IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
102. Заявники скаржилися на те, що анулювання законом їх ліцензій без будь-якого відшкодування порушило їхнє право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Друга заявниця також скаржилася на порушення цього положення у зв'язку із зупиненням дії її ліцензії у травні 2009 року. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає:
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".
A. Прийнятність
1. Доводи сторін
(a) Уряд
103. Уряд стверджував, що заявники подали свої скарги після закінчення шестимісячного строку. Заявники не могли оскаржити Закон України "Про заборону" у судах загальної юрисдикції, оскільки розглядати питання конституційності актів Верховної Ради України міг тільки Конституційний Суд України. До цього суду для розгляду питання щодо конституційності могла звернутися тільки певна обмежена кількість суб'єктів, серед яких Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (див. пункт 61). Проте ніщо не вказувало на те, що заявники коли-небудь звертались до неї з проханням подати конституційне звернення щодо Закону України "Про заборону". У будь-якому разі, це не було "ефективним засобом юридичного захисту". Отже, заявники повинні були звернутися до Суду протягом шести місяців з 25 червня 2009 року - дати набрання чинності Законом України "Про заборону".
(b) Заявники
104. Перший заявник стверджував, що відсутність у Законі України "Про заборону" питання про відшкодування дало йому підстави сподіватися, що він зможе отримати відшкодування на підставі Конституції та інших існуючих законодавчих положень. Це переконання було підкріплено обґрунтуванням, наведеним у вето Президента щодо Закону України "Про заборону", в якому як аргумент проти Закону було зазначено, що у разі його прийняття власники ліцензій матимуть право на відшкодування (див. підпункт (iv) пункту 13). Господарські суди не зазначили про непідсудність їм справи чи не визнали позов підприємства-заявника безпідставним. Натомість вони розглянули його по суті у трьох інстанціях.
105. Друга заявниця не надала жодних зауважень у відповідь на зауваження Уряду щодо прийнятності та суті. У своїй заяві від 25 вересня 2012 року (див. пункт 25) вона стверджувала, що остаточним рішенням в її справі на національному рівні була постанова Вищого господарського суду України від 21 травня 2012 року, ухвалена у першому провадженні (див. пункт 30).
106. Третій заявник зауважив, що суд першої інстанції фактично задовольнив його позов (див. пункт 48). Він наголосив, що питання стосувалося не Закону України "Про заборону" як такого, оскільки цей закон не виключав виплату відшкодування, а відсутності будь-якого механізму відшкодування, що було виявлено лише пізніше. Підприємство-заявник намагалося отримати відшкодування сплачених за ліцензію коштів і тому звернулося зі своєю справою до судів, які мали повну юрисдикцію щодо вирішення цього питання. Належні засоби юридичного захисту були вичерпані лише після винесення рішення Вищого адміністративного суду України (див. пункт 41). Відповідно до практики Суду, самі лише сумніви щодо ефективності засобу юридичного захисту не звільняють від обов'язку його використати.
2. Оцінка Суду
107. Перш за все, Суд зазначає, що друга заявниця не відповіла на аргументи Уряду стосовно стверджуваного недотримання нею шестимісячного строку. Проте вона висунула вимогу щодо справедливої сатисфакції, яка переважно ґрунтувалася на її аргументі, що її було позбавлено переваг користування ліцензією (див. пункт 187).
108. На думку Суду, вимога заявниці щодо справедливої сатисфакції також свідчить про те, що вона неявно відхилила аргументи Уряду щодо дотримання шестимісячного строку. Також важливим є те, що ненадання заявницею зауважень не перешкоджає Суду прийняти обґрунтоване рішення щодо дотримання шестимісячного строку у її справі, оскільки поданий нею до національних судів позов стосовно анулювання її ліцензії був переважно аналогічним позову першого заявника, який подав зауваження (див. пункти 18 та 25).
109. Суд повторює, що пункт 1 статті 35 Конвенції не може тлумачитись як такий, що вимагає від заявника повідомити Суд про свою скаргу до того, як його ситуацію з цього питання буде остаточно врегульовано на національному рівні; інакше буде порушено принцип субсидіарності. У випадку, коли заявник використовує існуючий засіб юридичного захисту і лише згодом дізнається про обставини, які зумовлюють його неефективність, для цілей пункту 1 статті 35 Конвенції доцільним має бути відлік шестимісячного строку з дати, коли заявник уперше дізнався або мав дізнатися про такі обставини (див. рішення у справі "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інших заяви, пункт 260, ЄСПЛ 2014 (витяги). Наявність самих лише сумнівів щодо перспектив досягнення успіху у результаті застосування конкретного засобу юридичного захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою причиною для невичерпання національних засобів юридичного захисту (там же, п. 223).
110. Сторони не посилались на національну практику або інші офіційні матеріали, які існували до відповідних подій та надавали б тлумачення відповідних положень, на які заявники посилалися у провадженнях на національному рівні, наприклад, на підтримку доводів Уряду про безперспективність позовів заявників від самого початку, або, навпаки, доводу заявників про наявність достатніх шансів на успіх їхніх позовів, щоб принаймні спробувати звернутися з ними. Це є досить зрозумілим, оскільки ситуація була новою для національної практики (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Хлєбік проти України" (Khlebik v. Ukraine), заява № 2945/16, пункт 60, від 25 липня 2017 року та наведену у ньому практику).
111. У цій ситуації Суд під час розгляду заперечення Уряду може ґрунтуватися лише на (i) формулюванні та контексті відповідних положень національного законодавства як таких; та (ii) способі, в який національні суди розглядають відповідні позови.
112. Щодо першого пункту низка факторів могла вказувати заявникам, що їхні очікування стосовно отримання відшкодування не були цілком безпідставними.
113. По-перше, у Законі України "Про заборону" не порушувалось питання щодо відшкодування, і жодні інші положення законодавства явно не виключали його.
114. По-друге, деякі положення національного законодавства могли змусити заявників думати, що підстави для отримання відшкодування у них були.
115. Щодо перших двох заявників, то їхній аргумент, який ґрунтувався на Законодавчому положенні щодо відібрання, у поєднанні з конституційним положенням щодо повного відшкодування у випадках позбавлення власності та практикою Суду, яка тлумачила анулювання ліцензій як втручання у майнові права (див. пункти 18 та 25), не вбачається необґрунтованим або надуманими.
116. Тоді як національні суди зрештою тлумачили національне законодавство як таке, що вимагало попереднього визнання закону неконституційним або поведінки протиправною як передумови для вимоги про відшкодування (див. пункти 23 та 28), у самому тексті Законодавчого положення щодо відібрання таких вимог немає (див. пункт 70).
117. Щодо третього заявника Суд зазначає, що Закон України "Про заборону" не реформував існуючий режим ліцензування, відповідно до якого плата за ліцензію здійснювалась за певний визначений період діяльності, а був паралельно прийнятним. Це могло змусити підприємство-заявника вважати, що воно все ще мало право на відшкодування на підставі принципів, які лежали в основі існуючого режиму ліцензування, та національних процедур щодо повернення надмірно сплачених коштів.
118. По-третє, Президент України у своєму офіційному вето щодо Закону України "Про заборону" зазначив, що підприємства, чиї ліцензії були анульовані у результаті прийняття закону, зможуть вимагати відшкодування (див. підпункт (iv) пункту 13).
119. Інакше кажучи, з тексту відповідних правових положень, а також із загального контексту для заявників не могло бути очевидним, що їхні позови від самого початку були безперспективними.
120. Спосіб, у який національні суди розглянули їхні позови, підтверджує цей висновок: суди не визнали позови заявників безпідставними або явно необґрунтованими та розглянули їх по суті у трьох інстанціях.
121. Перший заявник був змушений чекати, поки його Справа дійде до Вищого господарського суду України, щоб його ключовий аргумент, який ґрунтувався на Законодавчому положенні щодо відібрання, був яким-небудь чином розглянутий (див. пункт 30). Навіть тоді цей аргумент був розглянутий дуже стисло.
122. Аналогічний аргумент, наведений другою заявницею, очевидно взагалі не був розглянутий національними судами. Проте, оскільки цей аргумент не був безпідставним або недоречним, як зазначив Суд, заявниця мала підстави сподіватися, що його використання в одному з вищестоящих судів може виявитися успішним.
123. Позов третього заявника фактично було задоволено національним судом першої інстанції. Лише національний суд апеляційної інстанції визнав незастосовним порядок відшкодування, на який посилалося підприємство-заявник (див. пункти 48 і 51 відповідно). З огляду на наявність розбіжностей у позиціях судів першої та апеляційної інстанцій з цього питання підприємство-заявник безперечно мало право та, дійсно, можливо навіть повинно було очікувати остаточного вирішення спору Вищим адміністративним судом України, перш ніж звернутися до Суду.
124. Суд повторює, що Конвенція повинна тлумачитися у спосіб, що сприяє узгодженості між її положеннями (див. рішення у справі "Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії" [ВП] (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy) [GC], заява № 1828/06 та 2 інші заяви, пункт 244, від 28 червня 2018 року). У зв'язку з цим Суд зазначає, що важливою складовою його аналізу скарг за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи передбачає національне законодавство відшкодування у зв'язку з втручанням у право власності, навіть якщо відсутність відшкодування автоматично не свідчить про порушення цього положення у справах щодо здійснення "контролю" за користуванням майном (див. рішення у справі "Депай проти Франції" [ВП] (Depalle v. France) [GC], заява № 34044/02, пункт 91, ЄСПЛ 2010).
125. Якби Суд тлумачив вимогу вичерпання національних засобів юридичного захисту у запропонований Урядом спосіб, він за відсутності будь-яких зауважень національних судів з цього питання та будь-яких конкретних вказівок у тексті самого законодавства мав би вирішити, чи позбавляло відповідне законодавство заявників права на отримання відшкодування, що є ключовим питанням для його аналізу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. За відсутності якого-небудь чіткого вирішення цього питання у самому оскаржуваному законодавстві Суд був би змушений відступити від принципу, відповідно до якого саме національні суди повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство (див. згадане рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" (Radomilja and Others v. Croatia), пункт 149), а завдання Суду полягає не у перегляді відповідного законодавства та практики in abstracto (див. рішення у справі "Н.С. проти Італії" [ВП] (N.C. v. Italy) [GC], заява № 24952/94, пункт 56, ЄСПЛ 2002-X). Це зашкодило б принципу субсидіарності (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Шарон і Мерле-Монте проти Франції" (Charron and Merle-Montet v. France), заява № 22612/15, пункт 31, від 16 січня 2018 року).
126. У контексті наведеного Суд вважає, що за конкретних обставин цієї справи скарга заявників щодо анулювання їхніх ліцензій не була подана поза межами встановленого строку. Отже, заперечення Уряду слід відхилити.
127. Щодо скарги другої заявниці на зупинення дії її ліцензії до її анулювання Уряд не ставив під сумнів, що вона була подана у межах шестимісячного строку. Суд не вбачає підстав для іншого висновку (див. пункти 31, 36, 37 і 41).
B. Суть
1. Доводи сторін
(a) Заявники
(i) Перший заявник
128. Підприємство-заявник стверджувало, що внаслідок прийняття Закону України "Про заборону" його de facto було позбавлено майна: зокрема, приміщення та обладнання, призначені для грального бізнесу, стали непотрібними та не могли використовуватися деінде. Також підприємство-заявник було прямо позбавлено частини коштів, сплачених ним за ліцензію на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор.
129. Закон України "Про заборону" не відповідав критеріям якості "закону". Зокрема, відсутність положення щодо відшкодування створила невизначеність. Крім того, закон призвів до виникнення невизначеності, оскільки передбачав подання нового законопроекту, яким би регулювався гральний бізнес (див. пункт 67), створюючи таким чином враження тимчасовості заборони, хоча водночас не передбачав жодних наслідків у випадку недотримання Урядом свого зобов'язання щодо подання нового законопроекту - що насправді і відбулося.
130. Закон України "Про заборону" не переслідував жодного законного суспільного інтересу, а був лише способом підвищення підтримки виборцями тогочасного Прем'єр-міністра України на майбутніх президентських виборах. Ніколи не пояснювався жоден об'єктивний суспільний інтерес у негайній, повній та безстроковій забороні грального бізнесу.
131. Соціальне становище дійсно вимагало вжиття заходів для здійснення контролю над гральним бізнесом, але негайне зупинення дії вже виданих та наперед оплачених ліцензій не було ні необхідним, ні бажаним, а вжиття цього заходу радше обумовлювалося політичними міркуваннями, а не яким-небудь справжнім суспільним інтересом.
132. Власні законодавчі пропозиції Уряду, подані незадовго до набрання чинності Законом України "Про заборону", спростували уявлення про те, що ситуація була настільки катастрофічною, що могла бути вирішена лише шляхом абсолютної заборони.
133. Так, у грудні 2008 року Прем'єр-міністр України внесла законопроект, яким пропонувалася не заборона грального бізнесу, а просто нова система його регулювання. Законопроектом передбачалося, що прийнятий в результаті закон набере чинності через тридцять днів з дня його опублікування та надасть організаторам азартних ігор один рік для приведення їхньої діяльності у відповідність до нового закону (див. пункти 6 і 78). Отже, хоча на той час соціальне зло, на яке посилався Уряд, вже нібито існувало (див. пункти 146-149), Уряд не вважав, що їхнє вирішення вимагало негайної та абсолютної заборони азартних ігор, і замість цього передбачив менш обмежувальні заходи.
134. Навіть поданий депутатами Верховної Ради України більш жорсткий законопроект проти грального бізнесу, який передбачав повну заборону грального бізнесу, спочатку передбачав, що заборона почне діяти після перехідного періоду - з 01 січня 2010 року (див. пункт 8).
135. Навіть сам Закон України "Про заборону" був сформульований як тимчасова заборона та зобов'язував Кабінет Міністрів України надати пропозиції щодо регулювання грального бізнесу, чого так і не сталося. Згадані Урядом законопроекти (див. пункт 148) були особистою ініціативою, і ніщо не вказувало, що органи виконавчої влади їх підтримували. Невиконання зобов'язань щодо запровадження цього законодавства створило невизначеність, поклавши додатковий тягар на підприємство-заявника (посилання на рішення у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), заяви № 846/16, № 1075/16, пункт 120, від 22 травня 2018 року).
136. Верховна Ради України або органи виконавчої влади не здійснювали жодної експертної оцінки проекту Закону України "Про заборону". Закон був прийнятий через три дні після внесення законопроекту на розгляд і набрав чинності буквально через сорок днів.
137. Пожежа, яка стала поштовхом для прийняття закону, не вимагала заборони грального бізнесу. Проблеми техніки безпеки могли бути та були вирішені за допомогою комплексних перевірок, які підприємство-заявник по суті пройшло без труднощів.
138. Наслідки для підприємства-заявника, яке ніколи не обвинувачувалось у будь-яких порушеннях законодавства, створенні загрози пожежній безпеці або порушеннях у сфері податкового законодавства, були дуже серйозними: воно придбало ліцензію на умовах передоплати, придбало у держави спеціальне програмне забезпечення для реєстраторів розрахункових операцій, придбало інше обладнання, найняло 306 осіб, а також орендувало та обладнало двадцять шість гральних приміщень. Ніщо не давало підстав очікувати, що його діяльність доведеться припинити у такий короткий строк. Президент України наклав вето на Закон України "Про заборону" на підставі того, що він покладав невиправдані витрати на власників ліцензій (див. підпункт (iii) пункту 13).
(ii) Друга заявниця
139. У своїх заявах друга заявниця стверджувала, що, зупинивши дію та анулювавши її ліцензію, держава-відповідач за відсутності будь-яких належних підстав позбавила її майна, а саме: права користуватися ліцензією протягом сплаченого за неї періоду. Заявниця, по суті, навела ті самі аргументи, що й у національних судах (див. пункти 25, 31 і 37).
140. Зокрема щодо зупинення дії ліцензії, заявниця стверджувала, що її право власності було обмежено не законом, а підзаконними актами, які суперечили чинному на момент подій Закону, а саме: Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Отже, розпорядження Кабінету Міністрів України та наказ Міністерства фінансів України, якими було зупинено дію ліцензії заявниці, були видані ultra vires.
(iii) Третій заявник
141. Підприємство-заявник стверджувало, що Закон України "Про заборону" de facto становив позбавлення його майна за відсутності формальної експропріації, а не був засобом для "здійснення контролю за користуванням майном". Запроваджена Законом України "Про заборону" зміна була такою, що закон не відповідав вимогам принципу правової визначеності, який є складовою частиною принципу верховенства права: в підприємства, яке не порушило жодного положення законодавства, було експропрійовано його майна у порушення вже існуючого законодавства щодо ліцензування.
142. Сплачені за ліцензію підприємством 150000 євро були значною для нього та його засновника сумою: середньомісячна заробітна плата в Україні у 2008 році становила 240 євро. Така сума була також дуже значною для малого бізнесу, такого як підприємство-заявник. Гроші були перераховані державі в обмін на право здійснювати господарську діяльність. Засновник також зробив інші капіталовкладення у підготовку до відкриття грального бізнесу. У результаті всі ці кошти були втрачені, а засновник не міг розпочати іншу господарську діяльність.
143. Ця справа стосувалася не просто обмеження діяльності підприємства-заявника, а абсолютної заборони, що загалом змусило підприємства-заявника піти з ринку. Посилаючись на практику Суду щодо позбавлення майна, підприємство-заявник стверджувало про відсутність "виняткових обставин", які б могли виправдати повну відсутність відшкодування. Зрештою, не було дотримано справедливого балансу між суспільним інтересом та інтересом підприємства-заявника.
(b) Уряд
144. Уряд погодився, що анулювання ліцензій заявників становило втручання в їхні права за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, навіть якщо вони не мали законного сподівання отримати будь-яке відшкодування (див. пункт 151).
145. Втручання було законним та ґрунтувалося на Законі України "Про заборону", який був чітким та загальнодоступним. Посилання заявників на Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" було неправильним, оскільки відповідна ситуація регулювалася Законом України "Про заборону", а не Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності". Факт того, що Закон України "Про заборону" був негайно прийнятий і не передбачав відшкодування, не означав, що він не відповідав вимозі законності. Усіх передбачених законодавством процедур було дотримано, а терміновість була викликана соціальними проблемами, спричиненими гральним бізнесом.
146. Індустрія грального бізнесу динамічно розвивалася з 2007 по 2009 роки та притягувала 20 % дорослого населення, яке витрачало значні кошти на азартні ігри: у 2009 році ринок оцінювався в 1-1,5 мільярдів доларів США. Нелегальна та неліцензійна діяльність становила 60 % ринку. Відсутність системного регулювання та недотримання існуючих норм законодавства створили ситуацію, в якій гральний бізнес набув неабиякого поширення, проте не забезпечував державі адекватні податкові надходження.
147. Уряд посилався на дані, наведені у пояснювальній записці до законопроекту, який згодом став Законом України "Про заборону" (див. пункт 8): кількість злочинів, пов'язаних із залежністю від азартних ігор та фінансових правопорушень у цьому секторі зростала; незважаючи на офіційну законодавчу заборону велика кількість гральних автоматів розміщувалась не у відведених для цього місцях, привертаючи увагу, особливо, неповнолітніх; фактично, щонайменше три чверті гравців - студенти та школярі; кожна четверта особа, яка програвала, повідомляла про суїцидальні думки, а деякі вчиняли самогубство.
148. Уряд посилався на досвід клінічної програми, в рамках якої надавалась допомога особам із залежністю від азартних ігор, дані якої свідчили про збільшення кількості пацієнтів з 2006 до 2008 року. Уряд також посилався на публікації у пресі, в яких нібито висвітлювався негативний вплив азартних ігор, який призводив до підвищення соціальної напруги. З листопада 2007 року до травня 2009 року до Верховної Ради України було внесено п'ять законопроектів, спрямованих на регулювання грального бізнесу, головним чином, шляхом віднесення його до певних чітко визначених сфер.
149. Отже, мета Закону України "Про заборону" полягала у захисті інтересів суспільства. Спричинені гральним бізнесом соціальні проблеми, а саме: злочинність та правопорушення серед неповнолітніх, а також втягування неповнолітніх до азартних ігор і зростання кількості неліцензійних гральних закладів, були такими, що не існувало іншого рішення, яке б дозволило досягти необхідних результатів.
150. Щодо пропорційності Уряд наголосив на субсидіарній ролі конвенційної системи та широкій свободі розсуду, наданій національним органам влади у питаннях загальної соціальної та економічної політики, точка зору щодо яких у демократичному суспільстві може істотно відрізнятися. Анулювання усіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор було "жорстким" заходом, але це було єдиним можливим рішенням з огляду на серйозність соціальних спричинених гральним бізнесом проблем.
151. Щодо відсутності відшкодування Уряд зазначив, що за своєю природою підприємницька діяльність передбачає прийняття на себе ризиків. Жодного відшкодування у зв'язку із заходами щодо здійснення контролю за користуванням майном не вимагалося (посилання на згадане рішення у справі "Депай проти Франції" (Depalle v. France), пункт 91). Національне законодавство передбачало відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів державної влади, але у цій справі таких незаконних дій не було. Тому заявники не мали підстав очікувати на отримання якого-небудь відшкодування. У зв'язку з цим Уряд наголосив, що "законне очікування" повинно бути більш конкретним, ніж просто сподівання, та повинно ґрунтуватися на положенні законодавства або акті, такому як судове рішення (посилання на рішення у справі "Копецьки проти Словаччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 44912/98, пункт 35, ЄСПЛ 2004-IX).
152. Уряд посилався на рішення у справі "МакКенна проти Ірландії" (McKenna v. Ireland) (заява № 16221/90, рішення Комісії від 17 жовтня 1991 року), в якому Європейська комісія з прав людини відхилила заяву щодо анулювання ліцензії на діяльність у сфері грального бізнесу, з тих підстав, що окружна рада графства мала необмежені повноваження щодо відкликання ліцензії у будь-який момент, а заявник мав знати про негативну громадську думку стосовно грального бізнесу, яка зрештою призвела до анулювання його ліцензії.
2. Оцінка Суду
153. Нещодавнє узагальнення відповідних принципів практики Суду щодо статті 1 Першого протоколу до Конвенції наведено в згаданому рішенні у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), пункти 97-102. Відповідні принципи конкретно щодо анулювання ліцензій наведено в рішенні у справі "Векони проти Угорщини" (<…>), заява № 65681/13, пункти 29-32, 35 і 36, від 13 січня 2015 року, а також в інших рішеннях, згаданих у наступному пункті.
(a) Наявність втручання та застосовне правило
154. В усталеній практиці Суду встановлено, що припинення дії дійсної ліцензії на здійснення господарської діяльності становить втручання у право на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і воно має розглядатись за другим абзацом цієї статті як захід з контролю за користуванням майном (див., наприклад, згадане рішення у справі "Тре Тракторер АБ" проти Швеції" (<…>), пункт 55, та рішення у справах "Розенцвейг та Бондед Вархаус Лтд проти Польщі" (Rosenzweig and Bonded Warehouses Ltd v. Poland), заява № 51728/99, пункт 49, від 28 липня 2005 року, "Бімер С.А. проти Молдови" (Bimer S.A. v. Moldova), заява № 15084/03, пункт 51, від 10 липня 2007 року, "Megadat.com СРЛ проти Молдови" (Megadat.com SRL v. Moldova), заява № 21151/04, пункти 64 і 65, ЄСПЛ 2008, згадане рішення у справі "Векони проти Угорщини" (<…>), пункти 29 і 30, та "С.Ц. Антарес Траспорт С.А. та С.Ц. Трасроби С.Р.Л." (S.C. Antares Transport S.A. and S.C. Transroby S.R.L. v. Romania), заява № 27227/08, пункти 39 і 40, від 15 грудня 2015 року).
155. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі та вважає, що зазначене також стосується зупинення дії ліцензії другої заявниці.
(b) Законність
156. Суд повторює, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавляти майна лише "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держава має право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію "законів". Крім того, принцип верховенства права, один з основоположних принципів демократичного суспільства, закладений в усіх статтях Конвенції (див. рішення у справі "Лекіч проти Словаччини" (<…>), заява № 36480/07, пункт 94, від 14 лютого 2017 року).
157. Принцип законності також передбачає певну якість застосовних положень національного законодавства. У зв'язку з цим слід зазначити, що коли мова йде про "закон", стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вказує на ту саму ідею, що й Конвенція будь-де у тексті при використанні цього терміну. З цього випливає, що правові норми, на яких ґрунтується втручання, повинні бути достатньо доступними, точними та передбачуваними в їх застосуванні. Зокрема, норма є "передбачуваною", коли вона забезпечує певний рівень захисту від свавільного втручання органів державної влади (там само, пункт 95).
(i) Зупинення дії ліцензії другої заявниці
158. Головний аргумент заявниці щодо зупинення дії її ліцензії полягав у тому, що вичерпний перелік підстав та порядок анулювання ліцензій, було закріплено у Законі України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності", а розпорядження Кабінету Міністрів України та наказ Міністерства фінансів України, якими була зупинена дія її ліцензії, були прийняті з порушенням цих норм. З цією думкою погодився національний суд першої інстанції (див. пункти 139, 31 і 33, відповідно).
159. Відповідь національних судів вищестоящих інстанцій щодо цього фактично полягала в тому, що Кабінет Міністрів України мав властиві йому повноваження, які випливали безпосередньо з його конституційної влади як головного органу виконавчої влади, і відповідно існували поряд із загальним законодавством щодо ліцензування та незалежно від нього приймати рішення щодо зупинення дії ліцензій. Міністерство фінансів України було зобов'язане дотримуватись цього розпорядження (див. пункт 34).
160. Проте вбачається, що це був перший раз, коли суди тлумачили закон у такий спосіб. Ні вищестоящі суди, ні Уряд не навели будь-яких попередніх судових рішень, які б тлумачили закон у такий спосіб. Суд, у свою чергу, у формулюванні відповідного національного правового положення не вбачає нічого, що могло б вказати заявнику, що незважаючи на наявність у законодавстві щодо ліцензування вичерпного переліку підстав та порядку анулювання ліцензій і відсутність будь-якої згадки про можливість "зупинення дії" з різних підстав (див. пункт 64), органи виконавчої влади все одно мали повноваження зупиняти дію ліцензій.
161. У тій мірі, наскільки національні суди дали зрозуміти, що визнання таких невід'ємних повноважень виправдовувалось нагальними інтересами, такими як: захист людського життя, здоров'я та навколишнього середовища, заявник міг обґрунтовано вважати, що ці питання достатньою мірою охоплювалися усталеними повноваженнями органів, відповідальних за пожежну безпеку, безпеку на робочому місці та охорону здоров'я, для припинення діяльності конкретних гральних закладів у випадку небезпеки (див. пункт 65). У справі заявниці ніколи не стверджувалося, що існували підстави для будь-якого такого зупинення дії ліцензії. Зупинення стосувалося усіх ліцензій на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор, а не тільки ліцензій суб'єктів господарювання, які керували закладом, де сталася пожежа, і воно стосувалося всіх ліцензій без проведення індивідуальної або навіть загальної оцінки питань щодо охорони здоров'я, безпеки та пожежної безпеки, щодо яких Міністерство фінансів України, орган, який видав наказ, могло мати до гральних закладів та власників ліцензій.
162. У будь-якому разі, тлумачення національного права національними судами означало, що особливі повноваження органів виконавчої влади не обмежувалися жодною нормою, яка б достатньо чітко визначала обсяг та умови здійснення їхніх повноважень. Отже, воно не забезпечило відчутної міри захисту від свавілля.
163. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що положення національного законодавства не відповідали вимогам якості "закону", а тому зупинення дії ліцензій було незаконним.
164. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку із зупиненням дії ліцензії другої заявниці.
(ii) Анулювання ліцензій заявників
165. Заявники стверджували, що Закон України "Про заборону" не відповідав вимогам Конвенції щодо якості закону, оскільки, по суті, він не передбачав відшкодування (див. пункт 129). Проте відшкодування не є вимогою "законності", і це питання має розглядатися як елемент аналізу пропорційності (див. згадане рішення у справі "Депай проти Франції" (Depalle v. France), пункт 91). Заявники також стверджували, що Закон України "Про заборону" створив стан невизначеності, оскільки він був сформульований, як тимчасовий захід, тоді як фактично він встановив постійну та повну заборону. Суд вважає, що це питання також має розглядатись як частина аналізу пропорційності (див. згадане рішення у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), пункт 106).
(c) Загальний інтерес
166. В усталеній практиці Суду встановлено, що оскільки свобода розсуду, якою користується законодавчий орган під час впровадження соціальної та економічної політики, є широкою, Суд поважатиме рішення законодавчого органу як таке, що було прийнято в інтересах суспільства, якщо тільки це рішення не було належним чином обґрунтовано (див. рішення у справі "Алішич та інші проти Боснії і Герцеговини, Хорватії, Сербії, Словенії та колишньої Югославської Республіки Македонії" [ВП] (<…>) [GC], заява № 60642/08, пункт 106, ЄСПЛ 2014).
167. Суд погоджується з висновком національних органів державної влади, що заборона переслідувала загальний інтерес та слугувала законним цілям запобігти злочинності, правопорушенням серед неповнолітніх, ухиленню від сплати податків та боротьбі із залежністю від азартних ігор (див. згадане рішення у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), пункт 108).
(d) Пропорційність
168. Суд повторює, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції вимагає існування для будь-якого втручання розумної пропорційності між застосованими засобами та переслідуваною метою. Цей справедливий баланс буде порушено, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див. згадане рішення у справі "Г.І.Е.М. С.Р.Л. та інші проти Італії" [ВП] (G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy), пункт 300).
169. Проте завдання Суду полягає не у перегляді національного закону in abstracto, а у з'ясуванні того, чи спричинив порушення Конвенції спосіб його застосування до заявника або вплив на заявника (див. рішення у справі "Гаріб проти Нідерландів" [ВП] (Garib v. the Netherlands) [GC], заява № 43494/09, пункт 136, від 06 листопада 2017 року).
170. У цій справі це означає, що Суд не цікавить здоровий глузд, доцільність або інші аспекти щодо дозволу або заборони грального бізнесу у цілому або, зокрема в Україні. Його єдиним питанням у цій справі є застосування до заявників конкретного законодавства та спосіб його застосування.
171. Повертаючись до цього питання, Суд повторює, що відсутність достатнього перехідного періоду та будь-якого відшкодування були факторами, що призвели до встановлення Судом порушень статті 1 Першого протоколу до Конвенції у попередніх справах, які стосувалися анулювання ліцензій за відсутності будь-якого порушення законодавства власниками ліцензій (див., наприклад, згадані рішення у справах "С.Ц. Антарес Траспорт С.А. та С.Ц. Трасроби С.Р.Л." (S.C. Antares Transport S.A. and S.C. Transroby S.R.L. v. Romania), пункти 45 і 49, та "Векони проти Угорщини" (<…>), пункт 35).
172. Суд не вбачає підстав для іншого висновку у цій справі. Подальші аспекти застосованого до заявників заходу підвели Суд до висновку, що він був непропорційним і наклав на них індивідуальний та надмірний тягар.
173. Попереднє законодавство щодо ліцензування передбачало, що ліцензії діятимуть упродовж певного часу, не можуть бути анульовані довільно, а лише за обмежених обставин, жодної з яких у справах заявників не було. При цьому заявники мали право очікувати, що вони зможуть продовжити свою господарську діяльність принаймні до кінця дії їхніх ліцензій, а якщо законодавство зміниться упродовж цього періоду - отримати певну форму відшкодування за будь-який невикористаний період дії ліцензії, що залишиться. Цим їхня ситуація відрізняється від ситуації заявників у (згаданих) справах "МакКенна проти Ірландії" (McKenna v. Ireland) та "Депай проти Франції" (Depalle v. France), на які посилався Уряд (див. пункти 151 і 152), які від самого початку знали, що їхня ліцензія та дозвіл на користування землею відповідно у будь-який час могли бути анульовані в односторонньому порядку.
174. Про вчинення заявниками або їхніми працівниками будь-яких правопорушень ніколи не стверджувалося.
175. Навіть якщо спочатку формулювання Закону України "Про заборону" могло давати підстави вважати, що повна заборона буде тимчасовою, фактично вона виявилася невизначеною (див., для порівняння, рішення у справі "О'Сулліван МакКарті Массел Девелопмент Лтд проти Ірландії" (O'Sullivan McCarthy Mussel Development Ltd v. Ireland), заява № 44460/16, пункт 122, від 07 червня 2018 року). Дійсно, неявна обіцянка того, що це буде тимчасовий захід, який незабаром замінить політика обмежених зон для азартних ігор, лише додавало ситуації елементу невизначеності та демонструвало відсутність узгодженості у політиці національних органів державної влади (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine), пункти 114-121, 146 і 147).
176. Жодних доказів вжиття на національному рівні будь-яких урівноважуючих заходів немає: орган законодавчої влади не навів жодних підстав для застосування найбільш обмежувальної політики повної заборони з можливих варіантів і, що найважливіше, для її запровадження у такий короткий строк. На стадії судового розгляду такі підставі не наводились (там само, пункт 122; та див., для порівняння, рішення у справі "Яан та інші проти Німеччини" [ВП] (Jahn and Others v. Germany) [GC], заява № 46720/99, та 2 інші заяви, пункт 116, ЄСПЛ 2005-VI, та в контексті статей 10 та 8 відповідно рішення у справі "Міжнародні захисники тварин" проти Сполученого Королівства" [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 13-33 і 113-116, ЄСПЛ 2013 (витяги), та ухвалу щодо прийнятності у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заяви № 38334/08 та № 68242/16, пункт 104, від 05 грудня 2017 року). Твердження першого заявника, що відповідна законодавча пропозиція не пройшла жодного повноцінного експертного аналізу (див. пункт 136), не оскаржувалося.
177. Теоретично, перехідний період становив сорок днів з моменту прийняття Закону України "Про заборону" до набрання ним чинності (див. пункти 12 і 15 та, для порівняння, згадане рішення у справі "Векони проти Угорщини" (<…>), пункт 34, в якому перехідний період у десять місяців було визнано занадто коротким). Проте для більшої частини цього періоду, який і так був занадто коротким, дія ліцензій заявників була зупинена заходом, який сам порушив статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другої заявниці (див. пункт 164). По суті, перехідного періоду, про який можна було б говорити, не було. Це також ускладнювалося тим, що політика стосовно грального бізнесу дуже стрімко змінилася, зі встановленої раніше політики більш жорсткого регулювання на повну заборону всього за два місяці (див. пункти 6, 7 і 12).
178. У будь-якому разі, взагалі не попередивши заявників, що невдовзі вони повинні будуть припинити свою діяльність, попередня законодавча пропозиція Уряду у сфері грального бізнесу могла підштовхнула їх до думки, що їм потрібно більше інвестувати у свій бізнес, щоб мати можливість продовжувати діяльність відповідно до нового режиму регулювання (див. пункт 78).
179. Жодної грошової компенсації або будь-яких інших компенсаційних заходів не передбачалося. Відсутність відшкодування поширилася навіть на прямі витрати, встановлені самою державою за право упродовж певного періоду часу здійснювати діяльність, яку пізніше держава вирішила заборонити, зокрема плату за ліцензію (див. пункт 197).
180. За таких обставин застосований до заявників захід був непропорційним, перш за все, через якість процесу прийняття рішень, який призвів до його застосування, відсутність будь-яких компенсаційних заходів, навіть щодо прямих витрат, встановлених самою державою, та відсутність належного перехідного періоду.
181. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку зі способом, у який ліцензії заявників було анульовано.
V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ЩОДО ДРУГОЇ ТА ТРЕТЬОГО ЗАЯВНИКІВ
182. Друга та третій заявники скаржилися на те, що не мали у своєму розпорядженні ефективного національного засобу юридичного захисту у зв'язку зі своїми скаргами за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Стаття 13 Конвенції передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
183. Уряд заперечив проти цього аргументу.
184. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов'язана зі скаргами, розглянутими за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункти 164 і 181), і тому так само має бути оголошена прийнятною.
185. Проте з огляду на підстави, на яких він встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, Суд вважає, що окремого питання за статтею 13 Конвенції не виникає. Отже, Суд не вважає за необхідне розглядати цю скаргу окремо.
VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
186. Стаття 41 Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
1. Доводи сторін
(a) Перший заявник
187. Перший заявник вимагав загалом 3186684 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, завданої в результаті анулювання його ліцензії, яка складалася:
__________
-3 Закон України "Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" 1995 року та постанова Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2001 року № 121.
188. Перший заявник також вимагав певні суми в якості компенсації за зупинення дії його ліцензії та 50000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
(b) Друга заявниця
189. Друга заявниця вимагала такі суми в якості відшкодування матеріальної шкоди:
(i) 2464,50 євро в якості відшкодування за зупинення дії її ліцензії, із розрахунку на підставі такого самого принципу, використаного першим заявником, 82,15 євро за день зупинення дії ліцензії (див. рядок 1 таблиці у пункті 187);
(ii) 56765,65 євро в якості відшкодування за анулювання ліцензії на підставі того самого розрахунку;
(iii) 66574,69 євро в якості відшкодування збитків, пов'язаних з інфляцією,- розраховано на підставі індексу споживчих цін (інфляції) в Україні з липня 2009 року до березня 2018 року.
Вона також вимагала 25000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
(c) Третій заявник
190. Третій заявник вимагав такі суми в якості відшкодування матеріальної шкоди:
(i) 150000 євро в якості відшкодування витрат на придбання ліцензії;
(ii) 12522 євро в якості відшкодування вартості грального обладнання та реєстраторів розрахункових операцій, які засновник підприємства-заявника придбав у липні 2008 року та передав підприємству як свій внесок до статутного капіталу після його створення у вересні 2008 року (див. пункт 42).
191. Третій заявник вимагав також 10000 євро в якості компенсації моральної шкоди. Він стверджував, що підприємство мало одного засновника та керівника, який капіталізував компанію та перебував у довготривалому стані невизначеності, зазнав розчарування та занепокоєння у результаті анулювання ліцензії його підприємства та ненадання відшкодування.
(d) Уряд
192. Уряд повторив свої доводи щодо суті скарг заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункти 145-151). Він стверджував, що усі вимоги заявників були необґрунтованими та, у будь-якому разі, надмірними, а також, що відсутність зв'язку між стверджуваними порушеннями та заявленою сумою відшкодування не було, та закликав Суд відхилити вимоги.
193. Щодо комерційних підприємств Уряд стверджував, що відшкодування моральної шкоди може бути присуджено лише за наявності конкретних обставин, як викладено в рішенні у справі "Комінгерсолл С.А. проти Португалії" [ВП] (Comingersoll S.A v. Portugal) [GC], заява № 35382/97, пункт 35, ЄСПЛ 2000-IV. Підприємства-заявники не довели існування будь-яких таких обставин.
194. Вимога першого заявника щодо грального обладнання ґрунтувалася виключно на його власних внутрішніх оцінках; підприємство-заявник не використовувало гральне обладнання протягом трьох років і не надало інформації щодо ринкової вартості аналогічного використовуваного обладнання. Щодо втраченого прибутку, оцінки підприємства-заявника ґрунтувалися лише на його власній документації та були спекулятивними.
195. Друга заявниця не довела жодного зв'язку між стверджуваними порушеннями та збитками, пов'язаними з інфляцією.
196. Під час оцінки вимоги третього заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди слід взяти до уваги, що підприємство-заявник придбало ліцензію у 2008 році, проте не розпочало діяльність у сфері грального бізнесу до набрання чинності положенням про заборону. Незрозуміло, коли воно планувало розпочати свою діяльність.
2. Оцінка Суду
(a) Усі заявники: плата за ліцензії
197. Суд вважає за доцільне задовольнити вимоги заявників щодо відшкодування pro rata частини плати за ліцензії, що охопило б період, протягом якого вони не могли вести свою діяльність у сфері грального бізнесу через Закон України "Про заборону", а також щодо другої заявниці - період, коли дія її ліцензії була зупинена.
(b) Перший заявник
198. Вимога підприємства-заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди у зв'язку із зупиненням дії його ліцензії має бути відхилена, оскільки його скарги щодо цього виходять за межі обсягу заяви (див. пункт 80).
199. Суд вважає, що на підставі того самого принципу, що був застосований до плати за ліцензії (див. пункт 197), підприємству-заявнику також мають бути відшкодовані його витрати на обладнання та програмне забезпечення для контролю за розрахунковими операціями, яке призначалося виключно для грального бізнесу (див. рядки 2 та 3 таблиці у пункті 187), оскільки ці витрати були покладені державою на підприємство як оплата за здійснення законної діяльності у сфері грального бізнесу, який згодом сама держава вирішила заборонити.
200. Отже, сума, яку слід присудити в якості відшкодування прямих втрат, становить 164541 євро.
201. Щодо інших вимог першого заявника Суд зазначає, що перший заявник придбав свою ліцензію на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор у 2006 році та здійснював діяльність у 2007 та 2008 роках. Ніщо не вказує на те, що він не міг би повернути значну частину своїх інвестицій у свій гральний бізнес, поки йому було дозволено працювати.
202. Крім того, слід зазначити, що Суд встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції не у зв'язку із самою забороною грального бізнесу, а лише у зв'язку зі способом, у який цей захід було прийнято та реалізовано, зокрема, через відсутність належного перехідного періоду. Тому не всі збитки підприємства-заявника, пов'язані з припинення грального бізнесу, повинні бути відшкодовані.
203. Щодо грального обладнання (див. рядок 4 таблиці у пункті 187), хоча розумним буде припустити, що після заборони грального бізнесу ціни на гральне обладнання значно зменшилися, підприємство-заявник не надало жодної інформації щодо ринкової вартості використовуваного обладнання такого типу до заборони. Воно надало лише оцінку остаточної вартості з урахуванням амортизаційного зносу, проведену його штатним бухгалтером. З цих розрахунків незрозуміло, коли обладнання було придбано та яким був його стан на момент подій. Отже, підприємство-заявник не надало Суду достатньої інформації для оцінки обсягу його збитків у зв'язку з цим.
204. Те саме стосується вимоги підприємства-заявника щодо ремонту гральних закладів, реклами та витрат на працівників (див. рядки 5-7 таблиці). Щодо останнього, то через недостатність наданої підприємством-заявником документації не було переконливо доведено наявність причинно-наслідкового зв'язку між невикористаними відпустками його колишніх працівників та забороною грального бізнесу.
205. Зрештою, щодо вимоги підприємства-заявника стосовно втраченого прибутку (рядок 8), то воно надало лише податкову декларацію за перший квартал 2009 року, продемонструвавши, що у цей період воно отримало прибуток, та екстраполювало цей прибуток на період тривалістю двадцять один місяць, протягом якого мала діяти його ліцензія. Проте воно не надало жодної інформації щодо того, яка частина прибутку була отримана від грального бізнесу, та яким був його прибуток у період після заборони. Навіть якщо припустити, що увесь прибуток був отриманий від грального бізнесу, та підприємство-заявник втратило увесь цей прибуток, ніщо не вказує на те, що за відсутності заборони його бізнес залишався б таким само прибутковим.
206. Водночас очевидно, що підприємство-заявник дійсно втратило принаймні значну частину свого бізнесу. Оцінка цієї втрати залежить від низки непередбачуваних факторів, з огляду на притаманний господарській діяльності ризиковий та невизначений характер. За таких обставин для Суду доцільно зробити загальну оцінку (див. згадане рішення у справі "Комінгерсолл С.А. проти Португалії" (Comingersoll S.A v. Portugal), пункт 29). Отже, Суд вважає за доцільне збільшити загальну суму, присуджену у зв'язку з втратою прибутку підприємством-заявником (див. пункти 200 і 210).
(c) Друга заявниця
207. Суд вважає, що вимога другої заявниці щодо збитків, пов'язаних з інфляцією, є необґрунтованою. У своїх розрахунках вона посилалася на індекс споживчих цін в Україні, який згідно з її розрахунками збільшився на 119% за відповідний період. Цей індекс розраховується переважно на підставі цін у гривнях, тоді як вимога заявниці - в євро. За той самий період курс євро до гривні змінився приблизно з 1 до 10 у липні 2009 року до приблизно з 1 до 32 наприкінці березня 2018 року, коли заявниця подала свою вимогу щодо справедливої сатисфакції, тобто курсу євро до гривні підвищився приблизно на 320%. Сума, присуджена у євро, компенсує заявниці будь-які збитки, пов'язані з інфляцією.
(d) Третій заявник
208. Вимога третього заявника щодо відшкодування плати за ліцензію має бути задоволена лише частково. Підприємство-заявник вимагало повну суму сплачених ним за ліцензію коштів, незважаючи на період, протягом якого воно володіло ліцензією, проте не використовувало її через власну неспроможність розпочати діяльність (див. пункти 43 і 11). Цей період, з листопада 2008 року до квітня 2009 року, становив щонайменш одну десяту частину періоду, коли ліцензія підприємства-заявника мала залишатися дійсною. Доцільно відповідно зменшити суму, яку підприємство-заявник вимагало у зв'язку з цим (див. пункти 190 і 210).
209. З тих самих підстав його інші вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди повинні бути відхилені: оскільки воно так і не розпочало свою діяльність у сфері грального бізнесу до його заборони, було б недоцільно відшкодовувати йому інвестиції у цей бізнес. Крім того, Суд зазначає, що на національному рівні третій заявник вимагав лише відшкодування коштів, сплачених за ліцензію (див. пункт 47).
(e) Висновок
210. У цілому Суд вважає за доцільне присудити заявникам такі суми в якості відшкодування матеріальної шкоди:
(i) 300000 євро першому заявнику;
(ii) 58500 євро другій заявниці;
(iii) 135000 євро третьому заявнику.
211. З огляду, зокрема, на характер діяльності заявників та присуджені в якості відшкодування матеріальної шкоди суми Суд вважає, що встановлення порушень само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнали заявники.
B. Судові та інші витрати
1. Доводи сторін
212. Заявники вимагали такі суми за цим пунктом:
(i) перший заявник: 4747 євро в якості компенсації судових витрат, понесених у національних судах, та 19000 доларів США в якості компенсації судових витрат, понесених у Суді;
(ii) друга заявниця: 600 євро в якості компенсації судових та транспортних витрат, понесених під час проваджень на національному рівні, а також 1500 євро в якості компенсації судових витрат і 100 євро в якості компенсації поштових витрат, понесених під час провадження у Суді;
(iii) третій заявник: 214 євро в якості збору, сплаченого за подання касаційної скарги до Вищого адміністративного суду України.
213. Щодо першого та третього заявників Уряд стверджував, що оскільки звернення до національних судів не було відповідним засобом юридичного захисту, то у зв'язку з цим не може бути присуджено відшкодування. Щодо судових витрат, понесених у Суді, заявники не надали достатньої інформації стосовно часу, витраченого юристами на роботу за справою, та погодинної ставки. Уряд також висловив сумніви щодо того, чи сплатила дійсно друга заявниця юристу заявлені кошти. Уряд також стверджував, що надана нею документація щодо витрат, нібито понесених під час проваджень на національному рівні, була недостатньою. Отже, вимоги були необґрунтованими та, у будь-якому разі, надмірними.
2. Оцінка Суду
214. Відповідно до практики Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за доцільне присудити такі суми в якості компенсації витрат за всіма пунктами:
(i) 17000 євро першому заявнику;
(ii) 2200 євро другій заявниці;
(iii) 214 євро третьому заявнику.
C. Пеня
215. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Вирішує об'єднати заяви.
2. Оголошує неприйнятною скаргу другої заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції, а решту скарг у заявах - прийнятними.
3. Постановляє, що не було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції щодо першого заявника.
4. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції щодо другої заявниці у зв'язку із зупиненням дії її ліцензії.
5. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з анулюванням ліцензій заявників.
6. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо скаргу за статтею 13 Конвенції щодо другої та третього заявників.
7. Постановляє, що встановлення порушень само собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнали заявники.
8. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, що мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, на день здійснення платежу:
(i) 300000 (триста тисяч) євро першому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;
(ii) 58500 (п'ятдесят вісім тисяч п'ятсот) євро другій заявниці та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;
(iii) 135000 (сто тридцять п'ять тисяч) євро третьому заявник та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування матеріальної шкоди;
(iv) 17000 (сімнадцять тисяч) євро першому заявнику, 2200 (дві тисячі двісті) євро другій заявниці та 214 (двісті чотирнадцять) євро третьому заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
9. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 червня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Ангеліка НУССБЕРГЕР |
Додаток
