Справа «ТОВ «Азалія» та інші проти України» (Заяви № 31211/14 і № 31338/14)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "ТОВ "Азалія" та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 31211/14), яку 14 квітня 2014 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зареєстроване в Україні товариство з обмеженою відповідальністю (далі - перше підприємство-заявник), яке у Суді представляли пані Г. Овдієнко та пані Т. Беспала - юристи, що практикують у м. Харкові,

заяву (№ 31338/14), яку 14 квітня 2014 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зареєстроване в Україні приватне підприємство (далі - друге підприємство-заявник) та його одноосібна власниця - громадянка України пані Марина Мамінашвілі (далі - індивідуальна заявниця), яких у Суді представляв п. А. Крістенко - юрист, що практикує у м. Харкові,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого пані О. Давидчук, про скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 лютого 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Обидві заяви стосуються знесення органами державної влади будівель, які належали підприємствам-заявникам і використовувалися ними для комерційної діяльності (кафе та магазин). Підприємства-заявники скаржилися на те, що втручання в їхнє право власності було незаконним і необґрунтованим. Вони посилалися на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

2. Відповідні будівлі були зведені в 1970-х роках і розташовувалися на "Кінному" ринку у м. Харкові. У 1995 та 1994 роках відповідно попередники підприємств-заявників викупили будівлі у держави та отримали відповідні свідоцтва про право власності. У січні 2003 року та грудні 2006 року, після реорганізації підприємств-попередників у підприємства-заявники, Харківське міське бюро технічної інвентаризації видало офіційне свідоцтво (далі - технічний паспорт) на будівлі, в яких перше та друге підприємства-заявники відповідно були зазначені власниками.

3. До 2011 року (заява № 31211/14) та 2010 року (заява № 31338/14) підприємства-заявники орендували в органів місцевого самоврядування земельні ділянки, на яких розташовувалися відповідні будівлі, на підставі укладених договорів оренди, строк дії яких продовжувався. У договорах оренди вказувалося, що мета оренди полягала у забезпеченні експлуатації та обслуговування кафе та магазину, розташованих в будівлях. З 2010 року органи місцевого самоврядування відмовляли підприємствам-заявникам у задоволенні численних запитів про продовження дії договорів оренди, посилаючись на необхідність реконструкції території в межах генерального плану міста. Підприємствам-заявникам неодноразово надходили приписи про звільнення земельних ділянок, оскільки вони більше не мали права на користування ними, а також про знесення будівель як самовільно розміщених об’єктів. Заявники відмовлялися, стверджуючи, що приписи порушували їхні права власності, та вимагали продовження строку дії договорів оренди. Останній припис про звільнення земельної ділянки був виданий підприємствам-заявникам 07 листопада 2012 року та передбачав знесення розташованих на ній будівель не пізніше 18 год. 00 хв. 08 листопада 2012 року.

4. Того ж дня, 07 листопада 2012 року, міська рада ухвалила рішення № 679 про благоустрій міста, яким наказала органам місцевого самоврядування звільнити місто від деяких "самовільно розміщених об’єктів". Будівлі, які належали підприємствам-заявникам, були включені до переліку "самовільно розміщених об’єктів", долученого до цього рішення. Згідно з офіційними документами того ж дня відповідні будівлі були знесені органами державної влади. Акти про проведення звільнення території від самовільно розміщених об’єктів містили посилання на рішення № 679 міської ради як на законну підставу для знесення будівель.

5. Підприємства-заявники оскаржили до Комінтернівського районного суду міста Харкова (далі - районний суд) законність рішення міської ради № 679 у частині щодо їхнього майна, а також саме знесення. Вони вимагали відшкодування шкоди за знесене майно.

6. 19 вересня 2013 року районний суд визнав знесення законним. Встановивши, що підприємства-заявники були законними власниками будівель, районний суд вважав, що вони користувалися земельною ділянкою без відповідного законного права, оскільки строк дії їхніх договорів оренди закінчився. Отже, суд дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування, наділені повноваженнями здійснювати контроль за використанням земельних ділянок міста, діяли законно під час звільнення земельних ділянок від розміщених на них будівель. Він посилався на Закон України "Про місцеве самоврядування" та на Закон України "Про благоустрій населених пунктів".

7. 25 листопада 2013 року Харківський апеляційний адміністративний суд (далі - апеляційний суд) залишив без змін постанову від 19 вересня 2013 року та наведене судом першої інстанції обґрунтування. Стосовно скарги підприємств-заявників на те, що відповідні будівлі були знесені з порушенням їхніх прав власності, апеляційний суд зазначив, що Цивільний кодекс України 2003 року передбачав державну реєстрацію права власності, а підприємства-заявники належним чином не реєстрували право власності у встановленому Кодексом порядку.

8. Підприємства-заявники подали касаційні скарги на постанову від 19 вересня 2013 року, стверджуючи, що їх незаконно позбавили майна, і доводячи, серед іншого, що їхні права власності були належним чином зареєстровані згідно з порядком, чинним на момент купівлі нерухомості, й потреби в перереєстрації не було.

9. 26 грудня 2013 року Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргами підприємств-заявників, зазначивши у загальних формулюваннях про відсутність доказів порушення норм матеріального або процесуального права судами нижчих інстанцій.

10. Заявники скаржилися на відсутність законних підстав для визнання відповідних будівель самовільно розміщеними об’єктами і їхнє знесення на підставі рішення міської ради № 679 від 07 листопада 2008 року суперечило статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

А. Об’єднання заяв

11. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

В. Статус потерпілої пані Мамінашвілі

12. Заявниця пані Мамінашвілі подала зазначену скаргу від власного імені та від імені підприємства-заявника. У зв’язку з цим Суд нагадує, що одноосібний власник підприємства може вважатися "потерпілим" у розумінні статті 34 Конвенції, якщо оскаржувані заходи були вжиті щодо його або її підприємства (див., серед інших джерел, ухвалу щодо прийнятності у справі "Анкаркрона проти Швеції" (Ankarcrona v. Sweden), заява № 35178/97, ЄСПЛ 2000-VI, та рішення у справі "Глас Надєжда ЕООД та Анатолій Єленков проти Болгарії" (Glas Nadezhda EOOD and Anatoliy Elenkov v. Bulgaria), заява № 14134/02, пункт 40, від 11 жовтня 2007 року).

13. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд не вбачає підстав відходити від зазначеної практики у цій справі і вважає, що пані Мамінашвілі може вважатися потерпілою від порушення.

14. Підприємства-заявники стверджували, що вони мали належним чином зареєстроване право власності на відповідні будівлі. Понад п’ятнадцять років вони відкрито та добросовісно володіли ними та законно користувалися земельними ділянками, на яких вони розташовувалися, доки органи державної влади під різними приводами не відмовили у продовженні строку дії договорів оренди та не ухвалили рішення про знесення будівель як самовільно розміщених об’єктів. Згідно з твердженнями підприємств-заявників "інтерес суспільства", на який посилалися органи державної влади у зв’язку з цим, був надуманою підставою, оскільки, як з’ясувалося, земельна ділянка, на якій розташовано "Кінний" ринок, не була реконструйована, а продана приватному підприємству.

15. Уряд визнав, що підприємства-заявники були власниками відповідних будівель і було втручання у право власності підприємств-заявників. Однак він підкреслив, що право підприємств-заявників на зайняття земельної ділянки, на якій були розташовані їхні будівлі, було тимчасовим і неоднозначним. Тому знесення споруд на земельній ділянці після закінчення строку дії договорів оренди слід було розглядати як захід щодо контролю за користуванням майном, а не як позбавлення власності. Дії були законними та відповідали суспільному інтересу щодо розвитку інженерно-транспортної інфраструктури міста.

16. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

17. Загальні принципи щодо захисту власності добре узагальнені у практиці Суду та наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Кривенький проти України" (Kryvenkyy v. Ukraine), заява № 43768/07, пункти 41, 42 і 45, від 16 лютого 2017 року.

18. Сторонами не оскаржується, що відповідні будівлі становили власність підприємств-заявників і їхнє знесення становило втручання в права підприємств-заявників, як наведено у статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Хоча апеляційний суд, як вбачається, висловив сумніви щодо наявності у підприємств-заявників права власності на будівлі на момент знесення (див. пункт 7), Уряд визнав, що відповідні будівлі дійсно були власністю підприємств-заявників, і свідоцтво про право власності, видане органами державної влади, підтверджує цю позицію (див. пункти 2 і 15). Суд не вбачає підстав вважати інакше.

19. За обставин цієї справи, беручи до уваги свою практику та наведений аналіз, Суд вважає застосовною норму щодо позбавлення власності (див. рішення у справі "Світлана Ільченко проти України" (Svitlana Ilchenko v. Ukraine), заява № 47166/09, пункти 60-64, від 04 липня 2019 року).

20. Повертаючись до питання законності втручання, Суд вважає, що складно погодитися з твердженням Уряду про законність знесення будівель, які належали підприємствам-заявникам, з таких причин.

21. Наявні документи свідчать про те, що будівлі, які належали підприємствам-заявникам, були знесені на підставі рішення міської ради від 07 листопада 2012 року, яким майно підприємств-заявників визнавалося "самовільно розміщеними об’єктами". У зв’язку з цим Суд зазначає, що стаття 376 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачала, що будівля вважалася самочинним будівництвом, якщо вона була збудована особою, яка його здійснила на земельній ділянці, що не була їй відведена; або була відведена для іншої мети; або без належного дозволу на виконання будівельних робіт чи належно затвердженого проєкту; або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Ця ж стаття передбачала, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набувала права власності на нього.

22. Однак ці будівлі були куплені у держави в 1990-х роках; вони були вже побудовані, і органи державної влади ніколи не припускали, що будівництво будівель було здійснено з порушенням закону. Органи державної влади видали підприємствам-заявникам свідоцтва про право власності, які підтверджували, що будівлі були їхньою приватною власністю, і ці свідоцтва ніколи не анулювались. Крім того, у договорах оренди конкретно зазначалося, що земельна ділянка надавалась підприємствам-заявникам з метою забезпечення експлуатації та обслуговування кафе та магазину, розміщених в будівлях (див. пункт 3). Таким чином, на момент ухвалення рішення № 679 міська рада усвідомлювала, що підприємства-заявники були законними власниками відповідних будівель, і знесення будівель становило б порушення їхніх прав власності та заподіяння шкоди підприємствам-заявникам. За таких обставин складно зрозуміти як на момент ухвалення рішення міської ради від 07 листопада 2012 року будівлі, що належали підприємствам-заявникам, могли належним чином бути кваліфіковані як "самовільно розміщені об’єкти". Той факт, що земельна ділянка перебувала у власності міста та закінчення строку дії договорів оренди не скасовували права власності підприємств-заявників на будівлі, які були належним чином зареєстровані, і не залежали від права власності на земельну ділянку. У зв’язку з цим Суд зауважує, що ні Уряд, ні національні суди не посилалися на жодне положення національного законодавства, яке б визначало міську раду як орган чи один з органів державної влади, уповноважений ухвалювати рішення щодо відчуження приватної власності. Суд не може виявити жодне таке положення національного законодавства самостійно.

23. Крім того, згідно зі статтею 38 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" навіть у випадку самочинного будівництва об’єкта рішення про його знесення може ухвалюватися лише судом за позовом відповідного органу державної влади, яке повинно бути виконане державними виконавцями. Крім того, стаття 212 Земельного кодексу України передбачала, що повернення самовільно зайнятої земельної ділянки здійснювалося за рішенням суду. Уряд не довів, що міська рада отримала таке рішення суду, або що у справах заявників була дотримана передбачена законом процедура.

24. З огляду на наведене Суд вважає, що знищення майна заявників національними органами влади не мало законних підстав і було несумісним з принципом верховенства права. З огляду на цей висновок немає потреби розглядати, чи були дотримані інші вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції у цій справі (див., наприклад, рішення у справі "Пар і Хюдо проти Азербайджану" (Par and Hyodo v. Azerbaijan), заяви № 54563/11 і № 22428/15, пункт 58, від 18 листопада 2021 року).

25. Таким чином, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

А. Доводи сторін

1. Заявники

(а) Справа ТОВ "Азалія"

26. Перше підприємство-заявник вимагало в якості відшкодування матеріальної шкоди суму в розмірі вартості майна, оціненого експертом у 2 073 058,00 українських гривень (далі - грн, приблизно 64 500 євро) у 2021 році, а також 7 156,89 євро за обладнання, яке було знищено разом з будівлею. Воно надало звіт оцінювача про оцінку майна від 27 липня 2021 року та квитанції про купівлю обладнання. Перше підприємство-заявник також вимагало 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, завданої її керівникам у зв’язку з незаконним знищенням майна підприємства та припиненням його діяльності.

(b) Справа "Мамінашвілі та Юпітер"

27. Друге підприємство-заявник вимагало 115 000 доларів США в якості відшкодування матеріальної шкоди. Ця сума включала відшкодування вартості будівлі, яку воно оцінило в 100 000 доларів США, а також 15 000 доларів США відшкодування за обладнання та товари, знищені разом із будівлями. Друге підприємство-заявник подало звіт про оцінку майна від 13 липня 2021 року, який воно замовило в експертному бюро. Згідно зі звітом потенційна ринкова вартість будівлі на дату оцінки становила 799 000 грн (приблизно 24 200 євро станом на липень 2021 року та 96 000 доларів США станом на листопад 2012 року (курс валют, вочевидь, використаний другим підприємством-заявником)). Пані Мамінашвілі вимагала 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, стверджуючи, що знесення майна її підприємства призвело до руйнування її бізнесу і виникнення у неї стресу і розчарування. Насамкінець заявники вимагали 167 000 грн (близько 5 200 євро) в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді.

2. Уряд

28. Уряд вважав, що знесення було законним, а тому не було підстав присуджувати відшкодування шкоди заявникам. Однак навіть у випадку присудження відшкодування звіти про оцінку майна, надані підприємствами-заявниками, на його думку, були недостовірними, оскільки вони посилалися на потенційну вартість майна у 2021 році, а не на момент його знесення, і були оцінені без врахування зношеності. У зв’язку з цим Уряд припустив, що відновлення провадження на національному рівні було б найбільш відповідним способом відшкодування наслідків будь-якого порушення прав підприємств-заявників.

В. Оцінка Суду

29. Суд нагадує, що незаконне та свавільне позбавлення власності виправдовує застосування restitutio in integrum і у випадку неповернення передбачає виплату повної поточної вартості майна (див. рішення у справі "Папаміхалопулос та інші проти Греції" (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (Стаття 50), від 31 жовтня 1995 року, Серія A № 330B, і "Брумареску проти Румунії" [ВП] (Brumarescu v. Romania) [GC] (справедлива сатисфакція), заява № 28342/95, ЄСПЛ 2001-I).

30. У цій справі застосування restitutio in integrum неможливе, оскільки відповідні будівлі були знесені. З цього випливає, що Уряд держави-відповідача повинен відшкодувати підприємствам-заявникам їхню поточну вартість.

31. Суд зазначає, що заявники подали оцінку потенційної вартості знесених будівель на підставі конструкцій з подібними технічними характеристиками і віком. Звіти містять детальні відомості щодо застосованої методології та посилання на інші відповідні дані. Уряд, у свою чергу, не надав жодної оцінки вартості будівель, вирішивши натомість просити Суд не присуджувати відшкодування.

32. За цих обставин, щоб уникнути подальшого перебування заявників у невигідному становищі у зв’язку з плином часу у випадку відкладення питання для подальшого розгляду цим Судом, або повторного розгляду національними судами, як пропонував Уряд, Суд вважає за доцільне присудити відшкодування шкоди на підставі звітів про оцінку майна, наданих підприємствами-заявниками.

33. Суд не враховує вартість обладнання, яке, як стверджувалося, було втрачено внаслідок знесення кафе та магазину, оскільки, окрім відсутності доказів того, що обладнання справді перебувало там на момент знесення, ніщо не свідчить про порушення цього питання заявниками у національних органах влади.

34. Отже, Суд присуджує 64 500 євро ТОВ "Азалія" і 24 200 євро ПФ "Юпітер" в якості відшкодування завданої матеріальної шкоди.

35. Беручи до уваги обставини справи та свою практику стосовно вимог про відшкодування моральної шкоди, висунутих від імені юридичних осіб або організацій (див. рішення у справі "Сентро Європа 7 С.Р.Л. та ді Стефано проти Італії" [ВП] (Centro Europa 7 S.R.L. and di Stefano v. Italy) [GC], заява № 38433/09, пункт 221, ЄСПЛ 2012, та "Вища священна рада мусульманської громади проти Болгарії" (Supreme Holy Council of the Muslim Community v. Bulgaria), заява № 39023/97, пункт 116, від 16 грудня 2004 року, з подальшими посиланнями), Суд вважає за доцільне присудити ТОВ "Азалія" і пані Мамінашвілі по 3 000 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди.

36. Насамкінець, з огляду на наявні у нього документи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає за належне присудити пані Мамінашвілі, яка уклала договір про надання юридичних послуг, 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися їй, та відхиляє решту вимог за цим пунктом.

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує заяви прийнятними.

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) продовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 64 500 (шістдесят чотири тисячі п’ятсот) євро ТОВ "Азалія" та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(іі) 24 200 (двадцять чотири тисячі двісті) євро ПФ "Юпітер" та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(ііі) по 3 000 (три тисячі) євро ТОВ "Азалія" і пані Мамінашвілі кожному та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(iv) 1 000 (одна тисяча) євро пані Мамінашвілі та додатково суму будь-якого податку, що може їй нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 березня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.