Справа «Бурля та інші проти України» (Заява № 3289/10)

172. Заявники (I та II групи) скаржилися на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції у зв’язку із заподіяною їхнім будинкам шкодою та знищенням їхніх предметів побуту. Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає:

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

A. Доводи сторін

173. На підставі тих самих аргументів, наведених щодо скарг за статтями 3 та 8 Конвенції, Уряд стверджував, що заявники не вичерпали доступні їм національні засоби юридичного захисту та не дотрималися правила шестимісячного строку (див. пункти 95, 96, 103, 104 та 153). Заявники не погодилися.

174. Уряд також доводив, що заявники не обґрунтували свої аргументи. У зв’язку з цим він посилався на ухвалу Суду щодо прийнятності у справі "Лісний та інші проти України та Росії" (Lisnyy and Others v. Ukraine and Russia) (заяви № 5355/15, № 44913/15 та № 50853/15, від 05 липня 2016 року). Уряд стверджував про непереконливість пояснень заявників про те, що вони нібито втратили свої документи про право власності через напад на їхні будинки, оскільки (і) заявники були завчасно попереджені про напад, (іі) деякі будинки були продані (з чого випливає, що власники мали відповідні документи про право власності), (ііі) копії документів про право власності могли бути отримані з державних реєстрів та архівів та (iv) у своєму цивільному позові, поданому у рамках кримінальної справи, деякі заявники вимагали дуже конкретну суму (що дозволяє припустити наявність у них певних документів, на яких ґрунтувалися ці вимоги). Отже, Уряд вважав скаргу заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції явно необґрунтованою.

175. Заявники не погодились із Урядом щодо розміру заподіяної їхнім будинкам шкоди, посилаючись на надані ними фотографії (див. пункт 15) та їхні власні показання. Вони вважали невірним порівняння зі справою "Лісний та інші проти України та Росії" (Lisnyy and Others v. Ukraine and Russia), оскільки на відміну від цієї справи, сам факт завдання шкоди їхнім будинкам не оскаржувався; оскаржувався лише розмір цієї шкоди. Більше того, вони належали до особливо вразливої групи через свою етнічну приналежність до ромів та перебували у ситуації, рівнозначній ситуації внутрішньо переміщених осіб. Зокрема, посилаючись на пояснення тринадцятого та шістнадцятої заявників (див. пункт 14), вони стверджували, що лише "деякі" з них продали свої будинки за "невелику суму грошей". Вони вважали, що саме Уряд повинен був шукати у реєстрах та архівах докази прав власності заявників. Крім того, вони вважали, що висновок Уряду (про необґрунтованість їхньої скарги через відсутність доказів) ґрунтувався на расових стереотипах про відсутність у ромів коріння.

B. Оцінка Суду

176. Суд зазначає, що Уряд також висунув заперечення щодо невичерпання заявниками національних засобів юридичного захисту та недотримання ними правила шестимісячного строку. Проте він не вважає за необхідне розглядати ці заперечення з огляду на те, що ця частина заяви у будь-якому разі є неприйнятною з таких причин.

177. Суд зазначає, що заявники не надали жодних доказів в обґрунтування своїх вимог (див. згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Лісний та інші проти України та Росії" (Lisnyy and Others v. Ukraine and Russia), пункти 28-32, та, для порівняння, рішення у справі "Керімова та інші проти Росії" (Kerimova and Others v. Russia), заява № 17170/04 та 5 інших заяв, пункти 292 та 293, від 03 травня 2011 року). Заявники не спростували довід Уряду, підтверджений наданими під час провадження на національному рівні поясненнями деяких заявників (див. пункт 14), про те, що колишні жителі-роми смт Петрівка змогли продати свої будинки у цьому селищі після нападу, чим переконливо доводилась наявність у них доказів права власності.

178. Проте заявники не надали жодної інформації щодо цих угод або будь-якої відповідної документації. Вони також не надали детального опису втраченого майна, у тому числі описів будинків та предметів побуту, не вказали, хто із заявників був власниками. Вони не посилалися на які-небудь конкретні спроби свої чи своїх представників отримати докази з державних реєстрів, які були доступні їм, навіть якщо Суд був готовий прийняти їхні твердження про втрату документів внаслідок переселення. Останнє також стосувалося першого заявника. Дійсно не оскаржувалося, що будинок, в якому він жив, був серйозно пошкоджений внаслідок пожежі (див пункт 118) і тому, ймовірно, не міг бути проданий. Проте залишається фактом те, що він не надав жодних доказів свого права власності чи будь-яких спроб отримати такі докази з державних реєстрів або навіть детального опису свого майна.

179. За таких обставин Суд вважає, що заявники не виклали належним чином і не обґрунтували свою скаргу та не надали обґрунтованого пояснення своєї неспроможності зробити це. Отже, їхня скарга за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції також є необґрунтованою.

180. Суд доходить висновку, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

181. Заявники скаржились на відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами. Вони посилалися на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

182. Уряд заперечив проти цього аргументу.

183. Суд, визнавши неприйнятними деякі скарги за статтею 3 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, див. пункти 150 та 180), доходить висновку, що не було подано небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції у зв’язку з цими скаргами (див., наприклад, рішення у справі "Валерій Фуклєв проти України" (Valeriy Fuklev v. Ukraine), заява № 6318/03, пункт 98, від 16 січня 2014 року); отже, ця частина скарги за статтею 13 Конвенції має бути відхилена як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

184. Інша частина скарги за статтею 13 не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

185. Проте, з огляду на наведені висновки Суд не вважає за необхідне розглядати її окремо, оскільки вона входить до вже розглянутих скарг за статтями 3 та 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Сергій Савенко проти України" (Sergey Savenko v. Ukraine), заява № 59731/09, пункт 48, від 24 жовтня 2013 року).

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

186.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

187. Перші три, п’ята - п’ятнадцятий, вісімнадцятий та дев’ятнадцятий заявники кожний вимагали 85 984,52 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Їхні вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди наведені у Додатку. Четвертий заявник вимагав 36 684 євро в якості відшкодування моральної шкоди, проте не подав вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди.

188. Уряд вважав, що не було причинно-наслідкового зв’язку між шкодою, яку вимагали заявники, та встановленими порушеннями. У будь-якому разі він вважав їхні вимоги надмірними.

189. З огляду на свої висновки щодо скарги заявників за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції , Суд відхиляє вимогу заявників щодо відшкодування матеріальної шкоди. З іншого боку, ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає розумним присудити такі суми в якості відшкодування моральної шкоди:

(i) по 11 000 євро другому, третьому, шостій - дев’ятій, одинадцятому, тринадцятому - п’ятнадцятому, вісімнадцятому та дев’ятнадцятому заявникам та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись на ці сумі; та

(ii) по 9 000 євро першому, четвертому, п’ятій, десятому та дванадцятому заявникам та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись на ці суми.

B. Судові та інші витрати

190. Заявники не подали вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

191. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Вирішує вилучити зі свого реєстру заяву у частині щодо сімнадцятого заявника.

2.Постановляє, що дружина вісімнадцятого заявника, пані Любов Леонтівна Циня, має право брати участь у цьому провадженні від його імені.

3.Оголошує неприйнятною заяву у частині щодо шістнадцятої заявниці.

4.Оголошує:

прийнятними:

(a) скарги за статтею 3 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтями 13 та 14 Конвенції, подані другим, третім, шостою - дев’ятою, одинадцятим, тринадцятим - п’ятнадцятим, вісімнадцятим та дев’ятнадцятим заявниками; та

(b) скарги за статтею 8 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтями 13 та 14 Конвенції.

5.Оголошує решту скарг у заяві неприйнятними.

6.Постановляє, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції щодо другого, третього, шостої - дев’ятої, одинадцятого, тринадцятого - п’ятнадцятого, вісімнадцятого та дев’ятнадцятого заявників.

7.Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції щодо другого, третього, шостої - дев’ятої, одинадцятого, тринадцятого - п’ятнадцятого, вісімнадцятого та дев’ятнадцятого заявників.

8.Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції з огляду на роль, яку відіграли державні органи, перед початком та під час нападу на будинки заявників, а також непроведенням ними ефективного розслідування нападу.

9.Постановляє, що немає необхідності розглядати інші аспекти скарг заявників.

10.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) по 11 000 (одинадцять тисяч) євро другому, третьому, шостій - дев’ятій, одинадцятому, тринадцятому - п’ятнадцятому, вісімнадцятому та дев’ятнадцятому заявникам та додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) по 9 000 (дев’ять тисяч) євро першому, четвертому, п’ятій, десятому та дванадцятому заявникам і додаткового суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

11.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 листопада 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.