Справа «Михайлова проти України» (Заява № 10644/08)

(c) "Необхідне у демократичному суспільстві"

(i) Відповідні принципи

82. Прикметник "необхідний" у розумінні пункту 2 статті 10 передбачає існування "нагальної суспільної потреби". Під час здійснення оцінки, чи існує така потреба, Договірні Держави мають певну свободу розсуду, але вона супроводжується європейським наглядом, який охоплює як законодавство, так і рішення щодо його застосовування, навіть ті, що ухвалені незалежним судом. Суд, таким чином, уповноважений виносити остаточне рішення щодо того, чи є "обмеження" сумісним зі свободою вираження поглядів, захищеною статтею 10. Завдання Суду при здійсненні його наглядової функції полягає не в тому, щоб підмінити собою національні органи влади, а радше у перегляді в контексті статті 10 рішень, ухвалених ними під час здійснення своїх дискреційних повноважень. Це не означає, що нагляд обмежується лише встановленням того, чи здійснювала держава­відповідач свої дискреційні повноваження обґрунтовано, ретельно та добросовісно; Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у контексті справи в цілому та встановити, чи було воно "пропорційним переслідуваній законній цілі", та чи є доводи, наведені національними органами влади для його обґрунтування, "відповідними та достатніми". При цьому Суд повинен переконатися, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 10, та, крім того, що вони посилалися на прийнятну оцінку відповідних фактів (див. згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 124, з подальшими посиланнями).

83. З іншого боку, той, хто здійснює свою свободу вираження поглядів, бере на себе "обов’язки і відповідальність", обсяг яких залежить від його або її ситуації та технічних засобів, які він або вона використовує (див. рішення у справі "Хендісайд проти Сполученого Королівства" (Handyside v. the United Kingdom), від 07 грудня 1976 року, пункт 49, Серія А № 4). Як зазначено у статті 10, ця свобода підлягає виключенням, які, проте, мають чітко тлумачитися, а необхідність будь-якого обмеження має бути переконливо встановлена (див. рішення у справі "Перна проти Італії" [ВП] (Perna v. Italy) [GC], заява № 48898/99, пункт 39, ЄСПЛ 2003-V). Свобода вираження поглядів сторонами у залі суду не є необмеженою, та певні інтереси, такі як авторитет суду, є достатньо важливими для виправдання обмежень цього права (див. рішення у справі "Маріапорі проти Фінляндії" (Mariapori v. Finland), заява № 37751/07, пункт 62, від 06 липня 2010 року).

84. Проте Суд також доходив висновку, що лише за виключних обставин обмеження, навіть шляхом пом’якшення кримінальної відповідальності, свободи вираження поглядів захисника може визнаватися необхідним у демократичному суспільстві (див. згадані рішення у справах "Нікула проти Фінляндії" (Nikula v. Finland), пункти 54 і 55, та "Кіпріану проти Кіпру" (Kyprianou v. Cyprus), пункт 174). Аналогічні міркування застосовуються до тверджень свідків, які дають показання у суді (див. згадане рішення у справі "Маріапорі проти Фінляндії" (Mariapori v. Finland), пункт 62).

85. Суд пам’ятає про той факт, що втручання у свободу вираження поглядів під час судового розгляду справи також може порушити питання за статтею 6 Конвенції щодо права на справедливий суд. Хоча свобода вираження поглядів сторонами не повинна бути необмеженою, "рівність сторін" та інші міркування щодо справедливості можуть свідчити на користь вільного обміну аргументами між сторонами (див. згадані рішення у справах "Нікула проти Фінляндії" (Nikula v. Finland), пункт 49, та "Маріапорі проти Фінляндії" (Mariapori v. Finland), пункт 63).

86. Насамкінець, характер і суворість застосованих санкцій також є факторами, які слід брати до уваги під час здійснення оцінки пропорційності втручання. Як Суд зазначав раніше, втручання у право на свободу вираження поглядів може негативно вплинути на здійснення цієї свободи. Загалом, хоча охорона установ держави, як гарантів інституційного громадського порядку, компетентними органами влади є законною, домінуюче становище зазначених інститутів вимагає, щоб органи влади виявляли стриманість у питанні порушення кримінальних справ (див., наприклад, згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 127).

(ii) Застосування зазначених принципів у цій справі

87. На підставі фактів справи Суд має встановити, чи було забезпечено справедливий баланс між необхідністю захисту авторитету суду з одного боку та захисту свободи вираження поглядів заявницею з іншого боку.

88. При оцінці адресованих суддям висловлювань Суд у своїй практиці підкреслював, що суди, так само, як і всі інші державні органи, не захищаються від критики та контролю. Таким чином, хоча сторони, безумовно, мають право коментувати здійснення правосуддя з метою захисту своїх прав, їхня критика не повинна виходити за певні межі. Зокрема, слід розрізняти критику та образу. Якщо єдиною метою будь-якої форми вираження поглядів є образа або посягання на гідність суду або його членів, належна санкція не буде, в принципі, становити порушення статті 10 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Скалка проти Польщі" (<...>), заява № 43425/98, пункт 34, від 27 травня 2003 року, "Садай проти Туреччини" (Saday v. Turkey), заява № 32458/96, пункт 36, від 30 березня 2006 року, та "Жугіч проти Хорватії" (<...>), заява № 3699/08, пункт 45, від 31 травня 2011 року).

89. Суд вважає, що у цій справі промова заявниці вийшла за межі простої критики рішень судді М. і сумнівів щодо її безсторонності та перетворилася на особисту критику судді, звинувачення її у неналежній поведінці всупереч її обов’язкам судді. Зокрема, заявниця стверджувала, що суддя М. "не ухвалила ні одного законного рішення у жодній справі, в якій [заявниця] була представником або стороною", "жодного разу не захистила прав [заявниці] або прав осіб, яких представляла [заявниця]", ухвалювала рішення у справі "відповідно до отриманих [нею] вказівок, і закон … не [мав] для [неї] абсолютно ніякого значення". Заявниця також додала, що вона помилялася, стверджуючи, що суддя М. була "компетентною та хорошою суддею" (див. пункт 10; див., для порівняння, рішення у справі "Кінчеш проти Угорщини" (Kincses v. Hungary), заява № 66232/10, пункти 39 і 40, від 27 січня 2015 року, в якій адвокатом було поставлено під сумнів професійну компетенцію судді, який розглядав справу; рішення у справі "Родрігез Равело проти Іспанії" (Rodriguez Ravelo v. Spain), заява № 48074/10, пункт 46, від 12 січня 2016 року, в якій заявник приписував судді районного суду поведінку, яка заслуговує докору, таку як умисне рішення спотворити реальність, неприкриту брехню або, крім того, складання неправдивого протоколу, що містив неправдиву інформацію та наклеп; згадане рішення у справі "Садай проти Туреччини" (Saday v. Turkey), пункт 35, у якій обвинувачений охарактеризував турецький суд як "катів у мантіях"; та згадане рішення у справі "Жугіч проти Хорватії" (<...>), пункт 47, у якій апеляційна скарга заявника містила вирази, з яких вбачалося, що суддя як людина був неосвіченим та некомпетентним; див. також, для порівняння, згадане рішення у справі "Радобулжач проти Хорватії" (Radobuljac v. Croatia), пункт 66, у якій Суд дійшов висновку, що зауваження адвоката стосувалися того, яким чином суддя здійснював розгляд справи, і таким чином чітко обмежувалися діями судді у справі його клієнта та відрізнялися від критики, спрямованої на загальні професійні або будь-які інші якості).

90. Заявниця стверджувала, що її промова, головним чином, заснована на опублікованій у газеті "Ділові новини" статті, в якій згадувалася суддя М. (див. пункт 20). Проте критика заявниці на адресу судді була фактично дуже широкою (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Садай проти Туреччини" (Saday v. Turkey), пункт 35), і лише її частину можна було розумно вважати такою, що ґрунтувалася на статті. Крім того, стаття стосувалася судді М. лише опосередковано, та навіть тією мірою, якою вона стосувалась її, вона не містила ніякої конкретної фактичної інформації на противагу нечітким та вочевидь аналогічно необґрунтованим твердженням щодо її мотивів. Заявниця не посилалася на будь-які інші фактичні підстави своїх тверджень про суддю М.

91. Отже, Суд не знаходить підстав для того, щоб ставити під сумнів висновки національного суду, що твердження заявниці були неправдивими. З цієї самої причини Суд доходить висновку, що навіть якщо деякі твердження заявниці можна вважати такими, що становлять оціночні судження, а не констатацію фактів, наявності достатньо точної та достовірної фактологічної бази, пропорційної характеру необґрунтованої оцінки заявниці встановлено не було (див. відповідний принцип в рішенні у справі "Єрусалем проти Австрії" (Jerusalem v. Austria), заява № 26958/95, пункт 43, ЄСПЛ 2001-II).

92. Незважаючи на те, що суддя неодноразово попереджала заявницю про необхідність бути виваженою у своїх твердженнях (у іншому випадку вона ризикувала бути обвинуваченою у можливій неповазі до суду), заявниця наполягала на своїх твердженнях (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Маріапорі проти Фінляндії" (Mariapori v. Finland), пункт 64).

93. При цьому серйозність тверджень заявниці було пом’якшено декількома обставинами. Щодо характеру її висловлювань, хоча вони дійсно були дуже критичними, безпідставними та емоційними, заявниця обмежувалася досить формальними виразами та не використовувала непристойну, принизливу або надзвичайно саркастичну лексику (див., для порівняння, рішення у згаданих справах "Скалка проти Польщі" (<...>), пункт 10, та "Родрігез Равело проти Іспанії" (Rodriguez Ravelo v. Spain), пункт 46). Крім того, важливим є той факт, що твердження були висловлені у залі суду, де принцип справедливості закликає до вільного та навіть різкого обміну аргументами між сторонами (див. згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 137). Хоча, в принципі, засідання було відкритим для слухачів, заявниця стверджувала, а Уряд не заперечував, що присутніми були лише працівники суду, стажери та пані С. (адвокат протилежної сторони) (див., для порівняння, наприклад, рішення у справі "Райчінов проти Болгарії" (Raichinov v. Bulgaria), заява № 47579/99, пункт 48, від 20 квітня 2006 року). Більше того, оскаржувані висловлювання не повторювалися за межами зали суду (див. згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 137). З цього випливає, що всі присутні в силу їхніх посад і освіти, навряд чи були піддані безпідставній та емоційній критиці заявниці на адресу судді; таким чином, менш сувора реакція на твердження заявниці навряд чи завдала б серйозної шкоди авторитету суду.

94. За таких обставин Суд вважає вирішальною незрозумілу суворість стягнення, застосованого до заявниці, у поєднанні зі встановленими ним недоліками процесу щодо неї.

95. Суд зазначає, що заявниця не була юристом (див. пункт 6), а тому до неї не могли бути застосовані дисциплінарні заходи; це обмежило перелік стягнень, які були у розпорядженні національного суду щодо її неналежної поведінки. Проте можна стверджувати, що судом могло бути застосоване менш суворе стягнення - штраф (див. пункт 22; див. також згадане рішення у справі "Кіпріану проти Кіпру" (Kyprianou v. Cyprus), пункти 178 та 180), але суд не приділив конкретної уваги питанню, чому він вважав покарання, пов’язане з позбавленням волі, більш відповідним стягненням, незважаючи на те, що, як вбачається, це було його обов’язком відповідно до національного законодавства (див. пункт 21).

96. Отже, Суд вважає, що призначене заявниці покарання було непропорційно суворим, а отже могло "негативно вплинути" на осіб (у тому числі адвокатів), які здійснюють представництво у судових процесах. Висновки Суду, що стосуються процесуальної несправедливості під час провадження щодо заявниці (див. пункти 67 та 70), слугують доповненням до цієї непропорційності (див., mutatis mutandis, згадані рішення у справах "Кіпріану проти Кіпру" (Kyprianou v. Cyprus), пункти 171 та 181, та "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 155).

97. Отже, було порушення статті 10 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 7 ДО КОНВЕНЦІЇ

98. Заявниця скаржилася на те, що її було позбавлено права на оскарження постанови у її кримінальній справі. Вона посилалася на статтю 2 Протоколу № 7 до Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку.".

A. Прийнятність

99. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

100. Заявниця стверджувала, що, як було встановлено Судом у попередніх рішеннях, на момент подій не існувало звичайної процедури оскарження у справах про адміністративні правопорушення. Існуюча на той момент процедура оскарження в порядку нагляду не відповідала вимогам статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції. Правопорушення, у вчиненні якого заявницю було визнано винною, було серйозним і не підпадало під виключення, визначені другим пунктом статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

101. Уряд стверджував, що відповідно до статті 294 Кодексу заявниця мала право на оскарження, яким вона скористалася звернувшись за переглядом справи. Це було ефективно зроблено першим заступником голови апеляційного суду області (див. пункти 28 та 19 відповідно).

2. Оцінка Суду

102. Суд уже встановлював порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції, оскільки (і) до внесення змін у 2008 році (див. пункт 29) українське законодавство не надавало права на перегляд у розумінні пункту 1 цього положення у справах про адміністративні правопорушення (див. згадане рішення у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), пункти 59-62), та (іі) адміністративне порушення, як неповага до суду, не могло вважатися "незначним правопорушенням" у розумінні пункту 2 цього положення (див. рішення у справі "Гурепка проти України (№ 2)" (Gurepka v. Ukraine (no. 2), заява № 38789/04, пункти 32 та 33, від 08 квітня 2010 року). Суд також зазначав, що процедура за статтею 294 Кодексу , на яку посилався Уряд (див. пункт 101), на час подій не надавала права на оскарження у розумінні статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції (див. згадане рішення у справі "Гурепка проти України" (Gurepka v. Ukraine), пункти 60 та 61, та, mutatis mutandis, рішення у справі "Лучанінова проти України" (Luchaninova v. Ukraine), заява № 16347/02, пункт 70, від 09 червня 2011 року), в якому, незважаючи на цей висновок, зрештою не було встановлено порушення за фактичних обставин, оскільки заявницю було визнано винною у вчиненні "незначного правопорушення"). Суд також дійшов аналогічних висновків у своїй практиці щодо інших країн (див. рішення у справах "Галстян проти Вірменії" (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03, пункти 124-127, від 15 листопада 2007 року, та "Какабадзе та інші проти Грузії" (Kakabadze and Others v. Georgia), заява № 1484/07, пункти 97 та 98, від 02 жовтня 2012 року). Розглянувши усі наявні у нього матеріали, Суд не знайшов жодного факту або аргументу, здатних переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

103. Отже, було порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 7 КОНВЕНЦІЇ

104. Насамкінець, заявниця скаржилася за статтею 7 Конвенції на те, що її висловлювання не могли вважатися такими, що становили неповагу до суду, та що зазначене правопорушення не було достатньо чітко визначено у національному законодавстві.

105. З огляду на факти справи, доводи сторін та свої висновки за іншими положеннями Конвенції, Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті цієї скарги.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

106.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

107. Заявниця вимагала 30000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

108. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

109. Суд, постановляючи рішення на засадах справедливості, присуджує заявниці 3000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

110. Заявниця вимагала 117220,80 гривень (грн - приблизно 10168 євро) в якості компенсації витрат, яких вона зазнала під час провадження у Суді, та 164,31 грн (приблизно - 14 євро) в якості компенсації поштових витрат, під час провадження у Суді, що мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок її представника.

111. Уряд вважав вимогу надмірною та необґрунтованою.

112. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд, беручи до уваги наявні у нього документи та зазначені критерії, вважає за належне присудити заявниці 5200 євро за цим пунктом, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці (див., mutatis mutandis, рішення у справах "Хлаіфія та інші проти Італії" [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288, ЄСПЛ 2016 (витяги), та "Олександр Волков проти України" (Oleksandr Volkov v. Ukraine), заява № 21722/11, пункт 219, ЄСПЛ 2013).

C. Пеня

113. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 6 щодо дотримання вимоги безсторонності (тією мірою, якою вона стосувалася відсутності сторони обвинувачення під час розгляду справи заявниці), підпунктами "b" та "c" пункту 3 статті 6, статтею 10 Конвенції та статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, а решту скарг за статтею 6 - неприйнятними.

2.Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність і суть скарги за статтею 7 Конвенції.

3.Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо вимоги безсторонності.

4.Постановляє, що було порушення пункту 1 та підпункту "b" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з ненаданням заявниці належного часу та можливостей для підготовки свого захисту.

5.Постановляє, що не виникає окремого питання за пунктом 1 та підпунктом "c" пункту 3 статті 6 Конвенції.

6.Постановляє, що було порушення статті 10 Конвенції.

7.Постановляє, що було порушення статті 2 Протоколу № 7 до Конвенції.

8.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 3000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii) 5200 (п’ять тисяч двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, що мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9.Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 06 березня 2018 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.