В рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункти 87–89, Суд вже розглядав питання про те, чи застосовувалася стаття 8 Конвенції, коли судді старого ВСУ не могли виконувати свої суддівські функції без офіційного звільнення у результаті законодавчих змін 2016 року та їхньої подальшої імплементації. Суд зауважив у вказаній справі, що "причини, на яких ґрунтувалося застосування цих заходів, прямо не стосувалися заявників, не кажучи вже про їхнє приватне життя" (підхід, заснований на підставах). Суд посилався на підхід, заснований на наслідках, зазначивши, що "навіть якщо припустити, що заявники не зазнали суттєвої фінансової шкоди, оскаржувані заходи позбавили їх можливості продовжувати свою суддівську діяльність та життя у професійному середовищі, де вони могли б досягти власних цілей професійного та особистого розвитку". Тому Суд дійшов висновку, що "оскаржувані заходи значною мірою вплинули на приватне життя заявників, і тому підпадають під сферу дії статті 8 Конвенції".

30. Суд зауважує, що зазначені висновки в рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine) повністю стосуються цієї справи. Заявниця скаржилася на неможливість тривалий час виконувати свої повноваження як суддя без офіційного звільнення, ситуацію, яка виникла внаслідок тих же змін та їхньої подальшої імплементації. Навіть якщо підстави для цих заходів жодним чином не були пов’язані з приватним життям заявниці, вони мали прямий вплив на її професійний та особистий розвиток і її можливість налагоджувати стосунки з іншими в професійному середовищі, де вона раніше працювала. Крім того, сторони не заперечують, що оскаржувані заходи значно обмежили можливість заявниці влаштуватися на іншу роботу або розвивати свою кар’єру, оскільки вона продовжувала мати суддівський мандат, який перешкоджав їй займати інші посади до розв’язання питання про її працевлаштування в національній судовій системі. Таким чином, це питання мало значні наслідки для приватного життя заявниці до її відставки в лютому 2024 року (див. пункт 18).

31. Зважаючи на характер та тривалість цих негативних наслідків, Суд вважає, що оскаржувані заходи достатньо серйозно вплинули на приватне життя заявниці для застосування статті 8 Конвенції.

32. Суд також зазначає, що скарги заявниці за статтею 8 Конвенції не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому ці скарги мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

1. Доводи сторін

33. Заявниця стверджувала, що було порушено статтю 8 Конвенції, оскільки вона не могла відновити свою суддівську діяльність протягом значного періоду часу, хоча була підтверджена її здатність здійснювати правосуддя як суддя у КАС у складі нового ВС, касаційного суду, який, як стверджується, був еквівалентним ВАСУ, де вона раніше працювала. Крім того, заявниця стверджувала, що ВККС та ВРП, які мали необмежені дискреційні повноваження щодо переведення суддів з одного суду до іншого, навіть не запропонували їй переведення до суду нижчої інстанції, де вона все ще могла б виконувати свої суддівські функції.

34. Уряд стверджував, що оскаржувані заходи мали чітку законодавчу підставу у національному законодавстві та переслідували законну мету реформування національної судової системи. Крім того, на думку Уряду, ці заходи не були непропорційними щодо заявниці, яка мала можливість взяти участь у конкурсі на посади в новому ВС або бути переведеною до суду нижчої інстанції. З огляду на це Уряд наголосив, що порушення статті 8 Конвенції не було.

2. Оцінка Суду

35. Суд зауважує, що, як вже зазначалося (див. пункт 31), приватне життя заявниці було дуже значною мірою порушено через позбавлення її можливості виконувати свої суддівські функції, і тому вважає, що оскаржувані заходи становили втручання в право заявниці на повагу до її приватного життя в розумінні статті 8 Конвенції (див. також рішення у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункти 165–167, ЄСПЛ 2013, з подальшими посиланнями). Таке втручання становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не може бути виправдане відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції як таке, що було здійснене "згідно із законом", переслідує одну або декілька законних цілей, передбачених цим пунктом, та є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення відповідної цілі або цілей (див. рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), заяви № 27276/15 та № 33692/15, пункт 92, від 12 січня 2023 року).

36. В згаданому рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункти 95–101, Суд уже встановив порушення статті 8 Конвенції щодо незаконності de facto усунення суддів старого ВСУ від виконання їхніх суддівських функцій внаслідок тієї ж судової реформи. Доходячи цього висновку, Суд надав першочергове значення рішенню Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року, яким відповідні законодавчі заходи були визнані неконституційними, та в якому зазначалося, що судді старого ВСУ мали право продовжувати виконувати свої функції як судді нового ВС. Суд погодився з Конституційним Судом України, що принцип незмінності суддів не було дотримано у справах заявників, оскільки вони не змогли продовжити виконувати свої функції як судді нового ВС. Суд також наголосив, що неспроможність національних органів влади врегулювати ситуацію заявників після ухвалення рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року, що призвело до їхньої нездатності відновити свою суддівську діяльність протягом значного періоду часу, також "серйозно підірвала правову визначеність та передбачуваність конституційних принципів незалежності суддів".

37. Суд вважає, що цю справу слід відрізняти від справи "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), оскільки рішення Конституційного Суду України від 18 лютого 2020 року обмежувалося ситуацією ВСУ, який продовжував існувати після реформи, хоча й під новою назвою. Це рішення не мало жодного стосунку до трьох касаційних судів (включаючи ВАСУ), діяльність яких була припинена внаслідок законодавчих змін 2016 року та їхньої подальшої імплементації (див. пункт 8). Натомість з нормативно-правової бази було зрозуміло (див. пункт 7), що три касаційні суди, у тому числі ВАСУ, де заявниця обіймала посаду судді, припинять свою діяльність та будуть ліквідовані, а судді цих судів матимуть право брати участь у конкурсі на посади в новому ВС, де судді призначатимуться на конкурсній основі. Тому судді трьох ліквідованих касаційних судів (включаючи ВАСУ) не могли очікувати автоматичного переведення до нового ВС, найвищого суду загальної юрисдикції у судовій системі України, без участі в конкурсі.

38. Однак з Конституції України випливає, що заявниця мала право залишатися суддею, якщо не виникали жодні з виняткових підстав для дострокового припинення повноважень, викладені у статті 126 (див. пункт 20). Після внесення змін до Конституції України у 2016 році ці виняткові підстави включали незгоду судді на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому він обіймав посаду раніше (там само), а також відмову від проходження повторного оцінювання компетентності, професійної етики та доброчесності або неуспішне проходження такого оцінювання (там само). Заявниця ніколи не відмовлялася від переведення як такого та виконала вимогу щодо оцінювання під час свого першого конкурсу на посади у новому ВС (див. пункт 11), тому її суддівський мандат, включаючи статус, права та гарантії судді, було підтверджено.

39. Суд також зазначає, що заявниця не перемогла у двох конкурсах на посади в новому ВС (див. пункти 10, 11 та 16). Тим не менш, щодо таких ситуацій реформа 2016 року прямо передбачала переведення суддів до інших судів. Ця можливість, у поєднанні з тим фактом, що заявниця підтвердила свою здатність здійснювати правосуддя як суддя і таким чином зберегла статус та пільги судді, означає, що закон не передбачав ситуації, в якій особа, яка опинилася в становищі заявниці, не отримала б нового призначення на посаду судді. Тому національне законодавство слід тлумачити в тому значенні, що заявниця мала право на таке призначення, що відповідало б принципу незмінності суддів — ключовому елементу для підтримання незалежності судової влади та довіри суспільства до неї (див. рішення у справі "Бака проти Угорщини" [ВП] (Baka v. Hungary) [GC], заява № 20261/12, пункт 172, ЄСПЛ 2016).

40. Суд зауважує, що в період з грудня 2017 року по грудень 2023 року питання про переведення заявниці на посаду в суд нижчої інстанції повністю перебувало у компетенції ВККС та ВРП. Як свідчить національне законодавство, заявниця не мала реальної можливості вплинути на цей процес і могла лише погодитися або не погодитися на запропоноване переведення (див. пункти 20, 21 та 22). Однак ці органи державної влади не зробили жодної пропозиції щодо переведення заявниці до іншого суду протягом цього значного періоду часу: спочатку — через ліквідацію апеляційного суду, який спочатку пропонувався як альтернатива для заявниці; потім — з невідомих причин; і зрештою — через припинення функцій ВККС (див. пункти 15 та 17). Заявниця не несла відповідальності за жодну з цих подій. Крім того, з формулювання законодавства неясно, чи могла вона ефективно оскаржити бездіяльність у своїй справі, оскільки оскарженню підлягала лише пропозиція про переведення (див. пункт 22). Уряд не надав Суду жодного прикладу з національної практики судів, який би свідчив, що оскарження ненадання національними органами влади пропозиції про переведення судді до суду нижчої інстанції мало б розумні перспективи на успіх. Ситуація, в якій опинилася заявниця, важко узгоджувалася з принципами юридичної визначеності та незалежності судової влади.

41. Суд бере до уваги, що внаслідок законодавчих змін (див. пункт 23), у грудні 2023 року заявниця зрештою отримала право звернутися до ВРП із заявою про переведення до апеляційного або місцевого суду відповідно до її спеціалізації. Однак заявниця вирішила не використовувати цю можливість і подала у відставку в лютому 2024 року, оскільки вже мала достатню кількість років професійного страхового стажу для дострокового виходу на пенсію (див. пункт 18). Рішення заявниці про відставку не применшує того факту, що вона була позбавлена можливості здійснювати свої суддівські функції протягом шести років через непереведення її національними органами влади до іншого суду.

42. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду про те, що втручання в права заявниці не відповідало вимогам законності для цілей Конвенції. Якщо було доведено, що втручання не відповідало вимогам законності для цілей Конвенції, зазвичай встановлюється порушення статті 8 Конвенції без розгляду питання про те, чи переслідувало таке втручання "законну мету" або чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві" (див., наприклад, згадане рішення у справі "Овчаренко та Колос проти України" (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункт 93).

43. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

44. Заявниця скаржилася, посилаючись на статтю 13 Конвенції, на те, що вона не мала ефективних засобів юридичного захисту для оскарження ситуації, в якій вона не могла виконувати свої суддівські функції. Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати за пунктом 1 статті 6 Конвенції як скаргу на відсутність доступу до суду.

45. Відповідні частини пункту 1 статті 6 Конвенції передбачають:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру".

А. Прийнятність

46. Уряд не висловив жодних заперечень щодо прийнятності цієї скарги заявниці, обмежившись твердженням про відсутність "небезпідставної скарги" за статтею 8 Конвенції, а тому явну необґрунтованість скарги за статтею 13 Конвенції.

47. Суд вважає, що питання, чи застосовується пункт 1 статті 6 Конвенції до оскаржуваної ситуації, слід розглядати незалежно від позиції Уряду держави-відповідача (див. аналогічний підхід в згаданому рішенні у справі "Овчаренко та Колос проти України" (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), пункт 85).

48. В згаданому рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункти 44–67, Суд вже розглядав питання, чи існувало право цивільного характеру у відповідній ситуації, коли судді старого ВСУ не могли виконувати свої суддівські функції без офіційного звільнення у результаті законодавчих змін 2016 року та їхньої подальшої імплементації. Суд зазначив, що після реформи 2016 року Конституційний Суд України у своєму рішенні від 18 лютого 2020 року підтвердив, що судді старого ВСУ мали право залишатися суддями нового ВС. На цій підставі та враховуючи, що конституційні та міжнародно-правові принципи незалежності судової влади "передбачали наявність у заявників принаймні небезпідставного підґрунтя, аби стверджувати про наявність у них права на захист від свавільного відсторонення від виконання суддівських обов’язків", Суд встановив, що спір заявників стосувався "права", яке було достатньо встановлене та сформульоване за національним законодавством, а також що такий спір був реальним, серйозним та мав "безпосереднє вирішальне значення" для їхніх прав. Щодо "цивільного" характеру порушеного права Суд взяв до уваги, що "фактично заявникам перешкодили у виконанні суддівських функцій у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України закону про реформу судоустрою", ситуацію, коли на відповідний момент вони не мали засобу юридичного захисту, який міг би вважатися ефективним. Застосовуючи підхід, встановлений в рішенні у справі "Вільхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії" (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), Суд зазначив, що заявники не мали права на доступ до суду згідно з національним законодавством і таке виключення не ґрунтувалося на об’єктивних підставах в інтересах держави (значною мірою через першочергове значення незалежності судової влади порівняно з "особливим обов’язком проявляти лояльність та довіру", що вимагається від державних службовців). Наведені міркування дозволили Суду дійти висновку про застосовність пункту 1 статті 6 Конвенції у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine).

49. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що вона суттєво відрізняється від справи "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine) тим, що Конституційний Суд України не висловив свою позицію щодо питання, чи мали право судді трьох касаційних судів, діяльність яких була припинена внаслідок законодавчих змін 2016 року, у тому числі ВАСУ, де працювала заявниця, обіймати посади суддів у новому ВС (див. пункт 8). Однак, як він вже встановив у контексті статті 8 Конвенції (див. пункти 39 та 40), заявниця мала право за національним законодавством отримати нове призначення на посаду судді. Важливо також те, що відповідно до принципів незалежності судової влади вона мала право на захист від свавільного відсторонення від виконання суддівських обов’язків. Тому Суд вважає, що спір заявниці стосувався "права" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції. Зважаючи на роль суддівських функцій, які вона не могла виконувати, такий спір був реальним і серйозним; він також мав "безпосереднє вирішальне значення" для її прав через неможливість тривалий час здійснювати правосуддя як суддя.

50. Щодо "цивільного" характеру відповідного права заявниці Суд зазначає, що, як і у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункт 61, законодавчі зміни 2016 року неявно позбавили її спір захисту пункту 1 статті 6 Конвенції, і у відповідний момент вона не мала ефективних національних засобів юридичного захисту для оскарження такого стану законодавства. З цього випливає, що заявниця не мала права на доступ до суду згідно з національним законодавством у зв’язку з її вимогою, яка є предметом цієї справи. Однак, враховуючи, що гарантії незалежності судової влади здебільшого переважають над "особливим обов’язком проявляти лояльність та довіру", що вимагається від державних службовців, Суд не вважає виправданим позбавлення членів судової влади захисту пункту 1 статті 6 Конвенції у питаннях стосовно умов їхньої роботи (там само, пункт 66). Ці міркування однаковою мірою стосуються цієї справи, тому пункт 1 статті 6 Конвенції застосовується до оскаржуваної ситуації.

51. Суд також вважає, що скарга заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

52. Заявниця наголосила, що її позбавили права на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції для оскарження перешкоджання їй у виконанні її суддівських функцій.

53. Уряд не подав жодних зауважень щодо суті цієї скарги.

2. Оцінка Суду

54. В згаданому рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункти 73 та 74, Суд вже виклав свій підхід до відсутності у суддів старого ВСУ доступу до суду для оскарження перешкоджання їм у виконанні їхніх суддівських функцій у результаті реформи 2016 року. Зокрема, Суд наголосив, що "право на доступ до суду є одним з основоположних процесуальних прав для захисту представників судової влади, і заявники в принципі повинні були мати прямий доступ до суду у зв’язку з їхніми твердженнями про незаконне перешкоджання їм у виконанні суддівських функцій". Суд вважав складним для розуміння, яким чином проголошені цілі судової реформи (забезпечення справедливого судочинства та прискорення розгляду справ на національному рівні шляхом реорганізації вищих судів України) "могли бути досягнуті шляхом обмеження доступу заявників до суду у зв’язку з їхніми скаргами на перешкоджання виконанню ними суддівських функцій". З огляду на це Суд дійшов висновку, що "відсутність доступу до суду не була обґрунтовано пропорційною законній меті, яку вона переслідувала".

55. Як зазначалося (див. пункт 50), національне законодавство не надавало заявниці можливості подати позов для оскарження її de facto усунення від виконання суддівських функцій, і не було об’єктивного обґрунтування для позбавлення її доступу до суду з точки зору необхідності забезпечення незалежності судової влади.

Навіть якщо ця справа відрізняється від справи "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine) тим, що остання стосувалася суддів старого ВСУ, яким перешкодили у виконанні їхніх суддівських функцій у результаті реформи 2016 року, Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі, оскільки заявниця також не могла оскаржити у судах свою неможливість тривалий час здійснювати правосуддя як суддя у результаті тієї ж реформи.

56. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що заявниця не мала доступу до суду для оскарження факту перешкоджання їй у виконанні її суддівських функцій. На думку Суду, така відсутність доступу до суду не була розумно пропорційною законним цілям, які переслідувалися (див. аналогічні висновки в згаданому рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункт 74).

57. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявниці доступу до суду для оскарження неможливості тривалий час здійснювати правосуддя як суддя.

58. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість судового провадження щодо її неуспішної участі в конкурсі на посади в новому ВС. Заявниця також скаржилася за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції на те, що її було піддано інакшому поводженню порівняно із суддями судів нижчих інстанцій, яких не змушували брати участь у конкурсі на посади в новому ВС як умову продовження здійснення ними правосуддя.

59. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої попередні висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби розглядати питання прийнятності та суть решти скарг (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] див. зображення [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

60. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Вимога про поновлення на посаді

61. Заявниця просила Суд вказати Уряду на необхідність забезпечити її поновлення на посаді як судді КАС у складі нового ВС. Заявниця подала це клопотання приблизно за вісім місяців до того, як вирішила подати у відставку з посади судді ВАСУ (див. пункт 18).

62. Суд вважає, що факт відставки заявниці робить невиправданим розгляд її вимоги про поновлення на посаді.

В. Відшкодування шкоди

63. Заявниця надала розрахунки стверджуваної матеріальної шкоди, яка складалася із суми, еквівалентної різниці між виплаченою заявниці заробітною платою та винагородою, належною судді нового ВС, за період з 27 липня 2017 року до 01 березня 2022 року. Заявниця також вимагала 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

64. Уряд стверджував, що ці вимоги були цілком необґрунтованими та надмірними.

65. Суд вважає, що заявниця не довела, що вона зазнала матеріальної шкоди, яка виникла у результаті встановлених порушень. Тому він відхиляє вимогу про відшкодування матеріальної шкоди.

66. Проте Суд вважає, що заявниця зазнала моральної шкоди, для відшкодування якої недостатньо усього лише встановлення порушення Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та підхід, застосований Судом в згаданому рішенні у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), пункт 106, він присуджує заявниці 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

С. Судові та інші витрати

67. Заявниця вимагала відшкодування таких судових та інших витрат:

(i) 960 українських гривень (далі — грн) в якості компенсації судового збору, сплаченого на національному рівні (вона надала квитанцію, пов’язану із судовим провадженням щодо її неуспішної участі в конкурсі на посади в новому ВС);

(ii) 1 305 грн в якості компенсації поштових витрат на відправлення двох заяв до Суду (вона надала квитанції); та

(iii) 8 400 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу за представництво її інтересів у Суді (вона надала договір про юридичний супровід, акт виконаних робіт, рахунок-фактуру на 3 000 євро та письмову згоду на перерахування 5 400 євро безпосередньо на банківський рахунок її представника).

68. Уряд стверджував, що суми, які вимагалися, були необґрунтованими, зокрема, тому що:

(i) судовий збір не був неминучим;

(ii) квитанції на підтвердження поштових витрат були низької якості;

(iii) частина суми вимоги щодо витрат на правову допомогу (5 400 євро) не була фактично сплачена; та

(iv) інша частина цієї вимоги (3 000 євро) не була підтверджена належними доказами.

69. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні у нього документи та зазначені критерії, Суд відхиляє вимоги про компенсацію судового збору та поштових витрат і вважає за розумне присудити заявниці 3 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися.

D. Пеня

70. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції на відсутність доступу до суду та за статтею 8 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з правом заявниці на доступ до суду.

4. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

5. Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність та суть решти скарг.

6. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 5 000 (п’ять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 березня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.