ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Якобсон проти України" (Заява № 77736/12)
| СТРАСБУРГ 21 листопада 2024 року |
Автентичний переклад
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Якобсон проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ладо Чантурія (<…>), Голова,
Микола Гнатовський (<…>),
Уна Ні Райферті (<…>), судді,
та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяву (№ 77736/12), яку 29 листопада 2012 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) сім’я з чотирьох осіб, що на момент подання заяви були громадянами України і відповідні відомості про яких наведено в таблиці у додатку (далі — заявники), яким була надана правова допомога і їх представляв п. Р.В. Котик — юрист, який практикує у с. Котиківка,
рішення повідомити про перелічені в пункті 1 скарги Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,
зауваження сторін,
після обговорення за зачиненими дверима 24 жовтня 2024 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Справа стосується справедливості та необхідності визнання недійсним права власності першого заявника на будинок і виселення заявників із нього. Заявники також висунули скарги на справедливість та тривалість цивільного провадження й доступ до апеляційного суду. Вони посилалися на статті 6, 8 і 13 Конвенції та на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
2. У червні 2005 року П.П., колишній власник будинку, який перший заявник придбав у 2003 році на проведених державною виконавчою службою прилюдних торгах, подав позов, вимагаючи повернути йому будинок як незаконно проданий. Згодом до провадження було долучено позовну вимогу про виселення заявників.
3. 02 грудня 2011 року після завершення двох розглядів справи у трьох інстанціях Тисменицький районний суд відмовив у задоволенні позовів П.П., які після його смерті підтримала його донька С.М. Суд зазначив, що перший заявник придбав відповідний будинок у 2003 році за загальну суму у розмірі 15 700 українських гривень (далі — грн)-1. Будинок був виставлений на продаж на прилюдні торги, оскільки М.П., дружина П.П., яка передала будинок приватному банку "П." у заставу у зв’язку з наданим кредитом, не виконала своїх зобов’язань щодо погашення кредиту. Суд постановив, що договір застави був законним, оскільки М.П. мала довіреність від П.П., яка уповноважувала її вчиняти будь-які правочини, пов’язані з будинком. Державні виконавці виставили будинок на продаж за ціною, погодженою сторонами договору застави, і, як такий, продаж також був законним. Перший заявник сплатив купівлю будинку за рахунок продажу попереднього помешкання своєї родини за 17 172 грн-2. Він добросовісно придбав будинок, і його родина оселилася там. На думку суду, відповідачів не могли змусити відмовитися від права власності на будинок або виселити.
__________
-1 Ця сума, яка становила приблизно 2 300 євро на момент подій, складалася з 11 646 грн несплаченої заборгованості, яку вимагав банк, і 4 054 грн, отриманих як винагорода державними виконавцями.
-2 Приблизно 2 500 євро на момент подій.
4. 31 січня 2012 року Апеляційний суд Івано-Франківської області задовольнив апеляційну скаргу С.М. Суд встановив, зокрема, що М.П. не була уповноважена укладати договір застави на будинок П.П. для отримання особистого кредиту; банк порушив процедуру звернення стягнення, оскільки не довів, що П.П. отримав повідомлення про намір звернення стягнення щодо його майна; нотаріус порушив норми щодо звернення стягнення, оскільки не перевірив стан повідомлення П.П.; а виконавча служба встановила несправедливо низьку ціну продажу та не зібрала повної інформації щодо статусу права власності на майно. З огляду на різні недоліки, договір застави, звернення стягнення та продаж будинку повинні були бути визнані недійсними; право власності першого заявника мало бути визнане недійсним; а його сім’я мала бути виселена, оскільки вони втратили право проживати у будинку. Крім того, суд зобов’язав банк відшкодувати першому заявнику 11 646 грн, отриманих від продажу, і зобов’язав виконавчу службу відшкодувати йому 4 054 грн, отриманих в якості винагороди.
5. Заявники подали касаційну скаргу, стверджуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення районного суду, яке, на їхню думку, було справедливим. Вони стверджували, зокрема, що застереження про захист bona fide покупця-3 означало, що їхню сім’ю можна було змусити відмовитися від права власності на майно, лише якщо було б встановлено, що П.П. втратив право власності поза його волею. Відповідний будинок був de facto спільною сумісною власністю подружжя М.П. і П.П. М.П., яка брала кредит на оплату лікування С.М. (дочка подружжя), мала довіреність, що підтверджувала згоду П.П. на укладення нею договору застави. Заявники також стверджували, що позбавлення їх володіння їхнім єдиним житлом і виселення з нього поставило б їх у складне становище.
__________
-3 Стаття 145 Цивільного кодексу 1963 року у редакції, чинній на момент вчинення оскаржуваного правочину.
6. 06 червня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявників, підтримавши обґрунтування апеляційного суду, і до січня 2013 року заявників було виселено.
7. У 2014 році Державна казначейська служба України повернула виконавчі листи щодо виконавчої служби без виконання.
8. Згодом заявники подали позов проти С.М. та виконавчої служби щодо різниці між ухваленим судами відшкодуванням та ринковою вартістю будинку у 2012 році. Вони отримали звіт сертифікованого суб’єкта оціночної діяльності, згідно з яким ринкова вартість будинку у 2012 році становила 233 870 грн-4. Це провадження завершилося присудженням 27 355 грн-5, які мала сплатити С.М. в якості відшкодування частини витрат на ремонт будинку, що була підтверджена квитанціями про оплату. Суд першої інстанції залишив позов проти виконавчої служби без задоволення як необґрунтований. Апеляційна скарга заявників не була розглянута, оскільки перший заявник не сплатив судовий збір у розмірі 4 175 грн-6.
__________
-4 Приблизно 22 000 євро станом на січень 2013 року.
-5 Приблизно 1 700 євро станом на червень 2014 року, коли було присуджено відшкодування.
-6 Приблизно 150 євро на момент подій.
9. Згодом троє заявників переїхали до Білорусі, а перший заявник отримав громадянство Білорусі.
ОЦІНКА СУДУ
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
10. Заявники скаржилися на те, що вони незаконно і несправедливо були позбавлені їхнього будинку.
11. Суд бере до уваги заперечення Уряду щодо несумісності скарг другої, третього та четвертого заявників за критерієм ratione materiae з цим положенням. Визнаючи, що усі четверо заявників могли мати певний особистий матеріальний інтерес у продовженні проживання у відповідному будинку (див. рішення у справі "Тулешов та інші проти Росії" (Tuleshov and Others v. Russia), заява № 32718/02, пункт 40, від 24 травня 2007 року), Суд зазначає, що згідно з його поточною усталеною практикою право проживати у певній нерухомості, яким особа не володіє, за загальним правилом не становить "майно" (див., серед інших джерел, рішення у справі "Поняєва та інші проти Росії" (Ponyayeva and Others v. Russia), заява № 63508/11, пункт 36, від 17 листопада 2016 року). Суд зазначає, що рішення національного суду щодо визнання недійсним права власності на спірний будинок стосувалося лише першого заявника. Він не вважає необґрунтованим у цій справі діяти як суд першої інстанції щодо аналізу будь-яких майнових інтересів інших заявників, чиї скарги стосовно втрати права проживання найкраще розглядати за статтею 8 Конвенції.
12. Таким чином, Суд вважає цю скаргу прийнятною щодо першого заявника та відхиляє її щодо інших заявників як несумісну за критерієм ratione materiae зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. згадане рішення у справі "Поняєва та інші проти Росії" (Ponyayeva and Others v. Russia), пункти 32–37).
13. Відповідні загальні принципи наведено, зокрема, в рішеннях у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункти 107–111 і 114, ЄСПЛ 2000-I, "Максименко та Герасименко проти України" (Maksymenko and Gerasymenko v. Ukraine), заява № 49317/07, пункти 49–56 і 60–64, від 16 травня 2013 року, "Пірантіене проти Литви" (Pyrantiene v. Lithuania), заява № 45092/07, пункти 49–73, від 12 листопада 2013 року, і, в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 42, 43 і 45, від 16 лютого 2017 року.
14. У контексті цих принципів Суд доходить висновку, що визнання недійсним права власності першого заявника становило "позбавлення власності". Суд погоджується, що це позбавлення ґрунтувалося на положеннях національного законодавства, на які посилався апеляційний суд, і переслідувало законну мету, зокрема захист майнових прав С.М.
15. Визначаючи, чи встановив оскаржуваний захід також справедливий баланс між конкуруючими інтересами, Суд зазначає, що перший заявник був позбавлений свого права власності на будинок, оскільки суди встановили, що приватні суб’єкти та представники держави, залучені до вчинення сукупності правочинів, які завершилися продажем будинку, вчинили низку протиправних дій та бездіяльності. Вбачається, що перший заявник добросовісно придбав будинок і не був відповідальним за ці недоліки. З цього випливає, що сума відшкодування за його втрату мала корелюватися з фактичною вартістю будинку на момент позбавлення (див. згадане рішення у справі "Пірантіене проти Литви" (Pyrantiene v. Lithuania), пункт 67).
16. Хоча першому заявнику було присуджено суму, що дорівнювала вартості придбання будинку, Суд зазначає, по-перше, що майже одна третина цього відшкодування, яку мала сплатити виконавча служба не була сплачена з 2012 року. Цей факт сам собою виправдовує висновок, що справедливий баланс було порушено (див. рішення у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункт 54, від 15 жовтня 2009 року).
17. Суд також зазначає, що згадану суму було присуджено майже через десять років з дати, коли цю суму було сплачено для придбання відповідного будинку. Не вбачається, що застосований національними судами механізм реституції передбачав будь-який змістовний розгляд аргументів, пов’язаних із можливими втратами у зв’язку з інфляцією, коливанням ринкових цін на нерухомість або іншими чинниками, зумовленими плином часу. Суд зазначає, що сім’ї заявників вдалося в окремому провадженні стягнути із С.М. відшкодування частини їхніх витрат на ремонт будинку. Тим не менш, як вбачається, загальна сума відшкодування, окрім того, що вона була виплачена лише частково, становила на той момент приблизно лише одну п’яту ринкової вартості будинку, згідно зі звітом сертифікованого суб’єкта оціночної діяльності, висновок якого Уряд не оскаржував.
18. Стосовно аргументів Уряду, що перший заявник придбав будинок за зниженою ціною, то матеріали справи не містять переконливих доказів у зв’язку з цим. Перший заявник запропонував найвищу ціну на прилюдних торгах, які проводили державні службовці, і тому не міг нести відповідальність за умови продажу (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Пірантіене проти Литви" (Pyrantiene v. Lithuania), пункти 54 і 59). З матеріалів справи також вбачається, що у 2003 році перший заявник продав сімейну квартиру приблизно за таку ж ціну, як і вартість, інвестована в придбання будинку. Не було доведено, що в 2013 році він міг також профінансувати придбання нового житла за рахунок присудженого відшкодування. Аргумент Уряду, що заявники могли отримати додаткове відшкодування, подавши позов проти виконавчої служби, є непереконливим, оскільки відповідний позов не був задоволений в першій інстанції та не було надано жодних доказів того, що будь-яка усталена практика давала їм розумні перспективи успіху в апеляційній інстанції.
19. Загалом вбачається, що в результаті рішень, ухвалених національними судами з метою захисту прав С.М., спадкоємиці колишнього власника, витрати на відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями третіх осіб, у тому числі матері С.М. і виконавчої служби, були перекладені на першого заявника, який не був відповідальним за ці неправомірні дії.
20. Ці висновки разом із висновками про несплату присудженого судом відшкодування виконавчою службою свідчать, що перший заявник зазнав індивідуального та надмірного тягаря у зв’язку з позбавленням власності.
21. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
22. Суд також вважає, що скарги заявників за статтею 8 Конвенції на їхнє виселення є прийнятними та свідчать про порушення цього положення у контексті принципів, розроблених у його усталеній практиці (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункти 51 і 52, від 02 грудня 2010 року).
III. ІНШІ СКАРГИ
23. З огляду на наведені висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання в цій справі і немає потреби розглядати подальші скарги, подані за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
( Див. текст )
24. Перші два заявники вимагали 20 010 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Вони стверджували, що ця сума відповідала ринковій вартості будинку першого заявника у 2012 році, який, безумовно, був їхньою спільною сумісною власністю, за винятком сум, присуджених національними судами для стягнення із С.М. і банку, а також помножену на офіційний індекс оцінки нерухомості. Кожен із чотирьох заявників також вимагав по 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Вони також вимагали спільно 980 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах.
25. Уряд стверджував, що перший заявник отримав справедливе відшкодування на національному рівні, а всі інші вимоги були необґрунтованими та невідповідними.
26. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості (див. згадане рішення у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), пункти 52 і 53), Суд вважає за доцільне присудити заявникам спільно 26 000 євро за всіма пунктами та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги, подані першим заявником за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і скарги, подані всіма заявниками за статтею 8 Конвенції, а скарги, подані другою, третім і четвертим заявниками за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції — неприйнятними.
2. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо першого заявника.
3. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції щодо усіх заявників.
4. Постановляє, що немає потреби розглядати питання прийнятності та суть скарг за статтями 6 і 13 Конвенції.
5. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити усім заявникам спільно загальну суму у розмірі 26 000 (двадцять шість тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 листопада 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .
| Заступник Секретаря | Мартіна КЕЛЛЕР |
| Голова | Ладо ЧАНТУРІЯ |
ДОДАТОК
Перелік заявників:
Заява № 77736/12