Узагальнення «Про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування»

Так, ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 12.01.2016 було скасовано ухвалу слідчого судді Корецького районного суду Рівненської області від 17.12.2015 про відмову в задоволенні скарги Т. на постанову прокурора про закриття кримінального провадження, оскільки слідчий суддя не повною мірою перевірив підстави закриття кримінального провадження і дійшов передчасного висновку про обґрунтованість та законність прийнятого прокурором прокуратури Корецького району рішення про відсутність складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 358 КК. Зокрема, слідчий суддя залишив поза увагою той факт, що досудовим розслідуванням не було встановлено, чи підписував М.В.М. довіреність від 23.03.2007 на свого брата М.І.М. і чи рукописний текст довіреності виконано саме М.В.М., оскільки висновок судової почеркознавчої експертизи взагалі не містить відповіді, хто ж саме виконав рукописний текст довіреності від 23.03.2007 і кому належить підпис у ній, про що правомірно наголошувалось Т. та не заперечувалось прокурором під час апеляційного розгляду (справа № 563/1262/15-к).

Як свідчить практика, досить часто слідчі судді належним чином не перевіряють постанов слідчих про закриття кримінального провадження на предмет повного, всебічного і неупередженого дослідження кримінального провадження та дотримання слідчими вимог ч. 2 ст. 9 КПК, внаслідок чого постановляють ухвали, які в подальшому скасовують суди апеляційної інстанції.

1. Під час розгляду скарг на бездіяльність, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, слідчим суддям необхідно враховувати, що КПК дійсно передбачає внесення до ЄРДР відомостей на підставі заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, а не будь-яких заяв, які надходять до органів досудового розслідування при здійсненні ними своїх повноважень. Разом з тим слід враховувати, що на цьому етапі розвитку правових відносин щодо ймовірного вчинення діяння, відповідальність за яке встановлена КК, не достатньо об'єктивних даних навіть для попередньої констатації наявності або відсутності ознак складу злочину. Саме тому апелювати на цьому етапі до положень ст. 2 КК, яка визначає підставу кримінальної відповідальності, недоцільно.

2. Якщо особа звертається з певним документом до органів, відповідальних за реалізацію завдань кримінального провадження, пов'язаних із вчиненням, на її думку, кримінального правопорушення, то це звернення недопустимо розцінювати як таке, в якому реалізується право особи на внесення пропозицій стосовно вдосконалення роботи органів досудового розслідування, викриття недоліків у їх роботі або як прояв участі у державних справах (тобто в порядку Закону України "Про звернення громадян"). Також неправильно (з цих же міркувань) розглядати заяви, які, на думку уповноважених суб'єктів органів досудового розслідування, містять відомості про кримінальне правопорушення, за правилами ст. 214 КПК, а які таких відомостей не містять, - за правилами Закону України "Про звернення громадян", оскільки така ознака не може використовуватись як розмежувальна для цих двох видів звернень.

Отже, якщо зі звернення особи вбачається, що вона порушує перед органом досудового розслідування питання про вчинення кримінального правопорушення, ініціюючи здійснення ним дій, визначених КПК, то навіть за умови, що результати аналізу наведених особою відомостей свідчать про відсутність ознак складу злочину, такі відомості мають бути внесені до ЄРДР з подальшим закриттям кримінального провадження відповідно до ст. 284 КПК.

3. З метою належного дотримання процесуальних вимог щодо розгляду скарг на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, слідчим суддям необхідно зважати на те, що такі вимоги не передбачають здійснення оцінки обґрунтованості заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, а передбачають лише обов'язок уповноважених органів здійснити фіксацію наданих особою відомостей про кримінальне правопорушення, які вона надає усвідомлено для реалізації відповідними органами завдань кримінального провадження.

4. Проблемним у судовій практиці є питання моменту, з якого починається обчислення строку звернення зі скаргою на зазначений вид бездіяльності. Беручи до уваги положення ч. 1 ст. 214 КПК, згідно з якою внесення відомостей до ЄРДР здійснюється не пізніше 24 годин після подання заяви, а також положення ч. 5 ст. 115 КПК, відповідно до якої при обчисленні строків днями не береться до уваги той день, від якого починається строк, 10-денний строк для подання скарги на оскаржуваний вид бездіяльності починається з дня, наступного за тим, в який закінчився перебіг 24-годинного строку для реєстрації відомостей. Наприклад, якщо такий 24-годинний строк завершився о 20 год. 07 жовтня, то перебіг строку оскарження починається з 08 жовтня.

5. Результати аналізу ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на бездіяльність щодо неповернення тимчасово вилученого майна, свідчать про те, що аргументом сторони обвинувачення, яким ця сторона послуговується для підтвердження законності залишення майна у володінні органів досудового розслідування та відсутності підстав для його повернення, є визнання такого майна речовими доказами. Однак слід враховувати, що якщо ці докази були одержані під час обшуку і не були визначені в ухвалі про обшук як майно, для виявлення якого надано дозвіл на обшук, визнання такого майна речовими доказами без звернення з клопотанням про його арешт не може вважатись належним порядком забезпечення правомірності володіння відповідним майном органами досудового розслідування. З огляду на це обґрунтованими є ухвали слідчих суддів щодо зобов'язання повернення такого майна.

6. У ч. 1 ст. 304 КПК встановлено строки звернення особи зі скаргою, у тому числі на бездіяльність, які становлять 10 днів з моменту такої бездіяльності. Однак, на відміну від бездіяльності, яка полягає у невнесенні відомостей до ЄРДР, та бездіяльності, що полягає у нездійсненні окремих процесуальних дій, які слідчий чи прокурор зобов'язані вчинити, бездіяльність з неповернення майна слід віднести до категорії триваючих. Так, результати аналізу змісту ч. 5 ст. 171 КПК свідчать про те, що вона встановлює обов'язок слідчого, прокурора подати клопотання про арешт тимчасово вилученого майна не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна. У свою чергу, за умови невиконання такого обов'язку у зазначених суб'єктів виникає інший обов'язок - негайно повернути особі вилучене майно, строк виконання якого не обмежується в часі, а отже, моментом завершення виконання такого обов'язку є винятково його виконання. Саме тому немає підстав повертати скарги на бездіяльність, яка полягає у неповерненні тимчасово вилученого майна, з підстав пропущеного строку звернення з такою скаргою, оскільки така бездіяльність має лише початковий момент, однак не має кінцевого.

7. Результати аналізу судової практики свідчать, що у зв'язку з хибним розумінням скаржниками бездіяльності, яка полягає у нездійснення інших процесуальних дій, які слідчий, прокурор зобов'язані вчинити у визначений КПК строк, слідчі судді приймають багато ухвал про відмову у відкритті провадження відповідно до ч. 4 ст. 304 КПК з тих підстав, що скарга подається на бездіяльність слідчого чи прокурора, яка не підлягає оскарженню. Так, бездіяльність, яка підлягає оскарженню відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК, передбачає три обов'язкові ознаки: 1) слідчий або прокурор наділені обов'язком вчинити певну процесуальну дію; 2) така процесуальна дія має бути вчинена у визначений КПК строк; 3) відповідна процесуальна дія слідчим чи прокурором у встановлений строк не вчинена. Таким чином, наведена норма дозволяє звернутися до суду зі скаргою не на будь-яку бездіяльність, а лише щодо обов'язків, строк виконання яких чітко регламентований кримінальним процесуальним законодавством.

8. КПК не передбачає обов'язку посадових осіб органів досудового розслідування приймати процесуальне рішення про визнання особи потерпілою, оскільки згідно з ч. 2 ст. 55 КПК права та обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення. Отже, з цього моменту така особа, за відсутності постанови про відмову у визнанні потерпілим, відповідно до ст. 220 КПК може вносити клопотання про вчинення процесуальних дій, які мають бути розглянуті, зокрема і щодо такої процесуальної дії, як вручення повідомлення про процесуальні права та обов'язки.

Враховуючи наведене, правильною є практика слідчих суддів, які відмовляють у відкритті провадження за скаргами, зумовленими бездіяльністю щодо визнання потерпілим, оскільки КПК не зобов'язує вчиняти такі дії слідчого чи прокурора. Водночас слід зважати, що потерпілий може звертатись з іншими клопотаннями, пов'язаними з його статусом, до слідчого та прокурора, бездіяльність щодо реагування на які є предметом оскарження відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК.

9. Слідчим суддям необхідно враховувати, що якщо особа звернулась із клопотанням про проведення слідчої (розшукової) дії, однак воно залишилось без реагування або без належного реагування (наприклад, не було розглянуте або було розглянуте в частині) слідчого, то в такому випадку правомірним є оскарження такої бездіяльності відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК. Однак, якщо клопотання розглянуто, а в його задоволенні було відмовлено, то така відмова є предметом оскарження винятково відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК.

Водночас слід зважати і на те, що бездіяльність стосовно відсутності реагування на відповідні клопотання про вчинення певних процесуальних, зокрема слідчих (розшукових) дій, може бути предметом оскарження лише тоді, коли скаржник попередньо ініціював вчинення таких дій, звертаючись з відповідним клопотанням до слідчого. За відсутності такого попереднього клопотання слідчі судді приймають обґрунтовані рішення про відмову у відкритті провадження за скаргою.

10. Правова природа оскарження постанов про закриття кримінального провадження слідчого та прокурора передбачає необхідність перевірки не лише дотримання процесуального порядку закриття кримінального провадження посадовими особами органів досудового розслідування, а й підстав його закриття.

11. Особливість розгляду скарг на постанову про закриття кримінального провадження полягає в тому, що КПК передбачає альтернативний порядок оскарження постанов про закриття кримінального провадження, оскільки відповідно до ч. 6 ст. 284 КПК прокурор протягом 20 днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв'язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом 10 днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови. Таким чином, крім процесуальної можливості оскаржити постанову слідчого про закриття кримінального провадження до слідчого судді, відповідна особа може оскаржити таку постанову і звернувшись до прокурора. Враховуючи наведе, у судовій практиці непоодинокими є випадки, коли під час розгляду слідчим суддею скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження виявляється, що ця постанова вже скасована прокурором, що призводить до закриття провадження з розгляду скарги слідчим суддею.

За умови встановлення наведених обставин, крім рішення про закриття провадження, слідчі судді приймають рішення про залишення скарги без розгляду або про відмову у задоволенні скарги. Водночас, враховуючи те, що ст. 305 КПК, у тому числі для випадків розгляду такої скарги, передбачає процесуальну можливість закриття провадження, саме таке процесуальне рішення слід приймати за відповідних обставин.

12. Складності у судовій практиці виникають під час вирішення питання дотримання строків звернення зі скаргою на постанову про закриття провадження. Відповідно до ч. 1 ст. 304 КПК скарга на рішення слідчого чи прокурора може бути подана особою протягом 10 днів з моменту прийняття рішення. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії. Однак у судовій практиці досить частими є випадки, коли копія постанови про закриття кримінального провадження надсилається особі у спосіб, який унеможливлює встановлення дати отримання, наприклад, в разі надсилання копії постанови звичайним, а не рекомендованим листом.

У таких випадках за відсутності чітких документальних підтверджень пропуску встановленого строку слідчим суддям доцільно розглядати скарги на постанови про закриття кримінального провадження по суті й уникати визначення моменту початку перебігу строку оскарження датою винесення постанови.

13. Враховуючи важливість інституту закриття кримінального провадження для належної реалізації прав осіб, пов'язаних із вчиненням кримінального правопорушення, ухвали слідчих суддів, які постановляють за результатами розгляду скарги на постанову про закриття кримінального провадження, мають містити відповіді на всі доводи скаржника, які зумовили звернення до слідчого судді.

14. Однією з підстав зупинення досудового розслідування, вичерпний перелік яких регламентований ст. 280 КПК, є те, що підозрюваний переховується від органів слідства та суду з метою ухилення від кримінальної відповідальності і його місцезнаходження невідоме. Зупинення досудового розслідування з цієї підстави передбачає існування формальних підтверджень наведених обставин і обґрунтовану констатацію відповідних фактів посадовими особами органів досудового розслідування. Зокрема, констатації факту переховування особи має передувати вчинення сукупності дій, спрямованих на визначення його місцезнаходження. Недотримання наведених вимог призводить до скасування слідчими суддями процесуальних рішень про зупинення досудового розслідування. Одноразова неможливість вручення процесуального документа не може сама по собі свідчити про те, що особа переховується від органів слідства.

15. Розглядаючи скарги на зупинення досудового розслідування, необхідно враховувати, що зупинення розслідування у кримінальних провадженнях щодо декількох підозрюваних з підстав, які стосуються лише одного підозрюваного, фактично може перешкодити реалізації своїх прав у кримінальному провадженні іншому підозрюваному. З огляду на це у судовій практиці розгляду аналізованої категорії справ є випадки скасування постанов слідчого, прокурора про зупинення досудового розслідування, якщо таке зупинення було зумовлено підставами стосовно одного підозрюваного у провадженнях, які здійснюються щодо декількох підозрюваних. Під час розгляду цієї категорії скарг необхідно з'ясувати можливість виділення матеріалів досудового розслідування щодо особи, обставини кримінального провадження стосовно якої зумовлюють зупинення досудового розслідування, оскільки цього вимагають положення ч. 3 ст. 280 КПК, у якій встановлено, що якщо у кримінальному провадженні є два або декілька підозрюваних, а підстави для зупинення стосуються не всіх, прокурор має право виділити досудове розслідування і зупинити його стосовно окремих підозрюваних.

16. Під час розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора при застосуванні заходів безпеки, необхідною передумовою прийняття правильного рішення щодо наявності чи відсутності реальних загроз для осіб, до яких може бути застосовано заходи безпеки, перелік яких регламентований Законом України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", є належна оцінка всіх обставин справи, зокрема, виду суспільно небезпечного діяння, потенційних чи реальних підозрюваних, їх дій після початку досудового розслідування тощо. Слідчі судді зобов'язані здійснювати належний контроль за дотриманням гарантій, встановлених нормативно-правовим актом, метою якого є захист осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, та створення необхідних умов для належного відправлення правосуддя.

17. Неоднаково у судовій практиці вирішується питання формулювання резолютивної частини ухвал слідчих суддів, постановлених за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора при застосуванні заходів безпеки, оскільки в одних випадках у таких ухвалах слідчі судді обмежуються формулюванням рішення про скасування постанови про відмову в застосуванні заходів безпеки, а в інших поряд із таким рішенням зобов'язують посадових осіб органів досудового розслідування вжити конкретних заходів безпеки.

Формулювання резолютивної частини в таких випадках залежить від конкретного предмета розгляду: якщо слідчим чи прокурором не було належним чином розглянуто питання про застосування заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя може їх зобов'язати відповідне питання розглянути; якщо ж таке питання було розглянуте і особі було необґрунтовано відмовлено в застосуванні заходів безпеки, то у такому випадку слідчий суддя уповноважений зобов'язати відповідальну особу такі заходи застосувати.

18. По-різному вирішуються і питання формулювання положень резолютивної частини ухвали слідчого судді в разі скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. В одних випадках слідчі судді постановляють рішення зобов'язати слідчого визнати скаржника потерпілим, а в інших - обмежуються рішенням про скасування постанови про відмову у визнанні потерпілим. Перший з наведених підходів не враховує положень кримінального процесуального законодавства, яке не передбачає прийняття процесуального рішення про визнання потерпілим. Саме тому за умови скасування відповідних постанов слідчим суддям доцільно в резолютивній частині формулювати рішення лише про таке скасування.

19. Розглядаючи скарги на постанови про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій, слід зважати на те, що відповідно до ч. 1 ст. 40 КПК слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій. Згідно з ч. 5 ст. 40 КПК слідчий, здійснюючи свої повноваження, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку забороняється. Таким чином, розглядаючи скарги на відмову в задоволенні клопотань про проведення слідчих (розшукових) дій, слідчим суддям необхідно співвідносити вимоги ст. 220 КПК з іншими процесуальними вимогами щодо здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні, зокрема встановленими ст. 40 КПК. Саме тому слід зважати на те, що процесуальне законодавство не передбачає обов'язку посадових осіб органів досудового розслідування вчиняти всі дії, які ініціюються учасниками кримінального провадження, оскільки такі дії в певних випадках можуть бути недоцільними, а інколи - передчасними або взагалі перешкоджати досягненню завдань кримінального провадження.

20. Результати аналізу судової практики розгляду скарг на рішення, дії, бездіяльність під час досудового розслідування свідчать про те, що в окремих випадках недотримання встановленого строку їх розгляду зумовлено незалежними від слідчого судді причинами. Зокрема, це стосується строків витребування матеріалів кримінального провадження, дослідження яких є невід'ємною умовою прийняття обґрунтованого рішення за результатами розгляду скарги на постанову слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження. Незважаючи на те що стосовно цієї категорії скарг встановлено більш тривалий строк розгляду, порівняно з іншими скаргами, згідно з інформацією, наданою апеляційними судами, процесуальні строки в таких випадках порушуються через те, що витребувані матеріали надходять на запит суду лише через 7 - 10 днів з моменту їх витребування.

21. У контексті вирішення питання про дії суду в разі відсутності скаржника, який заявив клопотання про розгляд скарги без його участі, а також належним чином повідомленого скаржника, який не з'явився на такий розгляд, слід зважати на те, що слідчим суддям доцільно у таких випадках залишати скаргу без розгляду.

22. Правильною є практика судів апеляційної інстанції, які в разі неправильного застосування слідчим суддею положень частин 2 і 4 ст. 304 КПК, скасовують відповідні ухвали, а скарги направляють на розгляд слідчому судді для прийняття процесуального рішення (задоволення скарги чи відмови в її задоволенні або повернення чи відмови у відкритті провадження з інших підстав тощо), з урахуванням викладених у рішенні суду апеляційної інстанції мотивів. З огляду на це, суд апеляційної інстанції уповноважений скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу винятково стосовно підстав повернення чи відмови у відкритті провадження за скаргою (наприклад, визнати, що скарга подана з дотриманням встановленого КПК строку, або визнати, що відповідне рішення, дія чи бездіяльність підлягають оскарженню). Це зумовлює новий розгляд скарги слідчим суддею місцевого суду.

23. Різні рішення, з огляду на недостатню врегульованість цього питання у процесуальному законі, суди апеляційної інстанції приймають в разі констатації неправильного вирішення слідчим суддею питання щодо підстав для повернення скарги чи відмови у відкритті провадження за нею. В одних випадках в ухвалах апеляційних судів зазначається про направлення скарги особи на розгляд слідчому судді по суті, а в інших - поряд із висновком стосовно неправильного вирішення процесуального питання приймається рішення про направлення скарги слідчому судді для вирішення питання про відкриття провадження.

У зв'язку із цим необхідно враховувати, що суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу на ухвалу слідчого судді в межах заявлених нею вимог і не наділений повноваженням перевіряти відповідність скарги на рішення, дії чи бездіяльність усім вимогам, встановленим главою 26 КПК. Так, наприклад, констатуючи неправомірність відмови у відкритті провадження, суд апеляційної інстанції не уповноважений здійснювати перевірку дотримання особою строків звернення з відповідною скаргою до слідчого судді. Таким чином, прийняття судом апеляційної інстанції рішення про направлення скарги слідчому судді для розгляду по суті може бути передчасним, оскільки поряд із факторами, які стали підставою апеляційного оскарження, процесуальне значення мають й інші фактори, які можуть свідчити про неможливість розгляду скарги по суті. Отже, під час підготовки ухвал суддям апеляційної інстанції доцільно в резолютивній частині використовувати формулювання, які передбачали б виконання слідчим суддею всіх процесуальних вимог, пов'язаних з розглядом скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування, а не лише її розгляд по суті.