Аналіз окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних розяснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"

У системі юридичних фактів, які становлять основу виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин, найбільш значне місце займають правочини, оскільки саме вони найчастіше породжують відносини приватно-правового характеру між суб'єктами.

Інститут правочину, крім загальних норм, містить положення про недійсність правочинів, зміст яких викликає практичний інтерес з огляду на те, що відповідно до ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) такі правочини не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з їх недійсністю.

Дії, що підпадають під склад недійсності правочину, є неправомірними.

ЦК приділяє достатньо увагирегулюванню відносин, пов'язаних з правочинами, у тому числі й визнанню їх недійсними та застосуванню наслідків їх недійсності. Разом з тим багато питань залишаються не вирішеними. Це зумовлено недосконалістю окремих правових норм, що регулюють відносини, пов'язані із вчиненням таких правочинів, асаме: щодо визначення моменту виникнення цивільних прав та обов'язків на підставі правочинів, підстав недійсності правочинів, їх наслідків, відповідальності сторін, належності способів захисту тощо.

З огляду на складність питань про недійсність правочинів і з метою правильного та однакового застосування судами норм матеріального права Пленум Верховного Суду України 06 листопада 2009 року прийняв постанову № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", в якій надав роз'яснення щодо застосування судами законодавства при розгляді цивільних справ про визнання правочинів недійсними.

Як вбачається з узагальнень, проведених судами апеляційної інстанції, розглядаючи справи про визнання правочинів недійсними, суди часто звертаються до роз'яснень, наданих ВСУ в цій постанові. Зазначені роз'яснення сприяли забезпеченню єдності судової практики під час вирішення спорів про визнання правочинів недійсними.

Разом з тим результати аналізу засвідчили, що в судовій практиці виникає й немало проблемних питань щодо застосування зазначеної вище постанови. Зокрема, є розбіжності у застосуванні деяких положень ЦК. Часто це, на думку судів, зумовлено неоднозначними роз'ясненнями ВСУ, суперечливістю деяких роз'яснень ППВСУ № 9 та постанови Пленуму ВСУ від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування".

Крім того, суди звертають увагу на те, що після прийняття ППВСУ № 9 відбулися зміни в законодавстві, з'явилися нові формулювання, підходи та оціночні категорії у ЦК, у зв'язку з чим між ним та спеціальним законодавством виникають певні колізії стосовно недійсності правочинів, що призводить до неоднакового тлумачення і застосування судами законодавства у цій сфері.

Зазначені фактори стають причиною помилок, що їх допускають суди при розгляді спорів про визнання правочинів недійсними.

У зв'язку з наведеним метою аналізу є вивчення судової практики щодо застосування тих пунктів ППВСУ № 9, які, на думку судів, є спірними або неоднозначними і потребують удосконалення.

У п. 3 ППВСУ № 9 зазначено, що при розгляді спору суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників (ст. 213 ЦК, ст. 37 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК)) в порядку позовного провадження.

Правочин - це дія особи, яка відображає її внутрішню волю. Якщо волевиявлення виражене не чітко, можливе різне тлумачення волі сторін правочину. Тому виникає необхідність у встановленні особливих правил тлумачення волі сторони правочину.

У ч. 2 ст. 213 та ст. 637 ЦК закріплено, що на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (умов договору).

Статтею 213 ЦК визначено суб'єктів тлумачення правочину (частини 1, 2 ст. 213 ЦК та правила тлумачення правочину (частини 3, 4 ст. 213 ЦК).

Суб'єктом тлумачення правочину насамперед є його сторона (сторони).

Правила тлумачення правочину мають застосовуватися і в разі автентичного тлумачення правочину його сторонами, і в разі тлумачення правочину судом. Але якщо в разі автентичного тлумачення ця норма має рекомендаційний характер, то в разі випадку тлумачення змісту правочину судом застосування правил ч. 3 і ч. 4 ст. 213 ЦК є обов'язковим.

Відповідно до вказаних норм під час тлумачення змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з'ясувати зміст окремих частин правочину, останній встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо і в такий спосіб неможливо визначити справжню волю осіб, що вчинили правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, які мають істотне значення.

Матеріали, які надійшли з апеляційних судів, засвідчили, що проблема тлумачення правочинів не набула значного поширення.

Водночас внаслідок неоднакового підходу до застосування положень цивільного законодавства в аналізованій категорії справ виникають питання щодо виду провадження, в межах якого мають розглядатися вимоги щодо тлумачення змісту правочину.

У суддів виникають питання про те, чи може бути заявлену самостійну вимогу про тлумачення правочину?

Ні у ст. 213 ЦК, ні в ЦПК не вказано вид провадження, в якому повинні заявлятися такі вимоги. Відповідь на це питання було надано у п. 3 ППВСУ № 9, згідно з яким такі вимоги можуть бути заявлені самостійно і підлягають розгляду в порядку позовного провадження. У переважній більшості випадків суди застосовують ці роз'яснення та розглядають вимоги про тлумачення змісту правочину за правилами позовного провадження.

Разом з тим суди дуже рідко звертають увагу на те, що як у ст. 213 ЦК, так і в п. 4 ППВСУ № 9 йдеться про те, що правочин тлумачиться судом лише при розгляді спору, а не сам по собі.

Також трапляються випадки, коли особи зверталися до суду з вимогами про тлумачення змісту правочину в порядку окремого провадження і суди задовольняли такі заяви в порядку, передбаченому розділом IV ЦПК.

Так, М.С.П. звернувся до суду із заявою про тлумачення заповіту, заінтересована особа - Бережанська міська рада. Рішенням Козівського районного суду Тернопільської області від 06 лютого 2015 року в порядку окремого провадження на підставі ч. 2 ст. 256, ст. 259 ЦПК, статей 213, 1256 ЦК, заяву було задоволено. Встановлено, що М.П.С., складаючи 21 червня 2010 року у Конюхівській сільській раді Козівського району Тернопільської області заповіт, мав намір заповісти М.С.П. належну йому квартиру. Рішення не оскаржено.

Така практика судів, враховуючи зміст норми права, вказані роз'яснення постанови Пленуму, є неправильною. Суди повинні повертати такі заяви, оскільки вони не підлягають розгляду в порядку окремого провадження.

Враховуючи наведене, оскільки вимоги про тлумачення змісту правочину можуть розглядатися лише в порядку позовного провадження, необхідно звертати увагу на те, що суд наділений повноваженнями вирішувати вказані вимоги лише за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони.

Тлумачення змісту правочину є правом суду, а не обов'язком за умови наявності спору. Метою тлумачення правочину є з'ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі.

Як уже зазначалось, матеріали свідчать про те, що мають місце звернення до суду з позовними вимогами про тлумачення змісту правочину без наявності спору, що призводить до скасування судових рішень.

Так, Комсомольським районним судом м. Херсона було розглянуто справу за позовом К.Г.О. до К.Ю.О., реєстраційної служби Комсомольського районного управління юстиції про захист порушеного права шляхом тлумачення правочину та скасування державної реєстрації. Рішенням цього суду від 18 вересня 2014 року позов задоволено. Розтлумачено зміст правочину, а саме договору дарування від 20 травня 2003 року. Скасовано державну реєстрацію права власності на домоволодіння, здійснену на підставі вказаного договору.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 10 листопада 2014 року рішення районного суду в частині скасування державної реєстрації права власності на домоволодіння, здійсненої на підставі договору дарування від 20 травня 2003 року, скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих вимог. Рішення суду в іншій частині залишено без змін.

Вказані судові рішення були скасовані ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) від 25 березня 2015 року (провадження за касаційною скаргою № 6-44913св14) з тих підстав, що суди попередніх інстанцій не встановили наявність між сторонами спору, не перевірили в чому саме полягає порушення прав позивача, та в який спосіб згідно із ст. 16 ЦК вони мають бути захищені, і чи є обставини, на які позивач посилається достатніми підставами для застосування ст. 213 ЦК. Також, суд касаційної інстанції зазначив, що позивач звернулася з позовом до відповідача про тлумачення змісту правочину, при цьому питання відповідності або невідповідності цього правочину вимогам закону він не ставить.

Крім того, трапляються непоодинокі випадки, коли позивачі звертаються з вимогами про тлумачення змісту правочину, але фактично їх вимоги спрямовані на оспорення окремих частин правочину.

Зокрема, ухвалою ВССУ від 09 жовтня 2014 року (провадження за касаційною скаргою № 6-30288св14) залишено в силі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 24 червня 2014 року у справі за позовом М. до Б. про тлумачення правочину.

Суд касаційної інстанції погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, які, відмовляючи у задоволенні позову, виходили з того, що фактично між сторонами виник спір щодо невідповідності вимогам закону окремих умов угоди від 28 серпня 2000 року, що є предметом розгляду інших спорів; позивач не зазначає у позові, які саме пункти угоди необхідно тлумачити, його вимоги спрямовані на встановлення змісту волі учасників правочину, який (зміст) не знайшов відображення в тексті правочину.

З огляду на викладене, вирішуючи питання про тлумачення змісту правочину, суди мають враховувати те, що такі вимоги підлягають розгляду в порядку позовного провадження за наявності спору між його сторонами.

Судам відповідно до ст. 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220, ч. 1 ст. 224 ЦК тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (ч. 2 ст. 222, ч. 2 ст. 223, ч. 1 ст. 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Оскільки відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним, вкрай важливим є розмежування двох понять: "нікчемний правочин" та "оспорюваний правочин", бо кожен з видів недійсності правочинів передбачає різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом (нікчемний правочин) або якщо він визнаний судом недійсним (оспорюваний правочини).

Правочини поділяються за ступенем недійсності на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані).

Згідно з вимогами ст. 215 ЦК нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом, тобто коли є правова норма, яка безпосередньо визначає недійсність правочину без дотримання її вимог, а оспорюваним є той правочин, недійсність якого прямо не встановлена законом, але який у разі, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, може бути судом визнаний недійсним.

Як свідчить практика, суди не завжди розрізняють нікчемні та оспорювані правочини.

У разі пред'явлення особою позову про визнання правочину недійсним суди не звертають уваги на підстави недійсності правочину, вказані позивачем, та належним чином не з'ясовують, до якого виду недійсних правочинів (нікчемний чи оспорюваний) відноситься правочин, що є предметом спору.

Вказане призводить до того, що інколи суди ухвалюють рішення про визнання недійсними правочинів, які є нікчемними в силу закону.

При цьому суди не враховують, що нікчемний правочин не потребує визнання його недійсним судом. У разі ж встановлення підстав вважати правочин нікчемним суд повинен вказати в резолютивній частині рішення про його нікчемність та застосовувати наслідки недійсності нікчемного правочину.

Прикладом цього є така справа.

Б.М. звернулася до суду із позовом до ПАТ "Банк "Форум" про визнання недійсним договору іпотеки, усунення перешкод у користуванні майном та зняття заборони на відчуження.

Обгрунтовуючи зазначене, позивач посилалась на те, що оспорений договір був укладений без відома її померлої матері внаслідок злочинної змови П.А. та приватного нотаріуса, і на підтвердження цих обставин надала вирок Іршавського районного суду Закарпатської області від 06 грудня 2010 року, яким П.А. було засуджено за ч. 3 ст. 357, частинами 2, 3 ст. 358 КК України.

Ухвалюючи рішення від 05 листопада 2014 року про визнання правочину недійсним, Іршавський районний суд Закарпатської області виходив з того, що правочин було вчинено внаслідок злочинних дій позикодавця П.А. у змові з приватним нотаріусом без участі О.Г. (мати позивача), яка в договорі зазначена як іпотекодавець, а тому такий правочин порушує публічний порядок, оскільки був спрямований на порушення конституційних прав і свобод власника нерухомого майна - О.Г., та на використання всупереч закону її приватної власності.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що встановлені юридичні факти є підставою для кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК. Разом з тим апеляційний суд зазначив, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним, і визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається.

За таких обставин рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 04 лютого 2015 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним правочину та відмовлено в задоволенні такої вимоги. Одночасно визнано, що договір іпотеки є нікчемним.

Щодо вирішення цього питання суд касаційної інстанції неодноразово зазначав таке.

Так, ухвалою ВССУ від 16 березня 2016 року (провадження за касаційною скаргою № 6-31487св15) скасував рішення Апеляційного суду Житомирської області від 29 вересня 2015 року у справі за позовом К. до О. про визнання права власності на спадкове майно за заповітом, за зустрічним позовом О. до К. про визнання заповіту недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову О. та відмову у задоволенні зустрічного позову К., апеляційний суд виходив із того, що заповітскладений за відсутності вільного волевиявлення Л., оскільки він не підписаний ні останнім, ні іншою визначеною законом особою, посвідчений не уповноваженою особою, а тому відповідно до вимог статей 203, 215 ЦК є недійсним.

Однак суд касаційної інстанції скасував рішення апеляційного суду з направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При цьому ВССУ виходив із того, що згідно зі ст. 1257 ЦК заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним, тому на підставі ст. 215 ЦК визнання судом такого заповіту недійсним не вимагається. Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини.

Наведені в рішенні апеляційного суду обставини, зокрема недотримання під час складання заповіту вимог щодо його форми та посвідчення,відповідно до ст. 1257 ЦК свідчать про його нікчемність, а не оспорюваність.

Нікчемний заповіт незалежно від визнання його недійсним не створює наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Враховуючи наведене, вирішуючи питання про визнання недійсним правочину, суди повинні звертати увагу на роз'яснення, вказані у п. 5 ППВСУ № 9, чітко розмежовувати, до якого виду належить правочин, про визнання недійсним якого просить позивач, і залежно від встановлення вказаних обставин ухвалювати рішення про задоволення позову чи його відмову.

Саме правильне визначення виду недійсного правочину сприятиме вірному застосуванню норм ЦК, а відповідно, і швидкому відновленню порушеного права.

У п. 5 ППВСУ № 9 вказано, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред'являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правочину недійсним. Наслідком визнання правочину (договору) недійсним не може бути його розірвання, оскільки це взаємовиключні вимоги.

Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обґрунтування іншої заявленої вимоги, суд не вправі посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким доводам позивача.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Під час проведення аналізу виявлено, що проблемним для судів залишається питання про необхідність підтвердження в судовому порядку нікчемності правочину.

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.

Згідно з роз'ясненнями, які містяться в п. 5 ППВСУ № 9, вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору.

Зі змісту роз'яснень вбачається, що звернутися з вимогою про встановлення нікчемності правочину позивач вправі, якщо є спір про наявність або відсутність такого факту.

Звернення окремо з такою вимогою, без застосування наслідків недійсності правочину, є правом позивача, тому в разі пред'явлення такої вимоги вона підлягає розгляду з констатацією в резолютивній частині рішення факту нікчемності правочину або відмови в цьому. Тобто в резолютивній частині рішення суду ця обставина констатується, а не вирішується як окрема вимога.

Така правова позиція викладена у постанові ВСУ від 02 березня 2016 року № 6-308цс16.

Так, ВСУ, скасовуючи судове рішення, виходив із того, що ст. 215 ЦК розмежовано недійсні правочини на нікчемні - якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 ЦК тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК тощо).

Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Однак у разі невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (п. 5 ППВСУ № 9).

У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв'язку з оспоренням та не визнанням іншими особами.

З-поміж іншого, результати аналізу судової практики в такій категорії справ свідчать про те, що неоднаковою є практика судів у питанні застосовування наслідків недійсності оспорюваного правочину в разі відсутності таких позовних вимог.

Частиною 5 ст. 216 ЦК передбачено, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Водночас відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Тобто, виходячи зі змісту ст. 11 ЦПК, суд не має права вийти за межі позовних вимог.

Аналіз вказаних норм дає підстави вважати, що є суперечність між нормами ст. 11 ЦПК та ч. 5 ст. 216 ЦК, яка фактично дає суду право вийти за межі позовних вимог, що суперечить принципу диспозитивності цивільного процесу.

У судовій практиці трапляються випадки застосування судами наслідків недійсності до оспорюваних правочинів, коли таких вимог позивачі не заявляли.

Так, ухвалою ВССУ від 24 липня 2013 року (провадження за касаційною скаргою № 6-16338св13) скасовано рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 19 лютого 2013 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 25 березня 2013 року в частині стягнення з ТОВ "Прайм Буд" на користь К. у порядку реституції 222 647 грн.

Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення боргу і штрафних санкцій та задовольняючи вимоги зустрічного позову про визнання договорів недійсними, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання договорів позики недійсними та застосування правових наслідків такої недійсності.

Однак суд касаційної інстанції з такими висновками суду не погодився, зазначивши, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Договори, які ТОВ "Прайм Буд" просило визнати недійсними, є оспорюваним правочинами.

Вимоги про застосування наслідків недійсності цих правочинів сторонами правочину або однією з них не заявлялись та не були предметом розгляду.

Згідно з ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати з власної ініціативи лише наслідки недійсності нікчемного правочину.

Застосовуючи з власної ініціативи наслідки недійсності оспорюваного правочину, суд першої інстанції цього не врахував.

Скасовуючи рішення без ухвалення будь-якого іншого в частиністягнення з ТОВ "Прайм Буд" на користь К. в порядку реституції суми у розмірі 222 647 грн, колегія суддів виходила з того, що вимога про застосування наслідків недійсного правочину не була заявлена у встановленому порядку, а відповідно, за правилами статей 11, 335 ЦПК не може бути предметом розгляду і щодо неї не може бути ухвалено рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

У зв'язку із цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК тощо).

Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.

Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Рішенням суду не може бути зобов'язано сторони здійснити державну реєстрацію правочину, оскільки це суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема свободі договору (п. 3 ч. 1 ст. 3 ЦК). Норма ч. 3 ст. 182 ЦК щодо можливості оскарження до суду відмови у державній реєстрації, ухилення від державної реєстрації, відмови від надання інформації про реєстрацію застосовується лише щодо дій (бездіяльності) органів, які здійснюють таку реєстрацію.

Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК.

У контексті недійсності правочинів актуальним є питання щодо моменту виникнення цивільних прав та обов'язків на підставі правочинів. На це звертається увага в п. 8 ППВСУ № 9, в абзаці першому якого зазначено, що відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені ст. 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнано недійсним правочин, що не вчинено.

Загальні норми визнання цивільно-правового договору укладеним наводяться в ч. 1 ст. 638 ЦК, відповідно до якої договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Аналіз змісту цієї норми дозволяє визначити ряд умов, за наявності яких цивільно-правовий договір можна вважати укладеним: 1) сторони повинні досягти згоди з усіх істотних умов договору; 2) сторони мають досягти такої згоди у передбаченій законом формі.

У ст. 640 ЦК встановлені додаткові критерії, за якими договір може визнаватись укладеним. Крім вимог про узгодження сторонами істотних умов, висуваються вимоги до форми договорів або щодо виконання певних умов (дій), які становлять сам зміст цих договорів. У першому випадку йдеться про консенсуальні договори, у другому - про реальні.

Відповідно до ч. 2 ст. 640 ЦК якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

В абзаці третьому п. 8 ППВСУ № 9 зазначено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо).

За результатами проведеного аналізу вбачається, що, вирішуючи спори про визнання договорів недійсними, суди не завжди враховують зазначені рекомендації, не з'ясовують в кожному конкретному випадку момент укладення договору, помилково задовольняють позови про визнання недійсними договорів, які є неукладеними, не враховують, що недійсними можуть бути визнані лише укладені договори.

Так,відмовляючи в задоволенні позову банку до Р. про стягнення заборгованості та задовольняючи зустрічний позов Р. до банку про визнання недійсним кредитного договору та договору застави, Київський районний суд м. Одеси у рішенні від 31 травня 2012 року, з висновками якого погодився Апеляційний суд Одеської області в ухвалі від 14 листопада 2012 року, виходив із того, що банк не виконав істотних умов кредитного договору та не передав їй грошові кошти, передбачені умовами договору. Оскільки кредитний договір є недійсним, то підстав для стягнення заборгованості немає. Внаслідок недійсності основного зобов'язання недійсним є договір і про його забезпечення.

Ухвалою ВССУ від 05 червня 2013 року (провадження за касаційною скаргою № 6-9999св13) скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 31 травня 2012 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 14 листопада 2012 року з направленням справи на новий розгляд.

Скасовуючи ці судові рішення, ВССУ виходив із того, що згідно ч. 2 ст. 640 ЦК в разі, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання майна або вчинення певної дії.

За змістом ст. 1046 ЦК договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення, що регулюють договір позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору

З огляду на вказані положення закону договір позики є реальним та вважається укладеним із моменту передання грошей. Сам по собі факт підписання сторонами тексту договору без передання грошових коштів не породжує обов'язку позичальника повернути грошові кошти.

Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що банк не передав Р. грошових коштів, дійшов помилкового висновку про визнання кредитного договору недійсним із цих підстав.

Такі висновки суду є суперечливими та не відповідають положенням законодавства, оскільки недійсним може бути визнано лише укладений договір.

Невиконання умов договору не може бути підставою для визнання його недійсним, це може зумовити його розірвання або покладення обов'язку виконати зобов'язання.

Неукладеність і недійсність договору тягнуть за собою різні правові наслідки.

Такої ж правової позиції щодо визначення моменту укладення договору дотримується ВСУ в постанові від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16, яка відповідно до ст. 360-7 ЦПК, має враховуватись судами загальної юрисдикції під час застосування норм права.

Скасовуючи судові рішення у справі, предметом позову якої було стягнення заборгованості за кредитним договором, ВСУ виходив із того, що поняття договору позики визначено ст. 1046 ЦК, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій з передання предмета договору на підставі попередньої домовленості (п. 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК).

Ця особливість реальних договорів визначена в ч. 2 ст. 640 ЦК, за якою відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, тобто договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, а й передання позичальнику грошової суми.

У зв'язку з наведеним, розглядаючи відповідну категорію справ, судам слід враховувати особливості укладення реальних правочинів.

Крім того, за результатами аналізу матеріалів справ, які надійшли з апеляційних судів, вбачається, що суди не завжди сприймають роз'яснення викладені в абзаці шостому п. 8 ППВСУ № 9, відповідного до якого вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові за такою вимогою. У такому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК.

Незважаючи на дискусійність в науці цього роз'яснення ВСУ, судова практика вищих судових інстанцій незмінна. Спір, який немає практичного значення, не повинен вирішуватися судом. Підтвердженням цього є й зміни, внесені до ст. 124 Конституції України (справи судами вирішуються лише в разі юридичного спору). Про неукладеність правочину як юридичну обставину справи може бути зазначено у мотивувальній частині судового рішення.

При цьому в судовій практиці трапляються випадки, коли суди задовольняють позови про визнання договорів неукладеними, не звертаючи уваги на те, що такий спосіб захисту, враховуючи положення ст. 16 ЦК та роз'яснення постанови, є неналежним.

Так, рішенням Бородянського районного суду Київської області від 03 квітня 2014 року у справі за позовом З. до ПП "Д." про визнання договору неукладеним, усунення перешкод у користуванні майном та відшкодування збитків позов задоволено частково, визнано договір оренди ПП "Д." нежилого приміщення неукладеним. Зобов'язано ПП "Д." усунути перешкоди в користуванні З. належним йому на праві власності нежилим приміщенням та звільнити це приміщення. Стягнуто з ПП "Д." на користь З. на відшкодування завданих збитків 34 000 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, не надано доказів фактичного передання позивачем орендованого приміщення відповідачу, спірний договір всупереч вимогам статей 793, 794 ЦК не був нотаріально посвідчений та зареєстрований.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 24 липня 2014 року рішення Бородянського районного суду Київської області від 03 квітня 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову З. до ПП "Д." про визнання договору неукладеним, усунення перешкод у користуванні майном та відшкодування збитків.

В цьому випадку апеляційний суд правильно виправив помилки, допущені судом першої інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що, визнаючи договір оренди будівлі неукладеним, районний суд не звернув уваги на те, що такий спосіб захисту не передбачений ні ст. 16 ЦК, ні іншими актами цивільного законодавства, і дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову про визнання договору оренди неукладеним.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання недійсними договорів, судам слід здійснювати розмежування понять неукладеного, дійсного, недійсного (оспорюваного чи нікчемного) договору, враховувати те, що недійсним може бути визнаний лише укладений договір, а недодержання сторонами вимог щодо форми правочину чи порядку його укладення не може бути підставою для оспорювання такого правочину в судовому порядку, оскільки в силу закону такий правочин вважатиметься або неукладеним, або нікчемним.

Крім того, в абзаці третьому п. 8 ППВСУ № 9 зазначено, що не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення - відсутня згода за всіма істотними умовами договору.

Однак, коли відсутність хоча б однієї з істотних умов правочину визначено спеціальним законом як підставу його недійсності, у таких випадках необхідно обґрунтовувати вимогу про недійсність правочину відповідно до спеціального закону, який застосовується до цих правовідносин.

Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції, яка була чинною до внесення змін Законом України від 12 лютого 2015 року № 191-VIII, відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

З надісланих для аналізу матеріалів вбачається, що суди неодноразово розглядали позови про визнання договорів оренди землі недійсними з підстав відсутності у цих договорах однієї чи кількох істотних умов, передбачених ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі".

Практика розгляду таких справ свідчить про відсутність єдиного підходу до вирішення питання про те, чи є відсутність у договорі оренди землі істотних умов, визначних ч. 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі", беззаперечною підставою для визнання цього договору недійсним.

Так, Шполянським районним судом Черкаської області розглянута справа, предметом позову якої було визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачі посилалися на те, що в укладених ними з відповідачем договорах оренди землі не конкретизовані істотні умови щодо форми та розміру орендної плати, що призвело, на їх думку, до порушення їх прав на отримання орендної плати відповідно до ст. 21 Закону України "Про оренду землі".

Шполянським районним судом Черкаської області позов задоволено, оспорювані договори оренди землі визнані недійсними у зв'язку з відсутністю в цих договорах однієї з істотних умов, передбачених ст. 15 Закону України "Про оренду землі", що призвело до порушення прав орендодавців на отримання орендної плати.