130. Заявник стверджував, що судді, які ухвалили постанову про взяття його під варту та залишили цю постанову без змін після оскарження, не могли вважатися незалежними та безсторонніми, оскільки Голова Верховного Суду України, відносно якого судді не були незалежними, підтримав обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту. Так було через те, що Голова Верховного Суду України був членом Вищої ради юстиції, яка мала право рекомендувати звільнення суддів, а також міг порушити дисциплінарне провадження щодо цих суддів (див. пункти 92 і 97).
(b) Оцінка Суду
131. Насамперед Суд зазначає, що перше засідання Печерського суду 23 грудня 2008 року, під час якого було ухвалено постанову про взяття заявника під варту, підпадає під дію пункту 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Лєбєдєв проти Росії" (Lebedev v. Russia), заява № 4493/04, пункт 74, від 25 жовтня 2007 року). Водночас гарантії пункту 4 статті 5 Конвенції розповсюджуються на всі подальші провадження щодо оскарження початкової постанови про взяття під варту, а також на всі подальші постанови про продовження строку тримання заявника під вартою та апеляційні скарги на ці постанови (там само, пункти 72 і 73).
(і) Відповідні загальні принципи
132. Суд повторює, що роль "посадової особи, якій закон надає право здійснювати судову владу", посилання на яку є у пункті 3 статті 5 Конвенції, полягає у перегляді обставин, які свідчать на користь або проти взяття під варту, у вирішенні питання, чи існують підстави для виправдання застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту з огляду на юридичні критерії, а також в ухваленні рішення про звільнення з-під варти у випадку відсутності таких підстав. "Посадова особа" має бути незалежною від органів виконавчої влади та сторін (див., наприклад, рішення у справі "Ніколова проти Болгарії" [ВП] (Nikolova v. Bulgaria) [GC], заява № 31195/96, пункт 49, ЄСПЛ 1999-II, з подальшими посиланнями).
133. Суд встановив, що відповідно до пункту 4 статті 5 Конвенції незалежність від органів виконавчої влади є однією з головних складових елементів поняття "суд". На думку Суду, не може бути, щоб пункт 4 статті 5 Конвенції, пов’язаний, inter alia, з таким делікатним питанням, як позбавлення особи свободи, так само не передбачав як основоположну необхідність, безсторонність такого суду (див. рішення у справі "Бюльбюль проти Туреччини" (<...>), заява № 47297/99, пункт 26, від 22 травня 2007 року).
134. Розглядаючи питання незалежності та безсторонності за пунктами 3 і 4 статті 5 Конвенції, Суд у разі потреби посилається на свою практику за статтею 6 Конвенції (див., наприклад, згадані рішення у справах "Бюльбюль проти Туреччини" (<...>), пункти 23 і 27, та "Лєбєдєв проти Росії" (Lebedev v. Russia), пункт 71, з подальшими посиланнями).
135. Щоб встановити, чи може суд вважатися "незалежним" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, слід звернути увагу, inter alia, на порядок призначення його членів і строк їхніх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та на питання наявності зовнішніх ознак незалежності (див. рішення у справі "Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії" [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші заяви, пункт 144, від 06 листопада 2018 року).
136. Існування безсторонності для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції повинно встановлюватися згідно з суб’єктивним критерієм, враховуючи особисті переконання та поведінку конкретного судді, тобто, чи мав суддя яку-небудь особисту упередженість або зацікавленість у справі; а також згідно з об’єктивним критерієм, тобто шляхом встановлення того, чи забезпечив сам суд та, серед багатьох інших аспектів, його склад, достатні гарантії для того, щоб виключити будь-який обґрунтований сумнів у його безсторонності (там само, пункт 145).
137. Концепції незалежності та об’єктивної безсторонності тісно взаємопов’язані і залежно від обставин можуть вимагати спільного розгляду (там само, пункт 150).
138. Незалежність суддів вимагає, щоб вони були вільними від неналежного впливу не лише поза, але й у межах судової системи. Ця внутрішня незалежність суддів передбачає відсутність вказівок або тиску від суддів-колег або тих, хто виконує адміністративні функції у суді, наприклад, голова суду або голова колегії суду. Відсутність достатніх гарантій, що забезпечують незалежність суддів в межах судової системи і, зокремаvis-а-vis вищестоящих судових органів, може змусити Суд дійти висновку про об’єктивну обґрунтованість сумнівів заявника щодо незалежності та безсторонності суду (див. рішення у справі "Парлов-Ткалчіч проти Хорватії" (<...>), заява № 24810/06, пункт 86, від 22 грудня 2009 року з подальшими посиланнями).
(іі) Застосування зазначених принципів у цій справі
139. Заявник не стверджував, що судді, які ухвалили постанову про його затримання та взяття під варту, а також залишили без змін цю постанову після оскарження, були небезсторонніми з суб’єктивної точки зору. Він не навів жодних доводів щодо статусу цих суддів, зокрема щодо способу їхнього призначення або строків перебування на посаді, які б поставили під сумнів їхню "незалежність" від органів виконавчої влади.
140. Єдине порушене у Суді питання полягає у тому, чи може відсутність достатніх гарантій, які забезпечують незалежність суддів у судовій системі та, зокрема, vis-а-vis Голови Верховного Суду України, змусити його дійти висновку про об’єктивну обґрунтованість сумнівів заявника щодо незалежності та безсторонності цих суддів.
141. Проте заявник не стверджував про відсутність таких гарантій. Він просто зазначив, що Голова Верховного Суду України був членом Вищої ради юстиції, яка мала право рекомендувати звільнення суддів, а сам Голова мав право порушувати дисциплінарні провадження щодо суддів (див. пункт 130). Іншими словами, єдиною обставиною, на яку посилався заявник, було теоретичне право Голови Верховного Суду України порушити провадження щодо суддів, які розглядали його справу.
142. Проте у згаданому рішенні у справі "Парлов-Ткалчіч проти Хорватії" (<...>), пункт 92) Суд встановив, що право голови суду ініціювати дисциплінарні провадження не порушувало питання відсутності "внутрішньої" незалежності суддів, оскільки повноваження щодо здійснення дисциплінарного провадження та щодо виправдання або застосування стягнення цілком покладалися на інший орган. У цій справі ситуація аналогічна.
143. До того ж у згаданій справі "Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії" (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal), пункт 163, Суд постановив, що за відсутності конкретної дисциплінарної справи щодо суддів, які розглядали дисциплінарну справу щодо іншого судді, теоретичний ризик, що судді, самі підпадали під дію дисциплінарних норм, сам собою не є достатньою підставою для встановлення порушення вимог щодо безсторонності.
144. Наведені в рішенні у справі "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункти 109-130, ЄСПЛ 2013, недоліки в організації та повноваженнях Вищої ради юстиції та інші аспекти системи дисциплінарної відповідальності суддів, яка діяла на той момент в Україні, жодним чином не вплинули на заявника і не стосувалися його справи (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії" (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal), пункт 159).
145. У цій справі відсутні ознаки, які спонукали Суд у попередніх справах перевіряти дотримання вимоги "внутрішньої незалежності": Голова Верховного Суду України не був найвищим в ієрархії суддів, у провадженні яких перебувала справа заявника (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Дактарас проти Литви" (Daktaras v. Lithuania), заява № 42095/98, пункт 33, ЄСПЛ 2000-X), і не був залучений до розподілу або перерозподілу справи заявника (див., в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі "Дактарас проти Литви" (Daktaras v. Lithuania), пункт 36, та рішення у справі "Моїсеєв проти Росії" (Moiseyev v. Russia), заява № 62936/00, пункт 182, від 09 жовтня 2008 року).
146. До того ж, Суд зазначає, що Голова Верховного Суду України не давав вказівок суддям, у провадженні яких перебувала справа (див. згадане рішення у справі "Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії" (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal), пункт 155), а просто підтримав подання прокурора про затримання заявника у порядку звичайного здійснення своїх повноважень. Вбачається, що його участь у цьому процесі мала на меті забезпечення додаткової гарантії незалежності суддів шляхом гарантування того, що перед внесенням до ВРУ - політичного органу влади - подання про затримання було перевірено та підтримано однією із найвищих посадових осіб у судовій владі, а саме - Головою Верховного Суду України.
147. Участь Голови Верховного Суду України у процесі супроводжувалася відповідними гарантіями, оскільки подання прокурора про затримання заявника, підтримане Головою Верховного Суду України та ВРУ, слугувало лише підставою для розгляду цього питання на засіданні компетентного судового органу. Під час цього засідання заявник мав право надати свої аргументи проти застосування до нього запобіжного заходу у виді взяття під варту, а судді, у провадженні яких перебувала справа, мали необмежені повноваження на підставі цих аргументів відмовити у задоволенні подання про його затримання у випадку визнання цього подання необґрунтованим.
148. Насамкінець, на відміну від ситуації щодо первинного затримання заявника та взяття його під варту, Голова Верховного Суду України не відігравав жодної ролі у продовженні строку тримання заявника під вартою. Ніщо не свідчить про те, що його участь на початковому етапі вплинула або могла будь-яким чином вплинути на суди, які згодом продовжували строк тримання заявника під вартою. Зокрема, це не перешкоджало їм звільнити заявника з-під варти, коли тримання його під вартою більше не вважалося виправданим (див. пункт 55).
149. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
В. Стверджуване порушення пункту 4 статті 5 Конвенції у зв’язку із засіданнями щодо продовження застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, проведеними 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року
1. Прийнятність
150. Суд вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
2. Суть
(а) Доводи сторін
151. Надані заявником доводи щодо засідання, проведеного 18 лютого 2009 року, викладені у пункті 49. Він також стверджував, що його не було поінформовано про засідання 21 квітня та 16 червня 2009 року і йому не було надано дозвіл ознайомитися з поданнями прокурорів про продовження строку тримання його під вартою.
152. Уряд надав такі коментарі щодо відповідних засідань:
(i) 18 лютого 2009 року заявника представляла С.;
(ii) 21 квітня 2009 року заявника представляв захисник, вибраний на власний розсуд;
(iii) Уряду було невідомо про причини відсутності сторони захисту на засіданні 16 червня 2009 року, проте засідання відбулося, а постанова про продовження строку тримання під вартою була прийнята згідно із законом.
(b) Оцінка Суду
(i) Відповідні загальні принципи
153. У справі особи, чиє тримання під вартою підпадає під дію підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, пункт 4 статті 5 Конвенції вимагає проведення засідання (див. згадане рішення у справі "Ніколова проти Болгарії" (Nikolova v. Bulgaria), пункт 58). Надання затриманому можливості бути заслуханим особисто або через представника включена до переліку основоположних гарантій процедури, що застосовується у питаннях позбавлення свободи (див. рішення у справі "Кампаніс проти Греції", від 13 липня 1995 року, пункт 47, серія A № 318-B).
154. Однак пункт 4 статті 5 Конвенції не вимагає, щоб затриману особу заслуховували щоразу, коли вона подаватиме апеляційну скаргу на постанову про продовження строку тримання її під вартою, але вона повинна мати можливість скористатися своїм правом бути заслуханою з розумними інтервалами (див. рішення у справах "Алтинок проти Туреччини" (Altinok v. Turkey), заява № 31610/08, пункт 45, від 29 листопада 2011 року, та "Чатал проти Туреччини" (<...>), заява № 26808/08, пункт 33, від 17 квітня 2012 року).
(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі
155. Не оскаржується, що 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року заявник не був присутнім у судових засіданнях, під час яких національні суди ухвалювали постанови про продовження строку тримання його під вартою під час досудового слідства, або 25 лютого 2009 року у засіданні апеляційного суду, під час якого цей суд розглянув його апеляційну скаргу на постанову про продовження строку тримання під вартою від 18 лютого 2009 року.
156. Уряд не спростував твердження заявника, що причиною його відсутності була неспроможність органів державної влади забезпечити його участь у засіданнях, зокрема поінформувавши його про них. Слід зазначити, що Апеляційний суд міста Києва, розглядаючи апеляційну скаргу заявника на постанову від 18 лютого, також не прокоментував цю його скаргу (див. пункт 52). Отже, Суд вважає встановленим, що за відсутність заявника відповідальність несли органи державної влади.
157. У результаті, навіть якщо 25 лютого та 21 квітня 2009 року захисник заявника представляв його у судових засіданнях, його особиста присутність у цих засіданнях забезпечена не була. Внаслідок цього щонайменше шість місяців, з 23 грудня 2008 року до 16 червня 2009 року, заявник не з’являвся у судах, які розглядали питання про продовження строку тримання його під вартою.
158. Суд нагадує, що затриманий, як правило, повинен мати право брати участь у засіданні, на якому розглядається питання тримання його під вартою. Особиста присутність затриманого завжди вимагається, коли суд має оцінити відомості про його особу, ризик втечі або його схильність до продовження злочинної діяльності, коли суд змінює підставу для тримання під вартою або продовжує строк тримання під вартою після спливу значного періоду часу (див. згадане рішення у справі "Лєбєдєв проти Росії" (Lebedev v. Russia), заява, пункт 113).
159. З огляду на період часу у цій справі присутність заявника вимагалася з більш регулярними інтервалами (див. рішення у справах "Граужініс проти Литви" (<...>), заява № 37975/97, пункти 33-35, від 10 жовтня 2000 року, "Гусак проти Чехії" (Husak v. the Czech Republic), заява № 19970/04, пункти 43-45, від 04 грудня 2008 року, та "Ідалов проти Росії" [ВП] (Idalov v. Russia) [GC], заява № 5826/03, пункти 162-164, від 22 травня 2012 року). Крім того, спосіб, в який С. була призначена захисником заявника під час засідання 18 лютого 2009 року, виключав практичну можливість заявника надати цьому захиснику будь-яку відповідну інформацію чи вказівки (див. рішення у справі "Шуленков проти Росії" (Shulenkov v. Russia), заява № 38031/04, пункти 53-55, від 17 червня 2010 року, див. також, mutatis mutandis, рішення у справах "Мамедова проти Росії" (Mamedova v. Russia), заява № 7064/05, пункти 90-93, від 01 червня 2006 року, та "Фарад Алієв проти Азербайджану" (Farhad Aliyev v. Azerbaijan), заява № 37138/06, пункти 207-211, від 09 листопада 2010 року).
160. Крім того, у судовому засіданні 16 червня 2009 року ні заявник, ні його захисники не були присутніми. Суд уже встановив, що причиною їхньої відсутності була бездіяльність органів влади. Проте прокурор був присутній і надав доводи на користь тримання під вартою (див. пункт 54). Отже, було порушено принцип рівності сторін, який є складовою процесуальних гарантій пункту 4 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Тот проти Австрії" (Toth v. Austria), від 12 грудня 1991 року, пункти 83 і 84, Серія А № 224, "Самойле Чонка проти Румунії" (<...>), заява № 33065/03, пункт 74, від 04 березня 2008 року, та згадане рішення у справі "Алтинок проти Туреччини" (Altinok v. Turkey), пункти 57-61).
161. Отже, було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції у зв’язку з судовими засіданнями, проведеними 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року.
162. Заявник скаржився на те, що тривалість кримінального провадження в його справі не відповідала вимозі "розумного строку" пункту 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:
"Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.".
163. Уряд заперечив проти цього аргументу, зазначивши, inter alia, що провадження було складним і передбачало проведення великої кількості слідчих дій, і що заявник вплинув на загальну тривалість провадження, зокрема неодноразовим оскарженням постанови про порушення кримінальної справи щодо нього (див. пункт 20) та, як стверджувалося, симулюванням хвороби, таким чином, затягнувши провадження на двадцять п’ять і шість місяців відповідно.
А. Прийнятність
164. Суд вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
165. У цій справі провадження розпочалося 16 листопада 2007 року, коли заявника було поінформовано про порушення кримінальної справи щодо нього, та досі триває. Отже, на цей момент провадження триває дванадцять років у двох інстанціях.
166. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади (див., наприклад, рішення у справі "Пелісьє та Сассі проти Франції" [ВП] (Pйlissier and Sassi v. France) [GC], заява № 25444/94, пункт 67, ЄСПЛ 1999-II).
167. У справі "Меріт проти України" (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, від 30 березня 2004 року, Суд встановив порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.
168. Розглянувши всі надані матеріали, Суд не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження, навіть після вирахування періодів затримки, які нібито виникли через дії заявника (див. пункти 163 та 21-27), була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку".
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 4 ДО КОНВЕНЦІЇ
170. У листі від 20 квітня 2016 року заявник зробив таку заяву:
"Вважаю, що безпідставно тривалий розгляд кримінальної справи відносно мене при тому, що обраний судом відносно мене запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд є чинним на даний час і перешкоджає мені залишати без дозволу органу слідства постійне місце проживання, є порушенням моїх прав, у тому числі, передбачених частини 1 статті 6 Конвенції щодо розгляду справи впродовж розумних строків.".
171. Уряд було повідомлено про цю скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. вище) та пунктом 1 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції . Останнє положення передбачає:
"1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території.
2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.".
А. Доводи сторін
172. Уряд стверджував, що заявник був професійним юристом і високопоставленим суддею. Отже, його скарга у формулярі заяви не могла розумітися, як скарга на обмеження його свободи пересування, а мала розглядатися буквально, як частина його скарги на тривалість провадження за пунктом 1 статті 6 Конвенції.
173. Уряд також стверджував, що заявник не вичерпав ефективний національний засіб юридичного захисту у зв’язку з цим, оскільки у встановлений строк не оскаржив ухвалу Печерського суду від 04 квітня 2018 року (див. пункт 61).
174. Заявник доводив, що вичерпав відповідний засіб юридичного захисту, оскільки зрештою апеляційний суд розглянув по суті його апеляційну скаргу на ухвалу Печерського суду від 04 квітня 2018 року (див. пункт 62). Заявник наполягав, що його скарга мала розглядатися не лише за статтею 6 Конвенції, але і за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції . Він стверджував, що обмеження тривало з 19 лютого 2010 року (див. пункт 55) і не було "необхідним в демократичному суспільстві", оскільки протягом усього періоду він залишався публічною фігурою, продовжував обіймати посаду судді і, коли його викликали, завжди приходив до слідчих органів і судів.
В. Оцінка Суду
175. Суд вважає, що будь-яка скарга за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції у будь-якому випадку тісно пов’язана зі скаргою на тривалість провадження за пунктом 1 статті 6 Конвенції, а тому має бути визнана прийнятною. Проте Суд вважає, що вона не порушує жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
А. Шкода
177. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
178. Уряд стверджував, що між стверджуваними порушеннями і сумою, яка вимагалася, не було причинно-наслідкового зв’язку та що у будь-якому випадку вимога була надмірною.
179. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
В. Судові та інші витрати
180. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник також зазначив: "Я вважаю за необхідне забезпечити компенсацію за послуги мого захисника Ю. Зінченка у зв’язку з судовими та іншими витратами, пов’язаними з його участю у засіданнях Суду". Захисник заявника не взяв участі у жодному засіданні Суду, оскільки такі не проводилися. Він не вимагав жодної конкретної суми щодо цього чи у зв’язку з чим-небудь іншим. Отже, Суд не вважає це обґрунтованою вимогою щодо компенсації судових та інших витрат.
С. Пеня
181. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує прийнятними скарги за пунктом 4 статті 5 Конвенції щодо судових засідань, проведених 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року, за пунктом 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження та за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції , а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції щодо судових засідань, проведених 18 лютого, 21 квітня та 16 червня 2009 року.
4.Постановляє, що скарга за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції не порушує жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.
5.Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 23 січня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мілан БЛАШКО |
| Голова | Сіофра О’ЛІРІ |