Справа "Віктор Тарасенко проти України" (Заява N 38762/03)

Це рішення стане остаточним відповідно до умов, визначених п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Тарасенко проти України"

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи палатою у складі:

п. П.Лоренцен (P.Lorenzen), Голова,

п. К.Юнгвірт (K.Jungwiert),

п. В.Буткевич (V.Butkevych),

пані М.Цаца-Ніколовська (M.Tsatsa-Nikolovska),

п. Дж.Боррего Боррего (J.Borrego Borrego),

пані Р.Ягер (R.Jaeger),

п. М.Віллігер (M.Villiger),

судді, та пані К.Вестердік (C.Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення у нарадчій кімнаті 13 листопада 2006 року,

виносить таке рішення, яке було прийняте того ж дня:

1. Справа порушена проти України за заявою (N 38762/03), поданою до Суду проти України громадянином цієї держави паном Віктором Івановичем Тарасенком (далі - заявник) 22 листопада 2003 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

2. Уряд України (далі - Уряд) був представлений його Уповноваженими - пані Валерією Лутковською та паном Юрієм Зайцевим.

3. 15 березня 2005 року Суд прийняв рішення направити заяву стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу щодо тривалого невиконання рішення, винесеного на користь заявника, на комунікацію Уряду. Відповідно до пункту 3 статті 29 Конвенції Суд вирішив розглядати питання щодо суті заяви і її прийнятності одночасно.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився у 1954 році та проживає у м. Нововолинську Волинської області, Україна.

5. У листопаді 2000 року заявник подав позов до Нововолинського міського суду проти свого колишнього роботодавця - державного підприємства Шахта N 1 "Нововолинська" щодо виплати заборгованості із заробітної плати та інших виплат, належних йому. 11 грудня 2000 року суд присудив заявникові 34 207,10 грн.(1) відшкодування шкоди від набутого професійного захворювання та інших виплат (рішення Нововолинського міського суду Волинської області).

(1) На даний час близько 7096,63 євро.

6. 12 січня 2001 року відділом державної виконавчої служби Нововолинського міського управління юстиції було відкрито виконавче провадження.

7. Листами від 19 лютого та 10 квітня 2002 року та 23 грудня 2003 року відділ державної виконавчої служби Нововолинського міського управління юстиції проінформував заявника щодо неможливості проведення продажу майна боржника, оскільки відповідно до Закону України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 26 грудня 2001 року було накладено заборону на примусовий розпродаж активів підприємств, державна частка яких становить щонайменше 25% акціонерного капіталу. Він також зазначив, що майно підприємства перебувало у податковій заставі.

8. У 2001-2004 роках судове рішення виконувалось шляхом виплат частинами, остаточна сума була виплачена 6 грудня 2004 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

9. Відповідне національне законодавство стисло викладене в рішенні у справі "Ромашов проти України" (N 67534/01, пункти 16-18, від 27 липня 2004 року).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6, СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ

10. Посилаючись на статтю 13 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, заявник скаржився на тривалість невиконання рішення на його користь. У цих статтях зазначено:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Стаття 1 Першого протоколу

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів..."

11. Суд вважає, що скарга заявника стосовно тривалого невиконання рішення, винесеного на його користь, також вимагає вивчення справи у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції, у якому зазначено наступне:

Пункт 1 статті 6

"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить його спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

А. Щодо прийнятності

12. Уряд заперечив статус жертви заявника та вичерпання всіх національних засобів юридичного захисту, що були подібними до тих, які Суд уже відхилив у справі "Ромашов проти України" (N 67534/01, пункти 23-33, від 27 липня 2004 року). Суд вважає, що заперечення по цій справі повинні бути відхилені з тих же причин.

13. Суд доходить висновку, що скарги заявника стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції щодо затримки виконання рішення Нововолинського міського суду не є повністю необґрунтованими у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Більше того, він зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших причин. З цих же причин скарги заявника відповідно до статті 13 Конвенції та статті 1 Першого протоколу не можуть бути проголошеними неприйнятними.

Б. Щодо суті

14. Уряд стверджував, що рішення, прийняте на користь заявника, було виконане у повному обсязі. Уряд доводив, що держава не може нести відповідальність за борги своїх підприємств. Більше того, він наполягав, що відповідальність держави у цій ситуації обмежувалась організацією та відповідним проведенням виконавчого провадження та що тривалість виконавчого провадження була спричинена критичною фінансовою ситуацією в компанії боржника. Уряд стверджував, що державна виконавча служба здійснила всі необхідні дії і її не можна звинувачувати за затримку.

15. Заявник не погодився.

16. Суд зазначає, що рішення, винесене на користь заявника, не виконувалось протягом більш ніж трьох років та одинадцяти місяців.

17. Суд повторює, що він уже визнавав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу у справах, подібних до цієї (див., серед інших, справу "Ромашов проти України", згадану вище, пункти 42-46; справу "Шмалько проти України", N 60750/00, пункти 55-57, рішення від 20 липня 2004 року).

18. Вивчивши всі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не надав жодних фактів чи доводів, які б змогли переконати його дійти іншого висновку у цій справі.

19. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу.

20. За цих обставин Суд не вважає за потрібне виносити рішення по такій же скарзі за статтею 13 Конвенції.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

21. У статті 41 Конвенції зазначено:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

22. Заявник вимагав виплатити йому 30 000 грн.(1) з огляду на моральну та матеріальну шкоду.

(1) Близько 4876,17 євро.

23. Уряд стверджував, що вимоги заявника щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди були необґрунтованими.

24. Суд не вбачає жодного причинного зв'язку між визнаним порушенням та стверджуваними матеріальними збитками; отже, він відхиляє цю вимогу. Суд, роблячи свою оцінку на засадах справедливості, присуджує відповідно до вимог статті 41 Конвенції виплатити заявникові 1200 євро як відшкодування моральної шкоди.

Б. Судові витрати

25. Заявник вимагав від Суду також 174,97 грн.(2) на відшкодування судових витрат.

(2) Близько 30 євро.

26. Уряд не прокоментував вимоги заявника стосовно відшкодування судових витрат.

27. Суд вважає, що заявник надав необхідні рахунки на підтвердження заявлених сум. Таким чином, Суд присуджує заявникові виплату 30 євро як відшкодування судових витрат.

В. Пеня

28. Суд вважає належним призначити пеню виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку плюс три відсотки.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Встановлює порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

3. Встановлює порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

4. Вирішує, що немає необхідності виносити окрему ухвалу стосовно скарги заявника за статтею 13 Конвенції;

5. Вирішує, що:

(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявнику 1230 євро (одну тисячу двісті тридцять євро) з огляду на компенсацію моральної шкоди, відшкодування судових витрат плюс суму будь-якого податку, який може бути стягнуто з заявника;

(б) суми, зазначені вище, повинні бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(в) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до повного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, плюс три відсотки;

6. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 7 грудня 2006 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.