Рішення у справі «Кулік проти України» (Заява № 34515/04)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кулік проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Фаріс Вегабовіч (<…>), Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Карло Ранцоні (<…>), судді,

та Анна-Марія Дуге (<…>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 січня 2017 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 34515/04), яку 14 вересня 2004 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Сергій Анатолійович Кулік (далі - заявник).

2. Інтереси заявника, якому було надано правову допомогу, представляла пані О. Ащенко - юрист, яка практикує у м. Харкові. Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

3. Заявник скаржився, зокрема, на те, що умови тримання його під вартою (включно з днями судових засідань) та умови його етапування до та з судів були неналежними, що він зазнав жорстокого поводження з боку державних службовців, що його тримання під вартою під час досудового розслідування було незаконним, та що його права на захист були порушені.

4. 24 лютого 2012 року про заяву було повідомлено Уряд. 26 вересня 2013 року Суд запропонував Уряду надати свої зауваження щодо прийнятності та суті цієї заяви.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1968 році та наразі відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у виправній колонії № 31 в Чернігівській області.

A. Кримінальне провадження щодо заявника

6. 24 січня 2003 року В. та Г. були знайдені мертвими у своїй квартирі.

7. 25 січня 2003 року працівниками міліції було розпочато розслідування за фактом вбивства.

8. 30 січня 2003 року прокуратурою міста Києва (далі - прокуратура) було відкрито кримінальну справу щодо заявника та оголошено його розшук за вбивство В. та Г.; того ж дня заявника було заочно притягнуто як обвинуваченого у справі щодо подвійного вбивства.

9. За твердженням заявника 30 січня 2003 року його було затримано працівниками міліції у м. Харкові та поміщено під варту до Ленінського РВ ГУМВС України в Харківській області. Він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції з метою змусити його зізнатися у вчиненні подвійного вбивства. Працівник міліції К. разом із іншим невстановленим працівником міліції душили його та погрожували вбивством йому та його родині. Вони також обіцяли, що, якщо заявник зізнається, вони переконають суд першої інстанції, що він був неосудним і не міг бути притягнутий до відповідальності за вбивства. За відсутності адвоката заявник погодився зізнатися та написав "явку з повинною" під диктовку працівника міліції К. Явка з повинною була датована 01 лютого 2003 року, та у ній зазначалося, що заявнику було роз’яснено його права за статтею 63 Конституції України. 31 січня 2003 року його було етаповано до Деснянського РУ ГУМВС України в м. Києві.

10. Згідно з твердженнями Уряду заявника було затримано ввечері 31 січня 2003 року у м. Харкові та він тримався під вартою у Ленінському РВ ГУМВС України в Харківській області до 01 лютого 2003 року, коли його було етаповано до м. Києва. Під час перебування у м. Харкові до заявника не застосовувались засоби фізичного впливу, він не допитувався та не давав жодних показань.

11. 31 січня 2003 року прокурор звернувся до Деснянського районного суду м. Києва (далі - районний суд) з клопотанням про дозвіл на затримання заявника з метою його приводу для участі у судовому засіданні з метою обрання йому запобіжного заходу. Цього ж дня районний суд задовольнив клопотання прокурора.

12. 01 лютого 2003 року доставлений до прокуратури заявник підписав протокол ознайомлення його з правом на захист і від руки написав, що хотів отримати побачення із захисником до першого допиту. Після цього було складено протокол затримання, згідно з яким заявника було затримано 01 лютого 2003 року о 18 годині, і після затримання йому було роз’яснено його право на захист.

13. Цього ж дня, як стверджує Уряд, заявника було поміщено до Київського ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ), де він написав "явку з повинною", в якій він уперше зізнався у вбивстві В. і Г.

14. Цього ж дня дружина заявника повідомила прокурору, що вона винайняла захисника, пані К., щоб представляти заявника, та клопотала про залучення останньої до кримінальної справи.

15. 03 лютого 2003 року слідчий задовольнив клопотання дружини заявника і у присутності захисника повідомив його про висунуті проти нього 30 січня 2003 року обвинувачення. Він також допитав заявника з цього приводу. Заявник надав показання, аналогічні тим, що містилися у його явці з повинною від 01 лютого 2003 року. Згідно з твердженнями заявника, того дня та перед кожним наступним допитом працівники міліції погрожували, що, якщо він відмовиться від своїх показань, його співкамерники, деякі з яких були наркозалежними, що страждали на СНІД, задушать або вкусять його.

16. 04 лютого 2003 року районний суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, зазначивши, що існують підстави вважати, що у разі звільнення заявник продовжить злочинну діяльність та переховуватиметься від слідства. У зв’язку з цим суд послався на серйозність обвинувачень проти заявника та оголошення його у розшук.

17. Того ж дня судово-медичний експерт зафіксував садна на обох долонях заявника, які, на думку експерта, могли з’явитися внаслідок бійки між заявником і потерпілими; заявник не надав жодних пояснень щодо походження цих тілесних ушкоджень.

18. 05 лютого 2003 року у присутності захисника заявника було проведено відтворення обстановки та обставин події. Заявник знову визнав свою вину у вчиненні подвійного вбивства. Пізніше того ж дня, переглянувши відеозапис відтворення обстановки та обставин події, заявник і його захисник не надали жодних коментарів.

19. 13 лютого 2003 року заявника було поміщено до Київського слідчого ізолятора № 13 (далі - СІЗО). Під час медичного огляду заявника, проведеного того ж дня, у нього не було виявлено тілесних ушкоджень.

20. 25 березня та 27 червня 2003 року заявника було допитано у присутності його захисника і він знову зізнався у вчиненні вбивства В. і Г.

21. 26 березня та 24 квітня 2003 року районний суд продовжував строк тримання заявника під вартою до трьох і чотирьох місяців, відповідно, повторюючи своє обґрунтування, викладене в його ухвалі від 04 лютого 2003 року, та посилаючись на необхідність завершити певні слідчі дії.

22. 30 травня 2003 року апеляційний суд міста Києва (далі - апеляційний суд) продовжив строк тримання заявника під вартою до п’яти місяців, наводячи ті самі підстави, що й районний суд.

23. 27 червня 2003 року заявнику було висунуто додаткове обвинувачення у вчиненні крадіжки та шахрайства. Того ж дня досудове слідство було закінчене і у невстановлену дату справу було направлено до апеляційного суду, який діяв як суд першої інстанції, для розгляду її по суті.

24. 22 серпня 2003 року апеляційний суд провів засідання з попереднього розгляду справи та продовжив тримання заявника під вартою, не навівши жодного обґрунтування.

25. У судовому засіданні заявник відмовився від усіх показань, наданих ним під час досудового слідства, в тому числі від тих, що були надані у присутності захисника, та заперечив свою вину у вчиненні подвійного вбивства. Він стверджував, зокрема, що всі його визнавальні показання були отримані під тиском, тобто працівники міліції били його, погрожували перед кожним допитом та давали неправдиві обіцянки звільнити його. Також він хотів, щоб його справу було направлено до суду якомога швидше.

26. 03 жовтня 2003 року апеляційним судом заявника було визнано винним за всіма пунктами обвинувачення та призначено покарання у виді довічного позбавлення волі. Апеляційний суд зазначив, що вина заявника підтверджувалася, серед іншого, його первісними визнавальними показаннями та подальшими показаннями, наданими у присутності його захисника. Апеляційний суд також зазначив, що під час досудового слідства ані заявник, ані його захисник не скаржилися на жорстоке поводження з боку працівників міліції. У вироку міститься посилання на твердження працівника міліції К., згідно з яким заявник написав явку з повинною у відділі міліції у м. Харкові після затримання. Заявник оскаржив вирок і клопотав про зміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд.

27. 25 березня 2004 року у присутності заявника та його захисника Верховний Суд України скасував вирок з огляду на процесуальні недоліки. Він також відмовив у задоволенні клопотання заявника щодо звільнення з-під варти та залишив без змін обраний йому запобіжний захід. Суд послався на те, що остаточного рішення щодо вини заявника прийнято не було; суд також послався на відомості про характер заявника та його попередню поведінку, але не надав додаткової інформації. Граничний строк подальшого тримання заявника під вартою не був визначений.

28. 13 квітня 2004 року дружину заявника було залучено до провадження в якості законного представника.

29. 21 квітня 2004 року апеляційним судом за участі заявника було проведено попередній розгляд справи, під час якого він залишив без змін обраний заявнику запобіжний захід, відмовивши у задоволенні клопотання останнього про зміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд. При цьому він послався на серйозність обвинувачень проти заявника, відомості щодо характеру заявника (без надання додаткової інформації), а також на "інші обставини, що підпадають під дію статті 148 Кримінально-процесуального кодексу України ". Граничного строку тримання заявника під вартою встановлено не було.

30. Під час повторного розгляду справи заявник наполягав на презумпції невинуватості та повторював свої попередні твердження щодо порушення його процесуальних прав під час досудового слідства (див. п. 25).

31. 18 лютого 2005 року апеляційний суд виділив обвинувачення у шахрайстві в окреме провадження та повернув його на додаткове розслідування. Тією ж ухвалою було продовжено тримання заявника під вартою; не було надано обґрунтування та не було встановлено граничного строку. Іншою ухвалою, винесеною того ж дня, апеляційний суд відмовив у задоволенні клопотання заявника про зміну запобіжного заходу на тих самих підставах, що й в ухвалі від 21 квітня 2004 року.

32. 18 березня 2005 року апеляційний суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення і призначив йому покарання у виді довічного позбавлення волі. Він посилався, зокрема, на визнавальні показання заявника, надані ним під час досудового слідства, у тому числі й на явку з повинною від 01 лютого 2003 року. Суд зазначив, що ці показання повинні мати більшу вагу, ніж ті, що були надані заявником під час судового розгляду, оскільки всі вони були підтверджені заявником у присутності його захисника та відповідали і узгоджувались з низкою інших доказів у справі, які, в цілому, були зібрані відповідно до вимог національного законодавства.

33. Цим же вироком апеляційний суд відхилив скаргу заявника на жорстоке поводження працівників міліції у зв’язку з необґрунтованістю. Заслухавши заявника, працівників міліції та декількох свідків і дослідивши відеозапис відтворення обстановки і обставин події, а також акт судово-медичної експертизи від 04 лютого 2003 року, апеляційний суд не знайшов доказів на підтвердження тверджень заявника. Він також зазначив, що під час досудового слідства заявника представляв обраний ним захисник і що раніше заявник не скаржився на будь-яке жорстоке поводження.

34. Згідно з документами, наданими Урядом, у період з 29 березня 2005 року по 28 квітня 2005 року заявник звертався із клопотаннями про ознайомлення з дев’ятьма томами матеріалів його справи та аудіозаписами судових засідань, які було задоволено. У червні 2005 року заявник звернувся до апеляційного суду з клопотанням про повторне ознайомлення з матеріалами справи. 13 червня 2005 року у задоволенні клопотання було відмовлено на тій підставі, що заявник вже повністю ознайомився з матеріалами справи.

35. Заявник оскаржив вирок, стверджуючи, що він ґрунтувався на підроблених документах, неправдивих свідченнях і недопустимих доказах. Він стверджував, що 30 січня 2003 року його було незаконно затримано у м. Харкові, але без складання протоколу його тримали під вартою до 01 лютого 2003 року, а також, що його не було допроваджено до судді протягом 72 годин після його затримання. Далі заявник стверджував, що заявлене ним 30 січня 2003 року клопотання про залучення захисника було проігноровано, та що тієї ж ночі його було допитано, побито та змушено надати визнавальні показання в обмін на обіцянку слідчого не завдавати шкоди його родині та звільнити його на підставі його неосудності. Заявник стверджував, що був змушений повторити свої визнавальні показання у присутності свого захисника, та що він повідомив свого захисника про жорстоке із ним поводження з боку слідчого. Проте слідчий не виконав своєї обіцянки і визнавальні показання заявника були використані в якості підстави для його засудження. Заявник також скаржився, серед іншого, на те, що його затримання та тримання під вартою були незаконними; що під час судових засідань він не мав змоги конфіденційно спілкуватися зі своїм захисником, оскільки до нього застосовували наручники та тримали у клітці; що йому не було надано достатньо часу та можливостей для підготовки до свого захисту, оскільки судові засідання відбувалися щоденно, а йому не було надано повного доступу до матеріалів справи; та що державні органи незаконно відмовили у наданні його дружині дозволу на побачення із ним у Київському СІЗО 14 лютого та 10 березня 2005 року. Прокуратурою також було оскаржено вирок від 18 березня 2005 року.

36. 26 липня 2005 року у присутності заявника та його законного представника Верховний Суд України залишив без змін обвинувальний вирок і призначене заявнику покарання. Висновки суду значною мірою ґрунтувалися на визнавальних показаннях заявника, наданих під час досудового слідства. Суд зазначив, зокрема, що у своїй "явці з повинною" від 01 лютого 2003 року заявник зазначив подробиці вбивства, які він не міг би знати, якби не був безпосередньо винним у вчиненні злочину. На той час ці подробиці не були відомі працівникам міліції, а отже, всупереч твердженням заявника, працівники міліції не могли надиктувати їх заявнику. Достовірність його зізнань у подальшому неодноразово підтверджувалась заявником у присутності обраного ним адвоката, а також низкою інших доказів у справі. Суд зазначив, що заявника було затримано 30 січня 2003 року, але стверджував, що слідчі дії у його справі не проводилися до 03 лютого 2003 року, а починаючи з цього дня всі слідчі дії проводилися у присутності адвоката. З цих підстав, а також дійшовши висновку, що скарги заявника на жорстоке поводження та відсутність правової допомоги були належним чином розглянуті апеляційним судом, Верховний Суд відхилив твердження заявника у зв’язку з необґрунтованістю. Твердження заявника щодо відсутності доступу до матеріалів справи також були відхилені у зв’язку з необґрунтованістю; відмову у задоволенні скарг було детально обґрунтовано.

37. 11 серпня 2006 року заявник звернувся до Верховного Суду із заявою про перегляд справи у порядку виключного провадження. 22 грудня 2006 року Верховний Суд відмовив у задоволенні вимог заявника у зв’язку з необґрунтованістю.

38. З 03 лютого 2003 року та протягом досудового слідства заявника представляла пані К., захисник, найнята дружиною заявника. З матеріалів справи вбачається, що під час судового розгляду справи у заявника було декілька представників, у тому числі захисники, які надавали безоплатну правову допомогу, та в одній інстанції - захисник, найнятий братом заявника.

B. Розголошення засобам масової інформації відомостей щодо кримінальної справи заявника

39. 06 лютого 2003 року у відповідь на запит приватного телевізійного каналу "Київ" органами прокуратури було надано інформацію про обставини вбивства В. та Г., яка згодом протягом 2003 року неодноразово транслювалася в рамках регулярної телевізійної програми. Як стверджує заявник, телеканалу було надано копію відеозапису відтворення обстановки та обставин події.

40. У невстановлену дату заявник звернувся до органів прокуратури зі скаргою на надання цього відеозапису. У письмовій відповіді прокуратури зазначалося, що відомості про досудове слідство були розкриті у межах, встановлених законом, і що надання інформації не порушило жодного права заявника.

41. Під час розгляду його справи судом першої інстанції заявник безуспішно звертався до судів зі скаргами, у яких стверджувалося, що надання відеозапису порушило його право на презумпцію невинуватості. Він не звертався до суду з окремим позовом до прокуратури або телевізійного каналу щодо цього стверджуваного порушення.

C. Умови тримання заявника під вартою

1. Відділи міліції та ІТТ

42. За твердженням заявника у період з 30 січня по 13 лютого 2003 року він тримався у камері площею 7 кв. м разом із десятьма іншими ув’язненими та не був забезпечений спальним місцем і постільною білизною. Більше того, він не мав можливості голитися або митися; до 05 лютого 2003 року йому не надавали продукти харчування.

43. Уряд не надав фактичних даних щодо ув’язнення заявника у вищезазначений період.

2. Київське СІЗО

44. У період з 13 лютого 2003 року до 14 грудня 2005 року заявник перебував під вартою у Київському СІЗО.

(a) Версія заявника

45. У період з 14 по 24 грудня 2003 року заявник тримався у камері № 32 площею близько 50 кв. м разом із п’ятдесятьма двома іншими ув’язненими. Потім його перевели до камери № 95 площею 7 кв. м, де він перебував до березня 2004 року разом із чотирма іншими ув’язненими. У березні 2003 року заявника було переведено до камери № 85 площею 16 кв. м, де він перебував разом із дванадцятьма іншими ув’язненими.

46. У періоди з 03 жовтня 2003 року по 25 березня 2004 року та з 18 березня 2005 року по 14 грудня 2005 року заявник тримався у камерах площею 7 кв. м. На вікнах усіх згаданих камер стояли решітки, що не пропускали сонячного світла та майже не пропускали свіжого повітря. Усі камери кишіли комахами, а туалети не були відокремлені від житлової зони. Харчування було неякісним (рідка вівсяна каша з маргарином, тухла риба, квашена капуста з неприємним запахом). М’ясо, яйця та молочні продукти не давали, а свіжі овочі та фрукти давали рідко. Заявнику не дозволялося користуватися власним годинником і приладдям для гоління, а також отримувати передачі та мати побачення з родичами. Заявнику не надавалася належна медична допомога, а після 18 березня 2005 року йому заборонили отримувати ліки від родичів.

47. 14 лютого та 10 березня 2005 року адміністрація Київського СІЗО відмовила дружині заявника у наданні дозволу на побачення із ним.

(b) Версія Уряду

48. Зазначивши, що не було можливості встановити, в яких камерах тримався заявник, оскільки у зв’язку із закінченням строку зберігання відповідних документів вони були знищені, Уряд спростував опис розмірів камер, наданий заявником, а також його оцінку щодо кількості ув’язнених, утримуваних у них. Уряд надав наступні відомості щодо камер:

- камера № 32 - 54,1 кв. м з тридцятьма вісьмома окремими спальними місцями;

- камера № 85 - 21,4 кв. м з дванадцятьма окремими спальними місцями;

- камера № 95 - 9,29 кв. м з чотирма окремими спальними місцями;

- камера № 141 - 8,2 кв. м з двома окремими спальними місцями;

- камера № 154 - 9 кв. м з двома окремими спальними місцями.

49. Уряд також стверджував, що всі камери Київського СІЗО були оснащені вентиляційною системою. У всіх камерах на вікнах були невеликі кватирки для провітрювання, які уможливлювали циркуляцію свіжого повітря. У кожній камері був туалет, відокремлений від житлової зони. Регулярно проводилася дезінфекція камер. Ув’язненим тричі на день давали гарячу їжу належної якості, у тому числі у дні, коли вони брали участь у судових засіданнях.

3. Дніпропетровський слідчий ізолятор

50. У період з 04 по 13 травня 2008 року заявник перебував у Дніпропетровському слідчому ізоляторі (далі - Дніпропетровське СІЗО). Згідно з твердженнями заявника йому не надавали медичну допомогу у зв’язку з туберкульозом, на який він страждав. Більше того, він тримався у камері № 3 разом із ув’язненим, який страждав на відкриту форму туберкульозу.

51. Уряд не надав фактичних відомостей щодо умов тримання заявника у цій установі.

4. Виправна колонія № 47

52. Заявник перебував у зазначеній виправній колонії з 14 грудня 2005 року по 24 квітня 2008 року та з 27 жовтня 2008 року по 18 квітня 2012 року.

53. Згідно з твердженнями заявника у період з 14 грудня 2005 року по 21 січня 2008 року він тримався разом із ув’язненими, які страждали на приховану форму туберкульозу. 13 січня 2008 року заявника було переведено до камери, де раніше тримався ув’язнений, який страждав на відкриту форму цієї хвороби. В останній камері не проводилася дезінфекція, в ній не було системи опалення, а вікна частково були закриті пластиком замість скла. Якість харчування та медичної допомоги була неналежною. За твердженням заявника такі умови тримання під вартою серйозно позначилися на стані його здоров’я, внаслідок чого 13 квітня 2006 року йому було діагностовано гіпертонію, а 21 січня 2008 року - туберкульоз.

54. Уряд стверджував, що камера, де тримався заявник, була оснащена системою вентиляції та центрального опалення. Виправна колонія була забезпечена дезінфекційними засобами у повному обсязі, і самі ув’язнені регулярно проводили дезінфекцію камер. Також у наявності була бактерицидна лампа. Згідно з правилами внутрішнього розпорядку колонії спеціальну дезінфекцію камер необхідно було проводити при виявленні, що ув’язнений страждав на відкриту форму туберкульозу. Ув’язненим, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, двічі на рік проводилась флюорографія для виявлення хворих на туберкульоз. Ув’язненим, які мали контакт з особами, які страждали на відкриту форму туберкульозу, також проводилась флюорографія та вони отримували відповідне лікування.

5. Виправна колонія № 61

55. З 13 травня 2008 року по 12 жовтня 2008 року заявник тримався у лікарні для ув’язнених, які страждали на туберкульоз, розташованій у виправній колонії № 61. З 13 до 31 травня 2008 року він перебував у камері № 1, а з 25 червня 2008 року до 25 липня 2008 року - у камері № 4. Залишається невідомим, у якій з камер заявник залишався до кінця зазначеного періоду.

56. Згідно з твердженнями заявника камери були задушливими, оскільки вікна тримали зачиненими з 07 год 00 хв по 18 год 00 хв. Камери ніколи не дезінфікувались і в них було багато щурів. Якість харчування та надання медичної допомоги були жахливими, що спричинило смерть багатьох ув’язнених. Його співкамерники страждали на відкриту форму туберкульозу.

57. Згідно з твердженнями Уряду заявник тримався окремо від інших ув’язнених у камерах, які добре провітрювалися. Він забезпечувався достатнім та належним харчуванням.

D. Умови тримання заявника під вартою та під час етапування у дні судових засідань

1. Версія заявника

58. Заявник стверджував, що у дні справи судових засідань умови його тримання були наступними. Його регулярно будили між 04 год 00 хв та 05 год 00 хв. З 06 год 00 хв по 06 год 30 хв йому давали трохи цукру та шматок хліба, після чого його поміщали приблизно на годину до спеціальної камери площею 30 кв. м, у якій перебували від тридцяти до сорока ув’язнених одночасно. У камері був туалет, не відокремлений від решти простору, не було вентиляції та меблів. Близько 07 год 30 хв заявника поміщали до транзитної камери площею приблизно 14 кв. м, в якій одночасно перебували близько 20 ув’язнених, і де він зазвичай мав чекати кілька годин, поки його не переведуть далі. У транзитній камері була погана вентиляція, дві лавки, на яких одночасно могли сидіти восьмеро ув’язнених, і стіл. О 09 год 30 хв заявника переводили до спеціальної кімнати, де він проходив повний особистий обшук у присутності інших осіб. О 09 год 40 хв його та близько двадцяти інших ув’язнених приблизно на півгодини зачиняли в туалеті без вентиляції та вікон, а потім вели до автозаку. У автозаку площею 6 кв. м не було достатньо доступу до свіжого повітря та опалення. Тож заявник страждав від спеки влітку та від морозу взимку. Були випадки, коли після повернення до Київського СІЗО заявник мав до трьох годин чекати в автозаку, поки не закінчиться перевірка безпеки. Під час судових засідань, які зазвичай проводилися з 11 год 00 хв по 14 год 00 хв, заявник тримався у металевій клітці, під охороною трьох озброєних працівників міліції, і нікому - в тому числі адвокату - не дозволялося підходити до нього ближче, ніж на один метр. Після закінчення кожного судового засідання заявника переводили або до транзитної камери площею 0,8 кв. м, або разом із чотирма іншими ув’язненими - до камери площею 2 кв. м, де він протягом декількох годин без їжі мав чекати, поки його під конвоєм відведуть до автозаку. Після повернення до Київського СІЗО заявник і дев’ять інших ув’язнених мали протягом години чекати у непровітреній транзитній камері площею 3 кв. м повного особистого обшуку у присутності інших осіб і поміщення до іншої камери площею 12 кв. м, в якій перебували до двадцяти ув’язнених одночасно, без вікон та з поганою вентиляцією. Близько 23 год 00 хв заявника під конвоєм відводили до його камери.

59. Згідно з твердженнями заявника судові засідання у його справі проводилися щоденно. З матеріалів справи вбачається, що заявника етапували та тримали під вартою у зазначених умовах щонайменше чотири рази.

60. За твердженнями заявника 25 березня 2004 року, 20 травня і 26 липня 2004 року до нього весь день застосовувалися наручники у положенні "руки за спиною", починаючи з ранку, коли його виводили з камери для етапування до суду, і до вечора, коли він повертався з судових засідань до камери.

61. 29 червня 2005 року заявник у порядку приватного обвинувачення звернувся до Печерського районного суду м. Києва зі скаргою на командира підрозділу, який етапував його 20 травня 2005 року, та вимагав відшкодування шкоди за незаконне застосування наручників. 08 липня 2005 року скаргу було повернуто заявнику через процесуальні недоліки. Заявник не звертався з цією скаргою повторно та не оскаржував ухвалу суду.

2. Версія Уряду

62. За твердженням Уряду внутрішня площа автозаків складала 8 кв. м, і вони були розраховані на перевезення двадцяти двох осіб у трьох камерах (дві більші камери, площею 2,5 кв. м. і розраховані на десять пасажирів кожна, та одна маленька камера для двох пасажирів). У автозаках не було вікон, але вони були обладнані вентиляційними решітками та лавками для сидіння. Щодо великої кількості ув’язнених, щоденно етапованих з Київського СІЗО до судів, Уряд зазначив, що автозаки мали чекати у черзі після повернення до установи виконання покарань, але таке очікування ніколи не перевищувало однієї години.

63. Також, посилаючись на відповідне національне законодавство, Уряд стверджував, що (a) усім ув’язненим, судові засідання у чиїх справах відбуваються принаймні три дні підряд, мало забезпечуватись триразове харчування, при цьому обід мав доставлятися безпосередньо до суду; (b) повний обшук ув’язнених перед їхнім етапуванням до суду мав здійснюватись в окремих ізольованих приміщеннях та за відсутності осіб протилежної статі; (c) до компетенції начальника відповідного конвойного підрозділу належало вирішення питання про застосування до етапованої особи наручників, беручи до уваги наявну ситуацію, небезпеку, яку становить етапована особа, та інші відповідні фактори. Щодо стверджуваного застосування наручників Уряд також стверджував, що встановити, чи застосовувались до заявника наручники, як стверджувалось, та чи звертався він зі скаргами з цього приводу, було неможливо, оскільки строк зберігання відповідних документів закінчився і всі записи було знищено.

E. Стверджуване жорстоке поводження із заявником

1. Інцидент у апеляційному суді 16 вересня 2004 року

64. 16 вересня 2004 року під час судового засідання у його справі заявник попросив апеляційний суд викликати йому бригаду швидкої допомоги, оскільки йому стало зле. Його прохання було відхилено та розцінено головуючим суддею як спроба затягнути розгляд справи, оскільки Київське СІЗО не надало інформації про незадовільний стан здоров’я заявника. Проте судове засідання було перенесене на 30 вересня 2004 року.

2. Стверджуване побиття заявника 03 квітня 2005 року

65. Згідно з твердженнями заявника 03 квітня 2005 року його та двох його співкамерників було без причини побито працівниками Київського СІЗО під час прогулянки у дворі. Внаслідок цього він дістав синця на правій нозі розміром 5 x 7 см.

66. 04 квітня 2005 року дружина заявника звернулася до Генерального прокурора та до адміністрації Київського СІЗО зі скаргами на побиття заявника, але не зазначила жодних тілесних ушкоджень. 17 травня 2005 року прокурор, провівши перевірку з цього питання, відповів їй, що її скарга була безпідставною. Ані заявник, ані його дружина не оскаржували відповідь прокурора.

67. 05 та 06 квітня 2005 року заявник звернувся до Державного департаменту з питань виконання покарань та адміністрації Київського СІЗО, відповідно, зі скаргами на відмову працівників Київського СІЗО у складанні акту щодо тілесних ушкоджень, завданих йому внаслідок стверджуваного побиття, а також у виклику прокурора.

3. Події 17 листопада 2007 року у виправній колонії № 47

68. 17 листопада 2007 року у тюремних камерах було проведено обшуки.

69. Згідно з твердженнями заявника того дня до камери, в якій він утримувався разом із іншими ув’язненими, увірвалася група працівників виправної колонії у масках; йому та його співкамерникам було наказано лягти та закласти руки за голову. Коли заявник спробував прийняти зручнішу позу, його вдарили по спині гумовим кийком. Після цього працівники виправної колонії вивели ув’язнених у коридор і наказали повністю роздягтися. Потім вони наказали їм сісти навпочіпки, а далі вивели до тюремного двору, де вони, напіводягнені, знаходилися протягом двох годин при температурі -10 °C. Тим часом у камері заявника проводився обшук, внаслідок якого зникли деякі його особисті речі, зокрема, продукти харчування, книги, фотографії та листи.

70. 19 листопада 2007 року заявник звернувся до прокуратури та Уповноваженого Верховної Ради з прав людини зі скаргами на незаконність зазначеного обшуку та на зникнення його особистих речей. Він стверджував, що "цього разу його не били" та нічого не зазначав з приводу перебування напіводягненим на вулиці й необхідності сидіти навпочіпки. 05 січня 2008 року до установи прибув слідчий, щоб допитати заявника з приводу його скарги. З документів, наданих Урядом, вбачається (без надання обґрунтування), що заявник відмовився від зустрічі зі слідчим. 14 березня 2008 року прокурор листом поінформував заявника, що обшук був законним, і що за результатами перевірки за його скаргою від 19 листопада 2007 року випадків застосування до ув’язнених фізичної сили або іншої форми нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження встановлено не було. Заявник не оскаржив відповідь прокурора.

71. 20 листопада 2007 року п’ятеро ув’язнених з тієї ж виправної колонії звернулись до прокуратури зі скаргою, стверджуючи, що 17 листопада 2007 року вони зазнали жорстокого поводження з боку працівників підрозділу спеціального призначення виправної колонії, та що деякі їхні особисті речі зникли. Проте під час подальшого розслідування за їхньою скаргою вони відмовилися надати детальнішу інформацію. 26 листопада 2007 року прокурор виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, а прокуратура відмовила у проведенні розслідування за твердженнями п’ятьох ув’язнених, встановивши, що ці твердження були необґрунтованими. Зокрема було встановлено, що ув’язнені були належним чином одягнуті, коли їх вивели до тюремного двору, та що до них не застосовувалась фізична сила. Жоден із ув’язнених не оскаржив цю постанову, незважаючи на те, що їм було роз’яснено право на оскарження.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Конституція України (1996 року)

72. Відповідні положення наведені, наприклад, у рішенні Суду у справі "Огороднік проти України" (Ogorodnik v. Ukraine) (заява № 29644/10, п. 65, від 05 лютого 2015 року).

B. Кримінальний кодекс (2001 року)

73. Згідно з частиною першою статті 115, умисне вбивство карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років. Частиною другою статті 115 передбачено, що, якщо умисне вбивство було вчинено за наявності однієї з обтяжуючих обставин, наведених у цій частині (у тому числі вбивство малолітньої дитини), воно карається позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

C. Кримінально-процесуальний кодекс України (1960 року) у редакції, чинній на час подій

74. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу (далі - КПК) щодо застосування запобіжних заходів і доступу до захисника наведено в рішенні у справі "Закшевський проти України" (Zakshevskiy v. Ukraine) (заява № 7193/04, пп. 47 та 48, від 17 березня 2016 року).

75.Статтею 395 КПК передбачено, серед іншого, що касаційний суд перевіряє законність та обґрунтованість судового рішення за наявними в справі і додатково поданими матеріалами. Така перевірка здійснюється у тій частині, в якій було оскаржене судове рішення. Суд касаційної інстанції вправі вийти за межі касаційних вимог, якщо цим не погіршується становище засудженого чи виправданого.

D. Кримінальний процесуальний кодекс (2012 року)

76. Положення Кодексу щодо перегляду судових рішень передбачає:

Стаття 445. Підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України

"1. Підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили, є:

...

4) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.".

E. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" 2006 року

77.Стаття 10 Закону передбачає додаткові заходи індивідуального характеру з метою виконання рішень Суду, в тому числі, повторний розгляд справи судом і відновлення провадження у справі.

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ ДОПОВІДІ

78. Відповідні міжнародні та національні документи щодо умов тримання під вартою та етапування ув’язнених наведено у рішеннях у справах "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine) (заява № 15825/06, пп. 56-61, від 25 жовтня 2007 року), "Титаренко проти України" (Titarenko v. Ukraine) (заява № 31720/02, п. 41, від 20 вересня 2012 року), "Горбатенко проти України" (Gorbatenko v. Ukraine) (заява № 25209/06, пп. 97-98, від 28 листопада 2013 року), "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine) (заява № 63727/11, пп. 71-73, від 13 березня 2014 року), та "Муршіч проти Хорватії") (<…> [ВП]) (заява № 7334/13, пп. 136-139, від 20 жовтня 2016 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

79. Заявник скаржився на умови тримання його під вартою в ІТТ, відділах міліції, Київському та Дніпропетровському СІЗО та виправних колоніях № 47 і № 61. У зв’язку з цим він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

A. Прийнятність

1. ІТТ3, відділи міліції та Дніпропетровський СІЗО

80. Уряд стверджував, що скаргу заявника було подано з порушенням правила шести місяців, передбаченого Конвенцією.

81. Заявник підтримав свою скаргу.

82. З матеріалів справи вбачається, що скаргу заявника щодо ІТТ та відділів міліції було подано до Суду 30 жовтня 2004 року, а скаргу щодо Дніпропетровського СІЗО - 14 грудня 2008 року.

83. З огляду на свою практику щодо застосування правила шестимісячного строку до скарг на умови тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі "Ананьєв та інші проти Росії" (Ananyev and others v. Russia), заяви №№ 42525/07 і 60800/08, п. 78, від 10 січня 2012 року), Суд зауважує, що відповідні скарги було подано більше, ніж через шість місяців після закінчення відповідних строків ув’язнення. Отже, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції як така, що була подана із порушенням строку.

2. Виправна колонія № 61

84. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою були належними, а твердження заявника - необґрунтованими.

85. Заявник підтримав свою скаргу та стверджував, що якість продуктів харчування та медичної допомоги в установі була жахливою, що спричинило смерть багатьох ув’язнених. На знак протесту проти умов тримання його під вартою заявник був змушений оголосити голодування.

86. Суд нагадує, що твердження про жорстоке поводження мають підтверджуватися належними доказами. Під час оцінки доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом". Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи схожих неспростованих презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. рішення у справах "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), заява № 5310/71, від 18 січня 1978 року, п. 161, Серія А № 25 та "Клеутін проти України" (Kleutin v. Ukraine), заява № 5911/05, п. 52, від 23 червня 2016 року).

87. Суд зазначає, що скарга заявника сформульована у загальних рисах та недостатньо докладно для того, щоб Суд мав змогу встановити, якою мірою заявник особисто постраждав від описаних ним умов тримання. Крім того, жодного рішення у справі, яка б стосувалась умов тримання під вартою у виправній колонії № 61 у період, на який посилався заявник, Суд ще не ухвалював. Таким чином, Суд вважає, що ця частина заяви не є обґрунтованою та має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

3. Київське СІЗО та виправна колонія № 47

88. Уряд посилався на свої зауваження щодо фактів (див. пп. 48, 49) та стверджував, що твердження заявника були необґрунтованими. Уряд також посилався на медичні документи заявника та стверджував, що заявник не звертався до національних органів влади зі скаргами на погіршення його стану здоров’я в Київському СІЗО або на те, що внаслідок такого погіршення він потребував медичної допомоги.

89. Заявник підтримав свої скарги, посилаючись на свої зауваження щодо фактів (див. пп. 45-47 та 52-53).

90. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Зауваження сторін

91. Уряд стверджував, що і в Київському СІЗО, і у виправній колонії № 47 умови тримання відповідали вимогам статті 3 Конвенції. Щодо останньої установи виконання покарань Уряд також стверджував, що тюремні камери, в яких тримався заявник, достатньою мірою провітрювались та дезінфікувались, температура у цих камерах була належною, а ув’язнені, які страждали на туберкульоз, тримались окремо від здорових ув’язнених.

92. Заявник не погодився.

2. Оцінка Суду

(a) Київське СІЗО

93.Стаття 3 Конвенції вимагає від держав забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, при цьому, щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI).

94. Суд нагадує, що при встановленні того, чи є умови тримання такими, "що принижують гідність" у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у в’язничних камерах вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як само по собі, так і в поєднанні з іншими недоліками. Коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв. м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 (див., серед інших джерел, рішення у справі "Каралевічюс проти Литви" (<…>), заява № 53254/99, пп. 39-40, від 07 квітня 2005 року, та зазначені рішення у справах "Ананьєв та інші" (Ananyev and others), пп. 145-147 і 149, і "Муршіч" (<…>), пп. 136-139). Як правило, ця презумпція може бути спростована лише за умови сукупного дотримання наступних вимог: (1) зменшення мінімального особистого простору площею 3 кв. м є нетривалими, тимчасовими та незначними; (2) таке зменшення супроводжується наданням достатньої свободи рухів та забезпеченням належних видів діяльності за межами камери; (3) заявник ув’язнений у місці тримання під вартою, яке, за загальною оцінкою, може вважатися належним, а також за відсутності інших обтяжуючих його ув’язнення обставин (див. зазначене рішення у справі "Муршіч" (<…>), пп. 130, 133 та 134).

95. Суд зазначає, що у цій справі заявник надав додаткову інформацію щодо розмірів кожної окремої камери, в якій він перебував у конкретні періоди часу, кількості утримуваних в них ув’язнених та щодо інших побутових умов кожної такої камери. Уряд надав власний опис умов, в яких тримався заявник, спростував інформацію щодо розмірів камер та кількості утримуваних у них ув’язнених, зазначаючи при цьому, що документи щодо осіб, які перебували разом із заявником у Київському СІЗО, було знищено.

96. Суд не вважає за потрібне вирішувати спір між сторонами щодо фактів, оскільки у будь-якому разі наявні докази свідчать, що під час перебування у Київському СІЗО заявник не мав достатнього особистого простору. Зокрема, як повідомлялось Урядом, у деяких камерах, де тримався заявник, на одного ув’язненого припадало приблизно 1,5-2,5 кв. м площі підлоги. Фактично Уряд не повідомив, скільки ув’язнених перебувало у цих камерах у відповідний час, оскільки документи було знищено.

97. Крім того, беручи до уваги те, що камери були також обладнані санвузлами, особистий простір ув’язнених ставав ще меншим.

98. Що стосується інших елементів, які є суттєвими для оцінки умов тримання під вартою, Суд зазначає, що зауваження заявника щодо антисанітарних умов і недотримання вимог гігієни є досить докладними. Більше того, у ряді справ Суд вже встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з переповненням та антисанітарними умовами у тому самому слідчому ізоляторі протягом того самого періоду часу - див. рішення у справі "Гавула проти України" (Gavula v. Ukraine), заява № 52652/07, від 16 травня 2013 року (щодо періоду з 26 лютого 2003 року по серпень 2010 року); "Коваль проти України" (Koval v. Ukraine), заява № 65550/01, від 19 жовтня 2006 року (щодо періоду з 03 серпня 1999 року по 06 червня 2000 року), та "Харченко проти України" (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, від 10 лютого 2011 року (щодо періоду з 20 квітня 2001 року по 04 серпня 2003 року). Відтак, Суд бере до уваги виклад фактів заявника.

99. Хоча жодна зі сторін не надала відомостей щодо кількості часу, протягом якого заявник кожного дня проводив зачиненим у своїй камері, Суд, беручи до уваги Правила внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів України, зауважує, що заявник і його співкамерники мали проводити у зазначених умовах більшу частину дня (див. зазначене рішення у справі "Гавула" (Gavula), п. 71).

100. За цих обставин Суд доходить висновку, що умови тримання заявника під вартою у Київському СІЗО (зокрема, відсутність особистого простору) у поєднанні з антисанітарними умовами та відсутністю прогулянок протягом майже трьох років тримання його під вартою, становило таке, що принижує гідність, поводження. Відповідно, у зв’язку з цим було порушення статті 3 Конвенції.

101. Враховуючи ці висновки, Суд не вважає за потрібне розглядати решту тверджень заявника у зв’язку з цим.

(b) Виправна колонія № 47

102. Суд зазначає, що версії сторін відрізняються щодо кількох деталей стосовно побутових умов тримання заявника під вартою, і жодна з них не підтверджена достатніми доказами. При цьому з матеріалів справи вбачається (і це не оскаржується сторонами), що заявник захворів на туберкульоз під час його перебування у виправній колонії № 47. Цей факт є достатнім непрямим доказом на підтвердження тверджень заявника щодо нездатності органів влади забезпечити належні умови його тримання в цій установі. Відповідно, Суд доходить висновку, що Уряд не виконав свого зобов’язання за статтею 3 Конвенції щодо заявника і, відповідно, було порушення цього положення.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ ТРИМАННЯ ТА ЕТАПУВАННЯ ЗАЯВНИКА У ДНІ СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ І ЙОГО ПОМІЩЕННЯМ ДО МЕТАЛЕВОЇ КЛІТКИ ПІД ЧАС СУДОВИХ ЗАСІДАНЬ

103. Заявник скаржився на умови його етапування на та з судових засідань і на умови його тримання у дні судових засідань, у тому числі на постійне застосування до нього наручників 25 березня 2004 року, 20 травня та 26 липня 2005 року. Він також стверджував, що під час судових засідань у його справі він тримався у клітці з металевими гратами. Він посилався на згадану статтю 3 Конвенції.

A. Прийнятність

104. Уряд стверджував, що вперше заявник поскаржився до Суду на постійне застосування до нього наручників 25 березня 2004 року у своєму листі від 18 квітня 2005 року, а отже, ця скарга має бути відхилена як така, що подана з порушенням строку.

105. Уряд також стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо його скарги на умови етапування, оскільки він не звертався з такою скаргою до прокуратури. Уряд зазначив, що у випадку визнання національними органами влади незаконності умов етапування заявник міг би звернутися з цивільним позовом про відшкодування шкоди.

106. Уряд також доводив, що твердження заявника щодо повного обшуку з роздяганням у присутності інших осіб у дні судових засідань і застосування наручників 20 травня та 26 липня 2005 року не підтверджувались жодними доказами. У зв’язку з цим Уряд посилався на національні нормативні акти, якими регулюються відповідні питання (див. п. 63).

107. Заявник підтримав свої скарги.

108. Щодо стверджуваного застосування наручників до заявника 25 березня 2004 року Суд зауважує, що його скарги можна розцінювати як такі, що стосуються окремих дій органів влади, а не тривалого порушення протягом відповідного строку тримання під вартою. Оскільки жодна зі сторін не зауважила щодо наявності ефективних засобів юридичного захисту стосовно цих скарг, а також з огляду на дату подання до Суду (18 квітня 2005 року) скарги на застосування до нього наручників 25 березня 2004 року Суд доходить висновку, що цю скаргу подано з порушенням строку і вона має бути відхилена відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

109. Крім того, щодо скарги заявника на умови етапування Суд нагадує, що у ряді інших справ він вже відхиляв аналогічні заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту (див., наприклад, зазначене рішення у справі "Коктиш" (Koktysh), п. 87). Суд не вбачає підстав відходити від попередніх висновків у цій справі та вважає, що цю скаргу не може бути оголошено неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту. Її також не може бути відхилено як явно необґрунтовану або оголошено неприйнятною з інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

110. Щодо решти скарг заявника Суд доходить висновку, що зазначені скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Умови тримання та етапування у дні судових засідань

111. Заявник посилався на свої фактологічні твердження (див. пп. 58-60) та наполягав на тому, що поводження, якому його було піддано під час судових засідань, було несумісним зі статтею 3 Конвенції.

112. Уряд стверджував, що умови етапування заявника на та з судових засідань відповідали вимогам національного законодавства. Уряд заявляв, що у будь-якому випадку ці умови не досягли мінімального рівня, встановленого статтею 3 Конвенції. Уряд не надав жодних коментарів щодо тверджень заявника стосовно умов його тримання під вартою у дні судових засідань.