Справа «Александровська проти України» (Заява № 38718/16)

78. Дійсно, згідно з медичними документами стан здоров’я заявниці погіршувався під час тримання її під вартою (зокрема, її серцева недостатність зі стадії II-A переросла у стадію II-B; див. також пункти 35, 38 та 39). Однак це само по собі не свідчить, що погіршення сталося, як стверджувалося, через недостатню або неналежну медичну допомогу, отриману заявницею під час тримання під вартою. З огляду на хронічний характер захворювань заявниці та ненадання нею достатньої інформації щодо того, як і наскільки часто захворювання проявлялися до її тримання під вартою та як вони лікувалися, важко встановити, наскільки це погіршення стало наслідком стверджуваного ненадання належної медичної допомоги під час тримання під вартою, оскільки таке погіршення цілком могло бути частиною природного перебігу її захворювань або наслідком неминучих негативних факторів, властивих триманню під вартою, у тому числі стресу (див. рішення у справі "Руденко проти України" [Комітет] (Rudenko v. Ukraine) [Committee], заява № 5797/05, пункт 94, від 25 листопада 2010 року, згадане рішення у справі "Литвинов проти Росії" (Litvinov v. Russia), пункт 93, та рішення у справі "Комаров проти України" [Комітет] (Komarov v. Ukraine) [Committee], заява № 4772/06, пункт 116, від 19 січня 2017 року). Насамкінець Суд зазначає, що, незважаючи на проблеми із серцево-судинною системою та дієту, яка була їй рекомендована, під час тримання під вартою заявниця отримувала від своїх родичів цигарки та певні продукти, які не рекомендувались їй до вживання.

79. Також, дійсно, у медичній частині СІЗО не було кардіолога чи спеціального медичного обладнання (крім електрокардіографа). Однак стаття 3 Конвенції не може тлумачитися як така, що гарантує кожному ув’язненому отримання медичної допомоги на тому самому рівні, що і в "найкращих закладах системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я" (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Мірілашвілі проти Росії" (Mirilashivili v. Russia), заява № 6293/04, від 10 липня 2007 року). До того ж, заявницю регулярно оглядали кардіологи лікарні і вона проходила там комплексні медичні обстеження, стаціонарне та амбулаторне лікування. Їй призначили необхідні медичні препарати, вживання яких корегувалося залежно від необхідності, а обраним нею лікарям не перешкоджали відвідувати її, хоча вона не клопотала про такі візити. Стосовно відсутності медичних препаратів у СІЗО Суд вказує на неподання заявницею скарги на те, що необхідність їхнього придбання поклала на неї або її родичів тяжкий фінансовий тягар (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Бреславська проти України" (Breslavskaya v. Ukraine), заява № 29964/10, від 31 січня 2012 року). Також вона не посилалася на жоден конкретний випадок, коли вона потребувала медичної допомоги, але її не отримала.

80. Загалом Суд вважає, що протягом її відносно короткого періоду тримання під вартою за заявницею велося регулярне спостереження лікарів СІЗО та лікарні, які докладали зусиль для вирішення її проблем зі здоров’ям. Тому не можна зробити висновок, що надана їй медична допомога та лікування були неналежними або недостатніми.

81. Отже, не було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з цим.

(b) Доступ до медичної допомоги під час тримання під домашнім арештом

82. Суд зазначає, що всупереч твердженням заявниці про ненадання слідчими дозволу на її госпіталізацію, відсутні докази, що вона клопотала про надання органами державної влади їй дозволу на таку госпіталізацію під час тримання її під домашнім арештом. Насправді, згідно з листами від 10 березня 2017 року працівники поліції та прокурор не отримували від неї жодних відповідних клопотань чи скарг (див. пункт 47). Заявниця не надала жодних доказів, які б свідчили про те, що це було не так - вона просила про таку госпіталізацію, а їй відмовили. Також вона не надала жодної інформації, яка б вказувала, що вона потребувала невідкладної медичної допомоги під час тримання під домашнім арештом, або просила органи державної влади дати дозвіл на госпіталізацію, але їй було відмовлено, або що госпіталізація була здійснена із затримкою через інструкції 2016 року щодо домашнього арешту.

83. Суд також зазначає, що 27 жовтня 2016 року апеляційний суд зазначив, що прокурор дав заявниці номер свого мобільного телефону, щоб вона могла в будь-який час попередити його, якщо їй потрібно буде відвідати аптеку або медичний заклад, і жодних перешкод у зв’язку з цим не буде. Суд також зазначив, що заявниця не надала йому жодної інформації, яка б свідчила, що слідчий або прокурор не давали їй дозвіл на відвідування цих закладів, або будь-яку інформацію, яка б вказала, що їй потрібно було відвідувати такі заклади з певною періодичністю або у конкретний час доби (див. пункт 46). Заявниця цього не заперечувала.

84. Насамкінець, хоча заявниця стверджувала, що певні медичні процедури, зокрема холтерівський моніторинг, були неможливими, оскільки їх можна було провести лише у разі госпіталізації особи, Суд зазначає, що згідно із загальнодоступною інформацією-1 холтерівський моніторинг зазвичай не передбачає госпіталізацію; він може бути проведений вдома і зазвичай вимагає двох візитів до лікаря -один раз для прикріплення пристрою, а другий - для його зняття. Однак заявниця не надала доказів, які б свідчили про те, що вона хотіла провести холтерівський моніторинг в лікарні, чи вдома, або що вона зверталася за таким дозволом, але його не отримала. З її доводів також не вбачається, що будь-які лікарі відвідували її вдома під час тримання під домашнім арештом, і це також підриває її скаргу.

85. З огляду на зазначене Суд не може дійти висновку, що заявниця не мала доступу до медичної допомоги під час тримання її під домашнім арештом. Отже, не було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з цим.

(с) Тримання заявниці в металевих клітках

86. Суд зазначає, що тримання обвинувачених у металевих клітках під час судових засідань було стандартною процедурою в Україні (див. рішення у справах "Титаренко проти України" (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, пункт 41, від 20 вересня 2012 року, та "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), заява № 26744/16, пункти 132, від 04 липня 2019 року). Ця практика також застосовувалася у справі заявниці.

87. Так, хоча один раз (30 червня 2016 року) Київський суд задовольнив клопотання захисників заявниці та звільнив її з металевої клітки, під час інших засідань (у тому числі в тому самому суді) вона перебувала в такій клітці. Справді, як зазначено у матеріалах справи (див. пункти 21-23), заявниця та її захисники не подавали на кожному засіданні клопотань про звільнення її з клітки, в якій вона перебувала. Однак Суд вважає, що у будь-якому випадку подання такого клопотання не мало б жодних шансів на успіх, враховуючи, що згідно з національним законодавством суди були зобов’язані тримати обвинувачених у металевих клітках під час засідань (поки ці клітки не були замінені на скляні кабінки), і жодних альтернатив цьому не було. Насправді Київський суд, Жовтневий суд та апеляційний суд прямо чи по суті посилалися на Інструкцію 2015 року, яка забороняла їм звільняти заявницю з металевих кліток (див. пункти 21-23). Тому Суд погоджується із заявницею, що її звільнення один раз не було передбачено національним законодавством і не могло розглядатися як усталена практика, і відхиляє аргумент Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту (див. пункт 68).

88. Суд також зазначає, що національні суди ніколи не оцінювали того, чи існували в залі судових засідань якісь загрози безпеці, що вимагали, щоб заявниця, яку також охороняли працівники варти, перебувала в металевій клітці. Уряд також не надав жодних доказів, які свідчили б про існування такого ризику. Крім того, завдяки висвітленню у засобах масової інформації, заявницю, як публічну фігуру, бачили за металевими ґратами не лише учасники засідань, а й значно ширша аудиторія (див. згадане рішення у справі "Корбан проти України" (Korban v. Ukraine), пункт 133).

89. Суд постановив, що тримання особи у металевій клітці під час судового розгляду само по собі є приниженням людської гідності, що становить порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі "Свинаренко та Сляднєв проти Росії" [ВП] (Svinarenko and Slyadnev v. Russia) [GC], заяви № 32541/08 та № 43441/08, пункт 138, ЄСПЛ-2014 (витяги). Це стосується і цієї справи.

90. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції .

III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

91. Заявниця також скаржилася за підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції на те, що її затримання 28 червня 2016 року було незаконним, та за пунктом 3 статті 5 Конвенції - що триваюче тримання її під вартою у період з 30 червня до 13 жовтня 2016 року було необґрунтованим. Відповідні частини зазначених положень передбачають:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання."

А. Затримання заявниці 28 червня 2016 року

1. Доводи сторін

92. Заявниця стверджувала, що її затримання відбулося за відсутності ухвали суду і не було виправданим за пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України . Таким чином, воно суперечило національному законодавству. Хоча слідчі мали інформацію про злочин, який вона, як стверджувалося, вчинила 24 червня 2016 року, вони не просили суд санкціонувати її затримання, а лише просили надати дозвіл на обшук її квартири. Під час обшуку вони вилучили різні предмети, вміст яких не перевіряли. Слідчі не знайшли жодних коштів або документів, а тому не виявили нічого, що підтвердило б її вину. Незважаючи на це, вони затримали її за пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України. Однак її квартира, вочевидь, не могла вважатися місцем злочину відповідно до цього положення; її затримання відбулося не безпосередньо після вчинення стверджуваного злочину, і нічого на її тілі, одязі чи в квартирі, у тому числі вилучені предмети, не вказувало на те, що вона могла вчинити злочин. Посилаючись на зазначене положення, протокол затримання не містив жодних посилань на фактичні підстави, які обґрунтовували такий захід, а також жодних пояснень чи обставин, які б доводили його законність. Київський суд не врахував її скаргу у зв’язку з цим. Зазначені Урядом докази (див. пункт 93) не звільняли слідчих від обов’язку отримання ухвали суду про її затримання. На момент затримання ці докази суду надані не були.

93. Уряд стверджував, що слідчі мали достатні підстави для затримання заявниці за відсутності ухвали суду. На момент затримання її причетність до вчинення відповідних злочинів була підтверджена низкою документів: протоколом про хід і результати проведених негласних слідчих дій, в якому була задокументована її провідна роль у вчиненні стверджуваних злочинів; протоколом огляду грошей, переданих Р.С. за її вказівкою; протоколом огляду місця події, в якому було задокументовано перший раз, коли отримані від неї гроші були передані; протоколом огляду Інтернет-джерел; протоколом допиту Г.; протоколом допиту Р.; заявою від С. тощо (копій зазначених документів надано не було). Тому заявницю затримали за обґрунтованою підозрою у вчиненні злочину.

2. Оцінка Суду

(а) Прийнятність

94. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції . Отже, вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

95. Як і будь-яке позбавлення свободи за пунктом 1 статті 5 Конвенції , затримання згідно з підпунктом "c" має бути "законним" і проводитися "відповідно до процедури, встановленої законом". Ці два вирази по суті посилаються на національне законодавство та встановлюють обов’язок дотримуватися його матеріальних та процесуальних норм (див. рішення у справі "Мерабішвілі проти Грузії" [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 186, від 28 листопада 2017 року). Отже, питання, яке має розглянути Суд, полягає в тому, чи було затримання заявниці законним відповідно до національного законодавства.

96. Суд зазначає, що згідно з національним законодавством позбавлення свободи за відсутності ухвали суду можливе лише в обмеженій кількості ситуацій. Так, згідно з пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України , на який було зроблено посилання у протоколі затримання заявниці, слідчий може затримати особу, якщо на цю особу вказали очевидці або потерпілі, або якщо безпосередньо після вчинення злочину на цій особі або на її одязі є чіткі ознаки вчинення злочину (див. пункт 58).

97. У зв’язку з цим Суд зазначає, що заявницю затримали 28 червня 2016 року за злочин, який, згідно з протоколом затримання, вона вчинила 24 червня 2016 року. До її затримання 27 червня 2016 року слідчі зверталися до суду з клопотанням про надання дозволу на обшук її квартири, і 28 червня 2016 року вони отримали такий дозвіл. З доводів сторін дійсно вбачається, що вилучені під час обшуку предмети стали обґрунтуванням для затримання заявниці за пунктом 2 частини першої статті 208 КПК України . Таким чином, не вбачається, що на момент її затримання слідчі розглядали ситуацію як таку, що мала місце "безпосередньо після вчинення злочину" (як того вимагає зазначене положення), і тому це перешкоджало їм звернутися до суду з клопотанням про постановлення ухвали про її затримання так само, як вони звернулися з клопотанням про дозвіл на обшук, який відбувся напередодні. Дійсно, посилання на пункт 2 частини першої статті 208 КПК України у протоколі затримання супроводжувалося наведенням стверджуваних фактів. Однак він не містив жодної інформації, яка вимагалася цим положенням. На думку Суду, без цієї інформації протокол затримання не надавав істотної гарантії, яка вказувала на те, що затримання заявниці здійснювалося на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею злочину (див. рішення у справах "Гриненко проти України" (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункт 83, від 15 листопада 2012 року, "Малик проти України" (Malyk v. Ukraine), заява № 37198/10, пункт 27, від 29 січня 2015 року, та "Котій проти України" (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункт 45, від 05 березня 2015 року). Насамкінець Суд зазначає, що заявниця скаржилася на своє затримання до Київського суду, але суд не розглянув це питання і натомість передав його на розгляд прокурорам (див. пункт 10). За відсутності чіткої інформації про те, чому було застосовано відповідне положення, Суд вважає, що затримання заявниці було несумісним з підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції .

98. Отже, було порушено зазначене положення.

В. Продовження строку тримання заявниці під вартою

1. Доводи сторін

(а) Заявниця

99. Заявниця стверджувала, що в ухвалі від 30 червня 2016 року про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою Київський суд просто повторив ризики, передбачені статтею 177 КПК України , та зазначив, що їхнє існування було доведено, не навівши жодних конкретних пояснень. Він також зазначив, що заявниця не визнала своєї вини, хоча мета затримання полягала не в тому, щоб змусити когось визнати його вину. Єдиним проаналізованим питанням була тяжкість як стверджуваного злочину, так і відповідного покарання, але це саме собою не могло виправдати тримання під вартою. Суд не проаналізував аргументи, які вона висунула: що вона ніколи не визнавалася винною у вчиненні якого-небудь злочину; що вона не мала наміру переховуватися; що вона мала усталений спосіб життя, мала постійне місце проживання та роботу, міцні соціальні зв’язки, бездоганну репутацію, позитивні характеристики та поручителів; що вона була у похилому віці і мала проблеми зі здоров’ям; а також, що її стверджувані дії не завдали матеріальної шкоди. Залишаючи без змін ухвалу від 30 червня 2016 року, апеляційний суд зазначив, що її син проживав у Російській Федерації і вони підтримували стосунки, що вона мала організаційні здібності, певну репутацію в області, а також була народним депутатом Верховної Ради України та членом партії. Однак вся ця інформація характеризувала її переважно позитивно. Той факт, що її син проживав за кордоном, не міг свідчити про її намір переховуватися, оскільки вона постійно жила у м. Харкові.

100. Ухвали судів про продовження строку тримання заявниці під вартою майже автоматично містили однакові підстави та формулювання. Наведені в них підстави не були ані відповідними, ані достатніми. Суди наводили загальні та абстрактні аргументи, не посилаючись на конкретні факти та обставини; вони не аналізували, чи зберігалися зазначені ризики зі спливом часу, і не враховували факти на користь звільнення заявниці (її характер, моральні якості, професію, майновий стан, сімейні зв’язки, зв’язки з Україною, сумлінну процесуальну поведінку і те, що стверджувані злочини мали ненасильницький характер, й вона не становила небезпеки для суспільства). Складність розслідування, яке затягнулося через різні недоліки, допущені слідчими, не могла виправдати продовження строку тримання її під вартою.

101. Заявниця наголосила, що у кожній ухвалі робилось посилання на частину п’яту статті 176 КПК України , яка забороняла судам застосовувати запобіжні заходи, не пов’язані з триманням під вартою. Це положення, яке зрештою було визнано неконституційним, становило систему обов’язкового тримання під вартою, нівелювало будь-який судовий контроль за триманням під вартою під час досудового слідства і не дозволяло судам враховувати індивідуальні обставини кожної справи. Посилаючись на нього та не враховуючи обставин заявниці, суди не постановили обґрунтованих ухвал щодо продовження строку тримання її під вартою. Однак 13 жовтня 2016 року апеляційний суд змінив обраний їй запобіжний захід на домашній арешт, тим самим проігнорувавши це положення, ніби його не існувало. Таким чином, суди діяли непослідовно, оскільки спочатку посилалися на це положення як на головну підставу для тримання її під вартою, але зрештою його проігнорували.

(b) Уряд

102. Уряд стверджував, що, вирішуючи питання про обрання заявниці запобіжного заходу у виді тримання під вартою, Київський суд ретельно проаналізував усі ризики та обставини, викладені у статтях 177 та 178 КПК України , і зазначив, що її підозрювали у вчиненні тяжкого злочину, і у випадку перебування на волі вона могла втекти або вплинути на свідків чи інших підозрюваних. Він врахував усі докази, надані слідчими. Крім того, в ухвалі від 27 вересня 2016 року (див. пункт 14) він врахував інші обставини, у тому числі репутацію заявниці, її політичну діяльність та факт проживання її сина у Російській Федерації, що збільшило ризик її переховування. Отже, причини, наведені національними судами, були відповідними та достатніми.

103. Крім того, суди ретельно розглянули можливість застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою. Однак частина п’ята статті 176 КПК України забороняла їм застосовувати такі заходи щодо осіб, яких обвинувачували у вчиненні злочинів проти національної безпеки. У справі заявниці, хоча Київський суд врахував це положення, він не взяв його за основу для своїх ухвал. Він проаналізував усі ризики, передбачені статтею 177 КПК України , розглянув можливість застосування запобіжних заходів, не пов’язаних з триманням під вартою, і постановив свої ухвали на підставі цього аналізу. Апеляційний суд підтримав ці ухвали (окрім випадку постановлення ним ухвали 13 жовтня 2016 року).

2. Оцінка Суду

(а) Прийнятність

104. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції . Отже, вона має бути визнана прийнятною.

(b) Суть

105. Відповідно до пункту 3 статті 5 Конвенції органи державної влади повинні переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Вимога до посадової особи, яка відправляє правосуддя, надати відповідні та достатні підстави для затримання, окрім наявності обґрунтованої підозри, застосовується вже під час ухвалення першого рішення про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою. Крім того, вирішуючи, чи слід звільнити чи тримати особу під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні запобіжні заходи. Обґрунтування, які можуть вважатися "відповідними" та "достатніми", включають небезпеку переховування, ризик чинення тиску на свідків або фальсифікації доказів, ризики змови, повторного вчинення злочину або спричинення порушення громадського порядку, а також необхідність захисту затриманого (див. рішення у справі "Бузаджі проти Республіки Молдова" [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87, 88 та 102,ЄСПЛ 2016 (витяги). Ці ризики повинні бути належним чином обґрунтовані, і міркування органів державної влади з цих питань не можуть бути абстрактними, загальними або стереотипними (див. згадане рішення у справі"Мерабішвілі проти Грузії" (Merabishvili v. Georgia), пункт 222). Таким чином, ризик переховування не може оцінюватися виключно на підставі тяжкості можливого покарання; його слід оцінювати з урахуванням інших факторів, таких як характер обвинуваченого, моральні якості, майновий стан, зв’язки з країною та міжнародні контакти (там само, пункт 223). По суті, з огляду на підстави, наведені у рішеннях національних судів стосовно тримання заявниці під вартою під час досудового слідства, та аргументи, висловлені нею у своїх клопотаннях про звільнення або скаргах, Суд має вирішити, чи було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (там само, пункт 225).

106. Повертаючись до цієї справи, Суд насамперед зазначає, що, як було пояснено в рішенні у справі "Грубник проти України" (Grubnyk v. Ukraine), заява № 58444/15, пункти 119 і 120, від 17 вересня 2020 року, частина п’ята статті 176 КПК України не позбавляла національні суди права звільнити обвинуваченого, якщо вони вважали, що сторона обвинувачення не змогла довести, що з боку обвинуваченого існував ризик переховування або інші ризики, які могли виправдати тримання під вартою. Це також підтверджується у цій справі: під час постановлення ухвал про продовження строку тримання заявниці під вартою національні суди не вважали достатнім обмежувати свою оцінку посиланням на частину п’яту статті 176 КПК України. Навпаки, вони намагалися навести обґрунтування для своїх рішень шляхом посилання на інші фактори (див. пункти 10, 12, 14 та 16). Насамкінець 13 жовтня 2016 року (див. пункт 17) апеляційний суд постановив звільнити заявницю, навіть не згадавши частину п’яту статті 176 КПК України, хоча заявниця все ще обвинувачувалася у вчиненні злочину, який охоплювався цим положенням (див. також рішення у справі "Авраімов проти України" [Комітет] (Avraimov v. Ukraine) [Committee], заява № 71818/17, пункт 61, від 23 березня 2021 року).

107. У зв’язку з цим Суд зазначає, що Конституційний Суд України встановив, що частина п’ята статті 176 КПК України могла потенційно спотворити процес ухвалення судами рішень та змусити їх ухвалювати недостатньо умотивовані рішення про тримання під вартою (див. пункт 59, та згадане рішення у справі "Грубник проти України" (Grubnyk v. Ukraine), пункт 117). Отже, Суд розгляне, чи насправді зазначене положення спотворило обґрунтування судів настільки, що вони не навели "відповідних і достатніх" підстав для своїх рішень у цій справі (див. також згадане рішення у справі "Авраімов проти України" (Avraimov v. Ukraine), пункт 63).

108. Суд зазначає, що у своїй первинній ухвалі про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою від 30 червня 2016 року Київський суд посилався на: ризики, передбачені пунктами 1, 3 та 4 частини першої статті 177 КПК України , які, як він загалом зазначив, "були встановлені"; тяжкість покарання, яке загрожувало заявниці; "дані про її особу" та невизнання нею своєї вини (див. пункт 10). Однак його загальне посилання на статтю 177 КПК України не підтверджувалося жодним конкретним фактом чи елементом. Таким чином, тяжкість відповідного покарання не могла виправдати продовження строку тримання заявниці під вартою (див. рішення у справі "Ідалов проти Росії" [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункт 145, від 22 травня 2012 року). Щодо аргументу про невизнання нею своєї вини, то це суперечило праву не свідчити проти себе та презумпції невинуватості, і тому не було відповідним (див. рішення у справі "Луценко проти України" (Lutsenko v. Ukraine), заява № 6492/11, пункт 72, від 03 липня 2012 року). Суд також не пояснив, які "дані" про заявницю він врахував.

109. 22 липня 2016 року, залишаючи без змін зазначену ухвалу від 30 червня 2016 року, апеляційний суд додав, що син заявниці проживав у Російській Федерації і підтримував з нею стосунки, що вона мала організаційні здібності, певну репутацію і популярність у Харківській області, а також те, що раніше вона була народним депутатом Верховної Ради України та членом партії (див. пункт 12). Цих обставин було достатньо, аби переконати його, що у випадку перебування на волі заявниця могла переховуватися, впливати на свідків або іншим чином перешкоджати провадженню. Він не пояснив, чому вважав, що сам факт проживання сина заявниці у Російській Федерації і підтримка з ним стосунків становили ризик її переховування, особливо з огляду на твердження заявниці, що вона була жінкою похилого віку і мала проблеми зі здоров’ям, а також мала постійне місце проживання у м. Харків, роботу, бездоганну репутацію, позитивну характеристику тощо. Суд також не пояснив, як організаційні здібності заявниці збільшували стверджувані ризики. Стосовно решти елементів, згаданих апеляційним судом, Суд зазначає, що 13 жовтня 2016 року той самий суд постановив, що наявність у заявниці певної репутації і популярності у Харківській області, факт того, що вона була народним депутатом Верховної Ради України та членом партії, свідчили про міцність її соціальних зв’язків та зменшення стверджуваних ризиків (див. пункт 17). З огляду на те, що ці фактори в підсумку не враховувались у процесі встановлення існування стверджуваних ризиків, Суд не розуміє, чому вони мали значення під час встановлення існування таких ризиків за декілька місяців до цього.

110. У своїх подальших ухвалах про продовження строку тримання заявниці під вартою суди здебільшого посилалися на ті самі підстави, що й в ухвалах від 30 червня та 22 липня 2016 року, зокрема - тяжкість пред’явлених їй обвинувачень та ризик її переховування чи впливу на свідків, без наведення будь-яких нових деталей або підстав (див. пункти 10, 12, 14 та 16). Крім того, у своїй ухвалі від 05 серпня 2016 року Київський суд встановив відсутність підстав для зміни обраного заявниці запобіжного заходу, оскільки група її захисників не довела, що стверджувані ризики зменшились (див. пункт 13). Однак пункт 3 статті 5 Конвенції передбачає протилежний підхід: саме національні органи влади повинні навести підстави для подальшого тримання особи під вартою (див. рішення у справі "Ноймейстер проти Австрії" (Neumeister v. Austria), від 27 червня 1968 року, пункт 4, Серія A № 8).

111. Крім того, ніщо не свідчить про те, що національні суди належним чином розглядали можливість застосування альтернативних запобіжних заходів. Хоча вони у загальних формулюваннях зазначили, що розглянути таку можливість, вони не вказали, чому жоден із цих запобіжних заходів не міг бути застосований, крім посилання на частину п’яту статті 176 КПК України . До звільнення заявниці вони також не аналізували її неодноразові посилання на той факт, що декілька осіб були готові стати її поручителями.

112. Насамкінець Суд зазначає, що у більшості своїх ухвал суди посилались на частину п’яту статті 176 двічі, а то й тричі. На його думку, неодноразові посилання судів на це положення не може не підтвердити висновок, що це положення спотворило процес ухвалення рішень, а ухвалені ними рішення не ґрунтувалися на "відповідних і достатніх" підставах.

113. Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції .

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

114. Заявниця також скаржилася за статтею 8 Конвенції на те, що їй було відмовлено у наданні побачень з пані Б. Зазначене положення передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

А. Доводи сторін

115. Заявниця стверджувала, що їй не дозволяли бачитися з пані Б. "до середини серпня 2016 року". Вона також стверджувала, що згідно з національним законодавством користування правом на побачення з родичами залежало від рішення слідчого або суду. На її думку, відповідь слідчого від 08 липня 2016 року (див. пункт 49) була нечіткою; не було зрозуміло, як побачення з пані Б. могли вплинути на стан її здоров’я. Посилаючись на справу "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), заява № 20808/02, пункт 88, від 04 березня 2010 року, заявниця також стверджувала, що відповідне національне законодавство не містило гарантій проти свавілля чи зловживань. Побачення з пані Б. не призвели б до жодного ризику загострення захворювань чи інших негативних наслідків. Навпаки, вони б лише позитивно вплинули на здоров’я та психологічний стан заявниці.

116. Уряд зазначив, що 07 липня 2016 року пані Б. звернулася з клопотанням до слідчого про надання дозволу на побачення із заявницею. Наступного дня слідчий направив запит до СІЗО і 01 серпня 2016 року після отримання ним позитивної відповіді дозволив пані Б. побачитися із заявницею. Посилаючись на листи від 09 та 10 березня 2017 року (див. пункт 51), Уряд також зазначив, що всі подальші клопотання про побачення, подані родичами заявниці, також були задоволені. Жодного разу під час тримання її під вартою заявниці не відмовляли у наданні побачень.

В. Оцінка Суду

117. Суд зазначає, що на відміну від згаданого рішення у справі "Шалімов проти України" (Shalimov v. Ukraine), пункт 88 (див. також згадане рішення у справі "Титаренко проти України" (Titarenko v. Ukraine), пункт 102), у цій справі заявниці не відмовляли у наданні побачень з родичами. Хоча вона стверджувала, що їй не дозволяли бачитися з пані Б. до середини серпня 2016 року, Суд зазначає, що 08 липня 2016 року слідчий не відмовив у задоволенні клопотання пані Б. від 07 липня 2016 року, а зазначив, що питання про надання побачень із заявницею буде вирішено після отримання відповіді від СІЗО (див. пункт 49). Дійсно, отримавши позитивну відповідь від СІЗО 25 липня 2016 року, 01 серпня 2016 року він задовольнив клопотання (див. пункт 51).

118. Хоча для задоволення клопотання пані Б. знадобилося три з половиною тижні, це було пов’язано з тим, що слідчий спершу повинен був отримати інформацію від СІЗО. Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд не вважає, що його рішення чекати отримання такої інформації було свавільним або явно необґрунтованим. Також заявниця не стверджувала, що при цьому слідчий діяв недобросовісно або мав намір не надати їй дозвіл на побачення, або що період часу, який йому знадобився для розгляду клопотання пані Б., мав якісь негативні наслідки для неї. У зв’язку з цим останнім пунктом Суд також зазначає, що, хоча заявниця перебувала у СІЗО з 30 червня 2016 року, пані Б. не просила слідчого дозволити їй побачитися із заявницею до 07 липня 2016 року. Крім того, хоча слідчий задовольнив клопотання 01 серпня 2016 року, пані Б. не відвідувала заявницю до 17 серпня 2016 року. Насамкінець Суд зазначає, що, окрім цього єдиного побачення пані Б., вочевидь, більше не клопотала про побачення (див. пункт 51).

119. Загалом, у задоволенні клопотання пані Б. про надання побачення із заявницею не було відмовлено, і його не було залишено без відповіді (див. також рішення у справі "Ярошовець та інші проти України" (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункт 175, від 03 грудня 2015 року). Хоча органам державної влади знадобився певний час для ухвалення рішення стосовно клопотання, заявниця не довела, що це якось негативно вплинуло на її права, передбачені статтею 8 Конвенції . Отже, її скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

120. Заявниця також скаржилася за статтею 13 Конвенції на те, що вона не мала ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку зі своєю скаргою за статтею 3 Конвенції щодо медичної допомоги, наданої їй під час тримання під вартою. Стаття 13 передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

121. Уряд заперечив проти цієї скарги.

122. Суд зазначає, що він не встановив жодного порушення статті 3 Конвенції у зв’язку із зазначеною скаргою заявниці (див. пункти 72-81). Отже, її скарга за статтею 13 Конвенції є безпідставною, і також має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .

VI. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

123. У своїх первинних доводах заявниця скаржилася за статтею 3 Конвенції на те, що під час засідань 29 та 30 червня 2016 року вона страждала від спеки у залах судових засідань із поганою вентиляцією та кондиціонуванням. Вона також скаржилася за пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції , що: 28 червня 2016 року не мала доступу до суду для перевірки законності свого затримання; не було можливості подати касаційну скаргу на ухвалу щодо продовження строку тримання її під вартою або апеляційну скаргу на незазначену ухвалу про відмову змінити запобіжний захід; ухвали від 28 серпня, 09 та 27 вересня 2016 року не були оперативно переглянуті; і законність тримання її під вартою упродовж декількох годин 09 вересня 2016 року не розглядалася судами. Крім того, вона скаржилася за статтею 13 Конвенції у зв’язку зі своїми скаргами за статтею 3 Конвенції, що під час засідань 29 та 30 червня 2016 року вона страждала від спеки, а 12 липня 2016 року до неї були застосовані наручники.

124. Однак заявниця не підтримала ці скарги і не надала жодних доводів у зв’язку з ними у своїх зауваженнях щодо прийнятності та суті справи. За таких обставин Суд доходить висновку, що немає підстав розглядати ці скарги (див. аналогічний підхід в рішенні у справі "Стриж проти України" [Комітет] (Stryzh v. Ukraine) [Committee], заява № 39071/08, пункти 30-32, від 16 січня 2020 року).

125. Насамкінець заявниця скаржилася за пунктами 3-5 статті 5 Конвенції на те, що: суди не перевірили законність її затримання; ухвалу від 30 червня 2016 року не було оперативно переглянуто; і не передбачалося надання відшкодування шкоди за стверджувані порушення її прав за статтею 5 Конвенції. Вона також скаржилася за статтею 13 Конвенції у зв’язку з її скаргою за статтею 3 Конвенції щодо тримання в металевих клітках; і за статтею 14 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 статті 5 Конвенції на те, що частина п’ята статті 176 КПК України була дискримінаційною.

126. З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за статтями 3 та 5 Конвенції (див. пункти 86-90, 95-98 та 105-113) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших зазначених скарг (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

VII. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

127.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

А. Шкода

128. Заявниця вимагала 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди за порушення її прав за Конвенцією.

129. Уряд вважав зазначену вимогу надмірною.

130. Суд присуджує заявниці 15 600 євро за цим пунктом.

В. Судові та інші витрати

131. Заявниця вимагала 16 160-2 українських гривень (далі - грн) в якості компенсації витрат на правову допомогу, надану їй п. Шадріним на національному рівні і на початковій стадії провадження у Суді, 3 750 євро компенсації витрат - на правову допомогу, надану їй п. Тарахкалом на подальших стадіях провадження у Суді (ця сума повинна бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок цього захисника) та 434,51-3 грн компенсації витрат на листування із Судом. На підтвердження своїх вимог вона надала договір про надання правової допомоги, укладений з п. Шадріним, акт виконаних робіт, який свідчить, що він витратив 98,3 годин на справу під час провадження на національному рівні та у Суді з погодинною ставкою у розмірі 150 євро (14 745 євро загалом), а також дві банківські квитанції, що підтверджують, що вона сплатила йому 16 160 грн за цим договором; вона також надала договір про надання правової допомоги, укладений з п. Тарахкалом, та акт виконаних робіт, який свідчить, що він витратив двадцять п’ять годин на підготовку її зауважень у справі з погодинною ставкою у розмірі 150 євро. Вона також надала поштові квитанції на суму, яка вимагалася у зв’язку з цим.

132. Уряд залишив вимогу про компенсацію поштових витрат на розсуд Суду. Щодо правової допомоги, наданої п. Тарахкалом, Уряд вважав вимогу надмірною, оскільки він представляв заявницю лише на останніх стадіях провадження у Суді. Стосовно правової допомоги, наданої п. Шадріним, Уряд вважав, що сума, яка вимагалася, у розмірі 14 745 євро, була надмірною, і до того ж, більшість його послуг були надані на національному рівні, і витрати на таку правову допомогу не мали враховуватися.

133. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні у нього документи та його практику Суд зазначає, що заявниця вимагала 16 160 грн (еквівалентно 548 євро) в якості компенсації витрат на правову допомогу, надану паном Шадріним (а не 14 754 євро, як зазначив Уряд). Він вважає цю вимогу обґрунтованою і задовольняє її. Він також вважає за належне присудити заявниці 3 000 євро в якості компенсації витрат за представництво її інтересів у Суді п. Тарахкалом, ця сума має бути сплачена безпосередньо на його банківський рахунок, а також 15 євро в якості компенсації її поштових витрат, понесених під час провадження у Суді.

С. Пеня

134. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятними скарги заявниці за статтею 3 Конвенції щодо медичної допомоги, наданої їй під час тримання під вартою, доступу до такої медичної допомоги під час її перебуванням під домашнім арештом, а також щодо тримання її в металевих клітках під час судових засідань, за підпунктом "с" пункту 1 статті 5 Конвенції на її затримання 28 червня 2016 року та за пунктом 3 статті 5 Конвенції на продовження строку тримання її під вартою; оголошує неприйнятними скарги за статтею 3 Конвенції щодо застосування наручників 12 липня 2016 року, за статтею 8 Конвенції щодо права на побачення та за статтею 13 Конвенції у зв’язку зі скаргою за статтею 3 Конвенції стосовно медичної допомоги, наданої під час тримання під вартою; і вирішує не продовжувати розгляд решти скарг заявниці.

2.Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з триманням заявниці в металевих клітках під час судових засідань, і що не було порушено зазначене положення у зв’язку з медичною допомогою, наданою їй під час тримання під вартою, та доступом до такої допомоги під час її перебування під домашнім арештом.

3.Постановляє, що було порушено підпункт "с" пункту 1 статті 5 Конвенції щодо затримання заявниці 28 червня 2016 року.

4.Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції у зв’язку з продовженням строку тримання заявниці під вартою.

5.Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо прийнятності та суті скарг заявниці за пунктами 3-5 статті 5 Конвенції , що суди відмовились перевіряти законність її затримання, що ухвала від 30 червня 2016 року не була оперативно переглянута і що за стверджувані порушення її прав за статтею 5 Конвенції не передбачалося надання відшкодування шкоди; за статтею 13 Конвенції у зв’язку зі скаргою за статтею 3 Конвенції щодо тримання в металевих клітках під час судових засідань, і за статтею 14 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 статті 5 Конвенції.

6.Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 15 600 (п’ятнадцять тисяч шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 3 563 (три тисячі п’ятсот шістдесят три) євро, з яких 3 000 (три тисячі) євро мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок п. Тарахкала, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7.Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 березня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.