Справа «Луценко та Вербицький проти України» (Заяви № 12482/14 та № 39800/14)

Автентичний переклад

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Луценко та Вербицький проти України"

Європейський суд з прав людини (колишня п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Йонко Грозєв (<...>),

Ганна Юдківська (<...>),

Мартіньш Мітс (<...>),

Габріеле Куцско-Штадльмайер (<...>),

Ладо Чантурія (<...>),

Ангеліка Нуссбергер (<...>), судді,

та Віктор Соловейчік (<...>), Секретар секції,

з огляду на:

заяви (№ 12482/14 та № 39800/14), які 04 лютого та 08 квітня 2014 року відповідно подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) двоє громадян України - п. Ігор Вікторович Луценко (далі - перший заявник) і п. Сергій Тарасович Вербицький (далі - другий заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяви,

рішення надати заявам статус пріоритетних (правило 41 Регламенту Суду),

зауваження, подані Урядом держави-відповідача, та зауваження, подані заявниками у відповідь,

після обговорення за зачиненими дверима 07 травня 2019 року та 09 грудня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ці дві заяви входять до числа тридцяти трьох заяв, поданих тридцятьма дев’ятьма особами до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції, у зв’язку з протестами на Майдані. Вони стосуються, головним чином, викрадення та жорстокого поводження з двома особами - першим заявником і братом другого заявника, у зв’язку з низкою масових акцій протесту, що відбулися в Україні у період з 21 листопада 2013 року по 23 лютого 2014 року - акції протесту, які зазвичай називають "Євромайданом" та/або "Майданом". Брат другого заявника, як стверджувалося, був вбитий під час цих подій. Заявники посилаються на статті 2 та 3, пункт 1 статті 5, статті 8, 10, 11, 13, 14 і 34 Конвенції та на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. З причин, наведених в рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), заява № 15367/14 та 13 інших заяв, пункт 5, від 21 січня 2021 року, не остаточне, ці тридцять три заяви не можуть бути об’єднані та розглянуті в одному рішенні. Проте рішення, ухвалені за цими заявами, слід розглядати в їхній сукупності.

2. Заявники народилися у 1978 та 1958 роках і проживають у м. Києві і м. Львові відповідно. Заявників представляла пані Ю. Закревська - юрист, яка практикує у м. Києві.

3. Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. На момент подій перший заявник, п. І. Луценко, був відомим журналістом і лідером громадського руху "Збережи старий Київ", метою якого було збереження історичної архітектури м. Києва. Він брав активну участь в акціях протесту на Майдані. Слід зазначити, що 22 грудня 2013 року рада "Народного об’єднання "Майдан" (див. згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 12) призначила його заступником коменданта, відповідальним за порядок у таборі протестувальників на Майдані Незалежності. У цій якості він допомагав піклуватися про поранених протестувальників і відвозив їх до різних медичних закладів.

6. Брат другого заявника, п. Ю. Вербицький, був родом з м. Львів і працював на той час сейсмологом у Карпатському відділенні Інституту геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України у м. Львові. У січні 2014 року він приїхав до м. Києва і взяв участь в акціях протесту на Майдані.

7. Згідно з доводами сторін та інформацією, що міститься у матеріалах справи щодо відповідних подій (див., зокрема, пункти 19 і 20), вранці 21 січня 2014 року під час сутички між протестувальниками та працівниками міліції п. Ю. Вербицькому пошкодили око. Близько 03 год. 45 хв. п. І. Луценко привіз його до лікарні. Відповідно до наданої Урядом копії протоколу міліції о 04 год. 33 хв. лікар цієї лікарні повідомив працівників міліції, що п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького викрали з лікарні декілька осіб у цивільному одязі. У відповідних матеріалах справи також зазначалося, що викрадачі застосували силу до заявників. Зокрема, першого заявника вдарили ногою по обличчю, в результаті чого йому вибили два зуба. Його та п. Ю. Вербицького помістили до транспортного засобу і відвезли у віддалений район, де викрадачі їх побили та піддали жорстокому поводженню (див., зокрема, пункти 19-20). Того дня температура повітря у м. Києві становила близько -10 ° С.

8. Згодом відповідно до інформації, наданої першим заявником, та інформації, що міститься у матеріалах справи щодо відповідних подій (див., зокрема, пункти 19-20), їх відвезли до гаража, де кілька невстановлених осіб, які розмовляли російською мовою, допитали їх про їхню причетність до акцій протесту на Майдані. Перший заявник відповідав на ці запитання російською мовою, тоді як п. Ю. Вербицький - українською. Під час допиту двох чоловіків протягом декількох годин піддавали неодноразовому побиттю та іншим формам жорстокого поводження.

9. Зокрема, викрадачі надягли поліетиленовий пакет на голову першого заявника та зв’язали його клейкою стрічкою. У пакеті було зроблено невеликий отвір, щоб він міг дихати. Також йому зв’язали клейкою стрічкою руки і ноги та поклали на підлогу. Поки він лежав на лівому боці, його неодноразово били ногами та кулаками по обличчю, голові, спині, стегнах, щиколотках і руках, особливо намагаючись поцілити у суглоби. Також його били дерев’яними та металевими палицями. Під час побиття п. І. Луценку неодноразово погрожували вбивством. Згідно з висновком судово-медичної експертизи від 20 лютого 2014 року, складеним державним експертом, у нього були численні крововиливи та забиття на тулубі, кінцівках, голові та обличчі. Однак у цьому висновку його тілесні ушкодження були кваліфіковані як легкі.

10. Тим часом 21 січня 2014 року близько 04 год. 30 хв. лікар лікарні повідомив працівників міліції про викрадення двох чоловіків. Близько 09 год. 30 хв. колега п. І. Луценка звернувся до міліції із заявою про його зникнення.

11. Того ж дня близько 18 год. 00 хв. п. І. Луценка відвезли на трасу загального користування поблизу селища Бориспільського району, приблизно за 50 кілометрів від центральної частини м. Києва, і там залишили. Там йому вдалося отримати допомогу. Згодом працівник міліції допитав його щодо цих подій.

12. Тим часом дружина п. Ю. Вербицького звернулася до міліції із заявою про його викрадення. 21 січня 2014 року за цією заявою було порушено кримінальне провадження.

13. 22 січня 2014 року тіло п. Ю. Вербицького було знайдено в лісі у Бориспільському районі. У попередніх медичних висновках було зазначено, що він помер від переохолодження. На його тулубі, кінцівках, голові та обличчі було виявлено численні тілесні ушкодження.

14. Згідно з висновком судово-медичної експертизи від 12 березня 2014 року, копія якого була надана Суду, у п. Ю. Вербицького були такі тілесні ушкодження: численні крововиливи по всьому тулубу, кінцівках, голові та обличчі, переломи кісток і ребер, а також внутрішня кровотеча. Вважалося, що йому щонайменше тридцять разів наносили удари "тупими предметами". Було підтверджено, що він помер від переохолодження.

15. 22 січня 2014 року міліція розпочала кримінальне провадження за фактом смерті п. Ю. Вербицького, яку було кваліфіковано як вбивство-1. Цю справу було об’єднано зі справою щодо його викрадення (див. пункт 12). Другий заявник брав участь у провадженні як потерпілий. Його допитали щодо відповідних подій, а також він брав участь в інших слідчих діях.

16. 22 січня 2014 року міліція також розпочала кримінальне провадження за фактом викрадення першого заявника-2. Зрештою цю справу було об’єднано зі справою щодо вбивства п.Ю. Вербицького.

17. 27 січня 2014 року п. І. Луценко був допитаний працівниками міліції щодо подій. Він, inter alia, зазначив, що під час перебування під контролем викрадачів чув, як п. Ю. Вербицького почали більш жорстоко бити, коли викрадачі дізналися, що він був родом з м. Львова. Ті, хто бив п. Ю. Вербицького, неодноразово називали його "бандеровець"-3. Пан І. Луценко також чув, як викрадачі обговорювали можливість перевезення його та п. Ю. Вербицького до відділу міліції.

__________

-1 Матеріали справи № 12014110100000089, порушеної на національному рівні.

-2 Матеріали справи № 12014100060000245, порушеної на національному рівні.

-3 Цей термін походить від імені пана С. Бандери, лідера українського руху за незалежність у період з 1933 до 1959 роки.

18. Згідно з матеріалами справи, у тому числі листами ГПУ та МВС України від 04 лютого, 19 травня, 15 червня та 29 листопада 2016 року, з лютого по квітень 2014 року тринадцять осіб були визнані підозрюваними у розслідуванні. Двох з них, Т. і М., підозрювали в участі у викраденні п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького. Як стверджувалося, Т. та М. були водіями транспортних засобів, які використовувалися під час викрадення.

19. Згідно з повідомленнями про підозру, складеними слідчими Головного слідчого управління МВС України 24 та 28 липня 2014 року, в яких Т. і М. відповідно повідомлялося про підозру, викрадення та жорстоке поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким, були частиною спроб органів державної влади придушити акції протесту на Майдані. Зокрема, було зазначено, що невстановлені працівники правоохоронних органів наймали різних приватних осіб, у тому числі тих, хто мав кримінальне минуле, для нападу та залякування протестувальників на Майдані. Н., Ч. та З., які діяли за вказівками невстановлених представників органів державної влади, організували та очолили групу підозрюваних, які ймовірно викрали і "катували" п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького. Також зазначалося, що низка інших невстановлених осіб брала участь у жорстокому поводженні з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким.

20. У цих офіційних документах також зазначалося, що після того, як п. Ю. Вербицького "катували" в гаражі та виявили, що він був з м. Львова, підозрювані та інші невідомі особи відвезли його у віддалений ліс, де били другого заявника з метою його вбивства. Вони вважали його "представником найрадикальнішої частини Західної України, що проводить мітинги проти правлячої партії та високопосадовців". Зрештою, вони залишили його в лісі без верхнього одягу при низькій температурі повітря. Вони знали, що сам він не зміг би залишити цю територію у зв’язку з його тілесними ушкодженнями. Тому було зроблено висновок, що підозрювані припускали, що п. Ю. Вербицький помре за таких умов, і хотіли, щоб він помер саме у такий спосіб. Його смерть була кваліфікована як вбивство. У зв’язку з цим в повідомленнях про підозру було зазначено, що згідно з висновком судово-медичної експертизи від 03 лютого 2014 року внаслідок отриманих тілесних ушкоджень п. Ю. Вербицький не міг вільно пересуватися, і це посилило негативні наслідки впливу низьких температур на нього, й зрештою призвело до його смерті. Суду не було надано копії висновку від 03 лютого 2014 року.

21. Згідно з доступною Суду інформацією, з червня 2015 року Печерський районний суд міста Києва розглядає справу щодо М., тоді як провадження щодо решти дванадцяти підозрюваних, у тому числі Т., було зупинено, оскільки їхнє місцезнаходження було невідоме. Ці підозрювані були оголошені в розшук. Згідно з листом МВС України від 29 листопада 2016 року один із підозрюваних перебував у Російській Федерації, але російські органи влади відмовили у його видачі. Місцезнаходження інших підозрюваних, які втекли, було невідоме.

22. Згідно з твердженнями Уряду під час розслідування викрадення п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького і вбивства останнього було проведено низку слідчих дій, у тому числі допити понад 100 свідків, підозрюваних і потерпілих, обшуки та судово-медичні експертизи. Крім того, перший заявник брав активну участь у розслідуванні і на національному рівні не подавав жодних скарг щодо його ефективності. Уряд зазначив, що більше відомостей не могло бути надано, оскільки це могло зашкодити розслідуванню, яке все ще тривало, не вказавши додаткової інформації чи пояснень у зв’язку з цим.

23. Під час розслідування викрадення та жорстокого поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким та вбивства останнього було встановлено, що у період з 12 по 28 січня 2014 року телефонні розмови п. І. Луценка прослуховувалися працівниками міліції у межах розслідування в іншій справі щодо акцій протесту на Майдані. Також згідно з копією витягу з офіційної української електронної бази даних кримінальних проваджень, наданою заявниками, слідчі також знайшли докази, що "під час вчинення злочинів проти п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького організатори цих злочинів підтримували постійний зв’язок з керівництвом МВС України", а невстановлені працівники міліції "передавали організаторам викрадення протестувальників інформацію про зміст телефонних розмов і маршрути п. І. Луценка, отриману під час проведення негласних слідчих дій".

24. У зв’язку з цим 20 серпня 2014 року міліція розпочала окреме розслідування щодо можливої причетності працівників міліції до злочинів, вчинених проти п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького-4. Відповідно до листа ГПУ від 25 листопада 2016 року у невстановлену дату двом працівникам міліції було пред’явлено обвинувачення у незаконному перехопленні телефонних розмов п. І. Луценка та підробленні офіційних документів (стаття 163 та частина перша статті 366 Кримінального кодексу України). Зрештою справу було передано на розгляд до Шевченківського районного суду. Згідно з інформацією, опублікованою на спеціальному вебсайті ГПУ, на момент ухвалення цього рішення провадження в цьому суді досі не закінчене.

__________

-4 Матеріали справи № 12014000000000338, порушеної на національному рівні.

25. Згідно з інформацією, опублікованою на спеціальному вебсайті ГПУ, на момент ухвалення цього рішення відповідні провадження тривали.

26. У березні 2014 року та лютому 2015 року відповідно до Закону України "Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей" від 21 лютого 2014 року (далі - Закон України "Про допомогу постраждалим учасникам громадського протесту", узагальнений у згаданому рішенні справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 214 і 215) Державна казначейська служба України сплатила родичам п. Ю. Вербицького у зв’язку з його смертю суму у розмірі 243 600 грн, що еквівалентно приблизно 13 300 євро на момент подій.

27. Загальний огляд і витяги з національної нормативно-правової бази та міжнародних звітів і доповідей, які мають значення для розгляду всіх заяв, поданих у зв’язку з акціями протесту на Майдані та їхніми наслідками, у тому числі цих двох заяв, наведені в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 194-269).

28. Деякі з цих міжнародних звітів і доповідей також містять конкретну інформацію щодо подій, про які йдеться у цій справі.

29. Зокрема, у своєму звіті за 2015 рік, який узагальнено та частково наведено в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 237-249), Міжнародна дорадча група (далі - МДГ) зробила такі зауваження щодо розслідувань стосовно п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького (посилання пропущені):

"...

338. 13 підозрюваним, більшість з яких "тітушки", а також п. Зубрицькому та п. Чеботарьову було вручено повідомлення про підозру за різними обвинуваченнями, пов’язаними з цими подіями [у тому числі щодо п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького].

339. Двох підозрюваних було затримано; їм було повідомлено про підозру і взято під варту. 20 серпня 2014 року обвинувальні акти були направлені до суду. Проте 16 жовтня 2014 року суд першої інстанції повернув обвинувальні акти, вказавши на певні недоліки в них. Розгляд апеляційної скарги прокурора було заплановано на 12 грудня 2014 року. МДГ не була поінформована про його результати.

340. Провадження щодо інших 11 підозрюваних були зупинені: десять підозрюваних були оголошені в розшук, а щодо одинадцятого було задіяно процедуру в межах угод про міжнародне співробітництво.

...".

30. Більш детальна інформація щодо відповідних розслідувань також міститься в "Інформаційній довідці про відповідальність за вбивства та насильницькі смерті під час протестів на Майдані", опублікованій у лютому 2019 року Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні (далі -ММПЛУ). У відповідних витягах з інформаційної довідки, узагальнення якої наведено в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 256, зазначено (курсив додано ММПЛУ, за декількома винятками, посилання опущено):

"I. РЕЗЮМЕ

...

3. Усі потерпілі загинули або зазнали смертельних поранень у січні-лютому 2014 року, коли акції протесту набули насильницького характеру після прийняття Верховною Радою України низки законів, що обмежували свободу зібрання та вираження поглядів, а також запроваджували кримінальну відповідальність за екстремізм і захоплення адміністративних будівель. Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України (пізніше розформовані й перетворені у Національну гвардію України) та підрозділи міліції особливого призначення "Беркут" (розформовані після закінчення акцій протесту на Майдані й перетворені в підрозділи спеціального призначення при обласних управліннях Національної поліції України), направлені для зупинення протестувальників, були підсилені цивільними особами, які протидіяли протестувальникам, так званими "тітушками"-4 [4. "Тітушки" - термін, який використовується щодо атлетично складених цивільних осіб, найнятих та озброєних правоохоронними органами для протидії протестувальникам; здійснені ними переслідування й напади на протестувальників дозволяли міліції втручатися та застосовувати силу до протестувальників для їхнього розгону.], діяльність яких, як стверджувалося, координувалася вищими посадовими особами міліції.

4. Через п’ять років після закінчення акцій протесту на Майдані притягнення винних у вбивствах і насильницьких смертях 84 протестувальників, однієї особи, яка не брала участі в акціях протесту, та 13 правоохоронців, досі не забезпечено. Під час розслідувань не були встановлені винні у вбивствах 17 протестувальників та 13 працівників правоохоронних органів. Лише одна особа була визнана винною у неумисному вбивстві протестувальника. Двоє інших осіб були визнані винними у хуліганстві у зв’язку з випадком, який призвів до вбивства іншого протестувальника.

...

Притягнення до кримінальної відповідальності винних у вбивстві Юрія Вербицького

19. УСР встановило 14 членів групи "тітушок", ймовірно причетних до викрадення, катування і вбивства Юрія Вербицького. Станом на лютий 2019 року 12 з них переховувалися від правосуддя.

20. 23 квітня 2014 року працівники міліції затримали двох чоловіків з групи "тітушок". Першому чоловіку належав гараж у передмісті м. Києва, де обох викрадених протестувальників допитували і катували. Невдовзі після висунення йому обвинувачень у викраденні, катуванні та умисному вбивстві, він втік.

21. Справа другого чоловіка, який стояв на сторожі, за обвинуваченням у викраденні наразі розглядається судом. 17 липня 2018 року, після майже трьох років розгляду справи по суті, суддя у справі заявила про самовідвід. Станом на лютий 2019 року нового суддю ще не призначено.

22. 28 липня 2017 року слідчі УСР затримали ще одного члена групи "тітушок" за підозрою у створенні злочинної організації, перешкоджанні публічним зібранням, викраденні, катуванні та умисному вбивстві Юрія Вербицького. 24 липня 2018 року було складено обвинувальний акт щодо нього, а справу було направлено до суду. Станом на лютий 2019 року обвинувачений залишається під вартою, а суд заслуховує показання свідків сторони обвинувачення, зокрема, інших членів груп "тітушок".

23. ММПЛУ занепокоєна тим, що не всі аспекти вбивства Юрія Вербицького повністю розслідувані. Наприклад, в окремій справі Управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, висунуло двом працівникам правоохоронного органу обвинувачення у незаконному прослуховуванні телефонних розмов чоловіка, викраденого разом із Вербицьким під час акцій протесту на Майдані. Оскільки обставини та мета викрадення свідчать про координацію дій між правоохоронними органами та групами "тітушок"-18 [18. Низка фактів дає підстави вважати, що "тітушки" координували викрадення з працівниками правоохоронних органів. Викрадачі знали протестувальника, якого вони викрали разом з Юрієм Вербицьким, і прийшли за ним дуже швидко. Працівники правоохоронних органів, які стежили за його пересуванням, знали його місцезнаходження і звернулися до груп "тітушок" для його незаконного затримання і допиту як активного протестувальника.], кримінальне провадження щодо організації незаконного прослуховування зараз об’єднано зі справою про викрадення, катування та вбивство Юрія Вербицького.

24. Процес притягнення до кримінальної відповідальності винних у вбивстві Юрія Вербицького підірвало те, що Уряд не забезпечив явку до суду одного з ключових обвинувачених. Незабезпечення розгляду судом справ щодо інших членів групи без неналежної затримки викликає занепокоєння.

...".

31. Беручи до уваги спільну фактологічну та правову основу двох розглянутих заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні (пункт 1 правила 42 Регламенту Суду).

32. Посилаючись на статтю 3 Конвенції заявники скаржились на викрадення та жорстоке поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким 21 січня 2014 року, яке, як стверджувалося, становило катування (див. пункти 7-9). Посилаючись на статтю 2 Конвенції, п. С. Вербицький також скаржився на вбивство свого брата, п. Ю. Вербицького. Заявники також скаржились на непроведення ефективного офіційного розслідування цих подій.

33. Посилаючись на статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтями 2 та 3 Конвенції, п. С. Вербицький скаржився, що його брата, п. Ю. Вербицького, катували та вбили у зв’язку з тим, що він був родом з м. Львова і розмовляв українською мовою.

34. Заявники стверджували, що викрадачі були або представниками держави, або діяли за вказівками органів державної влади з метою переслідування п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького у зв’язку із їхньою участю в акціях протесту на Майдані.

35. Статті 2, 3 та 14 Конвенції передбачають:

"1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що вчинене на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

(a) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства;

(b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою;

(c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання".

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

"Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою".

А. Прийнятність

1. Вичерпання національних засобів юридичного захисту

(а) Доводи сторін

36. Уряд стверджував, що скарги заявників за статтею 3 Конвенції та скарги п. С. Вербицького за статтею 2 Конвенції були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

37. Зокрема, Уряд зазначив, що скарги заявників були передчасними, оскільки відповідні розслідування та судові провадження ще тривали. Ці розслідування були ефективними для цілей Конвенції, оскільки вони були розпочаті негайно після відповідних подій, не були тривалими, включали проведення низки слідчих дій, у тому числі допитів численних свідків, підозрюваних і заявників, обшуків та судово-медичних експертиз, а заявники брали активну участь у відповідних провадженнях. Були встановлені відповідні обставини та підозрювані, а справу одного з них розглядав суд першої інстанції. Крім того, органи державної влади розслідували, чи брали працівники міліції участь у вчиненні цих злочинів.

38. Уряд також стверджував, що на національному рівні заявники не подавали скарг на неефективність розслідування.

39. Заявники заперечили.

40. Вони стверджували, що розслідування, розпочате українськими органами влади у зв’язку з відповідними подіями, було неефективним. Згідно з їхніми твердженнями розслідування та судовий розгляд затягувалися, замовники злочинів не були встановлені, майже всі підозрювані виїхали з України, а органи державної влади не змогли встановити їхнє місцезнаходження та звернутися із запитом про видачу. Згідно з твердженнями п. І. Луценка одинадцять із цих підозрюваних виїхали з України до Російської Федерації.

41. До того ж, хоча було достатньо інформації, що до злочинів були причетні працівники міліції, а на момент вчинення злочинів п. І. Луценко перебував під наглядом міліції, жодного працівника міліції, пов’язаного з діями так званих "тітушок", встановлено не було (див. пункти 19-24). Слідчі відмовились брати до уваги доводи заявників, які ґрунтувалися на висновках у подібних кримінальних справах щодо викрадення та жорстокого поводження тітушок з протестувальниками, і це вказувало на те, що ці слідчі перебували під контролем працівників міліції та діяли за їхніми вказівками. Відповідні заявники вважали, що так сталося, оскільки розслідування в їхніх справах проводили працівники міліції.

(b) Оцінка Суду

42. Суд зазначає, що Уряд висловив зауваження щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, подібні до висловлених щодо інших, пов’язаних з Майданом, заяв. Застосовні загальні принципи та детальна оцінка заперечень Уряду наведені в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 283-285 та 291-303).

43. Зокрема, щодо заперечень Уряду про недотримання заявниками правила вичерпання національних засобів юридичного захисту Суд вказував на численні національні та міжнародні звіти і доповіді, в яких зазначалося про різні недоліки в проведених розслідуваннях. Суд встановив, що оскільки скарги на неефективні розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявниками не вбачалися абсолютно необґрунтованими, заявники не мали чекати закінчення цих розслідувань, перш ніж подати до Суду свої скарги за статтею 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 301 і 302).

44. Суд вважає, що ці висновки однаково застосовні до скарг на викрадення п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького, а також жорстоке поводження і вбивство п. Ю. Вербицького, беручи до уваги той факт, що відповідні провадження на національному рівні тривають вже більше шести років, і дотепер на національному рівні не було здійснено остаточної та всеохоплюючої оцінки всіх відповідних обставин (див. пункти 15-25).

45. Стосовно аргументу Уряду, що заявники у цій справі не звернулися до національних органів влади зі скаргами щодо проведення конкретних слідчих дій чи бездіяльності слідчих, на думку Суду, ніщо в доводах Уряду чи взагалі в матеріалах справи не свідчить, що подання такої скарги могло призвести до більшої ефективності у здійсненні провадження в результаті або його пришвидшення, або виправлення недоліків, на які скаржилися відповідні заявники (див. згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 285 та 303).

46. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявників за статтями 2 та 3 Конвенції.

2. Статус потерпілого (п. С. Вербицький)

(а) Доводи сторін

47. Уряд стверджував, що п. С. Вербицькому було сплачено відшкодування шкоди у зв’язку зі стверджуваним порушенням статей 2 та 3 Конвенції (див. пункт 26), і що він не оскаржував розмір відшкодування. Таким чином, він більше не міг вважатися потерпілим у зв’язку з цим.

48. Другий заявник не погодився. Зокрема, він стверджував, що ні йому, ні іншим родичам його брата не була сплачена повна сума в розмірі 1 000 000 грн - еквівалент близько 55 000 євро на той момент, на яку вони мали право згідно із Законом України "Про допомогу постраждалим учасникам громадського протесту" 2014 року (див. стислий виклад Закону в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 214 і 215). Уряд це не заперечив.

(b) Оцінка Суду

49. Суд зазначає, що відповідні розслідування на національному рівні досі не призвели до встановлення всіх відповідних обставин викрадення, жорстокого поводження та смерті п. Ю. Вербицького. Тому відповідна виплата фінансової допомоги родичам останнього не може вважатися достатнім відшкодуванням у зв’язку з його скаргами за статтями 2 та/або 3 Конвенції (див. висновки Суду щодо подібних заперечень Уряду в інших, пов’язаних з Майданом, заявах (згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 313-314 та 397-401).

50. Крім того, Суд повторює, що норми, згідно з якими була здійснена виплата, не містять положень, в яких би визнавалося, що тілесні ушкодження були нанесені п. Ю. Вербицькому або будь- якому іншому протестувальнику у зв’язку із порушенням гарантій захисту від катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання (див. пункт 26 і згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 399-400). Таким чином, всупереч твердженням Уряду, таку виплату навряд чи можна вважати достатнім "відшкодуванням" у зв’язку із стверджуваним порушенням статей 2 та 3 Конвенції.

51. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо статусу потерпілого п. С. Вербицького.

3. Доводи щодо прийнятності скарги п. С. Вербицького за статтею 14 у поєднанні зі статтями 2 та 3 Конвенції

(а) Доводи сторін

52. Уряд стверджував, що на національному рівні п. С. Вербицький не висував таку скаргу, і в будь-якому випадку органи державної влади проводили розслідування обставин викрадення, жорстокого поводження та вбивства. З цих причин Уряд зазначив, що скаргу слід відхилити у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

53. Уряд також стверджував, що було небагато чи взагалі не було доказів того, що мова спілкування чи походження його брата якось вплинули на ставлення до нього нападників. Навіть якщо показання п. І. Луценка щодо цього були правдивими, викрадення та жорстоке поводження з п. Ю. Вербицьким було предметом розслідування, яке тривало, і оскільки винними були приватні особи, Україна виконала свої зобов’язання у зв’язку з цим.

54. Пан С. Вербицький заперечив.

(b) Оцінка Суду

55. З огляду на показання п. І. Луценка та інформацію, що міститься у матеріалах справи на національному рівні, Суд вважає правдоподібним, що п. Ю. Вербицький міг зазнати насильства, умотивованого ненавистю через його походження або мову спілкування, і це питання було належним чином порушено в органах державної влади (див. пункти 17 та 20). У будь-якому випадку Суд залишає вирішення питання, чи слід цю скаргу розглядати за статтями 2 та 3 або окремо за статтею 14 Конвенції у поєднанні з цими статтями, до розгляду справи по суті (див. пункти 60, 72 та 74).

56. Отже, заперечення Уряду щодо прийнятності цієї частини справи слід відхилити.

4. Висновок щодо прийнятності

57. Загалом Суд вважає, що ця частина заяв заявників не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Стверджуване порушення процесуального аспекту статей 2 та 3 Конвенції

(а) Загальні принципи

58. З огляду на твердження заявників, що винні у викраденні та жорстокому поводженні з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким перебували під контролем органів державної влади або діяли за вказівками органів державної влади, у цій справі слід врахувати усталену практику Суду, якою передбачене зобов’язання провести ефективне офіційне розслідування небезпідставних тверджень про поводження, що становить порушення статті 3 Конвенції, якого зазнали під час перебування під контролем представників держави. Відповідні загальні принципи наведені в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 327-336).

59. У частині справи щодо смерті п. Ю. Вербицького, за яку також, як стверджувалося, несе відповідальність держава, Суд повторює, що принципи стосовно процесуального зобов’язання провести розслідування за статтею 3 Конвенції аналогічно застосовуються до процесуального зобов’язання провести розслідування за статтею 2 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інші заяви, пункт 314, ЄСПЛ 2014 (витяги), та "Єроновіч проти Латвії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 44898/10, пункт 107, від 05 липня 2016 року).

60. Суд також повторює, що зобов’язання органів державної влади розслідувати наявність можливого зв’язку між расистським ставленням та актом насильства є одним із аспектів їхніх процесуальних зобов’язань, що випливають зі статті 2 Конвенції, але також може розглядатися як передбачене їхніми зобов’язаннями за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 2 Конвенції для забезпечення здійснення права на життя без дискримінації (див. рішення у справі "Начова та інші проти Болгарії" [ВП] (Nachova and Others v. Bulgaria) [GC], заяви № 43577/98 та № 43579/98, пункт 161, ЄСПЛ 2005-VII). Те саме стосується розслідування можливого расистського ставлення у справах щодо жорстокого поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. З огляду на взаємодію цих положень такі питання можуть розглядатися лише за одним з них без виникнення окремого питання за іншим, або можуть вимагати розгляду за статтею 2 або 3 Конвенції, а також окремо за статтею 14 Конвенції. Це питання має вирішуватися у кожній конкретній справі залежно від фактів і характеру висунутих тверджень (там само, див. також рішення у справі "Бекос і Кутропулос проти Греції" (Bekos and Koutropoulos v. Greece), заява № 15250/02, пункт 70, ЄСПЛ 2005-XIII (витяги)).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

61. Суд вважає за належне розглянути разом у частині щодо стверджуваного неефективного розслідування скарги заявників за статтею 3 Конвенції та скаргу п. С. Вербицького за статтею 2 Конвенції.

62. Суд зазначає, що органи державної влади порушили декілька кримінальних проваджень за фактом викрадення та жорстокого поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким та смертю останнього одразу після подій 22 січня 2014 року (див. пункти 15 і 16).

63. Упродовж декількох днів після подій у відповідних розслідуваннях було проведено кілька важливих слідчих дій, у тому числі допит п. І. Луценка та отримання судово-медичних доказів. До квітня 2014 року тринадцять осіб були встановлені як підозрювані, а через три місяці двом з них було офіційно повідомлено про підозру (див. пункти 9-20).

64. Проте на розгляд до суду було направлено лише справу щодо одного із цих підозрюваних (у червні 2015 року), а інші дванадцять осіб переховувалися (див. пункт 21).

65. Це неминуче уповільнило темпи розслідувань, які спочатку проводилися доволі оперативно.

66. Хоча надані Суду матеріали свідчать, що органи державної влади знайшли одного з підозрюваних у Російській Федерації і безуспішно звернулися із запитом про його видачу, залишається незрозумілим, чи вжили вони яких-небудь подальших заходів для встановлення місцезнаходження всіх інших підозрюваних, які переховувалися, та чи забезпечили їхню доступність для проведення розслідування.

67. Суду також відомо, що ще один підозрюваний член тітушок, який, як стверджувалося, брав участь у відповідних подіях, був затриманий у липні 2017 року, а його справу було передано до суду у липні 2018 року, однак Суд зазначає, що станом на лютий 2019 року провадження у його справі все ще тривало і інформація про його закінчення відсутня (див. пункт 30). Так само Суд зазначає, що судове провадження щодо підозрюваного, справу якого було передано до суду у червні 2015 року (див. пункти 21, 25 та 30), також триває у суді першої інстанції.

68. Що найважливіше, хоча органи досудового розслідування визнали у відповідних повідомленнях про підозру, що підозрювані були найняті працівниками правоохоронних органів, а злочини проти п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького були частиною спроб органів державної влади придушити акції протесту на Майдані (див. пункти 19 та 20), інформація, що були докладені значні зусилля для встановлення відповідних працівників правоохоронних органів. відсутня. Також не було висловлено припущення про неможливість це зробити, зокрема з огляду на те, що працівники міліції, які перехопили телефонні розмови п. І. Луценка, були встановлені (див. пункти 23 та 24). У зв’язку з цим Суд повторює, що процесуальне зобов’язання, передбачене статтею 3 Конвенції, вимагає від органів державної влади провести розслідування як щодо відповідальних за віддання наказів, так і щодо безпосередніх винуватців (див. рішення у справі "Джеліч проти Хорватії" (<...>), заява № 57856/11, пункт 94, від 12 червня 2014 року).

69. Загалом, немає жодної інформації, що в розслідуванні було досягнуто якогось іншого суттєвого прогресу у проясненні всіх обставин викрадення та жорстокого поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким та смерті п. Ю. Вербицького. Доводи Уряду щодо проведених слідчих дій не містять важливих деталей і здебільшого викладені у загальних формулюваннях (див. пункт 22).

70. Суд також зазначає, що Уряд надав недостатньє обґрунтування для ненадання будь-якої інформації стосовно відповідних розслідувань (див. пункт 22 і, наприклад, рішення у справі "Амуєва та інші проти Росії" (Amuyeva and Others v. Russia), заява № 17321/06, пункти 81-82, від 25 листопада 2010 року).

71. Слід зазначити, що на ці розслідування, як і різні інші розслідування випадків жорстокого поводження, смерті та отримання тяжких тілесних ушкоджень під час акцій протесту на Майдані, також посилалася МДГ, яка вважала, що вони не відповідали вимогам оперативності, розумної тривалості, ефективності, незалежності, громадського контролю та участі потерпілих (див., головним чином, пункти 416-418 та 434 (щодо розслідування стверджуваного залучення тітушок працівниками правоохоронних органів) та пункти 399, 420, 431, 436, 445, 451, 465, 489, 502, 508 та 536-540 (щодо розслідування в цілому випадків жорстокого поводження, смерті та отримання тяжких тілесних ушкоджень під час акцій протесту на Майдані) звіту МДГ частково наведеного та узагальненого в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 237-249). Суд приділяє особливу увагу висновкам МДГ у частині щодо розслідування викрадення та жорстокого поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким, проведеного до 23 лютого 2015 року. Суд також зазначає, що у цій справі Уряд не довів, що встановлені МДГ недоліки цих розслідуваннях були усунені після цієї дати.

72. Насамкінець другий заявник стверджував, що жорстоке поводження та вбивство його брата мало дискримінаційний мотив (див. пункт 33). Відповідно до усталеної практики Суду (див. пункт 60) та з огляду на наявну інформацію і події в Україні на той момент, це твердження вимагало ретельного розслідування питання, чи було походження п. Ю. Вербицького із Західної України фактором, який призвів до жорстокого поводження з ним і смерті. Однак, як вбачається, під час розслідування такі міркування не розглядалися.

73. Зазначеного достатньо для висновку Суду, що досі не було проведено ефективного розслідування викрадення та жорстокого поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким, а тому було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції (заяви № 12482/14 та 39800/14). З тих самих причин Суд також вважає, що не було проведено ефективного розслідування вбивства п. Ю. Вербицького, і у зв’язку з цим було порушено процесуальний аспект статті 2 Конвенції (заява № 39800/14).

74. За цих обставин Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати, чи було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтями 2 та 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами державної влади ефективного розслідування викрадення, жорстокого поводження та смерті п. Ю. Вербицького (див. рішення у справі "Сарібекян та Балян проти Азербайджану" (Saribekyan and Balyan v. Azerbaijan), заява № 35746/11, пункти 102-103, від 30 січня 2020 року).

2. Стверджуване порушення матеріального аспекту статті 2 та 3 Конвенції

(а) Загальні принципи

75. Оскільки ця частина справи стосується скарг заявників за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції, відповідні принципи наведені в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 359-363).

76. Стосовно частини справи, яка також стосується скарги за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції щодо смерті п. Ю. Вербицького, за яку, як стверджувалося, несе відповідальність держава, Суд повторює, що стаття 2 Конвенції є однією з найфундаментальніших положень Конвенції, яке не передбачає відступів від зобов’язань за статтею 15 Конвенції в мирний час. Разом зі статтею 3 Конвенції вона закріплює одну з основоположних цінностей демократичних суспільств, з яких складається Рада Європи (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Джуліані та Гаджо проти Італії" [ВП] (Giuliani and Gaggio v. Italy) [GC], заява № 23458/02, пункт 174, ЄСПЛ 2011 (витяги)).

77. Стаття 2 Конвенції містить два основних зобов’язання держави: загальне зобов’язання вжити відповідні заходи для захисту життя осіб, які перебувають під її юрисдикцією, та зобов’язання утримуватися від умисного позбавлення життя, обмежене переліком винятків (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<..>) [GC], заява № 47848/08, пункт 130, ЄСПЛ 2014). Отже, обставини, за яких позбавлення життя може бути виправданим, повинні чітко тлумачитися. Предмет і мета Конвенції як інструмента захисту осіб також вимагають, щоб стаття 2 Конвенції тлумачилась і застосувалась таким чином, аби забезпечувати реальність і ефективність її гарантій (див. рішення у справі "МакКанн та інші проти Сполученого Королівства" (McCann and Others v. the United Kingdom), від 27 вересня 1995 року, пункти 146 і 147, Серія A № 324).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

78. Повертаючись до скарг заявників на порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції, Суд має у своєму розпорядженні судово-медичну інформацію стосовно п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького, яка вказує на наявність численних тілесних ушкоджень на їхніх тілах, а також інформацію про механізм утворення цих ушкоджень, яка міститься у доводах п. І. Луценка та у деяких наданих Суду документах із матеріалів справи (див. пункти 7-20). Хоча відповідне провадження ще не закінчене, Суд вважає, що під час розгляду цієї частини справи інформація, яка міститься у відповідних матеріалах справи, може певною мірою бути врахована (див., наприклад, рішення у справі "Ізджі проти Туреччини" (Izci v. Turkey), заява № 42606/05, пункт 57, від 23 липня 2013 року). Виходячи з наявної інформації, п. І. Луценко та п. Ю. Вербицький явно зазнали жорстокого поводження всупереч статті 3 Конвенції.

79. З огляду на цю інформацію також можна зробити висновок, що жорстоке поводження мало на меті заподіяти їм максимально можливого болю та примусити їх почуватися приниженими і наляканими. Це було зроблено для отримання інформації стосовно участі п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького в акціях протесту на Майдані та/або для залякування і/чи покарання їх у зв’язку з цим. Таким чином, є вагомі докази, що поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким могло спричинити серйозні та жорстокі страждання, як фізичні, так і психологічні, які можуть характеризуватися як катування у розумінні статті 3 Конвенції.

80. За обставин цієї справи Суд не вважає за необхідне визначати конкретну кваліфікацію жорстокого поводження, якого зазнав п. І. Луценко, достатньо зазначити, що воно було дуже серйозним - він мав численні крововиливи і забої на тулубі, кінцівках, голові та обличчі. Проте стосовно п. Ю. Вербицького з наявних доказів і висновку судово-медичної експертизи вбачається, що жорстоке поводження, якому був підданий брат другого заявника, мало спричинити сильний біль та страждання, і воно було особливо серйозним і жорстоким. Його тілесні ушкодження включали численні крововиливи по всьому тулубу, на кінцівках, голові та обличчі, а також переломи кісток і ребер та внутрішню кровотечу. Крім того, з огляду на ці докази неможливо не звернути увагу на ознаки навмисного та заздалегідь обміркованого характеру жорстокого поводження (див. пункти 90 та 91, а також щодо матеріального аспекту статті 2 Конвенції - пункт 93). Тому Суд вважає, що 21 січня 2014 року п. І. Луценко зазнав жорстокого поводження і, ймовірно того ж дня, до його смерті, п. Ю. Вербицького було піддано катуванню.