Узагальнення практики розгляду судами справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу

Слід констатувати, що встановлений законодавцем строк розгляду цивільних справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу є досить коротким, а відсутність дієвих механізмів вручення судової повістки особам, які беруть у ній участь, часто ускладнює завдання суду щодо своєчасного її розгляду. У зв'язку із цим суддям при підготовці справи до розгляду слід діяти досить оперативно, своєчасно визначаючи заінтересованих осіб та забезпечуючи належне повідомлення їх про дату, час та місце судового засідання. Зокрема, з метою дотримання встановленого ч. 1 ст. 285 ЦПК строку розгляду зазначеної категорії справ судам слід керуватись нормою ч. 6 ст. 74 ЦПК щодо способів повідомлення та виклику в суд осіб, які беруть участь у справі.

Варто зазначити, що однією із помилок, яку допускають суди під час розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, є неправильне визначення підсудності при вирішенні питання про відкриття провадження.

Стаття 283 ЦПК встановлює альтернативну територіальну підсудність справ про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу осіб, хворих на заразні форми туберкульозу, які ухиляються від лікування. Відповідна заява може бути подана до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого.

У законодавстві не конкретизовано, що слід розуміти під місцем виявлення хворого на туберкульоз. Водночас з урахуванням особливостей цієї категорії справ та можливостей виявлення такого хворого це може бути як місце його проживання, так і, що вірогідніше, місцезнаходження медичного закладу, де в особи виявлено відповідне захворювання.

Розмежування підсудності зазначених справ відбувається залежно від змісту заяви, яка подається до суду представником протитуберкульозного закладу. Якщо в заяві йдеться про продовження лікування хворого, щодо якого раніше було винесене рішення про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, - заява подається за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) нагляд за цим хворим. Якщо ж подання заяви було викликано тим, що у хворого було вперше встановлено заразну форму туберкульозу, але він не звернувся до лікувальної установи для проходження лікування, така заява повинна подаватися до суду за місцем виявлення хворого на заразну форму туберкульозу. Оскільки хворі звертаються за наданням медичної допомоги, як правило, до медичних закладів за місцем свого проживання, то місце виявлення хворого у таких випадках збігається з місцем фактичного знаходження (проживання) хворого.

Прикладом неоднозначного розуміння ст. 283 ЦПК щодо підсудності заяв у такій категорії справ є справа № 2502/1792/2012 за заявою прокурора Бобровицького району в інтересах КЛПЗ "Бобровицька центральна районна лікарня" про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу - Чернігівського облтубдиспансеру. Ухвалою судді Бобровицького районного суду Чернігівської області від 08 листопада 2012 року заява прокурора була повернута в зв'язку з непідсудністю, оскільки Чернігівський облтубдиспансер не знаходиться на території Бобровицького району. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 12 грудня 2012 року зазначена ухвала судді Бобровицького районного суду від 08 листопада 2012 року скасована з тих підстав, що хворого було виявлено в с. Озеряни Бобровицького району і звернення прокурора в інтересах КЛПЗ "Бобровицька центральна районна лікарня" було здійснено на підставі заяви лікаря-фтизіатра про самовільне залишення лікувального закладу хворим на заразну форму туберкульозу та його виявлення в с. Озеряни Бобровицького району. За таких обставин, а також враховуючи законодавче закріплення альтернативної підсудності для цього виду заяв, апеляційний суд дійшов висновку про правомірність звернення прокурора до Бобровицького районного суду Чернігівської області.

Справа була повернута до суду першої інстанції та розглянута по суті.

Варто наголосити, що судове рішення в такій категорії справ має відповідати загальним вимогам до рішення суду, встановленим статями 213 - 215 ЦПК. У мотивувальній частині рішення повинно бути зазначено, якими зібраними у справі доказами підтверджено (або не підтверджено) наявність визначених законом підстав для примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу чи продовження строку госпіталізації. Примусова госпіталізація передбачає обмеження свободи особи, тому її застосування має бути обґрунтованим та здійснюватись виключно на підставі закону.

У зв'язку з цим під час вирішення питання про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу необхідно враховувати практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) у справах щодо порушення ст. 5 (Право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( Конвенція).

Відповідно до підпункту "е" пункту першого ст. 5 Конвенції нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, як законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг.

Зокрема, у рішенні від 26 лютого 2015 року в справі "Заїченко проти України (№ 2)" (заява № 45797/09) ЄСПЛ зазначив, що у цій справі єдиною підставою поміщення заявника до психіатричної лікарні були сумніви судді щодо стану психічного здоров'я заявника, які випливали з образливих та грубих висловлювань заявника щодо інших суддів. Суддя призначив стаціонарну психіатричну експертизу заявника, що означало поміщення його до психіатричної лікарні на строк до 30 діб, без отримання попереднього медичного висновку та за відсутності у матеріалах справи будь-яких медичних або інших документів, які б обумовлювали таке рішення.

Зазначене рішення ЄСПЛ слід застосовувати за аналогією в частині необхідності дотримання встановленої законом процедури примусового поміщення особи до протитуберкульозного закладу, забезпечення недопущення свавільного поміщення осіб до таких закладів за відсутності достатніх для цього підстав та без дотримання необхідних гарантій, передбачених національним законодавством, та, зокрема, положеннями Конвенції; інформування суддів про висновки ЄСПЛ у цій справі для використання в роботі.

Розгляд цивільних справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу здійснюється з додержанням загальних правил, встановлених ЦПК, з особливостями, які стосуються розгляду справ у порядку окремого провадження (ст. 235 ЦПК).

Розгляд справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозуздійснюється в порядку окремого провадження, оскільки його метою є підтвердження наявності або відсутності факту порушення особою, яка хворіє на заразну форму туберкульозу, протиепідемічного режиму.

Хворі на заразну форму туберкульозу, які є джерелом інфекції для інших осіб, що підтверджено клінічними, лабораторними та рентгенологічними дослідженнями, підлягають примусовій госпіталізації до протитуберкульозних закладів. У зв'язку з цим обов'язковою умовою для подання заяв до суду є вмотивований висновок лікаря, який здійснює чи здійснював нагляд за хворим та його лікування.

Статтею 285 ЦПК та ч. 2 ст. 11 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз" передбачено, що справи про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації суд розглядає не пізніше 24 годин після відкриття провадження у справі. Законодавець встановлює такий строк з метою якнайшвидшого розгляду справи та прийняття рішення, оскільки хворий на заразну форму туберкульозу становить небезпеку для оточуючих. У зв'язку з особливістю розгляду цієї категорії справ суди для повідомлення осіб рідко застосовують положення ч. 4 ст. 74 ЦПК, а намагаються повідомляти учасників справи про місце та час розгляду справи за допомогою телеграми, факсу чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, відповідно до положень ч. 6 ст. 74 ЦПК.

Також суди застосовують ч. 5 ст. 75 ЦПК та вручають судові повістки безпосередньо в суді.

Як приклад оперативності та додержання вимог процедури розгляду такої категорії справ слід навести справу № 234/4510/13-ц, яка перебувала у провадженні Краматорського міського суду Донецької області:

08 квітня 2013 року до Краматорського міського суду Донецької області звернувся головний лікар КЛПУ "Міський протитуберкульозний диспансер м. Краматорська" із заявою про обов'язкову госпіталізацію ОСОБА_2 до Комунальної лікувально-профілактичної установи "Міський протитуберкульозний диспансер м. Краматорська".

08 квітня 2013 року провадження у справі відкрито.

У судове засідання 09 квітня 2013 року з'явився представник заявника, представник ОСОБА_2, хвора не з'явилась, оскільки становила загрозу розповсюдження захворювання. При цьому представник хворої в судовому засіданні не заперечувала проти обов'язкової госпіталізації ОСОБА_2 до протитуберкульозного закладу.

Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 09 квітня 2013 року заяву головного лікаря КЛПУ "Міський протитуберкульозний диспансер м. Краматорська" про обов'язкову госпіталізацію ОСОБА_2 до протитуберкульозного закладу задоволено, госпіталізовано ОСОБА_2 до КЛПУ "Міський протитуберкульозний диспансер м. Краматорська" у примусовому порядку строком на 3 місяці. Допущено негайне виконання.

Разом із тим існують випадки грубого порушення судами строків розгляду цієї категорії справ.

Наприклад, 01 серпня 2011 року до Дзержинського міського суду Донецької області звернулась КЛПУ "Міський протитуберкульозний диспансер м. Дзержинська" із заявою про обов'язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу.

Лише 19 жовтня 2011 року судом ухвалено рішення на підставі цієї заяви.

Тривалий розгляд справ зазначеної категорії є неприпустимим як з точки зору порушення вимог процесуального закону, так і виходячи з того, що весь тривалий час хворий перебуває у суспільстві та становить загрозу зараження для оточуючих.

Зі змісту ст. 235 ЦПК вбачається, що справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника та заінтересованої особи. Оскільки законодавство не передбачає участі у справі особи із процесуальним статусом "особа, щодо якої вирішується питання про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу", вважається правильним залучення такої особи як заінтересованої.

У ч. 1 ст. 285 ЦПК встановлено, що особі має бути надано право особистої участі в судовому засіданні за винятком випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу така особа становить загрозу розповсюдження хвороби. Слід враховувати, що позиція суду стосовно можливості участі хворої особи у судовому засіданні вирішується у кожному конкретному випадку, оскільки сама категорія цих справ передбачає, що йдеться про примусову госпіталізацію особи, хворої саме на заразну форму інфекційної хвороби, яка згідно зі ст. 1 Закону "Про протидію захворюванню на туберкульоз" є джерелом інфекції для всіх оточуючих. Водночас право особи на особисту участь у судовому засіданні не слід ставити в перевагу над реальним ризиком, який вона несе для оточуючих.

У зв'язку з цим невипадково ч. 2 ст. 285 ЦПК передбачає обов'язкову участь представника особи, стосовно якої вирішується питання про примусову госпіталізацію або про продовження строку примусової госпіталізації, під час розгляду справи, що має забезпечити захист прав та інтересів цієї особи, а також компенсувати її неспроможність брати особисту участь у судовому засіданні.

При визначенні представника особи, щодо якої вирішується питання про примусову госпіталізацію, слід керуватись положеннями цивільного законодавства щодо підстав для представництва. Так, за законом інтереси особи можуть представляти найближчі родичі, опікуни (ст. 242 ЦК України), а на підставі довіреності на представництво інтересів можуть бути уповноважені також інші особи (ст. 244 ЦК України).

З аналізу судової практики у цій категорії справ вбачається, що хворі, як правило, не викликалися у судове засідання, у зв'язку з тим, що вони хворіють на заразну форму туберкульозу та становлять загрозу для контактних осіб. Хоча є випадки, коли такі справи розглядались у присутності хворого.

Наприклад, Камінь-Каширським районним судом Волинської області було розглянуто справу № 0304/1411/12 за заявою Камінь-Каширської ЦРЛ про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу Особи_2 за його участі.

У поданій заяві заявник зазначає, що згідно з консультативним висновком лікаря-фтизіатра Особі_2 встановлено діагноз: вперше діагностований туберкульоз легень "інфільтративний МТБ (+). Деструкція (+)". Оскільки Особа_2 становить загрозу розповсюдження небезпечної інфекційної хвороби, ухиляється від добровільного лікування, ЦРЛ просить примусово госпіталізувати його до Волинського обласного протитуберкульозного диспансеру терміном на три місяці.

Згідно з поясненнями Особи_2 в судовому засіданні він не заперечував проти направлення його на лікування, хоча з матеріалів справи вбачається, що він ухилявся від проходження лікування. Рішенням від 14 вересня 2012 року суд задовольнив заяву про обов'язкову госпіталізацію Особи_2 до протитуберкульозного закладу.

Варто зауважити, що з аналізу судових рішень у зазначеній категорії справ вбачається, що в заявах про примусову госпіталізацію часто зазначається заінтересованою особою також орган місцевого самоврядування (місцева рада), на який відповідно до ч. 3 ст. 286 ЦПК покладено обов'язок щодо забезпечення охорони майна особи, стосовно якої ухвалено рішення суду (наприклад, справа № 323/3644/15-ц). Деякі суди як заінтересованих осіб залучають близьких родичів хворого або членів його сім'ї.

Зі змісту ч. 4, п. 10 ч. 2 ст. 234 ЦПК вбачається, що розгляд справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів. Суди, як правило, дотримуються зазначених норм щодо складу суду під час розгляду такої категорії справ, але існують також випадки, коли розгляд справ проводився одноособово.

Так, наприклад районні суди Кіровоградської області розглянули цілу низку справ у складі головуючого судді без участі народних засідателів, а саме:

- рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 13 лютого 2012 року заяву комунального закладу "Олександрійський протитуберкульозний диспансер" про примусову госпіталізацію особи задоволено. Примусово госпіталізовано особу до Кіровоградської обласної туберкульозної лікарні для продовження стаціонарного лікування строком на три місяці. Рішення суду в апеляційному порядку не переглядалось.

- рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 18 жовтня 2012 року заяву Бобринецької ЦРЛ про примусову госпіталізацію особи задоволено. Примусово госпіталізовано особу до Кіровоградської обласної туберкульозної лікарні для проходження стаціонарного лікування строком на три місяці. Рішення суду в апеляційному порядку не переглядалось.

Також є випадки, коли процесуальний статус народних засідателів було змінено. Наприклад, розгляд заяви про примусову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу було здійснено Городоцьким районним судом Хмельницької області у складі судді та двох народних засідателів. Однак народні засідателі у журналі судового засідання та рішенні суду від 30 липня 2012 року зазначені не як склад суду, а як особи, які беруть участь у справі, головуючим їм було роз'яснено право відводу та інші процесуальні права, тобто фактично їх процесуальний статус був змінений (справа № 2204/1154/12).

Частина 2 ст. 285 ЦПК передбачає обов'язкову участь у розгляді справи представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого відкрито провадження у справі, але, незважаючи на це, проведене узагальнення виявило, що в деяких справах представники протитуберкульозного закладу взагалі участі не брали, а тільки надали відповідні заяви про розгляд справи без їх участі (наприклад, справа № 278/1818/14-ц, яку розглядав Житомирський районний суд Житомирської області).

Слід враховувати, що у разі якщо матеріали протитуберкульозним закладом підготовлені належним чином і в них надано необхідні докази та зазначено підстави, необхідні для примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу, суд за наявності заяви представника протитуберкульозного закладу про розгляд справи без його участі, може ухвалити рішення про примусову госпіталізацію хворого.

Під час проведення узагальнення були виявлені порушення також інших норм процесуального права щодо порядку розгляду цієї категорії справ, які допускалися місцевими судами.

Так, наприклад Брусилівським районним судом Житомирської області 23 серпня 2012 року проведено заочний розгляд двох справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу (№ 2-о-605/19/2012 та № 2-о-605/12/2012) та ухвалено заочні рішення, чим порушено порядок розгляду справ окремого провадження.

Судам необхідно звернути увагу на те, що заочне рішення може ухвалюватися лише у справах позовного провадження. Норми глави 8 ЦПК, якi регулюють порядок заочного розгляду справи, розміщенні в межах розділу III ЦПК "Позовне провадження" i встановлюють особливості розгляду справ у порядку позовного провадження, а не окремого чи наказного провадження.

Деякі судді постановляють рішення про примусову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу посилаючись на норми законодавства, які втратили чинність. Це вказує на те, що суди не звертають уваги на зміни в законодавстві та не стежать за ними.

Так, ст. 12 Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз" містила норму, згідно з якою не підлягали обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів хворі, які страждають на психічні розлади, вагітні жінки, жінки, які мають дітей віком до трьох років. Законом України від 22 березня 2012 року № 4565-VI ці положення було виключено, крім того назва закону змінилась на Закон України "Про протидію захворюванню на туберкульоз".

Наприклад, в описовій частині рішення Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 травня 2014 року (справа № 428/2351/14-ц) за заявою обласного протитуберкульозного диспансеру Комунальної установи в особі завідуючого протитуберкульозного відділення консультативно-діагностичного поліклінічного відділенні № 1 ОСОБА_1 про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу хворого на заразну форму туберкульозу ОСОБА_3, який ухиляється від лікування, міститься посилання на норми законодавства, які втратили чинність, - ст. 12 Закону України "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз", зокрема на те, що не підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів хворі, зазначені у частині другій цієї статті: які страждають на психічні розлади; вагітні жінки; жінки, які мають дітей віком до трьох років.

Аналогічна помилка допущена у рішенні Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 серпня 2015 року (справа № 488/3307/15-ц).

Рішення повинно відповідати загальним вимогам, встановленим у статтях 213, 214 ЦПК для судового рішення.

Відповідно до ст. 213 ЦПК рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, тобто норм процесуального права, вирішив справу згідно із матеріальним законом.

Відповідно до вимог ст. 214 ЦПК у мотивувальній частині рішення повинно бути встановлено, якими зібраними у справі доказами підтверджено (або не підтверджено) наявність визначених законом підстав для примусової госпіталізації особи.

Рішення про задоволення заяви представника протитуберкульозного закладу є підставою для примусової госпіталізації або подальшого лікування особи у такому закладі на встановлений законом строк.

Згідно з частинами 3 і 4 ст. 11 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз" примусова госпіталізація осіб, стосовно яких судом ухвалено відповідне рішення, здійснюється з урахуванням висновку лікаря на строк до трьох місяців. Продовження строку примусової госпіталізації таких осіб здійснюється за рішенням суду на визначений ним строк з урахуванням висновку лікаря, який здійснює лікування цього хворого.

Під час аналізу судових рішень виявлено випадки, коли під час ухвалення рішення у такій категорії справ, суди не завжди враховують положення зазначеної норми Закону, внаслідок чого приймають рішення про примусову госпіталізацію осіб на строк, який визначений у медичному висновку лікаря чи лікарської комісії, або взагалі в рішенні не зазначають строк примусової госпіталізації.

Так, наприклад, рішенням Голопристанського районного суду Херсонської області від 12 червня 2015 року була задоволена заява Комунального підприємства "Голопристанська центральна районна лікарня" про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу Особа_2 для проходження стаціонарного лікування строком не менше ніж на 8 місяців (справа № 654/1638/15-ц).

Крім того, рішенням Кіровського районного суду АРК від 09 грудня 2011 року задоволена заява Кіровської ЦРЛ про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу Особи_1 строком на 24 місяці для проходження стаціонарного лікування, оскільки раніше вона вже направлялася для примусового лікування, але лікування припинила за власною ініціативою (справа № 2-о-252/2011). При цьому суд не звернув уваги на те, що заявником не порушувалося питання про продовження лікування Особи_1 в протитуберкульозному закладі; Кіровською ЦРЛ було подано заяву про примусову госпіталізацію особи і відомостей про її примусову госпіталізацію раніше на підставі рішення суду матеріали справи не містять.

Рішеннями цього суду від 25 липня 2012 року та 18 вересня 2012 року задоволено також заяви про примусову госпіталізацію осіб до протитуберкульозного закладу строком на 12 місяців для проходження стаціонарного лікування (справи №: 0110/2089/2012, 0110/2540/2012).

Такі рішення не можна визнати правильними, оскільки вони не ґрунтуються на положеннях законодавства і свідчать про необхідність підвищення рівня професійної підготовленості судді.

У разі, коли заявник звернувся до суду із заявою про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, в якій не вказав строк лікування, то у цьому випадку потрібно залишати заяву без руху та надавати строк на усунення недоліків із роз'ясненням відповідних наслідків невиконання вимог суду, а у разі неусунення зазначених недоліків - повернути її заявнику. Також слід керуватись ч. 3 ст. 11 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз", призначаючи строк лікування до трьох місяців, навіть якщо є мотивований висновок лікаря про необхідність лікування строком понад три місяці.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 згаданого Закону продовження строку примусової госпіталізації хворих осіб здійснюється за рішенням суду на визначений ним строк з урахуванням висновку лікаря, який здійснює лікування цього хворого. Тобто у разі необхідності продовження строку лікування такої особи у протитуберкульозному закладі законодавець не обмежує суд чітким строком продовження такого лікування, а покладає це на суд, який визначає його з урахуванням висновку лікаря, в якому зазначається необхідний строк для продовження лікування.

Так, рішенням Сніжнянського міського суду Донецької області від 17 січня 2014 року задоволено заяву Центральної міської лікарні м. Сніжне Донецької області про продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу м. Шахтарська ОСОБА_3 (справа № 244/104/14-ц, суддя Варнавська Л. О.). Продовжено строк примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу м. Шахтарська Донецької області ОСОБА_3 строком на чотири місяці

Водночас слід враховувати, що у разі якщо особа вже проходила примусове лікування у протитуберкульозному закладі за рішенням суду, проте самовільно порушила протиепідемічний режим та залишила заклад, а в подальшому цей заклад знову звернувся до суду із заявою про примусову госпіталізацію такої особи, а не про продовження строку її примусової госпіталізації, суд при визначенні строку примусової госпіталізації має керуватись положеннями ч. 3 ст. 11 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз" в частині визначення максимального строку для примусової госпіталізації.

Повноваження суду з розгляду відповідних справ, окрім ЦПК, встановлені також у ст. 12 Закону "Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз". Зокрема, розглянувши справу, суд може ухвалити рішення про розшук, привід та примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. Згідно з ч. 5 ст. 11 Закону України "Про протидію захворюванню на туберкульоз" це рішення приймається судом за місцем виявлення зазначених хворих або за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу та підлягає негайному виконанню. Змінами, внесеними до цієї норми Законом № 901-VIII від 23 грудня 2015 року, передбачено, що органи Національної поліції (раніше це були органи внутрішніх справ) за зверненням керівника протитуберкульозного закладу надають у межах своїх повноважень допомогу у забезпеченні виконання рішення суду.

Також доцільно (при обов'язковій участі представника лікувального закладу) видавати негайно рішення суду представнику лікувального закладу для виконання рішення з подальшим направленням до суду довідки-повідомлення про виконання рішення із зазначенням дати.

Згідно з ч. 2 ст. 286 ЦПК ухвалене рішення підлягає негайному виконанню. Копії рішення суд надсилає заявнику та особі, щодо якої ухвалено рішення про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу. За правилами ст. 222 ЦПК, особам, які брали участь у справі, але не були присутні в судовому зсіданні, копія судового рішення надсилається рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Виходячи з матеріалів узагальнення, копії судових рішень особам, які зазначені в ч. 2 ст. 286 ЦПК, у більшості цивільних справ рекомендованим листом не направлялися, оскільки в матеріалах справи на підтвердження виконання вимог ч. 2 ст. 286, ст. 222 ЦПК відсутні відповідні докази. Крім того, в багатьох випадках копії рішень не направлялися особі, щодо якої вирішено питання про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Рішення суду може бути в передбаченому законом порядку оскаржено заявником чи іншими заінтересованими особами, які брали участь у справі. Закон не встановлює скороченого строку оскарження рішень за цією категоріє справ.

Відповідно до ч. 3 ст. 286 ЦПК після набрання законної сили рішенням суду про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації суд надсилає рішення відповідному органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони майна особи, стосовно якої ухвалено рішення суду. Проведене узагальнення виявило, що судами зазвичай не виконуються вимоги ч. 3 ст. 286 ЦПК. Крім того, у судів виникають труднощі із вирішенням питання щодо конкретизації, визначення виду та кількості майна, яке підлягає охороні (рухоме/нерухоме), із дослідженням доказів про наявність такого майна, його місцезнаходження.

Боротьба із захворюванням на туберкульоз належить до найбільш актуальних соціальних, медичних і правових проблем української держави. Це обумовлено підвищенням рівня захворюваності на туберкульоз, що є реальною загрозою для здоров'я кожного.

Норми глави 11 розділу IV ЦПК в цілому відповідають законодавству Європейського Союзу у сфері боротьби з інфекційними хворобами. Законодавець відніс категорію справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу саме до справ окремого провадження, зважаючи на особливу мету окремого провадження - створення умов здійснення особою особистих немайнових прав, зокрема права щодо захисту свого здоров'я в судовому порядку, яке є конституційним правом кожного (ст. 49 Конституції України).

Вивчення та узагальнення судової практики розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу проведено з метою виявлення проблемних питань, що виникають під час їх розгляду, а також найбільш характерних порушень чи неправильного застосування норм процесуального та матеріального права, або навпаки, для встановлення того, що загалом судами розгляд цієї категорії справ відбувається з дотриманням вимог законодавства.

Випадки порушення розгляду цієї категорії справ, як правило, зумовлені об'єктивними причинами, які не залежать від суду, проте існує низка суб'єктивних причин, що виникають з вини судді або викликані неналежною організацією роботи суду.

Для зменшення кількості таких випадків та недопущення їх в майбутньому пропонується:

1. Керівництву апеляційних судів систематично вивчати причини порушення порядку розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу, про результати повідомляти відповідні суди для належного реагування.

2. Керівництву апеляційних судів періодично проводити наради за участі голів місцевих судів із метою обговорення стану здійснення правосуддя, у тому числі результатів дотримання судами порядку розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу.

3. Проводити семінарські заняття із суддями місцевих судів, на яких, крім інших питань, детально обговорювати проблемні питання, які виникають у суддів під час розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу.

4. Головам апеляційних судів вжити додаткових заходів щодо підвищення ефективності надання методичної допомоги місцевим судам у застосуванні законодавства під час розгляду справ про примусову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу або про продовження строку примусової госпіталізації хворого на заразну форму туберкульозу.