123. Насамкінець Суд не має сумніву, що обґрунтовані міркування громадського інтересу виправдали притягнення першого заявника до відповідальності, оскільки він обвинувачувався у повторному скоєнні вбивства.
(iv) Висновок
124. У контексті всіх викладених висновків Суд вважає, що ознаки порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції відсутні, а ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
В. Відсутність першого заявника у засіданнях Верховного Суду України
1. Доводи сторін
125. Перший заявник скаржився у загальних формулюваннях на те, що йому не було надано доступ до Верховного Суду України. Він стверджував, що Верховний Суд України розглянув його касаційну скаргу за його відсутності, проте у присутності прокурора.
126. Уряд заперечив проти цих аргументів. Він стверджував, що перший заявник не подав клопотання про участь у касаційному провадженні упродовж передбаченого законодавством строку, а тому Верховний Суд України правомірно відмовив у задоволенні його клопотання як поданого з пропуском строку (див. пункти 51, 52 і 75). Іншими словами, Уряд стверджував, що перший заявник не дотримався існуючих процесуальних вимог, які не були надмірними та незрозумілими йому.
127. Перший заявник не прокоментував доводи Уряду.
2. Оцінка Суду
128. Суд зазначає, що стаття 6 Конвенції гарантує у цілому, що за загальним правилом особа, яку обвинувачують у скоєнні злочину, повинна мати право бути присутньою та брати ефективну участь у судовому засіданні щодо встановлення обґрунтованості висунутого проти неї кримінального обвинувачення. Це право передбачено самим поняттям змагального судового процесу, а також може випливати з гарантій, що містяться у підпунктах "с", "d" та "e" пункту 3 статті 6 Конвенції. Проте особиста присутність обвинуваченого у засіданні суду апеляційної інстанції не обов’язково має таке саме вирішальне значення, як присутність у засіданні суду першої інстанції. Порядок застосування статті 6 Конвенції до проваджень в апеляційній інстанції залежить від особливостей відповідного провадження; при цьому має враховуватись повнота провадження у національній правовій системі та роль апеляційного суду у ній. Оцінюючи, чи була особиста присутність особи необхідною, слід враховувати, inter alia, особливості відповідного провадження та спосіб, в який інтереси захисту представляються та захищаються в апеляційному суді, зокрема з огляду на питання, які мають бути вирішені, та їхню важливість для заявника. Зазначені міркування також застосовні до касаційного провадження (див. рішення у справі "Фаіг Маммадов проти Азербайджану" (Faig Mammadov v. Azerbaijan), заява № 60802/09, пункти 26 і 27, від 26 січня 2017 року, з подальшими численним посиланнями).
129. У цій справі, сторонами не оскаржувалося, що 15 серпня 2006 року Верховний Суд України розглянув касаційну скаргу першого заявника за його відсутності, проте у присутності прокурора.
130. Суд зазначає, що згідно з твердженнями Уряду перший заявник сам був винний у тому, що не скористався можливістю бути присутнім у засіданні суду касаційної інстанції, оскільки не поінформував органи державної влади про своє бажання взяти участь у судовому засіданні шляхом подання спеціального клопотання протягом встановленого строку.
131. Спочатку Суд розгляне, чи міг відступ від принципу, що обвинувачений має бути присутнім у судовому засіданні, за обставин справи бути виправданий на стадії касаційного оскарження особливостями провадження на національному рівні, розглянутого в цілому. Потім Суд визначить, чи можна дійсно вважати, що перший заявник втратив право бути присутнім у цьому судовому засіданні з власної вини.
132. Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства Верховний Суд України, діючи як суд другої інстанції, мав повноваження розглядати питання права та питання фактів як щодо встановлення кримінальної відповідальності, так і щодо обрання покарання. Суд був уповноважений розглядати докази та додаткові матеріали, безпосередньо надані сторонами, та на підставі їхньої оцінки міг залишити без змін, скасувати або змінити вирок суду першої інстанції чи направити справу на новий розгляд (див. пункт 75).
133. Крім того, Суд вважає особливо важливим те, що першому заявнику загрожувало покарання у виді довічного позбавлення волі, що свідчить про надзвичайну важливість провадження для заявника.
134. Отже, з огляду на характер зазначеного провадження та його важливість для першого заявника Суд вважає, що Верховний Суд України не міг належним чином вирішити поставлене перед ним питання без безпосередньої оцінки доказів, наданих першим заявником особисто. Суд також не міг забезпечити рівність сторін, не надавши першому заявнику можливість відповісти на зауваження сторони обвинувачення, висловлені у судовому засіданні. З цього випливає, що за обставин цієї справи присутність заявника у засіданні суду касаційної інстанції була важливою для справедливості провадження.
135. Залишається з’ясувати, чи втратив перший заявник цю можливість через невчасне подання клопотання, як стверджував Уряд.
136. Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства, засуджені, які тримаються під вартою, мають право бути викликаними у судове засідання для надання пояснень під час касаційного провадження, якщо воно стосується перевірки вироку апеляційного суду, який діяв як суд першої інстанції. Єдиною умовою є подання відповідного клопотання у межах строку на касаційне оскарження (див. пункт 75).
137. Суд вважає, що вимога подати таке клопотання сама собою не суперечить гарантіям статті 6 Конвенції, якщо порядок чітко встановлений у національному законодавстві та його дотримуються всі учасники провадження, у тому числі суди (див., наприклад, рішення у справі "Сібгатуллін проти Росії" (Sibgatullin v. Russia), заява № 32165/02, пункт 45, від 23 квітня 2009 року).
138. У цій справі перший заявник не стверджував, що існуючий порядок подання клопотань про участь у засіданні суду касаційної інстанції був незрозумілим, обтяжливим або таким, якого було важко дотриматись (див., для порівняння, рішення у справі "Собко проти України" (Sobko v. Ukraine), заява № 15102/10, пункт 82, від 17 грудня 2015 року). Він вчасно подав касаційну скаргу, та ніщо не перешкоджало йому одночасно подати клопотання про участь у судовому засіданні. Натомість, минуло три місяці між поданням першим заявником його касаційної скарги та клопотання про забезпечення його присутності у засіданні Верховного Суду України (див. пункти 50 і 51).
139. Слід також зазначити, що перший заявник не прокоментував зауваження Уряду щодо недотримання ним цих процесуальних норм (див. пункти 126-127).
140. Тому Суд погоджується з аргументом Уряду, що відсутність у першого заявника можливості взяти участь у засіданні суду касаційної інстанції була наслідком недотримання ним існуючих процесуальних вимог, які не були надмірними або незрозумілими йому (див. згадане рішення у справі "Собко проти України" (Sobko v. Ukraine), пункт 82).
141. Отже, Суд доходить висновку, що ця скарга також є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
142. Перший заявник скаржився на те, що під час тримання під вартою його кореспонденція підлягала регулярному перегляду. Він послався на статтю 8 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:
"1. Кожен має право на повагу до своєї … кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
А. Прийнятність
143. Уряд стверджував, що перший заявник не уточнив, яка кореспонденція нібито переглядалась, і в якій установі виконання покарань це відбувалося.
144. Він також зазначив, що тоді як уся кореспонденція засуджених дійсно підлягала автоматичному перегляду до 01 грудня 2005 року (див. пункт 77), скарга заявника не стосувалася цього періоду.
145. Посилаючись на зазначені міркування, Уряд стверджував, що цю справу слід відрізняти від справи "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), заява № 28403/05, від 23 жовтня 2014 року, в якій Суд встановив порушення статті 8 Конвенції у зв’язку з регулярним переглядом кореспонденції заявника у виправній колонії.
146. Отже, Уряд закликав Суд визнати скаргу першого заявника неприйнятною як явно необґрунтовану.
147. Перший заявник підтримав свою скаргу. У відповідь на зауваження Уряду він стверджував, що його приватна кореспонденція, а також листування зі своїм представником у Суді, підлягали регулярному перегляду адміністрацією установи виконання покарань.
148. З огляду на зазначене уточнення першого заявника Суд вважає, що його скарга обмежується стверджуваним переглядом його приватної кореспонденції та листування зі своїм представником у Суді.
149. Суд зазначає, що з 09 лютого 2010 року листування засуджених з їхніми захисниками було виключено з переліку кореспонденції, яка підлягала перегляду (див. пункт 78). Проте незрозуміло, чи поширювалося це на практиці на листування засуджених з їхніми представниками у провадженні в Суді. Щодо їхньої приватної кореспонденції, то вона підлягала та підлягає регулярному перегляду (див. пункти 76-79).
150. Загалом Суд не вважає, що зазначена скарга є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, Суд оголошує її прийнятною.
В. Суть
151. Сторони не навели жодних додаткових доводів, окрім зазначених у пунктах 143-147.
152. Суд зазначає, що Уряд прямо не оскаржував довід першого заявника, що його листування з суб’єктами, які не входили до переліку винятків, регулярно переглядалося адміністрацією установи виконання покарань відповідно до застосовного національного законодавства (див. аналогічну ситуацію у згаданому рішенні у справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пункт 126).
153. Такий перегляд становив вручання у здійснення першим заявником права на повагу до його кореспонденції відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції. Таке втручання суперечитиме пункту 1 статті 8 Конвенції, якщо, серед інших умов, воно не здійснюється "згідно із законом" (див. рішення у справі "Еней проти Італії" [ВП] (Enea v. Italy) [GC], заява № 74912/01, пункт 140, ЄСПЛ 2009).
154. У справі "Вінтман проти України" (Vintman v. Ukraine), пункти 126, 129-133) Суд уже встановив, що оскільки українське законодавство вимагало повного перегляду всього листування із суб’єктами, які не входили до переліку винятків, за відсутності належних гарантій, то перегляд відповідно до цих положень національного законодавства не здійснювався "згідно із законом" для цілей статті 8 Конвенції.
155. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі.
156. З цього випливає, що оскаржуване втручання не здійснювалося "згідно із законом". Отже, Суд не вважає за необхідне встановлювати у цій справі, чи було дотримано інші вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції, та доходить висновку, що це положення було порушено.
157. Перший заявник скаржився на порушення його права на індивідуальну заяву у зв’язку з ненаданням йому органами державної влади копій відповідних документів з матеріалів його справи, які він бажав подати до Суду для обґрунтування своєї заяви. Він послався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає:
"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.".
158. Уряд зазначив, що національні суди задовольнили адміністративний позов першого заявника у зв’язку із зазначеною скаргою, та зрештою він отримав копії всіх бажаних документів (див. пункти 57 і 58).
159. У відповідь перший заявник зазначив, що ухвалені на його користь рішення національних судів лише підтвердили порушення його права на індивідуальну заяву за статтею 34 Конвенції.
160. Суд зазначає, що перший заявник не заперечував, що отримав копії документів з матеріалів його справи, які він мав намір подати до Суду для обґрунтування своєї заяви. Навіть якщо була затримка, вона не вплинула на його справу у Суді.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОЇ ЗАЯВНИЦІ
162. Друга заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на вилучення органами прокуратури її мобільного телефону та його тривале утримання в рамках кримінального провадження щодо її сина. Відповідне положення передбачає:
Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції (захист права власності)
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".
163. Друга заявниця також скаржилася на відсутність в її розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним порушенням її прав за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції , що порушило статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
164. Уряд стверджував, що друга заявниця не зазнала суттєвої шкоди, оскільки, по-перше, мобільний телефон не був дорогим майном, а, по-друге, зрештою його їй повернули. Уряд також вважав, що не виникало жодного питання за статтею 13 Конвенції.
165. Друга заявниця заперечила проти аргументів Уряду. Вона стверджувала, що її єдиним доходом була її скромна пенсія, та, крім того, вона мала піклуватися про свого сина, який відбував покарання у виді довічного позбавлення волі, а тому не мав доходу. Вона також підтримала свою скаргу за статтею 13 Конвенції.
"3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану відповідно до статті 34, якщо він вважає:
...
(b) що заявник не зазнав суттєвої шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і Протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.".
167. Відповідно до статті 20 Протоколу до Конвенції нове положення, з дати набрання ним чинності, застосовується до всіх заяв, які знаходяться на розгляді Суду, окрім оголошених прийнятними (див. рішення у справі "Фінгер проти Болгарії" (Finger v. Bulgaria), заява № 37346/05, пункт 68, від 10 травня 2011 року).
168. Як зазначено у практиці Суду (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Мура проти Польщі" (Mura v. Poland), заява № 42442/08, пункт 20, від 02 червня 2016 року), мета нового правила прийнятності у підпункті "b" пункту 3 статті 35 Конвенції полягає у тому, щоб надати можливість більш швидко відхиляти необґрунтовані справи і, таким чином, дозволити Суду сконцентруватися на його головному завданні - забезпечувати юридичний захист прав людини на європейському рівні (див. Пояснювальну доповідь до Протоколу № 14 до Конвенції, CETS № 194, пункти 39 і 77-79). Високі Договірні Сторони чітко висловили бажання, щоб Суд присвячував більше часу справам, які потребують розгляду по суті, як із точки зору правових інтересів індивідуального заявника, так і у більш широкому контексті норм Конвенції та європейського громадського порядку, на який вони впливають (там само, пункт 77).
169. Питання, чи зазнав заявник якої-небудь "суттєвої шкоди", є головним елементом правила, закріпленого у підпункті "b" пункту 3 статті 35 Конвенції (див. ухвали щодо прийнятності у справах "Адріан Міхай Іонеску проти Румунії" (Adrian Mihai Ionescu v. Romania), заява № 36659/04, від 01 червня 2010 року, та "Корольов проти Росії" (Korolev v. Russia), заява № 25551/05, ЄСПЛ 2010). Натхнений загальним принципом de minimis non curat praetor, цей перший критерій правила ґрунтується на тезі, що порушення права, яким би реальним воно не було з юридичної точки зору, має досягти мінімального рівня суворості для розгляду міжнародним судом (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Ладигін проти Росії" (Ladygin v. Russia), заява № 35365/05, від 30 серпня 2011 року). Оцінка такого мінімального рівня за характером речей є відносною та залежить від усіх обставин справи (див. рішення у справі "Гальяно Джорджі проти Італії" (Gagliano Giorgi v. Italy), заява № 23563/07, пункт 55, ЄСПЛ 2012 (витяги)). Суворість порушення повинна оцінюватися з урахуванням як суб’єктивного сприйняття заявника, так і того, що об’єктивно має значення у конкретній справі (див. згадану ухвалу щодо прийнятності "Корольов проти Росії" (Korolev v. Russia) та рішення у справі "Еон проти Франції" (Eon v. France), заява № 26118/10, пункт 34, від 14 березня 2013 року). Іншими словами, відсутність будь-якої "суттєвої шкоди" може ґрунтуватися на таких критеріях, як фінансові наслідки оскаржуваного питання або важливість справи для заявника (див. згадану ухвалу щодо прийнятності "Адріан Міхай Іонеску проти Румунії" (Adrian Mihai Ionescu v. Romania). Проте тільки суб’єктивного сприйняття заявника не може бути достатньо для висновку, що він або вона зазнали суттєвої шкоди. Суб’єктивне сприйняття має обґрунтовуватись об’єктивними підставами (див., inter alia, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Мура проти Польщі" (Mura v. Poland), пункти 21 і 24).
170. У цій справі не оскаржується, що другій заявниці повернули її мобільний телефон, який працівники міліції вилучили у рамках кримінального провадження щодо її сина. Отже, її скарга за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції обмежується тим, що вона не могла користуватися цим телефоном упродовж періоду, коли його утримували працівники міліції, а саме - з 23 червня 2005 року по 02 серпня 2007 року (див. пункти 59 і 61).
171. Суд зазначає, що друга заявниця не уточнила вартість мобільного телефону. Отже, неможливо встановити, чи були фінансові наслідки втручання достатньо серйозними. Крім того, вона не стверджувала, що у неї не було стаціонарного телефону або інших засобів комунікації, та що вилучення мобільного телефону серйозно ускладнило її спілкування із зовнішнім світом. Суд також зазначає, що предмет скарги не порушує важливого принципового питання.
172. За цих обставин Суд доходить висновку, що друга заявниця не зазнала будь-якої "суттєвої шкоди".
173. Другий елемент, який міститься у підпункті "b" пункту 3 статті 35 Конвенції, зобов’язує Суд у будь-якому разі розглядати справи, якщо цього вимагає повага до прав людини. Це застосовується, коли справа порушує такі загальні питання, які впливають на дотримання Конвенції, як наприклад, чи існує необхідність роз’яснити зобов’язання держав за Конвенцією або спонукати державу-відповідача вирішити системну проблему.
174. Розглядаючи цю справу з такої точки зору, Суд не вбачає жодних вагомих підстав, які б вимагали її розгляду по суті. Зокрема, він зазначає, що оскаржуване втручання, вочевидь, стосувалося одиничного випадку, а майнові права другої заявниці зрештою було відновлено. Отже, Суд доходить висновку, що повага до прав людини не вимагає розгляду цієї справи.
175. Насамкінець, підпункт "b" пункту 3 статті 35 Конвенції не дозволяє відхиляти заяву за новою вимогою прийнятності, якщо справа не була належним чином розглянута національним судом. Мета цього правила, описаного авторами як "друге захисне положення" (див. Пояснювальну доповідь, пункт 82), полягає у забезпеченні того, щоб кожна справа розглядалась судом або на національному або на європейському рівні з метою уникнення відмови у правосудді (див. згадану ухвалу щодо прийнятності у справах "Корольов проти Росії" (Korolev v. Russia) та згадане рішення у справі "Фінгер проти Болгарії" (Finger v. Bulgaria), пункт 73).
176. Суд зазначає, що спроби другої заявниці подати позов щодо відшкодування шкоди були безуспішними (див. пункти 62-65). Проте це не означає, що предмет її справи ніколи не розглядався на національному рівні. У зв’язку з цим Суд зазначає, що її син, перший заявник, порушив питання стверджуваного незаконного вилучення мобільного телефону другої заявниці разом із питанням щодо вилучення у нього низки інших цінних предметів (див. пункт 21). Органи прокуратури, а пізніше суди двох інстанцій розглянули його скаргу (див. пункти 22-26 ). Суд вважає це достатньою ознакою того, що у справі другої заявниці не було відмови у правосудді, право власності на телефон і підстави для його вилучення були чітко встановлені національними судами. Ще одним підтвердженням цього є те, що через деякий час мобільний телефон другій заявниці повернули.
177. Отже, друге захисне положення було дотримано.
178. Оскільки три умови критерію прийнятності було задоволено, Суд доходить висновку, що скарга другої заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції має бути визнана неприйнятною відповідно до підпункту "b" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
179. Щодо скарги другої заявниці на відсутність ефективного національного засобу юридичного захисту за статтею 13 Конвенції Суд зазначає, що це положення вимагає, щоб засіб юридичного захисту був доступний у національному законодавстві тільки щодо скарг, які можуть вважатися "небезпідставними" у розумінні Конвенції (див. рішення у справі "Де Томмазо проти Італії" [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 180, від 23 лютого 2017 року, із наведеними у ньому посиланнями). Якщо немає суттєвої шкоди, то немає небезпідставної скарги (див. рішення у справі "Васільченко проти Росії" (Vasilchenko v. Russia), заява № 34784/02, пункт 54, від 23 вересня 2010 року).
180. Отже, скарга другої заявниці за статтею 13 Конвенції є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
А. Шкода
182. Заявники вимагали такі суми в якості відшкодування моральної шкоди: перший заявник - один мільйон євро, а друга заявниця - 10 000 євро.
183. Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних і необґрунтованих.
184. Суд вважає, що за обставин цієї справи встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав перший заявник.
В. Судові та інші витрати
185. Заявники не подали вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
С. Пеня
186. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує прийнятною скаргу першого заявника щодо регулярного перегляду його кореспонденції в установі виконання покарань, а решту скарг у заяві - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з регулярним переглядом кореспонденції першого заявника в установі виконання покарань.
3.Постановляє, що Україна дотрималася своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції щодо першого заявника.
4.Постановляє, що встановлення порушення само собою становить справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої зазнав перший заявник.
5.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 листопада 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Заступник Секретаря | Мілан БЛАШКО |
| Голова | Сіофра О’ЛІРІ |