Однак рішенням апеляційного суду, ухваленим за результатами розгляду апеляційної скарги СПП "Павлівське", рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.
Ухвалою ВССУ рішення апеляційного суду скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.
Іншим прикладом застосування ст. 15 Закону України "Про оренду землі" є рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 06 травня 2014 року, яким задоволено позовні вимоги В. та ще 16 позивачів і визнано укладені ними з ТОВ "Гранд" протягом 2008-2010 років договори оренди земельних ділянок недійсними з тих підстав, що сторони не узгодили умови про зарахування інфляції; не вирішено питання щодо особи, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди; в деяких договорах відсутні акти визначення меж в натурі, кадастровий план земельної ділянки; не визначено строк внесення орендної плати, не зазначено, яке саме зерно, якої якості та у які строки має видаватися в рахунок орендної плати. У задоволенні позову Л., Б., Р. відмолено за пропуском строків позовної давності.
Апеляційний суд Хмельницької області не погодився з такими висновками суду першої інстанції, скасував останнє і ухвалив нове рішення від 04 вересня 2014 року, яким в задоволенні позовних вимог відмовив в повному обсязі. Колегія суддів у своєму рішенні вказала, що будь-яких порушень прав та законних інтересів позивачів під час укладення ними договорів оренди належних їм земельних ділянок не встановлено. Дії позивачів свідчать про усвідомлення та підтвердження згоди з умовами укладених договорів оренди землі, доказом чого є укладення додаткових угод, отримання протягом тривалого часу орендної плати за землю; відсутність будь-яких спорів чи непорозумінь з приводу місяця розташування переданих в оренду земельних ділянок, розміру та строків внесення плати за землю, виду, вартості чи якості зерна, яке видавалось в рахунок орендної плати.
З метою уникнення неправильного застосування ст. 15 Закону України "Про оренду землі" судам під час розгляду справ цієї категорії необхідно керуватися правовими позиціями, викладеними у постановах ВСУ у справах № 6-78цс13 від 25 грудня 2013 року, № 6-215цс14 від 21 січня 2015 року, № 6-233цс14 від 4 лютого 2015 року, згідно з якими відповідно до статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен встановити, чи дійсно порушує право орендодавця відсутність у договорі оренди умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі", визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення законних прав орендодавця.
6. Розмежування реституції і віндикації (п. 10 ППВСУ № 9)
Реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, -з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК добросовісність набувача презюмується. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.
Рішення суду про задоволення позову про повернення майна, переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень").
Результат аналізу узагальнень судів, як і практика касаційного суду, свідчить, про те, що в судовій практиці неоднозначно сприймають роз'яснення, викладені у п. 10 ППВСУ № 9.
Згідно зі статтями 216, 217 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає в користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (двостороння реституція). Якщо у зв'язку з вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою. Наслідки недійсності нікчемного правочину, передбачені законом, не можуть змінюватись за домовленістю сторін. Недійсність окремих частин правочину не призводить до недійсності решти його частини і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 10 ППВСУ № 9, реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.
Як свідчать результати аналізу матеріалів, наданих судами, у судів виникають труднощі при вирішенні таких справ, коли майно, передане на виконання недійсного правочину, було відчужене за договором купівлі-продажу третій особі. Суди задовольняли позови про визнання таких правочинів недійсними.
Так, Лисянським районним судом Черкаської області розглянута справа за позовом прокурора в інтересах держави до відповідачів про визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок, державних актів на право власності на земельні ділянки, витребування майна від набувачів.
Із матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на підставі рішень Лисянської райдержадміністрації про надання дозволів на виготовлення та затвердження проектів із землеустрою щодо відведення земельних ділянок для передання у приватну власність низці громадян були передані у приватну власність земельні ділянки в адміністративних межах сільських рад Лисянського району; частина громадян, отримавши державні акти на право власності на земельні ділянки, відчужила ці земельні ділянки на підставі договорів купівлі-продажу третім особам.
Вважаючи, що зазначені рішення Лисянської райдержадміністрації прийняті з порушення вимог законодавства, прокурор просив визнати ці рішення незаконними і скасувати їх, скасувати видані громадянам державні акти на право власності на земельні ділянки, визнати недійсними договори купівлі-продажу спірних земельних ділянок.
Рішенням Лисянського районного суду Черкаської області позовні вимоги прокурора задоволено частково, визнано незаконними та скасовано оскаржувані рішення Лисянської райдержадміністрації, скасовано видані громадянам державні акти на право власності на земельні ділянки, визнано недійсними укладені щодо цих земельних ділянок договори купівлі-продажу, за якими право власності на ці земельні ділянки набули треті особи.
Апеляційний суд Черкаської області вказане рішення суду першої інстанції скасував у частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу спірних земельних ділянок і в задоволенні позову в цій частині відмовив.
Скасовуючи рішення, апеляційний суд зазначив, що відповідно до роз'яснень, викладених в п. 10 ППВСУ № 9 норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.
Аналіз статистичних даних дає підстави вважати, що судова практика щодо обрання позивачем правильного способу захисту за ст. 215 ЦК чи ст. 388 ЦК є найбільш суперечливою і неоднаковою.
Матеріали узагальнень свідчать про те, що нерідко мають місце звернення до суду з позовними вимогами про визнання договорів недійсними.
При цьому такі позови пред'явлено особою, яка не була стороною договору і вважала себе власником майна, про визнання недійсним відплатного договору, укладеного особою, яка, на її думку, не мала права відчужувати вказане в договорі майно.
Так, у провадженні Шевченківського районного суду м. Львова перебувала справа за позовом заступника прокурора Львівської області в інтересах держави в особі Брюховецької селищної ради до Д., З., треті особи - Львівська регіональна філія державного підприємства "Центр державного земельного кадастру", управління Держкомзему у м. Львові, приватні нотаріуси Львівського міського нотаріального округу К., Л., К., про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання недійсним правочину.
Задовольняючи позовні вимоги, Шевченківський районний суд м. Львова, з висновками якого погодився Апеляційний суд Львівської області, виходив із того, що оскільки рішення відповідного органу про надання Д. земельної ділянки не приймалося, в неї права власності на земельну ділянку не виникло, то вона не мала права відчужувати спірну земельну ділянку З. Тому на підставі статей 203, 215 ЦК визнав державний акт та договір купівлі-продажу земельної ділянки недійсними.
Ухвалою від 31 липня 2013 року ВССУ скасував вказані судові рішення, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
При цьому ВССУ виходив із того, що згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК вимога про визнання правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Статтею 216 ЦК передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Разом із тим ч. 3 ст. 216 ЦК передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Заступник прокурора, подаючи позов в інтересах держави, як на обґрунтування вимог про визнання оспорюваного правочину недійсним, посилався на те, що спір, який виник, зачіпає економічні інтереси держави, а земельна ділянка безпідставно вибула із власності останньої.
ЦК передбачено засади захисту права власності. Зокрема, згідно зі ст. 387 ЦК власнику надано право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком правочину, укладеного з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з незаконного володіння.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК. У разі встановлення наявності речово-правових відносин до таких відносин не застосовується зобов'язальний спосіб захисту. У зобов'язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо є підстави, передбачені статтями 387, 388 ЦК, які дають право витребувати майно в набувача.
Відповідно до ст. 16 ЦК, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач згідно ст. 10 ЦПК зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину. При цьому юридично важливою обставиною є доведення факту добросовісності чи недобросовісності набувача майна.
Суд не звернув уваги на те, що позов пред'явлено особою, яка не була стороною договору і вважала себе власником майна, про визнання недійсним відплатного договору, укладеного особою, яка, на її думку, не мала права відчужувати вказане в договорі майно.
У такому разі це майно не може бути передане власнику в порядку застосування загальних наслідків, передбачених ст. 216 ЦК, оскільки держава в особі Брюховецької селищної ради не була стороною оспореного договору. Відчужене за договором майно може бути повернуте за позовом власника про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК.
Вирішуючи вимогу про визнання недійсним договору купівлі-продажу, суди не врахували, що його сторонами є Д. та З.
Крім того, не завжди судді звертають увагу, що на підставі згаданих норм матеріального права може бути визнаний недійсним договір, яким набуте без належної правової підстави майно передане третім особам, але не відчужене (наприклад, договір застави (іпотеки) такого майна).
Ухвалою ВССУ від 03 грудня 2014 року (провадження за касаційною скаргою № 6-11033св14) касаційну скаргу ТОВ "Виробничий комбінат "Курорт-Сервіс" на ухвалу Апеляційного суду Львівської області від07 лютого 2014 року відхилено, а касаційну скаргу Ш., до якої приєдналась К., на рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 02 вересня 2011 року, рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року, та касаційну скаргу ТОВ "Виробничий комбінат "Курорт-Сервіс" на рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014 року задоволено частково. Рішення Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2014року в частині відмови в задоволенні первісного позову ТОВ "Виробничий комбінат "Курорт-Сервіс" про визнання недійсним договору іпотеки скасовано та залишено в цій частині в силі рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 02 вересня 2011 року.
Як убачається з матеріалів справи, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору іпотеки, апеляційний суд виходив із того, що не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна.
Протесуд касаційної інстанції зауважив, що апеляційний суд не звернув уваги на те,, що за своєю правовою природою договір іпотеки не є правочином щодо відчуження майна, тому такий договір може бути визнано недійсним, зокрема на підставі статей 203, 215 ЦК.
Слід зазначити, що переданняспірного майна в заставу (іпотеку) під час укладення ланцюжка договорів щодо такого майна може бути підставою для визнання його недійсним, а не для витребування майна.
Наприклад, рішенням Апеляційного суду Львівської області від 27лютого 2015 року рішення Франківського районного суду м. Львова від 01 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким, зокрема,визнано недійсним договір іпотеки та припинено іпотеку квартири.
Ухвалюючи нове рішення про визнання недійсним цього договору, колегія суддів обґрунтовано виходила з того, що спірний договір не є договором про відчуження майна, а суперечить статтям 203 та 572 ЦК і статтям 1, 3 Закону України "Про іпотеку", що згідно з ст. 215 ЦК є підставою для визнання його недійсним.
У судовій практиці були випадки, коли в позовах заявлялись одночасно вимоги про так звані віндикацію та реституцію.
Так, Миколаївська міжрайонна прокуратура з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері звернулася до суду з позовомдо відповідачів про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним і скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки в комунальну власність.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 21 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 22 червня 2015 року, позовні вимоги Миколаївської міжрайонної прокуратури з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері задоволено, визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року в частині передання одному з відповідачів у власність земельної ділянки, визнано недійсним договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки від 27 серпня 2012 року, визнано недійсним державний акт про право власності на цю земельну ділянку та скасовано його державну реєстрацію, зазначену земельну ділянку повернуто до комунальної власності.
Ухвалою від 22 липня 2015 року ВССУ відмовив Миколаївській міській раді та іншому заявнику у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої п. 5 ч. 4 ст. 328 ЦПК.
Постановою від 17 лютого 2016 рокуу справі № 6-2407цс15 ВСУ скасував судові рішення, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.
Скасовуючи вказані судові рішення ВСУ виходив із того, що норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, -з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Крім того, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого ст. 1212 ЦК, у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.
Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього є підстави, передбачені ст. 1212 ЦК, які дають право витребувати в набувача це майно.
У випадках, коли в позовах заявляються вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно визначати, яку вимогу по суті (а не за формою) пред'являє позивач, і, відповідно, застосувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами ст. 4, пунктів 3, 4 ч. 1 ст. 214 ЦПК.
Одночасне пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація - це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого невласника) і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції (оскільки негаторний позов - це позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння), тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними.
До того ж одна з умов застосування віндикаційного позову -відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов'язально-правових способів.
Подібних справ до судів останнім часом надходить багато, і судова практика їх вирішення є неоднаковою, що свідчить про неоднаковість розуміння судами норм відповідного законодавства.
Таким чином, з метою забезпечення правильного й однакового застосування судами законодавства при вирішенні спорів про визнання недійсними договорів щодо обрання належного способу захисту, зокрема правильного застосування ст. 216 чи ст. 388 ЦК, суди повинні враховувати правові висновки, викладені в постановах ВСУ у справах № 6-95цс13 від 18 вересня 2013 року, № 6-164цс14 від 29 жовтня 2014 року, № 6-327цс15 від 23 грудня 2015 року, № 6-2407цс15 від 17 лютого 2016 року.
7. Визначення заінтересованості в разі пред'явлення позову про недійсність правочину в контексті ч. 3 ст. 215 ЦК (пункти 5, 15, 26 ППВСУ № 9)
Дискусійним і таким, що потребує дослідження, є питання щодо кола осіб, які можуть брати участь у справах про визнання правочинів недійсними.
Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Зі змісту цих статей вбачається, що заперечувати дійсність правочину в судовому порядку вправі одна із сторін договору або інша заінтересована особа.
Під час вирішення спорів вказаної категорії у суддів виникає питання, чи будь-яка заінтересована особа вправі пред'являти позов про визнання недійсним правочину, укладеного іншими сторонами.
ЦК не містить визначення поняття "заінтересована особа", тобто залишає його оціночним. Тому слід враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів.
У зв'язку з цим виділяють декілька критеріїв визначення заінтересованості позивача в оспорюваному договорі: 1) права і законні інтереси заінтересованої особи безпосередньо порушені договором; 2) у результаті визнання договору недійсним майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені; 3) заінтересована особа отримує що-небудь в результаті проведення реституції (права, майно).
Разом з тим у контексті недійсності правочинів таке поняття застосовується і в інших статтях.
Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 1257 ЦК, за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
В окремих випадках ЦК конкретно вказує, яка саме заінтересована особа вправі оспорювати правочин, у якому вона не є стороною.
Наприклад, правочин, укладений без згоди піклувальника, може бути визнаний недійсним за позовом піклувальника (ч. 2 ст. 223 ЦК); опікун вправі оспорювати в судовому порядку правочин недієздатної особи (ч. 2 ст. 225 ЦК); правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника в разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень (ч. 4 ст. 369 ЦК).
В будь-якому разі судам необхідно враховувати, що коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
Отже, вказівка в ч. 3 ст. 215 ЦК на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним не лише за позовом однієї із сторін договору, а й за позовом заінтересованої особи, стосується тих випадків, коли заінтересована особа домагається відновлення порушеного договором її права, не вимагаючи повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а вимагаючи повернути сторони договору до первісного стану. Наприклад, це може бути позов співвласника майна за законом (одне з подружжя в силу презумпції спільності майна, спадкоємця, який прийняв спадщину) до іншого співвласника про недійність правочину, укладеного ним з третьою особою, адже апріорі вважається, що позов пред'явлено стороною договору (співвласником відчуженого майна). Або це може бути позов прокурора про недійсність договору з метою забезпечення конфіскації майна.
Таким чином, коло таких заінтересованих не є обмеженим і залежить від обставин конкретної справи.
Так, Самарський районний суд м. Дніпропетровська, встановивши, що позивач не є стороною договору купівлі-продажу домоволодіння, жодних законних прав у разі встановлення нікчемності правочину і застосування наслідків його недійсності у нього не виникне, обґрунтовано виходив із того, що він не є заінтересованою особою та відмовив у позові з цих підстав (справа № 206/1392/14-ц).
Як показує практика, щодо кола осіб, які залучаються у справі про визнання правочину недійсним, проблемним також є питання залучення належного відповідача.
Як правило, належним відповідачем є особа, яка оспорює права позивача або яка має власні права та інтереси на предмет спору.
Із матеріалів справи, що розглядалась у Краснолиманському міському суді Донецької області, вбачається, що позивач звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати відмову від спадщини, посвідченої в Краснолиманській нотаріальній конторі від імені її матері після померлого чоловіка своєї матері недійсною, визнати за нею право власності на спадкове домоволодіння за заповітом, який обґрунтовувала тим, що її матері та чоловікові матері належить житловий будинок по 1/2 частини кожному відповідно до свідоцтва про право приватної власності від 15 березня 1974 року.
Рішенням Краснолиманського міського суду Донецької області від 12 грудня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції з тих підстав, що міський суд не вирішив питання про заміну неналежного відповідача та залучення до участі у справі як відповідача онука, на користь якого мати позивача відмовлялася від спадщини, хоча останній, як вбачається з матеріалів спадкової справи, звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, а отже, заявлений позов безпосередньо стосується його права власності на спадкове майно. Зазначив, що питання про склад осіб, які беруть участь у справі, судом залишилось не вирішеним. При цьому залучення та участь особи, яка подала заяву на прийняття спадщини (онука), в якості третьої особи є порушенням норм процесуального права та прав усіх сторін, оскільки процесуальні права третьої особи та відповідача згідно з нормами ЦПК суттєво відрізняються за своїм змістом та порядком реалізації прав.
Заява про відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи є правочином, тому спір про спадщину фактично виник між позивачем і третьою особою, який є стороною в оспорюваному правочині.
Крім того, підставою для скасування рішення суду першої інстанції було те, що останній не врахував, що відповідач у справі - Територіальна громада в особі виконавчого комітету Краснолиманської міської ради Донецької області, не є належним відповідачем у справі в частині позовних вимог про визнання відмови від прийняття спадщини недійсною, оскільки третя особа у передбаченому законом порядку подала до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті спадкодавця.
Неоднаковою є практика вирішення судами питання щодо процесуального статусу нотаріуса у справах про визнання недійсними нотаріально посвідчених договорів.
У п. 26 ППВСУ № 9 зазначено: "Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса".
Однак, як видно з проведеного аналізу, незважаючи на вказані роз'яснення ВСУ, нотаріуси часто брали участь у справах цієї категорії як відповідачі. Така судова практика не завжди є правильною.
Так, рішенням Шосткинського міськрайонного суду Сумської області від 29 серпня 2014 року відмовлено в задоволенні позову С. до завідувача Шосткинської міської державної нотаріальної контори Сумської області - державного нотаріуса П., треті особи: С., С., про визнання недійсною заяви про відмову від спадщини, визнання чинною заяви про надання свідоцтва про право на спадщину за законом, визнання частково недійсними свідоцтв про право на спадщину за заповітом та за законом, визнання права на обов'язкову частку у спадщині.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вважав, що, відмовившись у визначеному законом порядку і строки від спадщини після смерті сина, позивач є такою, що не прийняла спадщину і всупереч вимогам статей 10, 60 ЦПК не довела, що відповідачем (нотаріусом) її було введено в оману щодо відсутності права на обов'язкову частку у спадковому майні.
Апеляційний суд з такими висновками місцевого суду не погодився, рішення місцевого суду скасував та ухвалив нове рішення від 22 жовтня 2014 року, яким відмовив у задоволенні позову у зв'язку з його необґрунтованістю, при цьому виходив з того, що в таких спорах нотаріус не є належним відповідачем, а отже, пред'явивши позов до нотаріуса, позивач обрала неналежний спосіб захисту.
Враховуючи наведене, за результатами вивчення справ встановлено, що в деяких випадках, суди розглядали позовні заяви про визнання правочинів недійсними без належного з'ясування того, хто є належним позивачем чи відповідачем у справі. Такі обставини ставали підставами для скасування судом касаційної інстанції рішень судів попередніх інстанцій.
8. Порушення вимог закону щодо форми укладення договору (п. 12 ППВСУ № 9).
Згідно п. 12 ППВСУ № 9 порушення вимог закону щодо укладення правочину в письмовій формі є підставою для визнання його недійсним лише в разі, коли це прямо передбачено законом, зокрема статтями 547, 719, 981, 1055, 1059, 1107, 1118 ЦК тощо.
Необхідно звернути увагу судів, що зі змісту абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (ч. 2 ст. 937, ч. 3 ст. 949 ЦК).
Порушення встановленої законом простої письмової форми правочину спричиняє його недійсність лише в тому випадку, якщо це прямо передбачено законом.
Наприклад, ст. 547 ЦК передбачає, що правочини щодо забезпечення виконання зобов'язання (йдеться про такі види забезпечення зобов'язання, як порука, застава, гарантія, завдаток, неустойка) вчиняються у письмовій формі. А в частині другій цієї статті прямо передбачено, що такі правочини, вчинені з недодержанням письмової форми, є нікчемними. Тобто, якщо при укладенні договору позики третя особа усно поручилася за боржника, такий договір поруки є нікчемним, оскільки порушена його обов'язкова письмова форма.
Матеріали узагальнень засвідчили, що останнім часом спостерігається тенденція до збільшення кількості розгляду судами цивільних справ за позовами позичальників, поручителів до банків, інших фінансових установ про визнання недійсними основних договорів та договорів забезпечення виконання зобов'язань з підстав їх підписання не позивачами, а іншими особами.
Так, у серпні 2013 року В.О.М. звернулася в суд з позовом до акціонерного товариства "Піреус Банк МКБ" про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, посилаючись на те, що вона кредитного договору не укладала і не підписувала, у графі позичальник стоїть підпис невідомої їй особи, просила визнати його недійсним, а оскільки недійсність основного зобов'язання тягне за собою недійсність правочину щодо його забезпечення, просила визнати недійсним і договір іпотеки.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 24 вересня 2015 року, у задоволенні позову відмовлено.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до доручення В.О.М. уповноважила В.С.С. на укладення від її імені будь-яких договорів цивільно-правового характеру, тому підстави для визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки відсутні, кредитний договір підписаний В.С.С., що визнається останнім.
Ухвалою від 27 квітня 2016 року (провадження за касаційною скаргою № 6-31645св15) ВССУ скасував ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 24 вересня 2015 року, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих підстав, що підписання договору від імені особи, яка його уклала, іншою особою, без зазначення про це у договорі з наведенням правових підстав вчинення підпису за іншу особу, є підставою для визнання його недійсним.
Суди, встановивши, що спірний договір, який за формою і змістом відповідає вимогам закону, але експертизою підтверджено, що одна із сторін його не підписувала, мають виходити з того, що такий договір є вчиненим.
У цьому випадку п. 8 ППВСУ № 9 про невчинення чи неукладення договору не застосовується.
Зазначене вище є підставою для визнання договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК у зв'язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, та відсутністю волевиявлення власника, якщо власник у подальшому не схвалив такого правочину.
Як виявлено під час проведення аналізу, суди не завжди враховують абзац другий п. 12 ППВСУ № 9, де увагу судів звернуто на те, що зі змісту абзацу другого ч. 1 ст. 218 ЦК вбачається, що не може доводитися свідченням свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов'язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначені прямо (ч. 2 ст. 937, ч. 3 ст. 949 ЦК).
Так, рішенням Таращанського районного суду Київської області від 21 березня 2014 року у справі за позовом Б.Н.М. до ТОВ "К." про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі позов задоволено. Визнано недійсною додаткову угоду до договору оренди землі від 28 березня 2008 року, укладену між Б.Н.М. та ТОВ "К.".
Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що позивачка не підписувала додаткову угоду з відповідачем, підпис на угоді їй не належав, а замість неї угоду підписано її дочкою С.Т.В., яка на час підписання угоди працювала у відповідача і не повідомила її про підписання угоди. Оскільки додаткова угода була укладено поза волею позивачки і вона не уповноважувала свою дочку на її підписання, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо недійсності вказаної додаткової угоди. При цьому як на підставу свого висновку суд послався на покази свідка.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2014 року рішення Таращанського районного суду від 21 березня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Апеляційний суд дійшов висновку, що підставою для задоволення позовних вимог судом першої інстанції стали пояснення свідка С.Т.В. (дочки позивачки). Будь-які інші дані на підтвердження доводів про те, що підпис на додатковій угоді від 28 березня 2012 року не належав орендодавцю, матеріали справи не містили, доказів цьому позивачка не надала.
Клопотань про призначення експертизи щодо підписання додаткової угоди іншою особою позивачка в суді першої інстанції не заявляла.
Ухвалою ВССУ від 23 жовтня 2014 року рішення Апеляційного суду Київської області від 16 червня 2014 року залишено без змін.
Суд касаційної інстанції зазначив, що апеляційний суд правильно виходив з того, що доказів непідписання спірної додаткової угоди позивачем надано не було, клопотання про призначення почеркознавчої експертизи останньою не заявлялося (статті 10, 11, 60 ЦПК).
9. Визнання правочину дійсним (п. 13 ППВСУ № 9). Щодо змін у законодавстві.
З підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.
У зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.
Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Згідно з ч. 2 ст. 220 ЦК, якщо сторони домовились щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в п. 13 ППВСУ № 9, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
Згідноз ч. 3 ст. 640 ЦК договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення. Зміст вказаної статті в редакції до внесення змін Законом України № 1878-VI від 11 лютого 2010 року "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України" мав такий вигляд: "договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності - і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації".
Результат аналізу судової практики дає підстави вважати, що суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спори про визнання договорів дійсними, не враховують положень ч. 2 ст. 220 та ч. 3 ст. 640 ЦК (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) та згадані роз'яснення ППВСУ № 9.
Прикладом неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій вказаних норм є ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року (провадження за касаційною скаргою № 6-5374св15), якою скасовано ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 02 лютого 2015 року в частині позовних вимог С., справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Зі змісту ухвали вбачається, що, ухвалюючи рішення про задоволення позову C., суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що між С. і ТОВ "СВФ КОЛО" фактично укладена і виконана угода купівлі-продажу квартири, проте відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення відповідної угоди.
Скасовуючи ухвалу суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції зазначив про те, що апеляційний суд не врахував, що договір купівлі-продажу згідно ст. 657 ЦК (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК.
Така ж правова позиція викладена у постанові ВСУ від 19 червня 2013 року № 6-49цс13, прийнятій у порядку глави 3 розділу V ЦПК.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів дійсними, судам необхідно враховувати, що з 1 січня 2013 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та інших законодавчих актів України", яким ч. 3 ст. 640 ЦК викладено в новій редакції, а саме: "договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення".
Таким чином, до правочинів, укладених після 1 січня 2013 року, абзац 2 п. 13 ППВСУ № 9 у прямому своєму розумінні не може бути застосований.
10. Спірні питання застосування ст. 225 ЦК та доказування (п. 16 ППВСУ № 9)