Справа "Хуркунов проти України" (Заява N 5079/04)

Це рішення стає остаточним відповідно до умов, зазначених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Хуркунов проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger), судді,

та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення в нарадчій кімнаті 11 грудня 2006 року,

виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 5079/04), поданою до Суду громадянином України паном Володимиром Івановичем Хуркуновим (далі - заявник) 22 грудня 2003 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та паном Юрієм Зайцевим.

3. 15 березня 2005 року Суд прийняв рішення направити заяву на комунікацію Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник є громадянином України, який народився в 1941 році та проживає в Україні у м. Жовті Води Дніпропетровської області.

5. У 1998, 2000 та 2001 роках заявник подав три окремих позови до Жовтоводського міського суду Дніпропетровської області (далі - міський суд) щодо стягнення невиплаченої заробітної плати та компенсації з відкритого акціонерного товариства "Електрон-Газ" (далі - ЕГ), в якому частка держави становила 99,9% акціонерного капіталу. Трьома рішеннями від 12 січня 1999 року, 9 червня 2000 року та 21 лютого 2001 року суд присудив заявнику загальну суму в розмірі 8634,89 грн заборгованості із заробітної плати та інших виплат.

6. 7 березня 2003 року Господарський суд Дніпропетровської області порушив справу про банкрутство ЕГ, яка досі триває.

7. 22 вересня 2003 року у ході провадження справи про банкрутство ЕГ відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України та статей 14 та 15 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" Господарський суд Дніпропетровської області ухвалив включити вимоги заявника - суму за рішеннями міського суду, винесеними на користь заявника, а також його додаткову вимогу на 4332,05 грн, яку ЕГ визнав як заборгованість із заробітної плати на його користь за період з 2000 до 2002 року - до реєстру вимог кредиторів.

8. 17 травня 2002 року державна виконавча служба повідомила заявника про те, що рішення, винесені на його користь, не були виконані у зв'язку з відсутністю коштів на рахунку боржника і що процедура примусової реалізації майна боржника була призупинена на підставі Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 року.

9. У серпні 2005 року рішення від 12 січня 1999 року, 9 червня 2000 року та 21 лютого 2001 року були повністю виконані.

10. 7 квітня 2006 року заявник знову звернувся до міського суду з позовом до того ж боржника (ЕГ) з вимогою, inter alia, виплатити компенсацію у розмірі 4332,05 грн, що була визнана відповідачем як заборгованість із заробітної плати, належної заявнику за період з 2000 до 2002 року. 5 червня 2006 року суд частково задовольнив його позов та зобов'язав відповідача сплатити заявнику суму заборгованості із заробітної плати у розмірі 3829,94 грн та 500 грн в якості компенсації за моральну шкоду. Це рішення не було оскаржене та набуло статусу остаточного.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

11. Відповідне національне законодавство наведене у рішенні "Ромашов проти України" (N 67534/01, пп. 16-18, від 27 липня 2004 року).

12. Стаття 86 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що в разі, якщо господарський суд не вирішує спір щодо суті, то виноситься ухвала суду.

13. Стаття 14 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачає, що кредитори за вимогами щодо виплати заробітної плати мають право подати до господарського суду відповідні вимоги, на підставі яких порушується процедура банкрутства. Вимоги кредиторів, визнані боржником, включаються до реєстру вимог кредиторів. Відповідно до статті 15 Закону господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів.

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ

А. Скарги відповідно до пункту 1 статті 6, статті 17 та статті 1 Першого протоколу

14. Заявник скаржився на неспроможність органів державної влади виконати рішення міського суду від 12 січня 1999 року, 9 червня 2000 року та 21 лютого 2001 року вчасно. Він посилався на пункт 1 статті 6, статтю 17 та статтю 1 Першого протоколу, які передбачають:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

"Жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції".

15. Уряд України надав свої заперечення стосовно невичерпання національних засобів правового захисту, подібні до тих, які Суд уже відхилив в справі "Ромашов проти України" (див. Ромашов, зазначена вище, пп. 28-33) та "Трихліб проти України" (див. "Трихліб проти України", N 58312/00, пп. 40-43, від 20 вересня 2005 року). Суд вважає, що дані заперечення повинні бути відхилені на тих же підставах.

16. Уряд України наполягав на тому, що хоча підприємство-боржник перебувало в державній власності, воно було окремою юридичною особою і держава не могла нести відповідальність за його борги відповідно до національного законодавства. У зв'язку з цим Суд бере до уваги рішення, винесене у справі "Михайленко та інші проти України" (N 35091/02 і наст., пп. 44-45, ECHR 2004-XII), згідно з яким відповідальність держави-відповідача за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу була покладена на державне підприємство у зв'язку з невиплатою заявникам сум, присуджених їм в останніх рішеннях, винесених на користь заявників. Суд вважає доцільним не відхилятись від зазначеного висновку у цій справі.

17. Суд робить висновок, що ця частина заяви стосується серйозних питань фактів та права відповідно до Конвенції, визначення яких вимагає розгляду заяви щодо суті. Суд не вбачає підстав оголосити дані скарги неприйнятними.

В. Інші скарги

18. Заявник далі скаржився на порушення державою його права на мирне володіння майном в результаті невиплати заборгованості із заробітної плати, визначеної в ухвалі суду від 22 вересня 2003 року. Заявник посилався на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

19. Суд вважає, що скаргу заявника стосовно вищезазначеної суми не може бути виконано в примусовому порядку. Оскаржуване рішення було тільки ухвалою, винесеною в ході провадження у справі про банкрутство, на підставі якої господарський суд склав реєстр вимог кредиторів і не виніс рішення щодо суті справи (див. пп. 12 та 13). Більш того, для отримання зазначеної суми заявник повинен був подати правомірну скаргу до міського суду, яку він подав у квітні 2006 року і яку міський суд задовольнив лише частково. Тому не можна сказати, що оскаржувана сума є власністю в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Тому ця частина заяви повинна бути відхилена на підставі пп. З та 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтована.

II. СУТЬ

20. Уряд України заперечив те, що право заявника щодо присуджених виплат не було оскаржене і він не був позбавлений своєї власності. Далі Уряд України зазначав, що відповідальність держави у цій ситуації обмежувалась організацією та належною поведінкою у виконавчому провадженні та що тривалість виконавчого провадження була викликана критичною фінансовою ситуацією підприємства-боржника. Уряд України наголосив на тому, що державна виконавча служба вжила усіх необхідних заходів та не може бути відповідальною за затримку.

21. Заявник не погодився.

22. Суд відмічає, що рішення Жовтоводського міського суду від 12 січня 1999 року, 9 червня 2000 року та 21 лютого 2001 року залишались без виконання близько шести років та семи місяців, п'яти років та двох місяців і чотирьох років та шести місяців відповідно.

23. Суд нагадує, що він уже встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у справах, аналогічних даній (див., наприклад, Ромашов, наведена вище, пп. 42-46, та Михайленко та інші, наведена вище, пп. 54-55 та пп. 63-64).

24. Розглянувши всі подані матеріали, Суд вважає, що Уряд України не представив жодного факту чи переконливого аргументу, на підставі яких Суд прийняв би інше рішення у цій справі.

25. Відповідно мало місце порушення п. 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу. З огляду на цей висновок, не виникає окремого спірного питання за статтею 17 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

26. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

27. Заявник вчасно не подав свою скаргу щодо справедливої сатисфакції.

28. Суд зауважує, що заявником не дотримано вимог, викладених у п. 2 правила 60 Реґламенту Суду. За цих обставин Суд відповідно нічого не присуджує (п. З правила 60).

1. Оголошує скарги щодо тривалості невиконання рішень на користь заявника прийнятними та інші скарги заяви неприйнятними;

2. Постановляє, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Постановляє, що у цій справі було порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Постановляє, що не може бути окремої скарги за статтею 17 Конвенції;

5. Відхиляє вимогу заявника щодо справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 18 січня 2007 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.