Справа «Величко проти України» (Заява № 22273/12)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Величко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 22273/12), яку 16 квітня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Владислав Вікторович Величко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги на ненадання належної медичної допомоги під час тримання під вартою та відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 17 грудня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується ненадання медичної допомоги під час тримання під вартою та відсутності ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим.

2. Заявник народився у 1973 році і проживає у м. Ізмаїлі. Його представляла пані О.Є. Сапожнікова - юрист, яка практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Заявник є особою з інвалідністю (III група). У 1996 році йому було діагностовано ВІЛ-інфекцію.

6. 22 жовтня 2010 року заявника помістили під варту до Ізмаїльського слідчого ізолятора в Одеській області (далі - Ізмаїльське СІЗО) за підозрою у скоєнні крадіжки. 25 жовтня 2010 року під час медичного огляду у зазначеній установі заявник повідомив лікаря, що йому діагностовано ВІЛ-інфекцію.

7. У період з жовтня 2010 року по травень 2011 року заявнику діагностували ВІЛ-інфекцію (клінічна стадія IV), гепатит С та низку інших захворювань. Лікарі призначили йому необхідні препарати для лікування, inter alia, дизавтономії, гепатиту, стоматиту, кандидозу та інших захворювань. Протягом цього періоду він не отримував антиретровірусну терапію (далі - АРТ).

8. 18 травня 2011 року начальник Ізмаїльського СІЗО написав головуючому під час розгляду кримінальної справи щодо заявника в Ізмаїльському міськрайонному суді (далі - Ізмаїльський суд) судді, що стан здоров’я заявника поступово погіршувався і він потребував негайного призначення АРТ в умовах Одеського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом. Також було зазначено про неможливість призначення такої терапії в умовах Ізмаїльського СІЗО.

9. Того ж дня суддя Ізмаїльського суду зупинив кримінальне провадження щодо заявника та постановив перевести його до Одеського слідчого ізолятора (далі - Одеське СІЗО) для подальшого обстеження та лікування в умовах Одеського обласного центру профілактики та боротьби зі СНІДом.

10. 27 травня 2011 року заявника перевели до Одеського СІЗО.

11. Згідно з листами начальника Одеського СІЗО від 25 червня та 12 серпня 2011 року судді Ізмаїльського суду 07 червня 2011 року заявнику запропонували пройти АРТ та хіміотерапію для профілактики туберкульозу, але він відмовився від їхнього отримання. Він також відмовився надати будь-які письмові пояснення щодо цього.

12. 10 червня 2011 року заявника обстежили в Одеському обласному центрі профілактики та боротьби зі СНІДом. Лікарі підтвердили його ВІЛ-статус, а також діагностували туберкульоз. Заявнику було призначено амбулаторне лікування туберкульозу та отримання АРТ в умовах СІЗО. Згідно з консультативним листом від 10 червня 2011 року, підписаним працівником державної пенітенціарної служби та двома лікарями, заявник знову відмовився від проходження АРТ.

13. 20 червня 2011 року заявника обстежили у приватній лікарні та діагностували лімфоаденопатію.

14. Як зазначив начальник Одеського СІЗО у своєму листі від 25 червня 2011 року судді Ізмаїльського суду, 24 червня 2011 року заявнику знову призначили амбулаторне лікування в умовах Одеського СІЗО, але він відмовився від нього.

15. 12 серпня 2011 року начальник Одеського СІЗО написав судді Ізмаїльського суду про те, що згідно з постановою суду заявник пройшов медичний огляд та йому було призначено проходження АРТ амбулаторно. Однак заявник тричі відмовлявся отримувати АРТ амбулаторно в умовах Одеського СІЗО. З огляду на зазначене пропонувалося перевести заявника назад до Ізмаїльського СІЗО. Начальник Одеського СІЗО також запевнив, що у випадку згоди заявника на проходження необхідного лікування він отримає його у повному обсязі.

16. 16 серпня 2011 року Ізмаїльський суд постановив перевести заявника з Одеського СІЗО до Ізмаїльського СІЗО, зазначивши, що поведінка заявника, зокрема його відмова від амбулаторного лікування в Одеському СІЗО, могла розглядатися як умисне затягування розгляду його кримінальної справи. Тому суд постановив поновити розгляд справи.

17. Того ж дня згідно із зазначеною постановою суду заявника перевели до Ізмаїльського СІЗО. Після прибуття він повідомив начальника медичної частини, що відмовиться від отримання АРТ в умовах Ізмаїльського СІЗО, а також в умовах будь-якого іншого місця позбавлення волі. Зазначена заява була письмово засвідчена двома працівниками медичної частини СІЗО та працівником ізолятора.

18. 08 листопада 2011 року заявник звернувся до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з листом, в якому поскаржився на те, що, незважаючи на його критичний стан, органи державної влади відмовили йому в наданні АРТ в умовах стаціонару та лікуванні супутніх захворювань у спеціалізованій лікарні. Результат розгляду цієї скарги невідомий.

19. 01 грудня 2011 року заявник звернувся до судді Ізмаїльського суду з клопотанням про зміну запобіжного заходу із тримання під вартою на підписку про невиїзд. У клопотанні заявник обґрунтував обрання альтернативного запобіжного заходу необхідністю надання йому можливості пройти стаціонарне лікування в медичній установі, яка спеціалізується на лікуванні СНІДу.

20. 20 грудня 2011 року захисник заявника звернувся із клопотанням про зміну запобіжного заходу заявника з тих самих підстав.

21. 12 січня 2012 року Ізмаїльський суд призначив судово-медичну експертизу заявника, щоб встановити, чи міг він триматися під вартою.

22. 19 січня 2012 року заявник звернувся до прокуратури Одеської області зі скаргою на ненадання йому АРТ під час тримання під вартою.

23. 27 січня 2012 року заявника перевели до Одеського СІЗО для проведення судово-медичної експертизи.

24. 08 лютого 2012 року заявник здав аналіз крові на кількість клітин CD4, який показав кількість клітин CD4 79 клітин/мм-3.

25. 09 лютого та 01 березня 2012 року захисник заявника зверталася до начальника Одеського СІЗО з клопотаннями про надання інформації про стан здоров’я заявника на той момент та надану йому медичну допомогу під час тримання під вартою у період з 2010 по 2012 роки. Вона також цікавилася, чи отримував він необхідну АРТ та належне дієтичне харчування.

26. 13 березня 2012 року заявник здав аналіз крові, і в нього був виявлений гепатит.

27. 15 та 22 березня 2012 року начальник Одеського СІЗО повідомив захисника заявника, що заявнику діагностували ВІЛ-інфекцію, туберкульоз, пневмонію, кандидоз, гепатит, спленомегалію, гіпертонію, варикоз нижніх кінцівок, венозну недостатність і синдром поліорганної недостатності та запропонували відповідне лікування. Він також посилався на відмови заявника від 07 та 10 червня 2011 року проходити призначене амбулаторне лікування. Начальник Одеського СІЗО також зазначив, що у випадку згоди заявника отримати призначене лікування, воно буде надане йому в повному обсязі.

28. 21 березня 2012 року прокурор прокуратури Одеської області відповів на скаргу заявника від 19 січня 2012 року. У цьому листі прокурор зазначив, що двічі у червні 2011 року заявник відмовлявся отримувати АРТ амбулаторно в умовах Одеського СІЗО. Крім того, після повернення до Ізмаїльського СІЗО з Одеського СІЗО заявник відмовився отримувати АРТ амбулаторно в умовах СІЗО, а також в умовах будь-якого іншого місця позбавлення волі. З огляду на зазначене прокурор дійшов висновку, що скарга заявника була необґрунтованою.

29. 16 квітня 2012 року заявник звернувся до Суду з клопотанням за правилом 39 Регламенту Суду. Він стверджував, що його тримали під вартою в Одеському СІЗО для проходження судово-медичної експертизи, призначеної постановою суду від 12 січня 2012 року. Однак на момент подій не було проведено необхідного медичного обстеження та не надано лікування.

30. На підставі наданих заявником документів 23 квітня 2012 року Суд вирішив вказати Уряду відповідно до правила 39 Регламенту Суду, що заявнику слід негайно забезпечити відповідне стаціонарне лікування в медичній установі, яка спеціалізується на лікуванні СНІДу та супутніх захворювань. Суд також попросив Уряд надати копію медичної справи заявника і повідомити Суд про призначене та отримане заявником лікування.

31. 23 квітня 2012 року Одеське обласне бюро судово-медичних експертиз провело експертизу, призначену постановою Ізмаїльського суду від 12 січня 2012 року. У своєму висновку бюро підтвердило наявність у заявника ВІЛ-інфекції, гепатиту, кандидозу, панкреатиту, спленомегалії, венозної недостатності, післятромбофлебітичного синдрому та гіпертонії. Працівники бюро дійшли висновку, що зазначені захворювання не входили до переліку захворювань, не сумісних з триманням під вартою у слідчих ізоляторах.

32. 28 квітня 2012 року заявник проконсультувався з лікарем-інфекціоністом із державної лікарні. Лікар дійшов висновку, що заявник не потребував стаціонарного лікування, і призначив необхідне лікування та проходження КТ головного мозку.

33. 14 травня 2012 року заявник був госпіталізований до Інфекційної лікарні Ізмаїльського району Одеської області для обстеження та подальшого лікування. 15 травня 2012 року Уряд поінформував Суд та надав медичні документи, які він запитував 23 квітня 2012 року.

34. 16 травня 2012 року Ізмаїльський суд постановив звільнити заявника з-під варти під підписку про невиїзд у зв’язку з поганим станом його здоров’я.

35. 06 липня 2012 року Суд переглянув клопотання за правилом 39 Регламенту Суду та вирішив скасувати тимчасовий захід, вказаний раніше,- 23 квітня 2012 року.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

36. Відповідне національне законодавство та міжнародні і національні матеріали щодо медичної допомоги під час тримання під вартою наведені в рішенні у справі "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13, пункти 40-53 та 55-56, від 22 жовтня 2015 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 ТА 13 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявник скаржився на ненадання йому медичної допомоги під час тримання під вартою протягом періоду з 22 жовтня 2010 року по 16 травня 2012 року та на відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з цим. Він посилався на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

А. Прийнятність

38. Сторони не подавали жодних зауважень щодо прийнятності заяви.

1. Період з 22 жовтня 2010 року по 24 червня 2011 року

39. Суд зазначає, що у період з 22 жовтня по 27 травня 2011 року під час тримання заявника під вартою в Ізмаїльському СІЗО йому не надавалася АРТ, оскільки її призначення там було неможливим. Однак 27 травня 2011 року його перевели до Одеського СІЗО - установи, яка могла призначити та надати АРТ,- проте заявник кілька разів відмовлявся отримувати її, останній раз - 24 червня 2011 року. У зв’язку з цим, оскільки у своїй відповіді на зауваження Уряду щодо суті заявник не прокоментував питання своїх відмов отримувати АРТ, Суд погоджується з твердженням Уряду та вважає, що відмови були дійсними.

40. Суд повторює, що поняття "триваючої ситуації" стосується стану, що існує у зв’язку з триваючою діяльністю держави або діями з її боку, які призводять до того, що заявник стає потерпілим (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Петков та інші проти Болгарії" (Petkov and Others v. Bulgaria), заява № 77568/01 та 2 інші заяви, від грудня 2007 року). У справах стосовно триваючої ситуації обрахування шестимісячного строку починається з моменту припинення такої ситуації (див., mutatis mutandis, ухвалу щодо прийнятності у справі "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, від 30 березня 2004 року). У цій справі Суд вважає, що у період з 07 червня по 24 червня 2011 року, коли заявнику вперше та востаннє пропонували АРТ, а він відмовився від неї, органи державної влади вживали всіх необхідних заходів для виконання позитивного зобов’язання щодо надання заявнику медичної допомоги, і такі дії перервали "триваючу ситуацію", яка розпочалася 22 жовтня 2010 року.

41. Таким чином, оскільки заявник подав цю заяву до Суду 12 квітня 2012 року, приблизно через десять місяців після висловлення ним останньої відмови від отримання АРТ, його скарги у зв’язку з періодом з 22 жовтня 2010 року по 24 червня 2011 року були подані поза межами встановленого шестимісячного строку.

42. З цього випливає, що ця частина заяви є неприйнятною відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції, і тому має бути відхилена на підставі пункту 4 статті 35 Конвенції.

2. Період з 25 червня 2011 року по 16 травня 2012 року

43. Суд також зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Доводи сторін

44. Заявник стверджував, що пенітенціарні органи не здійснили належного спостереження за станом його здоров’я і лише після того, як Суд задовольнив його клопотання за правилом 39 Регламенту Суду, його звільнили і він зміг пройти належне лікування в державній лікарні.

45. У своїх зауваженнях Уряд стверджував, що заявник здав декілька аналізів і пройшов кілька оглядів. Уряд також доводив, що на момент подій Ізмаїльське СІЗО було забезпечене медичними препаратами, необхідними для надання АРТ. Крім того, Уряд також зазначив, що заявник безпосередньо не звертався до адміністрації СІЗО зі скаргами на неналежну медичну допомогу. На підтвердження своїх доводів Уряд надіслав копію листа від Державної пенітенціарної служби України, який містив перелік вжитих органами державної влади заходів щодо огляду і лікування заявника під час тримання цого під вартою. За цих обставин Уряд стверджував про відсутність порушення статей 3 та 13 Конвенції.

2. Оцінка Суду

46. Суд зазначає, що 24 червня 2011 року заявнику востаннє пропонували АРТ, і він відмовився від її отримання. Після його переведення до Ізмаїльського СІЗО, 16 серпня 2011 року, заявник повідомив працівників СІЗО, що відмовиться від отримання АРТ у цьому або будь-якому іншому місці позбавлення волі, однак нічого не свідчить про те, що після прибуття йому пропонували отримати АРТ. Тому заяву, висловлену заявником того дня (див. пункт 17), можна розглядати не як відмову від вже запропонованого лікування, а як загальну заяву щодо потенційної відмови від такого лікування у випадку, якщо заявнику буде запропоновано отримувати його в умовах місця позбавлення волі.

47. Суд також зазначає, що 08 листопада 2011 року заявник та його захисник почали подавати скарги до різних органів державної влади у зв’язку з необхідністю отримання АРТ, однак докази надання заявнику будь-якого лікування відсутні. У своїх відповідях на зазначені скарги щодо стверджуваного ненадання АРТ органи державної влади по суті посилалися на попередні відмови заявника отримувати АРТ.

48. Крім того, Уряд не надав жодних доказів того, що протягом відповідного періоду заявнику пропонувалося яке-небудь лікування або що він продовжував від нього відмовлятися.

49. До того ж, як вбачається, у період з 16 серпня 2011 року по 08 лютого 2012 року, коли заявник здав аналіз на кількість клітин CD4, жодного медичного огляду не проводилося. Згодом він здав ще один аналіз крові, але жодної медичної допомоги йому не пропонувалося, доки Суд не задовольнив його клопотання за правилом 39 Регламенту Суду.

50. З огляду на серйозність захворювання заявника Суд вважає, що його попередні відмови від лікування не могли розглядатися як виправдання для невиконання позитивного зобов’язання надати йому медичну допомогу, а також як перешкода для національних органів влади у призначенні необхідного лікування впродовж значного періоду часу.

51. Навіть якщо, як стверджував Уряд, заявник безпосередньо не клопотав про отримання АРТ, обов’язок органів державної влади полягав у забезпеченні належного спостереження за станом його здоров’я та перевірці, чи був він згоден отримувати АРТ, враховуючи серйозність його діагнозу та властивий йому ризик виникнення супутніх захворювань (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Карпиленко проти України" (Karpylenko v. Ukraine), заява № 15509/12, пункт 84, від 11 лютого 2016 року).

52. За цих обставин Суд вважає, що органи державної влади не виконали належним чином своє позитивне зобов’язання забезпечити заявнику відповідну медичну допомогу під час тримання його під вартою у період з 25 червня 2011 року по 16 травня 2012 року.

53. Отже, Суд доходить висновку, що у зв’язку з цим періодом було порушено статтю 3 Конвенції.

54. З огляду на свою усталену практику (див. рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 113-116, від 28 березня 2006 року, "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, пункт 98, від 19 жовтня 2006 року, та "Сергій Антонов проти України" (Sergey Antonov v. Ukraine), заява № 40512/13, пункти 94-97, від 22 жовтня 2015 року) Суд також вважає, що було порушено статтю 13 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

55.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

А. Шкода

56. Заявник вимагав 8000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, заподіяної внаслідок ненадання йому належної медичної допомоги під час тримання під вартою.

57. З огляду на наявні документи Суд вважає за належне присудити заявнику 5250 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він відхиляє решту вимог за цим пунктом.

В. Судові та інші витрати

58. Заявник вимагав 2780 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

59. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише в тому випадку, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 250 євро, що покриває витрати на правову допомогу, понесені під час провадження у Суді.

С. Пеня

60. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятними скарги на ненадання заявнику належної медичної допомоги під час тримання його під вартою у період з 25 червня 2011 року до 16 травня 2012 року, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2.Постановляє, що скарги вказують на порушення статей 3 та 13 Конвенції у зв’язку з ненаданням належної медичної допомоги під час тримання під вартою.

3.Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 5 250 (п’ять тисяч двісті п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 250 (двісті п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти/

4.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.