Заява N 7960/03, подана Іваном Петровичем Гонтаренком проти України

Європейський суд з прав людини (п'ята секція) 29 травня 2007 року, засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

пані С.Ботучарова (S.Botoucharova),

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. М. Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

беручи до уваги вищезазначену заяву, подану 21 лютого 2003 року

з огляду на рішення застосувати пункт 3 статті 29 Конвенції та розглядати прийнятність та суть справи разом,

з огляду на зауваження, подані Урядом-відповідачем, та зауваження, подані у відповідь заявником,

після обговорення вирішив:

Заявник, п. Іван Петрович Гонтаренко, громадянин України, народився у 1959 році та проживає у м. Полтава. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженим - п. Юрієм Зайцевим.

Факти справи, надані сторонами, можна викласти так:

7 квітня 1998 року заявник подав позов проти житлово-експлуатаційної дільниці N 8, вимагаючи поновлення його на посаді та відшкодування невиплаченої заробітної плати та моральної шкоди.

27 жовтня 1998 року Ленінський районний суд м. Полтави (далі - Ленінський суд) виніс рішення не на користь заявника.

17 грудня 1998 року Полтавський обласний суд (далі - обласний суд) залишив це рішення в силі.

7 вересня 1999 року, після подання заступником прокурора Полтавської області протесту за клопотанням заявника, президія обласного суду скасувала всі попередні рішення та направила справу на новий розгляд на підставі того, що обґрунтування суду першої інстанції було недостатнім.

27 червня 2000 року Ленінський суд виніс рішення не на користь заявника.

27 липня обласний суд скасував це рішення, встановивши, що суд першої інстанції не розглянув належним чином факти справи. Справу було направлено на новий розгляд до Київського районного суду м. Полтава (далі - Київський суд).

3 липня 2002 року Київський суд прийняв рішення проти заявника.

15 жовтня 2002 року та 19 серпня 2003 року апеляційний суд Полтавської області та Верховний Суд відповідно залишили це рішення в силі.

Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на надмірну тривалість провадження у його справі. Він також скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на несправедливість та результат провадження.

1. Заявник скаржився на те, що тривалість провадження була несумісною з вимогою "розумного строку", закріпленою у пункті 1 статті 6 Конвенції, у якому зазначено:

"Кожен має право на... розгляд його справи упродовж розумного строку... судом,..., який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру..."

Уряд заперечив цей аргумент та зауважив, що національні суди розглядали справу без значних затримок.

Заявник не погодився та стверджував, що провадження не проводились із належною сумлінністю.

Суд зазначає, що дев'ятимісячний період, на який провадження було зупинено до того, як рішення, яке набуло статусу res judicata, було скасовано внаслідок подання протесту, має бути виключений з періоду з 7 квітня 1998 року до 19 серпня 2003 року (див. рішення у справі "Єманакова проти Росії", від 23 вересня 2004 року, заява N 60408/00, пункт 41, та рішення у справі "Єфименко проти України", від 18 липня 2006 року, заява N 55870/00, пункт 51). Таким чином, провадження тривало чотири роки та три місяці у трьох інстанціях.

Суд нагадує, що "розумність" тривалості провадження повинна оцінюватись відповідно до обставин справи та таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та поведінка уповноважених органів державної влади, а також важливості питання, що розглядається, для заявника (див., з-поміж інших джерел, рішення у справі "Фрідлендер проти Франції" [GS], заява N 30979/96, пункт 43, ECHR 2000-VII).

Звертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що обласний суд двічі повертав позовну заяву заявника на новий розгляд після подання протесту та апеляційної скарги. Хоча сторону у цивільному провадженні не можна звинувачувати за використання засобів, доступних їй за національним законодавством з метою захисту своїх інтересів, проте сторона повинна до певної міри розуміти, що такі дії продовжать тривалість відповідного провадження (див. ухвалу у справі "Малицька-Васовська проти Польщі", заява N 41413/98, ухвала від 5 квітня 2001 року).

Більше того, Суд зазначає, що значна тривалість провадження була також спричинена поведінкою національних судових органів та переглядом справи. Хоча до функцій Суду не належить оцінка якості прецедентної практики національних судових органів, він зауважує, що передання справи на новий розгляд зазвичай призначається через помилки, здійснені судами нижчої інстанції, а призначення нового розгляду справи впродовж одного провадження вказує на серйозні недоліки судової системи (див. рішення у справі "Вірчішевська проти Польщі", заява N 41431/98, пункт 46, рішення від 25 листопада 2003 року).

У той же час Суд зазначає, що всі національні суди розглядали як позов заявника, так і його апеляційні та касаційні скарги без затримок, що не може становити порушення вимоги "розумного строку", закріпленої у пункті 1 статті 6 Конвенції.

З огляду на всі ці обставини Суд дійшов висновку, що у цій справі загальна тривалість провадження не була надмірною та не може вважатися нерозумною (див. ухвалу у справі "Жердін проти України", заява N 53500, ухвала від 1 лютого 2005 року).

З цього випливає, що ця скарга є повністю необґрунтованою та повинна бути відхилена відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

2. Далі заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на результат та несправедливість провадження у його справі.

У світлі наданих йому матеріалів та, оскільки предмет спору належить до його компетенції, Суд зазначає, що заявник скористався правом на змагальність провадження за участі зацікавлених сторін. У межах провадження заявник міг представити усі докази на захист своїх інтересів, а судові органи належним чином їх розглядали.

З цього випливає, що ця скарга повинна бути відхилена як повністю необґрунтована відповідно до пунктів 1,3 та 4 статті 35 Конвенції.

3. З огляду на вищенаведене, слід зупинити розгляд заяви відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції.

Оголошує заяву неприйнятною.