Справа «Панова та інші проти України» (Заява № 28519/10 та 3 інші заяви - див. таблицю у додатку)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Панова та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Лятіф Гусейнов (<...>), Голова,

Ладо Чантурія (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви (№ 28519/10, № 52630/10, № 52697/10 та № 57473/10), які подали у різні дати, зазначені в таблиці у додатку, до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) четверо громадян України, відомості щодо яких наведені в таблиці у додатку (далі - заявники),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги щодо законності та справедливості судових рішень про виселення заявників, а також визнати решту скарг у заявах неприйнятними,

рішення надати правову допомогу,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 17 червня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Заявники стверджували, що їх незаконно та несправедливо виселили з їхніх квартир у будівлі, яка раніше належала державному підприємству, після її передачі приватному власнику. Вони висунули скарги за статтями 6, 8 та 13 Конвенції.

2. Заявники народилися у 1950, 1951, 1957 та 1974 роках відповідно. Перша, друга та третя заявниці проживають у с. Ясногородка.

3. Четвертий заявник, п. І.В. Бірючков, був сином другої заявниці, пані В.І. Павлінової. Він помер у 2014 році, коли його заява перебувала на розгляді у Суді. Друга заявниця висловила бажання підтримати заяву свого покійного сина.

4. Заявникам була надана правова допомога та їх представляв п. Є.Л. Бойченко - юрист, який практикує у м. Страсбурзі.

5. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

6. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

7. 01 липня 1980 року Макарівська районна рада (в Київській області, Україна) ввела в експлуатацію декілька новозбудованих будівель на території бази відпочинку "Л.К.", розташованій поблизу села Ясногородка. Одна з цих будівель називалася "готель з гуртожитком та гаражем". База відпочинку була побудована підприємством "В." - радянським державним підприємством, яке знаходилося в Росії, та призначалася для поселення дітей його працівників під час канікул.

8. У різні дати до 1987 року першим трьом заявницям, які працювали на базі відпочинку "Л.К." разом з декількома десятками інших працівників "Л.К." було надано житло у згаданому будинку для них та осіб, що перебували на їхньому утриманні. Четвертий заявник, неповнолітній на той момент, був поселений разом з другою заявницею, його матір’ю.

9. У 1987 році підприємство "В." закрило базу відпочинку, звільнило працівників, у тому числі перших трьох заявниць, і передало майно бази відпочинку "Л.К." на баланс державному будівельному підприємству "С.М.Т.", розташованому в Україні. Декілька разів підприємство "С.М.Т." розглядало різні проєкти щодо переселення колишніх працівників бази відпочинку "Л.К.", які проживали на території колишньої бази відпочинку; проте ці проєкти завершені не були.

10. У 1992 році майновий комплекс придбало приватне підприємство "І.", яке того ж року продало його іншому приватному підприємству "Е.".

11. Неодноразово колишні працівники бази відпочинку "Л.К.", які проживали в її приміщеннях, зверталися до різних органів державної влади зі скаргами та вживали різні інші заходи, стверджуючи, що передача бази відпочинку "Л.К." приватним власникам була незаконною та була посяганням на їхні права як наймачів.

12. 01 березня 1993 року Київська обласна державна адміністрація надіслала лист групі колишніх працівників бази відпочинку "Л.К.", зазначивши:

"... Товариство ["E."] зобов’язалось... забезпечувати жильців [колишної бази відпочинку "Л.К."] теплом, електроенергією та водопостачанням. Відселення з бази відпочинку буде вирішено лише при умові будівництва будинків для всіх проживаючих сімей. Товариство ["E."] погодилось вести будівництво житла. На даний час під [проєкт] виділено п’ятнадцять гектарів землі. Ведуться роботи по проекту планування …".

13. У 1996 році у відповідь на клопотання другої заявниці підприємство "E." дозволило їй зайняти у тій самій будівлі додаткову квартиру, яка звільнилася, оскільки на той момент вона та її син (четвертий заявник), який досяг повноліття, користувалися однокімнатною квартирою.

14. Згідно з твердженнями Уряду у 2004 році підприємство "Е." переселило деяких колишніх працівників бази відпочинку "Л.К.", надавши їм інше житло.

15. Згідно з твердженнями заявників у період з 1992 по 2004 роки підприємство "Е." не здійснювало жодних заходів щодо утримання майна бази відпочинку "Л.К." і вона стала напівзруйнованою. Колишні працівники бази відпочинку "Л.К.", які там проживали, робили все можливе, щоб підтримувати будівлі та інфраструктуру у належному стані. У 2004 році у зв’язку зі зростанням ціни на землю підприємство "Е." вирішило продати базу відпочинку "Л.К.". Оскільки присутність наймачів перешкоджала запланованому продажу, підприємство "Е." почало вживати різних незаконних заходів для виселення наймачів, не виконавши свою обіцянку про надання їм іншого житла. Воно припинило постачання води, газу та електроенергії, змусивши мешканців встановити власні системи енерго- та водопостачання.

16. 13 березня 2006 року після декількох перевірок скарг мешканців бази відпочинку "Л.К." прокурор Макарівського району ініціював цивільне провадження в їхніх інтересах, вимагаючи зобов’язати підприємство "E." врегулювати питання їхнього проживання шляхом видачі ордерів на їхні імена згідно з Житловим кодексом України (у редакції 1983 року).

17. Підприємство "Е." подало зустрічний позов, стверджуючи про незаконність проживання всіх мешканців бази відпочинку "Л.К." у його власності. Посилаючись на загальні положення цивільного законодавства щодо захисту приватної власності, воно вимагало їхнього виселення.

18. Заявники оскаржили вимоги підприємства "Е.", а також доводи прокурора. Вони стверджували, що їхнє поточне помешкання було надано їм як захищеним наймачам службового житла і вони проживали там законно, постійно та добросовісно протягом значних періодів часу. Тому у прокурора не було потреби домагатися врегулювання питання їхнього проживання там. Щодо зустрічного позову підприємства "Е." стосовно їхнього виселення заявники стверджували, що відповідно до Житлового кодексу України їх не можна було виселити без надання їм іншого житла. Заявники надали копії документів місцевих органів державної влади, які підтверджували, що це житло було вже давно зареєстроване як їхнє постійне місце проживання, а також розрахункові книжки, видані на їхні імена згідно з положеннями, застосовними до захищених об’єктів оренди у 1980-х роках. Заявники також надали копії ордерів на жиле приміщення, виданих на їхні імена у 1980-х роках Макарівською районною радою.

19. 27 червня 2006 року районний суд залишив без розгляду позов прокурора, поданий від імені заявників, оскільки заявники його не підтримали. Однак він продовжив розгляд цього самого позову у частині щодо деяких інших мешканців бази відпочинку "Л.К.", які підтримали позицію прокурора. Суд також розглянув зустрічний позов про виселення, поданий підприємством "E." проти усіх мешканців бази відпочинку "Л.К.", у тому числі заявників.

20. 20 жовтня 2006 року Шевченківський районний суд міста Києва ухвалив рішення на користь підприємства "Е.". Зокрема, він встановив відсутність документів, які б свідчили про те, що будь-який з будинків бази відпочинку "Л.К." був призначений для постійного проживання; що житло заявників ніколи не було зареєстровано як частина державного житлового фонду і, таким чином, видача їм ордерів на жиле приміщення та реєстрація місця проживання в місцевих органах державної влади порушувала застосовні процесуальні норми. У зв’язку з наведеним положення щодо безстрокового найму, передбачені Житловим кодексом України, не застосовувалися у їхній справі. За відсутності будь-яких договірних відносин з підприємством "Е." у заявників та інших мешканців бази відпочинку "Л.К." не було жодних законних підстав винаймати приміщення колишньої бази відпочинку, а підприємство "Е.", приватний власник, не міг бути зобов’язаний забезпечувати їх житлом. Згідно зі статтями 319 та 321 Цивільного кодексу України (див. пункт 33) усі мешканці бази відпочинку "Л.К.", у томі числі заявники, мали бути виселені.

21. Низка відповідачів, яких підтримали заявники, подали апеляційну скаргу на це рішення на підставі різних процесуальних норм. По суті вони також стверджували, що приватне підприємство "E." незаконно придбало колишнє державне майно, в якому вони проживали як захищені наймачі службового житла для цілей Житлового кодексу України. Відповідні приміщення були житлом, в якому вони давно проживали родинами; вони утримували їх за власний рахунок; і законність їхнього проживання ніколи раніше не оскаржувалася. Згідно зі статтею 125 Житлового кодексу України їх неможливо було виселити без надання їм іншого житла.

22. Прокурор також оскаржив рішення про виселення від імені всіх мешканців бази відпочинку "Л.К.", у тому числі заявників. Всупереч позиції відповідачів, він вважав, що їхнє проживання не було належним чином задокументоване. Однак він стверджував, що у цьому порушенні не можна звинувачувати відповідачів, оскільки у цьому не було їхньої провини. Він також стверджував, що відповідачі добросовісно проживали в оспорюваних приміщеннях протягом тривалих періодів часу та належним чином брали участь в їхньому утриманні. На думку прокурора, неперебірливе виселення всіх відповідачів з метою захисту майнових інтересів поточного власника без розгляду обставин кожного мешканця було б крайнім і непропорційним заходом.

23. 08 вересня 2009 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення про виселення. Він встановив, що деякі документи в матеріалах справи свідчили, що будівля, в якій проживали відповідачі, мала бути гуртожитком для працівників бази відпочинку "Л.К." відповідно до положень Житлового кодексу України. Таким чином, позовна вимога підприємства "Е." про виселення, сформульована на підставі загальних положень цивільного законодавства щодо захисту приватної власності та без здійснення детальної оцінки індивідуальної ситуації кожного мешканця і яка не враховувала положень Житлового кодексу України, не могла бути задоволена.

24. 17 березня 2010 року Верховний Суд України задовольнив подану підприємством "Е." касаційну скаргу і залишив без змін ухвалене районним судом рішення про виселення. Він встановив, що, оскільки відповідна будівля не була належним чином зареєстрована як частина державного житлового фонду, призначеного для постійного проживання, розглядати проживання відповідачів як безстроковий найм у розумінні Житлового кодексу України не було підстав. Згідно з положеннями Цивільного кодексу України щодо захисту приватної власності від свавільного посягання відповідачі, у тому числі заявники, мали бути виселені.

25. 31 березня 2010 року рішення Верховного Суду України було надіслано заявникам поштою.

26. У різні дати у травні та червні 2010 року всіх заявників було виселено.

27. Згодом підприємство "Е." знесло будівлю, в якій проживали заявники.

28. У вересні 2010 року підприємство "Е." продало колишню базу відпочинку "Л.К." іншому приватному підприємству "П.".

29. У червні 2006 року третя заявниця придбала недобудований будинок у селі Ясногородка. Після її виселення з колишньої бази відпочинку "Л.К." вона переїхала в цей будинок.

30. 30 листопада 2011 року перша, друга та четвертий заявники були включені органом місцевої влади до списку громадян, які мають пріоритетне право на отримання соціального житла.

31. 23 квітня 2013 року першій, другій та четвертому заявникам були надані ордери на поселення у квартирах з фонду соціального призначення у селі Ясногородка. Згідно з твердженнями першої та другої заявниць ці квартири знаходилися у відремонтованій майстерні; у них не було елементарних зручностей і потрібно було провести значні ремонтні роботи, аби зробити їх придатними для проживання.

32. Відповідні положення Житлового кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

"Без надання іншого службового приміщення не може бути виселено [з службових жилих приміщень]

...

- осіб, звільнених у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи [або] організації або [які звільнені] за скороченням [працедавцем] чисельності чи штату працівників;

... ".

33. Відповідні положення Цивільного кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачали:

"1. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

... ".

"1. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

... ".

34. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

35. Пан І.В. Бірючков - четвертий заявник - помер у 2014 році, його мати, пані В.І. Павлінова - друга заявниця - висловила бажання підтримати його заяву.

36. Уряд стверджував, що друга заявниця не мала права підтримувати заяву свого покійного сина, оскільки оскаржувані права не могли бути передані.

37. Суд зазначає, що у низці справ, коли заявники померли під час провадження, він врахував бажання їхніх спадкоємців або близьких родичів продовжувати їхній розгляд (див., зокрема, рішення у справах "Ергезен проти Туреччини" (Ergezen v. Turkey), заява № 73359/10, пункти 29-31, від 08 квітня 2014 року, а також в якості нещодавнього прикладу "Лопез Рібалда та інші проти Іспанії" [ВП] (Lуpez Ribalda and Others v. Spain) [GC], заяви № 1874/13 та № 8567/13, пункти 72 і 73, від 17 жовтня 2019 року з подальшими посиланнями). Однак у цій справі, зважаючи на характер скарг четвертого заявника, аналогічних скаргам, поданим трьома іншими заявницями, у тому числі його матір’ю - другою заявницею - від свого імені, Суд вважає, що друга заявниця не має достатнього інтересу підтримувати ті самі скарги від імені свого сина. З огляду на наведене Суд також вважає, що відсутній загальний інтерес, який би вимагав продовження розгляду скарг четвертого заявника, і вважає, що було задоволено умови, за яких ці скарги можуть бути вилучені із його реєстру справ, передбачені пунктом 1 статті 37 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі "I.Г. та інші проти Словаччини" (I.G. and Others v. Slovakia), заява № 15966/04, пункти 92 і 93, від 13 листопада 2012 року).

38. Отже, Суд вирішує вилучити заяву, подану четвертим заявником, п. І.В. Бірючковим, з реєстру його справ згідно з підпунктом "с" пункту 1 статті 37 Конвенції. У подальших частинах цього рішення вираз "заявники" включатиме лише першу, другу та третю заявниць.

39. Перша, друга та третя заявниці скаржились на те, що судове рішення про їхнє виселення становило незаконне та несправедливе втручання в право на повагу до їхнього житла. Вони посилалися на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

А. Прийнятність

1. Стверджуване невичерпання національних засобів юридичного захисту першою, другою та третьою заявницями

40. Уряд стверджував, що перша, друга та третя заявниці не вичерпали національні засоби юридичного захисту у зв’язку з наведеними скаргами. Зокрема, спочатку отримавши відповідне житло у зв’язку з працевлаштуванням, вони повинні були передбачити, що після звільнення їхнє проживання стало необґрунтованим. До того ж, будівля, в якій вони проживали, не була зареєстрована як частина державного житлового фонду і не була призначена для постійного проживання. Таким чином, заявниці повинні були звернутися до нових власників з вимогою врегулювати питання їхнього постійного проживання або вимагати переселення. В якості альтернативи, вони могли звернутися до відповідних органів державної влади щодо включення їх до списку осіб, які мають право на отримання соціального житла. Тим часом заявниці не лише не вжили жодної з вказаних заходів, але й заперечували, коли прокурор району ініціював провадження від їхнього імені, вимагаючи врегулювання питання їхнього проживання.

41. Заявниці не погодилися. Вони стверджували, що отримавши відповідне житло від свого роботодавця, державного підприємства, вони проживали там як захищені наймачі службового житла відповідно до положень Житлового кодексу України. Згідно зі статтею 125 Житлового кодексу України після припинення діяльності їхнього роботодавця вони мали право проживати у своєму житлі, якщо і до того часу, поки їм не буде надано інше соціальне житло. Тому їхня ситуація із житлом була обґрунтованою, і у них не було підстав ні вимагати її врегулювання, ні подавати заяви на отримання іншого соціального житла. З тієї ж причини заявниці заперечували проти дій прокурора району: він вимагав врегулювання питання їхнього проживання, яке, на їхню думку, вже було законним і постійним. Однак, оскільки підприємство "E." подало зустрічний позов про їхнє виселення в межах того самого провадження, вони брали активну участь у цьому провадженні як відповідачі, у тому числі шляхом подання апеляційної скарги на рішення районного суду. Тому заявниці належним чином вичерпали наявні національні засоби юридичного захисту.

42. Розглянувши аргументи сторін з урахуванням загальних принципів, встановлених у його практиці (див., наприклад, рішення у справі "Брежец проти Хорватії" (<...>), заява № 7177/10, пункти 26 і 27, від 18 липня 2013 року), Суд зауважує, що у національних судах заявниці по суті оскаржили вимогу про їхнє виселення як незаконну та несправедливу. За цих обставин Суд переконаний, що заявниці вичерпали національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, поданими ними за статтею 8 Конвенції.

43. Отже, заперечення Уряду має бути відхилено.

2. Стверджуване зловживання правом на подання індивідуальної заяви третьою заявницею

44. Уряд також доводив, що заява третьої заявниці (пані Н.Л. Глущенко) становила зловживання правом на подання індивідуальної заяви, оскільки вона не поінформувала Суд, що у 2006 році придбала будинок, а також володіла трьома земельними ділянками.

45. Третя заявниця заперечила. Вона стверджувала, що придбання будинку у 2006 році не мало суттєвого значення для розгляду її скарги за Конвенцією на незаконне та несправедливе позбавлення її права проживати в іншому приміщенні, яке було її житлом більше двох десятиліть. Насправді придбання будинку було відчайдушною спробою забезпечити яке-небудь житло у зв’язку із загрозою безпритульності та становило для неї значні фінансові витрати. Будинок перебував на стадії будівництва та не був придатним для проживання. Їй довелося позичити значні кошти у своїх родичів і витратити декілька років на ремонт, щоб у ньому можна було жити. Стосовно ділянок землі, на які посилався Уряд, вона отримала їх безоплатно від органу місцевого самоврядування в межах державної програми приватизації земель, але вона не мала можливості профінансувати спорудження на них якої-небудь будівлі.

46. Суд зауважує, що висновку про зловживання правом на подання індивідуальної заяви можна дійти за надзвичайних обставин, зокрема, якщо заява явно не підкріплена доказами або навмисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, або містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення (див., зокрема, рішення у справі "Віннійчук проти України" (Vinniychuk v. Ukraine), заява № 34000/07, пункт 42, від 20 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями).

47. У цій справі Суд не вбачає таких надзвичайних обставин. Питання, чи належало третій заявниці яке-небудь інше житло або земельна ділянка, не розглядалося національними судами в межах відповідного провадження про виселення, і навіть не порушувалося позивачем у його позовній заяві. Підстава, на якій було ухвалено рішення про виселення всіх відповідачів, у тому числі третьої заявниці, тобто неврегульованість питання їхнього первинного поселення (див. пункт 20), не була пов’язана з наведеними Урядом обставинами. Таким чином, у контексті розгляду поданих третьою заявницею скарг, Суд не вважає, що факти, на які посилався Уряд, мали надзвичайно важливе значення.

48. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.

3. Висновок щодо прийнятності

49. Суд також зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "a" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

50. Перша, друга та третя заявниці стверджували по суті, що судові рішення про їхнє виселення були свавільними, незаконними та не містили жодного змістовного аналізу їхніх індивідуальних обставин.

51. Уряд заперечив проти цієї точки зору. Він погодився, що відповідні рішення становили втручання у право заявниць на повагу до їхнього житла за статтею 8 Конвенції. Проте він стверджував, що відповідний захід був виправданим за пунктом 2 цього положення. Зокрема, мав підґрунтя у національному законодавстві, а саме положення Цивільного кодексу України стосовно захисту приватної власності від необґрунтованих посягань. Втручання також переслідувало законну мету: захист прав власності приватного власника. У демократичному суспільстві також було необхідно уникнути покладання на цього власника непропорційного зобов’язання забезпечувати житлом небажаних наймачів. Виселення не поклало на заявниць непропорційний тягар. Перші дві заявниці отримали соціальне житло протягом трьох років після виселення. Третя заявниця вже володіла іншим будинком, а тому змогла облаштувати там своє нове житло.

52. Суд нагадує, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед інших джерел, рішення у справі "МакКанн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 року). Він також зазначає, що втручання держави у зв’язку з цим становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, не здійснюється "згідно із законом", і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві" (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 42, від 02 грудня 2010 року). Будь-яка особа, якій загрожує виселення, в принципі повинна мати можливість на визначення пропорційності відповідного заходу (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 44, та рішення у справі "Вінтерстайн та інші проти Франції" (Winterstein and Others v. France), заява № 27013/07, підпункт "д" пункту 148 та пункт 155, від 17 жовтня 2013 року).

53. У цій справі Суд зазначає, що наявність втручання у право заявниць на повагу до житла не оскаржувалася сторонами. Суд вважає, що, хоча у цій справі рішення про виселення було ухвалене на користь юридичної особи, ухвалення такого рішення становило дію держави, яка була втручанням у право заявниць на повагу до їхнього житла (див., наприклад, згадане рішення у справі "Брежец проти Хорватії" (<...>), пункти 37-40 та "Вржіч проти Хорватії" (<...>), заява № 43777/13, пункт 59, від 12 липня 2016 року).

54. Виселення заявниць було санкціоновано Шевченківським районним судом міста Києва, який встановив, що їхнє проживання в приміщенні не кваліфікувалося як "безстроковий найм" згідно з Житловим кодексом України. Тому позивач, приватний власник, не міг бути зобов’язаний надати їм житло. Суд погоджується, що згадане рішення про виселення мало підґрунтя у національному законодавстві (зокрема, статті 319 та 321 Цивільного кодексу України - див. пункт 33).

55. Суд також переконаний, що рішення про виселення переслідувало законну мету, а саме: захист прав інших осіб, тобто майнових інтересів приватного власника.

56. Водночас Суд вважає, що воно не ґрунтувалося на належних підставах і тому не було необхідним у демократичному суспільстві.

57. У зв’язку з цим Суд зазначає, що відповідне житло було надано заявницям за конкретних обставин, які існували в колишньому Радянському Союзі, коли працівники сплачували щомісячні обов’язкові внески до житлових фондів і значна частина працевлаштованих осіб проживали у квартирах із фонду соціального призначення. Коли заявниці поселилися до відповідного житла, воно належало державному підприємству. Хоча держава-відповідач безумовно користується широкою свободою розсуду під час розробки своєї соціальної та житлової політики, Суд зазначає, що провадження про виселення заявниць розпочалося лише в 2006 році, приблизно через чотирнадцять років після того, як приватне підприємство "E." придбало колишню базу відпочинку, що перебувала у державній власності, де розміщувалися квартири (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Брежец проти Хорватії" (<...>), пункт 48 та в якості протилежного прикладу ухвалу щодо прийнятності у справі "Ф. Дж.М. проти Сполученого Королівства" (F. J.M. v. the United Kingdom), заява № 76202/16, від 06 листопада 2018 року).

58. У цій справі заявниці навели аргументи, пов’язані з пропорційністю їхнього виселення, як особисто, так і шляхом представництва їхніх інтересів прокурором району (див. пункти 21 і 22). Зокрема, як зазначалося раніше, вони стверджували, що відповідні приміщення спочатку були надані їм у зв’язку з їхньою роботою у державному підприємстві на час такої роботи та що будь-яка можлива неналежність у документуванні їхнього проживання там у 1980-ті роки не була їхньою провиною. Крім того, незважаючи на припинення їхніх трудових відносин у 1987 році, до 2006 року місцеві органи влади, а також нові власники будівлі, у тому числі позивач, послідовно ставилися до них як de facto захищених наймачів, яких неможливо було виселити без надання іншого житла. З доводів заявниць також вбачалося, що вони проживали в приміщеннях понад два десятиліття і виховували у них свої сім’ї, брали участь в їхньому утриманні, а також справа стосувалася дуже важливого для них питання.

59. Однак рішення районного суду (яке було скасовано за апеляційною скаргою заявниць та прокурора, але зрештою залишено без змін Верховним Судом України на підставі касаційної скарги позивача) зводилося до висновку, що будівля, в якій проживали всі відповідачі, у тому числі заявниці, не була належним чином зареєстрована у 1980-х роках як будівля, що належала до державного житлового фонду та була призначена для постійного проживання; таким чином, безстрокове право найму заявниць de facto не було належним чином врегульовано ab initio. Судові органи влади надали цьому аспекту надважливе значення. У будь-якому випадку вони належним чином не розглянули цей аспект проти аргументів заявниць, що з огляду на спосіб, в який їх було поселено та в який вони проживали там, їхнє виселення поклало б на них надмірний індивідуальний тягар.

60. Отже, позбавлений будь-якого аналізу індивідуальної ситуації кожної заявниці процес прийняття рішень призвів до втручання, яке не було справедливим. Він не забезпечив належної поваги до інтересів заявниць, захищених статтею 8 Конвенції (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Брежец проти Хорватії" (<...>), пункт 50 з подальшими посиланнями).

61. Суд уже встановлював порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах "Вінтерстайн та інші проти Франції" (Winterstein and Others v. France), пункти 158 та 167, "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункти 50-52, та рішення у справі "Садов’як проти України" [Комітет] (Sadovyak v. Ukraine) [Committee], заява № 17365/14, пункти 32-35, від 17 травня 2018 року). Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі.

62. Цей висновок усуває необхідність розгляду інших наведених сторонами аргументів.

63. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку зі скаргами, поданими першою, другою та третьою заявницями.

64. Посилаючись на статті 6 та 13 Конвенції, заявниці також скаржились на те, що у рішеннях районного суду та Верховного Суду України у їхній справі не було надано належної відповіді на їхні основні аргументи, а також з огляду на спосіб тлумачення та застосування національними судами національного законодавства у цій справі вони не мали ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 8 Конвенції.

65. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтею 8 Конвенції Суд вважає, що він уже розглянув основне юридичне питання, порушене заявницями, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених скарг (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

66. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

67. Кожна заявниця вимагала 50 000 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування моральної шкоди.

68. Уряд стверджував, що ці вимоги були надмірними та необґрунтованими.

69. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує першій, другій та третій заявницям по 4 500 євро кожній в якості відшкодування моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

70. Кожна заявниця також вимагала 600 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мали бути сплачені безпосередньо на рахунок їхнього представника. Вони подали копії договорів про юридичний супровід і несплачені рахунки-фактури на відповідні суми, з яких вбачається, що п. Є.Л. Бойченко витратив на справи кожної заявниці п’ять годин з погодинною ставкою у розмірі 120 євро.

71. Уряд стверджував, що суми, які вимагалися, були надмірними.

72. З огляду на наявні документи, практику Суду та той факт, що заявницям уже було надано спільно 850 євро правової допомоги для оплати послуг юриста, Суд вважає за доцільне присудити заявницям спільно 950 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок захисника заявниць, п. Є.Л. Бойченка.

С. Пеня

73. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Вирішує вилучити заяву, подану четвертим заявником, п. І.В. Бірючковим, з реєстру справ відповідно до підпункту "с" пункту 1 статті 37 Конвенції.

3. Оголошує прийнятними скарги за статтею 8 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції щодо першої, другої та третьої заявниць.

5. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за статтями 6 та 13 Конвенції.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявницям такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро першій, другій та третій заявницям кожній та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 950 (дев’ятсот п’ятдесят) євро першій, другій та третій заявницям спільно та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявницям, в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок їхнього представника;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявниць щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 08 липня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.