Справа «Зосимов проти України» (Заява № 4322/06)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Зосимов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Ханлар Гаджієв (<…>),

Ерік Мьосе (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Карло Ранцоні (<…>),

Мартіньш Мітс (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 14 червня 2016 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 4322/06), яку 21 січня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Ігор Вікторович Зосимов (далі - заявник).

2. Інтереси заявника представляла пані Н.М. Перестюк - юрист, яка практикує у м. Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляла на останніх етапах провадження виконувач обов’язків Урядового Уповноваженого пані О. Давидчук.

3. Заявник скаржився, зокрема, на те, що працівники міліції незаконно провели обшук в його офісі, автомобілі та гаражі; вилучили його майно та використали його як речовий доказ у кримінальному провадженні, в якому він не був стороною. Заявник також скаржився на надмірну тривалість провадження та на відсутність у нього ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами та щодо повернення його вилученого майна.

4. 02 січня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. У 1996 році заявник разом з дружиною започаткували сімейний бізнес, який включав, серед іншого, тиражування звуко-, відеозаписів і програмного забезпечення та торгівлю носіями інформації без запису. У якості офісу, в якому було встановлене устаткування для копіювання інформації, вони використовували квартиру матері заявника, що знаходилась на пр. П. у м. Києві.

A. Слідство за фактом стверджуваного порушення авторського права

6. 20 серпня 2002 року працівниками УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві (далі - працівники міліції) у присутності заявника та його дружини було проведено огляд офісу заявника, розташованого на пр. П.

7. Того ж дня працівниками міліції був проведений огляд гаража та автомобіля заявника.

8. У ході огляду працівниками міліції було вилучено сім комп’ютерів, шістдесят шість пристроїв для відтворення комп’ютерних програм на оптичних носіях інформації, принтер, модем, понад три тисячі оптичних носіїв інформації з записами, близько тридцяти тисяч оптичних носіїв інформації без запису та близько семи тисяч примірників поліграфічних обкладинок для компакт-дисків. Огляд був задокументований у трьох стандартних формах (по одній на кожний оглянутий об’єкт), які містили наступний попередньо заповнений друкований текст:

Акт огляду та вилучення

"Початок перевірки: _________ [год., хв.]

Кінець перевірки: ___________ [год., хв.]

Мною (нами), ___________ УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві в приміщенні __________ [місце] ... у громадянина ___________ [ім’я, адреса місця проживання, місце роботи особи, чиє майно було об’єктом вилучення] було оглянуто та вилучено наступне ___________ [перелік вилученої продукції].

Вилучена продукція буде знаходитись в УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві до вирішення питання по суті.

Акт складено в 2-х примірниках, прочитано. ...".

9. З актів вбачається, що огляд офісу розпочався о 19 год. 30 хв. та закінчився о 07 год. 30 хв. наступного ранку, 21 серпня 2002 року. Огляд інших приміщень проводився у той же час: автомобіль оглядався з 19 год. 30 хв. до 01 год. 34 хв., а гараж - з 22 год. 25 хв. до 23 год. 45 хв.

10. Згідно з твердженнями заявника, працівники міліції всю ніч допитували його, його дружину та членів їх великої родини, які знаходилися у приміщеннях. Питання стосувалися сімейного бізнесу заявника та дотримання авторського права під час використання програмного забезпечення у підприємницькій діяльності та діяльності, пов’язаній із тиражуванням.

11. 22 серпня 2002 року на сайті Міністерства внутрішніх справ було оприлюднене повідомлення, в якому стверджувалося, що працівниками столичного Управління по боротьбі з економічними злочинами:

"... було затримано злочинну групу з двох чоловік. Ці двоє влаштували в своєму офісі ціле підпільне виробництво. За допомогою комп’ютерної техніки вони тиражували CD-ROMи з різними програмами та іграми. …".

12. У повідомленні також містилася непідписана фотографія дружини заявника і перелік вилученого майна та стверджувалося, що вартість вилученого комп’ютерного обладнання складала 117000 грн (UAH).

13. 15 листопада 2002 року постановою слідчого СУ ГУМВС України в м. Києві О.К. було порушено кримінальну справу за фактом "порушення авторського права" за ознаками злочину, передбаченого ст. 176 ч. 1 Кримінального кодексу України, без зазначення підозрюваних. У постанові слідчий посилався на огляд офісу заявника та його дружини та вилучення 20 серпня 2002 року належного їм майна. Крім того, він зазначив, що було встановлено, що вони не укладали ліцензійної угоди з юридичною фірмою С., яка є офіційним представником корпорації "Майкрософт", чиє програмне забезпечення вони використовували під час ведення свого бізнесу, завдавши, таким чином, шкоди власнику авторських прав на програмне забезпечення.

14. 20 листопада 2002 року постановою слідчого О.К. вилучене у заявника та його дружини майно було долучене до справи в якості речових доказів та поміщене на збереження в УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві до вирішення питання згідно закону.

15. 21 листопада 2002 року Шевченківський районний суд м. Києва (далі - районний суд) ухвалив дві постанови про проведення обшуків за місцем проживання заявника та його дружини, встановивши, що вони підозрювалися у порушенні кримінального законодавства щодо захисту авторських прав.

16. 23 листопада 2002 року відповідно до зазначених постанов у цих квартирах були проведені обшуки. З матеріалів справи вбачається, що за результатами обшуків нічого вилучено не було.

17. Згідно із зауваженнями заявника, після цих обшуків та декількох допитів провадження у справі залишалося без руху, а працівники міліції не висували обвинувачень заявнику або будь-якій іншій особі.

18. Заявник неодноразово звертався до правоохоронних органів та до прокуратури із заявами про повернення вилученого майна. У різні дати (зокрема, 24 лютого 2003 року, 11 серпня 2003 року та 13 травня 2005 року) відповідні органи влади відмовляли у задоволенні його заяв, повідомляючи, що його вилучене майно є речовими доказами у кримінальній справі, що його утримання в розпорядженні органів влади було виправдано необхідністю проведення судових експертиз та що, в цілому, відповідно до статті 81 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК) долю майна буде вирішено при прийнятті остаточного рішення у справі.

19. Листом прокуратури м. Києва від 27 вересня 2004 року заявнику було відмовлено у задоволенні його заяви про направлення кримінальної справи, в рамках якої було вилучено його майно, до суду для вирішення питання про її закриття у зв’язку з закінченням строків давності. Прокуратурою було зазначено, зокрема, що з таких підстав підлягають закриттю лише кримінальні справи, у яких конкретній особі були пред’явлені обвинувачення.

20. Листом від 25 лютого 2005 року працівником СУ ГУМВС України в м. Києві заявнику було відмовлено у задоволенні його заяви про закриття кримінальної справи у зв’язку з відсутністю в діях складу злочину, оскільки закриття справи на цій підставі також передбачало встановлення обвинуваченого.

21. Листом від 04 квітня 2004 року, у відповідь на скаргу заявника щодо ненадання йому статусу у кримінальному провадженні, в якому, на його думку, він de facto розглядався в якості підозрюваного, працівником СУ ГУМВС України в м. Києві було повідомлено про відсутність підстав для порушення кримінальної справи щодо нього. Не було зібрано достатньо доказів незаконного тиражування ним матеріалів, захищених авторським правом, або розповсюдження контрафактної продукції.

22. Станом на березень 2006 року кримінальне провадження все ще тривало. Щодо заявника не здійснювалося жодних слідчих дій. Його майно залишалось у правоохоронних органів в якості речових доказів по справі.

23. У своїх подальших зауваженнях - останні листи від представника заявника та Уряду надійшли у березні та червні 2013 року, відповідно - сторони не надали відомостей про результат або статус вищезазначеного кримінального провадження та долю вилученого майна.

B. Скарги та позови заявника до правоохоронних органів

1. Провадження про спростування відомостей, що не відповідають дійсності та принижують честь, гідність та ділову репутацію

24. У невстановлену дату заявник і його дружина подали до суду позов до ГУВД МВС України в м. Києві про спростування відомостей, що не відповідають дійсності та принижують честь, гідність та ділову репутацію, у зв’язку з публікацією недостовірних відомостей щодо злочину на їхньому сайті (див. п. 11), вимагаючи спростування зазначеної інформації.

25. 27 жовтня 2003 року районний суд задовольнив позов.

26. З матеріалів справи вбачається, що це рішення не було оскаржене та набуло законної сили.

2. Скарга на дії працівників міліції

27. Постановою від 22 серпня 2003 року прокуратурою були залишені без задоволення вимоги заявника про порушення кримінальної справи щодо трьох працівників УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві, які приймали участь в огляді його офісу, автомобіля і гаража та вилучили його майно. У відповідній постанові було зазначено, зокрема, що працівники міліції проводили не "обшук", а "огляд" офісу заявника та інших приміщень. Огляд був законним, оскільки проводився у межах повноважень працівників міліції здійснювати оперативно-розшукові заходи з метою виявлення злочинів у розумінні Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" та за згодою заявника і його дружини.

28. 13 жовтня та 04 грудня 2003 року, відповідно, Печерський районний суд м. Києва та Апеляційний суд м. Києва (далі - Апеляційний суд) залишили скарги заявника на зазначену постанову без задоволення.

3. Цивільне провадження про повернення вилученого майна

29. У невстановлену дату заявник ініціював цивільне провадження у Шевченківському районному суді м. Києва, щоб повернути своє комп’ютерне устаткування, оптичні диски та інше майно, вилучене працівниками міліції.

30. 10 жовтня 2003 року суд виніс ухвалу про зупинення провадження у цій справі (див. пп. 13-23) до вирішення кримінальної справи, в рамках якої майно залишалось у правоохоронних органів.

4. Провадження за статтею 234 ЦПК

31. У квітні 2003 року заявник звернувся до районного суду зі скаргою на постанову слідчого управління ГУМВСУ у м. Києві. Посилаючись спочатку на статтю 248 Цивільного процесуального кодексу 1963 року , що діяв на той час, він стверджував, зокрема, що огляд його офісу, обшук і вилучення його майна у серпні 2002 року, а також порушення кримінальної справи 15 листопада 2002 року були незаконними.

32. У судовому засіданні заявник уточнив свої позовні вимоги. Посилаючись на статтю 234 КПК України (див. п. 46), він стверджував, що не було законних підстав для порушення кримінальної справи за фактом стверджуваного порушення авторського права. Він просив скасувати постанову слідчого від 15 листопада 2002 року (див. п. 13). У зв’язку з цим заявник стверджував, зокрема, що 20 та 21 серпня 2002 року працівники УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві провели незаконний обшук та вилучення майна без відповідної постанови суду або інших законних підстав для вчинення таких дій. Заявник стверджував, що не було жодних підстав підозрювати про скоєння злочину, виправдовуючи цим обшук та вилучення його майна; що, в порушення вимог чинного законодавства, дії проводилися у нічний час; що одні й ті ж самі особи були вказані понятими у всіх трьох місцях, в яких одночасно проводились обшуки; та що після порушення кримінальної справи він жодного разу не викликався для участі у будь-яких слідчих діях. Зазначена кримінальна справа була порушена безпідставно з метою позбавлення його можливості звернутися до суду із позовом про повернення вилученого майна та приховати незаконні дії працівників УДСБЕЗ ГУМВС України в м. Києві.

33. 26 червня 2003 року районний суд встановив, що порушене у скарзі заявника питання регулюється статтею 234 КПК (не статтею 248 Цивільно-процесуального кодексу 1963 року ). Суд відмовив у задоволенні скарги та постановив, що заявник не мав процесуальних гарантій ініціювати таке провадження. Зокрема, оскаржувана кримінальна справа була порушена "за фактом", а не "щодо заявника" (див. п. 46, з посиланням на статтю 98 Кримінально-процесуального кодексу ), який не мав у цій справі ані статусу підозрюваного, ані статусу обвинуваченого. Відтак він не міг стверджувати про порушення своїх прав внаслідок порушення кримінальної справи. Щодо його скарг на стверджувані незаконні дії працівників міліції, згідно зі статтею 234 Кримінального процесуального кодексу, ці скарги можуть бути подані лише в рамках вищезазначеної кримінальної справи та мають бути розглянуті судом, що буде розглядати цю справу, або при попередньому розгляді справи, або при розгляді її по суті.

34. Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, зокрема, що de facto він мав статус підозрюваного в зазначеному провадженні. Оскільки йому не було надано статус підозрюваного, він не міг належним чином захищати себе. Крім того, оскільки провадження штучно затягувалось, він був позбавлений можливості повернути своє вилучене майно до вирішення справи по суті.

35. 17 вересня 2003 року апеляційний суд скасував постанову районного суду та вирішив закрити провадження у справі. Як і суд першої інстанції, він встановив, що заявник не мав процесуальних гарантій ініціювати таке провадження, та що взагалі дії працівників міліції можуть бути оскаржені лише в суді, що розглядає кримінальну справу, після того, як було закінчене відповідне слідство та справу було передано до суду для розгляду по суті. За цих умов, замість відхилення скарг заявника щодо суті, необхідно було закрити провадження у справі.

36. Заявник подав касаційну скаргу.

37. 13 липня 2004 року Верховний Суд України скасував попередні рішення та направив справу до суду нижчої інстанції на новий розгляд. Суд зазначив, зокрема, що 30 січня 2003 року Конституційний суд України визнав неконституційними положення статті 234 КПК , які унеможливлювали окреме оскарження постанов органів досудового слідства про порушення кримінальної справи (див. п. 47). Зазначене рішення також передбачало, що суди мають приймати до розгляду скарги на інші процесуальні дії, рішення або бездіяльність органів досудового слідства, які можуть спричинити непоправні або грубі порушення конституційних прав фізичних осіб у випадку затримки судового розгляду. Верховний Суд також зазначив, що були достатні підстави вважати, що заявник зазнав значного впливу від кримінального провадження, що розглядається, зокрема, у зв’язку з обшуком його приміщень і вилученням та збереженням його майна. Суд зауважив, що, як видається, провадження безпідставно затягується, та надав вказівку суду нижчої інстанції перевірити, чи не вказує поведінка органів досудового слідства на приховані мотиви, спрямовані на прикриття власних незаконних дій.

38. 14 жовтня 2004 року районний суд задовольнив скаргу заявника та скасував постанову від 15 листопада 2002 року. Беручи до уваги підстави для винесення такої постанови, справу слід було порушувати щодо заявника, який de facto мав статус підозрюваного у порушенні авторського права. Порушення кримінальної справи "за фактом", а не щодо конкретної особи, було штучним і обмежувало процесуальні права заявника. Дії працівників міліції, які слугували підставою для порушення справи, були проведені з порушенням вимог процесуального законодавства, зокрема, безпідставним оглядом приміщення у нічний час за відсутності його власника (матері заявника), а також інших численних процесуальних порушень.

39. 03 листопада 2004 року прокуратура м. Києва оскаржила цю постанову.

40. 24 грудня 2004 року апеляційний суд скасував постанову районного суду та направив кримінальну справу за фактом умисного порушення авторського права для проведення подальшого слідства. Оцінюючи законність процесуальних дій, районний суд порушив питання допустимості доказів, яке може бути вирішене лише під час розгляду кримінальної справи по суті. Крім того апеляційний суд встановив, що порушення кримінальної справи "за фактом", а не "щодо заявника" не завдало невиправної шкоди конституційним правам заявника, яка вимагала б скасування відповідної постанови судом. Будь-які недоліки формулювання постанови про порушення кримінальної справи можуть бути виправлені шляхом відповідного реагування з боку органів прокуратури.

41. Заявник оскаржив цю ухвалу, стверджуючи, зокрема, що прийнявши до розгляду апеляційну скаргу прокуратури, апеляційний суд порушив процесуальні норми.

42. 25 липня 2005 року суддя Верховного Суду В.П. відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника, зазначивши, що до компетенції Верховного Суду не входить перегляд рішень апеляційного суду з зазначених питань, тільки якщо вони не стосуються справ, по яких закінчено провадження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України 1996 року

43.Статтею 30 передбачено таке:

"Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.".

B. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року

44. Відповідні положення Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, чинного на момент подій, узагальнені в ухвалі Суду щодо прийнятності у справі "Ульянов проти України" ((Ulyanov v. Ukraine), заява № 16472/04, від 5 жовтня 2010 року).

C. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (далі - КПК)

45. Відповідні положення статей 110, 177 та 179 КПК узагальнені у згаданій ухвалі Суду щодо прийнятності у справі "Ульянов проти України" (Ulyanov v. Ukraine).

46. Інші відповідні положення КПК передбачають таке:

Стаття 81.

Вирішення питання про речові докази

"Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи постановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи...".

Стаття 98.

Порядок порушення справи

"... Якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи. ...".

Стаття 180.

Час проведення обшуку і виїмки

"Обшуки і виїмки, крім невідкладних випадків, повинні провадитись удень.".

Стаття 234.

Оскарження дій слідчого

"Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві...

Дії слідчого можуть бути оскаржені до суду.

Скарги на дії слідчого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено цим Кодексом.".

D. Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року

47. Відповідні частини рішення передбачають таке:

"… Постанова про порушення кримінальної справи щодо певної особи, винесена з недодержанням вимог КПК України, ... може, ... завдати такої шкоди конституційним правам і свободам [цієї особи] внаслідок несвоєчасного судового контролю, що поновлення їх буде нездійсненим.

Унеможливлення розгляду судом скарги на постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи на стадії досудового слідства, [і] відкладення її перевірки судом на стадію попереднього розгляду кримінальної справи або на стадію розгляду її по суті, відстрочка судового контролю обмежують конституційне право людини на судовий захист, який є гарантією всіх [інших] прав і свобод людини і громадянина.

...

Скарги до суду на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи повинні розглядатися судом за чинним законодавством у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначених постанов і не повинен розглядати та вирішувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушенням конституційних засад правосуддя.

...

Конституційний Суд України

...

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення … статті 234 … Кримінально-процесуального кодексу України , які унеможливлюють розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого … стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи…".

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

48. Заявник скаржився на незаконне та свавільне проведення працівниками міліції обшуку в його офісі, автомобілі та гаражі. Він посилався на статтю 8 Конвенції, відповідні пункти якої передбачають таке:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

A. Прийнятність

49. Уряд стверджував про недотримання правила щодо подачі заяви у шестимісячний строк. На думку Уряду, цей строк почався з дати стверджуваного втручання (20 серпня 2002 року), оскільки на час подій не було ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарги заявника. Серед іншого, в ситуації заявника не було ефективного механізму, відповідно до якого він міг би вимагати відшкодування шкоди, завданої діями працівників міліції.

50. Заявник погодився з тим, що усі національні засоби юридичного захисту, якими він намагався скористатися, виявилися неефективними для його справи. Проте, на його думку, з самого початку не було очевидним, що його дії виявляться неефективними. Отже, заявнику не можна дорікати за спробу скористатися цими засобами. Щодо грошової компенсації, то це питання було для нього другорядним, оскільки його першочергова мета полягала у визнанні дій працівників міліції незаконними та знятті з себе будь-яких обвинувачень у вчиненні злочину.

51. Суд нагадує, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції він може прийняти справу до розгляду тільки протягом шести місяців від дня ухвалення остаточного рішення та при вичерпанні всіх національних засобів юридичного захисту. У разі відсутності засобів юридичного захисту або їх неефективності, шестимісячний строк, у принципі, починається з дати вчинення оскаржуваної дії (див., серед інших джерел, рішення у справі "Володимир Поліщук і Світлана Поліщук проти України" (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine), заява № 12451/04, п. 38, від 30 вересня 2010 року). Якщо заявник намагався скористатися юридичним засобом захисту, який Суд вважає неналежним, витрачений для цього час не перериватиме перебіг шестимісячного строку, і в результаті заяву може бути відхилено як таку, що подана невчасно (див., серед інших джерел, згадану ухвалу про прийнятність у справі "Ульянов проти України" (Ulyanov v. Ukraine)). Проте, якщо заявник використовує існуючий засіб юридичного захисту і лише згодом дізнається про обставини, які обумовлюють його неефективність, у цілях пункту 1 статті 35 виправданим може бути відлік строку з дати, коли заявник вперше дізнався або міг дізнатися про такі обставини (див., зокрема, рішення у справі "Варнава та інші проти Туреччини" (Varnava and Others v. Turkey) [ВП], №№ 16064/90, 16065/90, 16066/90, 16068/90, 16069/90, 16070/90, 16071/90, 16072/90 і 16073/90, п. 157, ECHR 2009; рішення у справі "Волохи проти України" (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, п. 37, від 2 листопада 2006 року; і рішення у справі "Ратушна проти України" (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, п. 62, від 2 грудня 2010 року).

52. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що заява була подана у 2006 році, а стверджуване порушення прав заявника за статтею 8 Конвенції мало місце у 2002 році.

53. Заявник вжив ряд дій з метою отримання компенсації на національному рівні. Наприклад, його твердження, що стали основою скарги за статтею 8 Конвенції до цього Суду, були прийняті до розгляду національними судами відповідно до статті 234 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року , який діяв на той час. З огляду на суперечливі позиції національних судів при розгляді цієї скарги, і, зокрема, на позицію Верховного Суду України, викладену в ухвалі від 13 липня 2004 року, та позицію районного суду, викладену в постанові від 14 жовтня 2004 року (див. пп. 37 і 38), Суд не може прийти до висновку, що заявник намагався скористатися явно неефективним засобом юридичного захисту (див., для порівняння та в якості протилежного прикладу, вищезгадану ухвалу про прийнятність у справі Ульянов (Ulyanov).

54. Суд також зазначає, що вищезгадані судові провадження потенційно могли призвести до скасування постанови про порушення кримінальної справи, в якій заявник вважав себе de facto підозрюваним, та визнання порушення його прав, що є невід’ємним елементом відшкодування у розумінні статті 35 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Чентро Еуропа 7 С.р.л. і Ді Стефано проти Італії" (Centro Europa 7 S.r.l. and Di Stefano v. Italy) [ВП], заява № 38433/09, пп. 83 та 88, ECHR 2012). З огляду на вищезазначене, та зважаючи на фактичний результат цих проваджень, Суд не вважає за потрібне розглядати аргумент Уряду щодо стверджуваної відсутності у заявника можливості отримати грошову компенсацію у цих або будь-яких інших провадженнях на національному рівні.

55. Відповідно Суд визнає, що заявник обґрунтовано порушив питання за статтею 8 на національному рівні, та що відповідні процесуальні дії не можуть бути підставою для негативного вирішення питання про прийнятність відповідної скарги за Конвенцією. Ця заява була подана 21 січня 2006 року, тобто протягом шести місяців після закінчення провадження на національному рівні 25 липня 2006 року (див. п. 42). Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо недотримання правила шестимісячного строку для подання заяви.

56. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

57. У своїй заяві до Суду заявник стверджував, що працівники міліції провели обшук у його офісі, автомобілі та гаражі без будь-яких юридичних підстав для вчинення таких дій.

58. Уряд не надав жодних заперечень по суті цієї скарги.

59. Суд зазначає, що відповідними документами підтверджується присутність працівників міліції в офісі, автомобілі та гаражі заявника, та кваліфікують її як "огляд", а не "обшук" (див. п. 8). Суд вважає, що незалежно від кваліфікації оскаржуваної дії на національному рівні, вона становить "втручання" у право заявника на повагу до його житла у розумінні Конвенції (див., зокрема, рішення у справі "Німітц проти Німеччини" (Niemietz v. Germany), від 16 грудня 1992 року, п. 30, серія А № 251-B; та рішення у справі "Пантелеєнко проти України" (Panteleyenko v. Ukraine), заява № 11901/02, п. 47, від 29 червня 2006 року, щодо можливості застосування статті 8 до обшуків у нежилих приміщеннях і, mutatis mutandis, рішення у справі "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пп. 102 і 105-107, від 7 листопада 2013 року, в якому "огляд" відповідно до національного законодавства розглядається як втручання у розумінні статті 8).

60. Наступне питання полягає в тому, чи було оскаржуване втручання виправданим відповідно до пункту 2 статті 8. У зв’язку з цим Суд нагадує, що з метою дотримання пункту 2 статті 8 втручання повинно, серед іншого, здійснюватися "згідно із законом"; тобто воно повинно мати підґрунтя в національному законодавстві і відповідати принципу верховенства права (див., серед інших джерел, рішення у справі "Марпер проти Сполученого Королівства" (Marper v. the United Kingdom) [ВП], №№ 30562/04 і 30566/04, п. 95, ECHR 2008; та рішення у вищезгаданій справі Бєлоусов (Belousov), п. 104). У питаннях, які стосуються основоположних прав, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Відповідно законодавство має достатньо чітко визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам влади, та порядок її реалізації (див., серед інших джерел, рішення у справі "Гіллан і Квінтон проти Сполученого Королівства" (Gillan and Quinton v. the United Kingdom), заява № 4158/05, п. 77, ECHR 2010 (витяги), з подальшими посиланнями). Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі "P.G. та J.H. проти Сполученого Королівства" (P.G. and J.H. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, п. 46, ECHR 2001-IX). У різних контекстах статті 8 Конвенції Суд наголошував, що питання про застосування заходів, які впливають на права людини, має вирішуватись в межах певного змагального процесу перед незалежним органом, що може своєчасно розглянути підстави для прийняття рішення та відповідні докази (див., в якості нещодавнього джерела, рішення у справі "Котій проти України" (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, п. 68, від 5 березня 2015 року).

61. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що з матеріалів справи вбачається, що оскаржуваний огляд працівниками міліції був проведений без попереднього дозволу будь-якого незалежного судового органу. Єдиний відповідний документ, отриманий заявником у якості обґрунтування огляду, - "акт огляду та вилучення" - не містив жодних положень законодавства, які б обґрунтовували такий огляд працівниками міліції, та не визначав межі повноважень залучених працівників міліції (див. п. 8). Спроби заявника домогтися подальшого судового перегляду законності заходу були безуспішними. Зокрема, як вбачається з ухвали апеляційного суду від 24 грудня 2004 року, відповідна скарга могла бути подана тільки в рамках кримінального провадження у справі, порушеній працівниками міліції після оскаржуваного огляду, у разі, якщо органи досудового слідства довели б справу до цієї стадії. При цьому, на момент подання цієї заяви відповідне кримінальне провадження залишалося без руху протягом кількох років, і заявник, незважаючи на його численні спроби, не зміг отримати жодного процесуального статусу в цьому провадженні. Суд зазначає, що у своєму нещодавньому рішенні у справі Котій (Kotiy), пп. 69-70) він уже констатував, що ситуація, коли єдиною можливістю оскаржити дії слідчого було посилання на статтю 234 КПК (після передання кримінальної справи щодо нього до суду), була несумісною зі статтею 8.

62. Суд вважає свої висновки в рішенні у справі Котій (Kotiy) рівною мірою доречними і у цій справі. Зокрема, Суд приходить до висновку, що національне законодавство не передбачало достатніх гарантій проти свавілля щодо оскаржуваних дій працівників міліції та не відповідало вимогам якості законодавства у розумінні Конвенції. Відповідно оскаржуване втручання не було здійснене "згідно з законом", як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.

63. Цих висновків достатньо для Суду, щоб встановити, що мало місце порушення статті 8 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

64. Заявник також скаржився на незаконне вилучення та утримання свого майна працівниками міліції. Він посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції , відповідні частини якої передбачають таке:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".

A. Прийнятність

65. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступних національних засобів юридичного захисту. Посилаючись на ухвалу Суду про неприйнятність у справі "ТОВ "Солаз" проти України" ((Solaz v. Ukraine), заява № 35184/02, від 12 червня 2006 року), Уряд зазначив, що позов заявника був передчасним, оскільки кримінальне провадження, в рамках якого було вилучено майно, ще тривало. Відтак, питання повернення заявнику вилученого майна мало вирішуватися відповідно до статті 81 КПК після вирішення кримінальної справи.

66. Заявник зазначив, що справа ТОВ "Солаз" (Solaz) відрізняється від його справи з кількох причин. Зокрема, у його випадку провадження залишалося без руху протягом декількох років. Працівники міліції не були зацікавлені у встановленні осіб обвинувачених, і він не мав змоги отримати будь-який процесуальний статус у провадженні. Крім того, не вбачалося достатніх шансів, що справу коли-небудь буде передано до суду або закрито органами досудового слідства.

67. Суд вважає, що питання вичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язане із суттю скарг заявника за статтею 13 Конвенції, що він не мав ефективного засобу юридичного захисту щодо стверджуваного втручання у його право власності (див. рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East West Alliance Limited v. Ukraine), заява № 19336/04, п. 148, від 23 січня 2014 року). Відповідно Суд вирішує долучити розгляд питання вичерпання національних засобів юридичного захисту до розгляду по суті відповідної скарги заявника за статтею 13 (див. пп. 93-97).

68. Суд далі зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

69. У своїй заяві заявник скаржився, що його комп’ютерне обладнання, носії інформації та інше майно (див. додаткові відомості у п. 8) були свавільно вилучені та зберігалися правоохоронними органами в якості речових доказів у штучно порушеній кримінальній справі, яку не збиралися передавати до суду.

70. Уряд не надав коментарів по суті скарг заявника.

71. Суд зазначає, що у цій справі не оспорюється той факт, що майно, вилучене працівниками міліції з офісу, автомобіля і гаража заявника та долучене в якості речових доказів до матеріалів кримінальної справи, становило його майно у розумінні статті 1 Першого протоколу .

72. Суд вважає, що оскаржувані заходи становили втручання, яке охоплюється сферою застосування другого абзацу статті 1 Першого протоколу щодо здійснення "контролю за користуванням майном" (див., наприклад, рішення у справі "Плахтєєв та Плахтєєва проти України" (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), заява № 20347/03, п. 530, від 12 березня 2009 року; та вищезгадане рішення у справі "East/West Alliance Limited" (East West Alliance Limited), п. 185).

73. У зв’язку з цим Суд повторює, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу державної влади у мирне володіння майном має бути законним (див. рішення у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності для цілей статті 1 Першого протоколу , як і для обговорених вище цілей статті 8, передбачає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципу верховенства права, що включає в себе свободу від свавілля (див., серед інших джерел, рішення у справі "Смірнов проти Росії" (Smirnov v. Russia), заява № 71362/01, пп. 55-56, від 7 червня 2007 року, та рішення у справі "Коваль та інші проти України" (Koval and Others v. Ukraine), заява № 22429/05, п. 125, від 15 листопада 2012 року).

74. Суд зазначає, що у матеріалах справи відсутні документи, на основі яких можна встановити юридичну підставу вилучення майна заявника. Суд вважає, що вищевикладені міркування (див. п. 61), на основі яких Суд дійшов висновку, що огляд офісу, автомобіля та гаража заявника був незаконним у розумінні статті 8, рівною мірою стосуються і цієї скарги. Відповідно Суд вважає, що вилучення майна заявника було незаконним для цілей статті 1 Першого протоколу .

75. Що стосується подальшого зберігання правоохоронними органами вилученого майна в якості речових доказів у кримінальному провадженні, то з матеріалів справи вбачається, що цей захід передбачався статтею 81 КПК (див. п. 46).

76. У різних попередніх рішеннях Суд доходив до висновку, що зберігання майна в якості речових доказів у кримінальному провадженні може бути необхідним в інтересах належного відправлення судочинства, що є легітимною метою в "загальних інтересах" суспільства (див. вищезгадані рішення у справах Смірнов (Smirnov), п. 57, та "East West Alliance Limited", п. 188). При цьому має існувати розумне пропорційне співвідношення між використаними засобами та метою, яку прагнуть досягти будь-якими заходами, що застосовуються державою, у тому числі тими, що призначені для здійснення контролю за користуванням майном особи. Ця вимога виражена у визначенні "справедливого балансу" між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи (див., наприклад, рішення у справі "Едвардс проти Мальти" (Edwards v. Malta), № 17647/04, п. 69, від 24 жовтня 2006 року, з подальшими посиланнями, та вищезгадане рішення у справі Смірнов (Smirnov).

77. З наявних матеріалів вбачається, що для того, щоб повернути своє майно, заявник мав чекати вирішення кримінального провадження, в рамках якого воно зберігалось, та яке, по суті, залишалося без руху без жодних перспектив прогресу протягом більше чотирьох років на дату подання цієї заяви до Суду. Національне законодавство, розтлумачене компетентними судовими органами, не надавало заявнику будь-яких засобів юридичного захисту для оскарження необхідності такого зберігання або на початковому етапі (наприклад, зберігання великої кількості пустих оптичних дисків), або зі спливом строку давності (наприклад, на підставі того, що провадження залишалося без руху, і що з вилученими речами не проводилося жодних слідчих дій).

78. Отже, зважаючи на висновки, наведені вище у пунктах 74 і 77, Суд доходить до висновку, що заявник не міг контролювати втручання та тривале зберігання його майна шляхом звернення до незалежного органу з метою своєчасної оцінки законності та пропорційності й надання йому необхідних процесуальних гарантій.

79. Відповідно у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу .

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ (КРИМІНАЛЬНИЙ АСПЕКТ)

80. Заявник також скаржився на надмірну тривалість кримінального провадження, відкритого після огляду працівниками міліції його офісу, автомобіля та гаража. Він посилався на статтю 6 Конвенції, яка передбачає таке:

"Кожен має право на … розгляд його справи упродовж розумного строку … судом …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення …".

81. Уряд стверджував, що ця скарга є неприйнятною за критерієм ratione personae, оскільки заявник не був стороною у вказаному провадженні.

82. Заявник не погодився. На його думку, він de facto був підозрюваним у цьому провадженні, і йому у будь-який момент могли пред’явити обвинувачення.

83. Суд нагадує, що у кримінальних справах відлік "розумного строку", передбаченого статтею 6, зазвичай починається з моменту пред’явлення особі обвинувачення (див., наприклад, рішення у справі "Екле проти Німеччини" (Eckle v. Germany), від 15 липня 1952 року, п. 73, серія А). Для цілей статті 6 "обвинувачення" можна визначити як "офіційне повідомлення компетентними органами про те, що особа є підозрюваною у вчиненні злочину", це визначення також відповідає аналізу того, чи "мав місце значний вплив на становище підозрюваного" (див. рішення у справі "Девеер проти Бельгії" (Deweer v. Belgium), від 27 лютого 1980 року, п. 46, серія А № 35; та вищезгадане рішення у справі Екле (Eckle)). У деяких випадках, з огляду на істотні обставини, що впливають на статус заявника у провадженні, Суд вже приходив до висновку про набуття заявником статусу підозрюваного для цілей Конвенції до того, як цей статус був офіційно наданий йому відповідно до національного законодавства (див., наприклад, рішення у справі "Бруско проти Франції" (Brusco v. France), заява № 1466/07, пп. 47-50, від 14 жовтня 2010 року).

84. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що оскаржуване провадження було відкрито у 2002 році. З наявних матеріалів вбачається, що кілька разів у невстановлені дати заявника було допитано працівниками, і один раз у постанові суду про проведення обшуку його було названо "підозрюваним" (див. пп. 15-17). Проте на момент подання заяви до Суду у січні 2006 року, коли провадження залишалося без руху понад чотири роки, йому не було пред’явлено офіційних обвинувачень. Крім того, на той момент органи влади декілька разів прямо заявляли про те, що не було достатніх підстав підозрювати заявника у вчиненні будь-якого злочину (див. пп. 19-21). Станом на березень 2006 року щодо заявника не було призначено жодних слідчих дій (див. п. 22). У подальшому листуванні сторони не повідомляли Суд про подальший хід цього провадження (див. п. 23). З огляду на надані йому матеріали, Суд не може дійти висновку, що вплив, який оскаржуване провадження справило на заявника, зробив його особисте становище порівнюваним до становища підозрюваного у кримінальному провадженні.

85. Відповідно Суд вважає, що ця скарга має бути відхилена як явно необґрунтована у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

86. Заявник також стверджував, що працівники міліції навмисно затягували кримінальне провадження з метою прикриття незаконного обшуку, вилучення та зберігання його майна, та що в нього не було засобів для отримання відповідного відшкодування у зв’язку з цим. З цього приводу він посилався на пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції. Стаття 13 передбачає таке:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

87. Уряд стверджував, що цивільний аспект статті 6 не застосовується до кримінального провадження, що розглядається.

88. Заявник не погодився.

89. Суд зазначає, що заявник не був стороною оскаржуваного провадження. Його єдиний аргумент за цивільним аспектом статті 6 стосувався його нездатності повернути своє майно, допоки тривало зазначене провадження. За цих обставин Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, доходить висновку, що ця скарга має розглядатися виключно за статтею 13 Конвенції.

A. Прийнятність

90. Суд зазначає, що стаття 13 постійно тлумачиться у його практиці як така, що вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг, які у розумінні Конвенції можуть вважатися "небезпідставними" (див., як класичний приклад, рішення у справі "Бойл і Райс проти Великобританії" (Boyle and Rice v. the United Kingdom), від 27 квітня 1988 року, п. 54, серія А, № 131).

91. З огляду на висновки, викладені вище у пунктах 85 і 89, Суд зазначає, що гарантії статті 13 не застосовуються до скарги заявника за статтею 6 щодо тривалості провадження.

92. У той же час, у світлі висновків Суду у пунктах 56 та 68 вище, про те, що заявник подав небезпідставну скаргу за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу , Суд доходить висновку, що скарга заявника за статтею 13 має бути визнана прийнятною щодо цих двох положень.

B. Суть

93. Суд нагадує, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, у якій формі вони закріплені в національному правовому порядку. Дія статті 13 вимагає надання національного засобу юридичного захисту у спосіб, який забезпечує вирішення по суті поданої за Конвенцією "небезпідставної скарги" та відповідне відшкодування. Межі обов’язків за статтею 13 відрізняються залежно від характеру основної скарги заявника за Конвенцією. Незважаючи на це, засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як на практиці, так і в теорії; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльності органів влади держави-відповідача (див., серед інших джерел, рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 157, ECHR 2000-XI та вищезгадане рішення у справі "East West Alliance Limited", п. 227).

94. Суд посилається на пункти 61-63, 74 та 77-78, де він вже встановив, що національне законодавство, розтлумачене компетентними судовими органами, не містило жодних процесуальних гарантій, що дали б можливість заявнику оскаржити дії працівників міліції, які, на його думку, порушили його права за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу . Щодо тверджень Уряду, що заявник мав очікувати завершення кримінального провадження, відкритого після огляду працівниками міліції його офісу, автомобіля та гаража, Суд нагадує, що з наявних матеріалів вбачається, що на момент подання заяви до Суду провадження залишалося без руху протягом більше ніж чотири роки.

95. На думку Суду, вищенаведених фактів достатньо, щоб прийти до висновку, що у розпорядженні заявника не було ефективних засобів національного захисту щодо його скарг за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу .

96. Відповідно було порушення статті 13 Конвенції.

97. У зв’язку з цим, Суд відхиляє заперечення Уряду щодо неприйнятності скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу через невичерпання національних засобів юридичного захисту, які раніше були долучені до розгляду по суті скарги за статтею 13 Конвенції (див. п. 67).

V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

98. Заявник також скаржився за статтями 8 і 13 Конвенції на те, що публікація на сайті Міністерства внутрішніх справ (див. п. 11) містила компрометуючі відомості. Посилаючись на факти цієї справи, він також наводив статтю 14 Конвенції та статтю 2 Протоколу № 7 .

99. Розглянувши ці скарги з огляду на всі наявні в нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих положеннями, на які посилався заявник.

100. Отже ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

101.Статтею 41 Конвенції передбачено:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

A. Шкода

102. Заявник вимагав відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 34794 євро в якості оціненої ринкової вартості вилученого майна та 11659 євро в якості оціненого неотриманого прибутку за 2002 рік. Крім того, він вимагав 150000 євро відшкодування моральної шкоди.

103. Уряд вважає ці вимоги надмірними й необґрунтованими, а також, що не було жодного причинно-наслідкового зв’язку між оскаржуваними порушеннями та заявленою шкодою.

104. Суд вважає, що заявник не надав належного обґрунтування своїх розрахунків щодо вартості його вилучених активів та неотриманого прибутку, які дали б Суду можливість зробити висновки щодо відповідних грошових сум. Крім того, в матеріалах справи не стверджувалось та не було продемонстровано, що вилучене майно неможливо було повернути. Фактично, подавши цю заяву у 2006 році, заявник, якого представляла юрист, не інформував Суд про хід відповідного кримінального провадження або про подальшу долю майна, що зберігалось в якості доказу у цій справі. Відповідно Суд вважає, що вимоги заявника щодо відшкодування матеріальної шкоди слід відхилити як надумані.

105. При цьому, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 6000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

106. Заявник також вимагав 1000 євро відшкодування витрат на оплату послуг його представника, пані Н.М. Перестюк, відповідно до укладеної у 2006 році усної угоди про представництво його інтересів у Суді.

107. Уряд стверджував, що ця вимога є повністю необґрунтованою, оскільки вона не підтверджується жодним документом.

108. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд, з огляду на ненадання заявником жодного документа на підтвердження своєї вимоги, відхиляє її в повному обсязі.

C. Пеня

109. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Вирішує долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції до суті його скарги за статтею 13 Конвенції, та відхиляє їх, розглянувши цю скаргу по суті.

2.Оголошує прийнятними скарги щодо стверджуваного незаконного обшуку (огляду) офісу, автомобіля та гаража заявника; вилучення та зберігання правоохоронними органами його майна; та відсутності в нього можливості подати відповідні скарги, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

3.Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

4.Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції .

5. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції .

6.Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 7 липня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.