B. Заявники I групи
1. Прийнятність
(a) Вичерпання національних засобів юридичного захисту
(i) Доводи сторін
95. На думку Уряду, заявники мали усвідомлювати нездатність слідства встановити з достатньою чіткістю конкретну особу, яка понесла б кримінальну відповідальність за насильство, вчинене натовпом. Натомість подання позову про відшкодування шкоди проти місцевої ради чи відділу міліції було єдиним доступним їм ефективним засобом юридичного захисту. Фактично 23 грудня 2005 року заявники подали позов проти ради про відшкодування шкоди, вимагаючи відшкодування шкоди у зв’язку з їхнім виселенням (див. пункт 46). Скориставшись цим засобом юридичного захисту, вони втратили право стверджувати про його неефективність. Проте вони не оскаржили ухвалу суду першої інстанції про відмову у задоволенні їхнього позову (див. пункт 47). Вони також не подали адміністративний позов про відшкодування шкоди проти працівників міліції. Уряд навів приклади з практики національних судів, згідно з якими такі позови про відшкодування шкоди могли вважатися ефективними.
96. Уряд також зазначив, що заявники не оскаржили постанову про зупинення кримінального провадження вищестоящому прокуророві.
97. Заявники зазначили, що Суд встановлював порушення Конвенції, коли держави не проводили ефективне розслідування випадків масового насилля (див. рішення у справах "Ураніо Токсо та інші проти Греції" (Ouranio Toxo and Others v. Greece), заява № 74989/01, пункт 43, ЄСПЛ 2005-X (витяги), "Члени Глданської конгрегації Свідків Ієгови та інших проти Грузії" (Members of the Gldani Congregation of Jehovah’s Witnesses and Others v. Georgia), заява № 71156/01, пункт 124, від 03 травня 2007 року, та "Ідентоба та інші проти Грузії" (Identoba and Others v. Georgia), заява № 73235/12, пункти 75-78, від 12 травня 2015 року). Для них це було чіткою ознакою того, що вони могли очікувати ефективного розслідування нападу. Вони намагалися ініціювати таке кримінальне провадження і, таким чином, дотрималися вимоги вичерпання національних засобів юридичного захисту. Лише після того, як стало зрозуміло, що розслідування було неефективним, вони звернулися до Суду.
(ii) Оцінка Суду
98. Відповідні принципи практики Суду щодо правила вичерпання національних засобів юридичного захисту викладені в рішенні у справі "Мокану та інші проти Румунії" [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заяви № 10865/09 та 2 інших, пункти 120-127, ЄСПЛ 2014 (витяги).
99. У відповідь на довід Уряду, що заявники мали подати цивільні позови про відшкодування шкоди, Суд зазначає, що фактично кримінальну справу було порушено у зв’язку з нападом на будинки заявників і заявники брали активну участь у ній (див. пункти 30-44 та 109). Відповідно заявники скористалися національним засобом юридичного захисту, який згідно з практикою Суду був ефективним національним засобом юридичного захисту для таких скарг (див., наприклад, рішення у справі "M.C. та A.С. проти Румунії" (M.C. and A.C. v. Romania), заява № 12060/12, пункт 61, від 12 квітня 2016 року). Оскільки розслідування стосувалося нападу в цілому, його результат був важливим для всіх заявників, незалежно від того, був їм наданий офіційний статус у провадженні на національному рівні, чи ні (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Д.Х. та інші проти Чеської Республіки" [ВП] (D.H. and Others v. the Czech Republic) [GC], заява № 57325/00, пункти 120-122, ЄСПЛ 2007-IV).
100. Стосовно аргументу Уряду про можливість заявників оскаржити постанову про зупинення слідства вищестоящому прокуророві Суд зазначає, що фактично представники заявників при зверненні до Генерального прокурора України висунули аргументи, якими ставили під сумнів правомірність зупинення слідства, зокрема, щодо невстановлення винних осіб; а обласна прокуратура, розглянувши цю скаргу по суті, залишила без змін рішення про зупинення розслідування (див. пункти 38 та 39). З огляду на відсутність у заявників доступу до матеріалів справи (див. пункт 43) Суд не переконаний, що вони могли надати більш детальні аргументи щодо цього (див., для порівняння, рішення у справі "Бетаєв та Бетаєва проти Росії" (Betayev and Betayeva v. Russia), заява № 37315/03, пункт 89, від 29 травня 2008 року).
101. У світлі зазначеного Суд вважає, що заява не може бути відхилена через невичерпання національних засобів юридичного захисту. Тому заперечення Уряду має бути відхилене.
(b) Дотримання правила шестимісячного строку
(i) Доводи сторін
102. Уряд доводив, що скарги заявників були подані поза межами шестимісячного строку. Він навів два аргументи щодо цього.
103. По-перше, Уряд стверджував, що порушене у зв’язку з нападом кримінальне провадження було остаточно зупинене 05 квітня 2006 року; заявники були поінформовані про це рішення не пізніше 25 вересня 2008 року і з того часу жодні слідчі дії не вживалися. Уряд вважав підробленим адресований п. Стоянову лист від 13 липня 2009 року, в якому зазначалося про відновлення слідства на короткий період у 2009 році (див. пункти 44 та 91). Більше того, у поданому в 2007 році до адміністративного суду позові заявники стверджували, що вже вважали слідство неефективним. Отже, не пізніше 25 вересня 2008 року заявники мали зрозуміти, що слідство у кримінальній справі було неефективним, і тоді звернутися до Суду. Проте фактично заявники звернулися до Суду більше ніж через шість місяців після цієї дати.
104. По-друге, Уряд також стверджував, що рішення селищної ради щодо виселення ромів із селища було скасовано 21 квітня 2003 року, коли рішення національного суду від 21 березня 2003 року (див. пункт 45) набрало законної сили та стало обов’язковим. Отже, рішення ради "не могли бути підставою для будь-яких дій" після першої зазначеної дати. Заявники подали свою заяву більш ніж через шість років після цієї дати.
105. Посилаючись на рішення Суду у справі "Чірагов та інші проти Вірменії" [ВП] (Chiragov and Others v. Armenia [GC] (заява № 13216/05, пункт 137, ЄСПЛ 2015), заявники доводили, що вимога продемонструвати належну старанність у підтриманні своїх скарг була менш нагальною у справах щодо втрати майна, ніж у справах щодо насильницької втрати життя, оскільки у першому випадку докази з меншою вірогідністю могли бути втрачені із часом. Вони посилалися на свої аргументи щодо листа від 13 липня 2009 року, в якому зазначалося про відновлення слідства у 2009 році (див. пункти 44 та 89).
(ii) Оцінка Суду
106. Відповідні принципи практики Суду щодо правила шестимісячного строку викладені у згаданому рішенні у справі "Мокану та інші проти Румунії" (Mocanu and Others v. Romania) (див. пункти 259-266). Відповідно до цих принципів у справах щодо розслідування жорстокого поводження від заявників очікується вжиття заходів з метою відслідковування прогресу у розслідуванні або його відсутності та подання їхніх заяв з належною оперативністю одразу після того, як вони дізналися чи повинні були дізнатися про неефективність кримінального розслідування (див. там само, пункт 263). Покладене на заявників зобов’язання проявляти старанність містить два різні, але тісно пов’язані аспекти: з одного боку, заявники мають оперативно контактувати з національними органами влади щодо прогресу відповідного розслідування, що передбачає необхідність старанно повідомляти про скарги, оскільки будь-яка затримка може поставити під загрозу ефективність розслідування; з іншого боку, вони повинні невідкладно подати свою заяву до Суду, як тільки дізналися чи мали дізнатися про неефективність розслідування (там само, пункт 264).
107. Суд погоджується з Урядом, що якби заявники скаржились на рішення селищної ради від 09 вересня 2002 року, Суд мав би дійти висновку, що така скарга була подана поза межами шестимісячного строку. Проте Суд вважає, що заявники посилалися на рішення селищної ради лише як на доказ причетності державних органів до нападу на їхні будинки, який став предметом подальшого розслідування у кримінальний справі.
108. Стосовно розслідування у кримінальній справі та дотримання заявниками обов’язку проявляти старанність у зв’язку з цим Суд зазначає, що дотримання заявниками першого аспекту цього обов’язку не оскаржується (див. пункт 95).
109. Стосовно другого аспекту Суд зазначає (див. пункт 106 in fine), що протягом усього розслідування заявники підтримували постійний контакт з державними органами, проявляючи активний інтерес до провадження (див., для порівняння, згадане рішення у справі "M.C. та A.С. проти Румунії" (M.C. and A.C. v. Romania), пункт 78; а також як протилежний приклад рішення у справі "Нарін проти Туреччини" (Narin v. Turkey), заява № 18907/02, пункт 46, від 15 грудня 2009 року, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Франдеш проти Румунії" (Frandeє v. Romania), заява № 35802/05, пункт 21, від 17 травня 2011 року). Зупинення провадження не було ініційоване, ані будь-яким іншим чином спричинене діями або бездіяльністю заявників (див. згадане рішення у справі "M.C. та A.С. проти Румунії" (M.C. and A.C. v. Romania), пункт 75).
110. Після першого зупинення у 2003 році слідство у кримінальній справі відновлювалось на короткий період часу у 2006 році (див. пункти 35 та 41). До того ж заявники були впевнені, що заходи для встановлення винних осіб вживались навіть у період, коли формально слідство було зупинене (див. пункт 37). З огляду на характерну цій стадії провадження секретність, заявники обґрунтовано вірили у такі гарантії (там само, пункт 77; див. також пункт 56). Зрештою 13 липня 2009 року, тобто менше ніж за шість місяців до подання цієї заяви до Суду, заявники були поінформовані про відновлення слідства (див. пункт 44). Як Суд вже зазначив, він не має достатніх підстав сумніватися у достовірності відповідного листа (див. пункт 91).
111. За таких обставин Суд не може звинуватити заявників у довірі до системи (там само, пункт 77), наданні державним органам презумпції довіри та очікуванні подальшого прогресу, перш ніж подати заяву до Суду, оскільки з огляду на отриману заявниками від державних органів інформацію існувала реалістична можливість того, що слідчі дії могли і далі вживатися (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Мокану та інші проти Румунії" (Mocanu and Others v. Romania), пункт 280).
112. У світлі зазначеного Суд вважає, що заява не була подана поза встановленим строком. Тому заперечення Уряду має бути відхилене.
(c) Висновок щодо прийнятності
113. Отже, Суд доходить висновку, що скарги заявників I групи за статтею 3 Конвенції (окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції) не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Жодних інших підстав для визнання їх неприйнятними встановлено не було. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
(a) Доводи сторін
114. Заявники доводили, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з допущенням державними органами вчинення нападу (перш за все, селищною радою та міліцією), їхньою неспроможністю запобігти та ефективно розслідувати його, а також погіршенням житлових умов заявників після переселення.
115. Заявники стверджували, що рішення селищної ради становило підбурювання до насильства. У зв’язку з цим вони посилались на згадане рішення у справі "Ураніо Токсо та інші проти Греції" (Ouranio Toxo and Others v. Greece) (пункт 42). Заявники могли не боятися за своє життя при поверненні для огляду свого майна, але було б нерозумно очікувати, що вони далі проживатимуть у місці, де єдиним захистом, на який вони могли розраховувати, було завчасне попередження рятуватися втечею. Те, що більшість заявників не була свідком нападу на їхні будинки, не виключає застосовності статті 3 Конвенції, оскільки згідно з рішенням Суду у справі "M.С.С. проти Бельгії та Греції" [ВП] (M.S.S. v. Belgium and Greece) [GC] (заява № 30696/09, пункти 249-264, ЄСПЛ 2011) стаття 3 Конвенції могла застосовуватися у випадку, якщо члени особливо вразливої групи втратили житло за обтяжуючих обставин.
116. Уряд стверджував, що необхідний для застосування статті 3 Конвенції поріг жорстокості досягнутий не був. Зокрема, посилаючись на рішення Суду у справах "Сельчук та Аскер проти Туреччини" (<…>) (від 24 квітня 1998 року, пункт 77, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-II), і "Айдер та інші проти Туреччини" (Ayder and Others v. Turkey) (заява № 23656/94, пункт 109, від 08 січня 2004 року), Уряд стверджував, що відповідно до практики Суду вирішальними для застосування статті 3 Конвенції у зв’язку зі знищенням будинку були два фактори, а саме: (i) фактор несподіванки та (ii) спостерігання заявником особисто за знищенням його будинку. Жоден з них не був присутнім у цій справі, оскільки роми (i) були попереджені селищним головою та працівниками міліції про можливість вчинення погрому та (іі) втекли; крім того, ніхто з них не спостерігав за нападом. Це також стосувалося і дев’ятої заявниці, яка у своїх первинних поясненнях не зазначила, що особисто спостерігала за нападом (див. пункт 18).
117. Як принаймні стверджувалося, жодних доказів того, що державні органи спровокували знищення майна заявників, не було. Навпаки, селищний голова та працівники міліції попередили заявників про можливий погром та попросили їх покинути свої будинки. Вочевидь деякі працівники міліції були присутні під час "погрому", проте жодних доказів підбурювання ними до насильства, не кажучи вже про участь у ньому, не було. Вбачається, що спочатку працівники міліції стримували натовп, а потім, коли це стало можливим, розігнали його. Рішення місцевої ради щодо виселення було швидко скасоване. Коротко кажучи, жодних доказів того, що виселення заявників було частиною державної політики, не було (див. також пункт 154).
118. Також не було доказів спалення будинків заявників, що стало фактором для встановлення порушення у згаданих рішеннях у справах "Сельчук та Аскер проти Туреччини" (<…>) і "Айдер та інші проти Туреччини" (Ayder and Others v. Turkey) та в рішенні у справі "Молдован та інші проти Румунії" (№ 2) (Moldovan and Others v. Romania (no. 2) (заяви № 41138/98 та № 64320/01, ЄСПЛ 2005-VII (витяги). Згорів лише будинок першого заявника, проте переконливих доказів того, що це було наслідком підпалу, а не нещасного випадку, не було (див. пункт 12). Іншим будинкам була заподіяна шкода, але вони не були знищені, що підтверджується можливістю заявників та інших жителів-ромів оглянути свої будинки та згодом продати їх. Заявники не надали доказів щодо розміру завданої їхнім будинкам шкоди або стверджуваних важких житлових умов, у яких вони жили внаслідок переселення.
(b) Оцінка Суду
(i) Відповідні загальні принципи
(a) Встановлення відповідальності
119. Договірна Держава нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов’язків (див. рішення у справі "В.К. проти Росії" (V.K. v. Russia), заява № 68059/13, пункт 174, від 07 березня 2017 року). Проте держава також може нести відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. згадане рішення у справі "Молдован та інші проти Румунії (№ 2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), пункт 94). Мовчазна згода або потурання органами влади Договірної Держави діям приватних осіб, які порушують конвенційні права інших осіб у межах її юрисдикції, можуть також покладати на цю державу відповідальність за Конвенцією (див. рішення у справі "Кіпр проти Туреччини" [ВП] (Cyprus v. Turkey) [GC], заява № 25781/94, пункт 81, ЄСПЛ 2001-IV).
(b) Мінімальний рівень суворості
120. Жорстоке поводження має досягти мінімального рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка такого мінімального рівня залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а у деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я потерпілого. Крім того, фактори включають в себе мету жорстокого поводження, разом із його наміром або мотивом, хоча відсутність будь-якого наміру принизити або зневажити потерпілого не може цілком виключити встановлення порушення статті 3 Конвенції. Слід також враховувати контекст жорстокого поводження, наприклад, атмосфера підвищеної напруженості та емоцій. Жорстоке поводження, яке досягає такого мінімального рівня суворості, зазвичай включає у себе фактичне заподіяння тілесних ушкоджень або сильне фізичне чи душевне страждання. Проте навіть за відсутності цих аспектів, коли поводження принижує чи ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги до її людської гідності чи нехтування нею, або викликає відчуття страху, тривоги чи неповноцінності, здатне зламати моральний та фізичний опір особи, його можна характеризувати як таке, що принижує людську гідність і підпадає під встановлену статтею 3 Конвенції заборону (див. рішення у справі "Буїд проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 86 та 87, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями у ньому).
121. Слід також підкреслити, що стаття 3 Конвенції не може обмежуватися лише фізичним жорстоким поводженням; вона також стосується і заподіяння психологічних страждань (див. рішення у справі "Р.Б. проти Угорщини" (R.B. v. Hungary), заява № 64602/12, пункт 45, від 12 квітня 2016 року). Так, Суд встановив, що саме залякування застосуванням катувань може становити нелюдське поводження (див. рішення у справі "Гефген проти Німеччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 22978/05, пункт 108, ЄСПЛ 2010). Суд дійшов такого самого висновку щодо побоювання майбутніх нападів, коли вже траплялись випадки домашнього насильства (див. рішення у справі "Єремія проти Республіки Молдова" (Eremia v. the Republic of Moldova), заява № 3564/11, пункт 54, від 28 травня 2013 року). Суд також визнав застосовність статті 3 Конвенції у справі, в якій озброєні працівники міліції у масках увірвалися в будинок заявників (де були присутні неповнолітні діти), направили зброю на заявників та погрожували вбивством (див. рішення у справі "Хрістови проти Болгарії" (Hristovi v. Bulgaria), заява № 42697/05, пункт 80, від 11 жовтня 2011 року).
У рішенні у справі "Східно-африканські азіати проти Сполученого Королівства" (East African Asians v. United Kingdom) (доповідь Комісії від 14 грудня 1973 року, Рішення і доповіді 78-A, с. 62, пункт 207) Європейська комісія з прав людини розглянула поняття поводження, що принижує гідність, за статтею 3 Конвенції та зазначила, що "поводження з особою може вважатись таким, що "принижує гідність" у розумінні статті 3 Конвенції, "якщо воно грубо принижує її перед іншими або змушує його діяти проти своєї волі чи совісті" (пункт 195 висновку Комісії). Комісія також зазначила, що "... за певних обставин дискримінація за ознакою раси може сама по собі становити поводження, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції. ... [П]ублічне виділення групи осіб для диференційованого поводження за ознакою раси за певних обставин може становити особливу форму приниження людської гідності..." (там само, пункт 207).
122. Однак не кожна форма залякування, навіть якщо вона стосується великої групи осіб, призведе до застосування статті 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Караахмед проти Болгарії" (Karaahmed v. Bulgaria), заява № 30587/13, пункти 74-77, від 24 лютого 2015 року, яка стосувалася здебільшого словесного залякування віруючих мусульман натовпом протестувальників), якщо загроза досягнула певного рівня серйозності та була спрямована на потерпілих, як на членів конкретної етнічної чи расової групи, вона може призвести до застосування статті 8 Конвенції (див. рішення у справі "Кірай та Дьомьотьор проти Угорщини" (<…>), заява № 10851/13, пункт 43, від 17 січня 2017 року, в якій заявники, роми - жителі селища, знаходилися у своїх будинках та спостерігали загрозливу демонстрацію, під час якої викрикували антиромські промови та кидали предмети у їхні будинки, та яку працівники поліції контролювали і стримували, проте не розганяли).
123. Суд також встановив, що у випадку загрозливих дій третьої сторони присутність значної кількості працівників поліції, які захищають заявників, відіграє роль у пом’якшенні наслідків таких дій, що призведе до незастосовності статті 3 Конвенції, тоді як стаття 8 Конвенції застосовуватиметься (див. згадане рішення у справі "Р.Б. проти Угорщини" (R.B. v. Hungary), пункти 51 та 52). Для порівняння, у згаданому рішенні у справі "Ідентоба та інші проти Грузії" (Identoba and Others v. Georgia) (див. пункт 70) Суд при класифікації поводження, якого зазнали заявники від приватних осіб - протестувальників, як такого, що підпадає під дію статті 3 Конвенції, встановив, що неналежний захист заявників працівниками поліції мав важливе значення для справи. В іншому контексті Суд, встановлюючи, що поводження, якого зазнали заявники, порушувало статтю 3 Конвенції та навіть становило катування, визнав таким, що стосується справи утримання їх у місці, де панувало беззаконня ("zone de non-droit"), а/і дія найосновніших гарантій прав була зупинена, і тому вони не мали жодного захисту від зловживань (див. рішення у справі "Аццоліна та інші проти Італії" (Azzolina and Others v. Italy), заяви № 28923/09 та № 67599/10, пункти 134 та 137, від 26 жовтня 2017 року).
(g) Позитивні зобов’язання
124. Зобов’язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції гарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права та свободи, визначені в Конвенції, у поєднанні зі статтею 3 Конвенції вимагає від держав вжиття заходів для забезпечення того, щоб особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією, не піддавалися катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню, у тому числі такому жорстокому поводженню з боку приватних осіб. Це позитивне зобов’язання захищати має тлумачитися таким чином, щоб не покладати надмірний тягар на державні органи, зважаючи, зокрема, на непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який повинен робитись з урахуванням пріоритетів та ресурсів. Отже, не кожен ризик жорстокого поводження може породжувати конвенційну вимогу щодо вжиття державними органами заходів з метою запобігання цьому ризику. Проте необхідні заходи повинні принаймні забезпечувати ефективний захист, зокрема, для дітей та інших вразливих осіб, і включати розумні кроки щодо запобігання жорстокому поводженню, про яке державні органи знали або повинні були знати (див. рішення у справі "О’Кіфф проти Ірландії" [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC], заява № 35810/09, пункт 144, ЄСПЛ 2014 (витяги).
125. Крім того, стаття 3 Конвенції вимагає від державних органів проведення офіційного ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження, навіть якщо таке поводження було здійснене приватними особами (див. рішення у справі "Т.М. та C.M. проти Республіки Молдова" (T.M. and C.M. v. the Republic of Moldova), заява № 26608/11, пункт 38, від 28 січня 2014 року).
126. Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження повинно бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що державні органи повинні завжди докладати значних зусиль для з’ясування того, що сталося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закінчення свого розслідування або використовувати їх для обґрунтування своїх рішень. Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, які стосуються події, inter alia, показання свідків та висновки судово-медичних експертиз (див. рішення у справі "Ель-Масрі проти колишньої Югославської Республіки Македонії" [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 183 та 184, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями у ньому).
127. Загалом, для того, щоб розслідування було ефективним, відповідальні за його проведення установи та особи повинні бути незалежними від тих, кого воно стосується. Це означає не лише відсутність будь-якого ієрархічного або інституційного зв’язку, а й існування незалежності на практиці. Однак, незалежно від того, яка форма розслідування застосовується, державні органи повинні діяти за власною ініціативою. Крім того, щоб бути ефективним, розслідування має бути здатним призвести до встановлення та покарання винних осіб. Воно також має бути достатньо широким, щоб дозволити слідчим органам взяти до уваги не лише дії представників держави, які безпосередньо застосовували силу, але й усі супутні обставини. Хоча це є не зобов’язанням досягнення результатів, а зобов’язанням вжиття заходів, будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню походження тілесних ушкоджень або винних осіб, може призвести до порушення необхідного стандарту ефективності (див. загадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункти 118-120).
128. При розслідуванні насильницьких злочинів, таких як акти жорстокого поводження, державні органи влади зобов’язані вжити всіх розумних заходів для викриття будь-якого расистського мотиву та встановити, чи відігравали будь-яку роль у події етнічна ворожнеча або упередження. Часто на практиці доведення расистського мотиву є важким. Обов’язок держави-відповідача розслідувати можливі расистські підтексти насильницького злочину є обов’язком докласти всіх можливих зусиль і не є абсолютним. Державні органи повинні вжити всіх розумних заходів за відповідних обставин для збирання та захисту доказів, дослідити всі практичні засоби виявлення правди та винести цілком обґрунтоване, безстороннє та об’єктивне рішення, не упускаючи підозрілі факти, які можуть свідчити про злочин на расовому підґрунті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Начова та інші проти Болгарії" [ВП] (Nachova and Others v. Bulgaria) [GC], заяви № 43577/98 та № 43579/98, пункт 160, ЄСПЛ 2005-VII). Однакове ставлення до випадків насильства та жорстокості, що мають дискримінаційне підґрунтя, та випадків, що такого підґрунтя не мають, означатиме потурання специфічному характеру вчинків, які є особливо руйнівними для основоположних прав. Неспроможність провести відмінність між способами розв’язання ситуацій, що суттєво відрізняються, може становити неправомірне поводження, несумісне з вимогами статті 14 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Ідентоба та інші проти Грузії" (Identoba and Others v. Georgia), пункт 67).
(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі
(a) Матеріальний аспект статті 3 Конвенції у поєднані зі статтею 14 Конвенції
129. На цьому етапі Суд вважає за необхідне (i) прокоментувати мотиви нападу на будинки заявників та (ii) оцінити роль державних органів у переселенні заявників.
130. Щодо першого питання Суду достатньо зазначати, що ні на національному рівні, ні у цьому Суді не оскаржувалося по суті те, що напад на будинки заявників був обумовлений антиромськими настроями серед жителів селища. Слід зазначити, що натовп, як вбачалося, частково був вмотивований бажанням помститися родинам, члени яких були причетні до вбивства, яке призвело до подій (див., для порівняння, рішення у справі "Федорченко та Лозенко проти України" (Fedorchenko and Lozenkov. Ukraine), заява № 387/03, пункт 68, від 20 вересня 2012 року, у якій будинки ромів були спалені під час нападу, який, як стверджувалося, був спрямований на будинки торговців наркотичними засобами).
131. Щодо ролі державних органів у нападі, вбачається, що не тільки працівники місцевої міліції селища, але й працівники міліції районного рівня знали про приготування погрому досить завчасно, щоб викликати жителів-ромів на зустріч та попередити, щоб вони поїхали (див. пункт 29). Отже, інформації про те, чому вони не втрутилися, щоб захистити будинки заявників, немає. Зокрема, у жодному з рішень національних судів не стверджувалося, що напад відбувся настільки раптово або настільки перенавантажив ресурси міліції, чим виправдовувалося рішення про обмеження втручання міліції та просте намагання мінімізувати шкоду порадою заявникам рятуватися втечею (див. згадане рішення у справі "Кірай та Дьомьотьор проти Угорщини" (<…>), пункти 63-69, та ухвалу щодо прийнятності у справі "П.Ф. та Е.Ф. проти Сполученого Королівства" (P.F. and E.F. v. the United Kingdom), заява № 28326/09, пункти 40-47, від 23 листопада 2010 року).
132. З матеріалів справи вбачається, що представники держави прямо закликали заявників покинути селище, оскільки вони або не бажали або вважали себе нездатними захистити їх від нападу натовпу. Суд також вважає встановленим, що працівники міліції були присутніми під час розкрадання будинків заявників, але не вжили жодних помітних спроб втрутитися. Ця присутність у поєднанні з рішенням селищної ради від 09 вересня 2002 року, яким, як вбачається, було підтримано виселення із селища "соціально небезпечних осіб" (див. пункт 11), становила прояв офіційного схвалення дій нападників.
133. Хоча скасування рішення ради через декілька місяців є позитивним фактом (див. пункт 45), це є несуттєвим для оцінки тяжкості нападу, його впливу на заявників на той момент, коли він стався, та його безпосередніх наслідків. Крім того, хоча у рішенні ради від 09 вересня 2002 року не містилось посилань на етнічну приналежність осіб, які мали бути виселені з огляду на контекст та попереднє рішення ради від 08 вересня 2002 року, немає сумнівів, що воно стосувалося жителів-ромів.
134. Отже, попереджені про напад заявники знаходились у ситуації, в якій мали дійти висновку, що через їхні сімейні стосунки та етнічну приналежність вони не могли розраховувати на захист законом у місці, де вони постійно проживали протягом значного періоду часу (див. Додаток). Таким чином, рішення покинути свої будинки перед нападом було не результатом здійснення їхнього власного бажання, а способом захистити свою фізичну недоторканість. Їхні почуття страху, страждань, безпорадності та неповноцінності посилювались усвідомленням того, що їхні будинки, ймовірно, будуть розкрадені, і вони не зможуть їх захистити, не ризикуючи своїм життям. Зрештою це дуже принизило їхню гідність. Суд доходить висновку, що роль працівників міліції, які вирішили не захищати заявників, а лише порадили їм поїхати перед "погромом" (див. пункт 12), і те, що ці події включали в себе проникнення та розкрадання будинків заявників великим натовпом, налаштованим проти них як ромів (тобто членів вразливої групи), становили достатньо серйозну образу гідності заявників, щоб характеризуватися як таке, що "принижує гідність", поводження. Ця оцінка виключає необхідність вирішення Судом спору між сторонами щодо того, чи була дев’ята заявниця присутня вдома під час нападу та чи мала протистояти нападникам (див. пункт 18).
135. Отже, Суд не погоджується з оцінкою Уряду (див. пункт 118), що для визнання статті 3 Конвенції застосовної у контексті завдання шкоди майну, заявники обов’язково мають спостерігати за руйнуванням своїх будинків. Обґрунтованість наявності чи відсутності будь-якої відповідної обставини мала розглядатися не окремо, а в контексті всіх обставин справи (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Гефген проти Німеччини" (<…>), пункт 88). З огляду на наведені висновки Суд не вважає цей фактор вирішальним у цій справі.
136. Як випливає з викладеного, Суд вважає встановленим, що:
(i) напад на будинки заявників був умотивований антиромськими настроями;
(ii) працівники міліції не вжили жодних заходів для захисту будинків заявників від нападу, і жодної об’єктивної причини їхньої бездіяльність наведено не було;
(iii) рішення селищної ради та, зокрема, присутність та пасивність працівників міліції на місці нападу виглядали, як офіційне схвалення нападу; та
(iv) напад становив таке, що принижує гідність, поводження, зокрема, з огляду на ставлення державних органів.
137. Отже, щодо заявників I групи було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
(b) Процесуальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції
138. Суд зазначає, що розслідування цього нападу на національному рівні характеризувалося низкою серйозних недоліків.
139. Передусім Суд відмічає наявність у слідчих органів численних доказів того, що місцеві органи влади, у тому числі працівники місцевої міліції, знали про підготовку нападу, не вжили жодних заходів для його запобігання та стояли осторонь, коли він відбувався, вочевидь обмежившись запобіганням людським жертвам (див., наприклад, показання працівників міліції у пункті 31). Проте вбачається, що жодних заходів для розслідування цього аспекту справи вжито не було. Одним з прикладів можна навести, що розслідування злочину, хуліганства (тобто невмотивоване насилля), як вбачається, не охоплювало жодної участі представників держави у подіях, хоча існували інші, більш відповідні, положення Кримінального кодексу України, які могли б бути підґрунтям для порушення кримінальної справи за фактом цих подій (див., наприклад, статті 365 та 367 Кримінального кодексу України, пункт 52, та, для порівняння, згадане рішення у справі "Ідентоба та інші проти Грузії" (Identoba and Others v. Georgia), пункт 76).
140. Більш того, незважаючи на наявність великої кількості інформації, яка вказувала на обізнаність працівників місцевої міліції та селищного голови про підготовку нападу (див., наприклад, пункти 13 та 29), не було вжито жодних заходів для уточнення обсягу та часу її отримання, джерела їхньої інформації, чи знали вони когось з організаторів нападу, чи мали вони контакт із ними та чому вони обмежили свою участь лише попередженням заявників, щоб вони рятувались втечею, а не вжиттям будь-яких кроків для запобігання нападу.
141. Суд також зазначає, що працівники місцевої міліції, які явно відіграли роль у розслідуваних подіях, брали активну участь у самому розслідуванні. Отже, працівники районної міліції брали активну участь при огляді пошкоджених будинків та відбиранні показань на початковій стадії слідства (див. пункти 23 та 26), а згодом, після закінчення активної фази слідства та його зупинення, мали офіційний контроль над ним (див. пункт 41). Дійсно, відповідальним за ключову та активну участь у слідстві був старший слідчий обласної міліції. Проте цьому слідчому допомагала команда, до складу якої входили працівники місцевої міліції (див. пункт 24).
142. Обмеження розслідування у такий спосіб та нездатність розглянути такий явно важливий напрям слідства, вочевидь без достатнього обґрунтування, вказує не лише на неналежність та відсутність ретельності у розслідуванні (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Ідентоба та інші проти Грузії" (Identoba and Others v. Georgia), пункт 75), але і на відсутність незалежності (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Мустафа Тунч і Фечіре Тунч проти Туреччини" [ВП] (<…>) [GC], заява № 24014/05, пункт 222, від 14 квітня 2015 року).
143. Навіть якщо не брати до уваги роль державних органів у подіях, заходи, вжиті для встановлення правопорушників, які були приватними особами, також були недостатніми. З трьох осіб, чітко встановлених як підбурювачі погрому - О.М., П.М. та І.Д. (див. пункт 36), - вочевидь, лише двоє, О.М. та П.М., були допитані. Згідно з наданим Урядом стислим викладом їхніх показань вони заперечували будь-яку особисту причетність до нападів на будинки ромів. Проте немає жодних відомостей, чи допитували їх щодо стверджуваної участі у підбурюванні до нападів. Більше того, вбачається, що тоді як свідки одноголосно заперечували свою особисту участь у нападі на будинки ромів, жоден свідок - навіть О.М. та П.М., - не був допитаний щодо того, чи знали вони кого-небудь з нападників. Це особливо дивно у ситуації працівників міліції, які були присутніми на місці події та особисто спостерігали за нападом і нападниками (див. пункт 31).
144. Зрештою, незважаючи на наявність чітких доказів спрямованості нападу на членів конкретної етнічної групи, він розслідувався як звичайне порушення громадського порядку, а відповідне положення Кримінального кодексу України, конкретно спрямоване на придушення насильства на ґрунті расового та іншого упередження (стаття 161 Кодексу, пункт 52), застосоване не було. Навіть при розгляді такого злочину, як хуліганство, єдине, на яке посилалися державні органи, вочевидь, жодної уваги антиромським упередженням як можливим обтяжуючим обставинам, приділено не було (див. статтю 67 Кримінального кодексу України, у пункті 52). Коротко кажучи, немає жодних доказів проведення державними органами будь-якого розслідування за фактом антиромського упередження як імовірного мотиву злочину (див., для порівняння, загадане рішення у справі "Федорченко та Лозенко проти України" (Fedorchenko and Lozenkov. Ukraine), пункт 69).
145. Наведені висновки у цій конкретній справі також мають розглядатися з урахуванням міжнародних доповідей, які описують закономірне постійне упереджене ставлення до ромів в Україні, у тому числі з боку певних працівників правоохоронних органів (див. пункти 59-62; див. також згадане рішення у справі "Федорченко та Лозенко проти України" (Fedorchenko and Lozenkov. Ukraine), зокрема, пункти 33 та 68).
146. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що розслідування цих подій не можна вважати ефективним.
147. Отже, щодо заявників I групи було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
(g) Інші скарги
148. З огляду на наведені висновки Суд вважає, що немає необхідності розглядати інші аспекти скарг заявників I групи за статтею 3 Конвенції, як окремо, так і у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, оскільки ці аспекти входять до вже розглянутих скарг за цими положеннями.
C. Заявники II групи
Прийнятність
149. Заявники II групи (див. пункт 94 та Додаток) згідно з їхніми власними показаннями на момент відповідних подій знаходились далеко від своїх будинків, тому не знали про неминучий напад і не були змушені покидати свої будинки, а про заподіяну їм шкоду дізналися лише згодом (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Коляденко та інші проти Росії" (Kolyadenko and Others v. Russia), заява № 17423/05 та 5 інших заяв, пункт 152, від 28 лютого 2012 року). З огляду на свій аналіз та висновки щодо заявників I групи Суд вважає, що ситуація заявників II групи не підпадає під дію статті 3 Конвенції та може бути достатньо розглянута за статтею 8 Конвенції (див. далі).
150. З цього випливає, що скарги першого, четвертого, п’ятої, десятого та дванадцятого заявників за статтею 3 Конвенції окремо або у поєднанні зі статтею 14 Конвенції несумісні з Конвенцією за критерієм ratione materiae та мають бути відхилені відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ ОКРЕМО ТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
151. За статтею 8 Конвенції заявники (I та II групи) скаржилися на неспроможність відповідальної за напад на їхні будинки держави-відповідача захистити їх від нього та провести його ефективне розслідування, а також, що держава несла відповідальність за неналежні житлові умови, в яких вони жили після переселення. Вони також скаржилися на те, що з огляду на зазначене вони зазнали дискримінації через своє ромське походження у порушення статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 8 Конвенції.
152.Стаття 8 Конвенції передбачає:
"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
A. Доводи сторін
1. Уряд
153. На підставі тих самих аргументів, наведених щодо скарг за статтею 3 Конвенції, Уряд стверджував про невичерпання заявниками доступних їм національних засобів юридичного захисту та недотримання правила шестимісячного строку (див. пункти 95, 96, 103 та 104). Заявники не погодилися.
154. Уряд також стверджував про відсутність будь-яких доказів того, що виселення ромів із селища було частиною державної політики. Зокрема, рішення селищної ради було прийняте під тиском натовпу, потім було негайно оскаржене прокурором і скасоване, а тому воно жодним чином не відображало політику держави. Немає жодних доказів якої-небудь загрози для ромів у селищі після 09 вересня 2002 року, хоча певне негативне ставлення до них могло зберегтися. Багато з них могли безпечно повернутися та проживати у своїх будинках до їхнього продажу. Вони не надали достатніх доказів того, що їх примусили продати свої будинки за ціною, нижчою за ринкову, та що плата за них була недостатньою для купівлі нових у іншому місці. Уряд вважав цей фактор, у поєднанні з можливістю заявників продати будинки та переїхати, вирішальним для оцінки скарги заявників за статтею 8 Конвенції. У зв’язку з цим Уряд порівняв висновки Суду в рішеннях у справах (і) "Фадєєва проти Росії" (Fadeyeva v. Russia) (заява № 55723/00, пункт 121, ЄСПЛ 2005-IV) (у якій заявник не міг переїхати і це було підставою для встановлення порушення) та (ii) "Хаттон та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Hatton and Others v. the United Kingdom) [GC] (заява № 36022/97, пункт 127, ЄСПЛ 2003-VIII) (у якій на вартість житла у місці проживання заявників та, відповідно, на їхню можливість переїхати не впливав шум літаків). На думку Уряду ця практика Суду була доречною, оскільки заявники у цій справі фактично скористалися своїм правом переселитися із середовища (у селищі), яке вони вважали пригнічуючим. Крім того, не було жодних доказів погіршення житлових умов заявників після їхнього переселення із селища та звернення заявників за будь-якою допомогою для їхнього поліпшення.
155. Відповідно Уряд вважав, що скарга заявників була явно необґрунтованою та, навпаки, не було порушено положення, на які посилалися заявники.
2. Заявники
156. Заявники стверджували, що факт прийняття рішення селищною радою під тиском натовпу не виключав відповідальності держави. У зв’язку з цим вони посилалися на рішення у справі "Сампаніс та інші проти Греції" (Sampanis and Others v. Greece) (заява № 32526/05, пункти 82 та 83, від 05 червня 2008 року), у якій насильницький спротив батьків неромського походження щодо зарахування до школи дітей ромів не звільняв державу від відповідальності забезпечити для цих дітей рівні умови навчання.
157. Те, що деякі заявники були змушені жити у своїх зруйнованих будинках, поки вирішували, що робити, жодним чином не зменшує той факт, що від них не можна було очікувати подальшого проживання у своїх будинках у таких умовах. Наведене Урядом порівняння ситуації заявників із простим зменшенням вартості будинку свідчить про незмінну нездатність усвідомити серйозність зазнаної ними травми.
B. Оцінка Суду
1. Прийнятність
158. Суд уже розглянув та відхилив заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання правила шестимісячного строку. Суд вважає, що ці заперечення аналогічно мають бути відхилені в частині щодо скарг заявників за статтею 8 Конвенції окремо та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
159. Більше того, всупереч доводам Уряду, зазначені скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
(a) Відповідні загальні принципи
160. Суд нагадує, що хоча мета статті 8 Конвенції головним чином полягає у захисті особи від свавільного втручання державних органів, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання. Окрім цього, на додаток до цього, у першу чергу, негативного зобов’язання можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до приватного та сімейного життя. Ці зобов’язання можуть включати в себе вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері взаємовідносин окремих осіб (див. рішення у справі "X та Y проти Нідерландів" (X and Y v. the Netherlands), від 26 березня 1985 року, пункт 23, Серія А № 91).
161. Крім того, Суд не виключив можливості, що позитивне зобов’язання держави за статтею 8 Конвенції захищати фізичну недоторканість особи може поширюватися на питання, пов’язані з ефективністю розслідування у кримінальній справі (див. згадане рішення у справі "Молдован та інші проти Румунії (№ 2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), пункт 96, яке посилається на рішення у справі "Осман проти Сполученого Королівства" (Osman v. the United Kingdom), від 28 жовтня 1998 року, пункт 128, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII).
162. Як при розгляді справи у контексті (і) позитивного зобов’язання держави вживати розумні та належні заходи для забезпечення прав заявників за пунктом 1 статті 8 Конвенції, так і в контексті (іі) "втручання органів державної влади", виправданого відповідно до пункту 2, застосовні принципи загалом є подібними. В обох випадках слід враховувати справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому; в обох контекстах держава користується певною свободою розсуду при визначенні кроків, які мають бути вжиті для забезпечення дотримання Конвенції. Крім того, навіть для позитивних зобов’язань, які випливають з першого абзацу статті 8 Конвенції, цілі, перераховані у другому абзаці, можуть відігравати певну роль для досягнення необхідного балансу (див. рішення у справі "Пауелл та Рейнер проти Сполученого Королівства" (Powell and Rayner v. the United Kingdom), від 21 лютого 1990 року, пункт 41, Серія А № 172).
163. Суд вже розглядав справи щодо вмотивованого расизмом переслідування без застосування фізичного насилля. Він встановив, що спосіб застосування норм кримінального законодавства був важливим фактором при оцінці того, чи були права заявників захищені настільки неефективно, щоб становити порушення державою-відповідачем позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Кірай та Дьомьотьор проти Угорщини" (<…>), пункт 72).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
164. Суд визнав встановленою наявність серйозних недоліків у діях національних органів влади щодо захисту заявників I групи від нападу на їхні будинки, що призвело до встановлення порушення статті 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.
165. Аналогічні висновки також діють і щодо заявників II групи, оскільки єдиною відмінністю між ними та першою групою було те, що на момент подій 07-10 вересня 2002 року вони були відсутні у селищі та виявили свої будинки пошкодженими лише після повернення до селища згодом. Цей фактор був вирішальним для висновку Суду, що стосовно цих заявників необхідний для застосування статті 3 Конвенції рівень суворості досягнутий не був. Проте це не перешкоджає застосуванню статті 8 Конвенції (див. рішення у справі "Уейнрайт проти Сполученого Королівства" (Wainwright v. the United Kingdom), заява № 12350/04, пункт 43, ЄСПЛ 2006-X).
166. Суд вважає встановленим, що напад був спрямований на будинки всіх заявників, крім шістнадцятої заявниці (див. пункт 84), та в результаті вони мусили переселитися зі своїх будинків.
167. Суд не переконаний аргументом Уряду, що напад призвів лише до короткострокового переселення заявників, оскільки після нього вони могли повернутися до селища та потім вільно вирішили продати свої будинки і переселитися. Суд визнає, що у цій справі, на відміну від згаданої справи "Молдован та інші проти Румунії (№ 2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2) (пункти 22, 25 та 26), немає конкретних фактів, які б доводили, що заявникам активно перешкоджали у поверненні до селища. Дійсно здається, що заявники неявно визнали можливість деяких з них повернутися та проживати у своїх будинках до їхнього продажу. При цьому Суд вважає, що було б нерозумно очікувати, що заявники постійно проживатимуть у пошкоджених будинках у місці, де державні органи чітко повідомили їм, що вони не матимуть захисту від нападів натовпу, особливо в умовах непроведення розслідування та непритягнення до відповідальності за напад жодної особи.
168. Отже, не може бути сумнівів, що заподіяна будинкам заявників шкода становила серйозне та необґрунтоване втручання у право заявників на повагу до їхнього приватного і сімейного життя та житла.
169. Суд повторює свої висновки щодо:
(i) відсутності будь-якої об’єктивної підстави нездатності державних органів захистити заявників;
(ii) ролі державних органів у нападі;
(iii) непроведення ефективного розслідування на національному рівні; та
(iv) загальної інформації про упереджене ставлення до ромів в Україні на час подій, особливо проявлене певними працівниками правоохоронних органів (див. пункти 59-62).
170. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено статтю 8 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції з огляду на роль державних органів до і під час нападу на будинки заявників, а також непроведення ними ефективного розслідування нападу.
171. З огляду на наведені висновки Суд вважає, що немає необхідності розглядати інші аспекти скарги заявників за зазначеними положеннями Конвенції, оскільки ці аспекти входять до вже розглянутих скарг за цими положеннями.
IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ОКРЕМО ТА У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 14 КОНВЕНЦІЇ
