"…
4. Утримання ув'язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів.
…
10.1 Європейські пенітенціарні правила застосовуються щодо всіх осіб, взятих під варту судовою владою, чи засуджених до позбавлення волі.
…
18.1 Розміщення ув'язнених, і зокрема, надання місць для сну, повинне проводитися з повагою до людської гідності та, по можливості, із забезпеченням можливості усамітнення, а також відповідно до санітарно-гігієнічних вимог з урахуванням кліматичних умов, і зокрема, площі, кубатури приміщення, освітлення, опалення та вентиляції.
18.2 У всіх будівлях, де ув'язнені повинні мешкати, працювати або збиратися:
a. вікна мусять бути достатньо великими, аби ув'язнені могли читати чи працювати при природному освітленні в нормальних умовах, та забезпечувався приплив свіжого повітря, крім тих випадків, коли є відповідна система кондиціонування повітря;
b. штучне освітлення мусить відповідати загальноприйнятим технічним нормам;
…
18.3 Конкретні мінімальні вимоги щодо питань, перерахованих у пунктах 1 та 2, визначаються національним законодавством.
18.4 Національне законодавство мусить містити механізми, які не допускають порушення цих мінімальних вимог внаслідок перенаповнення в'язниць.
…
19.3 Ув'язнені повинні мати безперешкодний доступ до санітарних засобів, які відповідають вимогам гігієни та дозволяють усамітнення.
19.4 Ванних і душових повинно бути достатньо для того, аби кожен ув'язнений міг користуватися ними при температурі, яка відповідає клімату, по можливості щодня, але не менш двох разів на тиждень або частіше, якщо це необхідно для підтримки гігієни.
…
21. Кожен ув'язнений забезпечується окремим ліжком та індивідуальними постільними приналежностями, які утримуються в належному порядку та у гарному стані та оновлюються з частотою, необхідною для підтримки їхньої чистоти.
22. Ув'язнені забезпечуються комплексним харчуванням з урахуванням їх віку, стану здоров'я, релігії, культури та характеру їхньої роботи.
22.2 Вимоги щодо раціону харчування, включаючи мінімальну кількість калорій та білків, визначаються національним законодавством.
22.3 Їжа мусить готуватися та подаватися з урахуванням гігієнічних вимог.
22.4 Прийом їжі організується тричі на день з розумними інтервалами.
…
27.1 Кожен ув'язнений мусить мати можливість не менше години щодня займатися фізичними вправами на відкритому повітрі, якщо дозволяє погода.
…"
184. У відповідних витягах з доповіді Уряду України за результатами візиту до України, здійсненого Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) у період з 9 до 21 вересня 2009 року (опублікований 23 листопада 2011 року), зазначається таке:
"5. Умови тримання усіх осіб, які перебувають під вартою
а. Слідчі ізолятори (СІЗО)
і) Київське СІЗО
100. Київське СІЗО об'єднує комплекс будівель в одному з центральних районів м. Києва. Деякі з будівель ізолятора були побудовані приблизно 140 років тому. Три будівлі менші за розмірами, у більш нових корпусах розміщувалися ті особи, які працюють і відбувають покарання, жінки та неповнолітні. Новий корпус для жінок знаходився у процесі будівництва, який практично зупинився через брак ресурсів.
При номінальній місткості у 2950 місць станом на 8 вересня 2009 року в установі перебувало 3440 засуджених, включаючи 217 жінок та 69 неповнолітніх. Переважна більшість засуджених знаходилася під вартою. В установі також перебувало 297 засуджених, які очікували на результати розгляду їхніх апеляційних скарг (включаючи 41 засудженого до довічного позбавлення волі), 93 засуджених на етапуванні та 100 засуджених, які виконували різні роботи в ізоляторі та по його утриманню. Також там було 11 засуджених, які проходили судово-психіатричну експертизу та які очікували на остаточне рішення щодо їхньої кримінальної відповідальності. Загальна кількість засуджених включала 210 засуджених-іноземців (з яких 170 були з країн СНД).
З 2001, після внесення змін до Кримінального кодексу України, секція, що називалася "будинок затриманих", призначалася для тих, хто уперше відбуває покарання строком до 6 місяців.
…
103. Побутові умови, що переважали у секції для жінок, були дещо кращими [ніж умови у секції для чоловіків]. Зокрема, камери були менш переповненими (наприклад, 6 засуджених у камері площею 8 м-2; 16 засуджених у камері площею 27 м-2). Камери мали добрий доступ до природного освітлення, але вентиляція була невідповідною і засуджені скаржилися на те, що влітку камери ставали дуже спекотними. Санітарні приміщення у камерах були повністю пофарбованими і мали крани із холодною та гарячою водою. Деякі з камер були оздоблені самими засудженими та справляли враження домівки.
…
104. Секція для засуджених, які були позбавлені волі та працювали, забезпечувалася найкращими умовами тримання порівняно з іншими секціями. Спальні приміщення були належним чином освітлені, добре вентильовані та чисті. Вони були належним чином вмебльовані (ліжками, столами, стільцями або табуретками, кількома полицями та шафками), і засуджені могли користуватися своїм власним радіо або телевізором. Також у секції був спортивний зал, просторий "клуб", де засуджені могли переглядати фільми та грати у настільний теніс, а також каплиця.
105. В ізоляторі засуджені не забезпечувалися іншими предметами особистої гігієни, окрім мила. Як зазначалося у пункті 88, доступ до душу обмежувався одним разом на тиждень.
Що стосується продуктів харчування, то засуджені забезпечувалися триразовим харчуванням щоденно. Кількість продуктів харчування здавалася достатньою, але багато засуджених скаржилися на їхню погану якість та відсутність різноманітності. Зокрема, не було свіжих фруктів, яєць або молока (навіть для неповнолітніх). Для урізноманітнення свого раціону засуджені великою мірою покладалися на продуктові передачі від їхніх родин та покупки в магазині ізолятора.
…
У СІЗО була бібліотека із зібранням із 27000 книжок. Делегація була здивована, дізнавшись, що затриманим не дозволялося отримувати книжки (окрім Біблії) або газет з-поза меж ізолятора. КЗК хотів би отримати коментарі українських органів влади щодо такої заборони.
Єдиним регулярним заходом, що проводився поза межами камери, були прогулянки на відкритому повітрі протягом однієї години на день, що відбувалися на кількох прогулянкових майданчиках, розміщених на даху житлових корпусів.
З огляду на їхні розміри та конфігурацію, ці відкриті території з високими стінами (площею від 16 до 60 м-2) не дозволяли засудженим займатися фізичними вправами. КЗК рекомендує, щоб органи влади України вжили активних заходів для надання засудженим організованих видів діяльності поза межами камери (робота, відпочинок/зібрання, освіта, спорт) у Київському СІЗО. Також Комітет рекомендує, щоб було вжито заходів для будівництва більш підходящих майданчиків для того, щоб засуджені могли займатися спортивними вправами, а також внутрішніх та зовнішніх спортивних приміщень.
…
6. Охорона здоров'я а.
a. Вступ
123. У ході візиту у 2009 році делегації було повідомлено про пропозицію щодо створення робочої групи для вивчення можливості передачі Міністерству охорони здоров'я України питань охорони здоров'я засуджених на етапуванні. КЗК може лише привітати цю ініціативу, що відповідає зауваженням, зробленим у пункті 142 звіту за результатами його візиту у 1998 році, а саме про те, що більше залучення Міністерства охорони здоров'я України до надання послуг з охорони здоров'я у в'язницях допоможе забезпечити оптимальну охорону здоров'я засуджених, а також застосування загального принципу рівності цивільної системи охорони здоров'я з тією, що існує у в'язницях. Комітет бажає, щоб його інформували про заходи, вжиті за вищезазначеною пропозицією.
У цьому контексті КЗК також бажає наголосити на потребі безперервного професійного навчання медичних працівників в'язниць з метою забезпечення їм можливості задовільно виконувати свої обов'язки. Комітет хотів би бути поінформованим щодо національної політики з цього питання.
124. Доповіді за результатами попередніх візитів КЗК до України містять низку рекомендацій, коментарів та запитів щодо надання інформації у сфері забезпечення охорони здоров'я засуджених. Незважаючи на спроби, зроблені органами влади України останніми роками, та добру волю і готовність до співпраці медичних працівників відвіданих пенітенціарних установ, забезпечення охорони здоров'я засуджених залишається проблематичним через нестачу персоналу, обладнання та ресурсів. Під час візиту делегація вислухала низку скарг засуджених, які перебували у відвідуваних установах, щодо затримок у доступі до лікаря, браку лікарських препаратів та неадекватної якості послуг."
185. У відповідних витягах з доповіді Уряду України за результатами візиту до України, здійсненого Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) у період з 29 листопада до 6 грудня 2011 [CPT/lnf (2012) ЗО], зазначено таке:
"... 48. З нагоди цього візиту та з огляду на нещодавно отримані КЗК доповіді, делегація також детально вивчала стан справ у сфері охорони здоров'я щодо певних осіб, які утримуються у Київському СІЗО та, зокрема, пана Валерія Іващенка, пана Юрія Луценка та пані Юлії Тимошенко.
У зв'язку з цим, КЗК хотів би наголосити на тому, що завдання медиків - членів делегації не є схожими із завданнями лікуючого лікаря; їхнє завдання полягає в оцінюванні якості охорони здоров'я та, зокрема, доступу осіб, які перебувають під вартою, до лікування. Комітет також бажає нагадати, що пенітенціарні органи відповідають за охорону здоров'я усіх осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі. Слід вжити усіх можливих заходів для забезпечення встановлення точного діагнозу та забезпечення усім особам, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, належного лікування, що вимагається станом їхнього здоров'я.
КЗК не може не висловити свого занепокоєння щодо того, що у випадку кожної із трьох вищезазначених осіб з різних причин мали місце значні затримки в організації спеціалізованих медичних оглядів поза межами СІЗО. Проблеми такого типу неодноразово спостерігалися КЗК під час усіх попередніх візитів до Київського СІЗО, а також до інших пенітенціарних установ України. Комітет наполегливо просить органи влади України вжити усіх необхідних заходів для забезпечення того, щоб у майбутньому усі особи, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі та потребують лікування фахівцями або проведення обстежень, без зайвих затримок доправлялися до лікарень поза межами пенітенціарних установ".
186. У відповідних витягах звіту Уряду щодо реалізації рекомендацій і зауважень, викладених у доповіді КЗК [CPT/lnf (2012)31], зазначено таке:
"Щодо пункту 48
Згідно із вищезазначеним наказом Міністерства юстиції-4 України та Міністерства охорони здоров'я України від 10.02.2012 р. № 239/5/104 усі особи, взяті під варту, мають можливість невідкладно отримувати спеціалізовану медичну допомогу в медичних закладах Міністерства охорони здоров'я України.
__________
-4 Редакцію пункту було змінено 26 червня 2013 року: цю частину тексту було додано.
Щодо пункту 49
Щодо засудженої Тимошенко Ю.В.
За час перебування Тимошенко Ю.В. в Качанівській виправній колонії (№ 54), включно до 9 травня 2012 року, було створено 21 медичну комісію, до складу якої входило більше 20 академіків, докторів медичних наук та кандидатів медичних наук; у 13 випадках від проведення медичних оглядів вона відмовлялась.
Крім того, відповідно до спільного наказу ДПС України, Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства закордонних справ України від 10.02.2012 № 69/105/40 "Про створення Медичної комісії за участю іноземних спеціалістів для медичного обстеження Тимошенко Ю.В. та забезпечення діяльності цієї комісії на території України" створено міжнародну медичну комісію із залученням іноземних фахівців, якою протягом 14 та 15 лютого 2012 року було проведено медичні огляди засудженої Тимошенко Ю.В. та надано відповідні рекомендації.
Також слід зазначити, що медичними працівниками Качанівської виправної колонії (№ 54) засудженій Тимошенко Ю.В. щоденно пропонувалися медичні огляди, від яких, у переважній більшості випадків, вона відмовлялася. Із 284 запропонованих оглядів у 247 випадках було отримано відмову.
Усі комісійні медичні огляди засудженої Тимошенко Ю.В. проводилися лише за умови отримання від неї письмової згоди. Медичні огляди засудженої Тимошенко Ю.В., які проводилися медичними працівниками Качанівської виправної колонії (№ 54), здійснювались відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють порядок надання медичної допомоги особам, узятим під варту, та засудженим.
20.04.2012 комісією фахівців Міністерства охорони здоров'я та ДПтС України засудженій Тимошенко Ю.В. запропоновано проведення подальшого лікування в умовах лікувально-профілактичного закладу "Центральна клінічна лікарня Укрзалізниці", у якій, згідно з оцінкою фахівців з Німеччини, створено найкращі умови для реабілітації Тимошенко Ю.В.
Після прибуття 21.04.2012 до лікарні засуджена Тимошенко Ю.В. від первинного медичного огляду, обстеження та початку курсу реабілітаційних заходів відмовилась.
Враховуючи категоричну відмову засудженої Тимошенко Ю.В. підписати інформовану згоду на первинний медичний огляд та медичне втручання, 22.04.2012 її було виписано зі стаціонару до Качанівської виправної колонії (№ 54).
Після запропонованого Тимошенко Ю.В. 04.05.2012 німецькими та українськими лікарями курсу проходження реабілітаційних заходів вона надала усну згоду на проходження цього курсу в умовах лікувально-профілактичного закладу "Центральна клінічна лікарня Укрзалізниці" під наглядом фахівців німецької клініки "Шаріте".
З метою впровадження курсу реабілітаційних заходів під наглядом фахівців німецької клініки "Шаріте" Тимошенко Ю.В. 09.05.2012 було госпіталізовано до вищезазначеного закладу охорони здоров'я, де вона перебуває по теперішній час. ..."
IV. ІНШІ ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
187. Відповідний витяг зі звіту Державного департаменту США про стан дотримання прав людини в Україні, виданий Бюро з питань демократії, прав людини і праці, зазначає таке:
"Після призначення нового Генерального прокурора 4 листопада відбулося різке зростання обвинувачень, висунутих проти опозиційних політиків, що порушило питання виникнення ознак вибіркового та політично вмотивованого судового переслідування з боку влади Януковича. З 1 листопада до 31 грудня прокуратура висунула обвинувачення проти колишнього Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко та понад восьми високопоставлених членів її уряду у зловживанні службовим становищем та/або неналежному використанні державних коштів під час перебування на посаді. Допити обвинувачених прокурорами, які часто тривали годинами та протягом кількох днів, та відмова у певних випадках від прийняття застави ще більше посилили відчуття політично вмотивованого судового переслідування (див. розділ 4). Уряд стверджував, що судові переслідування не були спрямовані на опозицію і що тривало багато розслідувань щодо членів діючого уряду, проте, лише з деякими виключеннями, це були службовці низького рівня".
188. 9 червня 2011 року Європейський Парламент ухвалив резолюцію щодо України у контексті справи Юлії Тимошенко та інших членів колишнього уряду. У відповідній частині резолюції зазначається таке:
"Європейський Парламент,
... G. враховуючи те, що дванадцять колишніх високопосадовців з уряду Тимошенко тримаються під вартою, включаючи ... колишнього першого заступника Міністра юстиції пана Євгена Корнійчука, якого було затримано 22 грудня 2010 року за обвинуваченням у порушенні законодавства щодо процедури державних закупівель юридичних послуг, ...
І. враховуючи те, що у попередній доповіді Данського Гельсінського комітету з прав людини щодо справ Луценка і Корнійчука наводяться істотні порушення Європейської конвенції з прав людини, ...
1. Наголошує на важливості забезпечення максимальної прозорості цих розслідувань та судових розглядів, а також застерігає проти можливого застосування кримінального закону як засобу досягнення політичних цілей;
2. Занепокоєний зростанням вибіркового переслідування діячів політичної опозиції в Україні, а також непропорційністю застосовуваних заходів...
3. Нагадує органам влади України про те, що принцип колективної відповідальності щодо рішень уряду не допускає судового переслідування окремих членів уряду за рішення, які приймалися колегіально; ..."
ПРАВО
I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
189. Суд зазначає, що після комунікації справи Урядові-відповідачу заявниця подала кілька нових скарг.
190. Зокрема, у листах, отриманих Судом 8 червня 2012 року, заявниця скаржилась на порушення статей 5 та 6 Конвенції та статті 4 Протоколу № 7, які мали місце під час кримінального провадження, пов'язаного з її перебуванням на посаді голови "Єдиних енергосистем України".
191. На думку Суду, нові скарги заявниці не є уточненням її початкових заяв до Суду, щодо яких сторони надали свої зауваження. Таким чином, Суд вважає, що недоречно розглядати ці питання в контексті цієї справи (див. рішення від 19 квітня 2005 року у справі "Пиряник проти України" (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, п. 20).
192. Заявниця спочатку скаржилась за статтею 3 Конвенції на умови тримання її під вартою у Київському СІЗО № 13, що, згідно з її твердженнями, становило поводження, що принижує гідність, яке забороняється цим положенням Конвенції. На додаток вона зазначала, що той факт, що рішення про тримання її під вартою не було обмежене у часі, заподіяв їй триваючі психологічні страждання.
"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
А. Доводи сторін
194. Уряд стверджував, що скарги заявниці стосовно умов тримання її під вартою у Київському СІЗО № 13 та у Качанівській-5 виправній колонії були явно необґрунтованими. Уряд доводив, що умови тримання заявниці під вартою в обох камерах відповідали стандартам статті 3 Конвенції.
__________
-5 Редакцію пункту було змінено 26 червня 2013 року: у попередній редакції зазначалось "у Харківській".
195. Заявниця стверджувала, що умови тримання її під вартою у двох з трьох камер були неприйнятними у зв'язку з поганою вентиляцією, обмеженням прогулянок, відсутністю питної води, поганим харчуванням, відсутністю опалення в одній з камер, в якій її тримали. Згідно з її твердженнями, умови тримання її під вартою у виправній колонії не могли вважатися належними, зокрема тому, що вона не мала можливості здійснювати щоденні прогулянки.
В. Оцінка Суду
196. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції є втіленням основних цінностей демократичного суспільства. Вона категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (див., серед інших прикладів, рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy) [ВП], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV). Суд вже констатував, що розрізнення між поняттями "катування" та "нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження" має на меті "надати особливої ганебності умисному нелюдському поводженню, яке спричиняє дуже тяжкі й жорстокі страждання" (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), п. 167, Series A № 25). Стосовно умов тримання під вартою Суд звертається до інших принципів, встановлених його практикою (див. рішення від 4 жовтня 2005 року у справі "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), заява № 3456/05, пп. 75-77).
197. Жорстоке поводження підпадатиме під дію статті 3 Конвенції лише у разі досягнення певного мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див., наприклад, наведене вище рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), п. 162).
198. Якщо особу взято під варту, держава повинна забезпечити тримання її в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний ув'язненню, і щоб здоров'я і добробут особи з огляду на практичні потреби ув'язнення були належним чином забезпечені, включаючи, серед іншого, надання їй необхідної медичної допомоги (див. рішення у справі "Кудла проти Польщі" (Kudla v. Poland) [ВП], заява № 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI). Оцінюючи умови тримання, необхідно враховувати сукупний вплив цих умов, а також тривалість тримання у цих умовах (див. рішення від 13 вересня 2005 року у справі "Островар проти Молдови" (Ostrovar v. Moldova), заява № 35207/03, п. 80).
199. Суд зауважує, що незважаючи на деякі суперечності у поясненнях заявниці стосовно площі камери та частоти, з якою їй дозволялось приймати душ (див. пункти 40 та 44 вище), сторони по суті погоджуються з тим, що: (і) заявниця трималась у Київському СІЗО № 13 впродовж чотирьох місяців і двадцяти днів разом з однією або двома іншими жінками у камері розміром приблизно 16 кв. м та (іі) їй дозволялося приймати душ щонайменше двічі на тиждень (див. пункти 40 та 44 вище). Щодо решти фактів сторони не погоджуються.
200. Суд часто встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з браком житлового простору, що надавався особам, які тримаються під вартою (див. рішення у справах "Пірс проти Греції" (Peers v. Greece), заява № 28524/95, пп. 69 et seq., ECHR 2001-111; "Худойоров проти Росії" (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, пп. 104 et seq., ECHR 2005-X; "Лабзов проти Росії" (Labzov v. Russia), заява № 62208/00, пп. 44 et seq., від 16 червня 2005 року; "Новосьолов проти Росії" (Novoselov v. Russia), заява № 66460/01, пп.41 et seq., від 2 червня 2005 року; "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, п. 103, від 28 березня 2006 року; "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 46, від 20 травня 2010 року; та "Іглін проти України" (Iglin v. Ukraine), заява № 39908/05, п. 52, від 12 січня 2012 року). Проте Суд зазначає, що, на відміну від вищезазначених справ заявниця у цій справі мала більше п'яти кв. м особистого простору у камері № 242. Суд не має будь-якої інформації щодо площі камери № 300, куди 25 листопада 2011 року було переведено заявницю перед тим, як помістити її до камери № 206 у медичній частині (див. пункт 47 вище).
201. Крім того, Суд зауважує, що наголос у скарзі заявниці в цій частині заяви робиться не на розмірі камери, а на обмеженості доступу у камері № 242 до природнього світла та свіжого повітря, відсутності гарячої води та інших побутових умов, а також відсутності опалення у камері № 300. Суд вважає, що заявниця могла зазнати певних проблем у зв'язку з побутовими аспектами тримання її у відповідних камерах. У той же час Суд не може встановити, чи був вплив цих недоліків на неї значним. Немає також будь-якого свідчення того, що системи внутрішнього освітлення або вентиляції були недостатніми, а відсутність постачання гарячої води - постійною. На додаток Суд зазначає, що заявниця підтримувала регулярні контакти з родичами, які забезпечували її достатньою кількістю постільної білизни та харчових продуктів високої якості та що впродовж усього строку її тримання у СІЗО № 13 вона також могла підтримувати зв'язок із зовнішнім світом, включаючи її захисника. Насамкінець, Суд, ґрунтуючись на наявних матеріалах, не вважає, що інші побутові умови, на які посилалась заявниця, були такими, що становили нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження.
202. Що стосується побутових умов ув'язнення в Качанівській виправній колонії, Суд зауважує, що заявниця перебувала в цій пенітенціарній установі (з короткою перервою, з 20 до 22 квітня 2012 року) з 30 грудня 2011 року до 9 травня 2012 року, коли її було переведено до Центральної клінічної лікарні (див. пункти 111 та 164 вище). Отже, строк, який має враховуватися, становить чотири місяці та сім днів. Заявниця трималася разом з іншою співкамерницею у камері розмірами 37,1 кв. м, обладнаній ПВХ-вікнами, кожне площею 3,5 кв. м, які забезпечували природне освітлення та провітрювання. Камера також мала системи електричного освітлення та вентиляції (див. пункт 111 вище). Крім того, в ній була окрема душова кімната площею 3,5 кв. м та туалет площею 4,1 кв. м. Враховуючи інші умови, докладно описані вище (див. пункти 113-114), Суд вважає, що побутові умови тримання заявниці у Качанівській виправній колонії відповідали стандартам Конвенції. Суд зазначає, що заявниця не могла скористатись своїм правом на щоденну прогулянку внаслідок проблем, пов'язаних з її станом здоров'я, та що паличка, милиця або "ходунок" могли б посприяти її пересуванню. Хоча у період, що розглядається, становище заявниці могло бути некомфортним, воно не було настільки суворим, щоб досягнути рівня суворості, що вимагається для того, щоб воно підпадало під дію статті 3 Конвенції.
203. Отже, ці скарги є явно необґрунтованими та мають бути відхилені відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.
204. Заявниця також скаржилась за статтями 2 та 3 Конвенції про відсутність належного лікування під час її тримання під вартою. Вона відмовлялась від проведення оглядів будь-якими лікарями, окрім тих, кому вона довіряла, внаслідок наявної у неї підозри щодо неналежного лікування її лікарями та медсестрами пенітенціарної установи. На додаток до цього, той факт, що рішення про тримання її під вартою було необмеженим у часі, спричиняв їй триваючі психологічні страждання.
А. Доводи сторін
206. Уряду своїх докладних зауваженнях детально описав, яка медична допомога надавалась заявниці. Уряд дійшов висновку, що її лікування було належним та не повинно піддаватися сумніву як самою заявницею, так і Судом. Згідно з твердженнями Уряду, лікарі медичної частини СІЗО доклали справжніх зусиль для забезпечення добробуту заявниці під час тримання її під вартою у цій установі.
207. Що стосується виправної колонії у Харкові, Уряд стверджував, що у виправній колоній було все необхідне обладнання та ліки для забезпечення заявниці належним лікуванням. Крім того, заявниця мала доступ до послуг лікарів як з провідних українських, так і зарубіжних установ охорони здоров'я.
208. Отже, Уряд стверджував, що національні органи зробили все необхідне для виконання свого позитивного зобов'язання за статтею 3 Конвенції стосовно надання заявниці медичної допомоги під час її ув'язнення. Уряд вказував на її численні - на його думку, цілком невиправдані - відмови в наданні згоди на проходження медичних оглядів або інших процедур, за що, як стверджував Уряд, державні органи не можуть нести відповідальність.
209. Заявниця стверджувала, що державні органи недооцінили серйозність її проблем зі здоров'ям та не надавали їй оперативної та належної медичної допомоги до тих пір, поки у лютому 2012 року німецькі лікарі не оприлюднили звіт про її хворобу, хоча ще до того симптоми погіршення стану її здоров'я були підтверджені іншими визнаними на міжнародному рівні медичними експертами. Згідно з її твердженнями, постійне маніпулювання інформацією стосовно стану її здоров'я через надання їй знеболюючих препаратів за умови її співпраці з правоохоронними органами, які були обізнані про серйозність її захворювання, демонструвало недотримання Урядом своїх зобов'язань щодо надання належної медичної допомоги.
В. Оцінка Суду
210. Згідно з практикою Суду стаття 3 Конвенції покладає на державу обов'язок дбати про фізичне благополуччя осіб, яких позбавлено свободи (див. вищезазначене рішення у справі "Кудла проти Польщі" (<...>) п. 94). У той же час вона не може тлумачитись як така, що закріплює загальний обов'язок звільнення затриманих у зв'язку зі станом здоров'я, а, скоріше, вимагає сумісності стану здоров'я ув'язненої особи з його або її тривалим ув'язненням, навіть якщо він або вона є серйозно хворими, та залежить від здатності держави надати відповідне лікування необхідної якості у місці ув'язнення (див. рішення від 4 жовтня 2011 року у справі "Гогінашвілі проти Грузії" (Goginashvili v. Georgia), заява № 47729/08, п. 79).
211. "Адекватність" медичної допомоги залишається одним з найскладніших для визначення елементів. У цілому Суд зберігає достатню гнучкість при визначенні необхідного стандарту охорони здоров'я, встановлюючи його окремо для кожної справи. Зазначений стандарт повинен бути "сумісним з людською гідністю" ув'язненої особи, але також повинен враховувати "практичні вимоги ув'язнення" (див. рішення від 22 грудня 2008 року у справі "Алексанян проти Росії" (Aleksanyan v. Russia), заява № 46468/06, пп. 139-140). Суд також встановив, що статтю 3 Конвенції не можна тлумачити як таку, що вимагає виконання будь-якого бажання та вимоги ув'язненої особи стосовно лікування (див. рішення від 29 вересня 2005 року у справі "Метью проти Нідерландів" (Mathew v. the Netherlands), заява № 24919/03).
212. Сам по собі той факт, що ув'язнену особу оглянув лікар та призначив їй певну форму лікування, не може автоматично призвести до висновку про адекватність такого лікування (див. рішення від 29 листопада 2007 року у справі "Гумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), заяви №№ 9852/03 та 13413/04, п. 116). Державні органи повинні також забезпечити докладне документування стану здоров'я ув'язненої особи та його або її лікування протягом ув'язнення (див., наприклад, рішення у справі "Худобін проти Росії" (Khudobin v. Russia), заява № 59696/00, п. 83, ECHR 2006-ХІІ (витяги), оперативність та точність діагнозу та лікування (див. зазначені вище рішення у справі "Гумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), п. 115, та "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пп. 104-106), та за умови, коли це викликано медичним станом, - регулярність та систематичність нагляду та наявність плану терапевтичних заходів з метою вилікування хвороб ув'язненої особи або запобігання їхньому ускладненню, а не усунення симптомів (див. зазначені вище рішення у справі "Гумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), пп. 109 та 114; "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), п. 79, та рішення від 13 липня 2006 року у справі "Попов проти Росії" (Popow. Russia), заява № 26853/04, п. 211). Державні органи також повинні довести, що були створені умови, необхідні для фактичної реалізації призначеного лікування (див. зазначене вище рішення у справі "Гумматов проти Азербайджану" (Hummatov v. Azerbaijan), п. 116, та рішення від 7 листопада 2006 року у справі "Голомийов проти Молдови" (Holomiov v. Moldova), заява № 30649/05, п. 117).
213. Суд також констатував, що держава не може нести відповідальність за затримки, спричинені відмовами заявника від проходження медичних оглядів або від лікування у випадках, коли наявні у Суду матеріали свідчили, що заявникові надавалася кваліфікована медична допомога, але він або вона добровільно від неї відмовлялися (див. рішення від 8 листопада 2007 року у справі "Князєв проти Росії" (Knyazev v. Russia), заява № 25948/05, п. 103).
214. Звертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що з багатотомних матеріалів справи та зауважень сторін вбачається, що питання здоров'я заявниці привернуло до себе велику увагу національних органів, які доклали зусиль та ресурсів набагато більше у порівнянні зі звичайними заходами охорони здоров'я, доступними в Україні будь-якій звичайній ув'язненій особі. Заявницю оглядали лікарі медичної частини СІЗО, але вона відмовилася від проходження більш ретельного медичного огляду. 6 серпня 2011 року вона відмовилася від огляду у лікаря загального профілю, психіатра та стоматолога, від вимірювання артеріального тиску та електрокардіографії, флюорографії, а також від здачі крові та сечі для аналізу. Вона повторила свою відмову 12 серпня 2011 року (див. пункт 59 вище). Вона консультувалась з лікарями або отримувала лікування кожного дня до 30 серпня 2011 року (див. пункти 59-69 вище). Її неодноразово оглядали лікарі у присутності лікаря П., якому вона, за її словами, довіряла (див. пункти 67, 79 та 104 вище). Тим не менш, вона відмовилась від оглядів та здачі аналізів у двох лабораторіях поза межами СІЗО та наполягала на конфіденційному огляді у лікарів, яких вона сама обере, та на лабораторних аналізах, результати яких не повідомлятимуться медичній комісії (див. пункти 61-62 та 70 вище). 27 та 30 серпня та 3 вересня 2011 року заявниці порадили пройти огляд перед медичною комісією за присутності лікаря П., якому вона довіряла (див. пункти 69-70 та 72 вище), але вона відмовилась. Крім того, її часто оглядав начальник медичної частини СІЗО, який або не знаходив серйозних змін у стані її здоров'я, або вважав його задовільним (див. пункти 61, 64-65, 68, 71, 74-75 та 81 вище). Суд зазначає, що хоча заявниця відмовилась від огляду медичною комісією у присутності лікаря П., вона вимагала проведення огляду лікарем П. під час численних візитів начальника медичної частини СІЗО (див. пункти 62-63 вище).
215. Враховуючи хід лікування заявниці у період з серпня до грудня 2011 року, Суд не може прийняти довід заявниці про те, що тільки після втручання зарубіжних лікарів їй було надане спеціалізоване лікування. У цьому зв'язку Суд звертається до висновків КЗК, представники якого відвідували СІЗО № 13 у період між 29 листопада та 6 грудня 2011 року та ретельно вивчили питання медичної допомоги, що надавалась заявниці та двом іншим ув'язненим - колишнім членам уряду, очолюваного заявницею. Хоча КЗК знову озвучив своє занепокоєння з приводу організації спеціалізованих медичних оглядів цих трьох осіб за межами СІЗО та значні затримки в організації цих спеціалізованих оглядів за межами СІЗО, він не висловив будь-якого конкретного занепокоєння у зв'язку з неналежністю наданого заявниці лікування як такого (див. пункт 185 вище).
216. Суд не забуває про той факт, що довіра пацієнта є ключовою складовою відносин між лікарем та пацієнтом. Створити її в умовах установ досудового ув'язнення та в інших пенітенціарних установах особливо важливо, але у той самий час часто дуже важко. З одного боку, пацієнти можуть відмовлятись від проходження медичного огляду через простий страх. У такому випадку лікарі повинні підвищити рівень довіри через пояснення своєї медичної ролі та свого обов'язку зберігати конфіденційність мети медичного огляду та того факту, що вони не причетні до тримання під вартою та кримінального розслідування. З іншого боку, як це має місце у цій справі, побоювання щодо можливого політичного підґрунтя може відігравати важливу роль.
217. У цій справі Суд зазначає, що заявниця була дуже обережною та регулярно відмовлялась від проходження більшості медичних процедур, які їй пропонувались. Вона пояснювала це з посиланням на її особливий політичний статус та неминучу недовіру до державних органів. У цьому зв'язку вона посилалась на поганий, за її словами, досвід інших осіб, які або захворіли, або померли в ув'язненні. У цьому зв'язку Суд нагадує про свій попередній висновок щодо того, що на таких пацієнтів, як заявниця, покладається відповідальність за спілкування та співпрацю з органами охорони здоров'я. Вирішальним питанням є те, чи могла така поведінка з її боку вважатися виправданою та чи держава дійсно зробила все, що могло розумно очікуватися від неї, для забезпечення благополуччя заявниці. Суд у цьому зв'язку підкреслює вартий уваги факт, що в історії хвороби заявниці під час її перебування у Київському СІЗО № 13 або у Качанівській виправній колонії не було зафіксовано жодного конкретного випадку, який міг би пояснити таку повну недовіру державним органам.
218. Суд надає особливої ваги тому факту, що адміністрація СІЗО, незважаючи на тривалий час, який знадобився для виконання тимчасового заходу згідно з вказівкою Суду від 15 березня 2012 року, та певні кроки, здійснені національними органами, які не продемонстрували бажання дотриматися умов зазначеного заходу (див. пункти 122-123 та 131 вище), перевела заявницю до Центральної клінічної лікарні 20 квітня 2012 року (див. пункт 133 вище), і знову 9 травня 2012 року - для проходження відповідного лікування у німецького невропатолога з берлінської лікарні "Шаріте" (див. пункт 164 вище). Заявницю оглядали спеціалісти, які вислухали її скарги, та вона пройшла відповідні спеціалізовані медичні процедури.
219. У цілому Суд вважає, що Уряд надав достатні свідчення для того, щоб надати йому змогу дійти висновку, що національні органи надали заявниці всебічну, ефективну та прозору медичну допомогу. Отже, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.
IV. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ З ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ ІЗ ЗАЯВНИЦЕЮ ПІД ЧАС ЇЇ ПЕРЕВЕЗЕННЯ ДО ЦЕНТРАЛЬНОЇ КЛІНІЧНОЇ ЛІКАРНІ 20 КВІТНЯ 2012 РОКУ
220. Заявниця скаржилась на те, що її було перевезено до Центральної клінічної лікарні проти її волі та що під час її перевезення вона зазнала тілесних ушкоджень. Вона також стверджувала, що цю подію не було належним чином розслідувано.
221. Уряд заперечив це твердження.
A. Прийнятність
222. Уряд стверджував, що заявницю не можна вважати такою, що вичерпала національні засоби юридичного захисту щодо її скарги про жорстоке поводження під час її перевезення до лікарні 20 квітня 2012 року. Уряд вказував на те, що вона не оскаржила постанову прокуратури від 3 травня 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи за вищезазначеною скаргою.
223. Суд нагадує, що він вже розглядав подібне заперечення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine, заява № 23893/03, рішення від 15 травня 2012 року), та дійшов висновку, що Урядом не було доведено, що вказаний ним засіб юридичного захисту спроможний забезпечити адекватне виправлення ситуації у зв'язку зі скаргами на жорстоке поводження з боку працівників міліції та неефективне розслідування (там само, пп. 93-98). Суд не вбачає жодної причини доходити іншого висновку у цій справі та зазначає, що заявниця не була зобов'язана використовувати зазначену процедуру оскарження.
224. Відповідно заперечення Уряду має бути відхилене. Суд також вважає, що скарга не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
1. Доводи сторін
225. Уряд стверджував, що скарга заявниці про жорстоке поводження під час її перевезення з виправної колонії до лікарні була необґрунтованою, оскільки не було свідчень того, що синці на тілі заявниці були наслідком застосування до неї сили з боку працівників виправної колонії або того, що державні органи якимось іншим чином були причетні до тілесних ушкоджень, зазнаних заявницею.
226. Що стосується розслідування твердження про жорстоке поводження, Уряд доводив, що національні органи доклали всіх розумних зусиль для встановлення істини. їхній висновок про те, що скарга заявниці була необґрунтованою, не свідчив про неефективність розслідування. Уряд посилався, inter alia, на пояснення працівників, які були присутні у виправній колонії у той день та на час подій. Зокрема, троє працівників відділу нагляду і безпеки виправної колонії підтвердили, що відділення № 1 виправної колонії, в якому розміщалася камера заявниці, було обладнане камерами спостереження, що працювали у режимі реального часу без запису. 20 квітня 2012 року під час спостереження камери заявниці через монітори працівник не бачив, щоб будь-хто з працівників виправної колонії під час відвідання камери заявниці застосовував до неї фізичний примус, не чув будь-яких звуків. Як тільки працівники виправної колонії залишили камеру, працівник бачив, що заявниця прийняла душ, зібрала свої речі та лягла у ліжко. Протягом спостереження працівники виправної колонії не помітили, щоб заявниця зазнала будь-яких тілесних ушкоджень.
227. Заявниця наполягала на своїх первісних твердженнях.
2. Загальні принципи
(а) Стверджуване жорстоке поводження
228. Суд неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції втілює одну з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств. Навіть за найважчих обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незважаючи на поведінку потерпілої особи (див., серед багатьох інших джерел, зазначене вище рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), п. 119, та "Сельмуні проти Франції" (Selmouni v. France) [ВП]), заява № 25803/94, п. 95, ECHR 1999-V).
229. Суд також повторює, що твердження про жорстоке поводження повинні підкріплюватися відповідними доказами. Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності "поза розумним сумнівом", але додає, що така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростованих презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою (див. вищезазначене рішення у справі "Лабіта проти Італії" (Labita v. Italy), п. 121).
230. Коли особа заявляє, що під час перебування під вартою вона зазнала тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження, Уряд зобов'язаний надати повне та достатнє пояснення того, яким чином були завдані ці тілесні ушкодження (див. рішення у справі "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року, п. 34, серія А, № 336).
231. Стосовно затриманих осіб Суд наголошував, що вони перебувають у вразливому становищі, та що державні органи зобов'язані захищати їхнє фізичне благополуччя (див. рішення у справі "Тарарієва проти Росії" (Tarariyeva v. Russia), заява № 4353/03, п. 73, ECHR 2006-XV (витяги); зазначене вище рішення від 4жовтня 2005 року у справі "Сарбан проти Молдови" (Sarban v. Moldova), п. 77, та рішення у справі "Муїзель проти Франції" (Mouisel v. France), заява № 67263/01, п. 40, ECHR 2002-IX). Щодо особи, позбавленої свободи, будь-яке застосування фізичної сили, необхідність якого не була викликана суворою необхідністю внаслідок її власної поведінки, принижує людську гідність та в принципі є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. рішення від 7 грудня 2006 року у справі "Шейдаєв проти Росії" (Sheydayev v. Russia), заява № 65859/01, п. 59, та зазначене вище рішення у справі "Рібіч проти Австрії" (Ribitsch v. Austria), п. 38). Тягар доведення покладається на Уряд, який має довести за допомогою переконливих аргументів, що застосування сили, наслідком якого стали тілесні ушкодження у заявника, не було надмірним (див., наприклад, рішення від 12 квітня 2007 року у справі "Дзвонковський проти Польщі" (Dzwonkowski v. Poland), заява № 46702/99, п. 51).
(b) Адекватність розслідування
232. Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу про жорстоке поводження з нею, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення, взяте у поєднанні із загальним обов'язком держави за статтею 1 Конвенції "гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції", за своїм змістом вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування має бути спроможним забезпечити встановлення та покарання винних осіб (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria), п. 102, Reports 1998-VIII).
233. Зобов'язання щодо розслідування "не є зобов'язанням результату, а зобов'язанням засобів": не кожне розслідування обов'язково закінчується успішно або доходить висновку, який співпадає з викладом подій позивачем. Проте воно в принципі повинно бути здатне призвести до встановлення фактів справи та, якщо твердження виявляться правдивими, до встановлення та покарання винних осіб (див. рішення у справах "Пол та Одрі Едвардз проти Сполученого Королівства" (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom), заява № 46477/99, п. 71, ECHR 2002-II та "Махмут Кайя проти Туреччини" (Mahmut Kaya v. Turkey), заява № 22535/93, п. 124, ECHR 2000-III).
234. Розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути ретельним. Це означає, що державні органи завжди повинні робити серйозну спробу встановити, що відбулось, та не повинні покладатись, закриваючи справу або ухвалюючи рішення, на поспішні та необґрунтовані висновки (див. вищезазначене рішення у справі "Асьонов та інші проти Болгарії" (Assenov and Others v. Bulgaria) пп. 103 et seq.). Вони повинні вживати усіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події, включаючи, inter alia, показання свідків та висновки судових експертів (див. рішення у справах "Танрікулу проти Туреччини" (Tanrikulu v. Turkey) [ВП], заява № 23763/94, пп. 104 et seq., ECHR 1999-IV, та "Гюль проти Туреччини" (<...>), заява № 22676/93, п. 89, від 14 грудня 2000 року). Будь-який недолік розслідування, який підриває його здатність щодо встановлення причини тілесних ушкоджень та винних осіб, створюватиме небезпеку недотримання цього стандарту.
3. Застосування вищезазначених принципів до цієї справи
235. Суд зазначає, що, як було встановлено, кілька синців з'явилися на тілі заявниці під час її ув'язнення у виправній колонії. Сам по собі цей факт вимагає пояснень з боку державних органів щодо їхнього походження. У цьому зв'язку Суд нагадує, що ненадання переконливого пояснення щодо тілесних ушкоджень суперечитиме зобов'язанню держави нести відповідальність за благополуччя ув'язненої особи, яка знаходиться під її повним контролем.
236. Суд зауважує, що 23 квітня 2012 року заявниця подала до прокуратури Харківської області скаргу на її примусове перевезення до лікарні та жорстоке поводження під час перевезення 20 квітня 2012 року (див. пункт 137 вище). Вперше її оглянули 24 квітня 2012 року, коли вона показала свої синці лікарям виправної колонії (див. пункт 140 вище). Згідно з актом огляду були виявлені легкі тілесні ушкодження у вигляді синців, які утворилися внаслідок дій тупих твердих предметів за механізмом удару-стиснення за день-два до огляду заявниці. Проте в акті було зроблено висновок, що видима давність синців не співпадає з часом стверджуваного жорстокого поводження, вказаного заявницею. Суд також зауважує, що того ж дня для огляду заявниці було запрошено судово-медичного експерта, але вона відмовилась проходити такий огляд (див. пункт 141 вище).
237. Пізніше того ж дня начальник слідчого відділу прокуратури Харківської області, завершивши одноденне розслідування події, відмовив у порушенні кримінальної справи щодо працівників виправної колонії у зв'язку з відсутністю доказів того, що вони завдали їй тілесні ушкодження (див. пункт 142 вище). Після скасування зазначеної постанови 25 квітня 2012 року була призначена додаткова перевірка (див. пункт 143 вище). Згідно з твердженнями Уряду, слідчим були зібрані показання працівників виправної колонії, лікарів та водія карети швидкої допомоги, які чергували 20 квітня 2012 року, членів медичної комісії, працівників лікарні та інших осіб, які були свідками перевезення заявниці до лікарні та стверджували, що заявниця не скаржилась на завдання їй будь-яких тілесних ушкоджень та що вони не бачили у неї будь-яких ознак ушкоджень (див. пункти 150-161 вище).
238. Уряд також посилався на той факт, що відеоспостереження за заявницею 20 квітня 2012 року не виявило нічого незвичайного. Проте Суд зазначає, що згідно з твердженнями Уряду відеоспостереження - принаймні 20 квітня 2012 року - працювало без запису (див. пункт 154 вище), а наслідком цього є те, що Суд не може перевірити точність тверджень Уряду.
239. Суд також зазначає, що в рамках розслідування 26 квітня 2012 року заявницю було знову запрошено пройти судово-медичний огляд з метою встановлення походження та давності синців, але вона відмовилась. Внаслідок цієї відмови завідувачу кафедри судово-медичної експертизи Харківської медичної академії післядипломної освіти МОЗ України було доручено оцінити тілесні ушкодження заявниці виключно на основі акта огляду від 24 квітня 2012 року. Зроблений ним висновок засвідчив, що стан синців та їхня поява за один-два дні до огляду заявниці були такими, що виключали їхнє завдання 20 квітня 2012 року. На додаток, ознайомившись з історією хвороби заявниці, він зазначив, що з 16 серпня 2011 року рецидивні гематоми час від часу виникали на тілі заявниці, та вони не були наслідком зовнішніх ударів, а були пов'язані з особливостями судинної системи та системи кровообігу заявниці (див. пункт 146 вище). 3 травня 2012 року слідчий знову відмовив у порушенні кримінальної справи (див. пункт 149 вище).
240. Суд додає, що розташування синців на тілі заявниці видається таким, що співпадає з її твердженням про те, що 20 квітня 2012 року її силоміць витягли з ліжка, вдарили у живіт. Проте Суд не може ігнорувати наданих йому медичних висновків про те, що давність синців, виявлених при огляді заявниці, не відповідає часу, який вона вказала, та що були інші причини походження синців, які не були наслідком завданої травми. Ці висновки могли б бути належним чином підтверджені або спростовані, якби заявниця пройшла повний судово-медичний огляд, від якого вона двічі відмовилась. За відсутності такого судово-медичного висновку внаслідок рішення заявниці не проходити огляд Суд не може вважати встановленим відповідно до необхідного критерію доведеності, що синці виникли 20 квітня 2012 року при перевезенні до лікарні внаслідок поводження з нею, яке становить порушення статті 3 Конвенції.