2. Становище заявниці як вагітної неповнолітньої
88.Стосовно аргументу заявниці, що тримання її під вартою суперечило статті 3 Конвенції, оскільки вона була неповнолітньою, Суд зазначає, що до 11 квітня 2012 року органи державної влади вважали її повнолітньою на підставі результатів обстеження для встановлення віку (див. пункт 80). Хоча ця оцінка була згодом відкинута, заявниця не висунула жодного аргументу, який би свідчив про те, що методологія, використана для встановлення віку, була настільки недосконалою, що її результати виходили за межі прийнятної похибки, властивої таким судово-медичним експертизам. Також не було жодних затримок з проведенням обстеження для встановлення віку: його призначили наступного дня після затримання заявниці, провели через п'ять днів і завершили через сім днів після його проведення (див. пункти 30-32).
89. Тому протягом усього періоду перебування заявниці у Чопському ПТТ в органів державної влади були підстави ставитися до неї як до повнолітньої. Те, що вона була неповнолітньою, органи державної влади встановили лише 11 квітня 2012 року під час її перебування у ПТП для іноземців з неврегульованим статусом.
90.КЗК позитивно оцінив умови в ПТП (див. пункт 68). Дійсно, заявниця не критикувала умови там, окрім тримання її разом з дорослими (див., в якості протилежного прикладу, наприклад, рішення у справах "Рахімі проти Греції" (Rahimi v. Greece), заява № 8687/08, пункти 82 та 83, 05 квітня 2011 року, яке стосувалося умов переповненості та неналежних санітарних умов, окрім тримання під вартою разом з дорослими, та "Абдуллахі Ельмі та Авейс Абубакар проти Мальти" (Abdullahi Elmi and Aweys Abubakar v. Malta), заяви № 25794/13 та 28151/13, пункти 107 та 110-115, від 22 листопада 2016 року, де тримання разом з дорослими протягом восьми місяців поєднувалося з переповненістю, браком світла та вентиляції, а також напруженою атмосферою жорстокості).
91.За обставин цієї справи Суд не вважає, що сам факт тримання заявниці разом з дорослими можна трактувати як порушення статті 3 Конвенції.
92.Щодо тримання заявниці в установі у м. Чоп довше передбаченого національним законодавством десятиденного строку, то Суд зазначає, що вона дійсно перебувала в цій установі з 16 листопада по 28 грудня 2011 року, тобто протягом одного місяця і дванадцяти днів - довше передбаченого національним законодавством десятиденного строку (див. пункти 9, 21і 61).
93.Однак твердження заявниці свідчать про те, що вона сама заперечувала проти її переведення до установи, яка краще підходила для тривалого тримання під вартою. Під час бесіди з юристом, проведеної після її звільнення, вона зазначила, що влаштувала скандал, коли органи державної влади мали намір перевести її до "Луцька", що, вочевидь, є посиланням на ПТП, розташоване у с. Журавичі Волинської області, на відстані близько п'ятидесяти кілометрів від м. Луцька, обласного центру Волинської області (див. пункт 47). Цей факт у поєднанні з відсутністю скарг заявниці щодо цього на національному рівні, незважаючи на надання їй правової допомоги, змушує Суд вважати, що заявниця сама не бажала покидати установу у м. Чоп.
94.З огляду на наведені міркування Суд не може встановити, що становище заявниці було настільки серйозним, що його можна було кваліфікувати як поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, навіть враховуючи її особливу вразливість і перевищення строку тримання її під вартою в установі у м. Чоп.
95.Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена на підставі підпункту "а"пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
96.Заявники скаржилися на незаконність і свавільність тримання їх під вартою на підставі протоколів про затримання, складених Державною прикордонною службою України, а також на підставі постанов, ухвалених національним судом. Вони посилалися на пункт 1 статті 5 Конвенції, який передбачає:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.".
A. Прийнятність
1. Доводи сторін
(a) Уряд
97.Уряд стверджував, що заявники не вичерпали національних засобів юридичного захисту у зв'язку з їхніми скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо початкового періоду тримання їх під вартою на підставі протоколів Державної прикордонної служби України у листопаді 2011 року. Зокрема, на підставі положень Кодексу України про адміністративні правопорушеннята Кодексу адміністративного судочинства України(див. пункти 49і 52) вони повинні були звернутися з позовами до судів, які могли присудити їм відшкодування у разі визнання тримання їх під вартою незаконним.
98. Уряд стверджував, що заявники могли подати такий позов, оскільки були оперативно (тобто одразу після їхнього затримання) поінформовані працівниками прикордонної служби зрозумілою для них мовою про причини їхнього затримання та порядок оскарження відповідних рішень. Заявникам також була надана безкоштовна правова допомога, і, inter alia, роз'яснено підстави для їхнього затримання та процедуру оскарження.
(b) Заявники
99. Заявники не погодилися, зазначивши, що не мали практичної можливості скористатися запропонованим Урядом засобом юридичного захисту, оскільки у них не було доступу до захисника чи перекладача. Вони також стверджували, що Уряд не навів прикладів із національної практики, які б свідчили про ефективність цього засобу юридичного захисту на практиці.
2. Оцінка Суду
100.Суд бере до уваги твердження Уряду, що заявники не вичерпали ефективні національні засоби юридичного захисту у зв'язку з їхніми скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції на їхнє затримання та тримання їх під вартою на підставі протоколів про затримання, складених працівниками прикордонної служби, до ухвалення національним адміністративним судом постанов про їхнє затримання.
101. Суд не вважає за необхідне розглядати це заперечення, оскільки скарга заявників щодо цього у будь-якому випадку є явно необґрунтованою з таких підстав.
102.Заявники, іноземні громадяни без документів, що посвідчують особу, були затримані під час нелегального перетину кордону. Їхнє затримання за таких обставин мало чіткі підстави у національному законодавстві (див. пункт 48). Не було наведеного жодного серйозного аргументу, що цей закон не відповідав конвенційним вимогам "законності" щодо його передбачуваності, доступності чи наявності належних гарантій проти свавілля.
103.Затримання заявників і тримання їх під вартою протягом відповідного періоду підпадало під дію підпункту "f"пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки ідентифікація заявників була першим і необхідним кроком під час будь-якої процедури щодо їхнього видворення.
104.Стосовно аргументів заявників, що вони були неповнолітніми, а органи державної влади не враховували їхніх "найкращих інтересів" як дітей під час ухвалення рішення, чи затримувати їх, то ніщо не свідчить, що органи державної влади знехтували перевіркою тверджень про їхній вік. Фактично обстеження для встановлення віку було призначено протягом двох днів після затримання заявників і завершено впродовж двох тижнів (див. пункти 30-32).
105.Отже, скарги заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з їхнім затриманням працівниками прикордонної служби до того, як національний адміністративний суд ухвалив постанови про їхнє затримання, є явно необґрунтованими і мають бути відхилені на підставі підпункту "а"пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
106.Суд зазначає, що решта скарг заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо тримання їх під вартою на підставі постанов про їхнє затримання, ухвалених щодо них національним судом, не є ні явно необґрунтованими, ні неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Доводи сторін
107.Заявники стверджували, що тримання їх під вартою на підставі постанов, ухвалених національним судом, суперечило вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції з таких підстав:
(i) тримання їх під вартою не було необхідним за цих обставин і було незаконним, оскільки вони були неповнолітніми, а органи державної влади не розглядали альтернатив триманню їх під вартою, і під час ухвалення постанови про їхнє затримання не врахували їхні "найкращі інтереси" як дітей, для яких тримання під вартою мало бути крайньою санкцією;
(ii) органи державної влади також помістили їх до ПТП у ті самі умови, що й дорослих, всупереч національним нормам про функціонування таких пунктів, які передбачали, що неповнолітні не могли там триматися, а натомість мали бути поміщені до притулків для неповнолітніх (див. пункт 59);
(iii) тримання їх під вартою суперечило вимогам національного законодавства, оскільки згідно з їхнім тлумаченням національного законодавства заявники не могли бути затримані за відсутності рішення про їхнє видворення. На підтримку свого тлумачення заявники послалися на пункт 27 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України щодо питань міграції (див. пункт 65).
108.В первинному формулярі заяви заявники також навели додаткові аргументи щодо того, чому вони вважали, що тримання їх під вартою суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції:
(i) їх тримали в ПТТ у м. Чоп протягом періодів, які значно перевищили максимальний десятиденний строк, передбачений відповідними нормами (див. пункт 61);
(ii) посилаючись на Положення про ПТП, затверджене Міністерством внутрішніх справ України (пункт 6.8 положення, див. пункт 60), вони стверджували, що відповідно до цього Положення їх мали звільнити, як тільки вони подали свої заяви про надання їм статусу біженця;
(iii) другий заявник також стверджував, що тримання його під вартою не мало законної мети, оскільки на практиці видворити особу без документів до Сомалі було неможливо.
109.Уряд стверджував, що заявників упіймали під час спроби незаконно перетнути західний кордон України і вони не мали жодних документів, що посвідчують особу. Отже, органи державної влади виправдано спочатку затримали їх на три доби на підставістатті 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення (див. пункт 48), а потім ухвалили постанови про їхнє затримання з метою підготовки їхнього видворення.
110. Уряд також надав лист Державної прикордонної служби України Урядовому Уповноваженому у справах Європейського суду з прав людини від 25 вересня 2012 року щодо обставин затримання та тримання заявників під вартою. Зокрема, у ньому було зазначено, що затримані працівниками української прикордонної служби мігранти з Африки, які прямують до Західної Європи, часто неправдиво ідентифікують себе як сомалійські громадяни, щоб ускладнити своє видворення. У першій половині 2012 року мали місце щонайменше два подібних доведених випадки щодо громадян Кенії. Для ідентифікації відповідних мігрантів, і, в одному випадку, для видворення відповідної особи до Кенії, знадобилося чотири місяці.
2. Оцінка Суду
(a) Аргумент другого заявника щодо неможливості видворення до Сомалі на практиці
111.Суд не переконаний аргументом другого заявника (див. підпункт (iii)пункту 108), що тримання його під вартою суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції, оскільки його неможливо було видворити до Сомалі: його затримали, щоб органи державної влади могли ідентифікувати його (оскільки у нього не було документів, що посвідчують особу), перевірити його громадянство та розглянути можливість його видворення. Це було особливо доречно з огляду на тенденцію, яку задокументував Уряд стосовно мігрантів з інших африканських країн, які неправдиво стверджували, що були громадянами Сомалі для ускладнення свого видворення (див. пункт 110).
112. Хоча заявник виявився громадянином Сомалі і навіть погодившись із аргументом, що його видворення до Сомалі було неможливим на той момент через технічні труднощі, держава-відповідач могла законно розглядати можливість видворення його до безпечної третьої країни, через яку він проїжджав (див. рішення у справі "Гебремедін [Габерамад'єн] проти Франції" (Gebremedhin [Gaberamadhien] v. France), заява № 25389/05, пункти 74 і 75, ЄСПЛ 2007-V, та "М. та інші проти Болгарії" (M. and Others v. Bulgaria), заява № 41416/08, пункт 73, від 26 липня 2011 року).
113. Коротко кажучи, Суд вважає аргументи другого заявника щодо цього необґрунтованими.
(b) Тримання під вартою у ПТТ у м. Чоп
(i) Вік другого та восьмої заявників
114.Як Суд встановив у пункті 81, національні органи влади мали законні підстави ставитися до другого заявника як до повнолітньої особи. Стосовно установи у м. Чоп, то на той момент існували аналогічні підстави щодо восьмої заявниці. Тому слід відхилити їхні аргументи у зв'язку з цим.
(ii) Відсутність рішень про видворення заявників
115.Аргументи заявників, що їхнє затримання було незаконним за відсутності офіційних рішень про їхнє видворення, також є необґрунтованими. Цей аргумент заявників випливав із очевидно неправильного тлумачення постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України, в якій судам нижчих інстанцій пояснювалися певні питання національного законодавства щодо міграції. У частині цієї постанови, в якій було роз'яснено застосування статті Закону України"Про статус іноземців" 1994 року щодо видворення іноземних громадян з неврегульованим статусом, Вищий адміністративний суд України зазначив, що існували дві передумови для винесення рішення про примусове видворення такої особи: (і) наявність рішення про примусове повернення особи; та (ii) невиконання особою цього рішення або наявність обґрунтованих підстав, які дозволили б припустити, що особа ухилятиметься від його добровільного виконання (див. пункт 65).
116.Проте з огляду на формулювання, використані Вищим адміністративним судом України та у відповідній статті самого Закону України"Про статус іноземців" 1994 року, вбачається, що поєднання двох згаданих судом обставин було необхідним для примусового видворення іноземного громадянина з неврегульованим статусом, а не затримання такої особи з метою ідентифікації та подальшого її видворення (див. пункти 55і 65 та рішення у справі "Нур Ахмед та інші проти України"[Комітет] (Nur Ahmed and Others v. Ukraine) [Committee], заява № 42779/12 та 5 інших заяв, пункт 93, від 18 червня 2020 року).
117. Отже, Суд також не переконаний цим аспектом аргументації заявників.
(iii) Тримання у ПТТ у м. Чоп понад десять діб
118.Другого заявника тримали в установі у м. Чоп з 02 по 17 листопада 2011 року, а восьму заявницю - з 16 листопада по 28 грудня 2011 року (див. пункти 8, 9, 20і 21), тоді як положення національного законодавства дозволяли тримати їх там лише десять діб (див. пункт 61).
119. За відсутності будь-яких пояснень з боку Уряду щодо такого стану справ Суд вважає незаконним тримання другого заявника у ПТТ у м. Чоп з 13 по 17 листопада 2011 року, а також тримання восьмої заявниці в цій установі з 27 листопада по 28 грудня 2011 року.
(c) Тримання під вартою в ПТП
(i) Чи мали заявники бути звільнені, як тільки подали заяви про надання статусу біженця
120.Заявники вказали (див. підпункт (ii)пункту 108) на те, що пункт 6.8 Положення про ПТП, затвердженого Міністерством внутрішніх справ України (пункт 60), передбачав, що директори ПТП могли звільнити затриманих іноземців у низці випадків, у тому числі у разі подання іноземцем заяви про надання статусу біженця.
121. Суд зазначає, що відповідні підзаконні акти дійсно передбачали можливість звільнення іноземця з пункту на підставі постанови директора пункту у разі подання ним заяви про надання статусу біженця. Проте незрозуміло, чи існувала така можливість у випадку тримання під вартою на підставі постанови суду про затримання, як у справах заявників.
122.У будь-якому випадку повноваження директорів пунктів звільняти особу вбачаються дискреційними, а положення не передбачали автоматичного звільнення особи після подання заяви про надання статусу біженця, оскільки вони також передбачали можливість звільнення особи під час подальших етапів у процесі надання статусу біженця: коли заява про надання статусу біженця була визнана прийнятною та коли було надано відповідний статус (див. підпункти (б)та (в)пункту 6.8 положень у пункті 60).
123.Другий заявник подав заяву про надання статусу біженця 09 січня 2012 року, а восьма заявниця зробила це 16 січня 2012 року (див. пункт 33). Вони не уточнили, чи повідомили про це директорів своїх ПТП і чи клопотали про звільнення на цій підставі, не кажучи вже про те, чи оскаржували вони можливі відмови їх звільнити.
124. За таких обставин Суд не має робити припущення щодо результату у випадку звернення заявників з клопотанням про їхнє звільнення на підставі подання ними заяви про надання статусу біженця та не може, зайнявши позицію суду першої інстанції, замінити собою національні органи влади та суди, вирішивши, чи було правильним тлумачення заявниками відповідних положень.
125. Отже, Суд відхиляє аргументи заявників щодо цього.
(ii) Тримання восьмої заявниці під вартою після встановлення того, що вона була неповнолітньою
126.У національному законодавстві прямо заборонялося тримати неповнолітніх без супроводу у ПТП (див. пункт 59). Не пізніше 11 квітня 2012 року національні органи влади встановили, що восьма заявниця була неповнолітньою (див. пункт 35).
127. Уряд не стверджував, що у ПТП восьму заявницю продовжував супроводжувати її двоюрідній брат - який був з нею на початкових етапах тримання під вартою (у Чопському ПТТ). Насправді відсутня інформація, що цей двоюрідний брат сам був повнолітнім.
128.Отже, Суд вважає встановленим, що заявницю як неповнолітню без супроводу продовжували тримати у ПТП з 11 квітня по 08 жовтня 2012 року (коли її було звільнено та переведено до установи відкритого типу (див. пункт 28), що було порушенням національного законодавства.
129. Отже, тримання восьмої заявниці у ПТП з 11 квітня по 08 жовтня 2012 року було незаконним.
(d) Висновок
130. Отже, було порушено:
(i) пункт 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням другого заявника під вартою у період з 13 по 17 листопада 2011 року;
(ii) пункт 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням восьмої заявниці під вартою у період з 27 листопада по 28 грудня 2011 року та з 11 квітня по 08 жовтня 2012 року.
131.Заявники скаржилися на те, що їх не поінформували негайно зрозумілою для них мовою про підстави їхнього затримання, оскільки вони не володіли англійською мовою достатньою мірою. Вони посилалися на пункт 2 статті 5 Конвенції, який передбачає:
"2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.".
132. Уряд заперечив проти цього аргументу. Він стверджував, що негайно після їхнього затримання у присутності перекладача на англійську мову заявників було поінформовано про підстави їхнього затримання та належну процедуру оскарження відповідних рішень.
133.У пункті 2 статті 5 встановлено елементарну гарантію: будь-яка затримана особа повинна знати, чому її позбавляють свободи. Це положення є невід'ємною частиною схеми захисту, передбаченої статтею 5 Конвенції: кожній затриманій особі має бути повідомлено простою, непрофесійною, зрозумілою для неї мовою про основні юридичні та фактичні підстави позбавлення її свободи, щоб вона мала можливість звернутися до суду з оскарженням його законності відповідно до пункту 4. Хоча ця інформація повинна бути повідомлена "негайно", вона не має повідомлятися у повному обсязі працівником, який здійснює затримання, у момент такого затримання (див. рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 115, від 15 грудня 2016 року).
134.Суд не вбачає підстав ставити під сумнів те, що заявники повною мірою усвідомлювали, що перебували на території Україні незаконно і намагалися незаконно перетнути її західний кордон, а тому вони знали фактичні підстави для їхнього затримання (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 118). Особливо це стосується восьмої заявниці, яку раніше вже затримували за спробу незаконного перетину кордону (див. пункт 47).
135.Стосовно законних підстав Суд повторює, що пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає, щоб затримана особа була поінформована у письмовій або в будь-якій іншій конкретній формі (див. рішення у справі "M.A. проти Кіпру" (M.A. v. Cyprus), заява № 41872/10, пункт 229, ЄСПЛ 2013 (витяги). Коли людина затримується з метою екстрадиції чи депортації, надана інформація може бути ще меншою (там само, пункт 230). Зокрема, пункт 2 статті 5 Конвенції не вимагає посилатися на такі деталі, як конкретні положення законодавства, що дозволяють затримання (див. "Сусо Муса проти Мальти" (Suso Musa v. Malta), заява № 42337/12, пункт 116, від 23 липня 2013 року).
136.Суд вважає, що інформації, наданої заявникам у протоколах про затримання та в документах англійською мовою, які їм роздали (інформація, надана із залученням перекладача з української на англійську мову, див. пункти 10 та 11), було достатньо для задоволення цих вимог.
137.Хоча заявники стверджували, що не володіли англійською мовою достатньою мірою - мовою, якою здійснювався переклад під час розгляду справи,- слід зазначити, що незважаючи на те, що вони нібито не знали цієї мови, вони змогли повідомити органам державної влади через перекладача з англійської на українську мову такі відомості, як їхні правильні імена, стверджувані дати народження та національність (як було зазначено у протоколах про затримання); вони також змогли надати детальні твердження щодо своєї ситуації за допомогою такого самого усного перекладу, коли перебували в суді (див. пункти 8-10і 16).
138.До того ж, під час розмови з психологами восьма заявниця продемонструвала, що пасивно володіла англійською мовою та у неї скоріш були проблеми зі спілкуванням цією мовою, а не з її розумінням (див. пункт 43). У своїх доводах до Суду вона не повідомила, скільки переклав її двоюрідний брат, хоча вона сказала представнику НУО, що він допомагав їй з цим (див. пункт 47).
139.Враховуючи зазначений обмежений обсяг вимог пункту 2 статті 5 Конвенції у контексті імміграції (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Візгірда проти Словенії" (Vizgirda v. Slovenia), заява № 59868/08, пункт 102, від 28 серпня 2018 року, в контексті пункту 3 статті 6 Конвенції), Суд не може встановити, що органи державної влади не поінформували заявників про підстави для їхнього затримання зрозумілою для них мовою.
140.Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а"пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
141.Заявники скаржилися на те, що органи державної влади не надали їм жодної допомоги для оскарження постанов про їхнє затримання у зв'язку з їхніми апеляційними скаргами, і що розгляд їхніх апеляційних скарг на ці постанови був надмірно тривалим. Вони посилалися на пункт 4 статті 5 Конвенції, який передбачає:
"4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.".
A. Прийнятність
142.Суд зазначає, що ця частина заяви не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
143. Уряд не погодився з аргументом заявників, що органи державної влади не надали їм жодної допомоги для оскарження постанов про їхнє затримання в апеляційному порядку, а розгляд їхніх апеляційних скарг був надмірно тривалим. Уряд стверджував, що заявники змогли оскаржити постанови про їхнє затримання в апеляційному порядку із залученням юристів НУО, а апеляційний суд призначив розгляд їхніх апеляційних скарг на 11 та 31 жовтня 2012 року.
144.Заявники подали апеляційні скарги на постанови про їхнє затримання 07 травня 2012 року. Однак їхні апеляційні скарги не розглядалися до 31 жовтня 2012 року у справі другого заявника та до 11 жовтня 2012 року у справі восьмої заявниці (див. пункти 24і 25). Заявників було звільнено до розгляду скарг: восьму заявницю звільнили 08 жовтня, а другого заявника - 09 жовтня 2012 року (див. пункти 28і 29).
145. Суд неодноразово встановлював, що відсутність розгляду скарг до звільнення особи свідчила про те, що відповідне провадження не проводилося "оперативно" і внаслідок цього було позбавлене практичної ефективності (див., наприклад, рішення у справах "Лоулед Массуд проти Мальти" (Louled Massoud v. Malta), заява № 24340/08, пункт 44, від 27 липня 2010 року, "Фрасік проти Польщі" (Frasik v. Poland), заява № 22933/02, пункт 66, ЄСПЛ 2010 (витяги), "С.Т.С. проти Нідерландів" (S.T.S. v. the Netherlands), заява № 277/05, пункти 60-62, ЄСПЛ 2011, та "Аден Ахмед проти Мальти" (Aden Ahmed v. Malta), заява № 55352/12, пункти 120-124, від 23 липня 2013 року).
146. Отже, провадження у справах заявників не можна вважати "оперативним" з огляду на те, що вони не закінчилися до звільнення заявників.
147. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що заявники не мали у своєму розпорядженні процедури, за допомогою якої могла бути оперативно встановлена законність тримання їх під вартою, і необхідності окремо розглядати решту аргументів заявників щодо цього немає.
VI. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 3 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОГО ТА ВОСЬМОЇ ЗАЯВНИКІВ
149.Другий та восьма заявники скаржилися за статтею 13 Конвенції на відсутність у їхньому розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту щодо їхньої скарги за статтею 3 Конвенції стосовно небезпеки, з якою вони нібито мали зіткнутися у разі видворення з України. Стаття 13 Конвенції передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
150.Суд зазначає, що з огляду на зроблений ним висновок (див. пункт 79) у зв'язку з відповідною скаргою другого та восьмої заявників за статтею 3 Конвенції, заявники не подали небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції. З цього випливає, що їхня скарга за статтею 13 Конвенції має бути відхилена відповідно до підпункту "а"пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
152. Другий заявник вимагав 10000 євро, а восьма заявниця вимагала 25000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
153. Уряд заперечив проти цих вимог. Він вважав, що між стверджуваними порушеннями і сумою, яка вимагалася заявниками, не було причинно-наслідкового зв'язку та що у будь-якому випадку суми були надмірними.
154. Суд присуджує другому заявнику 2000 євро, а восьмій заявниці - 9800 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.
B. Пеня
155. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує вилучити зі свого реєстру заяву у частині щодо першого, третього-сьомого та дев'ятого заявників.
2.Вирішуєвилучити зі свого реєстру заяву у частині щодо скарг другого та восьмої заявників за статтею 3 Конвенції стосовно ризику їхнього видворення з України.
3.Оголошуєприйнятними скарги другого та восьмої заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо тримання їх під вартою на підставі постанов національного суду та скаргу за пунктом 4 статті 5 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
4.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням другого заявника під вартою з 13 по 17 листопада 2011 року.
5.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з триманням восьмої заявниці під вартою з 27 листопада по 28 грудня 2011 року та з 11 квітня по 08 жовтня 2012 року.
7. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми:
(i) 2 000 (дві тисячі) євро другому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 9 800 (дев'ять тисяч вісімсот) євро восьмій заявниці та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 липня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| В.о. заступника Секретаря | Енн-Марі ДУГЕ |
| Голова | Мартіньш МІТС |
Додаток
ПЕРЕЛІК
заявників: