Справа «Кагановський проти України» (Заява № 2809/18)

96. Крім того, тримання особи під вартою є настільки серйозним заходом, що воно може бути виправдане лише тоді, коли були розглянуті інші, менш суворі заходи, і вони були визнані недостатніми для гарантування інтересів особи або суспільства, які можуть вимагати тримання відповідної особи під вартою. Таким чином, позбавлення свободи має не лише відповідати вимогам національного законодавства, але й також бути необхідним за конкретних обставин (див. рішення у справі "Вітольд Літва проти Польщі" (Witold Litwa v. Poland), заява № 26629/95, пункт 78, ЄСПЛ 2000-III, згадане рішення у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пункт 143, та рішення у справі "Анатолій Руденко проти України" (Anatoliy Rudenko v. Ukraine), заява № 50264/08, пункт 103, від 17 квітня 2014 року).

97. Стосовно позбавлення свободи "психічнохворих", то воно має відповідати меті пункту 1 статті 5 Конвенції, що полягає у запобіганні позбавлення осіб свободи у свавільний спосіб, а також відповідати меті обмеження, зазначеного у підпункті "е" пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Заїченко проти України № 2" (Zaichenko v. Ukraine (№ 2)), заява № 45797/09, пункт 96, від 26 лютого 2015 року). Зокрема, особа не може бути позбавлена свободи як "психічнохвора", якщо не дотримано три зазначені мінімальні умови: має бути достовірно доведено, що особа є психічнохворою; психічний розлад повинен бути такого виду або ступеня, що обумовлює примусове тримання у психіат-ричній лікарні; і обґрунтованість продовження тримання у психіатричній лікарні залежить від стійкості такого захворювання (див. згадані рішення у справах "Вінтерверп проти Нідерландів" (Winterwerp v. the Netherlands), пункт 39, "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пункт 145, "Штукатуров проти Росії" (Shtukaturov v. Russia), пункт 114, та "І.Н. проти України" (I.N. v. Ukraine), пункт 70).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

98. Заявник, який був визнаний недієздатним за результатами судово-психіатричної експертизи, що встановила наявність у нього хронічного психічного розладу, і який добровільно перебував у психоневрологічному інтернаті з 2014 року, був поміщений до відділення інтенсивного догляду психоневрологічного інтернату на період з 27 червня по 06 липня 2017 року за рішенням психіатра психоневрологічного інтернату. Суд спершу встановить, чи була така ізоляція "законною" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, і чи була дотримана процедура, встановлена законом, якщо така була, у цій справі (див. рішення у справі "Л.М. проти Латвії" (L.M. v. Latvia), заява № 26000/02, пункт 45, від 19 липня 2011 року).

99. У зв’язку з цим Суд насамперед вказує на твердження заявника, що його поміщення до відділення інтенсивного догляду мало регулюватися Правилами 2016 року. Однак Уряд не підтвердив цього, і до того ж Суд не може скористатися здійсненою національним судом оцінкою питань, пов’язаних із застосуванням національного законодавства до фактів справи, оскільки розгляду справи по суті на національному рівні не було. Без такої оцінки й з огляду на те, що лише 16 травня 2018 року Міністерство охорони здоров’я України включило заклади соціального захисту до переліку "закладів охорони здоров’я", у результаті чого до таких закладів також почали застосовуватися Правила 2016 року (див. пункт 63), Суд не може припускати, чи регулювалося офіційно поміщення заявника до відділення психоневрологічного інтернату у 2017 році Правилами 2016 року, в тому числі за аналогією закону (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пальчик проти України" (Palchik v. Ukraine), заява № 16980/06, пункт 62, від 02 березня 2017 року).

100. Суд також зазначає, що єдиними джерелами права, які регулювали поміщення заявника до відділення, вочевидь були Типові положення 2016 року та Положення "Про Київський психоневрологічний інтернат". Уряд не посилався на жодну іншу законну підставу у зв’язку з цим і, зокрема, не пояснив можливе застосування Закону України "Про психіатричну допомогу" та його зв’язок із відповідними положеннями. Однак стосовно Положення "Про Київський психоневрологічний інтернат" Суд зазначає, що Уряд не надав копію цього положення, як просив Суд під час повідомлення про справу. Тому Суд не може розглядати його як можливу законну підставу для ізоляції заявника.

101. Стосовно Типових положень Суд зазначає, що вони передбачають утворення "відділень (кімнат) інтенсивного догляду" в психоневрологічних інтернатах. Пункт 34 передбачає, що такі відділення (кімнати) призначені для підопічних, що мають важкі соматичні та неврологічні розлади або глибокий ступінь слабоумства, дезорієнтовані у місці, часі, навколишньому оточенні, не спроможні до самообслуговування, найпростіших трудових навичок і спілкування з іншими особами, мають потребу у повному медичному та побутовому догляді (див. пункт 57).

102. Крім того, пункт 36 передбачає, що зміна режиму нагляду здійснюється з об’єктивних причин за рекомендацією лікаря, згодою підопічного та з урахуванням стану його здоров’я із зазначенням відповідної інформації у медичній документації (див. пункт 58). Однак медичні записи заявника не містять жодних відомостей про "об’єктивні причини" для його ізоляції, згоду заявника на переведення до відділення або факту, що цього вимагав стан його здоров’я.

103. Суд також зазначає, що окрім двох зазначених пунктів Типові положення не містять жодних інших норм, які надають додаткові відомості або гарантії щодо поміщення особи до таких відділень (кімнат) або щодо режиму, умов, можливої тривалості, продовження та припинення такого поміщення. Тому він доходить висновку, що заявник не міг скористатися "справедливими і належними процедурами" у зв’язку з його поміщенням до відділення інтенсивного догляду психоневрологічного інтернату. Крім того, у цій справі вбачається, що не було дотримано навіть цих двох зазначених пунктів Типових положень. Отже, ізоляція заявника не була "законною" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.

104. Таким чином, Уряд держави-відповідача не довів, що ізоляція заявника була законною у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, у Суду не має іншого вибору, як дійти висновку про порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

2. Стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції

(a) Доводи сторін

105. Уряд стверджував, що заявник мав можливість оскаржити законність своєї ізоляції до суду на підставі статті 16 Цивільного кодексу України (див. пункт 42).

106. Заявник доводив, що згідно з чинним на момент подій національним законодавством він, як недієздатна особа, не міг домогтися судового розгляду питання законності його ізоляції. Він не міг подати позов проти психоневрологічного інтернату; лише його опікун мав право зробити це від його імені. Однак пан К. не підтримав його спроб захистити свої права у судах.

(b) Оцінка Суду

107. Пункт 4 статті 5 Конвенції надає право затриманим особам ініціювати судове провадження для перегляду законності тримання їх під вартою (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пункт 168). Стосовно психічнохворих важливо, щоб така особа мала доступ до суду, мала право вимагати судового перегляду за її особистим позовом, а також можливість бути заслуханою особисто або за допомогою певної форми представництва. Перегляд за пунктом 4 статті 5 Конвенції не має бути автоматичним, проте повинен надавати можливість відповідній особі самостійно ініціювати провадження (див. рішення у справах "Меґієрі проти Німеччини" (Megyeri v. Germany), від 12 травня 1992 року, пункт 22, Серія A № 237-A, та "Горшков проти України" (Gorshkov v. Ukraine), заява № 67531/01, пункти 39 і 44, від 08 листопада 2005 року). Крім того, пункт 4 статті 5 Конвенції стосується лише тих засобів юридичного захисту, які мають бути доступні під час тримання особи під вартою з метою швидкого судового перегляду законності тримання такої особи під вартою, що у відповідних випадках мало б призвести до її звільнення; він не стосується інших засобів юридичного захисту, які можуть використовуватися для перегляду законності періоду тримання під вартою, який уже закінчився (див. рішення у справах "Сливенко проти Латвії" [ВП] (Slivenko v. Latvia) [GC], заява № 48321/99, пункт 158, ЄСПЛ 2003-X, та "Баталіни проти Росії" (Bataliny v. Russia), № 10060/07, пункт 69, від 23 липня 2015 року).

108. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що, окрім посилання на загальне цивільно-правове положення (стаття 16 Цивільного кодексу України), Уряд не вказав жодного конкретного національного засобу юридичного захисту, здатного надати заявнику, як недієздатній особі, можливість прямо оскаржити законність його поміщення до відділення інтенсивного догляду психонев-рологічного інтернату та тривале застосування цього заходу (див. також згадане рішення у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пункт 172). Справді, Суд зазначає, що на момент подій національне законодавство, зокрема пункт 2 частини третьої статті 121 Цивільного процесуального кодексу України (див. пункт 45), прямо виключало можливість безпосереднього звернення недієздат-них осіб до суду (див. також рішення у справах "Наталія Михайленко проти України" (Nataliya Mikhaylenko v. Ukraine), заява № 49069/11, пункти 17 і 34, від 30 травня 2013 року, та "Горбатюк проти України" [Комітет] (Gorbatyuk v. Ukraine) [Committee], заява № 1848/16, пункт 18, від 07 листопада 2019 року).

109. Суд також зазначає, що Типове положення 2016 року не містить норм, які б передбачали порядок оскарження до суду підопічними психоневрологічних інтернатів законності їхнього поміщення до відділень (кімнат) інтенсивного догляду у таких закладах. Хоча в Законі України "Про психіатричну допомогу" передбачена можливість звільнення на підставі рішення суду про визнання такого поміщення незаконним (див. пункт 47), Уряд держави-відповідача не роз’яснив національне законодавство та практику з цього питання.

110. З огляду на наведене Суд доходить висновку про недоведеність, що у цій справі існувала процедура, встановлена законодавством, згідно з якою заявник мав право звернутися до суду для перегляду законності його поміщення до відділення психоневрологічного інтернату, як того вимагає пункт 4 статті 5 Конвенції. Зазначеного висновку достатньо для встановленням Судом, що було порушено це положення.

3. Стверджуване порушення пункту 5 статті 5 Конвенції

(a) Доводи сторін

111. Уряд доводив, що у заявника був у розпорядженні засіб юридичного захисту, передбачений статтями 23 і 1167 Цивільного кодексу України (див. пункти 43 і 44). Крім того, він посилався на ухвалу національного суду від 10 серпня 2018 року (див. пункт 64), стверджуючи, що зазначений засіб юридичного захисту був ефективним як у теорії, так і на практиці.

112. Заявник повторив, що згідно з національним законодавством він, як недієздатна особа, не міг подати позов проти психоневрологічного інтернату. Жоден з органів державної влади не визнав поміщення його до відділення інтенсивного догляду незаконним або іншим чином таким, що становило порушення статті 5 Конвенції.

(b) Оцінка Суду

113. Суд повторює, що пункт 5 статті 5 Конвенції буде дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1-4. Таким чином, право на відшкодування шкоди виникає лише у випадку встановлення національними органами влади або Судом порушення одного із зазначених пунктів. У зв’язку з цим ефективне здійснення права на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, має забезпечуватися з достатнім рівнем визначеності (див. два згадані рішення у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пункт 182, та "І.Н. проти України" (I.N. v. Ukraine), пункт 97).

114. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що з огляду на встановлення ним порушень пунктів 1 і 4 статті 5 Конвенції, пункт 5 статті 5 Конвенції є застосовним. Суд також зазначає, що в подібних попередніх справах він встановлював, що в українській правовій системі не було передбачено право на відшкодування відповідно до пункту 5 статті 5 Конвенції, зокрема, коли не було окремого висновку національних органів влади про незаконність позбавлення свободи (див., наприклад, рішення у справі "Сінькова проти України" (Sinkova v. Ukraine), заява № 39496/11, пункти 77-84, від 27 лютого 2018 року, та згадане рішення у справі "І.Н. проти України" (I.N. v. Ukraine), пункти 93-102). Оскільки такого висновку на національному рівні щодо поміщення заявника до відділення інтенсивного догляду не було, Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.

115. Отже, було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

116. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції на умови його ізоляції у відділенні. Зазначене положення передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Доводи сторін

117. Посилаючись на інформацію, наведену в пункті 17, Уряд стверджував, що у цій справі не було порушено статтю 3 Конвенції.

118. Заявник доводив, що умови у відділенні інтенсивного догляду були значно гіршими, ніж його звичайні умови в психоневрологічному інтернаті. Він послався на свій опис умов у відділенні (див. пункт 19) і зазначив, що доступний йому особистий простір у кімнаті, в якій він перебував у відділенні, становив лише 2,5 кв.м. Крім того, під час ізоляції йому не дозволялося виходити на прогулянку за межі відділення або брати участь в інших видах діяльності. Це завдало йому особливих страждань, оскільки зазвичай він проводив більшу частину часу, прогулюючись територією психоневрологічного інтернату або беручи участь у різноманітних заходах клубу. У результаті ізоляція призвела до значного емоційного стресу і погіршення його психічного здоров’я.

B. Оцінка Суду

1. Прийнятність

119. Уряд не висунув жодних заперечень стосовно прийнятності. Зокрема, він не висунув твердження про невичерпання засобів юридичного захисту у зв’язку з тим, що захисники заявника вочевидь не скаржилися директору психоневрологічного інтернату чи до будь-якого іншого національного органу влади на умови ізоляції заявника у відділенні (див. пункт 117). Таким чином, Суд не розглядатиме це питання в цій справі (див., наприклад, рішення у справі "Ніна Куценко проти України" (Nina Kutsenko v. Ukraine), заява № 25114/11, пункт 111, від 18 липня 2017 року).

120. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

(a) Загальні принципи

121. Жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, фізичні та психологічні наслідки, а у деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я потерпілого. Держава повинна гарантувати тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання такого заходу не мають завдавати їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою, та щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення охорона здоров’я такої особи та її благополуччя забезпечувалася належним чином. Під час оцінки умов позбавлення свободи, необхідно брати до уваги їхні сукупні наслідки та тривалість відповідного заходу. Важливим фактором, який слід враховувати, окрім побутових умов, є режим тримання під вартою. Оцінюючи, чи може режим ізоляції вважатися поводженням, яке суперечить статті 3 Конвенції у конкретній справі, необхідно врахувати конкретні умови, суворість режиму, його тривалість, переслідувану мету та його вплив на відповідну особу. Насамкінець заборона жорс-токого поводження у статті 3 Конвенції однаково стосується всіх форм позбавлення свободи і, зокрема, у ній відсутнє розрізнення за метою відповідного заходу. Не має значення, чи застосовано захід у виді тримання під вартою в межах кримінального провадження, чи як поміщення до установи з метою захисту життя чи здоров’я відповідної особи (див. згадане рішення у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пункти 202, 204-206). Крім того, під час оцінки доказів щодо умов тримання під вартою Суд керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом". Якщо збір доказів супроводжується об’єктивними труднощами, заявник, тим не менш, повинен надати детальний і послідовний опис умов тримання його під вартою із зазначенням конкретних елементів як, наприклад, дати його переведення між установами, що дозволить Суду визначити, що скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Лише правдоподібний та досить детальний опис таких, як стверджується, що принижують гідність, умов тримання під вартою є достатнім доказом жорстокого поводження та належною підставою для повідомлення про скаргу Уряд держави-відповідача. Після того, як Суд повідомить Уряд про скаргу заявника, тягар збирання та надання відповідних документів лежить на останньому. Ненадання Урядом переконливих доказів щодо побутових умов тримання може призвести до висновків про обґрунтованість тверджень заявника (див. рішення у справі "Сукачов проти України" (Sukachov v. Ukraine), заява № 14057/17, пункт 83, від 30 січня 2020 року).

122. Стосовно психічнохворих, які більш піддатливі до відчуття неповноцінності, під час оцінки того, чи були конкретні умови їхнього тримання несумісні зі стандартами статті 3 Конвенції, слід враховувати їхню вразливість. Перевірка дотримання Конвенції щодо таких осіб вимагає підвищеної уваги (див. рішення у справі "Руман проти Бельгії" [ВП] (Rooman v. Belgium) [GC], заява № 18052/11, пункт 145, від 31 січня 2019 року).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

123. Насамперед Суд зазначає, що у результаті неподання захисниками заявника, як вбачається, скарг на умови тримання заявника у відділенні до жодного національного органу влади (див. пункт 119), інформація, яку Суд має про ці умови, по суті, обмежується позиціями сторін. Він не може скористатися оцінкою національних органів або висновком, який міг бути зроблений у зв’язку з цим. Суд також не може скористатися відповідним звітом щодо цього незалежних органів або неурядових організацій, оскільки такі звіти не були подані або не вбачаються доступними.

124. Суд бере до уваги твердження заявника, що за винятком нічного періоду з 27 по 30 червня 2017 року, коли йому дозволяли спати у його кімнаті у психоневрологічному інтернаті, протягом решти часу з 27 червня по 06 липня 2017 року він залишався у відділенні, в якому проживав у кімнаті площею 15 кв.м разом з п’ятьма іншими підопічними (див. пункт 19). Уряд не оскаржив цих доводів, і Суд не вбачає підстав вважати їх недостовірними. Отже, доступний заявнику особистий простір під час його перебування у відділенні становив 2,5 квадратні метри і це саме собою призводить до виникнення серйозної презумпції порушення статті 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункт 137, від 20 жовтня 2016 року, та згадане рішення у справі "Сукачов проти України" (Sukachov v. Ukraine), пункт 86). Хоча заявник перебував у таких умовах порівняно короткий проміжок часу, його ізоляція не супроводжувалася можливістю щоденних прогулянок і участю в інших видах діяльності на свіжому повітрі (див. пункти 19 і 84). Крім того, існували й інші обтяжуючі аспекти умов його ізоляції, зокрема, відсутність свіжого повітря та питної води, а також обмежені можливості прийняти душ (див. пункт 19). Хоча Уряд посилався на інформацію, що міститься в листах, написаних Департаментом і психоневрологічним інтернатом (див. пункт 17), які, як вбачається, заперечували конкретні твердження заявника щодо зазначених обтяжуючих аспектів, Суд зазначає, що ці листи мали загальний характер і не містили конкретних вказівок щодо особистої ситуації заявника. До того ж вони були підготовлені в період з березня по травень 2019 року, тобто майже через два роки після поміщення заявника до відділення (див. аналогічний підхід в рішеннях у справах "Бєляєв та Дігтяр проти України" (Belyaev and Digtyar v. Ukraine), заяви № 16984/04 і № 9947/05, пункт 38, від 16 лютого 2012 року, "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), заява № 38771/05, пункт 53, від 14 січня 2016 року, та згадане рішення у справі "Сукачов проти України" (Sukachov v. Ukraine), пункт 90). За цих обставин, коли Уряд не висунув твердження про невичерпання засобів юридичного захисту (див. пункт 119) і не спростував докладні та послідовні твердження заявника переконливими доказами, Суд готовий прийняти опис умов ізоляції заявника у відділенні і вважає, що у цій справі було порушено статтю 3 Конвенції.

125. Суд вважає, що зазначені умови не можуть вважатися належними для будь-якої особи, позбавленої свободи, тим більше для таких, як заявник, осіб з психічними розладами. Він також бере до уваги твердження заявника, яке не оскаржувалося Урядом, що поміщення до відділення призвело до значного емоційного стресу та погіршення його психічного здоров’я, і вважає, що сам характер хвороби заявника робив його більш вразливим, ніж звичайну особу, позбавлену свободи, і тому його ізоляція у зазначених умовах могла певною мірою посилити його стрес та негативно вплинути на його здоров’я (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Славомір Мусял проти Польщі" (Slawomir Musial v. Poland), заява № 28300/06, пункти 95-97, від 20 січня 2009 року).

126. З огляду на наведене Суд доходить висновку, що було порушено статтю 3 Конвенції.

127. Насамкінець заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на непроведення ефективного розслідування застосування до нього ізоляції, за статтею 13 на відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами на ізоляцію, та за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції у зв’язку з його ізоляцією.

128. З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки за статтями 3 і 5 Конвенції (див. пункти 98-104, 108-110, 114-115 і 123-126) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті згаданих скарг (див. згадане рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], пункт 156).

129. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

130. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

131. Уряд доводив, що між встановленими порушеннями та стверджуваною шкодою не було жодного причинно-наслідкового зв’язку і у будь-якому випадку вимога була надмірною.

132. Суд зазначає, що у цій справі заявник помер під час провадження у Суді, і у нього не залишилося спадкоємців, які висловили бажання підтримати заяву. Отже, Суд не присуджує жодної суми у зв’язку з цим.

B. Судові та інші витрати

133. Заявник також вимагав 14 100 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час проваджень на національному рівні та у Суді. Він подав акт виконаних робіт, згідно з яким його захисники витратили 94 години з погодинною ставкою у розмірі 150 євро, у тому числі 34 години на представництво його інтересів у національних судах і правоохоронних органах та 60 годин - у Суді. Заявник стверджував, що він не міг укласти договір про надання правової допомоги з його захисниками, оскільки не міг укладати договори згідно з національним законодавством як недієздатна особа.

134. Уряд стверджував, що у заявника не було договору про надання правової допомоги; вимога стосовно компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, мала бути відхилена; і загалом вимога була надмірною.

135. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд відхиляє вимогу щодо компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, оскільки провадження у національних судах не було пов’язано зі скаргами заявника до Суду, і Суд не розглядав окремо скаргу заявника на непроведення ефективного розслідування застосування до нього ізоляції.

136. З іншого боку, Суд зазначає, що заявник уповноважив своїх захисників діяти в якості його представників, і вони виконали необхідну роботу як його захисники у зв’язку з цим. Уряд не стверджував, що законні представники вже отримали оплату або з інших причин не мали отримати компенсацію за виконану роботу. Отже, Суд вважає за належне присудити представнику заявника п. Тарахкалу, окрім наданої правової допомоги, 5 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися представнику заявника, п. Тарахкалу.

C. Пеня

137. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Вирішує продовжити розгляд заяви на підставі пункту 1 статті 37 in fine Конвенції.

2. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції (на умови ізоляції заявника у відділенні психоневрологічного інтернату) і пунктами 1, 4 і 5 статті 5 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами ізоляції заявника у відділенні психоневрологічного інтернату.

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції.

6. Постановляє, що було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції.

7. Постановляє, що немає необхідності розглядати решту скарг заявника.

8. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити представнику заявника 5 000 (п’ять тисяч) євро, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися йому, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявника, п. Тарахкала; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави- відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(a) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.