Справа "Саксонцева проти України" (Заява N 31449/04)

Рішення у справі набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Саксонцева проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. Р.Маруст (R.Maruste),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

пані І.Берро-Лефевр (I.Berro-Lefevre),

пані М.Лазарова-Трайковська (M.Lazarova-Trajkovska),

пані 3.Калайджієва (Z.Kalaydjieva), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 20 травня 2008 року,

винесли таке рішення, що було прийнято того ж дня:

1. Справа порушена за заявою (N 31449/04), поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянкою України Зінаїдою Яківною Саксонцевою (далі - заявниця) 19 серпня 2004 року.

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його уповноваженим - паном Юрієм Зайцевим.

3. 30 травня 2006 року Суд вирішив направити до Уряду скарги заявниці щодо невиконання рішень суду, винесених на користь заявниці, та щодо відсутності ефективних засобів юридичного захисту стосовно тривалості виконання. Суд відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції вирішив розглядати заяву щодо суті та прийнятності одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявниця народилася у 1948 році та проживає у м. Луганську.

5. У 1998 році заявниця звернулась з цивільним позовом до Кам'янобродського районного суду м. Луганська проти Госпрозрахункового відділу служби забезпечення при управлінні контролю Луганського міськвиконкому (далі - Відділ забезпечення), вимагаючи поновлення її на посаді інспектора з кадрів та виплати різних компенсаційних виплат.

6. 24 листопада 1998 року суд відхилив позов заявниці щодо її поновлення, але присудив їй 438,95 гривень заборгованості із заробітної плати.

7. 4 березня 1999 року Луганський обласний суд (1) залишив без змін рішення в частині присудженої заявниці заборгованості із заробітної плати, яке набрало законної сили. Іншу частину позову заявниці суд направив на новий розгляд.

(1) 3 2001 року - апеляційний суд Луганської області.

8. 2 липня 1999 року Кам'янобродський районний суд виніс рішення, яким зобов'язав поновити заявницю на посаді та додатково призначив їй 650 гривень компенсаційних виплат.

9. 29 липня 1999 року Луганський обласний суд залишив без змін рішення суду в частині поновлення заявниці на посаді. Іншу частину справи, що стосувалась грошових вимог, суд направив на новий розгляд.

10. 5 листопада 1999 року Кам'янобродський районний суд присудив заявниці 542,52 гривень (замість 650 грн).

11. 10 листопада 1999 року Кам'янобродський районний суд додатково присудив заявниці 1356,30 гривень.

12. Рішення суду в частині поновлення заявниці на посаді було виконано. Однак відділ забезпечення знаходився в процесі ліквідації та 16 грудня 1999 року відділ державної виконавчої служби Ленінського районного управління юстиції м. Луганська (далі - державна виконавча служба), не стягнувши з відділу забезпечення коштів, присуджених заявниці за рішенням суду, передав виконавчі листи до ліквідаційної комісії.

13. 17 січня 2000 року заявницю було звільнено з посади за скороченням штатної одиниці в результаті ліквідації відділу забезпечення.

14. 28 березня 2000 року міський голова м. Луганська сповістив державну виконавчу службу про ліквідацію відділу забезпечення без правонаступників.

15. У січні 2001 року заявниця звернулася з цивільним позовом до Ленінського районного суду м. Луганська проти відділу забезпечення та Луганського міського виконавчого комітету (далі - виконавчий комітет) з метою зобов'язати їх виконати винесені на її користь рішення суду та сплатити їй додаткову компенсацію.

16. 30 серпня 2001 року суд частково задовольнив вимоги заявниці та присудив стягнути з відділу забезпечення 2019,51 гривень компенсації, встановивши, що процес ліквідації цього відділу не був завершений. Суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці до виконавчого комітету. Суд встановив, що виконавчий комітет не несе відповідальність за борги відділу забезпечення, оскільки вони були зареєстровані як різні юридичні особи.

17. 14 лютого 2002 року апеляційний суд Луганської області залишив рішення без змін і воно стало обов'язковим для виконання. 19 лютого 2002 року за касаційною скаргою заявниці Верховний Суд залишив його без змін.

18. 14 березня 2002 року державна виконавча служба відкрила виконавче провадження.

19. 9 січня 2003 року державна виконавча служба закінчила виконавче провадження, передавши виконавчі листи до ліквідаційної комісії відділу забезпечення. Пізніше заявниця безрезультатно зверталась із скаргами до судових та інших органів з метою сприяння виконанню рішень суду.

20. Відповідно до матеріалів справи заявниця не отримала будь-яких виплат, належних їй за чотирма рішеннями суду.

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

21. Відповідне національне законодавство викладене в рішенні від 27 липня 2004 року у справі "Ромашов проти України" (Romashov v. Ukraine), N 67534/01, пп. 16-19.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

22. Заявниця скаржилась за пунктом 1 статті 6 Конвенції на невиконання державними органами державної влади винесених на її користь рішень від 24 листопада 1998 року, 5 листопада 1999 року, 10 листопада 1999 року та 30 серпня 2001 року. Це положення у відповідній частині передбачає наступне:

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи... незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

А. Щодо прийнятності

23. Уряд надав заперечення, з якими заявниця не погодилась, щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту, подібні до тих, які Суд вже відхиляв в інших справах (див., наприклад, "Сичов проти України" (Sychov v. Ukraine), пп. 42-46, N 4773/02, рішення від 11 жовтня 2005 року). Суд вважає, що ці заперечення повинні бути відхилені з тих самих причин.

24. Суд доходить висновку, що скарги заявниці порушують питання факту та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду по суті. Суд не знаходить підстав для проголошення скарг неприйнятними. Відповідно Суд визнає їх прийнятними.

В. Щодо суті

25. Уряд стверджував, що не мало місце порушення прав заявниці за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

26. Заявниця висловила заперечення.

27. Суд зауважує, що відповідно до матеріалів справи рішення, винесені на користь заявниці, не виконані. Період невиконання рішень коливається від 6 до 9 років.

28. Суд неодноразово встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, в яких порушувались подібні питання, де боржником є державне підприємство (див., наприклад, справу "Кучеренко проти України" (Kucherenko v. Ukraine), N 27347/02, пп. 26-27, рішення від 15 грудня 2005 року).

29. Розглянувши всі наявні матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, що здатний переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

30. Таким чином, у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

31. Заявниця також скаржилась на неефективні національні засоби юридичного захисту щодо її скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції. Вона посилалася на статтю 13 Конвенції, яка передбачає наступне:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

A. Щодо прийнятності

32. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою та неприйнятною за будь-яких підстав, визначених статтею 35 Конвенції. Таким чином, вона має бути визнана прийнятною.

B. Щодо суті

33. Уряд стверджував, що заявниця мала ефективні засоби юридичного захисту щодо цієї скарги та що заявниця не вичерпала всі національні засоби юридичного захисту стосовно її скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

34. Заявниця заперечила цей аргумент.

35. Суд посилається на висновки, викладені в пунктах 23-24, щодо зауважень Уряду про невичерпання засобів юридичного захисту. З тих самих причин Суд доходить висновку, що заявниця не мала ефективного засобу юридичного захисту, що вимагається статтею 13 Конвенції, для усунення шкоди, завданої затримкою в цьому провадженні.

36. Таким чином, мало місце порушення цього положення.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

37. Згодом заявниця скаржилась за статтею 2 Конвенції стосовно її низького рівня життя та перенесених емоційних страждань. Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики ні стаття 2, ані інші положення Конвенції не можуть тлумачитись як такі, що надають особі право на певний рівень життя (див. "Васілевські проти України" (Wasilewski v. Ukraine, N 32734/96, ухвала від 20 квітня 1999 року). Крім того, заявниця не надала жодних доказів того, що вона зазнала такого скрутного становища, яке загрожувало б її життю. Відповідно ця скарга має бути відхилена як очевидно необґрунтована за пунктами 3 і 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

38. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

39. Заявниця вимагала невиплачені кошти, присуджені їй судом, та 30 000 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

40. Уряд заперечував проти цих вимог.

41. Суд зауважує, що оскільки рішення, винесені на користь заявниці, залишились невиконаними, Уряд повинен сплатити заборгованість, яка досі їй належить в якості відшкодування матеріальної шкоди. З іншого боку, Суд вважає, що заявниця зазнала моральної шкоди. Вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує їй 2600 євро.

B. Судові виплати

42. Заявниця також вимагала відшкодування понесених поштових витрат у розмірі 92 грн. та надала відповідні квитанції.

43. Уряд не прокоментував цю вимогу.

44. Суд вважає розумним присудити заявниці 15 євро.

C. Пеня

45. Суд вирішує, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, має дорівнювати граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

1. Оголошує скарги заявниці щодо невиконання рішень та відсутності ефективних засобів юридичного захисту щодо тривалості виконання прийнятними, а решту заяви - неприйнятною;

2. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 13 Конвенції;

4. Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявниці:

(і) заборгованість за рішеннями суду, яка досі належить їй до виплати, а також

(іі) 2600 (дві тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди та 15 (п'ятнадцять) євро відшкодування судових витрат. Ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнутий із зазначених сум;

(b) після спливу вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсотки;

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 червня 2008 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.