Аналіз окремих питань судової практики, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних розяснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст. 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст. 212 ЦПК.

Розглядаючи справи за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК, суд відповідно до ст. 145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Відповідно до ст. 225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

З наданих судами першої інстанції матеріалів узагальнень вбачається, що більшість справ про визнання недійсними правочинів у порядку ст. 225 ЦК стосувалися визнання недійсними заповітів.

Розглядаючи спір про визнання правочину недійсним на підставі ст. 225 ЦК - укладення його особою, що не могла в момент вчинення правочину усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, суди для визначення наявності такого стану особи призначали судово-психіатричну експертизу.

Право звернення до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним належить зазначеній особі. Лише в разі її смерті позов мають право заявити інші особи, чиї права або інтереси порушені.

В основному такі позови пред'являються спадкоємцями особи, яка вчинила правочин. Причинами стану особи, за яких вона не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, були психічний розлад, фізичні страждання внаслідок хвороби, перебування в стані алкогольного сп'яніння. Встановлення стану особи в момент вчинення правочину є важливою обставиною.

При вирішенні вказаних спорів судам необхідно звертати увагу на стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину.

І хоча в цій категорії справ практика є достатньо усталеною, суди допускають деякі помилки, вирішуючи ці питання.

Так, суди першої інстанції іноді ігнорують питання про обов'язковість призначення експертизи у справах, де необхідно встановити психічний стан особи.

Обов'язковість вимог ст. 145 ЦПК щодо призначення судово-психіатричної експертизи при вирішенні спору про визнання недійсним правочину на підставі ст. 225 ЦК, вказує на те, що саме висновок експерта в цьому випадку є належним доказом медичного характеру в розумінні ст. 58 ЦПК.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 25 лютого 1994 року № 4038-XII "Про судову експертизу" судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів досудового розслідування чи суду.

Відповідно до ст. 3 Закону України від 22 лютого 2000 року № 1489-III "Про психіатричну допомогу" визначена презумпція психічного здоров'я суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Згідно з постановою ВСУ від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12 висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити насамперед на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Підставою для визнання правочину недійсним за вказаної підстави може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Постановою ВСУ від 17 вересня 2014 року у справі № 6-131цс14 скасовано судове рішення у справі, предметом позову в якій було визнання недійсним договору купівлі-продажу з направленням справи на новий касаційний розгляд, з тих підстав, що суд не встановив факту неспроможності особи в момент укладення оспореного договору купівлі-продажу квартири розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, вказавши лише, що така її здатність була обмежена.

Крім того, у разі вирішення справ про оспорювання заповітів судам слід враховувати і роз'яснення абзацу другого п. 18 ППВСУ № 7, а саме, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (ст. 145 ЦПК).

Як свідчать матеріали, надані для проведення аналізу, суди першої інстанції здебільшого враховують вищенаведені роз'яснення ППВСУ № 7 та ухвалюють законні й обґрунтовані рішення.

Зокрема, суди правильно виходять з того, що належним та допустимим доказом перебування фізичною особи у стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути відповідна судово-психіатрична (посмертна судово-психіатрична) експертиза, яка відповідно до ст. 212 ЦПК має оцінюватись судами у сукупності з іншими доказами.

Разом з тим суди не завжди звертають увагу на те, що відповідний висновок експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину. Прикладом цього є така справа.

Х.Б. пред'явила позов до Х.О. про визнання недійсними довіреностей. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 24 грудня 2013 року позов задоволено. На це рішення ПАТ КБ "ПриватБанк" подало апеляційну скаргу. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 10 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову. Апеляційний суд зазначив, що акт № 09 амбулаторної судово-психіатричної експертизи стосовно Х.О. не може братися до уваги, оскільки він не стосується того періоду, коли посвідчувались та видавались довіреності. Стосовно акта № 198 стаціонарної комплексної психолого-психіатричної експертизи стосовно Х.Б. від 15 серпня 2012 року, то така проводилася в рамках кримінальної справи і давала відповіді на поставлені слідчим запитання. В цьому акті зазначено, що із серпня 2007 року у психічному стані Х.Б. вперше маніфестували зміни, які виявились у зміні його поведінки, що також є недостатнім доказом абсолютної неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (ст. 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Правочин, вчинений під впливом помилки, належить до оспорюваних. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений.

Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд.

Матеріали узагальнень показали, що у судів виникають питання під час розгляду справ стосовно тлумачення поняття "обставини, які мають істотне значення" та щодо встановлення мотивів правочину, що не має істотного значення.

Істотне значення має помилка не щодо будь-яких властивостей та якостей речі, а саме таких, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Неправильне уявлення про будь-які інші обставини, крім тих, які зазначені в законі, не може бути підставою для визнання правочину недійсним як такого, що вчинений під впливом помилки.

Не є істотною помилка в мотивах правочину, тобто в причинах, які спонукали до його вчинення, крім випадків, встановлених законом.

Значну частину спорів, які розглядалися судами, становлять справи про визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом обману або помилки; найчастіше це пов'язано із відчуженням нерухомого майна. Визначення поняття обману, помилки та їх ознак є досить актуальною проблемою з огляду на те, що у правозастосовній практиці ці поняття іноді або ототожнюються, або робиться висновок наприклад, про те, що обман з боку однієї сторони зумовив помилку з боку іншої сторони.

Такий висновок передбачає його обґрунтування з посиланням на конкретні обставини справи, позаяк має суттєве значення те, щодо яких саме обставин помилилася особа, чи була вона стороною правочину, ким і за яких обставин було повідомлено викривлену інформацію з метою спонукати особу до вчинення правочину, тощо.

Позивачі, звертаючись із такими вимогами, здебільшого в основному обґрунтовували їх тим, що, укладаючи договори дарування, вони вважали, що укладають договір довічного утримання, а тому помилялися щодо правових наслідків договору, і це є обставиною, що має істотне значення для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених ст. 229 ЦК.

Слід зазначити, що в такому випадку обов'язково необхідно враховувати правовий висновок ВСУ, викладений у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-2953цс15.

Так, ВСУ погодився з висновками судів нижчого рівня про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу. Вказав, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом. При цьому зазначив, що судами правильно встановлено, що при посвідченні договору купівлі-продажу текст правочину сторонам було прочитано вголос нотаріусом, яка неодноразово запитувала продавців, чи розуміють вони зміст угоди, та роз'яснювала правові наслідки укладення саме договору купівлі-продажу, а не будь-якого іншого; а також врахував, що позивачі не заперечували, що самостійно підписали оспорюваний договір.

Ураховуючи викладене, під час розгляду справ про оспорення правочинів із вказаних підстав судам слід ретельно та достеменно встановлювати не тільки обставини, на які посилається позивач як на обґрунтування свого позову (чи є він особою похилого віку, чи є відчужуване майно його єдиним житлом, чи отримував він кошти за нього, чи була обіцянка відповідача піклуватися про нього), а й обставини щодо посвідчення нотаріусом правочину. Зокрема, суди мають встановлювати, чи було прочитано текст правочину вголос нотаріусом зважаючи на похилий вік чи наявність певних хвороб у позивача, чи здійснювалось нотаріусом роз'яснення сторонам правочину його правових наслідків. Встановлення зазначених обставин може мати важливе значення для визначення того, чи усвідомлював (і в якій мірі) позивач на момент укладення правочину його правову природу та юридичні наслідки. За необхідності для встановлення таких обставин суд вправі допитати нотаріуса, що посвідчував договір.

У судовій практиці немає єдиної позиції щодо поширення положень ст. 230 ЦК на одностронні правочини, що пояснюється різними роз'ясненнями ВСУ.

В абзаці п'ятому п. 25 ППВСУ № 7 зазначено, що відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсноюз підстав, передбачених статтями 225, 229 - 231, 233 ЦК.

Тобто допускається можливість оспорювання й односторонніх правочинів, оскільки за своєю сутністю відмова від прийняття спадщини є одностороннім правочином, і логічно припустити, що її оспорення може відбуватися тільки на підставі обману особи, яка відмовилася від прийняття спадщини, стосовно природи такого правочину.

Разом з тим в абзаці третьому п. 20 ППВСУ № 9 зазначено, що норми ст. 230 ЦК не застосовуються до односторонніх правочинів.

У зв'язку з такими суперечливими роз'ясненнями у вказаних постановах Пленуму ВСУ в судах склалася неоднакова практика щодо можливості застосування ст. 230 ЦК до односторонніх правочинів.

Трапляються непоодинокі випадки застосування ст. 230 ЦК до односторонніх правочинів.

Так, рішенням Приморського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 27 квітня 2015 року визнано недійсною відмову від прийняття спадщини однієї особи на користь іншої після смерті його матері з підстав, передбачених ст. 230 ЦК.

Разом з тим ухвалою ВССУ від 22 червня 2016 року залишено в силі рішення Апеляційного суду Київської області від 28 січня 2016 року віншій справі, предметом позову якої було визнання правочину недійсним, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що належних та допустимих доказів на підтвердження навмисного введення особи в оману щодо обставин, які впливають на вчинення ним 26 листопада 2011 року спірного правочину, всупереч вимогам статей 10, 57 - 60 ЦПК позивач не надав. Також суд зазначив, що односторонній правочин не може бути оспорений на підставіст. 230 ЦК.

Враховуючи те, що вчинення правочину під впливом обману зумовлене деформацією волі, на яку вплинула протиправна поведінка іншої особи, спрямована на формування наміру в іншої особи вчинити правочин, посилаючись на хибне уявлення про обставини, які мають істотне значення, то доцільніше було б її застосовувати тільки щодо оспорювання договорів та виключити можливість її застосування до односторонніх правочинів.

Таким чином, для усунення неузгодженості між постановами та уникнення випадків неоднакового застосування однієї і тієї ж норми матеріального права з пункту 25 ППВСУ № 7 абзац п'ятий має бути виключено, а застосуванню підлягає п. 20 ППВСУ № 9.

Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі ст. 233 ЦК якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 ЦК), характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Згідно з ч. 1 ст. 233 ЦК такий правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був його ініціатором.

За змістом ст. 233 ЦК для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох підстав: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину.

Відповідно до правової позиції, яка міститься у постанові ВСУ від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16, тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини.Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те, що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених ст. 233 ЦК, позивачу в сукупності необхідно послатися на такі підстави, які будуть використанні в суді як докази, зокрема: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення в судовому засіданні нерозривного причинно-наслідкового зв'язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняєтьсявиключнодля усунення та/або зменшеннятяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об'єктивній та суб'єктивній стороні.

Що стосується вкрай невигідних умов, то слід враховувати таке.

По-перше, ці невигідні умови безпосередньо мають бути пов'язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити ту проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити.

По-друге, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи.

По-третє, хоча ЦК і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі для особи обов'язки.

Для доведення вкрай невигідних умов вчинення правочину особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Тяжка обставина є оціночною категорією і має визнаватися судом з урахуванням всіх обставин справи.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Матеріали узагальнень показали, що незначна частина правочинів оспорювалася саме з підстав передбачених ст. 233 ЦК. При цьому в таких справах у більшості випадків остаточним було судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Як приклад можна навести таку цивільну справу.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 травня 2014 року в задоволенні позову Б.Ю. до Г.І. про визнання недійсним договору дарування з підстав передбачених ст. 233 ЦК, відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 08 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. При цьому апеляційний суд вважав, що позивач, не маючи реальної можливості сплачувати боргові зобов'язання та небезпідставно побоюючись звернення стягнення за цими зобов'язаннями на його майно, змушений був відчужити належну йому 1/2 частину житлового будинку на користь відповідачки, уникнувши тим самим можливої реалізації її за виконавчими листами. Саме для усунення загрози втратити житло за вимогами кредиторів, тобто у зв'язку з тяжкими обставинами, позивач уклав договір дарування на користь своєї дружини. Умови укладеного правочину для нього були вкрай невигідними, адже він позбавив себе єдиного житла у м. Ужгороді, причому відчужив його безоплатно, чим скористалась відповідачка.

Ухвалою ВССУ від 29 жовтня 2014 року рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 08 липня 2014 року скасовано та залишено в силі рішення суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції зазначив, що, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не встановив та не зазначив у рішенні, у чому конкретно полягають вкрай невигідні умови договору дарування для Б.Ю., посилаючись на наявність судових рішень про стягнення з позивача грошових коштів та позасудових майнових претензій до нього, суд не зазначив, який зв'язок існує між ними та тяжкими обставинами, під впливом яких укладено угоду. При цьому суд апеляційної інстанції взагалі не врахував, що судові рішення про стягнення з Б.Ю. грошових сум ухвалені після вчинення оскаржуваного договору дарування. Також безпідставним було посилання апеляційного суду на факт відчуження позивачем єдиного житла, оскільки відповідно до довідки ТОВ "Наш добробут" Б.Ю. зареєстрований та проживає в іншій квартирі у м. Ужгороді.

За удаваним правочином (ст. 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені ст. 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки в разі, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Удавані правочини вчиняються з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді мали на увазі (ч. 1 ст. 235 ЦК). Отже, в даному випадку завжди має місце укладення двох правочинів: 1) реального правочину, вчиненого з метою створити певні юридичні наслідки; 2) правочину, вчиненого для приховання реального правочину.

Удаваний правочин завжди нікчемний і сам по собі жодних юридичних наслідків не породжує. Сторони, здійснюючи удаваний правочин, приховують іншу юридичну дію, іншу мету, яку вони мали насправді на увазі (наприклад, правочин видачі довіреності на автомобіль з правом його продажу може приховувати правочин купівлі-продажу цього автомобіля).

Реальний (прихований) правочин може бути дійсним або недійсним. Якщо правочин, який сторони насправді вчинили, відповідає вимогам закону, відносини сторін регулюються правилами, що його стосуються. Якщо ж правочин, який сторони насправді вчинили, суперечить законодавству, суд виносить рішення про визнання недійсним цього правочину із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності правочинів такого типу.

До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

З огляду на наведені нормативні положення вбачається, що закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють правочин, який сторони дійсно мали на увазі.

На відміну від фіктивного, удаваний правочин, тобто правочин, який вчинений, щоб приховати інший, має на меті виникнення правових наслідків, але не тих, які афішуються фактом його вчинення. Фактично сторони прагнуть до вчинення іншого правочину. Дефектність прикриваючого правочину очевидна. Тобто удаваний правочин вчиняється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого наявні два правочини - той, що прикривається, тобто прихований, і удаваний - такий, що прикриває перший правочин.

Проте встановити таку наявність так само непросто, як і в разі фіктивного правочину - воля сторін цього правочину також інша, ніж та, що сприймається як наслідок зовнішніх дій. Тобто очевидно, що воля і волевиявлення в цьому випадку різняться, і причиною цьому є приховування дійсної мети правочину. Схожість фіктивного й удаваного правочину полягає і в тому, що прикриваючий правочин є за своєю суттю фіктивним, оскільки він не спрямований на досягнення тих наслідків, які очікуються саме від такого роду правочинів. Водночас, якщо для фіктивного правочину цього і достатньо, то абсолютно інша ситуація з удаваним правочином. Його мета полягає не тільки в тому, щоб приховати дійсну волю сторін, а й спричинити інші наслідки, які випливають із правочину, що прикривається. Саме в цьому і полягає дійсна воля сторін удаваного правочину. Для кваліфікації удаваного правочину важливо, щоб частина умов удаваного і прихованого правочину збігалася.

На практиці виникають труднощі з розмежуванням фіктивних і удаваних правочинів та застосуванням їх правових наслідків.

Так, постановою ВСУ від 24 вересня 2014 року у справі № 6-116цс14 скасовано ухвалуВССУ від 13 лютого 2014 року з переданням справи на новий касаційний розгляд, предметом позову якої було визнання договору недійсним з тих підстав, що відповідно до змісту ст. 234 ЦК фіктивний правочин - це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним (ст. 235 ЦК). Суд, встановивши, що під договором дарування сторони фактично приховали договір застави, укладений з метою забезпечення повернення ОСОБА_3 позичених у ОСОБА_1,_2 14 200 євро, помилково визнав спірний договір фіктивним.

Як свідчать матеріали, що надані для аналізу, суди вирішуючи спори, в деяких випадках, не повною мірою встановлюють правовідносини, які насправді виникли між сторонами, не залучають до розгляду справи всіх учасників оспорюваного правочину тощо.

Так, К.О. звернулася до суду з позовом до К.Г. та інших про визнання договору дарування квартири від 12 квітня 2002 року удаваним, визнання покупцями за договором купівлі-продажу, визнання права власності. Обґрунтовуючи позов, посилалася на те, що фактично було укладено договір купівлі-продажу квартири, а з метою понесення менших фінансових витрат за проведення відчуження квартири було оформлено договір дарування.

Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 10 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 18 березня 2015 року, позов задоволено.

Ухвалюючи рішення про визнання договору дарування квартири від 12 квітня 2002 року удаваним, суд першої інстанції виходив з того, що, укладаючи цей договір, сторони приховали укладання договору купівлі-продажу. Суд також визнав доведеним факт укладання договору купівлі-продажу цієї квартири позивачкою та її чоловіком, які на той час спільно проживали без реєстрації шлюбу.

Рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції, якою залишено без змін це судове рішення, були скасовані в касаційному порядку ухвалою ВССУ від 17 червня 2015 року з тих підстав, що судами попередніх інстанцій не враховано, що стороною в спірній угоді позивач не була, тому вона не могла приховувати укладення іншої угоди. Крім того, до участі у справі не залучався відчужувач в угоді, що оспорюється, не з'ясовано його волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу, а не договору дарування.

Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна та застосування наслідків недійсності пред'являються відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК за місцезнаходженням майна або основної його частини. Кваліфікація об'єктів як нерухомого майна здійснюється відповідно до статей 181, 190 та 191 ЦК. При цьому за місцезнаходженням нерухомого майна повинні пред'являтися також позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, яке буде створено в майбутньому (щодо інвестиційних договорів про будівництво нерухомого майна, договорів про участь у фонді фінансування будівництва тощо).

Відповідно до ч. 1 ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред'являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Згідно з частинами1, 2 ст. 181 ЦК до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Як роз'яснив пленум ВССУ в пунктах 41, 42 постанови № 3 від 01 березня 2013 року "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ", перелік позовів, для яких визначено виключну підсудність (ст. 114 ЦПК), є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

Місцезнаходження нерухомого майна має бути підтверджено документально.

У разі конкуренції правил підсудності (наприклад, при об'єднанні позовів, на один з яких поширюється дія правила про виключну підсудність) мають застосовуватися правила виключної підсудності.

Виключну підсудність встановлено для позовів, що виникають з приводу нерухомого майна (ч. 1 ст. 114 ЦПК). Наприклад, це позовипро право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (ст. 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло з договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; про розірвання договору оренди землі; про стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Недотримання правил підсудності тягне за собою повернення заяви позивачеві, про що постановляється ухвала. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до належного суду (п. 4 ч. 3 ч. 5 ст. 121 ЦПК).

Якщо після відкриття провадження у справі і до початку судового розгляду (розгляду справи по суті - ст. 173 ЦПК) виявиться, що заяву було прийнято з порушенням правил виключної підсудності, суд передає справу на розгляд належному суду незалежно від волевиявлення сторін (п. 2 ч. 1 ст. 116 ЦПК).

Як правило, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна, суди враховують роз'яснення, викладені в п. 27 ППВСУ № 9 та пунктах 41, 42 постанови пленумувід 01 березня 2013 № 3 ВССУ "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ".

Разом з тим встановлено неоднакове застосування норм процесуального права при визначенні підсудності справ, зокрема вимог ст. 114 ЦПК щодо виключної підсудності.

Так, у червні 2014 року позивач звернувся до Вишгородського районного суду Київської області з позовом про визнання нотаріальних дій з посвідчення договору іпотеки нерухомого майна від 12 серпня 2005 року нікчемними, про визнання договору іпотеки нерухомого майна від 12 серпня 2005 року нікчемним, про усунення перешкод у здійсненні права власності шляхом виключення з Єдиного державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна записів про заборону відчуження нерухомого майна.

Ухвалою судді Вишгородського районного суду Київської області від 16 червня 2014 року позовну заяву з підстав, передбачених ст. 115 ЦПК повернуто позивачу для подання її до належного суду.

Однак ухвалою апеляційного суду Київської області від 08 жовтня 2014 року ухвалу суду першої інстанції скасовано, а питання передано на новий розгляд до суду першої інстанції у зв'язку з тим, що нерухоме майно,з приводу якого виник спір, знаходилося у м. Вишгороді, тому, враховуючи положення ст. 114 ЦПК та роз'яснення п. 27 постанови ППВСУ № 9, справа підлягає розгляду у Вишгородському районному суді Київської області.

Виходячи зі змісту ст. 114 ЦПК, правила виключної підсудності застосовуються до позовів з приводу нерухомого майна, позовів щодо будь-яких вимог, пов'язаних з правом особи на нерухоме майно, а також щодо речових прав на нерухоме майно, дійсності (недійсності) договорів щодо такого майна або спорів з приводу невиконанняумовдоговорустороною, об'єктом якого є нерухоме майно.

До окремих видів вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, встановлено спеціальну позовну давність (ч. 3, ч. 4 ст. 258 ЦК).

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. ЦК встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частини 2, 3 ст. 261 ЦК).

Відповідно до п. 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Вирішуючи питання про дотримання строку позовної давності у спорах про визнання правочинів недійсними, судам необхідно звертати увагу на особливості, передбачені як Прикінцевими та перехідними положеннями ЦК, так і окремим нормами цивільного законодавства.

Особливо слід враховувати, що Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176-VІ "Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства" виключено частини 3 і 4 ст. 258 ЦК, відповідно до яких позовна давність у п'ять років застосовувалась до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману, а позовна давність у десять років - до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Також виключено п. 4 ч. 1 ст. 268 цього Кодексу, відповідно до якого позовна давність не поширювалась на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Проте згідно з п. 5 розділу II Прикінцевих та перехідних положень зазначеного вище Закону протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про: 1) визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману; 2) застосування наслідків нікчемного правочину; 3) визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. При цьому, стосовно вимог, передбачених підпунктами 1 та 2 цього пункту, особа може звернутися до суду лише за умови, якщо строк їх пред'явлення, встановлений положеннями ЦК, що діяли до набрання чинності цим Законом, не сплив на момент набрання чинності цим Законом.

Перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України - від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. При цьому ЦК України встановлено винятки з цього правила щодо окремих вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними (частинами 2, 3 ст. 261 цього Кодексу).

Саме до такого розуміння норм ст. 261 ЦК зводиться правовий висновок ВСУ, зроблений під час розгляду справи № 6-75цс15 у постанові від 03 лютого 2016 року.

Як виявлено в ході проведення аналізу, у місцевих судів виникали проблеми з визначенням початку перебігу строку позовної давності під час розгляду справ про визнання правочинів недійсними.

Наприклад, рішенням Таращанського районного суду Київської області від 28 листопада 2014 року задоволено позовні вимоги у цивільній справі за позовом З.А.В. до ТОВ "Т." про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.

Як вбачається з матеріалів справи, задовольняючи позов суд першої інстанції вказав, що не може братись до уваги посилання представника відповідача про пропущення позивачем строку позовної давності, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. Відповідно до договору оренди землі, з урахуванням моменту його державної реєстрації 29 вересня 2009 року як початку його дії, строк виконання цього договору закінчується 29 вересня 2019 року.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 27 січня 2015 року рішення Таращанського районного суду Київської області від 28 листопада 2014 року скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що З.А.І. звернулась до суду з указаним позовом у жовтні 2014 року, тобто з пропуском встановленого ст. 257 ЦК строку позовної давності, оскільки про порушення своїх прав дізналася у вересні 2009 року. Доказів поважності причин пропуску строку позовної давності позивач не надала.

Про порушення свого права відповідно до предмета позовних вимог З.А.І. могла довідатись з часу укладання оспорюваного договору оренди землі, тобто з 17 вересня 2009 року. Як встановлено судом і визнавалося сторонами, оспорюваний договір оренди земельної ділянки від 17 вересня 2009 року від імені З.А.І. було підписано її чоловіком -З.В.І. Покази свідків З.В.І., П.В.Р. свідчили про те, що позивачу було відомо про укладання договору оренди землі та підписання його від її імені її чоловіком з часу його укладання, тобто з 17 вересня 2009 року.

Проведений аналіз судової практики зі вказаної категорії справ засвідчив те, що суди в основному вірно вирішують спори про визнання правочинів недійсними. Неоднаковість судової практики, як правило, пов'язана з неоднозначним розумінням деяких положень ЦК, неправильним застосування роз'яснень вищих судових інстанцій, неврахуванням змін у законодавстві після прийняття ППВСУ № 9 відповідного суду чи ухвалення ним відповідного судового рішення.

Для забезпечення єдності судової практики апеляційним судам, суду касаційної інстанції слід регулярно проводити відповідні аналізи, узагальнення, виявляти допущені судами помилки у застосуванні норм права, а також регулярно проводити навчання суддів, висвітлювати ці питання на семінарах, конференціях, лекціях.