85. Щодо індивідуальної ситуації заявників, наявного у них вибору та суб’єктивного елемента ситуації, то не вбачається, що заявники з власної ініціативи прийшли до пунктів чи коли-небудь давали згоду на їхнє поміщення туди (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Іліас та Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункти 220-223).
86. Щодо об’єктивного елемента ситуації, зокрема застосовного правового режиму та його мети, то пункти являють собою закриті заклади з парканами та контролем за в’їздом і виїздом. Згідно з відповідними нормами працівники, які здійснювали охорону в пунктах, були водночас працівниками міліції. Вони повинні були не допускати самовільне залишення території мешканцями (див. пункти 44, 49 і 50). Поміщені туди особи не могли залишити територію без письмового дозволу адміністрації пункту. Всупереч твердженням Уряду, той факт, що мешканці пункту могли залишити територію пункту з дозволу, сам собою не є особливістю, яка виключає можливість віднесення такої установи до місць позбавлення волі. Наприклад, у згаданому рішенні у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пункти 124-132, Суд вважав, що заявника було "позбавлено свободи" у закладі для осіб з психічними розладами, хоча, маючи дозвіл, він міг залишити цей заклад і фактично тричі отримував такий дозвіл.
87. Вбачається, що у цій справі, як і в згаданому рішенні у справі "Станєв проти Болгарії" (Stanev v. Bulgaria), пункт 125, повноваження адміністрації пункту надавати дозвіл на вихід із пункту на певний період часу були повністю дискреційними.
88. Також варто зазначити, що, хоча саме собою це не є вирішальним, КЗК та УВКБ ООН беззаперечно вважали ці пункти місцями тримання під вартою (див. пункти 56 і 57 та, для порівняння, згадане рішення у справі"Хлаіфія та інші проти Італії" (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 66).
89. Насамкінець, хоча національна кваліфікація певного заходу не є вирішальною для власної оцінки Судом того, чи кваліфікується він як "позбавлення свободи" (див. згадані рішення у справах "Хлаіфія та інші проти Італії" (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 71, та "Крянге проти Румунії" (<...>), пункт 92), однак має значення термінологія, використана у національному законодавстві та національними органами влади щодо розміщення в пунктах.
90. У національному законодавстві та протоколах, складених щодо заявників (див. пункти 31 і 46), використовувався термін "затримання" (іноді також перекладається англійською мовою як "apprehension") для опису поміщення осіб до таких пунктів. Такий самий термін використаний, наприклад, у Кримінально-процесуальному кодексі України щодо взяття під варту підозрюваних у вчиненні злочину (див. відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року в рішеннях у справах "Корнійчук проти України" (Korniychuk v. Ukraine), заява № 10042/11, пункт 41, від 30 січня 2018 року, та "Доронін проти України" (Doronin v. Ukraine), заява № 16505/02, пункти 49 і 54, від 19 лютого 2009 року).
91. Щодо характеру та ступеню фактичних обмежень, накладених на заявників, то Суд уже визнав встановленим, що заявники не мали права залишати пункти. Так само було б навіть у випадку, якби вони хотіли повернутися до Росії та мали право бути там прийнятими. Для здійснення поїздки до Росії вони мусили отримати дозвіл на виїзд із пункту та/або їх супроводжували б до російського кордону (див. рішення у справі "З.А. та інші проти Росії" [ВП] (Z.A. and Others v. Russia) [GC], заява № 61411/15 та 3 інші заяви, пункт 154, від 21 листопада 2019 року та див. в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі "Іліас та Ахмед проти Угорщини" (Ilias and Ahmed v. Hungary), пункт 241). Крім того, як вказали заявники, з правил, які діяли в пунктах, було зрозуміло, що різні аспекти життя поміщених туди осіб підлягали суворому нагляду (див. пункти 46-54).
92. З огляду на наведені міркування Суд доходить висновку, що заявники були позбавлені свободи протягом усіх відповідних періодів, і тому є застосовною стаття 5 Конвенції.
(ii) Тримання під вартою за відсутності рішень про видворення: заявники "грудневої" та "січневої" груп
93. Потрібно розрізняти заявників "грудневої" та "січневої" груп щодо їхньої скарги на незаконність тримання їх під вартою через неприйняття щодо них жодних рішень про видворення. Заявники "грудневої групи" були затримані відповідно до статті 32 Закону України "Про статус іноземців" 1994 року, яка не вимагала прийняття рішення про видворення перед ухваленням постанови про затримання іноземного громадянина з неврегульованим статусом (див. пункти 9 і 36).
94. Отже, скарги першого та шостого-дев’ятого заявників у зв’язку з цим є явно необґрунтованими та мають бути відхилені відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
95. На противагу, щодо заявників "січневої групи", то вони були затримані згідно із Законом України "Про статус іноземців" 2011 року, який містив інші норми щодо цього питання (див. пункти 9, 38 і 40, див. також обговорення цих положень у пунктах 107-113). Їхні скарги у зв’язку з цим не можна вважати явно необґрунтованими.
(iii) Тримання першого та восьмої заявників під вартою на підставі постанови національного суду про затримання від 23 грудня 2011 року
96. Насамперед Суд зазначає, що перша частина строку тримання заявників під вартою з 23 грудня 2011 року до 17 та 24 лютого 2012 року, коли восьма заявниця та перший заявник відповідно звернулися із заявами про надання статусу біженця (див. пункти 6, 22 і 23), підпадає під другий аспект підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції, це означає, що вони були затримані як особи, "щодо яких провадилася процедура депортації або екстрадиції". На противагу, решта строку тримання їх під вартою під час розгляду заяв про надання статусу біженця підпадала під перший аспект підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції, а саме "з метою запобігання недозволеному в’їзду" (див. рішення у справах "Сусо Муса проти Мальти" (Suso Musa v. Malta), заява № 42337/12, пункт 99, від 23 липня 2013 року, "Абді Махамуд проти Мальти" (Abdi Mahamud v. Malta), заява № 56796/13, пункт 128, від 03 травня 2016 року, та "Тімотавес проти Бельгії" (Thimothawes v. Belgium), заява № 39061/11, пункт 66, від 04 квітня 2017 року).
97. Національні суди визнали встановленим, що заявники в’їхали до України з Росії (див. пункт 8). Заявники також визнали це у своїх заявах до Суду. Угода між Україною та Росією про реадмісію в принципі передбачала можливість їхнього повернення до Росії (див. пункт 55). Органи державної влади написали до Посольства Сомалі у м. Москві з проханням надати заявникам проїзні документи. Цей процес був необхідним у зв’язку з тим, що згідно з висновками національних судів, які насправді ніколи не оскаржувалися, заявники умисно знищили свої проїзні документи (див. пункт 8). Українським органам влади був необхідний час для оцінки ситуації та розуміння того, що їхні листи до посольства не призвели до бажаного результату.
98. Отже, можна стверджувати, що під час першого періоду тримання під вартою щодо заявників провадилася процедура депортації (див., mutatis mutandis, рішення у справах "A. та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (A. and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 3455/05, пункт 168, ЄСПЛ 2009, та "Л.M. та інші проти Росії" (L.M. and Others v. Russia), заява № 40081/14 та 2 інші заяви, пункт 147, від 15 жовтня 2015 року, та див. протилежні приклади в рішеннях у справах, в яких заявників тримали під вартою протягом значного періоду часу, тривалішого, ніж у цій справі, поки органи державної влади не докладали зусиль для отримання проїзних документів від органів державної влади іншої країни з належною ретельністю: "Сінгх проти Чехії" (Singh v. the Czech Republic), заява № 60538/00, пункти 62-68, від 25 січня 2005 року (де тримання під вартою за таких обставин тривало два з половиною роки); "Міколенко проти Естонії" (Mikolenko v. Estonia), заява № 10664/05, пункти 64-68, від 08 жовтня 2009 року (три роки та одинадцять місяців); "Раза проти Болгарії" (Raza v. Bulgaria), заява № 31465/08, пункти 73-75, від 11 лютого 2010 року (понад два з половиною роки), та "М. та інші проти Болгарії" (M. and Others v. Bulgaria), заява № 41416/08, пункти 71-75, від 26 липня 2011 року (два роки і дев’ять місяців).
99. Під час другого періоду тримання під вартою, починаючи з 17 і 24 лютого 2012 року для восьмої та першого заявників відповідно і закінчуючи їхнім звільненням (23 грудня 2012 року), тобто приблизно десять місяців, розглядалися їхні заяви про надання статусу біженця та їхні апеляційні скарги на рішення про відмову у наданні такого статусу. Органам державної влади не можна дорікнути, що вони не проводили процедуру їхнього видворення (див. рішення у справі "К.Г. проти Бельгії" (K.G. v. Belgium), заява № 52548/15, пункт 83, від 06 листопада 2018 року). Заявники не навели жодних аргументів, які б свідчили, що тримання їх під вартою у цей період не відповідало вимогам підпункту "f" пункту 1 статті 5 Конвенції, зокрема, не мало законних підстав у національному законодавстві, було недобросовісним, місце та умови тримання були неналежними або тривалість тримання перевищила розумний строк, необхідний для досягнення мети, з якою воно застосовувалося.
100. Отже, ця частина скарг першого та восьмої заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
(iv) Решта питань щодо прийнятності
101. Суд зазначає, що решта скарг заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
(b) Суть
(i) Другий-дев’ятий заявники: затримання та тримання під вартою до ухвалення національним судом постанов про затримання
102. Заявники були затримані як іноземці без документів 23 грудня 2011 року о 05 год. 00 хв. (шостий-дев’ятий заявники) та 30 січня 2012 року о 06 год. 00 хв. (другий-п’ятий заявники) (див. пункт 6). Потім їх доставили до національного суду, який ухвалив постанови про їхнє затримання під час підготовки їхнього видворення. Вбачається, що протоколи про затримання були складені одразу після ухвалення постанов суду. Тримання заявників під вартою на підставі цих постанов суду було задокументовано у протоколах про затримання, складених пізно ввечері в ті ж дні, з 20 год. 30 хв. до 23 год. 55 хв. (див. пункт 10).
103. Уряд не оскаржував доводів заявників щодо вказаного ними часу, коли відбулася та чи інша відповідна подія. Тому офіційного протоколу про затримання заявників не було з раннього ранку до пізнього вечора, у кращому випадку протягом більше чотирнадцяти годин. Уряд не стверджував, що існували які-небудь надзвичайні обставини, які заважали скласти протоколи вчасно.
104. Навіть якби, як стверджував Уряд, Кодекс України про адміністративні правопорушення в принципі міг становити законну підставу для затримання та тримання заявників під вартою у зв’язку з тим, що вони підозрювалися у незаконному перетині кордону (див. пункти 28 і 71), немає жодного документа, який би вказував на прийняття рішення про затримання заявників відповідно до цього Кодексу або складання протоколу про затримання, як цей Кодекс передбачав (див. пункт 27).
105. Таким чином, проміжок часу між фактичним затриманням та ухваленням постанов про затримання не був задокументованим або визнаним у будь-якій процесуальній формі більше чотирнадцяти годин. Пояснення цієї затримки відсутнє. Суд уже встановлював порушення пункту 1 статті 5 Конвенції навіть щодо коротших періодів незадокументованого тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справах "Навальний та Яшин проти Росії" (Navalnyy and Yashin v. Russia), заява № 76204/11, пункт 95-98, від 04 грудня 2014 року, в якому тримання під вартою тривало шість годин, а також "Форталнов та інші проти Росії" (Fortalnov and Others v. Russia), заява № 7077/06 та 12 інших заяв, пункт 78, від 26 червня 2018 року, в якому незадокументоване тримання під вартою шести заявників тривало від семи до чотирнадцяти годин).
106. Відсутності належного документування затримання заявників на такий період достатньо для Суду, щоб постановити, що тримання другого-дев’ятого заявників під вартою до ухвалення постанов про їхнє затримання суперечило вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції.
(ii) Другий-п’ятий заявники: тримання під вартою на підставі постанов про затримання за відсутності рішення про їхнє видворення
107. У постановах окружного суду про затримання другого-п’ятого заявників було посилання на два законодавчих положення, які надавали законні підстави для затримання цих заявників: частина друга статті 14 та стаття 30 Закону України "Про статус іноземців" 2011 року (див. пункти 9, 38 і 40).
108. Перше положення, навіть якщо припустити, що воно було застосовним до заявників, мало загальний характер, ним просто передбачалось, що "іноземці в разі незаконного перетинання державного кордону України поза пунктами пропуску через державний кордон України затримуються" і воно детально не регулювало порядок затримання та тримання під вартою, посилаючись на "встановлений порядок" (див. пункт 38).
109. Останній порядок регулювався статтею 30 Закону України "Про статус іноземців" 2011 року. Частиною четвертою-3 цієї статті передбачено, що "іноземці перебувають у пунктах тимчасового перебування протягом строку, необхідного для виконання рішення суду про примусове видворення, але не більш як дванадцять місяців" (див. пункт 40).
__________
-3 Виправлено 03 липня 2020 року: текст був "частиною третьою".
110. Заявники стверджували у національних апеляційних судах, що згідно з відповідним положенням рішення про видворення мало бути прийнято до ухвалення постанови про затримання. Хоча дійсно відсутні ознаки порушення ними цього питання в їхніх первинних апеляційних скаргах, вони зробили це під час засідання в апеляційному суді та в касаційних скаргах до Вищого адміністративного суду України (див. пункт 18). Уряд не стверджував, що цього було недостатньо для задоволення вимоги про вичерпання національних засобів юридичного захисту. Як вбачається, національне законодавство не перешкоджало судам розглянути аргументи заявників щодо цього (див. пункт 32).
111. З огляду на термінологію, використану в частині четвертій статті 30 Закону України "Про статус іноземців" 2011 року, їхні аргументи не вбачаються нерозумними та такими, які не вимагають відповіді. Проте ані апеляційний суд, ані Вищий адміністративний суд України безпосередньо їх не розглянули (див. пункти 15-17 і 20), незважаючи на беззаперечний факт відсутності офіційного судового рішення або рішення будь-якого іншого органу щодо видворення заявників.
112. Загалом, ані національні суди під час провадження на національному рівні, ані Уряд під час провадження у Суді не надали пояснень, чому стаття 30 Закону України "Про статус іноземців" 2011 року могла бути законною підставою для затримання заявників, незважаючи на протилежний аргумент заявників, який ґрунтувався на термінології, використаній у відповідному положенні. Вони також не навели жодних інших положень національного законодавства, які б надали законні підстави для затримання заявників.
113. За таких обставин Суд не може дійти висновку, що постанови національного суду про затримання другого-п’ятого заявників були ухвалені "відповідно до процедури, встановленої законом" у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.
114. З огляду на цей висновок інші аргументи цих заявників щодо їхнього тримання під вартою на підставі постанов національного суду про затримання окремого розгляду не вимагають.
(iii) Шостий, сьомий та дев’ятий заявники: тримання під вартою після надання додаткового захисту
115. Шостому, сьомому та дев’ятому заявникам було надано додатковий захист 10 серпня, 05 листопада та 22 травня 2012 року. Відповідно до національного законодавства починаючи з цих дат їхнє видворення заборонялося. Однак вони були звільнені 17 жовтня, 23 листопада та 17 жовтня 2012 року відповідно (див. пункти 24, 40 і 42 та Додаток).
116. Отже, тримання шостого, сьомого та дев’ятого заявників під вартою протягом періоду з 10 серпня по 17 жовтня, з 05 по 23 листопада та з 22 травня по 17 жовтня 2012 року не відповідало вимогам пункту 1 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Емінбейлі проти Росії" (Eminbeyli v. Russia), заява № 42443/02, пункти 48-50, від 26 лютого 2009 року, та "Дубовик проти України" (Dubovik v. Ukraine), заяви № 33210/07 та № 41866/08, пункти 61 і 62, від 15 жовтня 2009 року).
117. З огляду на цей висновок інші аргументи цих заявників щодо їхнього тримання під вартою на підставі постанов національного суду про затримання окремого розгляду не вимагають.
(iv) Висновок
118. Отже, було:
(i) порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого-дев’ятого заявників у зв’язку з відсутністю протоколів про їхнє затримання та тримання їх під вартою до ухвалення постанов суду про їхнє затримання;
(ii) порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого-п’ятого заявників у зв’язку з триманням їх під вартою на підставі постанов національного суду про їхнє затримання за відсутності рішення стосовно їхнього видворення;
(iii) порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо шостого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 10 серпня по 17 жовтня 2012 року, щодо сьомого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 05 по 23 листопада та щодо дев’ятого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 22 травня по 17 жовтня 2012 року.
III. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 4 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ПЕРШОГО І ШОСТОГО-ДЕВ’ЯТОГО ЗАЯВНИКІВ ("ГРУДНЕВА ГРУПА")
119. Перший та шостий-дев’ятий заявники скаржилися на недотримання їхнього права ініціювати судове провадження для встановлення законності тримання їх під вартою, що було порушенням пункту 4 статті 5 Конвенції, яка передбачає:
"4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.".
A. Прийнятність
120. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Перший заявник
121. У своєму формулярі заяви перший заявник стверджував, що провадження щодо оскарження ним постанови про затримання від 23 грудня 2011 року не відповідало вимозі "оперативності" відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції, та що національне законодавство не передбачало періодичного перегляду законності його затримання протягом усього періоду тримання його під вартою.
122. Перший заявник не подав своїх зауважень у відповідь на зауваження Уряду у встановлений строк.
(b) Шостий-дев’ятий заявники
123. Заявники стверджували, що Вищий адміністративний суд України ухвалив рішення за результатами розгляду їхніх касаційних скарг через значний проміжок часу після їхнього звільнення, що позбавило оскарження будь-яких практичних наслідків.
(c) Уряд
124. Уряд стверджував, що апеляційний суд оперативно, протягом тринадцяти днів, ухвалив рішення за результатами розгляду апеляційної скарги заявника. Слід взяти до уваги, що Вищий адміністративний суд України розглянув справи заявників після того, як законність їхнього затримання вже оперативно перевірили суди двох інстанцій. З огляду на те, що перегляд Вищим адміністративним судом України був обмежений питаннями права, час, який знадобився суду для розгляду касаційних скарг заявників, не міг вважатися надмірним. У 2016 році до Кодексу адміністративного судочинства України було внесено зміни, і частина сьома статті 183 цього Кодексу наразі передбачає порядок періодичного перегляду справ щодо затримання іноземців, відповідно до якого виноситься первинна постанова про затримання на шість місяців з переглядом кожні три місяці (див. пункт 33).
2. Оцінка Суду
(a) Відповідні загальні принципи
125. Суд повторює, що пункт 4 статті 5 дає право затриманим особам ініціювати провадження для перегляду відповідності процесуальних і матеріальних умов, які мають істотне значення для "законності" позбавлення свободи з точки зору Конвенції (див. згадане рішення у справі "Хлаіфія та інші проти Італії" (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 128).
126.Пункт 4 статті 5 Конвенції також гарантує заарештованим або затриманим особам право на "оперативний" перегляд законності тримання їх під вартою та ухвалення рішення про їхнє звільнення у випадку незаконності такого тримання. Провадження стосовно позбавлення свободи вимагає особливого підходу, а будь-які винятки з вимоги "оперативного" перегляду законності заходу у вигляді тримання під вартою вимагають чіткого тлумачення. Питання, чи було дотримано принцип оперативності провадження, не слід розглядати абстрактно, а в контексті загальної оцінки відомостей, беручи до уваги обставини справи, у тому числі з огляду на складність справи, будь-які особливості порядку, передбаченого чинним національним законодавством, і поведінку заявника під час провадження. Проте, оскільки розглядається питання свободи особи, держава в принципі має забезпечити, щоб провадження відбувалось якомога швидше (там само, пункт 131).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
127. 28 грудня 2011 року заявники "грудневої групи" подали апеляційні скарги на постанови про затримання та доповнили їх 03 січня 2012 року. 10 січня 2012 року, сім днів потому, апеляційний суд ухвалив рішення за результатами їхнього розгляду (див. пункти 14 та 15-17). Цей строк вбачається розумним. Однак залишається питання щодо провадження у Вищому адміністративному суді України.
128. Усі заявники "грудневої групи" були звільнені у період з 17 жовтня по 23 грудня 2012 року, але їхні касаційні скарги були розглянуті Вищим адміністративним судом України лише через місяці та роки: в період з 02 травня 2013 року по 20 січня 2015 року (див. Додаток). Враховуючи тривалість розгляду справ у Вищому адміністративному суді України, загалом розгляд справ тривав від одного року і чотирьох місяців у справі дев’ятого заявника до трьох років та одного місяця у справах першого та шостого заявників (див. Додаток).
129. Така тривалість порушує питання за пунктом 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "М.А. проти Кіпру" (M.A. v. Cyprus), заява № 41872/10, пункт 167, ЄСПЛ 2013 (витяги), в якому Суд зазначив, що вісім місяців були "безсумнівно" занадто довгим періодом, щоб відповідати вимогам "оперативності" відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції). Крім того, Суд неодноразово встановлював, що відсутність розгляду скарг до звільнення свідчило, що відповідне провадження не проводилося "оперативно" і внаслідок цього було позбавлене практичної ефективності (див., наприклад, рішення у справах "Лоулед Массуд проти Мальти" (Louled Massoud v. Malta), заява № 24340/08, пункт 44, від 27 липня 2010 року, "Фрасік проти Польщі" (Frasik v. Poland), заява № 22933/02, пункт 66, ЄСПЛ 2010 (витяги), "С.Т.С. проти Нідерландів" (S.T.S. v. the Netherlands), заява № 277/05, пункти 60-62, ЄСПЛ 2011, та "Аден Ахмед проти Мальти" (Aden Ahmed v. Malta), заява № 55352/12, пункти 120-124, від 23 липня 2013 року).
130. Отже, навіть беручи до уваги, що справи заявників були оперативно розглянуті в апеляційному суді, провадження в цілому не може вважатися "оперативним" через тривалість провадження у Вищому адміністративному суді України та факт, що останнє не закінчилося до звільнення заявників. У зв’язку з цим Суд повторює, що хоча пункт 4 статті 5 Конвенції не зобов’язує Договірні Сторони створювати суди апеляційної, не кажучи вже про касаційної, інстанції для перевірки законності тримання під вартою, держава, яка створює таку систему, повинна в принципі забезпечити, щоб на етапі оскарження особи, позбавлені свободи, користувалися такими самими гарантіями, як і в першій інстанції (див., наприклад, рішення у справі "Ільнзеєр проти Німеччини" [ВП] (Ilnseher v. Germany) [GC], заяви № 10211/12 та № 27505/14, пункт 254, від 04 грудня 2018 року).
131. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що перший та шостий-дев’ятий заявники не мали у своєму розпорядженні процедури, за допомогою якої могла бути оперативно встановлена законність тримання їх під вартою, і немає необхідності окремо розглядати решту аргументів заявників щодо цього.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
134. Заявники не подавали вимог щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що у зв’язку з цим немає підстав присуджувати їм якусь суму.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Вирішує об’єднати заяви.
2.Оголошує неприйнятними: (i) скарги першого і восьмої заявників на те, що тримання їх під вартою на підставі постанов національного суду про затримання не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції, та (ii) скарги шостого, сьомого та дев’ятого заявників, що тримання їх під вартою на підставі постанов національного суду до 10 серпня, 05 листопада та 22 травня 2012 року відповідно не відповідало пункту 1 статті 5 Конвенції.
3.Оголошує решту скарг у заявах прийнятними.
4.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого-дев’ятого заявників у зв’язку з відсутністю протоколів про їхнє затримання та триманням їх під вартою до ухвалення постанов суду про їхнє затримання.
5.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо другого-п’ятого заявників у зв’язку з триманням їх під вартою на підставі постанов національного суду про їхнє затримання за відсутності рішення про їхнє видворення.
6.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо шостого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 10 серпня по 17 жовтня 2012 року, щодо сьомого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 05 по 23 листопада та щодо дев’ятого заявника у зв’язку з триманням його під вартою з 22 травня по 17 жовтня 2012 року.
7.Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо першого та шостого-дев’ятого заявників.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Віктор СОЛОВЕЙЧІК |
| Голова | Андре ПОТОЦЬКИЙ |
Додаток